VIII. Потсдамська конференція та розгром Японії

Наступ союзників проти Японії

Для того, щоб зрозуміти події, що розгорталися в сфері дипломатії, необхідно повернутися назад і простежити, як здійснювались етапи наступу союзників проти Японії. Після тріумфу, який японці мали на початку війни, настав період, а саме з квітня 1942 по листопад 1943 р., коли успіхи японців припинилися. Саме в листопаді 1943 р. американський флот поповнився кількома великими новими авіаносцями, що дало змогу почати наступ у центральній частині Тихого океану під командуванням адмірала Честера Німіца та в південній частині під командуванням генерала Макартура. В центральній частині Тихого океану застосовувалася тактика послідовних «стрибків барана», мета якої полягала не в захопленні всіх островів одного архіпелагу, а в оволодінні низкою островів, чимраз ближчих до японського архіпелагу. Один за одним були захоплені острови Гілберта (листопад 1943 р.) і Маршаллові (лютий 1944 р.). Потому адмірал Німіц заволодів декотрими із Маріанських островів (травень—липень 1944 р.). Захоплення острова Сайпан, що належав до цього архіпелагу, мало величезний резонанс у Японії і викликало падіння уряду Тодзіо (20 липня 1944 р.), який у 1941 році розпочав наступ проти Сполучених Штатів. Тодзіо мусив подати у відставку під тиском опозиції з боку флоту, який відмовлявся жертвувати свої кораблі заради збереження далеких островів, що не мали великого стратегічного значення. На зміну йому прийшов кабінет, очолюваний генералом Койсо, в якому посаду міністра закордонних справ зайняв Сігеміцу. Перемога повітряно-морських сил союзників у філіппінських водах (19 червня 1944 р.) вкинула японців У ще більший відчай. Саме тоді адмірал Німіц віддав наказ відвоювати американський острів Гуам, острови Палау (вересень— жовтень 1944 р.) та декотрі з Каролінських островів, що дозволило Цілком ізолювати острови Трук — головну японську базу в Тихому океані.

В південній частині Тихого океану генерал Макартур при підтримці об'єднаного штабу, який на той час перебував у Квебеку, вирішив висадитися в самому серці Філіппін, на острові Лейте (17 жовтня 1944 р.). Адмірал Німіц наполягав на тому, щоб висадитись на Тайвані, а потім у Китаї. Проте генерал Макартур заприсягся повернути Філіппіни, які він втратив у 1942 р. Зустріч між Рузвельтом, Макартуром та Німіцом у Перл-Гарборі 15 липня 1944 р. переконала Рузвельта, що слід підтримати проект Макартура. Після великої морської битви, в якій була знищена значна частина японського флоту (23—25 жовтня), був узятий острів Лейте, потім острів Лусон і 6 лютого, на час, коли відбувалася конференція в Ялті, була захоплена столиця Філіппін, Маніла. І нарешті адмірал Німіц міг розпочати атаку, спрямовану в серце Японії: острів Івоїму з архіпелагу Волкано, що лежить за 2200 км на південний схід від Токіо; він був захоплений (17 лютого — 16 березня 1945 р.); потім був узятий острів Окінава з архіпелагу Рюкю в безпосередній близькості до власне Японського архіпелагу (1 квітня — 21 червня 1945 р.).

Бої з японцями розгортались і на двох інших фронтах. В Китаї з 1941 по 1943 рік японці не проводили ніяких наступальних операцій. Але в 1944 році вони вирішили захопити південь країни. Заволодівши Чанша, вони захопили залізницю, що з'єднувала Ханькоу з Гонконгом (18 червня 1944 р.), і значно розширили свої володіння на узбережжі та вздовж комунікаційних ліній у Південному Китаї. Становище чунцінського уряду стало надзвичайно складним. Постачання військової техніки могло нині здійснюватися лише через повітряний міст над Гімалаями, чого було явно недостатньо. Прояпонський нанкінський уряд і далі діяв під керівництвом Чжан Куньбо, який очолив його після смерті Цзінвея 10 листопада 1944 р. Найкращі війська Чан Кайші, чисельність яких перевищувала 300 000, пильнували за комуністами і не брали участі в боях з Японією, незважаючи на протести генерала Стілвелла. Посол Сполучених Штатів вважав, що націоналістичний уряд уже на «шляху до розпаду» і лише завдяки підтримці американців ще не розгромлений комуністами. 18 серпня 1944 р. президент Рузвельт призначив генерала Патріка Герлі своїм особистим представником у Китаї. Генерал Стілвелл, командувач американських військ у Китаї, що мав не дуже гарні стосунки з Чан Кайші, був відкликаний і замінений генералом Ведемейєром. Чан Кайші врятували лише воєнні дії, які між іншим, були заплановані ще Стілвеллом, — Бірманська кампанія, здійснена під командуванням англійського генерала лорда Луїса Маунтбеттена.

На конференції в Квебеку (серпень 1943 р.) Рузвельт і Черчілль ухвалили постанову про відпоювання Бірми і домовилися про призначення Маунтбеттена головнокомандувачем. Метою цієї кам-

панії було оволодіння Бірманською дорогою, яка дала б змогу налагодити сухопутний зв'язок з Чунціном. Наступ почався в березні 1944 р. Місто Мейтхіла, початковий пункт на Бірманській дорозі, було захоплене 4 серпня 1944 р. Проте ще до того, як відбито місто Мандалай, ціною великих зусиль була прокладена нова бірманська «дорога Стілвелла» (названа на честь американського генерала, згадуваного вище). 4 лютого 1945 р. перший транспорт союзників дістався Китаю. На той час Маунтбеттен відвоював Бірму, захопивши Мандалай (20 березня), потім Рангун (травень 1945 р.). Практично в країні більше не лишалося японців. Після цього контрнаступу японці змушені були залишити велику частину своїх недавніх завоювань у Південному Китаї. Після дуже тяжкого періоду Китай було врятовано.

Неуспіх переговорів у Китаї

Між тим у Китаї напруженість між націоналістами та комуністами зростала. 7 листопада 1944 р. генерал Герлі поїхав на зустріч з Мао Цзедуном до Яньаня. Мао Цзедун погодився на пропозицію про об'єднання всіх китайських військових сил і створення коаліційного уряду на принципах Сунь Ятсена. Націоналістичний уряд відмовився від урядової реформи і погодився лише на те, щоб ввести до складу уряду кількох представників від комуністів до Національної військової ради. Завдяки зусиллям Герлі переговори тривали, і в січні 1945 р. відбулися наради у Чунціні між комуністами Чжоу Еньлаєм та міністром закордонних справ Гоміньдану Суном. Ці наради не дали жодних результатів, бо Чан Кайші відмовився погодитись на створення коаліційного уряду, а комуністи висунули нові вимоги, зокрема про звільнення політичних в'язнів. Генерал Герлі, зі свого боку, рекомендував американському урядові не надавати комуністам допомоги ні військовою технікою, ні фінансової. А воєнні успіхи союзників зробили Чан Кайші ще непоступливішим.

15 квітня 1945 р. Герлі зустрівся у Москві зі Сталіним та Молотовим. Молотов заявив, що СРСР не підтримує китайську комуністичну партію, яка не була по-справжньому комуністичною, Що СРСР не бажає громадянської війни в Китаї і прагне добрих взаємин із цією країною. Сталін схвально висловлювався про генералісимуса Чан Кайші, характеризуючи його як людину безкорисливу і «патріота». У генерала Герлі після цієї зустрічі склалось оптимістичне враження, якого зовсім не поділяв повірений у справах у Москві Джордж Кеннан. Він вважав, що справжньою метою СРСР у Китаї є встановлення панування над китайськими провінціями Центральної Азії та певний контроль над Північним Китаєм.

1 липня 1945 р. у Яньані, столиці комуністів, відновилися переговори між націоналістами та комуністами. Крім того, Мао Цзедун погодився приїхати до Чунціна, де він перебував з 28 серпня 1945 р. до жовтня; це було викликане, безумовно, звісткою про підписання договору від 14 серпня 1945 р. між СРСР та націоналістичним Китаєм. Він пішов на значні поступки щодо тих своїх пропозицій, які вніс у листопаді 1944 р., і погодився на те, щоб Чан Кайші став головою майбутнього демократичного уряду і щоб за Гоміньданом збереглася панівна роль у цьому уряді, поки не закінчиться перехідний період. Він також погодився на те, щоб у мирні часи із 100 дивізій китайської армії тільки 20 були комуністичними. І, нарешті, було вирішено створити політичну раду, до складу якої мали увійти 37 осіб, які представлятимуть всі партії Китаю. Залишалась неузгодженою проблема призначення губернаторів у тих провінціях, котрі були визволені від японців Радянською армією.

Проте ці переговори практично виявились марними внаслідок боротьби за Маньчжурію та в зв'язку з початком у жовтні 1945 р. громадянської війни між комуністами й націоналістами. Генерал Герлі подав президентові Труменові заяву про відставку, бо, як він твердив, деякі дипломати з Державного департаменту сприяли тому, що китайські комуністи зайняли непримиренну позицію на переговорах (листопад 1945 р.).

Зростання напруженості

між росіянами та англосаксами

Оптимізм президента Рузвельта щодо можливості тривалого зближення між Росією та англосаксами, що його він виніс із Ялтинської конференції, швидко розвіявся під впливом подальших подій. В міру того, як росіяни все далі просувались у Німеччині, їхня поведінка в дипломатичній сфері ставала жорсткішою. Ще перед смертю президента Рузвельта сталися серйозні інциденти. 27 лютого 1945 р. Вишинський, заступник міністра закордонних справ СРСР, прибув до Бухареста і передав королю Міхаєві ультиматум з вимогою замінити коаліційний кабінет генерала Радеску новим урядом, очолюваним комуністом Грозою. Незважаючи на опір короля, 6 березня цей уряд був сформований. Сполучені Штати заявили протест і послалися на «Декларацію про визволену Європу», за якою уряди трьох союзницьких держав зобов'язувалися «формувати тимчасові уряди з широким представництвом у них усіх демократичних елементів населення». Крім того, в Польщі Молотов відмовився замінити люблінський комуністичний уряд коаліційним урядом і погоджувався лише на те, щоб розширити його за рахунок введення до складу уряду кількох нових членів. Він відмовився прийняти в Москві делегацію лондонських поляків, список якої був складений англосаксами, і, зокрема, їхнього лідера Міколайчика.

1 квітня Рузвельт і Черчілль надіслали Сталінові телеграми протесту, закликаючи його не порушувати єдності, досягнутої союзниками в Ялті. У відповіді Сталіна 7 квітня практично висловлювалась підтримка позиції радянських міністрів. І, нарешті, стався ще один інцидент, який призвів до подальшого розмежування союзників. Сталін звинувачував англосаксів у спробі провести переговори між генералом Александером, головнокомандувачем союзних військ в Італії, з німецьким генералом Кессельрінгом про сепаратну капітуляцію німецької армії в Італії. Сталін надіслав Рузвельтові послання в дуже різкій формі, звинувачуючи його у сприянні переведенню на східний фронт численних німецьких дивізій і в намаганнях пом'якшити умови німецької капітуляції.

Отож, ще до смерті Рузвельта напруження між союзниками було вже досить серйозне. А відтак, не можна погодитися з тезою про те, що ця криза виникла в результаті зміни президентів у Сполучених Штатах та більш незгідливою позицією президента Трумена.

Остання місія Гопкінса в Москві

Щоби спробувати врегулювати ці проблеми, президент Трумен вирішив послати до Москви Гаррі Гопкінса. Починаючи з липня 1941 р. цей діяч користувався довірою у Сталіна. Гопкінс прибув до Москви 25 травня і мав довгі розмови зі Сталіним з 26 травня по 7 червня. Він заявив, що його мета — поліпшити відносини між Сполученими Штатами та Росією, які впродовж останніх шести тижнів значно погіршали. Дискусії точились навколо трьох основних тем: Польща, Далекий Схід, створення контрольної ради в Німеччині. Зі свого боку, Сталін висловив низку докорів на адресу Сполучених Штатів:

1. Запрошення Аргентини на конференцію у Сан-Франціско, де в той час створювалася Організація Об'єднаних Націй.

2. Бажання Сполучених Штатів запросити Францію до комісії з питань репарацій: «Він вважав це за образу для Радянського Союзу, враховуючи, що Франція уклала сепаратний мир з Німеччиною і відкрила свої кордони німцям... Прагнення поставити Францію нарівні з Радянським Союзом може свідчити лише про бажання образити росіян».

3. Раптове припинення надходжень до Росії позик одразу після капітуляції Німеччини.

4- Той факт, що жоден з німецьких кораблів не був переданий західними державами Радянському Союзові.

Гопкінс та посол Гарріман намагалися дати пояснення, які могли б заспокоїти Сталіна. Зокрема, щодо Аргентини вони

пояснили, що країни Латинської Америки погодяться на прийняття до 00Н України та Білорусії лише за умови, якщо буде прийнята Аргентина. Сталін поклав край дискусії, заявивши, що це питання — то справа минулого. Щодо Польщі Сталін заявив, що у нього викликають побоювання намагання Англії зробити з Польщі, як це було в період між двома світовими війнами, ворога СРСР. Він запропонував, щоб з 20 міністрів лише 4 призначалися поляками з Лондона. Було вирішено передати це питання на розгляд нової конференції «великої трійки», яка мала відбутися 15 червня в районі Берліна. З приводу Міжсоюзницької контрольної ради по Німеччині ніяких проблем не було, і Сталін повідомив, що російським представником у раді буде маршал Жуков. І, нарешті, щодо Японії Сталін підтвердив, що Росія могла б розпочати наступ 8 серпня за умови, що Китай погодиться з ухвалами Ялтинської конференції щодо Маньчжурії. Він заявив, що має намір зустрітись у Москві не пізніше 1 липня з китайським міністром закордонних справ Суном. Він погодився з ідеєю про опіку над Кореєю, здійснювану Сполученими Штатами, Китаєм, Великобританією та Радянським Союзом. Він вимагав, щоб Радянський Союз узяв участь в окупації Японії і щоб він мав там свою окрему зону. Гопкінс виїхав з Москви, зустрівся з Ейзенхауером поблизу Франкфурте і 12 червня повернувся до Вашінгтона. Після цього він відійшов від будь-якої громадської діяльності і 30 січня 1946 року помер.

Згідно з пропозицією, зробленою Труменові на другий день після смерті Рузвельта, на посаді державного секретаря він замінив Стеттініуса на Джеймса Бірнса, що склав присягу 3 липня 1945 р.

Конференція в Потсдамі

Конференція, про яку Гопкінс та Сталін домовились під час своїх переговорів, відкрилася в палаці Цецілієнгоф у Потсдамі 17 липня 1945 р. Це була остання зустріч керівників урядів трьох держав: вона була також останньою зустріччю, на якій укладено суттєво важливі угоди. На ній зовсім не розглядалися проблеми Далекого Сходу; вона була присвячена Європі і, зокрема, майбутнім мирним договорам: які повинні бути процедури укладання мирних договорів? На яких політичних засадах вони мають грунтуватися?

Щодо першого питання американська делегація внесла пропозицію про створення Ради міністрів закордонних справ, перше засідання якої мало відбутися в Лондоні у вересні 1945 р. До складу комісії мали ввійти американський, британський, радянський, французький та китайський міністри, її головне завдання полягало в опрацюванні договорів про мир із сателітами Німеччини (Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією) та висуненні способів урегулювання невирішених територіальних

проблем. Договір про мир з Німеччиною мав бути підготований пізніше. У засіданні ради взяли участь не всі її члени. Для розгляду питання про сателітів Німеччини «до ради повинні увійти представники тих держав, котрі поставили свої підписи під умовами капітуляції тієї чи іншої конкретної ворожої держави. При підготовці мирного договору з Італією Франція мала вважатися країною, яка підписала умови капітуляції Італії». Цією тезою Франція усувалася від роботи над мирними договорами з іншими державами-сателітами. Було ухвалено постанову про розпуск Європейської консультативної комісії.

Англосакси нарікали на ситуацію в Болгарії та Румунії, уряди яких не були демократичними і в яких практично не діяли контрольні комісії союзників, лише СРСР здійснював свій вплив. Сталін відповів контратакою, вказавши на ситуацію в Греції, окупованій британцями. Головною проблемою було проведення вільних виборів. Черчілль висловив жаль, що члени британської місії в Бухаресті не мали ніякої змоги вільно пересуватися територією країни: «Здасться, що вони оточені залізною завісою». Крім того, англо-американці хотіли повернути свої промислові об'єкти, які колись належали їм у Румунії, або одержати за них компенсацію. Адже СРСР конфіскував ці підприємства, посилаючись на те, що вони стали німецькою власністю. З цього питання не досягнено згоди. Обмежилися лише тим, що сформували дві експертні комісії: англо-російську та американо-російську. Щодо Німеччини Потсдамська конференція визначила «політичні та економічні принципи, якими належить керуватися у відносинах з Німеччиною протягом початкового періоду здійснення контролю». Про це ми поговоримо в наступному розділі. Угода передбачала цілковите роззброєння та демілітаризацію Німеччини, ліквідацію націонал-соціалістичної партії, скасування нацистських законів, суд над воєнними злочинцями, денацифікацію — перевірку членів партії нацистів, контроль над німецькою системою освіти; потрібно було докласти зусиль для децентралізації та демократизації Німеччини і в найближчому майбутньому не створювати центрального уряду в країні. Рівень промислового виробництва мусив бути під суворим контролем. Щодо репарацій, СРСР мав їх стягувати у своїй зоні і до того ж одержати від західних зон 15% придатного промислового устаткування в обмін на еквівалентну вартість харчових продуктів та сировини і ще 10% того промислового устаткування, котре не було необхідним для відбудови Німеччини, без будь-якого еквівалентного обміну. Радянська сторона погодилася задовольнити вимоги Польщі про її власну частку в репараціях. Але так само, як у Німеччині, в Польщі фактично проводився Демонтаж заводів. Був схвалений план розділу між союзниками військового й торговельного флоту Німеччини. На цій конференції англосакси пообіцяли передати Радянському Союзові Кенігсберг і частину Східної Пруссії. Проте вони не взяли на себе жодних зобов'язань щодо територій, розташованих на схід від лінії Одер— Нейсе, і погодились лише на те, що ці території тимчасово підлягатимуть польському урядові.

На конференції були розглянуті й деякі інші питання. СРСР поставив вимогу про свою опіку над Італійською Лівією. Західні держави на це не погодилися. СРСР бажав також здійснювати контроль у турецьких протоках. Було вирішено, що ухвали Монтрейської конференції будуть переглянуті.

Зазначимо, що 25 липня виникла необхідність перенести конференцію на іншу дату у зв'язку з тим, що британська делегація мала повернутися до Лондона на час підведення підсумку виборів у Великобританії. Переважна більшість голосів, яку одержали лейбористи, дала можливість їхньому лідерові Еттлі сформувати новий уряд, у якому на посаду міністра закордонних справ був призначений Бевін. Отже, Черчілль та Іден більше не брали участі в конференції, яка тривала до 2 серпня. Але здається, що британська політика в той час не зазнала ніяких змін.

Бірнс, зокрема, зазначив: «Ми вважаємо цю конференцію успішною. Ми були переконані, що угоди, яких досягнуто, служитимуть підґрунтям для майбутнього відновлення Європи... проте порушення цих угод перетворило б успіх конференції на її поразку».

Атомна бомба та вступ. СРСР у війну з Японією

В той час, коли в Європі вирішувалася проблема миру, війна проти Японії тривала. Все свідчить про те, що правителі Японії чудово усвідомлювали безнадійність свого становища. Безумовно, вони мали великі свіжі сили з величезними резервами, вже навченими, та ще не мобілізованими; ці війська мали сучасну техніку та добре постачання. Маньчжурська армія (800000 чол.), Китайська армія (1000000) і особливо власне японська армія (1 150000) могли чинити опір протягом багатьох років, навіть якби Японії довелося пожертвувати тими вісьмастами тисяч, що вже перебували на віддалених островах і територіях. Втрати, яких вона могла завдати союзникам, були б значні. Проте цей опір був би безнадійний. Японський флот був майже знищений, і американські морські сили проводили бойові операції поблизу японських берегів і піддавали їх бомбардуванням. У японської авіації не вистачало пілотів, і вона зазнавала втрат, які японській промисловості ставало все важче надолужувати через дедалі більшу нестачу сировини та через наростання інтенсивності бомбардувань. Лише

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 431; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 39 40 41 42 434445 46 47 48 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!