ІІІ. Відносини між двома блоками з 1953 по 1957 рр

Від 1949 по 1953 р. «холодна війна» досягла своєї кульмінаційної точки, посилившись двома обмеженими конфліктами, а саме — в Кореї та в Індокитаї. Смерть Сталіна, випередивши на два місяці прихід до влади у США республіканців, сприяла безперечній розрядці. З одного боку, покладено край двом згаданим жорстоким конфліктам, з іншого боку — відбулися різні міжнародні конфе­ренції, що, як здавалося декому аж до подій в Угорщині, могли дати якісь істотні наслідки. Насправді ж єдиним очевидним ре­зультатом стало підписання мирної угоди щодо Австрії.

Перемир'я в Кореї

Згадаймо, що переговори відносно припинення вогню в Кореї роз­почалися ще в 1951 р. Вони тяглися без будь-якої надії на розв'я­зання, стикаючись із особливою незгодою у поглядах на обмін полоненими. Отож ЗО березня 1953 р. Чжоу Еньлай запропонував

прийняти індійський варіант вирішення з 1952 р. — шляхом пере­дачі полонених третій, нейтральній стороні. У такий спосіб було покладено початок загальному врегулюванню проблеми. 11 квітня у Панминчжоні підписано угоду про репатріацію військовополо­нених. Однак через поважні ускладнення, викликані небажанням 48 000 з 132 000 «північних» корейців, захоплених збройними си­лами ООН у Кореї, повертатися до комуністичної країни, перего­вори посувалися повільно. Фостер Даллес протягом останніх трьох тижнів травня 1953 р. відвідав 12 країн Близького Сходу та Південно-Східної Азії, щоразу обминаючи Іран, ще очолюваний Моссадиком. Цілком імовірно, що зустріч Ф. Даллеса з прем'єром Індії Неру значно пом'якшили його позицію щодо Кореї. 8 червня генерали Гаррісон (США) та Нам Ір (Північна Корея) підписали конвенцію про репатріацію полонених. Долю тих, хто відмовлявся від репатріації, мала вирішити комісія з п'яти членів від нейтраль­них країн під головуванням Індії. Незважаючи на опір президента Південної Кореї Лі Син Мана, що розраховував на подальше ведення війни, аж до об'єднання Кореї під його владою, переговори тривали. 17 червня визначено демаркаційну лінію замирених тери­торій. Лінія ця перетнула 38-му паралель з південного заходу на північний схід. Лі Син Ман став погрожувати, що виведе «свої війська з-під командування ООН», і дозволив утекти 27 000 північнокорейських полонених. Робертсон, помічник американського де­ржавного секретаря, доклав усіх зусиль, щоб переконати його бути поміркованішим, пообіцявши підписати двосторонню оборонну уго­ду; в той же час Північна Корея, примирившись зі втечею 27 000 полонених, почала в ніч з 13 на 14 липня шалену атаку на Південну Корею. Союзники зреагували дуже швидко. Це примуси­ло Лі Син Мана зменшити свої претензії (він не збирався дотриму­ватись миру більш як 90 днів, але відтепер уже не встановлював жодних обмежень щодо терміну). Перемир'я підписано у Панмин­чжоні 27 липня. Дві армії розділила демілітаризована смуга в 4 км завширшки. Через три місяці намічалося скликати політичну нара­ду. Американо-корейська угода була парафована 7 серпня. Півден­ній Кореї запропонували чималу економічну допомогу, те ж саме зробив СРСР для Північної Кореї. А скликання політичної наради утруднювала розбіжність між політикою США, яка ставила за кінцеву мету об'єднання Кореї, та політикою Великобританії, яка мала на меті лише захист Південної Кореї від можливої агресії.

Берлінська конференція

20 квітня 1953 р. Черчілль висловив думку про скликання кон­ференції «на найвищому рівні», у якнайтіснішому колі і за закритими дверима. Ідея конференції, яка вирішила б основні нагальні проблеми, періодично висувалась у західному світі. Здавалося, що смерть Сталіна створила найсприятливіші умови для згаданої конференції. Міністри закордонних справ Франції (Бідо), Великобританії (лорд Солсбері, що заступав їдена) та США (Даллес) зібрались у Вашингтоні для обговорення такої можливості. 15 липня направлено до Москви ноту трьох урядів. У ній пропо­нувалось обговорити питання про вільні вибори в Німеччині, умови, за яких був би обраний німецький уряд, і можливість підписання договору з Австрією. Ці пропозиції викликали багато­разовий обмін нотами. Але, зрештою, СРСР прийняв їх у прин­ципі. «Конференція чотирьох» проходила в Берліні з 25 січня по 18 лютого 1954 р. Принесла вона надзвичайне розчарування. Молотов безрезультатно пропонував визнати комуністичний уряд Китаю. Щодо Німеччини, то він заперечував вільні вибори під міжнародним контролем. Натомість вимагав не тільки нейтралітету Німеччини, але й участі Східної Німеччини в переговорах на рівних правах. Тимчасовий уряд планувалося створити з західного та східного парламентів. Чотири окупаційні сили мали б вивести свої війська до початку виборів. Західні учасники не погодилися ні на нейтралітет, ні на сформування тимчасового уряду. Відтак, конференція зайшла у глухий кут.

Не пощастило досягти чогось істотного і щодо Австрії, бо Молотов поставив умову відкласти виведення військ із Австрії аж до укладення мирного договору з Німеччиною. Маючи на меті розвалити Атлантичний блок, він запропонував європейський до­говір про загальну безпеку, фактично виключаючи США. Єдиним важливим документом, схваленим усіма, стала угода про ор­ганізацію нової конференції, яка мала відбутися 26 квітня 1954 р. в Женеві, за участю комуністичного Китаю. Планувалось обгово­рити на ній питання миру в Кореї та в Індокитаї. СРСР погодився на виключення Індії з переговорів про Корею. США, щоб уник­нути визнання де-факто комуністичного Китаю, наполягали на такому тексті: «Узгоджено, що ні запрошення на нижчезгадану конференцію, ні участь у ній не будуть розцінюватись як дипло­матичне визнання, якщо таке не було попередньо обумовлене».

Перша Женевська конференція з перемир'я в Індокитаї

Тим часом, коли закінчився обмін військовополоненими у Кореї, значно погіршилася ситуація у франко-в'єтнамській війні в Індо­китаї. Французьке верховне командування влаштувало у Дьєнб'єнфу, в Західному Тонкіні, могутній центр опору, неприступний, як видавалося, коли б В'єтмінь і надалі не мав ні важкої артилерії, ані засобів протиповітряної оборони. Тож лідери В'єт-міню вирішили випробувати сили. Неру 22 лютого 1954 р. виступив у індійському парламенті з закликом до повстанців негайно припинити воєнні дії. На цей заклик В'єтмінь відповів 13 березня масованою атакою на Дьєнб'єнфу, вперше застосувавши потужну артилерію. Після 56 днів дуже тяжких боїв 7 травня гарнізон Дьєнб'єнфу капітулював. Це не було для французьких військ непоправною катастрофою, однак було досить значною поразкою. Саме бої при Дьєнб'єнфу, викликавши особливе зацікавлення французької громадськості, в цілому байдужої до далекої війни, в якій воювали солдати-найманці, відкрили, наскільки складна ситуація в Індокитаї, наскільки необхідно покласти край боротьбі, в якій Франція що далі, то менше захищала власні інтереси, а все більше перетворювалась на авангард у війні проти комунізму. Вона вже не могла грати далі цю роль ні з фінансового, ні з політичного погляду. Армія в Європі не мала кадрів для війни в Індокитаї. Американська матеріальна допомога помітно збіль­шилася, однак уряд США відкинув прохання Франції від 4 квітня залучити до воєнних дій американські повітряні сили. 19 квітня Даллес назвав «малоімовірним» введення американських військ до Індокитаю. 24 квітня голова Ради міністрів Франції Ланьєль поновив запит про допомогу. Даллес тоді поставив умовою бри­танську участь, у якій Черчілль 27 квітня відмовив. Отже, американські кола, що виступали за невтручання, взяли гору над схильними до втручання (віце-президент Ніксон, адмірал Редфорд).

Женевська конференція відкрилася 26 квітня, незадовго до падіння Дьєнб'єнфу. Першим стояло питання про Корею. Лі Син Ман нарешті згодився взяти участь у його обговоренні. Проте цей захід зазнав цілковитого провалу. Йшлося про підготовку до об'єднання двох Корей. Північна Корея — точнісінько так, як Східна Німеччина — вимагала міждержавних переговорів на рівноправній основі. Південна Корея наполягала на проведенні вільних виборів під контролем 00Н. Дійти згоди не пощастило.

Але найважливішим на переговорах мало стати вирішення проблеми Індокитаю. Імператор Бао Дай, який мешкав у Канні, наприкінці квітня погодився на те, щоб запросили представників В'єтміню, що передбачалося попередньою умовою замирення. Пе­реговори відбувалися у двох фазах. Перша — коли Жорж Бідо був іще міністром закордонних справ Франції (до 12 червня). Друга — з 18 червня, з Мендес-Франсом, новим головою Ради міністрів, тоді ж керівником французької делегації.

Від першої фази складалося враження, що переговори тупцюють на місці. Бідо представив 8 травня план Франції, а Фам Ван Донг, представник В'єтміню, контрпроект від 10 травня. З усього було видно, що комуністична делегація не йде на жодні поступки, вочевидь, чекаючи на падіння уряду Ланьєля — Бідо, прибічників ратифікації ЄОС. Падінню уряду Ланьєля значною мірою сприяли

звинувачення Мендес-Франса, що їх він висунув 10 червня у Національних зборах проти Бідо. Найбільше він йому дорікав за зрив діалогу з делегацією В'єтміню і за звернення до американців щодо прямого втручання, яке загрожувало початком загальної війни.

Друга фаза почалася 18 червня. Напередодні, приймаючи по­вноваження, Мендес-Франс заявив у своїй декларації, що його уряд подасть у відставку, коли до 20 липня того ж року не буде досягнуто перемир'я на прийнятних умовах. Визначення терміну надало драматичного перебігу подальшим переговорам. Мендес-Франс та його заступник Шовель установили прямий контакт із Фам Ван Догом. Воднораз голова Ради міністрів заявив, що коли комуністи відмовляться від замирення, доведеться звернутись до військ постійного контингенту. До того ж, Даллес, аби показати своє незадоволення політикою замирення, категорично відмовився прибути до Женеви особисто, і довелося вести окремі переговори для того, щоб він прислав помічника державного секретаря, генерала Бедела Сміта. Відзначимо істотну роль Китаю в його тискові на В'єтмінь. Захоплений ідеєю об'єднання країни, В'єтмінь ладен був продовжувати боротьбу. Проте Китай боявся американ­ського втручання, яке означало б утрату власних завоювань.

Два особливо делікатні пункти були вирішені лише на останніх обговореннях: це питання про лінію перемир'я, яка відділяла б В'єтмінь від некомуністичного В'єтнаму, та про дату виборів, які дозволили б об'єднати країну. У першому питанні згоди досягли, обравши 17-ту паралель, яка залишала Гюе та Туран на некомуністичній території. Щодо другого пункту визначили дворічний термін — липень 1956 р. СТА відмовилися підписувати такий документ, новий прем'єр-міністр Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєм висловив своє невдоволення ним. Це давало йому можливість згодом, за підтримкою американців, відмовитися від проведення виборів. Франко-в'єтнамські війська на північ від 17-ї паралелі згрупувалися в Ханої та Хайфоні, чекаючи на евакуацію. А угру­повання В'єтміню зосередились у численних зонах Півдня. Пере­мир'я поширювалось на Лаос та Камбоджу. Франції перемир'я коштувало неймовірних зусиль і коштів та означало кінець її переважного впливу в зоні, де вона домінувала протягом більш ніж 70 років. Це свідчило також про занепад Франції як колоніальної імперії і не могло не посилити відцентрового руху, що вже розпо­чався у Північній Африці. Нарешті, перемир'я стало джерелом постійних непорозумінь із США, які остаточно вирішили захищати незалежність Південного В'єтнаму, ставши на бік Нго Дінь Дьєма проти імператора Бао Дая, ставленика Франції, що його усунуто було після всенародного референдуму. Слідом за Кореєю та Німеч­чиною, ще одну країну де-факто розділили «залізною завісою».

Державний договір з Австрією

У 1955 р., коли до влади в СРСР прийшла команда Хрущова— Булганіна, переговори відновилися з подвійною енергією. Почалися вони з поступки росіян. У 1949 р. СРСР, безперечно, не бажаючи залишати окупаційну зону в Австрії, відмовився од проекту договору в тому вигляді, в якому він був на той час. У січні 1955 р. позиція росіян ще залишалась негативною. Але 8 лютого Молотов у своїй доповіді зазначив, що радянський уряд пом'якшує власну позицію, однак прагне зберегти зв'язок між підписанням договорів з Німеччиною і з Австрією. Можливо, він сподівався, що Лондонський та Паризький договір про Західноєвропейський союз не будуть ратифіковані. Коли ж стало відомо про їх ра­тифікацію у Франції та Німеччині (березень 1955 р.), СРСР удався до примирливішої політики, і 29 березня стало відомо, що австрійського канцлера Рааба запрошено до Москви. Він прибув туди 11 квітня і, за умови, що Австрія зобов'язується залишитись нейтральною, дістав від росіян обіцянку вивести всі окупаційні війська до 31 грудня 1955 р. Це був знак, що є бажання влагодити справу. Посли чотирьох окупаційних держав зібралися у Відні 2 травня, і 15 травня договір підписали. За поставки деяких товарів упродовж 7 — 10 років СРСР погодився повернути австрійському урядові «німецьке майно», конфісковане раніше, зокрема нафтові промисли. Договір скасував обмеження, передба­чені у 1949 р. щодо австрійської армії, та параграф, який визнавав за Австрією певну відповідальність за розв'язання війни. Австрій­ський уряд односторонньою заявою, що згодом стала консти­туційним законом, проголосив свій нейтралітет. Це, одначе, не перешкодило Австрії стати членом 00Н, а також вступити до європейських невійськових організацій. Крім того, вона стала у 1955 р. членом Європейської ради.

Нарада керівників чотирьох урядів у Женеві (липень 1955 р.)

Ідея конференції на найвищому рівні виникла ще в 1954 році. Британський прем'єр-міністр Ідей, наступник Черчілля, 6 квітня 1955 р. виступив за скликання спочатку експертів для готування відповідного грунту. Він приєднався (10 травня) до концепції Черчілля, що виступав за скликання конференції найближчим часом. Молотов 14 травня у Відні, куди прибув для підписання договору з Австрією, своєю чергою, погодився з цим принципом. Конференція відбулася в Женеві з 18 по 21 липня 1955 р. Прибули туди президент Ейзенхауер, Булганін з Хрущовим, Іден та Едгар Фор.

Порядок денний включав три питання: ?

1. Європейська безпека та об’єднання Німеччини. З цього пи­тання була повна незгода. Представники Заходу вимагали вільних виборів для Німеччини, права вступу її до НАТО, з чим згоджу­вався і канцлер Аденауер; тобто вони виступали проти нейтралітету Німеччини. А СРСР обстоював попередній договір про колективну безпеку, що включав би і Західну, і Східну Німеччину, які брали б участь у переговорах на рівноправних засадах, як дві держави, проти чого Захід виступав категорично. Тож учасники конференції обмежилися чисто декларативними заявами.

2. Роззброєння. Це питання було передане до відповідної комісії 00Н.

3. Взаємовідносини між Заходом і Сходом. Вирішено знайти прийнятні умови: «а) Постійно проводити усунення перешкод, які заважають вільному спілкуванню та мирній торгівлі між народами, б) Заохочувати країни та народи до вільного обміну і контактів, вигідних для всіх сторін».

Натомість представники Заходу відмовились обговорювати пи­тання про прийняття Китаю до 00Н, а СРСР відповідно відмовився від спільного обговорення становища в країнах Східної Європи.

Конференція, незважаючи на її незначні результати, дала мож­ливість повірити в існування нового «духу Женеви», необхідного для розрядки і заміни «холодної війни» «мирним співіснуванням».

Візит канцлера Аденауера до Москви

Перевіркою цих сподівань стала поїздка канцлера Аденауера до Москви. 8 червня фон Брентано, котрий два дні тому обійняв посаду міністра закордонних справ ФРН, на якій він змінив Аденауера, отримав радянську ноту — в ній висловлювалося бажання «нормалізації та встановлення прямих відносин між Радянським Союзом і Федеративною Республікою». Канцлера за­прошували відвідати Москву «у найближчому майбутньому». Аде­науер, бажаючи дочекатися конференції в Женеві, вирушив спер­шу до Вашингтона (13—17 червня), демонструючи в такий спосіб свою відданість передусім Атлантичному блокові. Але ж хіба він не мав надії посприяти очевидним змінам у російській політиці й полегшити об'єднання розділеної країни, що його так бажала німецька громадськість? Чи не варто було скористатися з поступ­ки, зробленої СРСР, котрий досі розцінював ФРН лише як кубло нацизму? Тож канцлер, наважившись, вирушив до Москви, щоб пробути там з 9 по 13 вересня. З часу останніх переговорів СРСР залишився непохитним щодо такого принципу: переговори між двома Німеччинами на рівні двох незалежних держав. Та для Аденауера це означало б визнати законність уряду Німецької Демократичної Республіки. Єдиним результатом став намір налагодити нормальні радянсько-німецькі дипломатичні відносини і здійснити обмін послами. Спочатку Аленауер не був схильний до цього. Але він мусив поступитися, оскільки такою була висунута СРСР умова звільнення німецьких військовополонених, які зали­шалися ще на його території (радянський уряд твердив, що йдеться лише про військових злочинців, оцінюючи їх кількість у 9626 — число, набагато нижче за німецькі підрахунки).

Конференція міністрів закордонних справ

у Женеві (27 жовтня — 16 листопада 1955 року)

Женева дедалі частіше виступала, — як це було і в період між двома війнами, — в ролі осередку великих міжнародних акцій. Саме там у серпні відбулася Міжнародна конференція з питань мирного використання атомної енергії; там же покладено початок офіційним американо-китайським відносинам. Крім того, конфе­ренція чотирьох великих держав у липні вирішила перенести питання, обговорювані тоді без будь-якого успіху, на конференцію чотирьох міністрів закордонних справ, яка, триваючи довший час, могла б підійти ближче до їх розв'язання. З 27 жовтня по 16 листопада Даллес, Макміллан, Молотов та Піне повернулися до обговорення трьох згаданих вище пунктів. Відносно об'єднання Німеччини не було досягнуто нічого. Навіть більше, тон Молотова став ще різкіший, ніж тон маршала Булганіна. «Це штучне злиття Німеччини, — заявив він, — шляхом виборів, які називають вільними, позбавляє робітників НДР їхніх здобутків. Цілком при­родно, це неможлива річ. Тільки враховуючи існування двох німецьких держав і те, що об'єднання Німеччини можна досягти тільки шляхом угоди між цими двома державами: це єдина можливість для прийнятного розв'язку німецького питання». Від­тоді, хоча цілком зрозуміло, що піднесення серед німецької гро­мадськості невпинно зростало, стало важко уявити, як буде мож­ливо об'єднати Німеччину інакше, ніж шляхом поглинення ФРН Німецькою Демократичною Республікою. СРСР, свідомий небез­пеки, яку таїли в собі для безпідставної догми необоротності комуністичних завоювань вільні вибори у Східній Німеччині, напевне ні в якому разі не пішов би на такий крок. Так само конференція, зазнала фіаско і в питаннях роззброєння, і у відно­синах між Заходом та Сходом. Молотов різко виступив проти «цього вільного обміну ідеями, що являє собою не що інше, як вільну пропаганду війни».

На подив, 1956 рік, від XX з'їзду до Угорської революції, не знав конференції, подібної до тих, що відбулись у 1955 році. Єдиною поступкою, не дуже значною, з боку росіян від 1953 по 1957 рік був мирний договір з Австрією. «Політика усмішок», розпочата в 1953 році, виявила свої межі. Вона й зовсім завмерла в листопаді 1956 року, поступившись місцем натякам на можливий запуск телекерованих атомних ракет, погрозам, висловленим особ­ливо чітко Норвегії, Данії та Західній Німеччині на початку 1957 р., що означало фактично поворот назад, до «холодної війни».

IV. Західна Європа

Західна Європа з усією очевидністю була однією із ставок у боротьбі двох блоків. Саме в цих рамках розглядається, наприк­лад, питання договорів та об'єднання Німеччини. Але, звичайно, є ще й деякі специфічні проблеми. З них основними слід вважати питання європейської інтеграції та старих колоній.

Провал ЄОС та «європейське піднесення»

Ми вже розглянули організацію Європейської оборонної спільноти з військового погляду. Проте не забуваймо, що він мав також відігравати роль нового кроку до об'єднання шести європейських країн. План Шумана угодою від 18 квітня 1951 привів до створення Європейського об'єднання вугілля й сталі, очолюваного Верховною адміністрацією з винятковими наднаціональними пра­вами, якому допомагали Комітет міністрів, Парламентська асамб­лея і Консультативний комітет, що об'єднував спеціалістів, робітників та споживачів. Резиденцією обрали Люксембург, і об'єднання розпочало свою діяльність у період з 10 лютого по 1 травня 1953 року. Крім того, план Плевена з жовтня 1950 р. дозволив підписати Паризький договір 27 травня 1952 р., що об'єднав ті самі шість країн. Прихильники європейської інтеграції сподівалися в такий спосіб, примножуючи «спеціалізоване керів­ництво», досягти справжньої федерації. Ці погляди привели уряди шести країн 10 вересня 1952 р. до скликання задля цього асамблеї Об'єднання вугілля й сталі та ще дев'яти членів, уповноважених виробити проект політичної європейської конституції. 10 березня 1953 р. асамблея ухвалила попередній проект договору про статут Європейської спільноти. Ця Спільнота наднаціонального характе­ру, нерозривна, була б представлена парламентом з двох палат — «Палати депутатів, обраної загальним голосуванням, і Сенату, члени якого мають обиратися національними парламентами»; Європейською виконавчою радою, відповідальною перед парламен­том; Радою національних міністрів; Судом; Економічною та соціальною радою. Одначе проект цей зіткнувся з нерозумінням, особливо з боку Жоржа Бідо, який у січні 1953 р. знову очолив Міністерство закордонних справ. Розвал ЄОС ЗО серпня 1954 року змусив відмовитись від цього проекту.

Провал ЄОС начебто засвідчив, що громадська думка, при­наймні у Франції, не прийняла ідеї європейської інтеграції. Та обставина, що йшлося про військові питання, де національні почуття залишаються ще досить гострими, цілком природно може пояснити негативний результат голосування у французькому пар­ламенті. Напевне можна лише сказати, що Західноєвропейський союз практично не мав наднаціонального вигляду. Прихильники інтегрованої Європи розцінили голосування ЗО серпня 1954 р. як катастрофу, а Мендес-Франса, який не захотів брати участь в остаточному обговоренні, — як ворога. Оскільки він мав іти у відставку 6 лютого 1955 року, «проєвропейська» група з Едгаром Фором на посаді голови Ради міністрів і Антуаном Піне у Міністерстві закордонних справ знов узяла в свої руки долю Франції. Складалися начебто сприятливі умови для «нового євро­пейського піднесення», зважаючи на досвід недалекого минулого. Конференція шести міністрів Європейського об'єднання вугілля й сталі, що відбулась у Мессіні, на запрошення нового італійського міністра закордонних справ Мартіно 1 червня 1955 р. постановила відновити роботу задля цього «нового піднесення». У Брюсселі була скликана конференція експертів під головуванням бельгійсь­кого міністра закордонних справ Спаака. На конференції було розглянуто, зокрема, два проекти: «Євроатом» та «Спільний ри­нок».

«Спільний ринок» та «Євроатом»

Міністри закордонних справ шести держав збиралися не раз і після Мессінської конференції, тож переговори просувались успішно. На 8-му засіданні, 18 лютого 1957 р., досягнуто первісної згоди з найделікатнішого питання, порушеного Францією: включення до «Спільного ринку» заморських територій. Керівники урядів подолали останні труднощі, що залишилися. Угоди про заснування «Спіль­ного ринку» та «Євроатому» були підписані у Римі 25 березня.

Обидві угоди мали одну спільну деталь. Певною мірою технок­ратична, Верховна адміністрація Європейського об'єднання вугілля й сталі була замінена на Раду міністрів як найвищий орган. У «Спільному ринку» Рада співпрацювала з Європейською комісією експертів, які обираються за спільною угодою міністрів і які, власне, готують роботу міністрів. Асамблея, загальна для «Євро-атома», «Спільного ринку» та Європейського об'єднання вугілля й сталі зі 142 членів парламентів, визначених їхніми колегами, дає рекомендації і може 2/3 голосів накладати вето на ухвали Європей­ської комісії. Свої функції виконують Економічний та соціальний

комітет, Грошовий комітет. Так само створювався Суд та Євро­пейський інвестиційний банк з капіталом в 1 мільярд доларів США.

Впровадження «Спільного ринку» передбачалося як поступове: три етапи по чотири роки, з яких перший міг бути подовжений ще на два роки. Наднаціональний характер діяльності також мав вироблятися поступово, постанови ж ухвалюються спочатку одноголосно, згодом — кваліфікованою більшістю голосів. На кожному етапі країни-члени зменшують митні тарифи на 10% для інших членів. Спільне зовнішнє мито визначається на основі середньо­арифметичного чинних національних тарифів. Водночас, поступово відкриваються кордони для внутрішнього переміщення капіталів та робочої сили. Але відзначалася, — і це було поважною загрозою для угоди, — відсутність спільної грошової політики. Заморські території, об'єднані єдиною грошовою одиницею з котроюсь із держав-членів, будуть прийматися на п'ятирічний випробувальний строк. Такі території, що належать до Франції, отримуватимуть допомогу протягом п'яти років від Франції (200 мільйонів доларів США) і від інших партнерів (310 мільйонів доларів США) для місцевих інвестицій економічного характеру. Передбачалося запро­сити в члени «Спільного ринку» Туніс і Марокко. За цією угодою, ратифікованою всіма партнерами на конфедеративній основі, ство­рювався митний союз із відносно слабким наднаціональним харак­тером; у ньому дехто вбачав зародки союзу політичного.

З огляду на цей митний союз Великобританія, побоюючись за деякі власні ринки, розпочала переговори щодо створення «зони вільного обміну» з виключенням, зокрема, сільськогосподарської продукції. В такий спосіб вона могла б зберігати свої власні митні тарифи на вивіз.

Угода про створення «Євроатома» складалася, всупереч споді­ванням її ініціаторів, у набагато обмеженіших рамках. Заснувавши структури, подібні до установ «Спільного ринку» (Рада міністрів, Комісія з п'яти членів, Асамблея, Науковий комітет, Суд, Еко­номічний та соціальний комітет), «Євроатом» не мав на меті монополізувати в сукупності шести країн виробництво атомної енергії чи зброї. Агентство з постачання наділялося правом оптації на купівлю мінералів, сировини, спеціальних розщеплюваних ма­теріалів, виробів країн-членів та мало виключне право на укла­дення контрактів на постачання матеріалів із зовнішнього ринку. Спеціальні розщеплювані матеріали належать Спільноті, за винят­ком випадків використання їх у військових цілях. Через рік після вступу в дію угоди або пізніше серед країн-членів скасовується право кількісного обмеження на радіоактивні мінерали чи ядерне пальне. Спільнота провадитиме детальний контроль. Отже, метою «Євроатома» є постачання на прийнятних умовах енергії, вкрай необхідної Європі, та забезпечення більшої незалежності коаліції шести країн у сфері атомного виробництва. Можна вважати, що

невдача з «Євроатомом» сталася через американську політику. Коли в 1957 році шістка країн взялася вирішувати питання про спорудження власного заводу для виробництва збагаченого урану, американці відрадили їх від цієї ідеї, значно знизивши на нього ціни для європейських держав.

Врегулювання саарського конфлікту

Відродження державності в Західній Німеччині у вересні 1949 р., як відомо, поставило руба саарське питання. Від 1950 р. невирішеність цього питання порушувала нормальний стан у франко-німецьких взаєминах. Під час підписання установчої угоди Європейського об'єднання вугілля й сталі Німеччина відмовилась визнавати Саар як державу-члена серед тих, хто підписував угоду, тож Франція мусила підписати її від імені економічного франко-саарського союзу, незважаючи на протести автономістського уряду Йоганнеса Гофмана. Для розв'язання проблеми Гофман висунув у 1952 р. ідею «європеїзації» Саару зі збереженням економічних зв'язків із Францією. Ідею прийняли Франція і канцлер Аденауер 20 березня 1953 р. Відтоді вся справа оберталася навколо форми цієї європеїзації, оскільки дедалі більший відсоток саарського населення, завдяки німецьким національним почуттям, а також через утрату економічної привабливості союзу з Францією (тут і економічне піднесення Німеччини, і створення потужної конку­рентної промисловості в Лотарінгії) став орієнтуватися відверто на пряме приєднання до ФРН. У цьому поступі можна виділити три етапи.

І. До 23 жовтня 1954 р. Франція та Німеччина не могли досягти згоди, хоча від січня 1953 р. всі французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації ЄОС. На виборах до саарського ландтагу в листопаді 1952 р. успіху досягли автономістські партії.

Звичайно, пронімецькі партії були заборонені, але прихильники приєднання до Німеччини мали можливість утримуватись від голосування або подати чисті чи анульовані бюлетені. Виборам передувала обіцянка Франції розширити саарську автономію, і внаслідок цього виникла Генеральна конвенція 20 травня 1953 р. Тоді ж Європейська рада уповноважила комісію, референтом якої був нідерландський соціаліст ван дер Гус ван Натерс, виробити європейський статут для Саару. План ван Натерса від 17 вересня 1953 р., негайно схвалений урядом Гофмана і Францією, пропо­нував зробити Саар загальноєвропейською територією, осередком загальноєвропейських закладів, з місцевим урядом, французьким у плані економічно-грошовому. Європейський комісар, — ні фран­цузького, ні саарського, ні німецького походження, підзвітний Міністерському комітетові Європейської ради, керує закордонними

справами та обороною, заміняючи також дипломатичного пред­ставника Франції. Німецька сторона нарікала на надмірну остаточність такого плану, і канцлер Аденауер погрожував подати скаргу до Європейської ради про замах на демократичні свободи в Саарі.

2. Коли, після невдачі з ЄОС, виникла необхідність знайти новий варіант розв'язання проблеми, Мендес-Франс знову поста­вив умовою визнання Францією рівних прав за Німеччиною для підписання франко-німецької угоди про Саар. Після драматичних нічних переговорів у Парижі 23 жовтня 1954 р. угоду ре­алізовано. В основних рисах вона нагадувала план ван Натерса. Однак європейський комісар мусив бути підзвітним Міністерській комісії Західноєвропейського союзу. Передбачалося провести два референдуми: перший — після тримісячної виборчої кампанії, у якій пронімецькі партії могли б провадити свою пропаганду; другий — у випадку укладення мирного договору з Німеччиною. Німеччина, відтак, бере гору в тому розумінні, що статут, якщо Саар приймає його, не матиме остаточного характеру. А еко­номічний франко-саарський союз зберігався, економічні німецько-саарські відносини мали поступово наближатися до тих, що вже існували між Францією та Сааром. Угода була ратифікована 23 вересня 1954 р. Національними зборами, Асамблеєю Франції і, не без труднощів, Бундестагом 27 лютого 1955 р.

Кампанія за референдум, призначений на 23 жовтня 1955 р., розпочалася під контролем Ради Західноєвропейського союзу в липні. Пристрасті розпалилися неабияк, пронімецькі лідери, зок­рема Гайнріх Шнайдер, апелювали до націоналістичних почуттів, вимагаючи, попри заяви канцлера, відхилити статут. Вони взяли гору 423 244 голосами «проти», при 201 973 «за».

3. Треба з'ясувати наслідки референдуму. Теоретично негатив­ний результат означав збереження статус-кво. А насправді про­тивники європеїзації надали йому зовсім іншого значення: бажан­ня повернутися до Німеччини. Уряд Гофмана негайно подав у відставку, і Піне заявив про готовність до переговорів щодо повернення Саару Німеччині за умови певних гарантій та ком­пенсацій. Переговори, що розгорталися в атмосфері заспокоєння, закінчились угодою в жовтні 1956 р. Франція погоджувалась на політичне об'єднання Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 р. і, після перехідного періоду в 3 роки, — на об'єднання економічне. Натомість Франція отримувала обіцянку на важливе постачання вугілля, а головне — на прокладання каналу в Мозелі, що, як вважалося, дозволить лотарінзькій промисловості поширити поле свого впливу на весь південний захід Німеччини.

На цьому закінчилися серйозні конфлікти між Францією та Німеччиною, але й політика європейської інтеграції також зазна­ла, у певному розумінні, нового удару.

V. Африка

Туніське питання

Туніські націоналісти, особливо лідер партії «Новий Дестур» Хабіб Бургіба, вимагали на підставі права націй на самовизначення внутрішньої автономії для своєї країни як першого етапу на шляху до незалежності. У 1950 р. Франція схильна була прислухатися до цих голосів, але нотою від 15 грудня 1951 р. висловила протилежну тенденцію — встановлення режиму франко-туніського співсуверенітету. Наслідки ноти були тяжкі. В багатьох районах Тунісу утворились осередки збройного опору французам, особливо починаючи з 1953 р. До того ж інші арабські та азійські країни повторили туніську вимогу, звертаючись як до Ради Безпеки (14 квітня 1952 р.), так і до Генеральної Асамблеї 00Н; але Франція відмовилась від обговорення. 17 грудня 1952 р. Асамблея ухвалила резолюцію, в якій висловлювалося сподівання, що Фран­ція, шляхом переговорів, визнає за Тунісом «спроможність розпо­ряджатися власною долею».

Та лише в 1954 році зроблено рішучий крок. Мендес-Франс збагнув необхідність демонстративного жесту, і 31 липня 1954 р., під час свого блискавичного візиту до Тунісу в супроводі маршала Жюена, француза з Північної Африки, повідомив, що Франція визнає повну внутрішню автономію Тунісу, але треба оформити цю автономію угодою. Політика Мендес-Франса в цьому питанні дістала підтримку значної більшості в Національних зборах, пе­реговори почалися і 3 червня 1955 р. закінчилися загальною угодою.

Одначе такий захід дуже швидко втратив свою актуальність. Визнання незалежності Марокко, про яке ми поговоримо пізніше, навело Бургібу на думку вимагати аналогічного статусу і для Тунісу. Гі Молле висловився про цей принцип у своїй промові з нагоди вступу в обов'язки в січні 1956 року. І нові переговори розпочалися під керівництвом дипломата Роже Сейду. Вони закін­чилися перемогою дипломатії — угодою від 15 червня 1956 р. Туніс отримував нову дипломатичну незалежність, а Франція обіцяла підтримувати його кандидатуру в міжнародних організа­ціях. Туніс став також членом 00Н. У сфері військовій, навпаки, Франція збиралася затримувати свої війська для захисту співвіт­чизників і стати на перешкоді постачанню зброї алжирським націоналістам. Туніс, проте, вимагав виведення французьких військ, або, в крайньому разі, їх концентрації в Бізерті. Це був серйозний привід для конфлікту, що ускладнювався алжирською ситуацією, коли зважити на відверті виступи Бургіби за неза­лежність сусідньої країни та його орієнтацією на протистояння Франції в ООН з цього питання. В цілому ж Бургіба справляв

враження виразно прозахідного політика, і він домігся виключення з «Нового Дестуру» свого супротивника Салаха бен Юсефа, прихильника Арабської ліги.

Марокканське питання

Поступ Марокко до незалежності вкладається в ті самі рамки, що й розвиток подій у Тунісі. Однак тут вони мали різкіший і більш загальний характер. Варто зазначити, що в Марокко інтелектуаль­на еліта була не така численна, як у Тунісі; гостріше було й протистояння городянства, котре являло собою переважно промис­ловий пролетаріат, і селян, серед яких було чимало людей з численних берберських племен. Нарешті, частина Марокко з 1912 р. перебувала під іспанським протекторатом, а політика генерала Франко лишилася після 1945 р. ворожою Франції.

Головна націоналістична партія Марокко — «Істікляль» відігра­вала більш-менш декларовану роль у підтримці султана Мохаммеда бен Юсефа. Як і стосовно Тунісу, ООН розглядала марокканське питання, порушене арабськими державами, у формі скарг. Першу скаргу 13 грудня 1951 р. відхилено 28 голосами проти 23 при 7, що утримались. Друга після голосування, — 10 голосів «за», 5 — «проти» і 11, що утрималися, — дала привід для резолюції 17 груд­ня 1952 р., яка довіряла Франції переговори щодо розвитку полі­тичної свободи у Марокко. Третю відхилено у 1953 році.

На цей час французька політика брала участь, з половинчастим успіхом, у конфлікті султана та партії «Істікляль» з пашею Марракешу Глауї, що розраховував при підтримці деяких високих чинів у французькій резидентурі, численних сеїдів та частини берберських племен усунути, хоч би й силою, Мохаммеда бен Юсефа. Після кампанії збору петицій, проведеної Глауї, в якій він заручився підписами багатьох визначних осіб, султан нава­жився звернутися по підтримку до генерального резидента, гене­рала Пйома, і 13 серпня погодився на цілу серію поступок, від яких досі відмовлявся. Але Глауї вирішив перейти до рішучих дій, і, побоюючись фатальних сутичок, французька Рада міністрів під тиском місцевого керівництва 20 серпня вирішила вислати Мохаммеда бен Юсефа у вигнання на Корсику, а згодом пере­правила його на Мадагаскар. Негайно «Махзен» проголосив сул­таном Мохаммеда Мулая бен Арафу, дядька колишнього султана, особу поважну, але далеку від актуальної політики. Його радо вітала частина населення, включаючи улемів Феса. Проте, в іспанській зоні, як і раніше, молилися за Мохаммеда бен Юсефа, користуючись підтримкою, яку проголосила іспанська влада, від­верто ворожа до односторонніх дій Франції (протест генерала Валіно, верховного комісара Марокко, від 26 серпня). Водночас «Істікляль» з новою силою взялася за організацію опору, котрий

дуже швидко вилився у невтримний тероризм, проти якого були безсилі війська, не спроможні відвернути численні замахи на впливових осіб. Французький уряд, незважаючи на загальне не­вдоволення інших країн, не використав можливості, наданої дер­жавним переворотом, для проведення істотних реформ. У 1954, а особливо в 1955 рр., становище французів та їхніх прихильників стало нестерпним. Питання династичної влади поступово набирало головного значення.

Дві події обумовили різку зміну усієї ситуації. Перша — це ухвала французького уряду призначити генеральним резидентом генерала Жільбера Гранваля, який, отже, залишав пост посла в Саарі (20 червня 1955 р.). Гранваль швидко зрозумів, що єдиним розв'язком проблеми може бути політика угоди з марокканськими лідерами і що ця угода передбачає повернення Мохаммеда бен Юсефа після добровільного зречення бен Арафи. Але, усунувши з посади сімох директорів та двох високих урядовців, він викликав тим бурхливу маніфестацію протесту марокканських французів. Не підтриманий Піне, якого Гранваль відверто критикував за його саарську політику, генерал змушений був подати у відставку 22 серпня. Проте його політику й надалі застосовував французь­кий уряд, доручивши генералові Катру переговори з Мохаммедом бен Юсефом в Анцірабе, запросивши його до Франції, сприяючи від'їздові бен Арафи до Танжера 1 жовтня та його зреченню на користь бен Юсефа наприкінці жовтня.

Другою подією була різка переміна настрою Глауї на користь Мохаммеда бен Юсефа 25 жовтня. Перед лицем «Ради охоронців трону», уповноваженої тимчасово заміщати верховного володаря, паша Марракешу несподівано й надто демонстративно проголосив, що його почуття «зливаються з почуттями всіх марокканців», тому він бажає «якнайшвидшого повернення на трон Сіді Мохаммеда бен Юсефа».

Той саме прибув до Ніцци й 31 жовтня негайно подався до Парижа. Там загальна декларація від 6 листопада визнала неза­лежність Марокко, відповідне комюніке напередодні опублікувала французька Рада міністрів: «Перехід Марокко у стан незалежної сучасної держави, вільної та суверенної». Потому, 16 листопада, султан літаком прибув до Рабата, де 26 листопада доручив Сі Беккаї сформувати уряд — так, щоб віддати більшість місць партії «Істікляль» та демократичній партії незалежності. Однак політична атмосфера залишалась напруженою. Обидві партії були в стані відвертого суперництва. Ополченці, особливо на півдні, неохоче підкорялися султанові й, здавалося, схильні були відродити колиш­ню «зону розколу» («Влад ель-Сіба»), яка визначилась ще до французького протекторату, — і це незважаючи на енергійні зу­силля принца Мулая Гасана, султанового сина, головнокомандувача армії. Нарешті, лідер «Істіклялю» Алляль ель-Фассі, посилаючись

на досить туманне історичне минуле, закликав відвоювати Маври­танію, приморську територію, залежну від АОФ. Усе це пояснює брак великої щирості на франко-марокканських переговорах, що розпочалися 15 лютого 1956 р. у Парижі. Звичайно, 2 березня урочисто підтвердила «визнання незалежності Марокко» загальна декларація, яка, зокрема, передбачала для країни «власний дипло­матичний корпус і власну армію». Але, крім того, султан обрав позицію прямої підтримки алжирської незалежності.

Алжирське питання

Юридичне алжирське питання було внутрішньою справою Франції, оскільки Алжир становив частину її неподільної національної території. Але це була лише видимість, і треба заглиблюватись в історію дипломатії з того моменту, коли націоналістичні рухи набрали достатньої сили, щоб досягнення незалежності опиралось на досить твердий грунт. Алжир, на відміну від Тунісу чи Марокко, ніколи не являв собою нації, хоч це, очевидно, не виключало такої можливості в майбутньому. Одначе, поряд з 8 мільйонами мусульман з високою народжуваністю, існувала велика група в 1 мільйон 100 тисяч європейських французів (здебільшого французького та іспанського походження), серед яких переважна більшість не були заможними. Вони жили в Алжирі з діда-прадіда і не примирилися б з утворенням мусульманської республіки, їхній вплив на певні політичні угрупування був значний, бо алжирське питання глибоко пов'язувалося з полі­тичним життям метрополії.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 року вибухнуло збройне повстання проти французів — «змова Туссена». Важливо відзна­чити, що не йшлося про традиційні націоналістичні партії «Рух за тріумф демократичної свободи» Мессалі Хаджа (інтернованого на Бель-Ілі) або «Демократична спілка алжирського маніфесту» Ферхата Аббаса, що підтримали це збройне повстання. Його підготувала нова організація, широко відома під назвою «Фронт національного визволення», її лідер Ахмед бен Белла перебував на той час у вигнанні в Каїрі. З самого початку повстання підтримував Єгипет, що підтвердив, скажімо, 1956 року огляд судна «Атос II», навантаженого зброєю. Така ж була й ко­муністична підтримка. Радіостанції Каїра та Будапешта багато разів ретранслювали заклики до повстання проти Франції.

Розгорталась завзята партизанська війна, всі складні перипетії якої ми тут не станемо описувати.

Жоден з численних французьких урядів до 1959 року не прийняв ідеї незалежності Алжиру. Жак Сустель, генерал-губер­натор з 26 січня 1955 р., домігся, щоб кількісний склад фран­цузьких військ збільшився з 80 000 до 225 000 осіб. Він проголосив

«інтеграцію» мусульман з французькою громадою, що, враховуючи низький життєвий рівень, обумовлений демографічними процеса­ми, вимагало величезних фінансових зусиль від Франції. Жак Сустель тішився підтримкою європейців Алжиру. Але голова Ради міністрів Франції Гі Молле визнав за необхідне замінити його у січні 1956 р. на генерала Катру, що й прибув до Алжиру 6 лютого. Катру зустріли галасливою маніфестацією європейці, вважаючи його здатним відмовитися від Лівану та Марокко (це він їздив на переговори з султаном на Мадагаскар). Побоюючись повстання, Молле 9 лютого замінив генерала Катру на Робера Лакоста. Той схилявся до твердої політики — кількісний склад військ скоро перевищив 400000, було проведено призов резервістів. За згодою уряду Лакост розпочав політику, дуже подібну до Сустелевої:

1. Припинення вогню.

2. Вільні вибори через три місяці після припинення вогню.

3. Жодного алжирського сеператизму, але щодо майбутнього статусу Алжиру можливі переговори між відповідальними пред­ставниками, тобто — обраними особами. Визнається Алжир як «юридична особа», але не право Алжиру на незалежність.

Політика ця заважала «Фронтові національного визволення» завоювати територію для заснування там незалежного уряду. Але вона не перешкоджала примножувати замахи, засідки, і Франція виявилася втягнутою у справжню війну, фінансово для неї обтяж­ливу. Відкриття значних запасів нафти у Сахарі в 1956 р. посилило бажання певних кіл забезпечити «французьку при­сутність», тоді як інші представники громадської думки вважали, що через надання незалежності Марокко й Тунісові не вдасться уникнути її визнання для Алжиру. Єдиною радою була б асимі­ляція, яка, щоправда, вимагала фінансових витрат, непідсильних для Франції і на яку однаково не погодились би французи. А тим часом лідери ФНВ відмовлялися припинити вогонь на умовах, пропонованих за планом Молле — Лакоста, незважаючи на досягнення деяких офіційних контактів. Так алжирське питання перетворилося на французьку трагедію.

Реакція ООН і справа бен Белли

Алжирські події набули неабиякого розголосу в світі. США, зане­покоєні перекиданням усе нових з'єднань французьких військ з Європи до Алжиру, тобто потенційним послабленням резервів НАТО, вирішили будь-що-будь підтримати союзника, і 20 березня 1956 р. Дуглас Діллон, американський посол у Парижі, заявив, що французька політика у Північній Африці тішиться повною під­тримкою США. Однак громадська думка в Америці в цілому була багато стриманіша. В ООН моральний стан Франції, під войовни­чими нападками блоку арабських країн, став відверто поганим.

ЗО вересня 1955 р., незважаючи на ухвалу свого бюро, Генеральна Асамблея 28 голосами при 27 «проти» і 5 голосах, що утрималися, винесла питання на порядок денний. Тоді французька делегація покинула Асамблею, повернувшись на неї лише 29 листопада, після того, як Асамблея вирішила резолюцією від 25 листопада припини­ти обговорення цього питання. До того ж 26 червня 1956 р. Рада Безпеки відмовилась виносити це питання на порядок денний. Навпаки, на вимогу 15 арабсько-азійських країн, і скориставшись із труднощів, створених подіями навколо Суецького каналу (про які мова трохи далі), Асамблея ухвалила постанову 15 листопада 1956 р. винести алжирське питання на обговорення. Уряд Молле, на відміну від уряду Едгара Фора попереднього року, вирішив не опиратися і взяти активну участь у дискусіях. Високопоставлена французька делегація прибула до Нью-Йорка. В перебігу обгово­рення Франція здобула тактичний успіх. У політичній комісії резолюція 18 афро-азійських країн про «право алжирського народу на самовизначення» була відкинута у найближчому обговоренні 34 голосами, при 33 «проти» і 2, що утрималися. В латиноамери­канській резолюції висловлювалось лише «сподівання на мирне і демократичне вирішення», схвалене 41 голосом, при 33 «проти» і З, що утрималися. Ще одну резолюцію запропонували Японія, Таїланд і Філіппіки. Ця резолюція, що проголошувала встановлен­ня миру спільними зусиллями Франції та алжирського народу, здобула 37 голосів при 27 «проти» і 13, що утрималися. На Гене­ральній Асамблеї, де під час голосування необхідна більшість у 2/3, афро-азійські країни, аби уникнути безвихідної ситуації, приєд­налися до латиноамериканської резолюції з деякими поправками, її ухвалили одностайно 27 голосами (16 лютого 1957 р.).

Найбільше дошкуляли алжирські справи французькій політиці у відносинах з Марокко і Тунісом. Не з'ясувавши, чи їхні погляди з цього питання повністю збігаються, султан Марокко та Бургіба прагнули втрутитись у вирішення алжирського питання. Вони до­мовилися про зустріч 22 жовтня 1956 р. в Тунісі, щоб урочисто запросити туди членів штабу ФНВ, головно — бен Беллу. Ті й виїхали з Каїра до Іспанії, а звідти до Марокко, де мали тривалі розмови з султаном, можливо, бажаючи в такий спосіб випередити Бургібу. Французький уряд висловив протест і 21 жовтня припинив франко-марокканські переговори, затримавши до того ж фінансову допомогу, на якій так наполягала марокканська сторона. Саме тоді на літаку з французьким номером і з французьким екіпажем, але зафрахтованому марокканцями, бен Белла та ще чотири лідери ФНВ вилетіли до Тунісу. Згідно з інструкціями, отриманими від французьких організаційних осіб і схваленими, треба гадати, Лакостом, пілот зробив посадку в Алжирі, де всіх п'ятьох лідерів заарештували. Марно чекали на них у Тунісі султан та Бургіба, невдоволенню яких не було меж. Відповіддю на цей інцидент стали

жорстокі вияви народного гніву, найгостріші в Марокко, де вбито понад ЗО французів. Гі Молле рішуче відмовився звільнити алжир­ських лідерів. Марокканський уряд пішов у відставку 20 жовтня, і Сі Беккаї сформував новий уряд, майже повністю покірний «Істіклялю». Султан заявив, що його особисто ображено, і забрав сина з паризького ліцею, де той навчався. Франко-марокканські та франко-туніські переговори урвались, і двом відповідальним емі­сарам, Сейду в Тунісі та Бадеванові в Марокко, довелося проявити всю свою спритність, щоб хоч трохи зняти напруження. Загроза тотального виїзду французів з Марокко, де значна їх частина відігравала вкрай важливу роль в економіці країни, трохи пом'як­шила поведінку султана. Мало значення і те, що ні Туніс, ні Марокко не одержали бажаної фінансової допомоги від США. У 1957 р. французький уряд вирішив затримати на невизначений термін допомогу в 14 мільярдів франків, яку планувалося надати Тунісові, а той висловив погрозу скасувати фінансову конвенцію про створення в країні вільної економічної зони з митними привіле­ями для Франції.

Лівія та Сахара

10 серпня 1955 р. Франція у переговорах з Лівією, не зумівши обумовити затримку своїх військ у Феззані, змушена була під­писати договір про їх виведення.

Що ж до Сахари, то після 1950 р. там відкрилися важливі перспективи: так, у 1956 р. виявлено поклади заліза, магнію, міді, а особливо — нафти. Згідно з обрахунками видобуток її в 1958 р. мав скласти 500 000 тонн, 10 мільйонів тонн — у 1962 р. і міг би досягти 25 мільйонів тонн до 1970 року, забезпечуючи, відтак, більшу частину потреб Франції. Не бажаючи доходити аж до ідеї возз'єднання Сахари, яка адміністративне підлягала Алжирові, Французькій Західній Африці та Французькій Екваторіальній Аф­риці, Уфуе Буані, лідер «Демократичної спілки Африки» і міністр, делегований до президії ради уряду Молле, запропонував, у серпні 1956 р., створити «Спільну адміністрацію регіону Сахари» для здійснення широкої економічної програми із залученням до неї Марокко й Тунісу. Проект цей остаточно схвалено 28 грудня. Він зіткнувся з марокканськими зазіханнями на Мавританію і Західну Сахару, а також із претензіями алжирських націоналістів.

VI. БЛИЗЬКИЙ СХІД

Від 1953 р. Близький Схід посів вирішальне місце на міжнародній дипломатичній арені. Тоді як у Європі демаркаційна лінія між двома блоками була чітко визначена й усталена, держави Близького Сходу, а особливо арабські країни були втягнені в супер­ництво цих двох блоків. Стратегічне розташування та невичерпні запаси нафти зробили їх найвищою ставкою в грі. Крайня полі­тична нестабільність, дуже низький рівень життя, схильність до революцій, державних переворотів та всіляких несподіванок пояс­нюють постійну непередбачуваність їхньої поведінки. США шля­хом економічної допомоги, непрямих військових угод, СРСР шля­хом дедалі більшої підтримки цих країн проти Ізраїлю поставками зброї — особливо до Сирії та Єгипту — намагалися вплинути на перебіг подій на Близькому Сході.

Єгипет Насера та угода з Великобританією

У 1952 р. ще невідомо було, чи Єгипет поведе прозахідну політику, чи крайньо націоналістичну, чи нейтралістську. Уряди швидко мінялися, відповідно повертаючи події то в один, то в інший бік, аж до військового перевороту 23 липня. Цього дня генерал Нагіб, начальник генерального штабу армії, підтриманий групою офіцерів, запропонував королеві Фарукові націоналістич­ний уряд. 26 липня до краю розгублений король змушений був тікати з країни. Це був глибокий переворот. 10 лютого 1953 р. Нагіб одержав усю повноту влади терміном на три роки. Він узявся розв'язати спірні питання з Великобританією. 12 лютого підписано англо-єгипетську угоду про Судан. Перемогла англійська позиція, згідно з якою неприйнятною вважалась одностороння ухвала Єгипту 16 жовтня 1951 р. про анексію Судану. Тепер вирішували Установчі збори Судану. Відзначимо, що 20 грудня 1955 р. вони проголосили незалежність Республіки Судан. З 14 березня по 6 травня відбулися переговори щодо Суецького каналу. 18 червня була проголошена Республіка Єгипет. 28 ве­ресня принципово узгоджено між Великобританією та Єгиптом виведення військ із зони Суецького каналу. Так розвивалися події. Але новий режим не виявляв ворожості до Заходу. Навіть більше, Фостера Даллеса під час візиту до Каїра прийняли дуже приязно. Безперечно, США не схильні були підтримувати військову дикта­туру» як це вони зробили у серпні того ж 1953 року в Ірані.

Проте в лютому 1954 р. «Революційна рада» усунула генерала Нагіба з посади прем'єр-міністра, і його місце посів полковник Насер. 8 березня Нагіб повернувся до своїх обов'язків, але тільки до квітня. Насер здобув повну владу, а Нагіба 14 листопада взяли під хатній арешт. Насер був аж ніяк не «західником». Він швидко виявив свої грандіозні плани. Вони полягали в тому, щоб підняти маси в мусульманських країнах, скинути тамтешні уряди і об'єд­нати арабський світ під його, Насера, владою. Він розпочав пропаганду, якою сподівався здобути симпатії всіх націоналістів. І досяг дипломатичного успіху. Домігся 19 жовтня 1954 р. підписання остаточної угоди з Великобританією про виведення військ. І скасування угоди 1936 р. про союз. Британські війська мали бути виведені у двадцятимісячний термін. Військова база на Суецькому каналі підтримувалася й далі у функціональному стані. В разі збройного нападу іншої країни (не учасниці договору про спільну оборону) на держави Арабської ліги 1950 р. чи на Туреч­чину, Єгипет мав зробити все необхідне, щоб Англія привела базу в бойовий стан. Після закінчення воєнних дій британські війська повинні знову залишити базу. Важливий такий пункт: «обидві держави — учасниці угоди визнають, що морський Суецький канал, будучи невіддільною частиною Єгипту, є важливим між­народним шляхом, і вони виявляють намір дотримуватись угоди... підписаної в Константинополі 29 жовтня 1888 р.». Так, в обмін на деякі обіцянки, Насер здобув безмежний успіх у сфері дипло­матичного престижу.

Насер незмінно афішував своє бажання розгромити Ізраїль. Федаїни, такі собі єгипетські «командос», в основному вихідці з району Гази, безперервно турбували нападами ізраїльські тери­торії, водночас 27 вересня 1955 р. Єгипет повідомив, що одержав велику партію зброї, запропонованої СРСР, чим викликав неаби­яке занепокоєння у США та Великобританії. Насер обрав нейт­ралістський курс, відверто антизахідний за своїм характером. Спираючись на підтримку Арабської ліги, Єгипет посилив нападки на Багдадський пакт. Схоже було, що Насер хотів би сформувати разом з маршалом Тіто і Неру блок «неприєднаних сил». Коротше, він монополізував для своєї мети все, що було в арабському світі з непримиренного націоналізму, затятого ізоляціоналізму та антизахідництва. Панарабізм став його основною зброєю. Загалом кожен успіх Насера американці оцінювали, не без перебільшення, як дипломатичну перемогу на користь СРСР. Це змушувало їх шукати ефективного способу, як дати відкоша. Знайшли його, як здавалося їм, у Багдадському пакті.

Іран

Дипломатична ситуація в Ірані істотно змінилася в серпні 1953 р. Прем'єр-міністр Моссадик, містичний націоналіст, уперто відмов­лявся повернутися до ухвали не вести переговори з «Англо-I райською нафтовою компанією» після націоналізації нафти. 16 серпня 1953 р. прихильне до шаха офіцерство зробило невдалу спробу державного перевороту. Шах утік до Іраку. Проте 19 серпня маріонетковий переворот таки завершився. Генерал Загеді спромігся усунути від влади і ув'язнити Моссадика, напевно, покинутого прокомуністичною партією «Туде». Шах повернувся і призначив генерала Загеді прем'єр-міністром, згодом, 7 квітня 1955 р., замі­нивши його на Алу, подвижника війни з корупцією. Майже напевне Сполучені Штати якщо не підготували, то принаймні схвалили серпневий переворот 1953 року. Режим правої диктатури, що утво­рився під керівництвом шаха, мав їхню підтримку.

Результати нової політики, орієнтованої на співпрацю зі США, не забарилися. 5 серпня 1954 р. підписано угоду строком на 25 років між іранським урядом та «Консорціумом нафтових ком­паній», у якому був широко представлений американський капітал. За цією угодою нафтопереробні заводи Абадана могли знову починати виробництво. Частка з прибутку для Ірану визначалася в 150 мільйонів фунтів стерлінгів протягом перших років. Ком­пенсація за націоналізацію устаткування Абадана, у 25 мільйонів фунтів стерлінгів, сплачувалась «Англо-Іранській нафтовій ком­панії» упродовж 10 років починаючи від 1 січня 1957 року.

Водночас Іран вливався до військової системи Заходу, ставши членом Багдадського пакту.

Багдадський пакт

Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем'єр-міністрові Нурі ес-Саїдові, який написав 4 серпня 1954 р. з цього приводу розгорнутого листа до свого монарха Фейсала. Безпека Іраку, на випадок радянської загрози, доповідав він, залежить від Туреччини та Ірану. Отже, прем'єр-міністр відходив від нейт­ралістської політики, яку проголосив у ті ж роки Єгипет. На­прикінці 1954 р. Нурі ес-Саїд відвідав спершу Каїр, де обговорю­вав ці питання з Насером, потім Стамбул і Лондон. 13 січня 1955 р. прем'єр-міністр Туреччини Мендерес та міністр закордон­них справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду «для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу». Угода була підписана в Багдаді 24 лютого 1955 р. Укладений на п'ять років з можливим продовженням, відкритий для участі інших держав, Багдадський пакт був союзом двох країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Об'єднане Королівство схвалило цю ініціативу з великим ен­тузіазмом, як засіб «посилення крайнього правого крила НАТО». Тож британський уряд прийняв запрошення взяти участь у пакті, відмовившись, однак, прилучитись до обміну двох партнерів лис­тами щодо Ізраїлю. Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 р. Відтак, через турецьке та британське посеред­ництво, Багдадський пакт міцно пов'язався з Атлантичним. Відпо­відно, англо-іракська угода 1930 р. була анульована. Залишалося доповнити ланцюг відсутніми ланками: Пакистан приєднався до Багдадського пакту 23 вересня, Іран — 3 листопада 1955 р.

Пакт передбачав можливість приєднання інших арабських дер­жав. Та Єгипет одразу, і цілком слушно, угледів, що пакт має на меті ізолювати його в арабському світі, і намагався, хоча й безуспішно, відірвати від пакту Ірак. Насер не спромігся сформу­вати єдине командування колективної безпеки для задуманого ним арабського пакту, проте зміг підписати 20 і 27 жовтня 1955 р. оборонні угоди на 10 років з Сирією та Саудівською Аравією, а згодом, 21 квітня 1956 р., — з Йєменом.

Йорданія спочатку вагалася. До виборів 21 жовтня 1956 р., які виявили неприязнь більшості до угоди 1946 р. з Англією, Йорданія схильна була прийняти Багдадський пакт, та й новий монарх її був із роду Хашимітів, тобто з того, що й іракський. Одначе вплив Єгипту, його ворожість до Ізраїлю могли відсунути в часі план протикомуністичного захисту. Після візиту начальника ген­штабу Британської імперії генерала Джеральда Темплера 13 груд­ня 1955 р. уряд оголосив про приєднання до пакту. Одразу ж, унаслідок тиску з боку палестинських біженців, які не могли примиритися з визнанням Туреччиною Ізраїлю, чотири міністри покинули уряд, а прем'єр-міністр Са'ід аль-Муфті мусив подати у відставку. Прокотилася хвиля страйків і маніфестацій; 20 грудня розпущено парламент. Кабінет, сформований 9 січня 1945 р. палестинцем Саміром ель-Рафаєм, заявив, що Йорданія не при­стане до жодного пакту. Єгипетський та комуністичний вплив зростав. 24 жовтня 1945 р., одразу по виборах, Йорданія підписала з Сирією та Єгиптом договір, що містив пункти про створення спільного військового командування. 27 листопада Йорданія вирі­шила розірвати свою угоду з Англією. Чи ж Йорданія остаточно приєдналась до «нейтралістського» табору Насера? Стався новий маріонетковий переворот, який під проводом молодого короля Хусейна усунув у березні — квітні 1957 р. пронасерські елементи. Йорданія, не приставши до Багдадського пакту, повернулася без­застережно до прозахідного табору. Трохи подібно розвивалися події і в Саудівській Аравії після візиту короля Ібн Сауда до Вашингтона.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього; зокрема, 12 жовтня 1956 р. дав зрозуміти Іранові, що Багдадський пакт несумісний з ірано-радянською угодою 1921 року. До того ж Індія, поборниця нейтралітету, засудила Багдадський пакт. США, навпа­ки, підтримували його дуже енергійно і що далі, то більше вбачали в ньому один із ключових пунктів їхньої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

Націоналізація «Компанії Суецького каналу»

У світлі політики Насера, яку в цілому підтримував СРСР, амери­канська політика, в її розрахунках на Багдадський пакт, здавалася нерішучою і схильною до вагань. Після тривалих переговорів з Єгиптом щодо фінансування будівництва великої греблі в Асуані американський державний секретар заявив 9 липня 1956 р., що США відмовляються від своєї пропозиції. Справжньою причиною цього стало, безперечно, надходження до Єгипту сучасної російської та чехословацької зброї, а також оголошена Насером «нейтраліст­ська» конференція на югославському острові Бріоні (18—20 липня) за участю Тіто і Неру. В будь-якому разі це був провал усього проекту зрошення 1 мільйона гектарів, що поліпшив би життєвий рівень численних родин. Тяжкий удар по престижу Насера. Тож, для відновлення свого престижу, Насер, не вагаючись ні хвилини, 26 липня націоналізував «Компанію Суецького каналу».

Вирішення це сприйняла як катастрофу Франція, власниця великого числа акцій компанії, а також Великобританія, основний користувач цього морського шляху. Концесія компанії мала закін­читись у 1968 році. Конвенція 1888 року передбачала, що канал буде відкритий як на час війни, так і в мирний час, для всіх Суден — торговельних і військових. Тепер же Єгипет заборонив прохід для ізраїльських кораблів і для транспортних суден до Ізраїлю і тим викликав серйозний привід занепокоїтись, що судноплавство залежатиме від «доброї» волі єгипетського диктато­ра. Думку про скасування націоналізації негайно висловив фран­цузький уряд, свідомий ще й тієї ролі, яку відігравала політика Насера в алжирській війні, а також і британський уряд, невдоволений таким поворотом подій уже через два місяці після того, як останній британський солдат покинув Єгипет. США, навпаки, були більше зацікавлені у підтриманні добрих стосунків з арабськими країнами, експортерами нафти, ніж у судноплавстві по Суецькому каналу. Ця обставина цілком пояснює їхню нерішучість упродовж усього періоду конфлікту — при тому, що СРСР підтримував політику націоналізації тільки з метою дошкулити Заходові.

Захід згуртувався. Проте франко-англійський союз не дістав у підтримку від США нічого більшого за сором'язливий протест проти нестриманості тону Насера. Франція та Англія готові були негайно вжити силу. США стримували їх. Фостер Даллес одразу ж заявив, що виключає застосування сили у вирішенні цього питання.

У Лондоні з 1 по 23 серпня відбулася міжнародна конференція. Єгипет відмовився взяти у ній участь. Конференція виробила проект інтернаціоналізації каналу, який схвалили 18 країн-учасниць і відхилили Індія, СРСР, Індонезія та Цейлон. (Сукупність країн, представлених у Лондоні, за даними їдена, забезпечувала 95% судноплавства каналом. Список складений трьома західними учасниками). Було також вирішено уповноважити на переговори з Насером комітет із п'яти членів під головуванням австралійсь­кого прем'єр-міністра Мензіса. Саме тоді Великобританія призвала 20000 резервістів, а Франція послала війська на Кіпр.

Переговори п'ятьох з Насером провалилися цілковито. 9 вересня Насер твердо стояв за націоналізацію, а 10-го запропонував скликати конференцію, яка б переглянула конвенцію 1888 року. Компанія наказала своєму персоналові покинути канал. Але труднощі, викли­кані від'їздом лоцманів, виявилися не такими великими, як гадалося.

Фостер Даллес ужив демонстративних заходів, запропонувавши на початку вересня створити «Асоціацію користувачів», які б прийняли правила судноплавства і використовували власних лоц­манів. Але чи був це засіб обійти націоналізацію, як сподівалася франко-англійська сторона? На випадок незгоди Насера, припу­скалася можливість використати силу для визнання дійсною кон­венції 1888 року. Чи не було це досить простою основою для переговорів з виключенням у будь-якому разі використання сили? Тепер ця основа ставала досить хиткою, зіткнувшись з непо­хитністю Насера. Усе залежало від поведінки американської сто­рони. Конференція з приводу створення асоціації відбувалася в Ланкастер-Гаузі з 18 по 22 вересня. Нашвидкуруч спечена за примітивним проектом, асоціація з самого початку перетворилася на звичайний «клуб». 24 вересня Франція та Великобританія вирішили звернутись до Ради Безпеки. Обговорення тривало з 5 по 15 жовтня. В результаті Рада прийняла шість принципів: свобода транзитного судноплавства каналом, повага до суверені­тету Єгипту, визначення прав на транзитне мито, порядок арбіт­ражу. Поза тим, незважаючи на більшість у 9 голосів, радянське вето перешкоджало прийняттю принципу управління каналу «Асо­ціацією користувачів». Насер, який 15 вересня відкинув це фор­мулювання, здавалось, погодився на шість принципів.

Ізраїльська війна

Упродовж останніх двох тижнів вересня 1956 р. почастішали інци­денти на ізраїльсько-йорданському кордоні. Ізраїль вирішив дати більш рішучу відсіч арабським вилазкам. Йорданія, що стояла перед вибором між Насером та державами Хашимітів, була дуже розтривожена. На півночі країни розташувалися іракські війська, викликаючи тим надзвичайне невдоволення Ізраїлю. Вибори 21 жовтня у Йорданії забезпечили перемогу «антизахідникам», які відтоді посіли дві третини місць у парламенті. Ще неприємнішим було для Ізраїлю зосередження запасів зброї радянського виробниц­тва на єгипетській території Сінаю. Відчуваючи небезпеку, але й маючи військову перевагу, уряд бен Гуріона вирішив напасти на Сінай вночі з 29 на 30 жовтня. Важко сказати, чи Франція з

Великобританією були попереджені про цю операцію. Щодо Вели­кобританії, то відповідь видається негативною. Що ж до Франції, то можна лише спитати себе, чи її посол в Ізраїлі не був тоді не далі Міністерства закордонних справ у Парижі? Ізраїльська експе­диція зразу ж показала крайню військову слабкість Єгипту.

Франко-британська інтервенція та її провал

ЗО жовтня Франція та Великобританія, під приводом бездіяльності Ради Безпеки, виставили ультиматум Ізраїлю та Єгиптові. Обидві країни повинні були замиритись і відвести свої війська на 16 км від каналу. Франко-англійські війська мали тимчасово окупувати Суец, Ісмаїлію та Порт-Саїд для забезпечення вільної навігації. Палата громад схвалила таку політику 270 голосами проти 218, незважаючи на шалену опозицію лейбористів. Французькі Націо­нальні збори так само схвалили цей ультиматум 368 голосами проти 182. Ізраїль негайно прийняв ультиматум, тоді як Єгипет його відхилив. Внаслідок цього передбачалась франко-англійська інтервенція. Дві західні держави розраховували перемогти Насера, взявши в заставу канал, а врешті домогтися Насерової відставки. Вони сподівалися на невтручання СНІ А, з якими попередньо і не консультувались, та СРСР, беручи до уваги його поважні пробле­ми з Угорською революцією. Погана військова координація при­звела до того, що армія, запізно дізнавшись про ультиматум і не будучи готовою, втратить дорогоцінний час.

У воєнному плані Ізраїль досяг усіх своїх цілей у Сінаї 5 листопада. З 1 листопада каїрське радіо передавало заклик до Сирії висадити в повітря нафтопроводи, що й здійснили негайно досвідчені фахівці. Єгипет затопив у каналі численні кораблі. Франко-англійські операції розгорталися вкрай повільно. Без жод­ного організованого опору 5 листопада франко-британські парашу­тисти окупували Порт-Саїд. Слідом за ними висадились морські десантники.

Однак саме тоді дипломатичне становище двох союзників істот­но погіршало. Певна річ, розрив дипломатичних відносин з Єгип­том і Сирією особливого значення не мав, як і платонічні заяви арабської солідарності. А от діяльність США в 00Н відігравала важливу роль.

Президент Ейзенхауер сприйняв франко-британську інтервенцію як розрив атлантичного фронту, як «фактичний удар, завданий ООН», як віроломство щодо Вашингтона. Для арабських та азій­ських країн це була маніфестація колоніалізму. Для багатьох європейських держав — істотним ослабленням позицій Заходу в ООН саме на момент угорських подій. Якщо не рахувати скромної підтримки з боку Австралії, Нової Зеландії та Бельгії, і Франція, і Великобританія, і Ізраїль були ізольовані. Навіть більше — обидві наддержави діяли в згоді, що пояснює надзвичайну — щиро кажучи, виняткову — ефективність діяльності ООН у вирішенні справи. 30 жовтня франко-британське вето не дозволило Раді Безпеки проголосувати американську резолюцію, яка вимагала відходу ізраїльтян за демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Наступне франко-британське вето не дозволило Раді прийняти єгипетську скаргу від 1 листопада. Тоді була скликана Генеральна Асамблея. 2 листопада, у тяжкій атмосфері, американську резолюцію про негайне припинення вог­ню прийнято 64 голосами проти 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Австралія і Нова Зеландія) при 5, що утрималися, серед них — Бельгія та Канада.

Але, незважаючи на галас лейбористської опозиції у Великобри­танії та вагання уряду їдена, цілком можливо, що голосування в ООН не перешкодило б франко-англійським силам досягти своєї мети, якби не радянське непряме втручання. З його допомогою СРСР збирався перетворити новий воєнний провал Насера у дип­ломатичну перемогу. Після безрезультатних спроб схилити США до спільних воєнних дій СРСР виставив ультиматуми Франції, Великобританії та Ізраїлеві (5 листопада о 23 год. ЗО хв.). Маршал Булганін засудив агресію і висловив можливість застосування су­часної, особливо ракетної зброї проти згаданих трьох країн. У ноті Ізраїлеві порушувалось питання про саме існування цієї держави. На Раді Безпеки СРСР запропонував резолюцію щодо допомоги жертві агресії. Однак США проголосували проти, і питання не було включене до порядку денного.

У США та на Заході радянські ультиматуми викликали справ­жню паніку. Президент Ейзенхауер, — це був якраз день його переобрання, — вжив запобіжних заходів і по телефону примусив сера Ентоні їдена припинити воєнні дії. Великобританія поступи­лася, схиляючи до цього й Францію. Передбачалося досягти Ісмаїлії. Справді, війська перебували лише в 24 км від Порт-Саїда. Канал як єдине ціле вислизнув з рук франко-англійської сторони (6 лис­топада). 7 листопада Генеральна Асамблея проголосувала 64 голо­сами при 12, що утрималися, за сформування міжнародних зброй­них сил, які б замінили франко-британські. Це для останніх озна­чало провал. Так було доведено, що одностороння інтервенція віднині ні до чого не приводить. До того ж Франція та Велико­британія опинилися у морально неприємній ситуації, не маючи достатніх виправдань для себе. СРСР заради власної вигоди, а США — просто через своє роздратування врятували Насера. Аж ніяк не забезпечивши бажаного міжнародного контролю за кана­лом, інтервенція спричинилася тільки до його тимчасового пере­криття, затоплення численних суден та зруйнування нафтопро­водів. Західна Європа зазнала труднощів з бензином, поки діжда­лась його імпорту з Техасу, оплаченого доларами. Навіть Насер дістав у руки новий козир: він міг на свій розсуд загаятися з розчищенням каналу, якби якісь його вимоги не були задоволені в усіх пунктах. І все ж ізраїльський напад та французько-британська інтервенція принаймні розкрили радянські плани на Близькому Сході і практично вичерпали за короткий період єгипетські запаси зброї.

Тріумф Насера та доктрина Ейзенхауера

Відтоді Насера супроводив успіх. Міжнародні збройні сили ООН зайняли зону Суецу, а тим часом генеральний секретар Гаммаршельд прибув до Каїра (16 листопада). Франко-британські сили мусили покинути Єгипет (згідно з голосуванням в ООН 24 листо­пада). Вихідців із Франції, Великобританії, Ізраїлю виселили з Єгипту (26 листопада). Йорданія розірвала свій союз із Лондоном і відмовилась від британської фінансової допомоги (27 листопада). Підкорившись ухвалі ООН, Франція та Великобританія нотою від З грудня 1956 р. запевнили, що виведуть свої війська до Різдва. Контингент ООН замість окупації каналу, як сподівалася франко-британська сторона, покинув його. На початку 1957 р. Ізраїль повинен був вивести свої сили з Сінаю, а згодом, незважаючи на народні настрої у Тель-Авіві, із прибережної смуги Гази — куди, втім, єгипетські війська не могли увійти — без отримання гарантій, що його судна можуть вільно проходити водами Суецу та затоки Акаба. Щодо каналу, розчищення якого здійснювалось під керів­ництвом американського генерала Вілера, Насер залишився прибіч­ником націоналізації, і в квітні 1957 р. запропонував свій план, у якому не врахував навіть шести принципів Ради Безпеки. Користу­вачі врешті все-таки поступилися й погодились виплачувати Єгиптові мито за прохід каналом. На початку травня поступилась навіть Великобританія. Тільки Франція аж до провалу уряду Молле (21 травня 1957 р.) опиралась і направляла ноти до Ради Безпеки. Упродовж цих самих місяців тріумфу Насера американська політика залишалась дуже стриманою. У листопаді Даллес хворів. Повернувшись до Державного департаменту, разом з президентом він виробив нову тактику: 5 січня 1957 р. президент запропонував Конгресові проголосувати за спільну резолюцію щодо Близького Сходу, відому під назвою доктрини Ейзенхауера. Ця резолюція давала президентові: 1. Право втручання в разі «прямого» ко­муністичного нападу на країни Близького Сходу. 2. Право надати арабським країнам, які приймуть доктрину Ейзенхауера, еко­номічну допомогу в 200 мільйонів доларів США. Демократи Дорікали авторові доктрини за нерішучість і за те, що, обмежу­ючись лише антикомуністичною обороною, в ній анітрохи не порушено суттєвих питань: безпеки Ізраїлю, Суецького каналу, проходу ізраїльських суден затокою Акаба. Однак, незважаючи на все це, США досягли дипломатичного успіху, відмежувавши Насера від Саудівської Аравії, а потім від Йорданії, де король Хусейн довершив державний переворот за їх відвертою підтрим­кою. Шостий американський флот для захисту Хусейна провів демонстративний рейд водами Східного Середземномор'я, але СРСР не зреагував на це. Крім того, вже 16 листопада 1956 р. генерал Грюнтер, покидаючи посаду командувача сил НАТО, де його заступив генерал Норстад, відверто заявив, що будь-які дії росіян з атомною зброєю викличуть масовані репресії з боку США.

Отож, склалася складна ситуація. США спиралися на Багдад­ський пакт, Йорданію та Саудівську Аравію, СРСР — на Єгипет і Сірію, куди постачав зброю. Сірійські збройні сили змушені були у травні 1957 р. покинути Північну Йорданію. Головним наслідком суецького конфлікту стало повне виключення французького та британського впливу в цій ключовій зоні. Дві наддержави стояли тепер віч-на-віч.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 549; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!