IV. Початок погіршення радянсько-китайських взаємин

Період позірна добрих стосунків у 1949—1956 рр.

Завоювання комуністами влади в Китаї 1949 р. стало значною подією в історії протистояння капіталістичних і комуністичних країн. Держава з 600-мільйонним населенням несподівано перекинулася з одного табору до іншого. Якщо вірити марксистсько-ленінській доктрині, згідно з якою між соціалістичними країнами не може бути суперечностей, то світовий комунізм відтак дуже зміцнив свої позиції. І справді, як ми знаємо, візит Мао Цзедуна до Москви у 1950 р., китайсько-радянська угода 14 лютого 1950 р. могли видаватись ознаками приєднання Китаю до радянського табору. Постійна недовіра Сталіна до китайських комуністів начебто зникла. Та й після смерті Сталіна перший візит Хрущова до Китаю у жовтні 1954 р. і угода від 12 жовтня того самого року, за якою передбачалося передати Китаєві спільні китайсько-радянські компанії, створені у 1950 і 1951 рр., здавалося, свідчили про блискуче взаєморозуміння між двома соціалістичними країнами. У 1956 р. китайці не були в захваті від засудження Сталіна, що його проголосив Хрущов на XX з'їзді компартії СРСР. Воно було проголошено без попередньої консультації з «братніми партіями». Мао Цзедун дав зрозуміти радянським керівникам, що «заслуги Сталіна перевищують його помилки». Але ці деталі не розголошувались. Тільки 5 квітня 1956 р., незабаром після закінчення XX з'їзду, пекінська «Народна газета» опублікувала статтю, в якій особа Сталіна оцінювалась набагато вище, ніж у промові Хрущова. Суперечка не видавалася надто серйозною. У жовтні — листопаді 1956 р. китайська партія схвалила поведінку СРСР перед лицем «угорської контрреволюції». Під час свого візиту до Москви, розмовляючи з китайськими студентами, 17 листопада 1957 р., Мао Цзедун сказав: «У міжнародних сил імперіалізму є голова — це Америка, нашому соціалістичному таборові теж потрібна голова, і ця голова — Радянський Союз... Прибуття представників комуністичних та робітничих партій до Москви на святкування 40-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції є подією великого значення, яка демонструє єдність усіх соціалістичних держав, з Радянським Союзом на чолі, і єдність усіх соціалістичних партій всього світу з Комуністичною партією Радянського Союзу, як їх осереддям».

Прихована криза

В усіх конфліктах між соціалістичними країнами завжди спостерігались дві площини: однією була доктрина, а іншою — реальні факти. Після певної паузи від 1953 до початку 1958 р. Мао Цзедун штовхнув Китай у круговерть величезного експерименту «перманентної революції», ознаками якої стали створення «народних комун» та «великий стрибок», про який ми вже згадували. На ті починання чекав повний провал, і їх перестали згадувати з 1960 р. після поганих урожаїв 1959 і 1960 років. Так чи так, а радянські ідеологи дуже критично поставилися до згаданої практики. Китай наважився стати на шлях побудови соціалізму, цілком відмінний від обраного Радянським Союзом. Чи не означало це, що китайська комуністична партія дедалі сміливіше відкидає опіку радянської компартії?

З 1958 р. Хрущов та інші радянські керівники почали в завуальованій формі засуджувати систему китайських «народних комун» та «великого стрибка». Справді, Китай, щоб прискорити подолання перехідного етапу, ступив на шлях реакції. В листопаді 1957 р. на черговій нараді комуністичних партій у Москві, невдовзі після тріумфу «супутника», у спільній заяві було сказано, що «американський імперіалізм — ворог народів усього світу». Але після конфліктів 1958 р. у Лівані та в Тайванській протоці Хрущов начебто став схилятися до ідеї можливого порозуміння з Вашингтоном. Китай же, навпаки, підкреслив свою рішучість бути непримиренним у стосунках з капіталістичними країнами. Мао Цзедун у грудні 1958 р. полишив керівництво державою і взявся лише до справ партії. У квітні 1959 р. Лю Шаоці став президентом республіки. Прихильників Радянського Союзу потроху усунуто. Таким чином і міністра оборони Пин Дехуея замінив на цьому посту генерал Лінь Бяо, стратег партизанської війни, противник «мирного співіснування» з американським імперіалізмом.

Саме влітку 1959 р. напруження раптово зросло. Ми вже знаємо, що в жовтні 1957 р. СРСР зобов'язався допомогти Китаєві оволодіти виготовленням ядерної зброї. Але 20 червня 1959 р. дав зрозуміти, що не передасть креслень атомної бомби. 9 вересня 1959 р. ТАРС опублікувало повідомлення про збройні конфлікти на кордоні між Китаєм та Індією. Китай реанексував і окупував Тібет у 1950 р., а Індія поставилась до такої розв'язки питання без особливого захоплення. У Тібеті було встановлено комуністичний режим, який викликав дедалі більший опір буддистського населення, особливо серед монахів. Далай-лама, релігійний проводир Тібету, очолив цей опір, тоді як його традиційний суперник панчен-лама, релігійний проводир Ташілумбо, підтримав китайську сторону. 17 березня 1959 р. в Тібеті почалося збройне повстання. Китайці спромоглися придушити його. Далай-лама втік до Індії.

Неру звинуватив Китай у порушенні китайсько-індійських угод, і протягом літа на кордоні сталися численні зіткнення між китайцями та індійцями. І ось, на велике невдоволення китайців, СРСР рішуче став на бік Індії і 12 вересня підписав з цією країною угоду про надання кредиту в 1,5 мільярда карбованців для здійснення п'ятої індійської п'ятирічки. З одного боку, Китай мав підставу нарікати, що він, соціалістична держава, ніколи не одержував такої значної допомоги від Радянського Союзу; з іншого боку, підтримка Індії видавалася ворожим актом. Приїзд Хрущова до Пекіна восени 1959 р. на святкування 10-ї річниці Китайської Народно-Демократичної Республіки не послабив конфлікту. У липні 1960 р. нова ухвала Москви поглибила кризу. СРСР відкликав численних фахівців, яких надіслав раніше до Китаю, щоб допомогти створити сучасну промисловість у рамках 2-ї п'ятирічки (1958—1962 рр.). Чи ці заходи мали на меті змусити комуністичну партію Китаю до більшої покори КПРС? Чи, може, їх ужито через те, що радянська сторона дедалі більше боялась надмірного зростання військової могутності Китаю? Тут важко дати відповідь. А втім, суперечки поки що залишилися прихованими, і в листопаді 1960 р. зроблено спробу зміцнити зв'язки комуністичних партій усього світу. Представники 81 комуністичної партії зібралися у Москві на нараду, яка тривала цілий місяць. Безперечно, дискусії були запальні. Представники Китаю опинились у меншості. Однак заключний акт наради ухвалено одностайно. А одностайності можна було досягти тільки завдяки урочистому засудженню «американського імперіалізму», «головної твердині світової реакції... ворога народів усього світу». Декларація 81 партії стверджувала, що в міжнародному комуністичному русі є дві основні загрози: «ревізіонізму», в якому звинувачено югославських комуністів, і «догматизму», який жертвує реальністю заради хибно інтерпретованої доктрини.

Але ця компромісна резолюція призвела тільки до одного наслідку. Китай дедалі більше розцінював радянських комуністів як ревізіоністів, а СРСР китайців — як догматиків. До того ж не було єдності в тому, яку позицію слід зайняти щодо американського імперіалізму. Хрущов, як ми бачили, відмовився від тотальної війни як засобу перемоги «соціалістичного табору» над «табором імперіалістичним». Китай, навпаки, не бажаючи цієї війни, вважав її, проте, цілком можливою. Деякі китайські керівники висловлювали таку думку, що Китай, з його тодішнім населенням близько 700 мільйонів осіб, є єдиною країною в світі, яка змогла б пережити атомну війну, зберігши достатньо сил для подальшого завоювання спустошеного світу.

Албанська справа

Суперечка, яка зачепила найменшу з європейських комуністичних країн, суперечка, яку до того ж тримали в таємниці, випливла на денне світло. Албанський комуністичний лідер Енвер Ходжа, побоюючись, що сусідня Югославія може захопити частину його країни, завзято підтримав Сталіна в протистоянні Тіто у червні 1948 р. А от зближення з Югославією (травень 1955 р.) видалося йому катастрофою. Зусилля Хрущова замирити Албанію з Югославією виявилися марними. Енвер Ходжа не переставав звинувачувати Югославію у «шовінізмі» та «антимарксизмі». У травні 1958 р. він визначив Югославію як «зрадника марксизму-ленінізму» та «лакея імперіалізму». Хрущов пробув одинадцять днів в Албанії у травні 1959 р., але не зумів налагодити прийнятні взаємини.

Недовіра СРСР до Албанії набрала найгостріших форм. У травні 1960 р. 8 радянських підводних човнів з надводним ескортом покинули базу у Балоні в Албанії і повернулися через Гібралтар та Балтійське море до СРСР. У січні 1961 р. СРСР припинив поставки обладнання до Албанії. За кілька днів радянське посольство заявило, що російські фахівці-нафтовики повертаються на батьківщину. Це означало розрив. Албанія відчула себе самотньою; цілком природно в такому разі шукати підтримки, і таку підтримку надав їй Китай.

Оголошення розриву на XXII з'їзді

XXII з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу відбувся в Москві у жовтні 1961 р. Він мав велике значення не тільки для внутрішньої, але й для зовнішньої радянської політики. Ніколи ще зарубіжні комуністичні партії не були представлені серед гостей з'їзду в такій кількості. В офіційному списку першими стояли десять комуністичних партій комуністичного табору, з китайською партією на чолі, проте Албанії не запросили. Далі йшли 45 великих партій з французькою комуністичною на чолі, за нею — італійська, а на третьому місці — компартія Куби, за якою стояла індонезійська. В кінці списку просто називались 22 інші партії в визначеному Хрущовим порядку, що відповідав їхній малочисельності або незначності країни, в якій діяли, або нижчому статусові. Помітний був прогрес у кількості делегацій з «третього світу». 24 прибули з Латинської Америки проти 11 у 1956 р., 7 — з Азії проти 3 у 1956 р., 8 — з арабських країн проти 2 в 1956 р. Чорну Африку, зовсім відсутню на XX з'їзді, представляли дві партії (Південне-Африканський Союз та острів Реюньйон),

Хоча китайська компартія стояла в списку першою, два аспекти в доповіді Хрущова викликали невдоволення китайців: по-перше,

поновлення, на цей раз привселюдно, нападок на Сталіна. Колишнього диктатора звинуватили не тільки в утвердженні культу особи, а й у відході від принципів ленінізму, а надто вчиненні жорстоких злочинів під час знаменитих «чисток», що їх він сам і організовував. З'їзд ухвалив винести з мавзолею на Красній площі набальзамоване тіло Сталіна, залишивши там тільки Леніна. Водночас Хрущов вступив у боротьбу з «антипартійною групою» на чолі з Молотовим, Кагановичем, Маленковим і Ворошиловим. Ця група складалася із сталіністів, прихильників жорсткої політики у відносинах зі США. Тож їхня позиція цілком відповідала поглядам китайських комуністів — ті, як ми вже бачили, ніколи не схвалювали засудження Сталіна.

Другий аспект у доповіді Хрущова, неприємний для китайців, — це засудження Албанії. 17 жовтня він, звинувачуючи албанських комуністів у «хибних поглядах», вимагав від них «повернутися на шлях єдності й тісної співпраці з братерською сім'єю соціалістичної співдружності». Критикуючи Албанію, Хрущов мав на увазі також Китай. І 19 жовтня керівник китайської делегації Чжоу Еньлай виступив з відповіддю, засудивши використаний Хрущовим підхід: замість того, щоб привселюдно відцуратись від албанських керівників, — пояснив китайський ідеолог, — Хрущов повинен був би докласти зусиль для проведення переговорів заради досягнення згоди. 27 жовтня Хрущов відповів, натякаючи між рядків на згоду між Китаєм та Албанією: «Якщо китайські товариші схильні виявити зусилля для нормалізації стосунків Албанської робітничої партії з іншими братніми партіями, то навряд чи можна знайти когось іншого, хто міг би краше за них допомогти у розв'язанні цього завдання». Але 31 жовтня 1961 р. пекінська «Народна газета» повністю передрукувала передову статтю албанської комуністичної газети, названу «Зовнішня політика, завжди вірна марксизмові-ленінізмові, — політика Албанської робітничої партії». Так Китай показав, що, на його думку, в конфлікті між радянськими та албанськими комуністами саме албанці зберегли чистоту марксистсько-ленінської ідеї. Іншими словами, Китай виступив проти радянської комуністичної доктрини. Крім того, 17 січня 1962 р. у Пекіні підписано угоду між Китаєм та Албанією про надання останній значної економічної допомоги: поставки зерна, кредити, забезпечення технічними експертами.

Криза поглиблюється

У квітні і травні 1962 р. сталися сутички на кордоні між СРСР і Китаєм. Китайсько-радянський кордон простягнувся в Центральній та Східній Азії більш як на 7000 км; це найдовший у світі кордон між двома державами. А якщо ці держави ворогують, такий кордон стає районом, найсприятливішим для інцидентів. У жовтні 1962 р. Китай несхвальне поставився до відступу радянської сторони у справі з ракетними установками на Кубі. Саме тоді відновилися воєнні операції Китаю в Індії. Кордон між цими двома країнами був визначений уздовж лінії гімалайських хребтів ще за часів Британської Індії під назвою «лінія Мак-Магона». Тепер Китай не погоджувався з таким розділенням; він був переконаний у своїх правах на певну частину населення південного схилу Гімалаїв, яке, на відміну від населення долин, належало до жовтої раси й переважно до буддійської релігії. Китайці спромоглися перекинути за Гімалаї значну частину військ і досягли очевидного воєнного успіху. Вони швидко погодились підписати перемир'я, оскільки основною їх метою, здавалося, було змусити Індію розпочати переговори про спільний кордон. Але в цих подіях СРСР забезпечив Індію військовим спорядженням. Саме у відповідь на китайські звинувачення щодо радянського відступу на Кубі Хрущов заявив у грудні 1962 р. у Верховній Раді, за присутності Тіто, що в американського «паперового тигра» «атомні зуби». Він звинуватив Китай, що той терпить «іноземну окупацію певних своїх територій» (Гонконг). «Події на Кубі, — сказав Хрущов, — показали, що догматизм становить нині основну небезпеку». Мовою комуністів це означало, що небезпека тепер уже не в югославському ревізіонізмі, а в негнучкій поведінці китайських керівників.

Сварка, тепер уже відверта, набирала дедалі більшого розгону. Наприкінці лютого і на початку березня 1963 р. пекінська «Народна газета» опублікувала чотири статті, відверто ворожі до Хрущова. 15 червня посол Китаю у Москві передав радянським керівникам листа, де в 25 пунктах перелічувались питання, в яких комуністична партія Китаю відмовлялася стати на позицію КПРС. У листі підкреслювалося, що в соціалістичному таборі немає ані вищих партій, ані вищих націй. Радянський Союз, мовляв, перейшов на політику зради світової революції. Він відмовився від багатьох марксистсько-ленінських принципів, і що найгірше — від самого принципу всесвітньої революції. Оскільки більшість комуністичних партій Заходу і «третього світу» залишалися вірними Москві, Китай закликав до справжнього розколу між комуністами. Отож, поряд з прорадянськими комуністичними партіями, з'явилися прокитайські, які мали стати відданими охоронцями чистоти марксизму-ленінізму. У статті, опублікованій 14 липня 1964 р. в Пекіні під заголовком «Псевдокомунізм Хрущова та історичний урок, який він дає світові», китайські комуністи звинувачували Хрущова в ревізіонізмові: «Комунізм Хрущова своєю суттю є варіантом буржуазного соціалізму».

Так у світовій історії з'явився феномен — розрив між двома найбільшими соціалістичними державами. Одна з них, СРСР, мала

величезну військову могутність. Китаєві було до цього ще далеко. А проте вже у жовтні 1964 р. вибухнула його експериментальна атомна бомба, а в 1967 р. відбувся перший термоядерний вибух. У радянсько-китайському конфлікті передусім впадає в очі глибока ідеологічна розбіжність з приводу інтерпретації марксизму-ленінізму, а саме щодо засобів, які має застосувати комунізм для свого дальшого розвитку. Ідеологічні чвари поширилися й на питання можливості мирного співіснування із Заходом, яке схвалив СРСР і відкинув Китай, на питання світової революції, що її СРСР розумів як мирну форму економічного змагання, а Китай бачив її в жорстокій боротьбі, висловлюючи навіть ідею тотальної війни. На ідеологічну незгоду наклалися конфлікти між різними силами в середині соціалістичного табору. Хто відіграватиме керівну роль у світовому комунізмі? Мао Цзедун згоджувався з тим, що цю роль відіграв СРСР за часів Сталіна. Після смерті Сталіна він став вважати себе найбільшим теоретиком марксизму-ленінізму і не бачив більше рації залишати за КПРС привілей на роль лідера. Кінець кінцем конфлікт між двома державами набув найдраматичнішої форми прикордонних інцидентів, збройних сутичок і, як побачимо далі, китайських територіальних претензій.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 342; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 60 61 62 63 646566 67 68 69 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!