РОЗДІЛ IV. ЕПОХА КОНФЛІКТІВ (1957-1962 рр.)
Тим часом як США під керівництвом президента Ейзенхауера і голови Державного департаменту Джона Фостера Даллеса і далі практикували політику «стримування», СРСР, під керівництвом Хрущова, який практично позбувся своїх суперників, кинувся в зухвалу політику, метою якої, здавалось, було випробування здатностей противника до відсічі. Ініціативам Хрущова сприяли різні обставини. По-перше, СРСР, безперечно, досяг рішучого успіху в Угорщині. Щоправда, він зашкодив лінії на відносну лібералізацію, що на неї Хрущов узяв курс на XX з'їзді комуністичної партії Радянського Союзу.
У мало відомих нам внутрішніх конфліктах у ЦК та президії партії Хрущов, можливо, змушений був дечим поступитися таким прихильникам Сталіна, як, скажімо, Молотов. Тож йому довелося змінити курс на твердішу політику. Воднораз президент Ейзенха-уер, який дедалі більше виступав у ролі світового поборника миру, скоротив американський військовий бюджет з 46 мільярдів доларів (1954 р.) до 40,6 мільярдів (1956 р.). Звичайно, повітряні сили зросли, але сухопутні війська з 1 480 000 військовослужбовців скоротилися до 1 мільйона. Американська стратегічна доктрина будувалася на принципі «масованої відплати», тобто будь-яка комуністична агресія, де б вона не сталася, неодмінно викличе у відповідь атомний удар з боку США. Але тоді як США зменшили свій військовий бюджет, СРСР продемонстрував тимчасову перевагу, досягнуту у сфері озброєння ракетами та зарядами далекої дії. Упродовж літа 1957 р. він провів у Тихому океані низку успішних випробувань міжконтинентальних ракет. 4 жовтня стало відомо, що радянські вчені зуміли вперше запустити навколо Землі штучний сателіт — супутник. Усе це свідчило, що з 1960 р. США втрачають свою перевагу над Москвою. Справді, вони мали бази ракет середнього радіусу дії навколо радянської території, але їхня власна територія, яка до того могла вважатися недосяжною, віднині ставала цілком вразливою для радянських ракет. Американці начебто почали значно відставати у змаганні з СРСР. Це вони назвали «ракетним відставанням», джерелом глибокого занепокоєння їхніх керівників.
|
|
|
Хрущов, переконаний комуніст і оптиміст вдачею, не переставав наголошувати, що у плані економічному СРСР наздоганяє США і в 1970 р. випередить їх за обсягом виробництва, досягли щонайменше життєвого рівня Західної Європи. А десь ближче до 1980 р. вийде на рівень виробництва, який дозволить здійснити принцип комунізму: «Кожному за його потребами». Відтак, підштовхуваний до твердішої політики, певний радянського майбутнього, переконаний щодо переваги СРСР у сфері озброєння, Хрущов, не вагаючись, удавався до підтримки дрібніших конфліктів. Поза всяким сумнівом, він виключав із своїх планів можливість загальної війни, і найкращим доказом тому є повторюваний у багатьох його промовах заклик до «вищості гуманізму», яка не дозволить двом таборам, хай навіть діалектичне ворожим, використати атомну війну для вирішення своїх суперечностей.
|
|
|
І. Кризи в Азії з 1958 по 1962 рр.
Іракські події
Згадаємо, що після подій навколо Суецу президент Ейзенхауер намагався у січні 1957 р. навести лад на Близькому Сході, пропонуючи різним країнам істотну допомогу. Ця доктрина Ейзенхауера зазнала провалу. Арабська громадськість, прихильна до Насера, змусила свої уряди відмовитись від американської допомоги. Лише Ірак, як член Багдадського пакту, Йорданія під владою короля Хусейна та Ліван з його напівхристиянським, напівмусульманським населенням залишились нечисленними арабськими державами на Близькому Сході, прихильними у своїй політиці до США. Саудівська Аравія мала досить тісні зв'язки з Америкою через нафтову компанію АРАМКО. Єгипет, як ми бачили, одержував з 1956 р. зброю з країн Сходу, а СРСР заради поширення свого впливу на Єгипет погодився фінансувати першу, а потім і другу черги гігантських робіт зі спорудження Асуанської греблі. Сирія також дедалі тісніше зближалася з СРСР. Вона отримувала звідти зброю і відправляла своїх офіцерів на навчання до Радянського Союзу та народних демократій.
|
|
|
У відповідь на ці тенденції Фостер Даллес під впливом дипломата Лоя Гендерсона зробив спробу утворити групу з Туреччини — члена НАТО, Йорданії та Іраку. Королі двох останніх країн провели консультації в Анкарі з турецьким прем'єр-міністром і зустрілись у Бейруті з ліванським президентом Шамуном. Отож Сирія виявилась оточеною державами під американським впливом. Насправді вплив комунізму як такого було там значною мірою усунуто. Переважною силою стала соціалістична партія, яка проповідувала об'єднання арабського світу, починаючи зі злиття Сирії з Єгиптом. У січні 1958 р. сірійські офіцери запропонували Насерові об'єднати обидві країни, і 1 лютого 1958 р. на спільній нараді єгипетського та сірійського парламентів було проголошено Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Цій ОАР судилось проіснувати не довше, ніж до літа 1961 р., коли державний переворот примусив Сірію відділитися. Надалі вже тільки Єгипет зберігав для себе самого цю назву.
|
|
|
Але події 1958 р. спричинились до негайних наслідків. У Лівані було чимало прибічників Об'єднаної Арабської Республіки, що викликало серйозні заворушення в країні. В Іраку 14 липня 1958 р. вибухнуло повстання проти короля та його прозахідного прем'єр-міністра Нурі ес-Саїда. Короля разом із сім'єю вбили, утворився новий уряд під керівництвом генерала Касема. Комуністів звільнили з в'язниць, дехто з них дістав поважні посади. Багдадський пакт, як непрямий альянс із Заходом, було скасовано, Ірак проголосив свій нейтралітет. Політиці Ейзенхауера та Фостера Даллеса було завдано тяжкого удару.
Вони зреагували, коли заворушення перекинулись на Ліван. На заклик ліванського президента Шамуна в районі Бейрута висадились 10 тисяч американських солдатів. Свої дії американці представили як термінові заходи безпеки і запропонували, щоб їхні війська замінили експедиційним корпусом 00Н. Висадка 10 тисяч американських солдатів у Лівані та 2500 британських парашутистів, «червоних чортів», у Аммані, столиці Йорданії, приголомшила увесь світ. Насер зустрівся з Хрущовим у Москві і після того негайно вирушив до Дамаска. Він заявив 17 липня: «Прапор свободи скоро буде піднято в Алжирі, як і в Бейруті, і в Аммані». СРСР висловив протест і вимогу до США вивести війська з Лівану, до Великобританії — вивести війська з Йорданії, порівнявши ці два випадки втручання у внутрішні справи інших країн з агресією нацистів та Суецькою експедицією. Так само навіть нейтралісти, а особливо індійський прем'єр-міністр Неру, відзначили свою незгоду з американо-британськими діями.
Конфлікт був недовгий. Англосакси зажадали розв'язання його Радою Безпеки 00Н. Генерал де Голль, що саме ставав до влади і протестував проти введення американських військ до Лівану, який нещодавно перебував під французьким впливом, запропонував нараду на найвищому рівні за участю п'яти великих держав. Хрущов схилявся до наради за участю всіх зацікавлених арабських країн. Чого насправді побоювався Хрущов, то це інтервенції американських військ у Сирії та Іраку. Цього не сталося, і Хрущов більш-менш заспокоївся, навіть вирішив відновити 31 липня свою подорож до Пекіна. Конфлікт було розв'язано, коли 21 серпня всі країни Арабської ліги запропонували в 00Н резолюцію, згідно з якою Близький Схід мав стояти осторонь суперечок між великими державами. За резолюцію проголосували одностайно, в тому числі й Ізраїль. США відразу вивели свої війська з Лівану і в наступні роки змогли констатувати, що комуністичний вплив у Іраку був набагато слабкіший, ніж вони побоювались. Справді, через декілька місяців іракський уряд ув'язнив багатьох членів комуністичної партії. В цілому можна сказати, що цей конфлікт продемонстрував небажання американців допустити прямий комуністичний вплив бодай на якусь одну арабську країну і водночас бажання арабів, у разі необхідності, утримати зв'язки з Заходом. «Нейтралізм», ідея арабського об'єднання були набагато популярніші за всі антикомуністичні згуртування. Президент Насер виступав поборником «позитивного нейтралітету» з його сприянням не тільки теоретично, але й на практиці здійсненню права рівності всіх держав і вимоги посилення впливу Генеральної Асамблеї 00Н, де всі країни були представлені і являли собою більшість порівняно з Радою Безпеки, в якій переважали великі держави з їхнім правом вето.
Тайванський конфлікт
Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна, що закінчилася лише у 1949 р., а також через своє втручання у корейські справи. Китайська політика не відігравала значної ролі у міжнародних стосунках, за винятком конфлікту 1954—1955 рр., розглянутого вище (розд. III, п. 3). У червні 1957 р. Китай дістав від радянської Росії запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. У цій допомозі, як побачимо далі, було несподівано відмовлено у 1959 р. Але в 1958 р. Китай був іще упевнений у ній. І вночі з 22 на 23 серпня 1958 р. артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де перебували сили націоналістів. Ухвала про відновлення бойових дій, можливо, стала наслідком угоди, укладеної Чан Кайші з американським урядом 7 травня 1957 р. про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю. Цілком можливо, що під час свого візиту до Пекіна у липні 1958 р., Хрущов різко розкритикував починання у тогочасній китайській внутрішній політиці, відомі під назвою «народні комуни» та «великий стрибок». Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге — спробу, розцінену леніністами як «авантюристичну», перейти від фази народної демократії безпосередньо до фази «комунізму» без перехідного «соціалістичного» режиму, де нерівність існує згідно з формулою: «кожному — за результатом його праці». Оскільки радянська Росія перебувала поки що у фазі соціалізму, вона вважала нездійсненним китайський намір. Відновлення обстрілу Кемою та Мацу з достатньою вірогідністю можна вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у взаєминах з СРСР, не дуже зважаючи на спільну постанову, прийняту під час перебування Хрущова в Пекіні. І все ж таки СРСР, після кількох днів вагання, заходами своєї дипломатії підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, але й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на Китайську Народну Республіку агресорові буде дано відсіч тими самими засобами.
Як і на Близькому Сході, конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958 р., вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни? До такої оцінки схилявся Фостер Даллес. Він проголосив політику «балансування на грані війни». Крім того, саме тоді позначилися деякі ще невиразні ознаки суперечностей, якщо не чвар, між Москвою та Пекіном. Власне, було помітно вже те, що надовго залишиться правилом у китайській політиці — рішуче бажання відмовитись від усяких послаблень, пом'якшень, розрядки у відносинах з «імперіалістами».
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 649; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!