II. Ослаблення радянського табору

Упродовж тих самих років, коли голлістська діяльність та від­далення загрози війни начебто ослабили згуртованість Атлантично­го союзу, соціалістичний табір також зазнав тяжких потрясінь.

Падіння Хрущова

Зовнішня політика Хрущова викликала низку криз, і він не досяг очевидних успіхів. Крім того, не були розв'язані сільськогоспо­дарські проблеми СРСР. Хрущов, будучи першим секретарем комуністичної партії і членом президії центрального комітету та

головою Ради міністрів СРСР, керував одночасно і партією, і урядом. Трьома головними його помічниками були Анастас Мікоян, Олексій Косигін та Дмитро Установ. Президія хотіла, щоб він залишався тільки головою уряду. Однак, не відкидаючи таких побажань і начебто збираючись відійти від керівництва партійними справами, Хрущов усе ж таки залишався на цій посаді. Це й стало приводом до двірцевого перевороту 15 жовтня 1964 р. Жертвою його став Хрущов, якому дорікали за недбалість у питаннях комуністичної теорії, надмірну зацікавленість виробниц­твом споживчих товарів коштом важкої промисловості, а особливо за його «волюнтаризм». Усунення Хрущова дозволило перейти до справжнього колективного керівництва. Попервах вийшли вперед п'ять осіб: Брежнєв, який став першим секретарем партії, Мікоян і Косигін, про яких мова далі, Суслов і Підгорний. Косигін очолив уряд; Брежнєв — партію; Підгорний став виконувати роль керів­ника держави (голова президії Верховної ради з грудня 1965 р.). Мікоян поспішив вийти з гри. XXIII з'їзд комуністичної партії Радянського Союзу (квітень 1966 р.) показав, що справжнє керів­ництво — в руках Брежнєва і Косигіна. Вони мовби уособлювали два різні напрямки. Косигін був прихильником нарощування роз­рядки. Брежнєва підтримували військові. Косигін видався більшим за Брежнєва прибічником десталінізації. У сфері міжнародної політики ° саме брежнєвський напрямок, включаючи, наприклад, судові процеси над письменниками та інтелектуалами, зіграв основну психологічну роль щодо закріплення у свідомості світової громадськості, незважаючи на відносну міжнародну розрядку, дум­ки про те, що Радянський Союз залишається тоталітарною держа­вою і що його населення позбавлене елементарних громадянських прав. Зрештою, першість Брежнєва над Косигіним утвердилась починаючи з 1969 року. Відмова від лібералізації життя радянсь­кого народу, що характеризувала внутрішню політику СРСР, відбилась і на його відносинах з народними демократіями Східної Європи.

Ускладнення з Румунією

Перші ознаки їх далися взнаки на серпневій нараді 1961 р. Ради економічної взаємодопомоги (РБВ), відомої у східноєвропейському світі під назвою СОМЕСОМ. Хрущов, дбаючи про економічне змагання з капіталістичними країнами, запалився ідеєю щодо спеціалізації соціалістичних країн для різних завдань; однак прин­цип такої спеціалізації заперечує навіть саму думку про націо­нальну незалежність. Більше навіть, такий принцип значно поси­лює владу найсильнішого з партнерів, тобто СРСР, не конче відповідаючи інтересам інших членів табору. Румунія була однією з найменш промислове розвинених країн Східної Європи, її промислове виробництво в розрахунку на душу населення в 1962 р. не досягло третини цього показника в НДР. А національ­ний доход на душу населення не перевищував 45% цього показ­ника у Чехословаччині. Тож «соціалістична спеціалізація» озна­чала, що Румунія остаточно залишиться в основному аграрною країною. Отож центральний комітет румунської комуністичної партії виступив за економічну незалежність і, відповідно, за національний суверенітет. У липні 1963 р., під час чергової наради РЕВ, румуни виграли справу. Напрошується паралель з розвитком французької ситуації: генерал де Голль перешкодив створенню наднаціональної влади, те саме вчинив румунський уряд щодо РЕВ.

Коли в липні — серпні 1963 р. СРСР та Китай відкрито про­демонстрували свій розрив, Румунія вирішила дотримуватись по­вного нейтралітету між Москвою та Пекіном. Вона посилила торговельні відносини з Китаєм, відновила торгівлю з прокитайською Албанією. У лютому 1964 р., коли радянські керівники збиралися публічно заявити про конфлікт із Китаєм і зробити це в різкій формі, Румунія попросила Москву відкласти публікацію, і прем'єр-міністр Йон-Георге Маурер вирушив у Пекін до Мао Цзедуна. Румуни також виступили проти ідеї скликання міжнарод­ної конференції проросійських комуністичних партій з метою засудити Китай. У квітні 1964 р. центральний комітет румунської компартії опублікував справжню декларацію незалежності Румунії: «Суверенним правом кожної соціалістичної держави є вироблення, вибір і зміна форм і методів власної побудови соціалізму... Тут не може бути батьківських і синівських партій, вищих і підлеглих партій; існує тільки одна велика сім'я комуністичних і робітничих партій з рівними правами». Отже, не вживаючи заходів щодо внутрішньої лібералізації, румунські керівники поступово відда­лялися від СРСР. У вересні 1963 р. румунський уряд закрив Інститут їм. Максима Горького, основний центр радянської куль­тури в Румунії, і викладення російської мови у школах фактично перестало бути обов'язковим. Румунія знову порушила питання про Бессарабію, яку СРСР анексував 1940 р. Голос Румунії в 00Н перестав неодмінно збігатися з голосом Радянського Союзу. Наступник Георгіу-Дежа Ніколає Чаушеску, одночасно перший секретар партії і голова держави, намертво захопивши ці функції, заради національних інтересів узяв під сумнів єдність соціаліс­тичного табору. Під час російської інтервенції в Чехословаччину 21 серпня 1968 р., про яку мова нижче, Румунія відмовилась брати участь у вторгненні разом з іншими членами Варшавського договору; вона вчинила більше — направила до СРСР ноту засудження цієї акції. Питання полягало в тому, чи зуміє Ру­мунія, слабка країна з довгим спільним кордоном із СРСР, утримати власну незалежність. Вона продемонструвала своє бажання незалежності, вперше прийнявши у травні 1968 р. керів­ника західної держави, генерала де Голля і, що навіть важливіше, ризикуючи викликати сильне невдоволення у СРСР, прийняла у серпні 1969 р. американського президента Ніксона.

Сварка з Китаєм

Початок цієї сварки, до 1963 р., ми вже розглянули. В майбут­ньому вона тільки поглиблювалась. Усунення Хрущова в жовтні 1964 р. не привело до передиху. Китайці заходилися говорити про «ревізіоністську кліку» Косигіна та Брежнєва. Вони схарактеризу­вали їх, зрештою, як «нових царів». І далі велась боротьба за вплив на комуністичні партії всього світу, але в боротьбі цій вигравав СРСР, до якого схилялась більшість їх. Найприкрішим стало почастішання прикордонних інцидентів. Вони виникали у, 1961—1962 рр. на кордоні між провінцією Сіньцзян та СРСР. 50000 казахів, китайських громадян, намагались перейти до СРСР, до радянського Казахстану. Китайці закрили кордон і вжили репресій. 5000 мусульман повстали проти китайців у долині Ілі, яка простяглася в напрямку СРСР. З 1963 р. Китай виставив офіційні претензії проти Айгунського та Пекінського «нерівно­правних» договорів, нав'язаних Китаєві в XIX столітті царською Росією. 8 березня 1963 р. «Народна газета» Пекіна згадала ці договори. У вересні того ж року стався жорстокий конфлікт на прикордонній станції Наушки на в'їзді до СРСР з Монголії. 10 липня 1964 р. Мао Цзедун засуджував територіальну експансію СРСР: «Минуло близько 100 років, як райони на схід від озера Байкал стали російською територією. Відтоді Владивосток, Хаба­ровськ, Камчатка та інші місцевості належать до радянської території. Ми поки що й досі не виставили рахунку за них». Китайці опублікували в 1964 р. карту своїх територій, захоплених «імперіалістами». На карті можна було побачити не тільки гімалайські землі, що належали до Індії та Бірми, але й радян­ський Далекий Схід на північний схід від Китаю та значну частину радянських республік — Казахстану, Киргизії, Таджики­стану.

Для СРСР завоювання XIX століття залишаються невідділь­ними. Справді, на сибірській території, анексованій за договорами, правду кажучи, таки нерівними, коли враховувати виняткову слабкість Китаю порівняно з царською Росією, ця остання ор­ганізувала систематичну імміграцію. Тож більшість населення на здобутих землях становили росіяни. У квітні 1966 р. Підгорний заявив про непорушність кордонів СРСР.

У 1966 р. в Китаї почалася «культурна революція». Вона являла собою внутрішнє явище, внаслідок якого у складних обставинах Мао Цзедун дістав усю повноту влади, усунувши Лю Шаоці. Мао

Цзедун використав проти нього та інших партійних кадрів, з одного боку, банди підлітків, відомі під назвою хунвейбінів, з іншого — армію, значна частина якої виступала за його принципового спіль­ника генерала Лінь Бяо. Ми не станемо заглиблюватись у деталі цієї кривавої справи. Істотне те, що на якийсь час вона відчутно послабила економічну активність Китаю та утруднила його зов­нішньополітичну діяльність. Воднораз «культурна революція» абсо­лютно не змінила взаємин Китаю з СРСР.

Один китайський керівник заявив, що півтора мільйони квад­ратних кілометрів їхньої території Росія «вкрала» в XIX столітті. Він додав, що росіяни від 1960 до 1968 р. спровокували понад 5000 прикордонних конфліктів. Китайські війська обстріляли російські судна на річці Амур. СРСР послав на Далекий Схід підкріплення, яке лондонський Інститут стратегічних досліджень оцінив у 12 фронтових дивізій і 5 резервних. У китайців на північному сході було 50 дивізій і 500 000 солдатів уздовж західного кордону Сін-цзяну. У 1967 р. «культурна революція» виявилась в образах радянського посла. Китайські студенти в Москві організували 25 січня 1967 р. бунт, який довелося придушити міліції, а студентів вислали з країни. На початку березня 1969 р. інциденти набрали відвертішого характеру, можливо тому, що китайська та радянська преса настирливо їх обговорювала. Вздовж річки Уссурі, притоки Амуру, що становить кордон між радянським Далеким Сходом і Китаєм, прикордонники й регулярні війська обох країн зітнулися врукопаш, захоплюючи по черзі невеличкий острівець, що, будучи затоплений чималу частину року, не являв собою ніякої цінності; росіяни називали той острів Даманським. Обидві країни заявляли про свої права на нього і надсилали туди війська, що спонукало супротивника до контратаки та відвоювання острова. СРСР говорив про «провокаційний» і «розбійницький» напад. Китай у такому самому тоні заявляв, що у відповідь на провокації «кремлівських царів» використає свою армію і захистить національну територію. Наприкінці 1969 р. розпочалися переговори. Вони відбувалися так, наче основним конфліктом між великими державами став ро­сійсько-китайський, а не радянсько-американський. Думка про не­можливість протиріч між соціалістичними країнами зникла з полі­тичних аналізів. Національні інтереси, в яких генерал де Голль убачав елемент, сильніший за будь-які ідеології, неначе проявилися у випадку з СРСР та Китаєм.

Початок чехословацького конфлікту

Тривалий час Чехословаччину вважали найвірнішим сателітом сталінської Росії. Насправді ж серед країн, що потрапили під радянський вплив, вона була єдиною країною в Східній Європі, яка пізнала до другої світової війни парламентську демократію і гарантовані свободи. Туга за такою системою жила в цій країні, хоча більшість населення, звичайно, не мала особливого бажання повер­татись до капіталізму. Починаючи з 1963 р. перший секретар компартії колишній сталініст Антонін Новотний розпочав певну лібералізацію. Відновилося інтелектуальне та мистецьке життя, але йшлося лише про ледь прочинені двері, і рух набрав справжнього розмаху аж у 1967 році. На з'їзді письменників у Празі 28 червня 1967 р., безпосередньо після ізраїльсько-арабської війни, численні промовці відверто критикували урядову політику. Дехто згадував «високий рівень демократії та свободи» у довоєнній Чехословаччині. Отож, склалася внутрішня політична опозиція інтелектуалів, яку ми не станемо тут аналізувати. Цей рух дістав значний зовнішній розголос. Новотний не зумів подолати опозицію письменників. Навіть більше, в самому центральному комітеті партії наприкінці жовтня 1967 р. відбулося розмежування між лібералами та антилібералами; ліберали виступали під проводом секретаря словаць­кої компартії Александра Дубчека. Рух, що його розпочали інтелек­туали, поширився на студентські кола, а згодом і на інші верстви, включаючи робітництво. Новотний змушений був подати у від­ставку, і керівником партії став Александр Дубчек — 5 січня

1968 р. Новотний залишився президентом республіки, але в березні поступився і цією посадою генералові Людвікові Свободі, колиш­ньому співробітникові Масарика та Бенеша. Переконаний комуніст, Дубчек вважав, що соціалістична система може існувати і в атмос­фері індивідуальної свободи, що не збігалося з авторитарним централістським методом СРСР. Нову доктрину представлено в квітні 1968 р. у «Програмі діяльності партії». Забезпечувались умови для створення інших некомуністичних партій, а також для свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордон, жертв сваволі режиму реабілітовано і виділено їм або їхнім родинам компенсацію. Чеський феномен значно відрізнявся від угорських подій і від феномену румунського. В Угорщині в 1956 р. поступово усувалися комуністи, тоді як у Чехословаччині саме комуністичні керівники повели боротьбу за лібералізацію. У Румунії йшлося про розвиток держави всупереч радянській опіці, але ніякої внутрішньої лібералізації не відбувалося, тоді як Чехословаччина, розвиваючи власну лібералізацію, проголосила себе до кінця вірною Варшавсь­кому договорові.

Радянська реакція

Для СРСР чехословацький прецедент становив небезпеку. По-пер­ше, через те, що був заразливий. Варшавські студенти й польські письменники, захоплені «празькою весною», беручи за приклад події у французьких університетах, своєю чергою почали діяти. Гомулка, голова уряду, не стерпів таких проявів, і в березні 1968 р. сталися криваві сутички між студентами Варшавського університету і міліцією. Чехословацька інтелігенція і студенти забули про свою солідарність з жертвами польських репресій. До тою ж, хоча з 1955 р. Хрущов і погодився з принципом «різних шляхів побудови соціалізму», ця терпимість залишалась тільки виносною. Важко було уявити собі соціалістичну країну з внутрішньою свободою по сусідству з примусовими режимами, особ­ливо такими, як у СРСР та НДР. Страждав авторитет СРСР перед комуністичними партіями світу, і він утрачав своїх при­хильників. Власне, це нове явище в Чехословаччині шкодило і Доктрині, і національним інтересам Радянського Союзу. Нарешті, треба відзначити, що «жорсткий» напрямок Брежнєва в СРСР Дедалі більше домінував над косигінським — це пояснювалося впливом військових. Новий радянський міністр оборони, маршал Андрій Гречко, стояв за ліквідацію чехословацької єресі. Ради вважали за можливе застосувати метод, успішно апробований в Угорщині в 1956 р., тобто знайти команду ортодоксальних ко­муністів на заміну ліберальній команді Дубчека. У липні 1968 р. поведінка СРСР стала ще твердішою. Як привід до цього вису­валось існування загрози з боку «реваншистів» Західної Німеччини і необхідність використання країнами Варшавського договору те­риторії Чехословаччини для відсічі потенційним нападникам. Слід Додати, що перед приходом до влади лібералів Ради просочились і в поліцію, і в армію, і в контррозвідку Чехословаччини. Після «празької весни» всі ці агенти витіснялися. 21 серпня Радянська армія та війська чотирьох інших країн Варшавського договору — Польщі, Угорщини, Східної Німеччини і Болгарії — ступили на територію Чехословаччини (частина їх уже перебувала тут, оскільки Дубчек необережно погодився на проведення великих союз­ницьких маневрів у своїй країні). Росіяни захопили центральний Комітет компартії, заарештували Дубчека і ще кількох лідерів, щоб ліквідувати їх або замінити керівництво на більш консерва­тивне. Для цього необхідна була згода президента республіки Генерала Свободи. Але він такої згоди не дав, і, всупереч сподіванням радянців, центральний комітет, негайно зібравшись, усунув із свого числа прорадянських членів. Він також заявив про свою прихильність до Дубчека і до нової партійної програми, рішуче відкинув і поворот до ситуації, що існувала до січня 1968 р. Газетярі, радіо, телебачення відмовилися співпрацювати з окупантами. Телекомунікаційна мережа перебувала в руках лібе­ральних керівників. Армія та поліція в цілому залишалися також вірними їм. Позачерговий з'їзд партії підпільно зібрався на одному з празьких заводів; надвечір 22 серпня Брежнєв змушений був визнати, що обставини в Чехословаччині склалися гірше, ніж це видавалося. Замість безпосередньої заміни ліберальної команди на прорадянську доводилось розпочинати переговори.

Російсько-чехословацькі переговори

Переговори розпочались у Москві 23 серпня з генералом Свобо­дою, а також із Дубчеком та його спільниками, яких звільнили за такої оказії. Ради змушені були погодитись на деякі поступки і в московській угоді від 25 серпня заявили про збереження ліберальної команди; але та мусила зробити відповідні поступки і вдатися до значного обмеження ліберальності. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для «посилення соціалізму і робітничого уряду... шляхом контролю над засобами інформації з метою повністю поставити їх на службу справі соціалізму». Це означало, що відновлюється, принаймні, цензура. В майбутньому передбачалося поетапне виведення з Чехословаччини радянських та союзницьких військ після «усунення загрози, що нависла над соціалізмом у Чехословаччині». 18 жовтня 1968 р. укладено «угоду про тимчасове розміщення радянських військ», яку змушена була підписати чехословацька Національна асамблея. Насамкінець лі­беральні керівники залишились на своїх місцях, але, під загрозою зовнішнього тиску та окупації, їм довелося відчутно вгамувати свій лібералізм. За таких умов чимала частина населення обрала тактику пасивного опору.

Дедалі більший вплив військових у московському уряді, зокрема маршала Гречка, якого підтримував Брежнєв, спричинився до нового витка посилення тоталітаризму — з квітня 1969 р. Поши­рилась чутка про готування прорадянського військового державного перевороту, який пощастило зірвати лише завдяки впливові пре­зидента Свободи. Однак почалося піднесення, яке набрало не­втримного розвитку з події меншого значення — перемоги чехо­словацької хокейної команди над радянською. По всій країні прокотилися маніфестації захоплення, підкреслено антирадянські за характером. Цього разу, під тиском маршала Гречка і, мож­ливо, за згодою генерала Свободи, який хотів уникнути гіршого, центральний комітет вирішив замінити Дубчека на посту першого секретаря іншим словаком — Густавом Гусаком, відомим своїми ліберальними поглядами, але більш схильним до політики комп­ромісу з Радянським Союзом. Протягом наступних місяців прове­дено низку заміщень у керівних колах, що привело до влади групу прихильників інтелектуального утиску та відсутності свобо­ди. Кордони, відкриті раніше для чехів та словаків, закрились.

Радянські дії в Чехословаччині призвели до неприємних наслід­ків не тільки у відносинах із західними країнами, які висловили своє невдоволення, але і в стосунках з багатьма комуністичними партіями: згадаймо, наприклад, протести італійської, румунської та югославської комуністичних партій. Навіть французька ком­партія, відома як одна з найвідданіших Москві, виступила проти радянської військової інтервенції, що позначилося великими перемінами в її сорокарічній вірності. Щоправда, французька ком­партія додала до своєї декларації заяву, що в будь-якому випадку стосунки між нею та Радянським Союзом залишаються найсердечнішими. Отож, всередині соціалістичного табору виявились ознаки напруження, може, навіть значнішого, ніж всередині західного.

III. В'єтнамська війна

На відміну від корейської війни, яка вибухнула в точно означений час, слідом за наступом регулярних військ, війна, розв'язана американцями проти комуністів у В'єтнамі, починалася поступово. Після замирення 20 липня 1954 р., яке поклало край війні між Францією та В'єтмінем, американці стали підтримувати південно-в'єтнамський уряд Нго Дінь Дьєма. 23 жовтня 1954 р. президент Ейзенхауер пообіцяв йому американську допомогу в створенні умов для заснування міцної держави в Південному В'єтнамі. Референдум усунув Бао Дая переважною більшістю голосів, і Південний В'єтнам став республікою. У березні 1956 р. в Півден­ному В'єтнамі обрано парламент із 123 депутатів. Відтак, зобо­в'язання американців полягали в тому, щоб зробити життєздатною державу, яка створювалася на південь від 17-ї паралелі. Амери­канці і Південний В'єтнам не підписали Женевської угоди, не прийняли, відповідно, і пункт, який передбачав референдум щодо об'єднання В'єтнаму: він мав відбутися на Півночі та Півдні упродовж двох років.

Політика Нго Дінь Дьєма у Південному В'єтнамі швидко викликала загальне невдоволення. Як католик, він був схильний вважати комуністами всіх своїх супротивників і наказав ув'язнити дуже багатьох лібералів. Не виявляв достатньої терпимості до буддійської більшості населення. Кастовий дух спонукав його надати привілеї членам власної родини, з якої багато хто увійшов до уряду. Можливо, саме через невдоволення цим пояснюється розвиток комуністичного опору, що швидко набрав форми підрив­ної діяльності. Перші ознаки її виявилися у 1957 р. Ця діяльність зросла у 1959 р. З Північного В'єтнаму надходило матеріальне забезпечення і прибували добре вишколені бійці для допомоги повстанцям, яких американці називали В'єтконгом, а самі вони прибрали назву «Національний фронт визволення». Відтоді зіграв свою роль певний збіг обставин. На початку президентства Кеннеді, у січні 1961 р., американський уряд задовольнився збіль­шенням на декілька сот чоловік військових радників, яких із 1954 р. направляли до Південного В'єтнаму і які в принципі не мали права брати безпосередню участь у воєнних діях. Проте президент Кеннеді був переконаний, що комуністичний Китай

підбурює Північний В'єтнам, створюючи в такий спосіб значну загрозу для Південно-Східної Азії. Тож він збільшив американські зобов'язання. І восени 1961 р. вирішив істотно розширити при­сутність військових радників, кількість яких досягла 85 000 про­тягом трьох наступних років. Взявши до уваги дедалі більшу непопулярність Дьєма, американський уряд перестав підтримувати його. Це дозволило опозиціонерам організувати державний пере­ворот у листопаді 1963 р. 1 листопада Дьєма та його брата Нго Дінь Нху вбили. Було створено тимчасовий уряд, якому, проте, бракувало авторитету, і впродовж вісімнадцяти місяців ситуація залишалася досить-таки непевною.

Поступ війни за часів президента Джонсона

Переконаний, що Південний В'єтнам не повинен дістатися ко­муністам, президент Ліндон Джонсон наважився заплатити за це відповідну ціну. 7 серпня 1964 р. він провів у Конгресі переваж­ною більшістю голосів таку резолюцію: «США вважають життєвим питанням для своїх національних інтересів та для справи миру в усьому світі підтримувати мир у Південно-Східній Азії... Тому США готові на рівні, який визначає президент, включаючи силу зброї, вжити всіх заходів, необхідних для допомоги всім членам або всім державам, згаданим у протоколі угоди про колективну оборону в Південно-Східній Азії, які звернуться за такою допо­могою для захисту своєї свободи». Це означало готовність амери­канців підтримувати своїх союзників із СЕАТО та Південний В'єтнам, їхнє втручання здійснювалося тепер не через посеред­ництво військових радників, а шляхом прямої інтервенції. Амери­канська військова присутність невпинно зростала, перевищивши 500 000 осіб у 1968 р. 7-й американський флот патрулював у Тонкінській затоці, де відбувалися сутички з північнов'єтнамськими суднами. У січні 1965 р. кількість північнов'єтнамських військовослужбовців, що проникли до Південного В'єтнаму, оціню­валась у Вашингтоні в 10 000 осіб.

7 та 8 лютого 1965 р. «ескалація» американців тривала в зв'язку з ухвалою президента Джонсона віддати наказ про бом­бардування об'єктів, у принципі військових, у Північному В'єт­намі. Цим бомбардуванням американці розраховували зламати волю ханойського уряду, тоді як наземна армія не переходила 17-ї паралелі, а придушувала повстання у Північному В'єтнамі за допомогою чисельно посилених південнов'єтнамських збройних сил.

Застосована тактика не принесла успіху. Демократична Ре­спубліка В'єтнам, незважаючи на зруйнування її міст і багатьох заводів, нарощувала свої військові зусилля. Вона одержала значну кількість радянського озброєння і велику китайську допомогу,

зокрема особовим складом, обладнанням та легкою зброєю. Можна сказати, що американське стратегічне бомбардування, навпаки, зміцнило дух північнов'єтнамського народу. У Південному В'єтнамі, попри збільшення чисельності військ і непомірну кількість використовуваного озброєння, американські війська не змогли знищити «Національний фронт визволення». НФВ попов­нював запаси зброї та особовий склад з Північного В'єтнаму. СРСР, який досить слабко підтримував в'єтнамський комуні­стичний опір до 1965 р., в цій ситуації взяв на себе значно ширші зобов'язання щодо матеріального постачання. Радянський уряд рішуче запротестував проти американських бомбардувань. Косигін відвідав Ханой. А комуністичний Китай звинуватив США в агресії проти Демократичної Республіки В'єтнам, заявивши, що ця агресія прямо зачіпає інтереси Китаю, і став погрожувати своїм втру­чанням.

Упродовж трьох наступних років сторони стикалися з числен­ними труднощами. Виникали й пропозиції певних поступок. Відбу­лися переговори, зокрема у липні 1965 р. між посланцями пре­зидента Джонсона Авереллом Гарріманом і Косигіним. Тоді ж президент заявив: «Комуністи вважають, що ми втратили свої позиції, вони вважають, що можуть вигнати нас геть. Я зробив тринадцять спроб замирення, щоб розпочати переговори. Та ні! Ми повинні або утриматись, або забиратись геть. Ми зробимо те, що слід. Намагатимемося звести до мінімуму наші витрати і максимально примножити наші здобутки, але піти геть ми просто не можемо». Північний В'єтнам та НФВ вважали, що втома, зрештою, виснажить американців і похитне громадську думку, а до того ж і волю уряду. Вони вдовольнилися заявою у квітні 1965 р., що мирні переговори можливі лише за таких умов: незалежність і єдність В'єтнаму, виведення американських військ, утримування Північного і Південного В'єтнаму від участі в будь-яких військових союзах з іноземними державами, об'єднання народом обох зон В'єтнаму мирним шляхом. З 1966 р. додалось іще одне ускладнення: виступи буддистів проти південнов'єтнамського уряду. З п'ятнадцяти мільйонів населення Південного В'єтнаму 2,5 мільйона становили католики, з яких 900000 — біженці з Північного В'єтнаму. Буддистів було близько 10,5 мільйонів; крім в'єтнамців, проживало в країні 2 мільйони ки­тайців і представників етнічних меншин. Буддисти найбільше страждали від нестабільності урядів, що змінювались, і, не будучи нейтралістами, дедалі наполегливіше вимагали миру, досягнутого завдяки переговорам, а не застосуванню сили. Дехто з бонз навіть живцем спалював себе, аби показати всьому світові своє прагнення до миру. Але «ескалація» тривала. У липні 1966 р. американські бомбардувальники з'явились над околицями Ханоя та Хайфона. Відбулися вибори у Південному В'єтнамі, де влада зосередилась

в основному в руках генерала Нгуєна Као Кі. Офіційні особи заявили, що 11 вересня 1966 р. проголосувало 80% виборців. Насправді ж це сталося лише в районах, не контрольованих В'єтконгом. У серпні 1967 р. президент Джонсон сказав, що американську присутність у В'єтнамі буде збільшено за один рік до 525 000 солдатів. Американський уряд вважав, що на цей час на південь від 17-ї паралелі воює 50000 північних в'єтнамців, які посилюють у такий спосіб з'єднання В'єтконгу, що становлять приблизно 200 000 солдатів. Тож віднині мова йшла про широко­масштабну війну: поєднання партизанських сутичок зі справжніми битвами та з застосуванням водночас диверсійної діяльності і звичайних методів.

Новорічний наступ

До 1968 р. відбувалися чимраз масштабніші бої (Пнейме, Ітранг, Дакто), але після них сили НФВ знов розпорошувалися. Амери­канські військові відчували відносний оптимізм. Генерал Вестморленд зажадав ще 200 000 солдатів для підкріплення, «щоб покласти цьому кінець». Пентагон вважав, що міста Південного В'єтнаму поза всякою загрозою, а партизанська війна обмежена сільською місцевістю. Вибори у вересні 1967 р. начебто зміцнили систему Південного В'єтнаму, і в листопаді президент Джонсон спробував конфіденційно переконати генералів Тхієу та Кі розпочати прямі переговори з НФВ. Однак південнов'єтнамські керівники відхилили цю пропозицію. НФВ на позачерговому з'їзді прийняв нову програ­му, в якій зобов'язався до останку боротися проти «іноземної агресії». І звернувся з окремим закликом до міського населення. За таких умов, на превеликий подив американців, 31 січня 1968 р. розпочався «новорічний наступ». «Національний фронт визволення» одночасно атакував, а подекуди і окупував на кілька годин понад сто міст і баз. У Сайгоні повстанці досягли центру міста і заміря­лися напасти на посольство США. У Шолоні тільки бомбардуван­ням міста з повітря пощастило вибити з нього партизанів. Місто Гюе, колишню столицю, НФВ утримував у своїх руках, потім відступив до фортеці і захищав її 26 днів. Численні міста, включа­ючи й Сайгон, обстрілювались мортирами і ракетами НФВ. На кордоні з Лаосом захоплено було базу Кхесань. Отож, новорічний наступ показав не тільки те, що міста також перебувають у сфері дії НФВ, але й змусив американську армію захищатися. Хоч і не забезпечивши рішучого успіху фронтові, новорічний наступ засвідчив поворот у війні. Генерала Вестморленда відкликали до Вашінгтона, заступив його генерал Абрамс, якого вважали більшим реалістом і чутливішим до надзвичайних труднощів воєнної ситу­ації. А вона вже не дозволяла сподіватися на перемогу як природ­ний наслідок розвитку подій.

Початок переговорів

З 1968 р. почав зростати опір певної частини американської гро­мадськості продовженню війни у В'єтнамі. Якась частина опозиції керувалася моральними міркуваннями, іншу більше турбував фі­нансовий бік справи. Балансовий дефіцит американських виплат і слабкість долара у 1968 р. частково пов'язані з величезними вит­ратами на в'єтнамську війну. Вона забирала 25—27 мільярдів до­ларів з військового бюджету приблизно в 75 мільярдів. Кларк Кліффорд, провідний член Ради національної безпеки, заступив 1 березня 1968 р. Роберта Макнамару на посаді військового мі­ністра. Вважаючи воєнну перемогу віднині неможливою, Кліффорд відрадив президента Джонсона від подальшої ескалації. Навіть виступив за негайне припинення бомбардувань, що, втім, Джонсон не відразу схвалив, 31 березня у телевізійній промові, яка стала сенсаційною, Джонсон заявив про часткове припинення бомбарду­вань, які все-таки тривали між 17-ю та 19-ю паралелями, але не північніше. Ханойський уряд через посередників дав знати амери­канцям, що коли бомбардування рішуче і безумовно припиняться, переговори зі США про мир стануть можливими. З квітня 1968 р. він у принципі погодився на безпосередні переговори для «визна­чення умов повного та безумовного припинення бомбардувань Де­мократичної Республіки В'єтнам». ЗО квітня оголошено, що попе­редні переговори розпочнуться в Парижі 10 травня. Керівником американської делегації призначили посла Аверела Гаррімана, дер­жавний міністр Ксюан Туй став керівником делегації від Демо­кратичної Республіки В'єтнам.

Відразу стало зрозуміло, що переговори тягтимуться вкрай повільно. Американці брали за основу Женевську угоду 1954 р., вважаючи, проте, що вона встановила кордон по 17-й паралелі з нейтральною зоною між Північчю та Півднем. Об'єднання країни могло відбутися тільки за згодою Півдня. Північний В'єтнам також брав за основу Женевську угоду, однак, розцінюючи 17-ту пара­лель тільки як тимчасову лінію військового розділу і вважаючи найсуттєвішим питання «визнання незалежності, суверенітету та національної єдності В'єтнаму». Тобто домагався виведення аме­риканських військ, а вже потім здійснення Женевських угод, вважаючи такий спосіб найшвидшим шляхом об'єднання В'єтнаму. Як єдина важлива ознака розрядки, упродовж літа 1968 р. порідшали військові операції з боку НФВ. 9 липня фронт навіть залишив базу Кхесань, яку утримував протягом кількох місяців. Під час переговорів американців стримували у їхніх намірах не тільки прихильники перемоги, особливо численні в колах Пента­гону й серед частини членів Конгресу, але й південнов'єтнамські керівники. 20 липня 1968 р. президент Джонсон зустрівся в Гонолулу з генералом Тхієу, і той наполягав на продовженні бомбардувань. Багато сподівань покладалось на візит президента Джонсона до Москви, але він став неможливим через чехосло­вацький конфлікт.

Новий крок, хоч і невеликий, де порозуміння зробили ханойські керівники, коли погодились на присутність на переговорах пред­ставників південнов'єтнамського уряду, який вони завжди вважали маріонетковим. За таких умов 31 жовтня, за декілька днів до загальних американських виборів, президент Джонсон заявив про повне припинення бомбардувань Північного В'єтнаму. Проте на виборах 5 листопада було обрано кандидата від республіканців Річарда Ніксона. Він підкреслював під час своєї виборчої кампанії, що саме він один зуміє встановити мир у В'єтнамі, причому почесний мир, якого прагнула значна кількість американських громадян, свідомих того, що досі їх країна не знала поразки. Після тривалого опору сайгонський уряд погодився направити до Парижа делегацію на чолі з віце-президентом Нгуєном Као Кі. Північний В'єтнам не заперечував проти присутності представ­ників Сайгона, але за умови, що НФВ так само надішле пред­ставника на Паризьку конференцію. Це створювало деякі пробле­ми протокольного характеру, оскільки сама форма засідання на конференції відігравала значну роль. 16 січня 1969 р., нарешті, досягнуто згоди з цього питання, і Паризька конференція від­крилася за участю чотирьох делегацій: американської та південно-в'єтнамської з одного боку, північнов'єтнамської та від «Націо­нального фронту визволення» — з іншого.

Далі побачимо (розд. III, п. 2), як Ніксон увів до переговорів нові питання. А втім, йому знадобилося чотири роки, щоб досягти припинення вогню.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 373; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!