V. Четверта ізраїльське-арабська війна (6—24 жовтня 1973 р.)

Несподіванка

В суботу 6 жовтня 1973 р. о 13.50 значні єгипетські сили перетнули Суецький канал. Тоді ж і сірійська армія, підтримана іракськими з'єднаннями, вступила до ізраїльської окупаційної зони на Голанських висотах. Як і в червні 1967 р., несподіванка була цілковита, але цього разу вже не араби, а саме Ізраїль став її жертвою. 6 жовтня було єврейське свято Йом Кіпур — день спокутування і прощення. Армію, сформовану в основному з резервістів, розпущено. Єгиптяни, вночі і у повній таємниці, транспортували на західний берег каналу матеріали для переправи. 8000 солдатів і 100 танків, за підтримкою бойовиків-парашутистів, установили на східному березі міцну основу для моста і надійний плацдарм і перекинули туди підкріплення. 7 жовтня п'ять єгипетських дивізій пішли в наступ на Сінаї фронтом у 180 км. Щодо сирійців, то вони блискавично захопили велику частину Голанських висот, гору Гермон та місто Кунейтра.

Безпосередні джерела війни

Ясна річ, що така війна могла розпочатися в будь-яку хвилину. Жодні переговори, починаючи від 1967 р., так і не переконали Ізраїль вивести війська бодай з якоїсь частини окупованих територій. Голда Меїр, наступниця Леві Ешкола, який помер на посаді прем'єр-міністра Ізраїлю, мала репутацію миролюбного політика. Але навіть вона не вважала достатніми запропоновані гарантії. Суперечка точилася навколо відомої резолюції № 242 00Н. Англійський текст її був досить двозначним. У ній не сказано, що ізраїльтяни повинні вивести війська з усіх окупованих територій, а лише — як «з усіх окупованих територій» (арабська, радянська і французька інтерпретації), так і «з певних окупованих територій» (ізраїльська та американська інтерпретації).

У 1969—1971 рр. арабські уряди начебто стабілізувалися. З 1 вересня 1969 р. полковник Каддафі став керувати Лівією. В 1973 р. він розлютився на Єгипет, який відмовився од єгипетсько-лівійського об'єднання, передбаченого в 1972 р., і став виступати проти комунізму. На конференції неприєднаних країн, яка відбулася в Алжирі з 5 по 9 вересня 1973 р., він виступив проти присутності Кастро, що діяв, як він твердив, на боці СРСР. Замирення відбулося тільки завдяки тому, що Кастро проголосив розрив дипломатичних відносин між Кубою та Ізраїлем.

Державний переворот 13 листопада 1970 р. привів до влади в Сирії генерала Хафеза Асада. Не підписуючи навіть формальної угоди з СРСР, він підтримував з цією країною добрі відносини і одержав від неї озброєння. Радянський флот міг використовувати порти Латакію і Тартус. Сирія, щоправда, нарікала, ніби одержує тільки МіГ-21, котрі поступаються своїми якостями «Фантомам», що їх США постачають Ізраїлеві. Справді, 17 вересня 1973 р. один ізраїльський авіз рейд мав наслідком знищення 13 сірійських літаків.

СРСР підписав угоду з Єгиптом, де після смерті полковника Насера (28 вересня 1970 р.) керівництво державою обійняв Анвар Садат. Однак угода про дружбу від 29 травня 1971 р. не перешкодила поступовому розривові. В липні 1972 р. Садат вислав з країни 20 000 радянських військово-технічних радників, які навчали його армію управляти сучасними машинами (МіГ-23, ракети САМ-3,4 і САМ-6). Садат навіть розпочав діалог із США.

Радянсько-іракську угоду від 9 квітня 1972 р. укладено за вже виробленою раніше моделлю, і вона також передбачала замирення між багдадським урядом (де державний переворот 19 липня 1968 р. привів до влади генерала Бакра) і курдами, очолюваними генералом Барзані, який вів нескінченну громадянську війну проти Іраку, спираючись на радянську допомогу.

Король Хусейн в Йорданії зміцнив свою владу, усунувши силою в 1970—1971 рр. палестинських федаїнів, бо ті, на його думку, утворили державу в державі. Це обернулося розривом дипломатичних відносин з Єгиптом і Сірією та закритими кордонами з цією останньою.

На початку вересня 1973 р. начебто відбулося велике замирення арабів навколо Єгипту. Садат прийняв монархів Саудівської Аравії, Кувейту, Катару, президентів Асада з Сирії та Каддафі з Лівії і, нарешті, короля Хусейна, який амністував 745 палестинців і зміг відновити розірвані дипломатичні відносини. Чи СРСР підбурював арабів до наступу? Принаймні, він за кілька днів до початку війни наказав евакуюватись тим своїм громадянам, котрі перебували поблизу зони майбутнього конфлікту. Можливо, війна дозволяла йому зблизитися з Єгиптом, оскільки СРСР виступав у ролі чи не єдиного постачальника зброї арабам, прагнучи згуртувати їх в «антиімперіалістичний фронт».

Перед лицем цієї коаліції Ізраїль видавався дедалі більше ізольованим, до того ж і африканські держави розривали з ним дипломатичні відносини, — за винятком лише Кот-д'Івуару, Заїру та Ефіопії. Візитів Голди Меїр до Парижа, Рима і Женеви, здійснених у січні 1973 р., було не досить, аби компенсувати цю ізоляцію. Ізраїльтяни тільки й могли розраховувати, що на неповну підтримку США та на свою власну зброю.

Тяжкі інциденти між двома таборами відбувались і далі в тому самому ритмі. 21 лютого 1973 р. ізраїльтяни збили цивільний лівійський «Боїнг», який заблукав над Сінаєм. Жертвами стали 106 осіб. Скликано було позачергову сесію 00Н і засуджено Ізраїль 101 голосом, «проти» — 1 (Ізраїль) і 2 утрималися (Колумбія і Малаві). Тоді ж під час ізраїльського нападу на табори палестинців у Північному Лівані жертвами стало понад 100 чоловік.

На вимогу Єгипту з 14 по 18 травня 1973 р. у Раді Безпеки відбулися дебати з ситуації на Близькому Сході. СРСР вимагав повністю вивести ізраїльські війська з окупованих земель. США виступили проти. Французький представник Луї де Гіренго вжив більш розпливчасте формулювання: «Не. виводити війська без зобов'язання миру. Не давати зобов'язання миру без виведення військ». Було також декларовано, що будь-яке врегулювання віднині не може ігнорувати проблему палестинського народу. Дебати згодом відклали на липень. 26 липня досить розпливчастий текст дістав 13 голосів з 15. Китай утримався, США розглядали можливість вето. Не було зроблено жодного кроку вперед. Можливо, в цій невдачі слід шукати коріння арабської ухвали.

Бойові дії та припинення вогню

Ізраїльсько-арабські війни від 1956 р. завжди бували короткочасні з двох причин: вони потребували величезної кількості сучасної зброї, якої супротивники самі не виробляли (хіба що трохи в Ізраїлі). І продовження війни потребувало надалі американських або ж радянських поставок, у яких наддержави могли відмовити або надати їх, відповідно до своїх політичних намірів. Крім того, Рада Безпеки втручалася негайно і, якщо тільки наддержави доходили згоди, зразу ж ухвалювали постанову припинити вогонь.

«Війна на Йом Кіпур» точилася менше трьох тижнів, а проте втричі довше за «шестиденну війну».

На Голанському фронті ізраїльтяни виправили становище 8 жовтня. Відвоювали весь Голан, перейшли кордон і були вже в якихось тридцяти кілометрах від Дамаска.

На Сінайському фронті вони оволоділи становищем не так швидко. Видається, що президент Садат прагнув обмеженою операцією привернути увагу до Суецького каналу і змусити втрутитись великі держави. Головнокомандувач, генерал Хазлі, навпаки, рвався до Сінайського перешийка, зокрема до Мітли. І тоді як єгиптяни (2-а армія на півночі, 3-я армія на півдні) наступали, 8 жовтня, ударна дивізія Арієля Шарона уклинювалася між ними. За допомогою сильного підкріплення ізраїльтяни вдерлися в цей пролом і досягли каналу. Вночі з 14 на 15 жовтня вони його форсували. СРСР, завдяки своїм супутникам, виявив це і попередив Єгипет.

До цього дня в Раді Безпеки (зібралася 8 жовтня) СРСР відкидав припинення вогню, яке послабило б зусилля арабів. Він намагався досягти прямого втручання Алжиру у війну, і президент Бумедьєн прибув до Москви (14—15 жовтня). СРСР делегував Косигіна до Каїра і радив віднині обстоювати припинення вогню. 16 жовтня Садат ще відмовлявся, але згодом дозволив переконати себе. Дві наддержави, занепокоєні можливістю поширення конфлікту, бажали уникнути його, і Брежнєв запросив державного секретаря США Генрі Кіссінджера до Москви 20 жовтня.

Ця дата й стала початком можливого припинення вогню. СРСР, занепокоєний розширенням ізраїльського плацдарму в Єгипті, прагнув уникнути лише одного — повної катастрофи. США бажали тільки зберегти рівновагу на Близькому Сході. Вночі з 21 на 22 жовтня Рада Безпеки проголосувала за резолюцію №338 14 голосами з 15 (утримався Китай): припинити вогонь упродовж 12 годин; виконати резолюцію №242 від листопада 1967 р.; розпочати переговори про справедливий і тривалий мир. Того ж 22 жовтня Кіссінджер, повертаючись із Москви, завітав до Єрусалима, аби переконати ізраїльтян прийняти умови. Єгипет зробив це 22 жовтня.

Ізраїльтяни також погодились. Але під приводом інцидентів затягли бойові операції до 23-го. Це дозволило їм досягти значного

успіху. Вони повністю оточили 3-ю єгипетську армію, відрізавши Суец. На заході опинилися в 70 км від Каїра. На півночі досягли передмість Ісмаїлії, Відрізана від тилу, в суцільній пустелі, 3-я армія змушена була обходитись без запасів води. Рада Безпеки 23 жовтня опівдні знову голосувала за припинення вогню відповідно до американо-радянської пропозиції (резолюція №339). Обом сторонам наказано повернутися на свої позиції, де вони були 22 жовтня. Єгипет і Ізраїль погодилися. Сирія змирилася лише 26 жовтня. Але Ізраїлю досить було кількаденних зволікань з виконанням резолюції, щоби змусити 3-ю армію капітулювати.

Радянсько-американська криза і військові угоди

22 жовтня, не знаходячи іншого способу врятувати Єгипет, СРСР натякнув, що збирається сам безпосередньо втрутитися в події. США заявили про свою незгоду. Спостерігаючи за пересуванням радянського флоту і авіації, американці скликали у Вашингтоні Раду національної безпеки та оголосили «бойову готовність» збройних сил. Брежнєв мав виступити 25 серпня на «Всесвітньому конгресі миролюбних сил» у Москві. Очікували різкої промови. Переконаний у рішучості американців, напевне, по «червоному телетайпу» («Існують межі, яких не слід переходити», — декларував Кіссінджер), Брежнєв відклав свій виступ на 27 жовтня. Проте, як і з ракетами на Кубі в жовтні 1962 р., для СРСР важливо було не осоромитися. Знайшовся вихід: направлено спеціальні сили 00Н (800 осіб, австрійці, шведи, фінни, що перебували на Кіпрі, під командуванням фінського генерала Сілаасвуо). Так визначила резолюція №340 Ради Безпеки. Ці сили «голубих касок» згодом збільшено до 2300 осіб.

Ізраїль та Єгипет погодилися з принципом прямих військових контактів для забезпечення водою 3-ї армії та обміну полоненими. Генерали Ярів (від Ізраїлю) і Гамасі (від Єгипту) зустрілися в пустелі, на «101-му кілометрі». Кіссінджер, так би мовити, перехопив стерно влади. Пані Меїр відвідала США з 31 жовтня по 4 листопада. Державний секретар США з 5 по 16 листопада побував у Рабаті, Тунісі, Каїрі, Аммані, відновив американо-єгипетські дипломатичні відносини, перервані в 1967 р., направив свого помічника Джозефа Сіско до Єрусалима.

Внаслідок цього 11 листопада підписано «угоду 101-го кілометра». Цілком припинено вогонь. Обидві армії повернулися на свої позиції, де перебували 22 жовтня. Відновлено роботу каналу. Ізраїльтяни не перешкоджали постачанню 3-ї армії навіть через їхні власні лінії. Контроль забезпечували сили ООН. Нарешті, відбувся обмін полоненими (230 ізраїльтян, 8104 єгиптянина). Понад те, президент Садат погодився в принципі зі скликанням конференції в Женеві.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 319; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 67 68 69 70 717273 74 75 76 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!