VII. Проблеми Середземномор'я та албанська справа
Італійські претензії
Політика Італії, не спускаючи з очей Подунав'я, дедалі більше спрямовувалася в бік Середземномор'я. Вже зазначалося, що 14 травня 1938 р. Муссоліні відмовився підписати угоду з Францією, паралельну англо-італійській «джентельменській угоді», хоча в принципі ця остання могла набрати чинності тільки після укладення франко-італійського договору. Але 2 листопада Чемберлен запропонував Палаті громад не чекати на проблематичне укладення такого договору, і 16 листопада англо-італійська угода вступила в дію. Великобританія визнала завоювання Ефіопії. Франція вчинила так само 19 листопада, певна річ, сподіваючись досягти, зрештою, згоди. Франсуа-Понсе вручив вірчі грамоти «королю Італії та імператору Ефіопії». Але Італія менше, ніж будь-коли, була схильна поліпшувати свої відносини з Францією. З листа Чіано послові Діно Гранді (14 листопада) стає видно, що італійський уряд готував тоді три вимоги:
1) Стосовно Тунісу Італія хотіла відмовитись від Римських угод 1935 р. Вона не вимагатиме зразу територіальних поступок, а спочатку тільки мінімального статусу, «який забезпечував би надійний і плідний розвиток нашої діяльності».
2) Стосовно Джибуті Італія вимагатиме повного контролю над Аддіс-Абебською залізницею та кондомініуму над портом.
3) Стосовно Суецу Італія не бажала більше «терпіти образливу експлуатацію з боку компанії каналу», капітали якої було компенсовано «тисячу разів більше, ніж достатньо». Вона зажадає перегляду тарифів на прохід каналом.
|
|
|
Ці вимоги оприлюднено 30 листопада 1938 р. у зовсім незвичний спосіб. Цього дня Чіано виступив у Палаті корпорацій та об'єднань і торкнувся «природних прагнень італійського народу». Після цих слів депутати підвелися й почали вигукувати «Джібуті! Туніс! Корсика!». Отож, до планів Чіано вони додавали ще й Корсику. Італійська преса, взявши одразу різкий тон, заговорила про Савойю, Ніццу. 2 грудня Франсуа-Понсе заявив Чіано протест проти тих виступів, відзначивши, що ні Муссоліні, ні Чіано не відмежувалися від них. Він нагадав, що Франція, як і раніше, вважає чинними договори 1935 р. Чіано ухильно відповів, але додав, що недружне ставлення Франції до Італії під час ефіопської кампанії може змусити його уряд переглянути свою позицію; і
насправді, 17 грудня він повідомив Франсуа-Понсе, що Італія вважає нечинними Римські угоди.
Франція не забарилася з відповіддю. 25 грудня Даладьє заявив, що його країна захищатиме будь-яку територію, на якій піднято французький прапор. 2 січня він приїхав на Корсику та до Тунісу й був зустрінутий там захоплено. Французький уряд зайняв тверду позицію, хоча Жорж Бонне залишався рішучим прихильником примирення і в лютому 1939 р. відрядив банкіра Поля Бодуена з дорученням до Муссоліні, а журналіста де Брінона до Ріббентропа. Ставлення Англії до Франції було в той час досить двоїстим. 12 грудня Чемберлен сказав у Палаті громад, що Великобританія не має жодних зобов'язань щодо надання допомоги Франції в разі нападу Італії на її територію чи колонії. Але вже того ж вечора, виступаючи в «Асоціації зарубіжної преси», він уточнив, що насправді відносини між Францією й Великобританією настільки тісні, що виходять за межі звичайних юридичних зобов'язань. У січні 1939 р. Чемберлен і Галіфакс поїхали до Італії, безперечно з надією досягти чогось на зразок «пакту чотирьох». Дорогою туди, 10 січня, вони зробили зупинку в Парижі й підтвердили повний збіг їхніх поглядів з позицією французького уряду, дуже занепокоєного тим, що Англія може погодитися з деякими італійськими претензіями. Прибувши в Рим 11 січня, англійська делегація не досягла ніякого позитивного результату. 12 січня Чемберлен заявив, що «відносини між Англією й Францією такі ж, як ті, що існують нині між Італією й Німеччиною». Цілком могло бути, що 15 січня Галіфакс під час зустрічі з Бонне в Раді Ліги Націй порадив йому задовольнити окремі італійські претензії. Потім, у лютому, побачивши загрозу з боку нацистів щодо Нідерландів, Чемберлен передумав і заявив, що Англія дає гарантії Франції не тільки проти німецької, а й проти італійської агресії.
|
|
|
|
|
|
Перемога Франка
Муссоліні якось сказав Чемберленові, що попередньою умовою для вивчення франко-італійських взаємин є перемога генерала Франко. Навесні 1938 р. націоналістам пощастило відрізати Барселону від Валенсії й Мадріда. Та ця перемога не стала вирішальною. Кінець війни стало можливо побачити тільки на початку 1939 р. Головною невирішеною проблемою залишалося визнання стану війни Для націоналістів. 5 липня 1938 р. «Міжнародна комісія невтручання» запропонувала визнати стан війни для обох сторін після виведення 10 000 іноземних добровольців з табору, де їх було менше, і пропорційно більшої кількості з іншого табору. Мадрідський уряд погодився з цим планом, а Франко відхилив його 22 серпня. Тож ця угода не була проведена в життя. У
грудні 1938 р. та в січні 1939 р. Франко знову перейшов у наступ і вирушив на Барселону, яку взяв 26 січня 1939 р. Вертаючи з Рима, Чемберлен 14 січня зупинився в Парижі й наголосив там на повторній обіцянці Муссоліні вивести свої війська з Іспанії одразу ж після остаточної перемоги Франко. Попри всі клопоти Леона Блюма щодо постачання, уряди домовилися 18 січня про дотримання політики невтручання. Це означало напевне перемогу для Франко. І 27 лютого його визнали Франція й Великобританія. З березня СРСР вийшов зі складу «Міжнародної комісії невтручання». 28 березня беззастережно здався Мадрід. А ще 27-го Франко приєднався до Антикомінтернівського пакту.
|
|
|
Муссоліні поквапився скористатись із стратегічної переваги, яку надавала йому перемога Франко. Вже 26 березня він запропонував Франції провести переговори щодо Джибуті, Суецу й Тунісу. Даладьє відповів відмовою через три дні, нагадавши, що саме Італія розірвала угоди 1935 р., і заявивши, що Франція не збирається віддавати жодного клаптика своїх територій і жодного зі своїх прав.
Силове розв'язання албанської проблеми
Тоді Муссоліні раптово обернувся в бік Албанії. З 1921 р. ця країна перебувала практично під впливом Італії. Після підписання у 1926 р. Тіранського договору незалежність Албанії була чисто номінальною. 4 квітня італійське радіо Барі передало: «На настійне прохання короля Албанії саме ведуться переговори про зміцнення оборонного союзу між обома країнами. Італійський уряд не має наміру зазіхати на незалежність і цілісність Албанії». Однак у п'ятницю, 7 квітня, за прикладом Гітлера, Муссоліні наказав своїм військам увійти в Албанію. Король Зогу втік. 8 квітня Албанія перейшла під протекторат Італії і на прохання проіталійськи настроєних албанців ухвалено об'єднання обох королівств. Із щоденника Чіано ми дізнаємося, що він уже більше року мріяв про таку акцію. 18 січня 1939 р. він поїхав із п'ятиденним візитом до Югославії. Оскільки ця країна, яку очолював тоді Стоядинович, дуже боялася нападу німців на Хорватію, Чіано влаштували гарячу зустріч. Італійський міністр та югославський керівник обговорювали можливість виступу проти Албанії. 7 лютого Чіано переконав Муссоліні призначити операцію на перший тиждень квітня.
Свого часу Гітлер не попереджав Муссоліні, коли захоплював Богемію. Муссоліні вдалося домогтись від Ріббентропа заяви про те, що Середземномор'я ніколи не буде німецьким. Німеччину попередили про італійську операцію 5 квітня. Отже, тоді як зміцнювалися зв'язки Німеччини та Італії, міжнародна напруженість зростала.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 266; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!