Частина п'ята. ВЕЛИКА СВІТОВА КРИЗА І КАТАСТРОФА КОМУНІЗМУ

ВСТУП

Останнє (10-е) видання цієї книжки побачило світ у березні 1990 року. Дата виявилась невдалою, бо ситуація залишалась непевною щодо подальшого розвитку раптової кризи комунізму, зокрема в СРСР. Упродовж двох наступних років перед очима всього світу сталося найбільше, найгрізніше потрясіння від часів другої світової війни.

Ми побачили, що криза, яка з 1973 р. охопила Захід, де раніш, а де пізніш набрала повсюди однотипного характеру. Не уникли її ані країни «третього світу», ані комуністичний блок; і навпаки, ті, хто, як Сталін після 1945 року, вірили в невідворотність циклічної повторюваності криз, абсолютно помилилися. Звісно, з 1973 р. людство вразила нова криза приблизно через тридцять років по війні, через більш як сорок років після кризи, що вибухнула в 1929 р. на Уолл-стріт. Але ця нова цілком відрізнялася від попередніх. Адже ті, пов'язані з «диким капіталізмом» і надзвичайною бездіяльністю урядів, виявилися в раптовій катастрофі: падіння цін внаслідок перевиробництва або недоспоживання. Через падіння цін зупинялися фабрики, зростало безробіття, розвалювались банки, накочувалась хвиля банкрутств серед торгівців, ремісників, селян.

Нова криза, розпочавшись у 1971 р., а особливо посилившись ближче до 1973 р., також відзначалася зростанням кількості безробітних у тій самій пропорції, що і в 1929—1936 рр. (у Франції — ще більшим). Однак ціни, навпаки, замість того, щоби падати, тільки зростали. Виробництво не меншало — принаймні відчутно. Часом навіть зростало. Цю нову систему названо «стагфляцією».

Водночас у джерелах нової кризи бачимо «волюнтаристські» дії: відірвання долара від курсу золота. А особливо підвищення вчетверо (і це ще для початку) цін на нафту, що зруйнувало весь обмін у світі.

Криза поклала край будь-якому рухові до розрядки. Вона загострила національний егоїзм, і, відповідно, загальмувала згуртування більших спільнот (Європа, арабські, африканські країни тощо). Викликали роздратування, певна річ, жорстокі місцеві війни, що спалахували то там, то тут. Менш імовірно, щоб воно могло викликати саме по собі війну між двома великими державами. Але й економічні незгоди не виступають єдиними ознаками загального безладу. У визначній праці швейцарського історика Жака Фреймона «Небезпечний мир» знаходимо проникливий аналіз нових джерел цих тяжких ускладнень. Ми живемо, каже автор, «у стані міжнародних відносин, для якого характерні вияви «холодної війни», найогидніші і найбільш згубні для цінностей, на яких грунтується наше суспільство. Безумовно, тероризм, наркотики, міжнародна злочинність, тяжке забруднення життєвого середовища і, нарешті, надзвичайний розвиток релігійного фанатизму більше визначають нашу епоху, ніж загроза ядерної катастрофи».

Згадавши під кутом зору історії ці драматичні двадцять років, ми зробимо спробу, на закінчення, змалювати і проаналізувати становище на 1992 рік та нові форми міжнародних взаємин.

РОЗДІЛ І. ОСТАННІ РОКИ БІПОЛЯРНОГО СВІТУ

І. Слабкі сторони Заходу

Врядування Сполучених Штатів Америки

СРСР скористався з тимчасового ослаблення американської системи. Глибоко вражений вотергейтським скандалом, президент Річард Ніксон мусив подати у відставку в серпні 1974 р., незважаючи на свій політичний талант. Його наступник Джеральд Форд зумів відіграти лише певну перехідну роль. Інша річ, що Генрі Кіссінджер, один з найактивніших і найвинахідливіших державних секретарів, якого тільки мали США за всю свою історію, відіграв визначну роль відтоді, як у вересні 1973 р. його призначено на цю посаду, і до січня 1977 р. Дії цього політика, проте, гальмував певний ізоляціонізм Конгресу, який під враженням в'єтнамської поразки відмовляв у кредитах, коли передбачалося військове втручання. Так було, коли в серпні 1973 р. Конгрес перешкодив подальшим бомбардуванням Камбоджі; коли заборонив їх відновлення у квітні 1975 р., коли відмовив у постачанні зброєю антикомуністичних визвольних сил у Анголі. Марно Кіссінджер щоразу протестував.

Чи могло обрання 52-річного Джіммі Картера з Джорджії, тридцять дев'ятим президентом США у листопаді 1976 р., поліпшити ситуацію? Підтримуваний своїм державним секретарем Сайрусом Венсом та радником з питань оборони Збігневом Бжезінським, новий президент прагнув повернути в американську політику традиційний моралізм. Він виступив за усунення тенденцій до гегемонії, за повагу до прав людини, за розрядку з СРСР і Китаєм, за боротьбу з бідністю у слаборозвинених країнах, за міжнародну співпрацю. Прагнучи бути більше реалістом, ніж моралістом, Джіммі Картер вважав за потрібне обмежувати радянську експансію і зміцнювати Атлантичний пакт. І, нарешті, він відмовився підтримувати диктаторські режими під приводом того лише, що вони — антикомуністичні.

Щасливим суперником Картера виявився республіканець Рональд Рейган, 69 років віком, колишній актор Голлівуда, губернатор Каліфорнії упродовж восьми років. Його обрання в листопаді 1980 р., тріумфальне переобрання в листопаді 1984 р. (здобув більшість голосів майже в усіх штатах) пояснюється озлобленням американців проти невпинного озброєння СРСР, проти його дій: інтервенція в Афганістані, тиск на Польщу. «Рейганізм» — це переозброєння у найвитонченішій формі, але також і повернення до реалізму. Некорисливі поступки Картера поступилися місцем дипломатичним торгам Рейгана, провадженим без будь-яких поступок.

Популярність Рейгана в США знала свої злети і падіння. Йому дорікали в певних колах за надмірний націоналізм. Популярність його тимчасово затьмарила криза, яку журналісти назвали «Ірангейт». Вони взяли суфікс «гейт» з «Вотергейту», якому «завдячив» свою відставку Ніксон, для позначення операції, розпочатої через посередників, зокрема ЦРУ і полковника Олівера Норта, у січні 1986 р.: спроби таємного замирення з Іраном (який перебував на той час у стані війни з Іраком) і продажу Іранові зброї. В такий спосіб планувалося, скориставшись невідомими нікому посередниками, звільнити американських заручників з рук проіранськи настроєних терористів-шиїтів, причому операція провадилась найімовірніше без відома Рейгана. Справу обтяжувало ще й те, що виторг від продажу зброї (близько 16 мільйонів доларів за даними спеціальної комісії Конгресу) частково пустили на озброєння «контрас», супротивників сандиністського режиму в Нікарагуа, чиї зв'язки з комунізмом видавалися небезпечними для американської політики.

Але у «Вотергейті» провал Ніксонові забезпечила його неправдивість. А Рейган довів свою непричетність досить переконливо. Наприкінці мандатного строку він мав виняткову популярність. «Проаналізований в історичній перспективі, рейганізм виражає бажання виправити відносний занепад, що його допустили Річард Ніксон і Генрі Кіссінджер та посилило президентство Картера» («Катзез 88», с. 29).

Параліч європейської системи до 1986 р.

Під впливом кризи Західна Європа продемонструвала свою відданість ліберальному суспільству, а її стосунки з США залишились добрими або, як у випадку з Францією, навіть покращали. Однак не робилося жодних спроб розв'язати питання виходу з кризи шляхом європейської інтеграції. В політичному плані чергування поміркованих і соціал-демократичних урядів добре спрацювало у Північній Європі. У Великобританії Едвард Хіт, прем'єр-міністр, консерватор, розпустив Палату громад. Загальні вибори в лютому 1974 р. привели до влади лібералів з Гарольдом Вільсоном у ролі прем'єра, якого заступить згодом міністр закордонних справ Джеймс Каллаген. 1982 р. консерватори повернулись до влади з прем'єром-жінкою — Маргарет Тетчер. У Німеччині тривалий час залишалась при владі коаліція соціал-демократів з лібералами. У травні 1974 р. християнські демократи (ХДС) потіснили при владі соціал-демократів, і канцлером став Гельмут Коль. Так само в Люксембурзі християнських соціалістів, що були при владі з 1925 р., перемогли ліберали в коаліції з соціал-демократами. І навпаки, шведського соціал-демократа Улофа Пальме перемогла консервативна коаліція на виборах 1976 р. Улоф Пальме повернувся до влади у вересні 1982 р. В Норвегії події розгортаються інакше. Так само в Австрії. В Нідерландах тривала міністерська криза привела до влади прем'єр-міністра від християнських демократів.

У середземноморській Європі існування сильних комуністичних партій, навпаки, викликає з боку більшості явище «відштовхування», жертвами якого стають коаліції з соціалістами (Франція, Італія, Іспанія). В Португалії та Іспанії уряди соціалістичні, але вони перебувають у стані боротьби проти комуністів. У Франції вибори в травні — червні 1981 р. привели до влади президента-соціаліста Франсуа Міттерана і ліву більшість (де абсолютна більшість належить соціалістам). Чотири міністри в уряді Моруа — комуністи (до 17 липня 1984 р.). Потім вони відмовляються увійти в уряд під керівництвом Лорана Фабіюса під тим приводом, що він еволюціонує до «жорстокої політики та до певного лібералізму».

«Спільний ринок» збільшився чисельно за рахунок приєднання Великобританії по кількох роках переговорів, що поновилися з іще більшим запалом у 1974 р. і привели, зокрема, до британської участі у фінансах Спільноти. Нарешті, уряд Вільсона вирішує організувати референдум про вступ своєї країни до «Спільного ринку». Референдум відбувся в червні 1975 р. і дав 67,21% голосів «за».

Розбудова, однак, зовсім не посувалася. Кожна країна шукала своїх національних шляхів для подолання кризи. Оскільки національна валюта падала, доводилось за свій експорт виплачувати «компенсаційні суми». Нова спільна європейська розрахункова одиниця витіснила долар. Брала гору така система: «кошик, у якому кожна валюта мала місце, визначене валовим національним продуктом і його місцем у європейській комерції: 27,3% для німецької марки, 19,5% для французького франка, 17,5% для фунта стерлінгів, 14% для ліри тощо.

Визначено лише два важливі моменти: створення Європейської ради і проекту виборів до Європарламенту за загальним виборчим правом.

Зустрічі на найвищому рівні шести країн, яких згодом стало дев'ять, прискорював президент Помпіду. Ці імпровізовані зустрічі вирішили згодом замінити на серію з трьох щорічних установчих зустрічей. Це. — Європейська рада. Перша зустріч відбувалася в Парижі з 9 по 10 грудня 1974 року. Мав відбутися обмін думками керівників держав або урядів, яких супроводили міністри закордонних справ. Присутнім був також президент Європейської комісії. Відтоді зустрічі стають регулярними. Завдяки їм пощастило обговорити доповідь, складену бельгійським прем'єр-міністром Лео Тіндемансом, який повернувся до своїх обов'язків у грудні 1975 р. У доповіді аналізувались засоби відродження європейської ідеї, зокрема висувалась пропозиція виборів до Європарламенту за загальним виборчим правом. Але попередньо визначену дату, травень 1978 року, відтягла Великобританія.

Відзначимо, що Жан Монне, невтримний натхненник європейської інтеграції, вирішив у 1975 р. розпустити «Комітет дій за Сполучені Штати Європи», який сам же створив за двадцять років перед тим. Цю ухвалу супроводила публікація мемуарів, у яких він розглядає всі уроки, що їх виніс зі свого діяльного життя. Помер Жан Монне 16 березня 1979 року.

Вибори до Європейського парламенту відбувалися тричі — в 1979, 1984 і 1989 роках. Вони не породили бурхливих масових рухів, на які можна було сподіватися. І справді, обмежені повноваження парламенту спричиняють зменшення зацікавленості виборців у його створенні. Крім того, — це, зокрема, ситуація, характерна для Франції у червні 1984 р., — зацікавленість виборців зосереджується навколо питання лише внутрішньополітичного: який баланс успіхів правих і лівих сил? І якщо президент Міттеран — переконаний проєвропеєць, то деяких керівників інших держав або урядів європейська ідея цікавить менше. Це, зокрема, Тетчер, прем'єр-міністр Британії. «На протилежність Едвардові Хітові, Маргарет Тетчер не захоплюється європейським рухом. За рівних умов, її ставлення до Спільноти, Європейської ради, Європейського парламенту радше голлістське... У приватній розмові їй трапилося зізнатись замріяним тоном: «Я себе питаю: чи справді нам потрібна Європа?» Це ніяк не схоже на захоплення» (Бріан Крозьє).

Проблема цін на сільськогосподарську продукцію та компенсаційних сум викликає кризу за кризою. Були потрібні дуже складні переговори для того, щоб, нарешті, Іспанію та Португалію прийняти до Спільноти в квітні 1985 р. Прагнення британців відновити переговори щодо Римської угоди відкинули інші члени. Незважаючи на постійні намагання Європейського парламенту, ^Д2^С1. не пощастило виробити конституцію Європейського союзу. «Спільнота стоїть на трьох опорах: митна спілка, спільна агро-політика і європейська валютна система...— Але «Спільний ринок»

ризикує перетворитись на європейську зону вільного обміну, яка розіллється у світову зону такого ж обміну... Держави прагнуть мати собі вигоду, об'єднуючись у більші спільноти, щоб розв'язати власні проблеми, але не бажають коритися загальній дисципліні. Вони в першу чергу прагнуть зберегти свою політичну, економічну і соціальну автономію, відмовляючись від певного взаємоузгодження» (П'єр Жербе).

Португалія та Іспанія приймають демократію

Дві європейські країни уже в наш час позбулися своїх диктаторських режимів і зробили перші кроки до демократії. Ці перетворення мали міжнародні наслідки не тільки в Африці — незалежність португальських колоній та Іспанської Сахари, — але і в Європі.

Після смерті диктатора-патерналіста Салазара група офіцерів, переконаних у небезпечності та безцільності боротьби з націоналістами у колоніях, скинула авторитарний уряд Марсело Каетано. Генерал Антоніо ді Спінола та генерал Франсішко да Кошта Гоміш захопили владу у квітні 1974 р., спираючись на «рух збройних сил», організований молодими офіцерами, нерідко лівих переконань. Заборонена від 1926 р., комуністична партія дістала дозвіл на відкриту діяльність. Генеральним секретарем її був переконаний ленініст і доктринер Альваро Куньял. Він та ще один комуніст увійшли до Тимчасового уряду, — ситуація унікальна в Західній Європі. 28 вересня під тиском лівих сил Спінола, якого звинуватили у сприянні поверненню до влади правих, змушений був подати у відставку з «Хунти національного порятунку». Військові, заохочені прикладами Перу та Алжиру, вирішили утримувати владу. Компартія та профспілки, на які вона зуміла поширити свій вплив, схильні були об'єднатися з військовими. У Вашінгтоні почалися розмови про «червону загрозу» в Португалії. Соціалістів на чолі з Маріо Соарішем, яких звинувачували у «повороті праворуч», усе одно тимчасово використали в коаліції. Спроба правого державного перевороту 11 березня 1975 р. провалилася — зокрема, завдяки лівим силам, а саме Командуванню континентальними операціями під проводом Отело ді Карвальйо. Складалося враження, що Португалія, ще далека від ліберальної демократії, стає на шлях народної демократії. Однак на виборах у квітні 1975 р. до Установчих зборів компартія набрала ледве 13% голосів, тоді як соціалістична партія — 38% і центристська — 26%.

Перебуваючи в меншості, компартія все-таки рвалася до влади замість соціалістів, які покинули уряд, і опиралася для цього на ліве крило в збройних силах. Використовуючи профспілки, комуністи перешкоджали виходити соціалістичній газеті «Республіка». Економічна ситуація в країні склалася катастрофічна: масове безробіття, тисячі португальських біженців з Африки заполонили Лісабон.

У країні, де більшість громадян була проти народної демократії, а чимало офіцерів занепокоєні розвитком подій, така радикальна поведінка призвела до провалу лівого державного перевороту в листопаді 1975 р., яким і скінчилась Португальська революція. Парламентські вибори в квітні 1976 р. дали 37,9% голосів соціалістам, 14,6% — комуністам. Соціалістична партія за підтримкою, але без участі комуністів, а згодом — в опозиції до них узяла в свої руки керівництво країною, з Маріо Соарішем у ролі прем'єр-міністра. У червні 1976 р. обрання адмірала Рамальйо Еаніша президентом республіки зафіксувало тріумф західного типу демократії.

В Іспанії, всупереч більшості передбачень, усе відбулося спокійно. Край диктатурі поклала смерть генерала Франко (20 листопада 1975 р.). Заздалегідь було підготовлено відновлення монархії Бурбонів. Хуан Карлос став королем Іспанії. На виборах знову дозволено компартію, і вона під керівництвом Сантьяго Карільйо зібрала 11% голосів.

Та, на відміну від Альваро Куньяла, Сантьяго Карільйо був одним з тих комуністів, котрі вкрай вороже ставились до впливу Москви й були найбільше схильні до багатопартійної системи та ліберальної демократії. На ХХУ з'їзд КПРС (лютий 1976 р.), на який відмовився прибути Жорж Марше, Карільйо послав замість себе випробуваного бійця — Долорес Ібаррурі, «Пасьйонарію» громадянської війни в Іспанії, що відтоді оселилася в Москві. На його переконання, радянський соціалізм перебував іще на «примітивній стадії». А на Берлінському конгресі в червні 1976 р. він відверто засудив гегемонію СРСР і так само відверто висловився за виведення радянських військ із Чехословаччини.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 332; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 70 71 72 73 747576 77 78 79 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!