II. «Ера Брежнєва» і перші ознаки кризи

Брежнєв і його наступники

Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. Інженер за освітою, дослужившись до маршала, він був більше практиком, ніж теоретиком. Його, як видається, не дуже надихало прагнення багатьох радянських інтелектуалів до особистої свободи, і він відповідав їм репресіями або вигнанням (математик Леонід Плющ, видатний письменник - Олександр Солженіцин, учений Андрій Сахаров). Протести, які часом висловлювались навіть західними компартіями, здається, мало його турбували. Міць

партії, освячена новою конституцією 1977 р., безперервне наро­щування всіх видів збройних сил — ядерних, звичайних, назем­них, повітряних, морських, — першість, надавана політекономії, ідея примату зовнішньої політики у класовій боротьбі,— все це видавалось непорушним законом. Віднині СРСР і його армія вважали представниками пролетаріату цілого світу швидше себе, ніж національні компартії. Надії, пробуджені його наступником Юрієм Андроповим, так само інженером, колишнім керівником КДБ, «лібералом», схильним до змін у поведінці щодо Аф­ганістану, жевріли недовго. 68-річний, але тяжко хворий, перемігши завдяки підтримці армії в боротьбі за владу свого голов­ного суперника Костянтина Черненка, брежнєвського фаворита, Андропов зберігав «тверду» лінію в зовнішній політиці. Він помер 9 лютого 1984 р., і його заступив Черненко, сибірський селянин за походженням. Старий, хворий, він не встиг залишити якийсь слід по собі. Коли він, своєю чергою, відійшов на той світ у лютому 1985 р., темний процес наступництва завершився, з величезною швидкістю, приходом Горбачова, набагато молодшого (57 років) і, здається, забезпеченого підтримкою військових, КДБ та безперечним особистим авторитетом. Серед його найперших дій було гучне вшанування імені Сталіна. Далі побачимо, як невдовзі потому він раптом показав інше лице.

«Епоха Брежнєва»: СРСР і європейські компартії. Берлінська конференція

Непохитне доктринерство радянських комуністів зачіпає також інші комуністичні партії. І щодо цього СРСР зазнав певних розчарувань. Справді, його основне прагнення утвердити «пролетарський інтер­націоналізм» вимагає повної солідарності компартій з ним, єдності доктрини і верховенства КПРС над усіма компартіями. Ці моменти забезпечені у Східній Європі, де присутня Радянська армія. А от румунська компартія, особливо югославський союз комуністів і албанська компартія, заперечують таку гегемонію.

Ради намагаються підтримувати свої принципи, скликаючи все-європейські конференції компартій. Перша відбулася в Чехословаччині, в Карлових Варах, у квітні 1967 р. її бойкотували албанська партія, а із західних — нідерландська, ісландська та норвезька.

У листопаді 1973 р. прорадянські партії (східнонімецька, угор­ська, болгарська) висунули ідею провести другу конференцію. Потрібні були три роки безперервних переговорів для того, щоб вона, нарешті, відбулась у Берліні з 29 по ЗО червня 1976 р. Обговорення, якого ми не будемо детально розглядати, висвітлило одну основну проблему: чи буде визнано, як того бажав Брежнєв, спільну лінію і провідну роль КПРС? У такому разі численні партії, дедалі незалежніші у виборі шляхів побудови соціалізму в своїх країнах, відмовились би брати участь у дебатах. А в протилежному — КПРС мусила б поступитися таким дорогим їй принципом і в підсумковій декларації задовольнитися висловленим засудженням капіталізму та імперіалізму, що не мало б особливої цінності.

Групу «незалежних» очолила італійська компартія зі своїм секретарем Енріко Берлінгуером. Він під час загальних виборів у Італії, 20 червня 1976 р., набрав 34,7% голосів, майже привівши партію до влади, після тридцяти років засилля християнських демократів. Від самого свого народження італійська компартія поводилася з соціалістичною доктриною дуже вільно. Прагнучи досягти «історичного компромісу» з буржуазними партіями, що допоміг би їй доступитися влади, ІКП передбачала соціалізм за умов багатопартійності, свобод, традиційно розцінюваних комуніс­тами як «формальні»,— саме таких, які були силоміць усунені в Чехословаччині, і не вагаючись, гостро критикувала СРСР, по­годжувалась на перебування Італії в системі НАТО і схвалювала участь її в ЄЕС. З деякими застереженнями італійську компартію підтримували, щоправда, невеликі компартії Великобританії, Нідерландів, Швеції, Норвегії та іспанська компартія.

На іншому полюсі розташувались компартії Чехословаччини, Східної та Західної Німеччини, угорська, болгарська, польська і португальська.

Французька компартія опинилась на проміжній позиції, вагаю­чись, але більше схиляючись до незалежності, її першу критику на адресу СРСР викликали чехословацькі події в серпні 1968 р. Згодом її союз із соціалістичною партією за «спільною програмою» 1972 року привів до згоди на Атлантичний пакт та ЄЕС і навіть завів ще далі у сфері особистих свобод та багатопартійності в соціалістичній Франції, в засудженні замахів на права людини в СРСР. Генеральний секретар ФКП Жорж Марше в грудні 1977 р. зробив навіть заяву, що на випадок (хоча й малоймовірний) нападу СРСР на Францію французькі комуністи битимуться в перших лавах захисників вітчизни. А згадаймо, що в 1947 році один з його попередників Моріс Торез заявляв, що французькі комуністи ніколи не візьмуть в руки зброї проти СРСР. Відзна­чимо, що сили ФКП серед виборців становили 21,3% голосів у 1973 р. (20,6% у 1978 р., 15,3% у 1981 р., 11,5% у червні 1984 р.). І не перевищать 7,7% у червні 1989 р. Завважмо також, Що на XXII з'їзді ФКП, у грудні 1976 р., партія схвалила постанову відмовитись від перспективи диктатури пролетаріату, Що викликало найсуворіше засудження з боку СРСР.

Загалом, «незалежні», дедалі більше спираючись на підтримку , перемогли. У Берлінській конференції взяли участь 29 партій (утримались лише албанська та ісландська КП). Але після промов, виголошених у різкому тоні, заключне комюніке вже не містило вислову «пролетарський інтернаціоналізм», а задовольни­лося проголошенням «співпраці і добровільної солідарності на основі великих ідей Маркса, Енгельса і Леніна», та визнало — це вельми суттєвий момент — «принципи рівності і суверенної незалежності кожної партії», а також «повагу до вільного вибору різних шляхів у боротьбі... за соціалізм».

Ілюзія єврокомунізму

Поведінка італійської, іспанської, а в певних випадках і фран­цузької компартій навіяла деяким спостерігачам думку, що в романських країнах, за винятком Португалії, з'явився новий тип комунізму, незалежного від Радянського Союзу і ліберальнішого. Слід сказати, що ФКП хоч і перебувала в добрих стосунках з іспанською та італійською компартіями, проте завжди від них відмежовувалась.

Одначе ідея «єврокомунізму» викликала сильний скептицизм в усьому західному світі, зокрема у США, занепокоєних думкою, що комуністи можуть проникнути в уряди країн—членів Північно­атлантичного союзу. Більш-менш вчасно американські та західно­німецькі керівники піднялися на боротьбу з цим явищем. 13 квітня 1976 р. Генрі Кіссінджер згадав про «ленінську внутрішню ор­ганізацію» цих партій: «Вони стали б здійснювати зовнішню політику, своїм характером відмінну від прозахідної зовнішньої політики, яка визначала стосунки всередині Північноатлантичного блоку. У 60-ті роки Францією правив президент де Голль, з яким США було часом вкрай важко порозумітись, але в найвирішаль­ніші моменти він виявляв себе як людина Заходу. Будь-який комуністичний керівник у Європі, навіть коли він незалежний від Москви, обстоював би протилежну позицію». 12 січня 1978 р. Державний департамент опублікував ноту (можливо, на таємну вимогу італійських християнських демократів), у якій сказано: «Країни Західної Європи суверенні, але ми вважаємо своїм обов'язком перед лицем наших друзів викласти нашу позицію; ми не вітали б участі комуністів в італійському уряді і раділи б зменшенню їхнього впливу в усій Західній Європі». Згадаймо, нарешті, як німецький канцлер Гельмут Шмідт заявив 16 липня 1976 р., що сім «великих» західних держав, які радились у Пуерто-Ріко 27 і 28 червня, вирішили тимчасово припинити всяку економічну допомогу «комуністичній» Італії.

В цілому поведінка ФКП у цих подіях має велике значення. 3 травня 1977 р. ФКП повела наступ проти соціалістичної партії, котра, як сказано, здійснила «поворот праворуч». 22—24 вересня безуспішно тривали переговори за «реактуалізацію спільної програми». ФКП та ФСП готувалися до виборів нарізно, і результати загальних французьких виборів у березні 1978 р. показали повний провал лівого крила.

Президентські вибори у Франції 10 травня 1981 р. привели Франсуа Міттерана, соціаліста, на посаду президента республіки, більшістю голосів — 52%. Але ж у першому турі, через втрату голосів комуністів, цей показник упав з 20% до 15,3%.

Польська криза та її джерела

Польща не є такою соціалістичною республікою, як інші. Вона, безперечно, найбільш опиралася системі, нав'язаній іззовні. Като­лицька церква тут впливовіша, ніж будь-де. Колективізація земель завчасно припинилась, і селяни — дрібні землевласники відіграють значну роль. Робітники, зокрема ті, що працюють на великих корабельнях і сталеливарнях, мають войовничий дух, але вони не доктринери, і коли вони усвідомили, що за їхній низький життє­вий рівень відповідальні комуністи з уряду, проти них і розпочали боротьбу. Офіційні профспілки, з їх 15 мільйонами членів, стали притулком багатих хапуг, а корупція там була надзвичайною.

Гомулка, перший секретар партії з 1956 р., людина потайна, відлюдна, суворий поборник економії та пайкової системи, викли­кав крайнє невдоволення. Незважаючи на його успіхи в зовнішній політиці — визнання Заходом лінії Одер — Нейсе, — він став жертвою страйку, що вибухнув 14 грудня 1970 р. на корабельнях у Гданську (колишньому Данцігу). Міліція та війська стріляли в натовп. Були вбиті. По всій країні утворилися «страйкові комі­тети». 19 грудня політбюро замінило Гомулку на Едварда Герека, партійного секретаря з Сілезії, людину відкриту; він попрацював двадцять два роки шахтарем на Заході, а тепер запропонував, замість репресій, політику «оновлення» та «зростання».

Герек залишався при владі рівно десять років. Тяжке було в нього завдання: зберігати вірність доктрині під принизливим на­глядом Рад — і задовольняти робітниче прагнення свободи; по­вернути країні розквіт, нагодувати напівголодне населення, зму­чене картковою системою, чорним ринком, страйками, низькою платнею.

Для забезпечення цих потреб Герек звернувся до Заходу. Двічі приїздив до Франції і двічі приймав президента Жіскара д'Естена. Американські президенти Ніксон, Форд і Картер теж відвідували Польщу. Герек розвинув імпорт. Але це привело до заборгованості, яка на 1980 рік становила в цілому 115 мільярдів франків.

(Гєрєк зумів навіть упоратися з новими великими страйками (1976—1977 рр.). Але не зміг уникнути драматичних наслідків серпневого зростання цін, запланованого в липні р. 6 вересня 1980 р. він змушений був подати у відставку.

На його місце Центральний комітет призначив одного з його близьких помічників, 54-річного Станіслава Каню.

Створення профспілкової федерації «Солідарність»

У роки, наступні після великих подій 1970 р. в Гданську, почала організовуватись політична й соціальна опозиція, її створювали робітники та інтелектуали. Зокрема, вона привела до появи у вересні 1976 р. «Комітету робітничої оборони» — прозахідного, антирадянського націоналістичного утворення. Соціальна опозиція, до якої входили численні страйкові комітети, могла знайти своє втілення у зцементуванні зв'язків між цими комітетами. Утвори­лись вільні профспілки, ворожі до державних. І серед перших очолив усю цю роботу електрик Гданської корабельні Лех Валенса, створивши з друзями спілку «Солідарність», яка не забарилася показати свою силу. Інші робітники, інтелігенція, селяни, навіть чимало функціонерів пристали до «Солідарності». Воднораз, «Солідарність» здобула своє місце на радіо й телебаченні. Над Польщею, яка досі рідко знала таку одностайність громадян, повіяв вітер лібералізації.

Окрім «Солідарності», у Польщі на той час було дві сили: одна прихильна (за умови збереження мирних стосунків) — Церква, інша — відверто ворожа, але забезпечена, в разі крайньої необ­хідності, підтримкою СРСР, — ПОРП (еквівалент комуністичної партії, створений як коаліція, де верховодили комуністи).

Головною силою залишалась Церква. З урядом Гомулки сто­сунки її були кепські. Поліпшились вони за Герека, і кардинал Вишинський, примас Польщі, закликав вірних працювати для добробуту країни. Святий престол визнав у 1972 р. західні кордони Польщі і утворив єпархії на нових територіях. Церква стала на позицію енергійного захисту робітників, але намагалася втихоми­рити страйки та акти насильства. Обрання кардинала Кароля Войтили на святий престол (Йоан-Павло II), 17 жовтня 1978 р., посилило, звичайно, довіру поляків-католиків. Цікаво, що Польща залишається однією з небагатьох країн світу, яких не зачіпає криза священицького покликання (у 1977 р. налічувалось 26 000 священиків, 4000 семінаристів проти 2078 у 1937 р.). У квітні 1979 р. Йоан-Павло II відвідав Варшаву, тут його зустрічали з бурхливим захватом. «Церква, безперечно, являла собою єдину з усіх форм опозиції, здатну заспокоїти маси» (К. Мазурова). У 1980 р. можна було говорити про «історичний компроміс» між Церквою і державою.

ПОРП, навпаки, помітно ослабла, оскільки чимало її членів перейшло до «Солідарності». IX з'їзд ПОРП (липень 1981 Р-) призвів до оновлення партійних кадрів на 60%: 308 000 з керівної частини подали у відставку або їх позбавили членства взагалі, а в 1981 р. вступило тільки 26 000 новобранців. Навіть: ПОРП змушена була демократизувати свій статут, увівши до нього принцип таємного голосування — неприйнятну загрозу для «де­мократичного централізму».

Чи СРСР протиставить цій лібералізації пряму інтервенцію? У Польщі відбувалися військові маневри армій Варшавського до­говору, і американські супутники-спостерігачі зафіксували просу­вання танків до столиці. Президент Картер послав попередження до Москви. Загрози ці пояснюють стриманість Валенси і Церкви. Але доведене до розпачу, знервоване населення вже нічого не боялося. Серед вищого офіцерства перемагали щирі національні почуття.

Але було знайдено внутрішнє розв'язання проблеми. Ситуацію взяв у свої руки міністр національної оборони Войцех Ярузельський. 13 лютого 1981 р. він став прем'єр-міністром. Ярузельський примушував Сейм до співпраці з «Солідарністю», 10 березня 1981 р. зустрівся з Лехом Валенсою. Опинився Ярузельський, здається, між прихильниками «оновлення», ненависними росіянам, і тими, хто виступав за «нормалізацію» силою і бачив у всепольському русі звичайну змову сіоністів.

1981 р. кипів бурхливими подіями. З одного боку, широкий рух лібералізації, з його маніфестаціями, страйками, піднесенням, стримуваними ворожим ставленням радянської преси. З іншого — злидні, високі ціни, безлад, «діалог глухих» — між «Солідарністю» й урядом, — що досяг апогею у вересні 1981 р., коли Валенсу обрали президентом «Солідарності» на національному з'їзді проф­спілок (58,2% «за»). Церква, проповідуючи, звичайно, помірко­ваність, схвалювала це. Кардинал Вишинський помер 28 травня 1981 р., і його сан успадкував кардинал Глемба.

18 жовтня 1982 р. ПОРП надумала замінити Станіслава Каню Ярузельським. Останній уже був керівником уряду, міністром оборони, головнокомандувачем армії; «Солідарність» виступила проти уряду і комунізму. Уряд і комуністи рушили в наступ. Метою «чистки» було зміцнити партію в боротьбі проти «Солідар­ності». Станіслав Каня, якого критикували за слабкість, пішов з поста першого секретаря, і його заступив 18 жовтня 1981 р. генерал Ярузельський, який віднині зосередив у своїх руках усю владу.

Вночі з 12 на 13 грудня 1981 р. сталася визначна подія. Ярузельський створив «Військову раду національного порятунку». Державна рада проголосила воєнний стан. Заборонено будь-які збори, крім церковних відправ. Будь-який рух припинено, а кордони закрито. Арештовано багатьох, зокрема Валенсу, Герека, всіх керівників «Солідарності», а також «Комітету робітничої оборони». Життя в Польщі завмерло. У Варшаві — танки замість автобусів і таксі.

Воєнний стан у Польщі, або сила для врятування доктрини

З грудня 1981 р. Польща опинилась під контролем армії, а особливо міліції, яка виявилась відданою урядові. Всі три наступні роки характеризуються арештами, репресіями, інтернуваннями. Маючи підпільні структури у своїй організації, «Солідарність» удавалася, звичайно, до виступів. Але це виявилось не таким легким ділом. За Лехом Валенсою пильно наглядали, час від часу його арештовували, потім звільняли. Облогу столиці тимчасово зняли 1 січня 1983 р. Уряд пішов на поступки, дозволивши Йоанові-Павлові II приїхати до Польщі, де той перебував з 16 по 23 червня 1983 р., а Лехові Валенсі дозволили провести з ним розмови. Воєнний стан повністю скасували 22 липня. Лех Валенса отримав 5 жовтня Нобелівську премію миру, але йому заборонили виїхати на її вручення до Швеції, тож він послав на церемонію дружину й старшого сина. 19 жовтня 1984 р. молодого священика Єжи Попелюшка, тісно зв'язаного з «Солідарністю», викрадено у Варшаві, і його труп зі слідами жорстоких тортур знайшли у Віслі ЗО жовтня. Не виключено, що це вбивство скоїли прорадянські ультра, які намагалися позбутись Ярузельського, вважаючи його занадто м'яким. З усієї польської справи закордонні спо­стерігачі можуть вивести лише один висновок: тільки найбрутальніша сила дозволила соціалістичному режимові утриматись, а основною опозицією йому став робітничий клас — факт величезної ваги.

Інші соціалістичні республіки в брежнєвські часи

На відміну від Польщі, інші сателіти не давали СРСР таких серйозних приводів для занепокоєння, хоч би якими були їхні внутрішні економічні й соціальні труднощі.

Болгарія залишалась прикладом вірності «старшому братові». Тодор Живков був першим секретарем партії з 1954 р. Відзна­чимо, що від 1973 р. невелика католицька громада (римського і уніатського напрямів: 70 000 з 8,5 мільйона жителів) змогла відновити нормальні зв'язки з Римом. У 1975 р. Живков навіть відвідав папу Павла VI.

Румунія, набагато підозріліша у сфері зовнішніх стосунків, маючи перевагу у відсутності радянських солдатів на своїй терито­рії, в слушні моменти нагадуючи про свої претензії на Бессарабію та Північну Буковину, часом голосуючи проти СРСР в 00Н, відмовившись узяти участь в інтервенції в Чехословаччину 1968 року, на вигляд неначе була якоюсь мірою незалежна.

Насправді Румунія під владою Ніколає Чаушеску від 1965 р. (у 1974 р. він додав собі титул президента республіки) у своєму внутрішньому житті беззастережно наслідувала найжорстокішу ра­дянську модель. Чаушеску вдосконалив її після свого візиту до Китаю, в 1971 р. «культурною міні-революцією» (аутодафе кни­жок, імперативи письменникам, руйнування сіл та історичних пам'яток, замінюваних незграбними спорудами тощо). Румунія залишалась напівголодною, і там розпочалися великі страйки (жовтень 1981 р.). їх жорстоко придушили.

Чехословаччина перебувала ще під шоком «нормалізації», проведеної силою в 1968 р. Та сама команда (Гусак як президент республіки) залишалась відтоді при владі. Вона справляла враження заблоко­ваної системи без майбутнього. Чехословаччина дуже співчувала польським подіям 1980—1981 рр. Але реагувати на них не могла.

Угорщина — мабуть, найрозвиненіша з країн-сателітів. Перший секретар партії Янош Кадар, що стояв на чолі країни від часів кризи 1956 р., сприяв глибокій перебудові економіки, створенню майже вільних підприємств, заснованих на прибутку, і не засуд­жував демонстрацій на підтримку «Солідарності». В Угорщині, можна сказати, був певний добробут.

Відзначимо, нарешті, що Югославія зуміла добре пережити смерть Тіто (4 травня 1980 р). Відтоді вона залежала від ко­легіального керівництва. Економіка її залишалася слабкою. Єдину тяжку проблему становив тільки район Косово, де більша частина населення складалася з албанців та мусульман.

Албанія, ізольована більше, ніж будь-коли, також стала свідком смерті у 1985 р. свого великого керівника від днів другої світової війни, Енвера Ходжі.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 347; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!