V. Далекий Схід після закінчення Другої світової війни (1945—1947 рр.)
Після капітуляції Японії, проголошеної 14 серпня 1945 р., в становищі азійських країн сталися глибокі зміни. З одного боку — Японія, поставлена під пильний контроль Сполучених Штатів, що відмовлялися ділити владу з іншими союзними державами.
З іншого — Китай, де поновилася громадянська війна між націоналістами на чолі з Чан Кайші та комуністами, очолюваними Мао Цзедуном. Заради чіткості викладу та щоб уникнути розривів у тексті, ми віднесемо до наступного розділу огляд країн Південно-Східної Азії: Індії, Цейлону, Бірми, Малайзії, Сіаму, Індокитаю, Філіппін, а також Кореї.
Здійснення окупації Японії
Як ми вже бачили, від Японії домоглися беззастережної капітуляції (2 вересня 1945 р.). 22 серпня Сполучені Штати запропонували урядам Радянського Союзу, Великобританії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії та Філіппін створити Консультативну комісію по Далекому Сходу. СРСР і Китай погодилися на цю пропозицію зразу, проте Великобританія, Австралія та Нова Зеландія вимагали для себе права вирішального голосу. Врешті, на конференції міністрів закордонних справ, яка відбулася в Лондоні у вересні 1945 р., Бевін зустрівся з державним секретарем Сполучених Штатів Бірнсом і дав згоду на створення Консультативної комісії по Близькому Сходу за умови, що її засідання будуть відбуватись і у Вашингтоні, і в Токіо, та що Індія буде запрошена до участі в ній. На конференції було підтверджено принцип, за яким Сполучені Штати мали здійснювати вирішальний і суверенний контроль у цьому регіоні. Під час конференції Молотов різко критикував окупаційну політику США й поставив вимогу про створення замість Консультативної комісії Ради держав-союзниць з питань контролю над Японією. Свою вимогу він обґрунтовував тим, що генерал Макартур, призначений верховним командувачем від імені всіх держав-союзниць, провадив політику, яка сприяла відродженню японського мілітаризму. Всього через кілька днів, 25 жовтня, радянський представник у Токіо був відкликаний, і Сталін звернувся зі скаргою подібного змісту до американського посла Аверелла Гаррімана. Отже, потрібно було шукати компромісу. Його досягнуто на конференції міністрів закордонних справ «великої трійки», яка відбулась у Москві у грудні 1945 року. У своєму комюніке від 27 грудня конференція вирішувала утворити:
|
|
|
1. Комісію по Далекому Сходу (слово «консультативна» було вилучено), але насправді вона не мала жодних повноважень щось вирішувати. Ця комісія мала перебувати у Вашингтоні або в Токіо, до її складу мали входити перелічені вище держави та Індія.
2. Раду союзних держав з питань Японії, яка мала перебувати в Токіо і очолюватися Макартуром або його представником; до її складу мали входити три члени — Радянський Союз, Китай і спільний представник Об'єднаного Королівства, Австралії, Нової Зеландії та Індії. Мета цієї Ради — сприяти верховному командувачеві у вирішенні всіх питань, пов'язаних з реалізацією договору про капітуляцію та в здійсненні контролю над Японією. Крім того давалось уточнення, що «у всіх випадках вирішувати має верховний командувач, який уособлюватиме єдину виконавчу владу всіх союзних держав у Японії». Отож, ухвали московської зустрічі були суто формальні; вони повністю розв'язували руки генералові Макартурові. А тому Комісія по Далекому Сходу, на яку покладалося завдання сформулювати політику щодо Японії, практично відігравала дуже незначну роль. Політика Сполучених Штатів щодо Японії була сформульована в документі від 29 серпня 1945 р., підготовленому спільно Державним департаментом, Військовим міністерством і Міністерством військово-морських сил; 6 вересня цей документ схвалив президент Трумен. Генерал Макартур провів у Японії глибокі реформи, спрямовані на:
|
|
|
1. Демократизацію (конституція 6 березня 1946 р., яка набула чинності 3 травня 1947 р.).
|
|
|
2. Ліквідацію засилля великих фамільних трестів (дзайбацу).
3. Забезпечення виплати репарацій.
4. Здійснення окупації.
Територія Японії
Згідно з ухвалами Каїрської (1943) та Ялтинської конференцій у Японії були відібрані численні території. На конференції в Каїрі ухвалено, що Китай знову займе Маньчжурію та острів Тайвань, а Корея стане незалежною державою; на Ялтинській конференції вирішено, що СРСР відновить усі права, які він мав до 1905 р., якщо тільки не буде заперечень з боку Китаю: СРСР поверне собі південну частину Сахаліну; торговельний порт Дайрен набуде статусу міжнародного, морська база Порт-Артур перейде до СРСР. Навіть більше: СРСР анексує Курильські острови, захоплені Японією задовго до російсько-японської війни; за Зовнішньою Монголією зберігатиметься статус-кво і, нарешті, маньчжурські залізниці (Китайська Східна залізниця, Південна Маньчжурська залізниця), що давали вихід до Дайрена та Порт-Артура, передавалися під управління спільного радянсько-китайського товариства.
Крім того, було вирішено, що Японія віддає ще одну частину островів Рюкю, а також Каролінський і Маріанський архіпелаги, острови Маршаллові та Палау, які вона відвоювала у Німеччини в серпні 1914 р. і на які мала мандат Ліги Націй.
|
|
|
З 1945 р. по 1947 р. в Раді союзних держав з питань Японії зросла напруженість між американським представником Джорджем Ачесоном та генералом Дерев'янком, представником СРСР. Слід зазначити, що британські та китайські представники часто підтримували Дерев'янка, бо вони бачили, що роль ради зводиться до нуля через диктаторську політику Макартура. Саме цією напруженістю стосунків між членами ради пояснюється, чому в липні 1947 р. спроби американців скликати конференцію по мирному договору з Японією зазнали невдачі. Тоді Сполучені Штати пропонували, щоб цей договір був винесений на переговори між одинадцятьма державами—членами Комісії по Далекому Сходу; вона мала ухвалювати постанови більшістю в дві третини голосів. На противагу цьому СРСР запропонував обговорювати мирний договір з Японією на Раді міністрів закордонних справ, де все ухвалювалося тільки одноголосне. В цьому питанні, як і в інших, американо-радянські суперечності заводили в безвихідь.
Китайсько-радянські угоди від 14 серпня 1945 р.
Поразка Японії дозволила Чан Кайші принаймні номінальне повернути всі території, які належали Китаєві до 1932 р., і крім того — острів Тайвань. Проте дуже швидко стало зрозумілим, що на шляху відновлення колишнього могутнього Китаю стоять дві перешкоди: діяльність СРСР у Маньчжурії та новий спалах громадянської війни між китайськими націоналістами й комуністами. Ситуація у Маньчжурії була врегульована кількома китайсько-радянськими угодами від 14 серпня 1945 р. Китайський міністр закордонних справ Т. В. Сун на початку липня 1945 р. поїхав до Москви на переговори. Ці переговори були перервані у зв'язку з конференцією в Потсдамі й відновлені на початку серпня. Перша укладена угода стосувалася створення союзу, спрямованого проти Японії; вона була подібна до угод проти Німеччини, що їх СРСР уклав у Європі. В другій угоді йшлося про Чанчунську залізницю між Маньчжурією та Порт-Артуром. Ця залізниця мала лишатися за Китаєм, проте управління її мало здійснюватися спільно російсько-китайською компанією, головою якої мав бути китаєць. В третій і четвертій угодах ішлося про Порт-Артур і Дайрен. Порт-Артур мав використовуватись як морська база спільно і росіянами, і китайцями. Цивільна адміністрація порту мала бути китайською, а оборона його забезпечуватися СРСР. Порт Дайрен мав бути вільним портом, принаймні номінально, відкритим для торгівлі між усіма країнами; проте СРСР одержував там митні привілеї і мав право брати участь в адміністративному управлінні порту. П'ята угода стосувалася трьох східних провінцій Китаю, окупованих радянськими військами; в ній ішлося про врегулювання різних проблем, пов'язаних з радянською окупацією. Нарешті, обмін нотами уточнював, що Маньчжурія та Сіньцзян лишаються за Китаєм. У подальшому обміні нотами проголошено, що доля Зовнішньої Монголії буде вирішена в результаті плебісциту; якщо буде висловлене бажання Зовнішньої Монголії стати незалежною державою у її теперішніх кордонах, Китай погодиться надати їй незалежність.
СРСР та Маньчжурія
Ці договори, хоча й були менш сприятливі для Китаю, ніж Каїрські угоди, все ж давали йому змогу швидко відновити свою владу в північних провінціях та в Монголії. Але на заваді стояв СРСР, що своїми діями відчутно утруднював досягнення цієї мети. Росіяни швидко окупували всю Маньчжурію і взяли в полон 600 000 японців. Радянська окупація, спочатку добре сприйнята місцевим населенням, невдовзі стала непопулярною. До того ж радянський уряд у своєму меморандумі від 21 січня 1946 року заявив, що він розглядає як свою власність усі японські підприємства в Маньчжурії, які працювали на потреби війни і які він вважав своєю воєнною здобиччю. Навіть більше — ці підприємства, згідно з планами СРСР, мали бути перевезені до Радянського Союзу. Ця акція, яка викликала марні протести китайців, мала на меті відновлення російських озброєнь. Але, як твердили китайці, була й інша мета — ліквідувати поблизу радянських кордонів потужну важку промисловість, яку китайці в майбутньому могли використати проти своїх сусідів. Водночас комуністичні китайські війська 11 серпня 1945 р. проникли в Маньчжурію і, очевидно, за сприяння радянських військ, змогли захопити величезну кількість японської зброї, яку вони використали в боротьбі проти Чан Кайші. Майже скрізь у Маньчжурії комуністи організовували місцеве «народне самоврядування». Крім того, для маньчжурських монголів був створений автономний прокомуністичний уряд, який підтримував зв'язок з комуністичним урядом, сформованим у Внутрішній Монголії після розгрому Японії. Націоналістичний китайський уряд намагався вживати заходів. Радянські власті відмовилися пропустити війська націоналістів через Дайрен Чанчунською залізницею. Однак урядові війська під командуванням генерала Ту Ліміня змогли проникнути в Маньчжурію і підійшли до Мукдена. Росіяни принаймні зовні погодилися з такою ситуацією. На конференції за участю трьох міністрів закордонних справ у Москві в грудні 1945 р. Бірнс запропонував, щоб питання про передачу Маньчжурії національному урядові Китаю було занесене до порядку денного. Молотов на це не погодився і піддав критиці присутність американських військ у Північному Китаї. Не досягнуто ніякої згоди і щодо дати виведення цих військ із Китаю. Наприкінці березня 1946 р. росіяни оголосили, що вони завершать евакуацію своїх військ із Маньчжурії До 23 квітня. А в цей час китайські комуністи заволоділи всіма містами Північної Маньчжурії; націоналісти увійшли до Чанчуня в травні, Чан Кайші збирався поїхати до Мукдена. Фактично Північна Маньчжурія утворювала автономну комуністичну державу. Крім того, комуністи розгорнули широку діяльність у селах Південної Маньчжурії, і це значно послаблювало владу націоналістів у містах та на залізничних магістралях.
Міжнародні аспекти громадянської війни в Китаї
Становище в Маньчжурії відображало лише один з аспектів громадянської війни, яку вели націоналісти та комуністи. Вона охопила майже весь Китай. Чан Кайші прагнув силою підкорити своїх супротивників. Президент Трумен після відставки генерала Черлі 27 листопада 1945 р. призначив на його місце посланника з особливих доручень у ранзі посла, генерала Джорджа Маршалла, начальника штабу армії США під час війни. Генерал одержав вказівку досягти компромісу між Гомінданом та комуністичною партією і розширити представницьку базу китайського уряду. Спочатку здавалося, що він має успіх; у січні та лютому 1946 р. він зумів домогтися підписання трьох угод, перша з яких передбачала припинення вогню на території всього Китаю і навіть у Маньчжурії, в другій ішлося про процедуру скликання Національних зборів; третя визначала пропорцію (5:1) урядових та комуністичних збройних сил. Проте насправді Чан Кайші не мав жодної довіри до комуністів і планував підкорити їх з допомогою військової сили. Ще до перебування Маршалла у Вашингтоні між 11 березня та 18 квітня 1946 р. більшість цих угод було розірвано. Фактично в той час, як Маршалл намагався грати роль безстороннього арбітра, американський уряд і далі надавав військову допомогу Чан Кайші, постачаючи йому зброю у величезній кількості. Відчуваючи підтримку з боку великої частини американської громадськості, Чан Кайші прагнув до повного розриву з комуністами. А вони, своєю чергою, звинувачували американський уряд у сприянні Чан Кайші та влаштовували народні демонстрації протесту проти присутності американських військ у Китаї. Маршалл, розчарований такою безвихідною ситуацією, відмовився від ролі посередника. 7 січня 1947 р. він був призначений державним секретарем Сполучених Штатів і виїхав з Китаю. Посол Лейтон Стюарт, що заступив Маршалла, мав не більші успіхи. Американський уряд і далі надавав допомогу націоналістам, які в березні
1947 року здобули свою останню перемогу, захопивши столицю комуністів Яньань. Генерал Макартур пропонував надати рішучу допомогу Чан Кайші. Отже, політика Сполучених Штатів була непевна, і ця непевність у поєднанні з корупцією та непопулярністю багатьох керівників Гоміндану мала привести у 1948 році до повної поразки націоналістів.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 293; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!