IV. Арабська ліга, Середній та Близький Схід

Походження Арабської ліги

Можна вважати, що свій початок Ліга арабських держав бере з дати підписання договору «Про дружбу та союз» між Саудівською Аравією та Іраком — 2 квітня 1936 року. В преамбулі договору читаємо: «Обидві високі договірні сторони працюватимуть у напрямку об'єднання ісламської та арабської культури, а також військових організацій їхніх країн шляхом обміну науко­вими та військовими місіями». Цей договір був відкритий для інших арабських держав. 29 квітня 1937 р. до нього приєднався

Йємен.

Наступним кроком на шляху до зближення арабських держав був підписаний 7 травня 1936 р. між Єгиптом і Саудівською Аравією договір про дружбу, яким уперше встановлювалися дип­ломатичні відносини між цими двома країнами.

Початок другого етапу на шляху до утворення арабського союзу пов'язаний з виступом їдена у Палаті громад 22 травня 1941 р. — той момент, коли іракське повстання Рашіда Алі поставило під загрозу становище Британії на Близькому Сході. «Арабський світ, — заявив Іден, — здійснив великий крок уперед з часу організації, створеної наприкінці минулої війни; багато арабських ідеологів прагнуть того, щоб арабські народи досягли вищого рівня єдності, ніж той, що вони мають сьогодні. У своїх зусиллях досягти такої єдності вони розраховують на нашу допомогу. Заклик наших друзів не повинен лишатися без відповіді». 24 лю­того 1943 р., вертаючись до своєї пропозиції, Іден проголосив, ІДО ініціатива повинна належать самим арабським країнам. Така позиція, безперечно, пояснювалася прагненням британців устано-

вити на всьому Близькому Сході зону британського економічного впливу, і досягти цього було б значно легше, якби між арабськими країнами існувала єдність і вони були б упевнені в дружніх почуттях британців.

З 3 липня по 5 серпня 1943 р., після того, як держави Осі були вигнані з Африки, відбулося попереднє засідання, яке про­ходило в Каїрі і в якому взяли участь єгипетський прем'єр-міністр Нахас-паша та його іракський колега Нурі ес-Саїд. Метою цього засідання було обговорити питання про єдність арабів. Після їхніх переговорів було опубліковане комюніке: «Переговори про феде­рацію та співпрацю між арабськими країнами, які почалися 31 липня 1943 р., закінчилися...» Отже, ініціативу об'єднання взяв на себе Єгипет. Невдовзі згоду на об'єднання дала Йорданія. Єгипетський представник поїхав до Саудівської Аравії. Посланці від Сирії прибули до Каїра. У січні 1944 р. голова Ради Лівану Ріад ес-Соль зустрівся з Нахас-пашею в Каїрі, а в цей самий час відбувалася зустріч у Багдаді між сірійцями та іракцями. У лютому 1944 р. сірійська делегація виїхала до Ер-Ріяда для переговорів з Ібн Саудом.

Статут і Ліга арабських держав

Нарешті, в Александрії під головуванням Нахас-паші відкрилася підготовча конференція арабських країн, яка працювала з 25 ве­ресня по 10 жовтня 1944 р. Єгипетська, сірійська, йорданська, іракська та ліванська делегації підписали протокол, однією зі статей якого передбачалося створення Ліги арабських держав, керівництво якої здійснюватиметься Радою, де всі держави-члени матимуть рівне представництво; ліга періодично збиратиметься для координації своїх політичних програм і заснування такої співпраці, яка зможе захистити незалежність і суверенітет арабських країн від будь-якої агресії. В стосунках між державами — членами ліги виключалось застосування сили. Вони мали здійснювати співпрацю в царині фінансів, економіки, в соціальній сфері та в культурі. Держави зобов'язувалися поважати суверенітет і незалежність Лівану та його теперішні кордони. Щодо Палестини вони ствер­джували права палестинських арабів, висловлювали побажання, Щоб Англія дотримувалася своїх зобов'язань з припинення єврей­ської імміграції, продажу землі євреям і сприяла б розвиткові Палестини в напрямку незалежності. Держави — члени ліги висловлювали своє співчуття євреям у Європі. Проте «нема нічого більш незаконного та несправедливого, ніж бажання врегулювати проблему євреїв Європи шляхом несправедливості, жертвами якої будуть араби Палестини». Вони пропонували створити «Національ­ний арабський фонд» для купівлі земель у Палестині.

Після багатьох засідань, присвячених роботі над статутом,

22 березня 1945 р. в Каїрі прем'єр-міністри та міністри закордон­них справ шести держав підписали його. Йємен не поставив свого підпису зразу (він зробив це лише 10 травня 1945 р.). Статут схвалював і уточнював тези підготовчого протоколу. В ньому зазначалося, що ліга об'єднуватиме незалежні арабські держави і кожна держава, яка отримає незалежність, матиме право на вступ до ліги.

Проблема Сирії та Лівану

Ліга арабських країн одразу розпочала свою діяльність, яка здій­снювалась у різноманітних формах. Вона взяла участь у конфе­ренції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско і здійснювала інші традиційні дипломатичні заходи.

Перша проблема, яка постала перед Лігою, була проблема Сирії та Лівану. Генерал де Голль мав намір надати незалежність цим країнам згідно з тими зобов'язаннями, які він дав раніше; проте він волів дістати гарантії щодо забезпечення економічних, куль­турних та стратегічних інтересів Франції. Сірія та Ліван боялися, щоб ці гарантії не були обхідним маневром, який приведе до встановлення французької опіки; з цієї причини виникла серйозна напруженість. У цей час генерал Бейне, генеральний і повноваж­ний представник Франції (який заступив Еле в лютому 1944 р.), почав переговори у Бейруті з міністром закордонних справ Лівану Анрі Фараоном і в Дамаску з прем'єр-міністром Сирії Джімілем Мардам-беєм. 20 травня на Близький Схід прибула невелика кількість французьких військ, щоб «змінити та трохи підсилити особовий склад», проте це виявилося дуже невчасним. Офіційно мета цієї акції полягала в створенні на Близькому Сході проміж­ного пункту для забезпечення участі французьких збройних сил у війні проти Японії. Але між ліванцями та французами у Бейруті одразу виникли сутички. Багато демонстрантів було вбито. Негай­но ухвалено провести загальний страйк у Сирії та Лівані. Уряди обох арабських країн припинили переговори з генералом Бейне; вони намагались привернути увагу урядів союзників до своїх вимог. У Лівані становище швидко владналося — на відміну від Сирії. Зате в Дамаску та по всій Сирії 29 травня почалися бої між французькими військами та озброєними групами сирійців, яких підтримувала поліція. 30 травня британський уряд звернувся до уряду Франції з проханням припинити вогонь і передати британцям військове командування в Сирії та Лівані. Наказ про припинення вогню був даний 31 травня. Цього ж дня о 16.30 генералові де Голлеві було передане послання Черчілля: «аби уникнути зіткнень між британськими та французькими військами», генералові де Голлеві пропонувалося дати наказ своїм військам повернутися до казарм.

Уряд Франції мусив погодитися — щоправда, не без гіркоти — на цей ультиматум англійців. Він спробував урегулювати проблему шляхом проведення конференції за участю англійських, американ­ських, французьких, російських та китайських представників. Про­те Черчілль хотів би, щоб це була франко-англо-американська конференція, і відхилив проект французів. Тоді Франція спробу­вала апелювати до конференції Організації Об'єднаних Націй, яка відбувалась у Сан-Франциско. Але вона наразилась на протидію англосаксів. 21 червня сірійсько-ліванські власті опублікували в Дамаску спільне комюніке, в якому оголошувалося про їхню рішучість відіслати французьких чиновників служити їхньому власному урядові, домогтися виведення всіх французьких військ і взяти під свою владу «спеціальні війська», сформовані переважно з набраних на місцях добровольців. Доти ці війська були під французьким командуванням. Через кілька днів, 26 червня, Міні­стерство закордонних справ Англії заявило, «що втручання бри­танських військ стало необхідним, оскільки локальні події в Сирії та Лівані можуть збудити напруження на всьому Близькому Сході і негативно позначитися на війні, яку ведуть союзники. Треба чітко зрозуміти, що втручання британських військ не означає наміру британців витіснити Францію з Сирії та Лівану». Проте у Франції панувала думка, що англійський уряд за порадами гене­рала Спірса, особистого друга Черчілля, користується з ослабле­ного становища Франції, аби витіснити її з Близького Сходу. 8 липня французький уряд повідомив, що через 45 днів спеціальні війська будуть передані сірійському та ліванському урядам. Взає­мини між Англією та Францією поліпшилися після того, як в Англії на виборах лейбористська партія здобула перемогу і був сформований кабінет Етглі. 13 грудня 1945 року укладено франко-англійську угоду, за якою французькі та англійські сили мали бути виведені з цього регіону тоді, коли там буде встановлено надійну безпеку, а доти мало бути проведене перегрупування збройних сил у цих країнах. Обидві держави Близького Сходу заявили протест проти повільного здійснення евакуації і 5 лютого надіслали листа до Ради Безпеки, вимагаючи негайного виведення іноземних військ, їх підтримав СРСР. Проте Рада Безпеки не вирішила нічого. Врешті, 3 травня 1946 р. Франція та Англія повідомили Раду Безпеки про намір вивести свої збройні сили до кінця року. Останні англійські війська вийшли з регіону ЗО чер­вня, а французькі, за винятком технічного персоналу, 31 серпня. Це було безперечним успіхом Ліги арабських держав. Нема сумніву, що франко-англійська постанова пояснюється небажанням Цих двох держав сприяти зростанню впливу СРСР на Близькому Сході. А, можливо, при цьому відіграв свою роль і тиск з боку американців.

Ліга арабських країн піклувалася також долею Тріполітанії. У січні 1946 р. генеральний секретар Ліги, єгиптянин Абдеррахам-бей Аззам, який у майбутньому стане Аззам-пашею, заявив, що арабські держави протистоятимуть будь-якому розділові Лівії на окремі зони і встановленню над ними опіки, а також про­тидіятимуть будь-яким спробам віддати Лівію італійцям.

Провал англо-єгипетських переговорів

Треба зазначити, що поряд з діяльністю Ліги арабських держав у багатьох країнах Близького Сходу, які доти перебували під британським протекторатом чи мандатом, розгорталася боротьба за здобуття цілковитої незалежності. Найяскравішим прикладом тут був Єгипет. У вересні 1939 року він розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною і, не оголошуючи війни, вжив не­відкладних заходів. 15 червня 1940 р. єгипетський уряд зайняв таку саму позицію щодо Італії. На початку 1942 р., як ми вже бачили, англійці організували в Єгипті справжній державний переворот; вони змусили короля Фарука замінити коаліційний уряд, якому вони не довіряли, урядом «Вафду», очолюваним Нахас-пашею, якого вважали значно надійнішим. Король, який завжди вороже ставився до «Вафду», був змушений погодитися з цим. Уряд Нахас-паші не раз, зокрема в листопаді 1943 року та 26 серпня 1944 року, звертався до уряду Англії з вимогою переглянути англо-єгипетський договір 1936 року в такий спосіб, щоб у ньому була врахована «смілива та віддана позиція» Єгипту під час війни. Проте у жовтні 1944 р. уряд «Вафду», звинувачений у корупції, був розпущений королем Єгипту. На знак протесту «Вафд» відмовився від участі у виборах 8 січня 1945 р. Новий прем'єр-міністр Ахмед Махер-паша був убитий 24 лютого 1945 р. фанатиком, який звинувачував Махер-пашу в тому, що він утяг Єгипет у війну. Раніше проти цього фанатика було висунуте обвинувачення в убивстві сера Лі Стека в 1924 р., але тоді він був виправданий. Щоб бути прийнятим до Організації Об'єднаних Націй, згідно з правилами, встановленими Ялтинською конфе­ренцією, Єгипет оголосив війну Німеччині та Японії (26 лютого 1945 р.). 6 серпня 1945 р. новий прем'єр-міністр Нокраші-паша виступив у Сенаті з заявою про національні прагнення Єгипту. Він вважав, що настав час зруйнувати перепони, які стояли на шляху до повної незалежності Єгипту, домогтися виводу британ­ських військ і досягти єдності «у всій долині Нілу», а це означало приєднання до Єгипту Англо-Єгипетського Судану. Водночас новий керівник Міністерства закордонних справ Великобританії Ернест Бевін заявив у Палаті громад, що його уряд готовий до перегляду договору 1936 р. в дусі братерства.

Переговори почалися з обміну нотами в грудні 1945 р. ' проходили в атмосфері націоналістичної гарячки; вони супроводилися численними страйками та демонстраціями студентів. Британці виявили мало прихильності до єгипетських вимог щодо Судану, і Нокраші-паша подав у відставку. 21 лютого 1946 року, через кілька днів після того як Сідкі-паша сформував новий уряд, вибухнув загальний страйк. 7 березня єгипетський уряд призначив делегацію для переговорів про перегляд договору, і Сідкі-паша сам очолив цю делегацію. Але «Вафд» відмовився брати в ній участь і підняв у кра'їні великі заворушення. До складу британської делегації входили Бевін, лорд Стенсгейт та посол у Єгипті сер Рональд Кембл. Щоб продемонструвати свою добру волю, Вели­кобританія запропонувала цілковите виведення британських військ із Єгипту. Переговори почалися 9 травня. На них здебільшого йшлося про дату та способи евакуації британських збройних сил з Єгипту, про контроль над Суецьким каналом та про майбутнє Судану. Як попередній захід 4 липня була здійснена передача британцями Каїрської цитаделі єгипетським властям. Наприкінці того ж місяця генеральний штаб британських військ оголосив про свій переїзд із Каїра в зону Суецького каналу; евакуація військ із Каїра, Александрії та дельти Нілу мала бути завершена протя­гом перших місяців 1946 р. У жовтні Сідкі-паша поїхав до Лондона й разом з Бевіном розробив проект договору. Він розра­ховував, незважаючи на сильну протидію, яку чинив «Вафд», досягти будь-якої угоди, навіть такої, яка повністю не задоволь­няла б усіх єгипетських вимог. 26 жовтня, після повернення з Лондона, Сідкі-паша оголосив, що Англія в принципі погодилась на об'єднання Єгипту та Судану. Ця неправдива новина викли­кала сильні протести в Судані серед місцевих борців за неза­лежність цієї країни (партія Умма), які мали намір боротися проти «єгипетського імперіалізму» так само, як і проти Англії. Тому 28 жовтня Еттлі зробив заяву, в якій він сказав дослівно: «Ніяких змін у теперішньому статусі і в управлінні Судану не передбача­ється». Уряд Сідкі-паші подав у відставку 8 грудня; на зміну йому прийшов новий кабінет на чолі з Нокраші-пашею. 27 січня 1947 р. Нокраші-паша оголосив, що Єгипет припиняє переговори з Лондоном і передає питання на розгляд Ради Безпеки. Єгиптяни вимагали:

1- Щоб евакуація британських військ була повною, негайною і не обумовлювалася ніяким договором.

2. Щоб управління Суданом було передане Єгиптові і щоб британські війська були виведені з цього району.

У травні Бевін відповів, що за таких обставин британський уряд дотримуватиметься договору 1936 р. 11 липня 1947 р. єтапетський уряд передав до Ради Безпеки написану в різкій формі ноту, де перераховувалися всі скарги Єгипту на Велико­британію. Єгипет відмовлявся дотримуватись договору 1936 р. Рада Безпеки почала розгляд цього питання 5 серпня. Проте після довгих дебатів вона так і не дійшла ні до якого вирішення.

Англо-іракські переговори

Після війни виникла проблема — щоправда, не така гучна, як обговорена щойно, — пов'язана з новим договором між Об'єд­наним Королівством та Іраком. Спочатку іракський уряд був схильний до того, щоб дотримуватися договору 1930 р,, тільки з деякими поправками. Після кількох місяців переговорів 16 січня 1948 р. у Портсмуті іракський прем'єр-міністр Са'ід Саліх Джабр та Бевін підписали новий договір. Він багато в чому нагадував договір 1930 р., хоча з нього були вилучені тези про обмеження суверенітету Іраку; він залишав за Великобританією деякі стра­тегічні переваги. Але, почувши звістку про підписання цього договору, націоналістичні елементи організували, зокрема в Баг­даді, численні заворушення. Тоді регент і Рада міністрів відмови­лися ратифікувати договір, посилаючись на те, що в ньому «не реалізовані прагнення країни». 27 січня Саліх Джабр подав у відставку; замість нього був призначений Мохаммед Садр, який 4 лютого оголосив, що його кабінет вирішив відхилити новий англо-іракський договір.

Отож, політика Англії на Близькому Сході у перші повоєнні роки зазнала гучного провалу. Британський план створення на Близькому Сході зони впливу, яка спиралася б на підтримку Ліги арабських держав та на двосторонні договори з більшістю близь­косхідних країн, не був здійснений. Ми далі побачимо, що ці невдачі британської політики тривали і в наступні роки.

Відносини між Англією та Йорданією

Єдиним надійним союзником британців на Близькому Сході був емір Йорданії Абдаллах. Він мав велику армію з сучасним озб­роєнням, наданим англійцями; командував тією армією британсь­кий офіцер Глабб-паша. 17 січня 1946 р. Бевін у своєму виступі на Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй заявив, що Об'єднане Королівство має намір найближчим часом надати Йор­данії повну незалежність. Абдаллах і його прем'єр-міністр, Ібрагім-паша Хашім, у лютому виїхали до Великобританії і 22 березня 1946 р. підписали договір, який мав зберігати чинність протягом 25 років; за цим договором Об'єднане Королівство визнавало повну незалежність Йорданії. Обидві країни зобов'язувались консультува­тися «з усіх питань зовнішньої політики, які могли б зачепити їхні спільні інтереси». Британські війська зберігали право лишатися в Йорданії, де вони забезпечувалися транспортом і продовольством. Після повернення до Йорданії, 25 квітня 1946 р., Абдаллах прийняв титул короля. Новий договір, підписаний 15 березня 1948 р., вносив деякі незначні зміни до попереднього договору, зокрема тезу про створення «Бюро спільної англо-йорданської оборони».

СРСР та Іран

Загалом деякі провали британської політики на Близькому Сході можна віднести на рахунок СРСР. Хоча комуністичні партії у цьому регіоні були, як правило, дуже слабкі, Радянський Союз мав багато інших можливостей розгортати там свою діяльність. І він здійснював її різними способами, такими як: пропаганда, відвідання святих місць патріархами православної церкви, вплив мусульман СРСР та мусульман Близького Сходу, роздмухування місцевого націоналізму, інфільтрація в прикордонні області, що межували з Вірменією, Курдистаном та радянським Азербайджа­ном і т. ін. Проте радянська інтервенція в арабських країнах мала непрямий характер. Але в трьох країнах Близького та Середнього Сходу, а саме в Ірані, Туреччині та Греції, ситуація складалася трохи інакше.

В Ірані найголовніша проблема була пов'язана з виведенням іноземних військ. Тристороння угода передбачала здійснення ева­куації щонайпізніше за три місяці після закінчення війни, а саме до 2 березня 1946 р.. 19 травня 1945 р. іранський уряд поставив вимогу про прискорення евакуації. Британці погодилися вивести свої війська з усіх районів, за винятком нафтової зони на півдні. Вони вийшли з Тегерана і зняли свій контроль над радіо та цензуру. На відміну від британців, Радянський Союз залишив у Ірані свої сили, замінивши в Тегерані військових на тисячі цивільних. В Азербайджані у серпні 1945 р. прокомуністична партія «Туде», яка невдовзі перетворилася на «Азербайджанську демократичну партію», підняла повстання, заволоділа громадськи­ми установами й поставила вимогу про надання 4 500 000 азер­байджанців можливості розвиватися в рамках їхньої нації, кори­стуючись своєю власною національною мовою. Російські війська перешкодили втручанню іранської жандармерії. В листі від 11 ве­ресня 1945 р. Бевін визнав одночасну присутність в Азербайджані російських військ, а на півдні — британських, проте росіяни лишалися в усіх районах Ірану, що їх вони займали починаючи з 1941 р., і навіть надсилали туди нові підкріплення. У листопаді «Азербайджанська демократична партія» відновила боротьбу за знищення й того слабкого впливу, який ще мав центральний уряд. Вона вимагала повної автономії і в дуже напруженій атмосфері провела вибори до Національних зборів, які 12 грудня проголосили «Автономну республіку Азербайджан», прем'єр-міністром став Пішеварі, ветеран Комінтерну, отож британський та американсь­кий міністри, які виїхали на конференцію до Москви в середині грудня 1945 р., були поставлені перед доконаним фактом. Молотов відмовився підписатись під пропозицією Бевіна, який намагався створити комісію «великої трійки» з проблеми Ірану. В Азер­байджані зразу була створена «народна армія». Проведено акції

націоналізації; турецька мова ставала обов'язковою. 15 грудня у Мехабаді, в Західному Азербайджані, керівники курдської демок­ратичної партії в присутності радянських офіцерів проголосили «Народну курдську республіку», яка відокремилась від Азербай­джану. Казі Мохаммед був обраний президентом цієї республіки. 23 квітня 1946 р. курдський та азербайджанський уряди підписали договір про воєнний союз та дружбу. СРСР відмовився погодитись на англо-американську пропозицію і вивести свої війська з Ірану до 1 січня 1946 р., посилаючись на права, які він мав згідно з договором від 26 лютого 1921 р.

19 січня 1946 р. Іран звернувся до Ради Безпеки, яка ЗО січня постановила, що ця проблема має вирішуватися шляхом прямих російсько-іранських переговорів. З боку Ради Безпеки та ухвала була, власне, визнанням її безсилля. 22 січня прем'єр-міністр Ірану Хакім подав у відставку, а 27 січня шах призначив на його місце Гавама ес-Султане, якого помилково вважали прихильником партії «Туде». Насправді ж він мав великі володіння на півночі країни. Новий прем'єр-міністр поїхав до Москви, де перебував з 19 лютого до 11 березня, але не зміг досягти там жодної угоди. А тим часом настав день 2 березня 1946 року, англійські та американські війська вийшли з Ірану, але радянські там залиши­лись, і це зразу викликало ноти протесту з боку Англії, Сполу­чених Штатів та Ірану. Рада Безпеки знов розглянула цю про­блему. Прибуття в Іран значних підкріплень до вже розміщених там радянських військ мало великий розголос у пресі. 26 березня СРСР раптом оголосив про свою згоду вивести свої війська через 6 тижнів за умови, що Рада Безпеки не буде втручатися в це питання. 4 квітня укладено радянсько-іранську угоду, яка прого­лошувала:

1. Евакуацію Червоної армії.

2. Створення ірано-радянської нафтової компанії, статут якої мав бути ратифікований Меджлісом (іранським парламентом) че­рез 6 місяців після 24 березня 1946 р.: 51% капіталу компанії мав належати радянському урядові, 49% — іранському протягом перших 25 років; упродовж наступних 25 років — 50% і 50%.

3. Прямі переговори між Іраном та Азербайджаном.

Щоб домогтися від Меджлісу ратифікації цього договору, СРСР сприяв переговорам між Іраном та Азербайджаном; Пішеварі поїхав до Тегерана, де Ґавам ес-Султане спочатку не пристав на його пропозиції. Врешті 14 червня в Тебрізі підписано угоду. За цією угодою Азербайджан мав бути автономною провінцією Ірану і передавати йому 25% від зібраних податків. Ця угода стала фактичною перемогою комуністів, оскільки вона закріплювала здійснювані ними соціальні та мовні реформи і встановлювала лише номінальну владу Ірану в Азербайджані. 2 серпня Ґавам ес-Султане ввів до складу свого уряду трьох членів партії «Туде».

Іран, здавалося, все більше й більше втягувався в орбіту СРСР. 16 липня в зоні «Англо-Іранської нафтової компанії» вибухнув загальний кровопролитний страйк.

З серпня настала реакція Англії. До Басри в Іраку, поблизу іранського кордону, були введені британські війська. Південні пле­мена повстали проти партії «Туде» і погрожували перейти під владу Іраку; пробританські повстанці поширили свій вплив на всю пів­денну частину країни, їх підтримувала верхівка мусульманського духівництва. Це повстання, безперечно, відбувалося з благословен­ня Англії. Внаслідок його 17 жовтня 1946 р. Ґавам вивів з уряду трьох міністрів партії «Туде» і створив уряд без комуністів. Натхнений цим успіхом, Ґавам заявив, що після виборів, призначених на 7 грудня, Азербайджан перейде під владу центрального уряду. Отож, відчуваючи за собою підтримку англійців та американці», прем'єр-міністр облишив свою колишню прорадянську орієнтаціє. В середині листопада в Тегерані заарештовано близько сотні при­хильників партії «Туде». 24 листопада за підтримки нового амери­канського посла Аллена Ґавам наказав іранським військам висту­пити в напрямку Тебріза. Пішеварі спочатку вирішив чинити опір, проте населення Азербайджану, незадоволене його режимом, з ентузіазмом зустріло армію. 14 грудня комуністичний уряд був повалений. Багато міністрів заарештовано та розстріляно. Пішеварі втік до Баку і невдовзі загинув у результаті нещасного випадку. В такий спосіб із курдським рухом було покінчено. Важко пояснити цілковиту бездіяльність СРСР у цій ситуації. Можливо, він споді­вався, що так йому буде легше домогтися ратифікації нафтової угоди. А для уряду Гавама це означало повний тріумф, який сприяв перемозі його партії над опозицією Моссадика на виборах у грудні

1946 р. — січні 1947 р. Лише два комуністи були обрані. Новий Меджліс одразу почав обговорення нафтової угоди з СРСР. Він досить легко піддався на переконання під впливом шаленої опо­зиції, яку чинив цій угоді Моссадик, маючи підтримку американ­ського посла Аллена. 22 жовтня 1947 р. за результатами голосу­вання — 102 проти 2 — Меджліс відхилив ратифікацію цієї угоди. Відносини між Іраном та СРСР були надзвичайно напружені, проте росіяни ніяк не відреагували на ухвалу Меджлісу. 20 червня

1947 року між Сполученими Штатами та Іраном була укладена угода про військові поставки, її ратифіковано 17 лютого 1948 р., і до Ірану була відряджена американська місія.

СРСР і Туреччина

В Туреччині теж відчувався дуже сильний тиск з боку СРСР. 20 березня 1945 р. Радянський Союз денонсував договір про нейтралітет і дружбу з Туреччиною, підписаний 17 грудня 1935 Року, і повідомив турецький уряд про те, що для укладання новою

договору необхідно, щоб Туреччина віддала колишні російські території (район Карса і Ардагана в Анатолії), і щоб Монтрейський договір 1936 р. щодо Дарданеллів був замінений новою кон­венцією. Проблема Дарданеллів уже обговорювалась у Ялті, де вирішено, що Монтрейські угоди мають бути переглянуті, проте не визначалося, на яких засадах це здійснюватиметься. 2 листо­пада 1945 р. президент Трумен запропонував Туреччині залишити Дарданелли відкритими для торговельних суден усіх країн у будь-який час, а також для військових кораблів держав Чорно­морського узбережжя. Туреччина та Англія пристали на ці про­позиції, вирішивши взяти їх за основу для майбутніх переговорів. Проте СРСР у двох нотах від 7 серпня та 24 вересня 1946 р. поставив вимогу про те, щоб оборона Дарданеллів забезпечувалася спільно Туреччиною та СРСР. Англосакси й Туреччина повністю відхилили такий принцип, який дозволив би Радянському Союзові здійснити колишні мрії російських царів про володіння Дарданел­лами. Отже, ніякого перегляду Монтрейських угод не було, не­зважаючи на пропозицію, внесену 9 жовтня 1946 р. Сполученими Штатами, Великобританією та Туреччиною про скликання конфе­ренції з цього питання, а Туреччина опинилася під шаленим тиском СРСР як у зв'язку з проблемою Дарданеллів, так і з приводу округ Карса та Ардагана. Грузія та радянська Вірменія виступали за приєднання до них територій, втрачених у 1921 році. Радянський уряд вимагав від Туреччини більш дружньої орієнтації її зовнішньої політики. Фактично Туреччина опинилася під загро­зою, і ми побачимо невдовзі, як ця ситуація спонукала Туреччину до того, щоб просити у американців військової допомоги.

Грецька проблема

У травні 1941 р. грецький уряд мусив виїхати з країни. У Греції виникли рухи Опору проти Італії та Німеччини, головним з яких був «Фронт національного визволення» (ЕАМ), очолюваний ко­муністами. Ці рухи були опозиційне настроєні до уряду Цудероса, що емігрував до Каїра. Вони уклали між собою угоду про організацію плебісциту після закінчення війни. Після капітуляції Італії в 1943 р. грецькі партизани заволоділи великою кількістю італійської зброї і взяли під свій контроль гірські райони. Проте між різними групами партизанів зростало суперництво; комуністи були звинувачені — і, здається, несправедливо — в тому, що вони погодились на вирівнення лінії кордонів у Македонії на користь Болгарії та Югославії. Під тиском англосаксів королів­ський уряд у Каїрі оголосив, що король повернеться в Грецію лише перед виборами. Однак улітку 1944 р. ЕАМ спровокував заворушення в грецькій армії та флоті, які базувалися в Єгипті. У вересні 1944 р. англосакси змусили партизанів підкоритися

грецькому урядові, який погодився на те, щоб верховне команду­вання армією було передане британському генералові Скобі. Пар­тизани пообіцяли не робити спроб захоплення влади.

У жовтні 1944 р. англійські війська окупували Афіни. ЕАМ негайно підняв повстання, жорстоко придушене англійцями. Афінський архієпископ магістр Дамаскінос був призначений регентом. Щонайбільше через рік мав бути проведений плебісцит.

Під тиском британців регент підписав з групами Опору угоди у Варкіці (січень 1945 р.), які передбачали запровадження демок­ратичних методів урядування, звільнення заручників, злиття всіх партизанських груп у єдину армію та проведення плебісциту. В дійсності ці угоди не привели до встановлення порядку; 18 липня 1945 р. Греція звинуватила Болгарію в організації рейдів на грецьку територію, зокрема у Фракію та Македонію.

Незважаючи на кризи та зміни урядів, 31 березня 1946 року відбулися вибори під наглядом американських, британських та французьких спостерігачів, але без росіян, оскільки СРСР від­мовився брати в цьому участь. Перемогу здобули монархісти. 1 вересня новий прем'єр-міністр Цальдаріс провів плебісцит. У ньому взяв участь і ЕАМ. Монархісти дістали 75% голосів, і король Георгій II повернувся до Афін. Тоді ЕАМ заявив, що вибори були проведені неправильно, і громадянська війна, що на деякий час ущухла, відновилася з іще більшою силою; в Македонії її вочевидь підтримували югослави та болгари. Греція звернулася до Організа­ції Об'єднаних Націй. 00Н призначила комісію, щоб з'ясувати, чи дійсно відбувалась іноземна інтервенція. Ця комісія не змогла зробити єдиного висновку і у травні 1947 р. подала подвійний звіт, у якому наводилися точки зору антикомуністів (югославська та болгарська інтервенція справді була — ймовірно, з метою ор­ганізації сепаратистського руху) і комуністів (відбувалась підтрим­ка англосаксами монархістсько-фашистського уряду, проти якого повстав грецький народ). На початку 1947 р. Греція перетворилась на небезпечне джерело конфлікту між країнами народної демократії та англійцями. У цей конфлікт невдовзі були втягнені і американці.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 303; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!