Частина третя. ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1945—1962 рр.)

ВСТУП

Коли закінчується війна, величезна полегкість, яку відчувають народи, завжди супроводиться дивною ілюзією. Люди вірять у те, що відбудеться повернення до нормального життя. Але історія ніколи не повторюється, навіть більше, після колосальних потрясінь неминучі зміни і в економіці, і в суспільному житті, і в колективній психології, і, нарешті, у міжнародних відносинах.

Отже, укладання договору та відновлення стосунків між ко­лишніми ворогами є закономірним і невідворотним процесом. Проте в 1945 році ще жива думка про те, що від Німеччини, яку вважають потенційним ворогом, будуть одержані гарантії міцніші, ніж ті, що були в 1919 році. Сподіваються також і на те, що союзники підтримуватимуть добрі стосунки, а Сполучені Штати повернуться до колишньої політики ізоляціонізму. З 00Н прагнуть створити щось на кшталт Ліги Націй, тільки більш досконале та ефективне. Ще вірять у те, що лише імперії є втіленням справжньої могутності, і тому Франція прагнутиме відновити Французьку імперію. Сподіваються також і на те, що набутий досвід допоможе уникнути жахливих криз у грошовій системі, фінансах та економіці, які відбулися в період між двома світовими війнами, і т. ін.

Але все розгорталося не так, як убачалося тоді. Ніякого мирного договору з Німеччиною, «холодна війна», розпад імперій, злидні, а потому величезна економічна експансія розвинених країн. І поряд із цим — дедалі більше зубожіння країн, які в майбутньому наречуть «третім світом»: нагромадження конфліктів, цілковите фіаско 00Н як гаранта миру, потреба в новій дипломатії — дипломатії «допомоги»: такі проблеми, до розгляду яких ми приступаємо. І на перший план ми висунемо твердження, дуже гірке для європейців: що їхній континент більше не є центром світу.

РОЗДІЛ І. ПРОВАЛ ВЕЛИКИХ МІЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦІЙ (1945-1947 рр.)

І. Створення і початок діяльності Організації Об'єднаних Націй

Ідея створення системи колективної безпеки, ефективнішої, ніж Ліга Націй, виникла ще під час війни. 26 серпня 1941 р. у знаменитому документі, укладеному Черчіллем та Рузвельтом і названому Атлантичною хартією, передбачалося «запровадження загальної безпеки, створюваної на ширших засадах». Ішлося не про те, щоб просто відновити Лігу Націй у чистому вигляді, її фіаско було очевидне, і психологічні наслідки її відновлення, певно, були б катастрофічні. Більше навіть — СРСР, що його виключили з Ліги Націй у грудні 1936 р., рішуче заперечував проти її відновлення. Тому й виникла ідея створення нової організації.

Ініціатива Сполучених Штатів

Згідно з твердженням Стеттініуса, ініціатива багато більшою мірою йшла з боку Сполучених Штатів, ніж з боку Великобританії та радянської Росії. 1 січня 1942 р., під час візиту Черчілля до Вашингтона, держави, що перебували в стані війни з Німеччиною та Японією, підписали «Декларацію Об'єднаних Націй», перший проект якої був підготовлений Державним департаментом Сполу­чених Штатів. Країни, які приєдналися до декларації, зобов'язу­валися після закінчення війни заснувати систему миру та безпеки. Під час перебування в Москві, у жовтні 1943 р., державний секретар Кордел Гал домігся від Радянського Союзу схвалення цього проекту, а саме: проекту створення міжнародної організації, заснованої на принципі рівності всіх миролюбних держав, і зобов’язання з боку держав, які вели війну проти Осі, не припиняти своєї співпраці після перемоги. Ці ідеї були знову підтверджені в листопаді 1943 р. на конференції в Тегерані, де зустрілися Сталін, Рузвельт і Черчілль. 9 грудня у Вашингтоні створено групу з вивчення проблем, пов'язаних з майбутньою міжнародною організацією.

Конференція в Думбартон-Оксі (вересень — жовтень 1944 р.)

Головна робота була виконана в Думбартон-Оксі, в Сполучених Штатах. Там відбулися 2 конференції: перша з 21 по 28 вересня за участю англосаксів та росіян; друга — менш важлива — з 29 вересня по 7 жовтня за участю англосаксів та китайців. Франція, Тимчасовий уряд якої мав бути визнаний де-юре лише 23 жовтня, запрошена не була. Великі держави — ті, котрі, за висловом одного з американських делегатів, «проливали кров за всі інші країни світу», присвоїли право закласти підвалини май­бутньої організації.

У Думбартон-Оксі було досягнено домовленості з багатьох пи­тань: Організація Об'єднаних Націй складатиметься з Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Міжнародного суду і (завдяки енергійним наполяганням американців) Ради з економічних та соціальних питань (тоді англійці та росіяни виступали за обмеження діяль­ності майбутньої організації лише проблемами безпеки). Вирішено, що четверо учасників конференції в Думбартон-Оксі та Франція стануть постійними членами Ради Безпеки.

Проте залишалися невирішеними двоє питань: проблема голо­сування та проблема прийняття до 00Н (порушена Москвою) шістнадцяти союзних радянських соціалістичних республік, що з них складався СРСР, як окремих суб'єктів: Радянський Союз вважав це законним, оскільки всі члени Британської співдружності були членами 00Н і мали право голосу. Проте Британську співдружність важко порівнювати з СРСР. Будучи насправді цен­тралізованою державою, Радянський Союз отримав би в Ор­ганізації Об'єднаних Націй 16 голосів.

Проблема вето

Про цю проблему йшлося наприкінці 1944 року. Щодо голосування багато американців, зокрема серед представників армії та флоту, не хотіли погодитися з тим, що Рада Безпеки простою більшістю голосів зможе змусити Сполучені Штати до воєнних дій. Крім того. Сенат Сполучених Штатів ніколи не ратифікував би договору, який містив би в собі відмову від національного суверенітету. І тому вирішено, що постійні члени Ради Безпеки матимуть право вето. Одностайність великих держав, за словами Стеттініуса, мала «життєво важливе значення для функціонування організації». Але що ж станеться, коли виникне конфлікт, у якому буде замішана одна з великих держав? Сполучені Штати вважали, що в такому разі ця держава не повинна користуватися правом вето. Проте, незважаючи на особистого листа, що його Рузвельт написав Сталі-нові, той категорично заперечував проти такого відхилення від загального правила і наполягав на тому, щоб принцип одностай­ності всіх великих держав зберігався в усіх випадках.

Тим часом 23 жовтня держави «великої трійки», а також Канада, Австралія, Бразилія, Перу, Нова Зеландія, Колумбія, Венесуела та Швеція, а 24 жовтня Китай і за ним багато інших держав визнали де-юре Тимчасовий французький уряд. Однак Францію не запро­сили на Ялтинську конференцію, що відбулась у лютому 1945 року.

Ухвали Ялтинської конференції

Ялтинська конференція розглянула пропозиції, висунуті в Дум­бартон-Оксі. Було, нарешті, досягнуто домовленості в питанні про радянські республіки: окрім СРСР як такого членами Організації Об'єднаних Націй ставали Україна та Білорусія, які номінальне мали свої власні міністерства закордонних справ. Щодо голосуван­ня у Раді Безпеки було вирішено, що постійні члени користува­тимуться правом вето в усіх питаннях, крім процедурних. І під кінець конференції «велика трійка» опублікувала декларацію про майбутню Організацію Об'єднаних Націй: «Фундамент такої ор­ганізації був закладений у Думбартон-Оксі. Проте там не було досягнено домовленості з такого важливого питання, як процедура голосування: конференція, яка відбувається тепер, змогла вирі­шити цю проблему. Ми погодилися на тому, щоб 25 квітня 1945 р. скликати у Сан-Франціско, США, конференцію Об'єднаних Націй з метою опрацювання статуту цієї організації». В конференції мали брати участь ті держави, котрі підписали «Декларацію Об'єднаних Націй», і всі країни, що оголосили війну державам Осі до 1 травня 1945 року.

Державами, які запрошували на конференцію, були «велика трійка» та Китай. Уряд Франції вважав, що він не повинен виступати в цій ролі, бо не брав участі в конференціях ні в Думбартон-Оксі, ні в Ялті (6 травня 1945 р.).

Конференція у Сан-Франціско

Основні дискусії у Сан-Франциско велися навколо пропозицій, висунутих у Думбартон-Оксі і згодом доповнених у Ялті. Процедура голосування в Раді Безпеки не задовольняла малі та середні Держави. Оскільки постійні члени мали право вето в Раді Безпеки, вони були наділені там більшими повноваженнями, ніж ті, що вони мали в Раді Ліги Націй. А це означало, що великі держави відіграватимуть більшу роль. Було зазначено також, що статут ООН не повинен включатися до тексту договорів про мир — на відміну від того, що було в 1919 р. Адже Організація Об'єднаних Націй мала нести відповідальність за майбутнє, а не за минуле. Підготовка договорів про мир мала здійснюватись іншими ор­ганізаціями, про які ми невдовзі будемо говорити: офіційно виз­наною в Ялті як постійний інститут Радою трьох великих держав, Радою міністрів закордонних справ п'яти держав, утвореною в Потсдамі (проте китайський представник узяв участь лише в першому засіданні).

Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 25 червня 1945 року. Вона підготувала конституцію нової ор­ганізації, або Статут Організації Об'єднаних Націй. Ми дамо лише короткий огляд його основних тез.

Статут Організації Об'єднаних Націй

Статут складається з 19 розділів і III статей. Він починається з визначення принципів і цілей організації (преамбула та пер­ший розділ), потім подається опис різних органів ООН та їхніх функцій.

Головна мета Організації Об'єднаних Націй полягає в «під­триманні миру та міжнародної безпеки» шляхом ефективних спіль­них заходів. Треба «вберегти майбутні покоління від напасті війни, яка двічі протягом одного людського життя завдала людству неймовірних страждань». Аби досягти цієї мети, члени Організації, маючи рівні права, беруться виконувати обов'язки, які поклада­ються на них статутом, «урегульовувати міжнародні суперечки мирними способами», «не вдаючись до погроз чи застосування сили». Вони подаватимуть Організації Об'єднаних Націй надійну підтримку щоразу, коли виникне така потреба. Впевнена в своїй силі, ООН матиме змогу змусити держави, які не є її членами, діяти згідно з її принципами.

Проте захист миру — не єдина мета діяльності Організації Об'єднаних Націй. Держави, які підписали статут ООН, заявляють про свою відданість основним правам людини, рівності між чо­ловіками й жінками, а також між великими та малими націями. Вони є захисниками основних свобод усіх людей, незалежно від їхньої раси чи статі, мови чи релігії. Члени ООН стверджують право народів самим розпоряджатися своєю долею. Організація Об'єднаних Націй утримуватиметься від «втручання у справи, які належать до внутрішньої компетенції кожної держави».

І нарешті, оскільки зрозуміло, що свобода не може бути міцною без соціальних та економічних гарантій, Об'єднані Нації сповнені

рішучості «сприяти соціальному прогресові й створювати кращі умови життя при ширшій свободі». Найкращим способом досяг­нення цього є міжнародна співпраця, яка дозволить розв'язати міжнародні економічні, соціальні, інтелектуальні та гуманістичні проблеми.

Членами Організації Об'єднаних Націй є:

1. Всі держави, які брали участь у конференції в Сан-Франциско, підписали та ратифікували Статут, тобто практично всі держави, які оголосили війну Німеччині чи Японії. З приводу членства Аргентини на конференції у Сан-Франциско виникли труднощі. Врешті, 1 травня 1945 р. Аргентина була прийнята до ООН 31 голосом проти 4 (серед них СРСР).

2. Всі інші мирні держави, що приймають зобов'язання, викла­дені у Статуті. 10 січня 1946 р. після свого першого засідання Асамблея Об'єднаних Націй налічувала 51 члена.

Робочі органи Організації Об'єднаних Націй

Органи, передбачені статутом, такі:

1. Генеральна Асамблея і Рада Безпеки, роль яких в основному політична.

2. Економічна й соціальна рада, на яку покладено співпрацю в усіх питаннях, що стосуються матеріального й культурного життя людей; їй підлягають спеціалізовані установи в необмеженій кількості. Головні з них — Міжнародний валютний фонд (липень 1944 р., конференція у Бретон-Вудсі), Міжнародний банк рекон­струкції та розвитку (створений 27 грудня 1945 р.), Міжнародна організація цивільної авіації, Продовольча й сільськогосподарська організація ООН, або ФАО (16 жовтня 1945 р.). Європейська організація континентального транспорту (16 грудня 1945 р.), Міжнародна організація торгівлі, чи ІТО, Міжнародна організація в справах біженців, або ІРО, Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й культури, чи ЮНЕСКО (листопад 1945 р.), чия функція — культурна й наукова співпраця, і Міжнародна організація праці, заснована ще в часи Ліги Націй (під назвою Міжнародне бюро праці) й відроджена в жовтні 1944 р. (конференція в Філадельфії), ЮНРРА, чи Адміністрація Допомоги й відбудови Об'єднаних Націй, ліквідована 1947 року. Погано координовані, слабко зв'язані з ООН, кожна зі своїм власним бюджетом, підтримувані тільки обмеженою частиною її засновників (бо СРСР або не приєднувався до них, або скоро виходив з їх складу), ці установи відігравали неоднакової ваги роль і часом розпадалися.

3. Для опіки створена Генеральною Асамблеєю в грудні 46 р. в Нью-Йорку (друга частина першої сесії), має завдання

врядувати на деяких територіях чи наглядати за ними. Ці краї — колишні підмандатні території Ліги Націй, які ще не дістали незалежності, і деякі території, відібрані в колишніх супротивників по другій світовій війні — а також, при нагоді, території, що потребують опіки.

4. Міжнародний суд.

5. Секретаріат.

Генеральна Асамблея

Розгляньмо докладніше роль Генеральної Асамблеї та Ради Без­пеки. Слід зазначити, що Статут Організації Об'єднаних Націй реалістичніший, ніж був Статут Ліги Націй, бо він базується не на моральних та правових теоріях, а на дійсній рівновазі сил.

Генеральна Асамблея складається з представників усіх держав— членів ООН (по п'ять або більше від кожної держави). Генеральна Асамблея с органом верховного управління в тому розумінні, що саме вона обирає непостійних членів Ради Безпеки, членів Еко­номічної та соціальної ради й Ради з опіки. За пропозиціями Ради Безпеки Генеральна Асамблея приймає до Організації нових членів та виключає тих, котрі порушили Статут ООН. Але з усіх інших питань постанови, що їх ухвалює Генеральна Асамблея, мають лише дорадчий характер, її функції полягають у вивченні, обго­воренні, рекомендації та з'ясуванні стосунків. Вона ніколи не зобов'язує до дій, і її постанови не є обов'язковими — принаймні не були спочатку. Рекомендації Генеральної Асамблеї виконуються лише тою мірою, з якою зацікавлені держави підлягають впливові її морального авторитету. З часом більшість держав нібито повірила в те, що рекомендації Генеральної Асамблеї висловлюють міжна­родну громадську думку. Як правило, Асамблея раз на рік зби­рається на сесію, яка триває значно довше, ніж сесії Ліги Націй; а коли того вимагають обставини, генеральний секретар на вимогу Ради Безпеки або більшості членів ООН скликає надзвичайну сесію. Генеральна Асамблея обирає голову кожної сесії.

Рада Безпеки

Поруч з Генеральною Асамблеєю принципово важливу роль віді­грає Рада Безпеки. Згідно зі статтею 12 Статуту ООН саме вона уособлює справжню силу, яку має Організація Об'єднаних Націй. До Ради Безпеки входять 11 членів, 5 із яких — постійні. Завдяки праву вето постійні члени Ради Безпеки мають величезну владу-Адже для того, щоб Рада могла ухвалити якусь постанову, необхідно спочатку мати одностайну згоду всіх її постійних членів (стаття 27). І це річ цілком зрозуміла, коли йдеться, наприклад.

про розв'язання загальної війни, уникнути якої можна лише за загальною згодою великих держав. Проте в разі конфлікту між двома державами, які є постійними членами Ради Безпеки, пра­вило одностайності робить Організацію Об'єднаних Націй абсо­лютно неефективною, якщо тільки одна з цих держав не є відсутньою в той день, коли Рада ухвалює постанову з її питання¹. В такий спосіб була відновлена, принаймні на вигляд, і на цей раз у світовому масштабі, «Директорія великих держав», яка фактично правила Європою в XIX столітті і яку час від часу намагалися відновити в період між двома світовими війнами («пакт чотирьох» 1933 року; Мюнхенська конференція 1938 року).

Рада Безпеки має сприяти мирному розв'язанню конфліктів шляхом переговорів, з'ясування, посередництва, примирення, арбітражу, правового врегулювання, залучаючи до цього регіо­нальні організації та регіональні договори.

Коли мирні методи не досягають мети, коли виникає загроза мирові або здійснюється акт агресії, Рада Безпеки може ухвалити негайні тимчасові заходи (які жодною мірою не ущемлюють прав зацікавлених сторін), а потім рішучі заходи, спрямовані на те, щоб примусити виконувати постанову Ради. Декотрі з цих заходів не передбачають застосування воєнної сили: це часткове або цілковите припинення економічних відносин, залізничного, мор­ського, повітряного, поштового, телеграфного, радіоелектронного зв'язку, розрив дипломатичних стосунків.

Інші заходи мають військовий чи воєнний характер, а саме: війсь­кові маневри, блоки, власне воєнні операції. Рада Безпеки здійснює ці заходи за допомогою контингентів національних збройних сил.

Зазначимо також, що Рада Безпеки має сприяти досягненню регіональних угод, які були б сумісні з цілями і принципами Організації Об'єднаних Націй.

Отже, Рада Безпеки ухвалює постанови набагато ефективніші і рішучіші за ті, що їх виголошує Генеральна Асамблея у вигляді рекомендацій; для цього треба дістати при голосуванні більшість У 7 голосів, 5 із них — голоси постійних членів Ради.

Статут ООН зобов'язує всіх її членів поважати ухвали Ради й виконувати їх. Крім того, кожна держава — член ООН може подати скаргу до Ради Безпеки. І коли Генеральна Асамблея збирається, як правило, лише раз на рік, то Рада Безпеки засідає набагато частіше, щонайменше раз на 2 тижні. В 1946 році проведено 88 засідань.

Першим генеральним секретарем ООН був Трюгве Лі, норве­жець. Його обрання було результатом певного компромісу. Сполу­чені Штати запропонували кандидатуру Лестера Б. Персона, заступника державного секретаря Канади. СРСР запропонував Станоя Симича, посла Югославії у Вашінгтоні, і альтернативну кандида­туру Вінценти Жимовського, міністра закордонних справ Польщі. Кожна з двох великих держав відхиляла кандидатуру, подану іншою державою. І тоді Сполучені Штати запропонували норвезь­кого соціаліста Трюгвс Лі, й СРСР одразу погодився. Трюгве Лі приступив до своїх обов'язків 2 лютого 1946 р. і виконував їх протягом 5 років. У нього був великий штат співпрацівників Сек­ретаріату ООН, що налічував на 31 грудня 1946 р. 2821 особу. В той час вони працювали в Лейк-Саксесі поблизу Нью-Йорка. Ро­бочими мовами були французька та англійська. Статус французької мови як робочої був прийнятий завдяки наполяганням канадської делегації під час конференції у Сан-Франціско. Крім того, було п'ять офіційних мов, на які перекладалися всі документи: фран­цузька, англійська, російська, іспанська, китайська.

Прийняття нових членів до ООН

Перша сесія Генеральної Асамблеї ООН відбулася в Лондоні; вона працювала з 10 січня по 14 лютого 1946 року, а потім відновила свою роботу у жовтні. Відтак щороку відбувається одна сесія, розділена на 2 частини. На цій Асамблеї був обраний, щоправда, з деякими труднощами, голова сесії; були також обрані непостійні члени Ради Безпеки та генеральний секретар ООН. Потім перей­шли до прийняття нових членів. Була зразу виключена можливість прийняття Іспанії доти, доки країною править генерал Франко. Стаття 4 Статуту передбачала, що кожна держава — не член ООН може подати свою кандидатуру для вступу до Організації: канди­датура спочатку розглядається Радою Безпеки, а потім Генераль­ною Асамблеєю. У 1946 році свої кандидатури подали Афганістан, Ірландія, Ісландія, Португалія, Швеція та Йорданія. Сполучені Штати пропонували голосувати за всі ці держави блоком. Радянсь­кий Союз наклав вето на прийняття до ООН Ірландії, Португалії та Йорданії, посилаючись на те, що він не має з ними диплома­тичних відносин, але насправді через своє вороже ставлення до католицьких держав (Ірландія, Португалія) або через їхні тісні зв'язки з Англією (Португалія, Йорданія). Що ж до Афганістану, Швеції та Ісландії, то вони були прийняті. Щодо Сіаму Франції пощастило домогтися, щоб вирішення питання про його вступ до ООН перенесли на той час, коли буде врегульований конфлікт між цією країною, Лаосом і Камбоджею.

* Радянський Союз висував кандидатуру Трюгве Лі на обрання головою Генеральної Асамблеї в 1946 році. Та в результаті таємного голосування був обраний Поль-Анрі Спаак (Бельгія).

В 1947 році крім держав, яким було відмовлено в прийнятті до ООН у 1946 році, свої кандидатури для вступу в члени ООН подали Йємен, нові домініони, Індія, Пакистан і Цейлон, а також 5 колишніх сателітів Осі, які підписали договори про мир (Італія, Франція, Болгарія, Угорщина, Румунія). СРСР підтримав також кандидатуру Албанії. Він запропонував проголосувати за всіх 5 колишніх сателітів Осі блоком, сподіваючись у такий спосіб дістати в Генеральній Асамблеї щонайменше 3, а то й 4 нові надійні голоси. Сполучені Штати відхилили кандидатури Болгарії, Румунії та Угорщини. Радянський Союз відповів тим, що наклав своє вето на прийняття всіх інших кандидатів, крім Індії, Паки­стану та Йємену. Пізніше США та Англія не погодились на прийняття Зовнішньої Монголії та Північної Кореї, а СРСР на прийняття Цейлону та Південної Кореї. Зате були прийняті Бірма та Індонезія. Держава Ізраїль, визнана США та СРСР на другий день після її утворення (травень 1948 р.), була також прийнята до ООН. Австрія мала чекати до 1955 р. до підписання (яке весь час відкладалося) державного договору, що мав установити ЇЇ статус. Швейцарія своєї кандидатури не виставляла.

До 51 члена ООН в 1948 році було додано лише 9 нових членів.

Перші труднощі

Діяльність Організації Об'єднаних Націй у перші два роки її існування була вкрай невтішна. Ці роки показали, як рідко задовольнялась головна умова функціонування цієї організації, а саме: одностайність великих держав. Проте в цій дворічній історії діяльності ООН є принаймні один позитивний момент: вона відкриває перед нами завісу над тими труднощами і проблемами, які постали перед дипломатією в той період.

На самому початку діяльності Організації Об'єднаних Націй Великобританія та Сполучені Штати підтримали скаргу уряду Ірану проти СРСР та його політики щодо Азербайджану. Ця скарга була передана до Ради Безпеки 19 січня 1946 року. СРСР та Україна негайно провели контратаку (21 січня) і заявили скаргу проти присутності британських збройних сил у Греції та Йорданії. Трохи далі ми розглянемо ці проблеми. Ми побачимо, Що вони будуть розв'язані поза Радою Безпеки, яка внаслідок дії механізму вето не змогла ухвалити ніякого вирішення.

Іспанська проблема спочатку викликала менше суперечок. Ре­жим генерала Франко був фашистського типу, і Іспанія довгий час виступала на боці Осі. Як США, так і СРСР вважали збереження цього режиму ненормальним явищем. До того ж і Потсдамська декларація проголошувала, що «три уряди... не по­винні підтримувати кандидатуру, запропоновану теперішнім урядом Іспанії, що був сформований за допомогою держав Осі і в силу свого походження, своєї природи, своєї діяльності в минулому і тісного зв'язку з державами-агресорами не має тих характери­стик, які б виправдовували його належність до 00Н». У грудні 1945 р. французький уряд запропонував великим державам Заходу вжити необхідних кроків для заміни режиму Франко на демокра­тичний устрій. Англосакси відмовилися від втручання у внутрішні справи країни, але погодились на проведення переговорів з цієї проблеми. Французький уряд, посилаючись на політичні репресії в Іспанії, закрив свої кордони й розірвав торговельні відносини з цією країною. Згодом, у березні, у франко-англо-американському комюніке режим в Іспанії був підданий моральному осудові, а іспанців закликали до створення нового політичного устрою.

29 лютого 1946 р. Асамблея 00Н ухвалила резолюцію, запро­поновану Панамою, в якій рекомендувалося не приймати Іспанії до Організації Об'єднаних Націй. У квітні 1946 р. Польща за підтримки Франції звернулася до Ради Безпеки з проханням розглянути іспанську проблему і запропонувати державам — членам ООН розірвати дипломатичні стосунки з франкістською Іспанією. Рада Безпеки не змогла вирішити це питання і зняла його зі свого порядку денного. Тоді за цю проблему взялася Генеральна Асамблея: 12 грудня 1946 р. вона рекомендувала не приймати Іспанії до міжнародних організацій і не тримати в цій країні дипломатичних місій. Ця рекомендація зберігала свою чинність до 1950 року. Генеральна Асамблея відмовилася піти далі і поставити на голосування пропозицію Польщі та інших країн народної демократії про запровадження комплексу економічних санкцій проти Іспанії. Та невдовзі південноамериканські держави внесли абсолютно протилежні пропозиції, а саме — відновлення дипломатичних зв'язків із цією країною. В 1956 році Іспанія буде прийнята до ООН.

Згадаймо також скаргу англійців на Албанію. У жовтні 1946 р. англійські військові кораблі в протоці Керкіра зазнали ушкоджень від мін, що, як вважала Англія, були поставлені там за наказом албанського уряду. В січні 1947 р. Англія вручила свою скаргу Раді Безпеки. Рада призначила комісію, яка підготувала свій звіт з рекомен­даціями двом державам передати їхню суперечку на розгляд Між­народного суду в Гаазі (9 квітня 1947 р). 9 квітня 1949 р. Між­народний суд визнав відповідальним за порушення албанський уряд.

Проблема атомної енергії

Не більших успіхів було досягнуто й у вирішенні проблеми атомної енергії. З 11 по 15 листопада 1945 р. у Вашінгтоні відбувалася зустріч Трумена, Маккензі Кінга — прем'єр-міністра Канади та Еттлі. Як керівники урядів трьох держав, що володіли таємницею атомної енергії, вони запропонували міжнародну акцію, аби запобігти використанню атомної бомби та сприяти застосуван­ню атомної енергії для розвитку промисловості.

24 січня 1946 р. Генеральна Асамблея одностайно схвалила ідею створення «Комісії з атомної енергетики». Проте питання про методи її діяльності лишилося невирішеним.

Американський дипломат Барух під враженням, яке на нього справив «звіт Лільєнталя» до Державного департаменту, опуб­лікований у березні 1946 року, виступив з пропозицією (червень) заснувати «Управління з питань розвитку атомної енергетики», яке мало здійснювати нагляд за видобуванням радіоактивної си­ровини та її використанням. Воно матиме абсолютне право кон­тролю у всіх державах, і до нього не застосовуватиметься право вето великих держав.

На противагу цьому російський делегат Громико 4 липня запропонував не створювати жодного спеціального органу, а по­класти такий контроль на Раду Безпеки, де кожна з великих держав має право вето (чи не скористається з цього Радянський Союз, щоб заборонити будь-яку інспекцію на своїй території?). Навіть більше, пропонувалось укласти міжнародну конвенцію, яка поставить атомну бомбу поза законом і вимагатиме знищення атомних складів за 90 днів. Безумовно, що такі заходи стосувалися лише Сполучених Штатів, які в 1946 році були єдиною державою, що володіла кількома атомними бомбами. Нарешті, згідно з пропозиціями Громико, секрет атомної енергії мав бути переданий усім державам — членам ООН.

Саме під час роботи конференції, у березні 1946 року, в Оттаві була розкрита шпигунська діяльність. Уряд Канади поставив ви­могу про відкликання радянського військового аташе. Отже, ат­мосфера, в якій проходила конференція, була надзвичайно напру­жена. Обидва проекти — і російський, і американський — містили вияви взаємної недовіри між двома країнами; звіти комісії з атомної енергії за 1946 та 1947 рр. не дали ніяких результатів. Вони були схвалені 10 голосами при двох, що утрималися (Росія та Польща). На початку 1948 р. Франція запропонувала перенести на майбутнє, не зазначаючи точної дати, роботу комісії з атомної енергії.

ІІ. Окупація Німеччини

Ще під час війни три головні держави, які воювали проти Німеччини, почали клопотатися проблемами її майбутньої долі. Основних проблем було 3: проблема окупації, проблема репарацій, проблема розділу Німеччини.

Європейська консультативна комісія (ЄКК)

На конференції у Москві в жовтні 1943 р. Кордел Гал, Іден і Молотов обмінялися думками з цієї проблеми, і було вирішено, як ми вже згадували вище, створити Європейську консультативну комісію, штаб-квартира якої мала бути в Лондоні; на комісію покладалося завдання запропонувати для урядів трьох держав умови капітуляції Німеччини та прин­ципи політики держав-союзниць щодо Німеччини. ЄКК, ініціатива якої була дуже обмежена, провела перше офіційне засідання 14 січня 1944 р. Об'єднане Королівство репрезентував сер Вільям Стренг, Радянський Союз — Федір Гусєв, Сполучені Штати — Джон Вайнант. Американська делегація, у якої не було досить чіткої інструкції, виявляла на цьому засіданні значно меншу активність, ніж делегації двох інших країн. Інструкції для амери­канської делегації мали бути підготовлені «Робочим комітетом з проблем безпеки», до якого входили чиновники з Державного департаменту, Департаменту військово-морського флоту та Військового департаменту. Останні два вва­жали, що проблеми окупації є «суто воєнними», і через те чинили всілякі обструкції. Це, врешті, повністю паралізувало роботу аме­риканського комітету. Ось чому лише один проект — про без­умовну капітуляцію — був «американського» походження, він був схвалений ЄКК 25 липня 1944 р.

Встановлення зон окупації

Англія взяла ініціативу на себе, запропонувавши 15 січня 1944 р. угоду про зони окупації. За цією угодою Радянський Союз мав одержати Мекленбург, Померанію, Бранденбург, Саксонію-Ан-гальт, Тюрінгію і східні території, які становили 40% від загальної площі; там жило 36% населення і було зосереджено 33% всіх ресурсів економіки. Берлін утворював окремий острівець; він був теж розділений на 3 зони окупації. Британці мали зайняти північно-західну частину Німеччини, що включала в себе розви­нену промислову зону Руру. Американцям відводилася південна частина, зокрема всі ті території, котрі межували з Францією. Радянський Союз дуже швидко погодився на цей проект (18 лю­того 1944 р.). Проте президент Рузвельт, стурбований з того, що Сполучені Штати виявилися відсунутими від Руру, а американські війська для своїх комунікацій були змушені розраховувати лише на французьку залізницю і французькі шляхи, запропонував поміняти місцями американську та англійську зони. На кінець липня було здійснено розділ на зони Німеччини та Берліна, проте лишалося вирішити, яка зона буде американською і яка — британською. Аж у лютому 1945 року, під час англо-американської

конференції на Мальті, президент Рузвельт погодився взяти пів­денну зону, проте з двома змінами:

1. — Саар і Пфальц на лівому березі Рейну, на кордоні з Францією, переходили до англійської зони, а Гессен-Кассель та Гессен-Нассау увійшли до американської зони як її складова частина.

2. — Американські війська діставали доступ до тих портів північного заходу Німеччини, які були в британській зоні.

Франція — окупаційна держава

Крім того, у жовтні 1944 р. під час візиту Черчілля та їдена до Москви було вирішено, що недавно визволена Франція буде запрошена до ЄКК. Ця ухвала була опублікована 11 листопада, і з 27 листопада Франція почала брати участь у роботі комісії. За кілька днів до цього, 14 листопада, була підписана угода про три зони.

Залишалося вирішити дуже складну проблему, про яку ми вже говорили: чи буде Франція брати участь в окупації зон Німеччини на рівних правах з трьома великими союзницькими державами? Черчіллю пощастило заручитися згодою президента Сполучених Штатів, а після довгих дискусій зі Сталіним на конференції у Ялті (лютий 1945 р.) дістати і його згоду на це. Як записано у протоколі цієї конференції, «Франція, коли вона того бажає, буде запрошена трьома державами зайняти одну з зон і взяти участь як четвертий член у діяльності вищезгаданої комісії. Кордони французької зони будуть визначені чотирма зацікавленими уря­дами через посередництво їхніх представників у Європейському консультативному комітеті. Центральна контрольна комісія, до складу якої ввійшло найвище керівництво союзників у чотирьох зонах, мала розміститися в Берліні.

Не було ніяких проблем з визначення тієї території британської зони, котра виділялася для Франції: Саар, Пфальц і важлива частина Південного Рейнланду. Складніше було виділити тери­торію з американської зони. Французька делегація вимагала не тільки Баден-Вюртемберг, але також Гессен-Кассель і Гессен-На­ссау. Американці не погодилися. Франція одержала лише частину Баден-Вюртембергу, а автострада Ульм—Штутгарт—Карлсруе ли­шалася в американській зоні. Отож, німецькі землі були розчле­новані без урахування їхніх історичних кордонів. 5 червня опуб­ліковано декларацію союзників про перехід до них верховної влади в Німеччині.

Радянський Союз категорично відмовився поступитись на ко­ристь французів будь-якою частиною своєї зони в Берліні. Фран­цузам була виділена зона тільки за рахунок англійського та американського секторів.

Одначе в останній момент виникло ускладнення, спричинене британцями. 21 квітня до беззастережної капітуляції Німеччини лишалося три тижні. Черчілль запропонував президентові Труменові максимально просунути вперед англо-американські війська через майбутню радянську зону, зайняти території, які входили до її складу, і тим самим здійснити тиск на СРСР, примушуючи його уточнити його позицію щодо Німеччини. Ці регіони, згідно з пропозицією Черчілля, мають бути залишені лише після одер­жання від росіян гарантій щодо економічного та політичного майбутнього їхньої зони. Президент Трумен відмовився пристати на пропозицію, яка могла мати фатальні наслідки для взаємної довіри між союзниками; Черчілль, урешті, погодився з Труменом. Відтак, окупація Німеччини була повністю підготовлена ще до зустрічі «великої трійки» у липні — серпні 1945 року.

У Потсдамі СРСР запропонував відокремити від Німеччини важливі території, а саме Східну Пруссію, яка мала бути розді­лена між СРСР і Польщею. До Польщі мали відійти всі території, розташовані на схід від лінії Одер—Нейсе. Загалом від території Німеччини, яку вона займала в 1936 р., було відтято 24%. Англосакси відмовились визнати таку ампутацію остаточною. Од­наче в тому, що стосувалося Східної Пруссії, вони заявили, що підтримуватимуть позицію Радянського Союзу на переговорах про мирний договір.

Територіальні претензії

Крім цих «тимчасових» анексій, багато інших країн заявили про свої територіальні претензії. Данія вимагала гарантій для меншин Шлезвігу. Голландія претендувала на територію в 1750 кв. км з населенням у 119000 чол. і зокрема на острів Боркум, який дозволив би їй контролювати річку Емс, на нове родовище нафти біля Бентгайма і на нове родовище вугілля біля Аахена. Бельгія та Люксембург прагнули трохи вирівняти кордони. Польща хотіла одержати Франкфурт-на-Одері, Герліц і весь острів Узедом. Чехословаччина, яка виселила німецьку людність із Судетів, пре­тендувала на кілька міст, що лежали в межах нової польської території. Після польсько-чеського договору від 10 травня 1947 року вона відмовилася від своїх претензій. 10 вересня 1945 р. генерал де Голль уточнив французьку програму. Він вимагав, щоб Рейн­ська область, тобто лівий берег Рейну, була остаточно відібрана в Німеччини і передана під стратегічний і політичний контроль Франції, Англії, Бельгії та Голландії. Рейнська область може бути розділена на кілька територій, яким поступово буде надаватись автономія. Щодо Руру, то його потрібно відібрати в Німеччини та «інтернаціоналізувати». 2 травня 1946 р. на прес-конференції Жорж Бідо пояснив, яка буде позиція Франції щодо Німеччини:

«Ресурси Руру мають бути вилучені з німецького воєнного по­тенціалу і передані міжнародному управлінню... Стосовно Рейнсь­кої області Франція вважає своїм обов'язком заради власного майбутнього взяти під свій контроль ці території, щоб назавжди перекрити шлях для інтервенції з цього боку». Щодо Саару французький уряд ще не мав певної позиції, проте Бідо заявив: «Ті, хто буде під французьким контролем, не матимуть на що скаржитись».

А невдовзі французький уряд дав уточнення щодо своєї політики стосовно Саару. Франція поставила вимогу про економічне відок­ремлення цього району. 19 липня 1946 року 79 сільськогоспо­дарських комун поблизу Тріра та люксембурзького кордону були об'єднані з Сааром. Проте утримати всі ці анексовані землі Франції не пощастило, частина їх з часом перейшла у руки англійців та американців. Політика Франції у Саарі була під­тримана лише західними державами, зокрема Бевіном у Палаті громад 4 червня 1946 р. та державним секретарем Бірнсом у його виступі 6 вересня в Штутгарті, де він сказав: «Сполучені Штати не вважають за можливе відмовити Франції, яка тричі за 70 років зазнала нападу з боку Німеччини, у її претензіях на територію Саару, економіка якого протягом довгого часу була тісно пов'яза­на з економікою Франції». Відчувши таку підтримку, Франція 22 грудня 1946 р. відмежувала Саар від решти своєї зони окупації митним кордоном.

Зазначимо, що Берлінові був наданий особливий статус. Саме місто і його околиці лежали серед радянської зони окупації, але не вважались її складовою частиною. Місто було розділене на чотири зони й окуповане військовими частинами чотирьох держав.

Політичні проблеми

Проблеми, які постали перед окупаційними державами, були дуже складні. Ми розрізнятимемо:

1. Політичні проблеми (готування мирних договорів, злиття різних зон, створення урядової системи Німеччини).

2. Економічні проблеми: репарації, рівень німецької промисло­вості.

Чотири окупаційні держави по-різному ставилися до кожної з Цих проблем.

Політичні проблеми не знайшли загального вирішення, оскільки великі держави виявились неспроможними прийти до якогось одного мирного договору. Переговори про мирний договір залежали від того, як буде вирішене питання про центральний уряд Німеч­чини, а саме — створювати чи не створювати такий уряд. США енергійно виступали за створення центрального уряду. Великобританія та Росія також підтримували позитивне вирішення цього питання. Французький уряд офіційно виступив проти (грудень 1945 р.). Здається, що, на відміну від Франції, конференція «великої трійки» цієї проблеми й не розглядала. Державний секретар Сполучених Штатів Бірнс підтвердив це у своїй прес-конференції 31 грудня 1945 р. Згідно з ухвалою Потсдамської конференції проведено зустріч чотирьох міністрів закордонних справ у Парижі 25 квітня 1946 р. Там обговорювалися переважно умови мирних договорів із сателітами Осі. Починаючи І 15 травня перейшли до обговорення німецьких проблем, і Едо виклав позицію французького уряду. Проте 16 травня «Рад чотирьох» була перенесена на червень. Вона тривала з 15 червня по 12 липня, і німецькі проблеми обговорювалися лиш в останні З дні. Тоді вперше Молотов чітко висловився за об'єднання Німеччини і зайняв позицію, протилежну до висунутих Францією пропозицій. Посилаючись на постанови, ухвалені в Потсдамі, він рішуче виступив (12 липня) проти французьких претензій щодо Саару. Молотов заперечував також і проти пропонованого англо­саксами економічного об'єднання Німеччини. Зони окупації захід­них країн, самодостатні відносно сільського господарева, щороку обходились їм у 200 млн. доларів (американцям) і 300 млн. доларів (англійцям), в той час як російська зона забезпечувала себе на 91%, а французька — повністю. Тоді англійці та амери­канці вирішили діяти окремо і об'єднати економії/ своїх зон починаючи з 1 жовтня 1946 р. 6 вересня у великій промові, виголошеній у Штутгарті, Бірнс висловився за швидке об'єднання Німеччини. «Американський народ, — сказав він, - хоче пере­дати врядування в Німеччині німцям... Американський народ бажає допомогти німцям знову зайняти гідне місце серед вільних та миролюбних народів». З жовтня у Парижі він додав деякі нові нюанси до своєї промови і заявив, що майбутня Німеччина по­винна бути федеративною. Бірнс запропонував укласти договір між чотирма окупаційними державами, який гарантував й роззброєн­ня та демілітаризацію Німеччини протягом 40 років. Російська позиція була визначена 23 жовтня Сталіним в одному з інтерв'ю. Вона «грунтувалася здебільшого на демілітаризації та демократи­зації цієї країни». Сталін висловився також і за політичне об'єд­нання Німеччини.

Нове засідання «Ради чотирьох» відбулось у Нью-Йорку 4 ли­стопада 1946 р., проте німецькі проблеми почали оговорюватися лише з 20 листопада. Жодних позитивних результатів досягнуто не було. Лише вирішено, що наступне засіданні, присвячене договорові з Німеччиною, відбудеться в Москві 10 травня 1947 р. Про це ми поговоримо нижче.

Економічні проблеми

В економічному плані головною проблемою були репарації. На Ялтинській конференції в принципі ухвалено постанову про ре­парації; на Потсдамській — з'ясовані умови. Комісія з репарацій, на яку була запрошена Франція, мала зібратися в Москві. Вона працювала з 9 листопада по 21 грудня 1945 року. Заключний акт був підписаний 14 січня 1946 року в Парижі.

Після першої світової війни деякий час здійснювалися довгот­ривалі репарації, які обчислювалися на основі поточної продукції виробництва. Проте цей досвід переконав у необхідності від­мовитися від такої форми репарацій. Після другої світової війни було вирішено, що поточна продукція виробництва використову­ватиметься для зрівноваження торговельного балансу Німеччини, а репарації стягуватимуться на основі промислового потенціалу, здебільшого шляхом демонтажу заводів. На Міжсоюзницьке агент­ство з питань репарацій, штаб-квартира якого містилася в Брюс­селі і яке очолював француз Жак Рюеф, покладалась функція координувати стягнення репарацій та вирішувати надзвичайно складні поточні проблеми, що постійно виникали. Було домовлено, що СРСР матиме 50% від загальної суми; в тому числі 45% стягуватимуться з його власної окупаційної зони, а 5% — із загального обсягу репарацій в інших зонах. Насправді СРСР у своїй зоні застосовував по черзі різні методи: до березня 1946 ро­ку — масові переміщення заводів, які погано працювали; але водночас російський уряд відмовився від демонтажу 3800 заводів. У жовтні, після поразки на виборах Об'єднаної соціалістичної партії, були відновлені переміщення заводів точного приладобуду­вання та оптики, причому тепер разом з обладнанням перемі­щували і робітників заводів, які вважалися добровольцями. 11 січня ці операції були раптово припинені. Крім того, росіяни у своїй зоні експлуатували велику кількість заводів і одержували з них чималий прибуток.

28 березня 1946 року Міжсоюзницька контрольна рада визна­чила рівень економіки Німеччини, який становив 55% виробниц­тва 1938 року. Щодо виробництва сталі комісія затвердила тим­часовий показник — 5 800 000 тонн сталі на рік. Проте ці розрахунки набували чимраз сумнівнішого характеру в результаті діяльності СРСР, який дедалі частіше вдавався до стягнення своєї частки репарацій з поточної продукції виробництва в його оку­паційній зоні. На знак протесту англійці та американці у травні припинили постачати до Радянського Союзу обладнання заводів, які підпали під репарації в їхній зоні окупації. І лише 13 листо­пада вони погодились ненадовго відновити це постачання.

Зі свого боку, Франція, будучи сама частково зруйнована, вимагала суворого дотримання плану здійснення репарацій. Крім того, Англія на деякий час припинила експорт вугілля, і головним постачальником, вугілля до Франції стали Сполучені Штати; їхнє вугілля коштувало дорого, і платити за нього треба було доларами, а цієї валюти Франції вочевидь бракувало. Тому Франція поста­вила вимогу про постачання їй вугілля з Руру за рахунок репарацій. Проте Англія та Сполучені Штати, прагнучи зменшити економічну збитковість своїх зон окупації, яка великим тягарем лягала на економіку їхніх країн, не заперечували проти різно­манітних послаблень щодо стягнення репарацій. Через дев'ять місяців після Потсдама лише 143 заводи, які містились у західних зонах, були передані 18 державам — отримувачам репарацій. Крім того, англосакси не дуже прагнули збільшити частку Франції в німецькому вугіллі. І треба було дочекатися конференції в Москві, яка відбулася навесні 1947 року, щоб цій проблемі знайшли задовільний розв'язок.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 505; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!