Ситуацію в сфері озброєнь до великих подій 1989 року ясно показують дані з порівняльної таблиці (див.)

ІІ. Кінець існуванню «залізної завіси»

Опозиція «перестройке» до великого потрясіння в листопаді 1989 р.

Серед союзників та компаньйонів СРСР у Раді економічної взаємо­допомоги (РЕВ, рос. СЗВ) тільки двоє стали на шлях лібе­ралізації (Польща та Угорщина). Інші здаються ворожими до цієї ідеї.

Мова передовсім про Німецьку Демократичну Республіку (НДР). її керівники, зокрема Еріх Гонеккер, заявляють, що у них економічна політика цілком успішна, тож вони й не збираються запроваджувати економічні перетворення тільки для того, щоб імітувати Москву. Румунія за Чаушеску перетворилась на абсолютну диктатуру, єдину країну, де зростає «культ особи». Злидні тут страшніші, ніж будь-де. Вождь і його дружина Елена, згідно з ухвалою від 3 березня 1988 р., взялися за незрозумілі реформи: руйнацію мальовничих сіл та пам'яток -архітектури, щоб у Бухаресті зводити однотипні безликі житлові блоки. Чаушеску спирається на сильну «номенклатуру», з найроздутішою в Східній Європі компартією (25% від усього населення, 33% — від працездатного населення). СРСР і НДР висловили, щоправда, свій осуд політиці Румунії. Болгарія, далеко не в захваті від радянських реформ, обирає гнучкішу політику. Керівник її Тодор Живков, хоча й не підтримує починань Горбачова, проте старанно зображує своє схвалення. Нарешті, Чехословаччина на дер­жавному рівні залишається прихильницею авторитарної ко­муністичної системи. Чехословацька комуністична партія повністю домінує над малими партіями-сателітами. Від 1987 р. наступник Густава Гусака на чолі чеської компартії (а є ще й словацька) — Мілош Якеш, а Гусак залишається президентом республіки. Єдина ознака лібералізації — реабілітація Александра Дубчека (постать «празької весни»). Проте, народ країни прагне «перебудови». Населення тепло зустріло Горбачова в квітні 1987 р. Воно наполягало на вимогах свободи релігії. Та ліберальний рух, названий «Хартія 77», залишається під суворим наглядом.

Перші кроки на шляху лібералізації

Отож, все почало змінюватись на користь політичних систем, які грунтуються на багатопартійності і принципі демократичного таємного голосування; на початку дуже часто ці режими очолю­вали колишні комуністи.

Польща

Важко визначити, чи це польські події 1979—1981 рр. та їхні наслідки дали поштовх радянській «перестройке», чи це приклад СРСР дав поштовх для польської відлиги. В будь-якому разі, вибори в червні 1989 р. до Сейму і Сенату засвідчили глибоке неприйняття польськими громадянами комуністичної системи. Ви­бори вперше були частково вільні (299 місць зарезервовано для комуністичної партії — ПОРП та її союзників). У першому турі, 4 червня, проголосувало 62% виборців. Усіх кандидатів від «Солідарності», крім дев'ятьох, обрано. З 299 комуністичних у першому турі пройшли тільки 5. Із 100 місць у Сенаті «Солідарність» здобула 99. У другому турі, 18 червня, певна річ, ті дев'ятеро від «Солідарності» пройшли — і звичайно, на місця, зарезервовані для комуністів. Але активність виборців упала до 26%.

Більшість раптово змістилась у протилежний бік, коли дві маленькі партії (демократична, або СДЛ, та селянська, або ЗСЛ), досі зв'язані з комуністами, уподобали собі обранців «Солідар­ності».

Сам по собі цей феномен, усього через рік після періоду арештів та репресій, видався сенсаційним. Але ж до того ще й генерал Ярузельський, якого переобрали президентом республіки, не міг дібрати нікого на прем'єр-міністра зі своєї партії. Своєю чергою, засновник і лідер «Солідарності» Лех Валенса також відмовився від цієї посади. Проте саме один з його друзів, Тадеуш Мазовецький, став керівником уряду. Вперше з 1948 року в східноєвропейській країні став керівником некомуніст. Чи горбачовський СРСР прореагує так, як це вчинив би брежнєвський? Полякам належало остерігатися. Спершу лідери «Солідарності» заявили, що Польща залишається членом Варшавського договору. Потім вирішили довірити міністерства внутрішніх справ (поліція) і оборони (армія) членам ПОРП. Те саме зробили з міністерствами закордонних справ, зовнішньої торгівлі і транспорту. Але не виключено, що дехто з членів ПОРП потай сам прагнув лібера­лізації. Навіть політична поліція змушена була припинити свою антидемократичну діяльність.

Попри вельми тяжке економічне становище, еволюція до лібера­лізму тривала. 9 грудня 1990 року уславленого засновника «Солі­дарності», лауреата Нобелівської премії миру Леха Валенсу обрали президентом республіки замість Ярузельського. Надзвичайний успіх, що його здобув папа Йоан-Павло II після візиту до своєї рідної країни (14—15 серпня 1991 року в Ченстоховій), зміцнив прагнення польського народу досягти волі. Ця воля була продемон­стрована першими цілком вільними виборами 27 жовтня 1991 ро­ку — попри те, що сорок відсотків виборців не взяли в них участі. І все ж це число, як і в інших «країнах Сходу», засвідчило зневіру населення й неспроможність уряду впоратися з величезним завдан­ням приватизації.

Ситуація, успадкована урядом «Солідарності», виявилась драма­тичною у сфері економіки. Треба було істотно зменшити дефіцит державних фінансів, сповільнити інфляцію, поліпшити постачання, скоротити численні державні підприємства, обмежити силу знаме­нитої «номенклатури», яка використовувала тісні зв'язки з ко­муністичною владою.

Угорщина

Зберігаючи на чолі держави комуніста, Угорщина, одна з перших країн-сателітів, разом із Польщею, а може, й раніше за неї вирішила розвиватися з урахуванням уроків 1956 р. Янош Кадар, при владі з 1956 року, коли він змінив усунутого радницями Імре Надя, вважався головним гальмом ліберальних реформ, на які чекала більшість населення. У травні 1988 р. національна конфе­ренція партії усунула Кадара після 32 років керівництва країною і перевела на почесну посаду, а його місце посів 58-річний Карой Грос, водночас генеральний секретар партії та голова уряду. Згодом його змінив Міклош Немет. Некомуніста Бруно Штрауба обрали президентом республіки.

Угорська економіка уже відійшла далеченько від ортодоксаль­ного комунізму. До того ж утворилося чимало приватних клубів і асоціацій. Під час Паризької конференції з прав людини, потім її продовження в Гельсінкі та на наступних зустрічах, де було представлено 35 країн, відзначалося, що Угорщина висловлюється про права людини абсолютно тією самою мовою, що й Захід. Справді, угорці відкрили «залізну завісу», яка відділяла їх від Австрії. Дозволено угорським громадянам виїжджати за кордон. Значне збільшення пересування осіб ви­користали тисячі східних німців, щоб дістатися ФРН. Румунія, на знак протесту, створила потужний бар'єр на своєму кордоні з Угорщиною.

Нагадаємо, що Імре Надя реабілітовано і влаштовано йому національний похорон перед сотнями тисяч людей, що викликало схвалення в Польщі, замовчування в СРСР і протести Румунії, НДР, Болгарії та Чехословаччини (остання заборонила опозиціо­нерам поїхати на Паризьку конференцію).

Саме тоді каскадом ринули сенсаційні події. По-перше, ухвали від 7 жовтня 1989 р. з'їзду Угорської соціалістичної робітничої партії (насправді — комуністичної") про ліквідацію її як натхнен­ника і організатора колишніх репресій і створення замість неї Соціалістичної угорської партії, яка, за словами її голови Ресо Ньєрша, «не повинна бути комуністичною... Ми хочемо, — сказав він,— незалежної Угорщини. Ми не хочемо залежати ні від наших західних партнерів, ні від східних».

Саме наближалася 33-я річниця радянської інтервенції 1956 року. Багатолюдний натовп зібрався на майдані Рес­публіки, щоб засудити її, а в цей час уряд кладе край Угорській Народній Республіці та проголошує Республіку Угорщину, розірвавши, відтак, зв'язки з накиненою ззовні догмою.

Показовий поворот Чехословаччини

У Чехословаччині перші маніфестації, часто влаштовувані студен­тами, жорстоко придушила поліція. Опозиціонери, яких часто арешто­вували і весь час переслідували — «Хартія 77» письменника Вацлава Гавела — відіграли головну роль. Поліція відступила. Знову вийшов на політичну сцену колишній лідер «празької весни» 1968 ро­ку Дубчек і, паралельно з Гавелом, мобілізовував маси. Президент Гусак, що виступив у 1968 р. фактично як зрадник, спершу сформував уряд переважно з комуністів. Але маси не прийняли такого вирішення й відповіли бурхливими маніфестаціями. 8 грудня Гусак сформував новий уряд під головуванням Маріана Калли, переважно некомуністичний і схильний відкинути принцип керівної ролі партії, і зразу ж подав у відставку з посади президента республіки. В час, коли пишуться ці рядки, президентом республіки обрано Гавела, а головою парламенту — Дубчека.

Вибори в червні 1990 р. забезпечили Вацлавові Гавелові пере­важну більшість голосів. Нагадаємо також, що Гавел, як і поляк Валенса, отримав Нобелівську премію миру.

Природно, що й там розвиток країни до ліберальної держави через ринкову економіку викликав тяжку економічну кризу та безнастанні заворушення. Але основна проблема, якої не знали ні Угорщина, ні Польща, виникла з «кризи федерації»: дедалі гострі­ше виявлялося протистояння чехів і словаків. Останні прагнули незалежності, як це й засвідчили вибори в липні 1992 р. Чи залишалась можливою конфедерація? Вацлав Гавел силкувався її врятувати, але, зневірившись, подав у відставку, і утворилися Чеська Республіка (Чехія та Моравія) і Словацька Республіка.

Велика символічна подія: зруйнування Берлінського муру

Найяскравіший приклад явила історія НДР. Берлінський мур, «мур ганьби», як казали його противники, чи «кордон держави», як твердили східнонімецькі комуністи, існував з серпня 1961 року. Він унаочнював «залізну завісу». Та коли в жовтні 1989 року НДР святкувала сорокову річницю свого існування, за присутності Горбачова, виникло загрозливе становище через інтенсивну емі­грацію: понад 100000 східних німців виїхали з НДР через Угорщину, котра, як ми вже бачили, відкрила свій кордон з Австрією, або через Чехословаччину, яка ще вагалась. Водночас величезні масові демонстрації, що вирушали від лютеранських церков у Східному Берліні, в Дрездені, а надто в Ляйпцігу, домоглись відставки головного керівника держави Гонеккера, якого невдовзі заарештували за хабарництво і за те, що з його наказу

вбито біля 200 осіб, які пробували перебратись через мур. Новий керівник партії Егон Кренц вирішив відкрити кордон, себто до­зволив проламати Берлінський мур — на превелику радість західним берлінцям, а надто східним, — а також розмінувати й відкрити для переходу лінію, що розділяла дві Німеччини. Ця історична подія відбулась 9 листопада 1989 року. Самому Кренцові довелось подати у відставку.

Комуністична партія втратила монополію на владу. Органі­зовано вільні багатопартійні вибори з таємним голосуванням. Щодо трьохсоттисячного контингенту Радянської армії, розміщено­го в НДР, питання виведення його до СРСР не становило ніяких політичних проблем. Однак величезні кошти, потрібні для такої операції, передбачали істотну допомогу, яку могла надати лише інша Німеччина — ФРН.

Возз'єднання Німеччини

Негайно постало питання німецького возз'єднання, ентузіазм якого, щоправда, приглушили труднощі з економікою, з валютою, з без­робіттям. У лютому 1990 року ухвалено самий принцип возз'єд­нання. 1 липня здійснено валютну уніфікацію — поширення сфери обігу західної марки на Східну Німеччину. Горбачов — після спроби заблокувати вступ колишньої НДР до НАТО — здався 16 липня. 19 серпня НДР прийняла конституцію Західної Німеч­чини. Спільні для обох Німеччин вибори 2 грудня 1990 р. принесли перемогу християнським демократам (Коль на Заході, Лотар де Мезьєр на Сході) в боротьбі з соціалістами. Не забарились, однак, соціальні й економічні проблеми. А труднощі виявились ті самі, що у решти колишніх країн-сателітів. Хоча тут могутня ФРН, здавалося, й забезпечила величезними коштами можливість успіху. Датою возз'єд­нання обрали 3 жовтня 1990 року. Це водночас і важкий тягар для країни, що вже домінувала в Європі економічно й сподівалася вернути собі могутність, рух до якої був зупинений розгромом у 1945 році. Щоправда, канцлер Коль, натхненник возз'єднання, грунтував свої надії в основному на європейських справах і на відновленні добрих відносин з СРСР. Вивчивши стан речей, важко уявити собі прихід нового Гітлера. Однак економічні труднощі викликали в багатьох містах колишньої НДР лівацькі, комуністичні заколоти, а також вияви расизму, інакше — пронацизму.

Румунія та Болгарія

В Румунії «революційні» дні в грудні 1989 р. спричинилися до повалення Чаушеску, підозрілого судового процесу та прискореної Розправи над ним та його дружиною. Новий президент Йон Ілієску — комуніст у минулому. Прем'єр-міністр Петре Роман змушений був у вересні, 1991 р. подати у відставку під тиском шахтарів, які лишились комуністами. Вони, щоправда, дедалі втрачали свій вплив. До складного вузла економічних проблем вплітається ще й та, що її викликає існування в Румунії значних національних меншин — угорської та німецької в Трансільванії, анексованій у 1920 р. і реанексованій у 1945 р. Ілієску, якого найдужче підтримують селяни, переобрано на посаду президента в жовтні 1992 року.

В Болгарії події розгорталися спокійніше, хоча й розгромлено резиденцію компартії. Тодора Живкова, що керував країною упро­довж тридцяти п'яти років, усунули від справ 10 листопада 1989 р. і виключили з комуністичної партії. З конституції вики­нули статтю про керівну роль партії. На виборах у червні 1990 р. колишня компартія, що перетворилася на соціалістичну, зберегла за собою більшість, але й наразилась на сильну опозицію «Союзу демократичних сил». Цей союз таки й подолав її в жовтні 1991 року.

Тут слід би уточнити, що таке «десателізація». Всемогутній СРСР звів згадані вище країни до стану «обмежено суверенних». У цих країнах або була розміщена з 1944—1945 рр. Червона Армія, (НДР, Польща), або туди надсилалися війська для «наве­дення порядку» (Угорщина в 1956 р., Чехословаччина в 1968 р.), або досить було самої загрози цього (воєнний стан у Польщі в грудні 1981 р.).

А тепер радянська загроза зникла. СРСР не годен навіть перешкодити вступові НДР до НАТО. Взагалі, знаменитий Вар­шавський договір, спрямований проти НАТО, повністю розпався. Офіційний розпуск його відбувся в лютому 1991 року.

Зате НАТО втрималася. Тобто в «холодній війні» перемога дісталась, певне, Заходові, де панування свободи врешті надало ефективності політичній організації.

Під час війни в Затоці, коли США, з їх набагато слабшими союзниками, виступили проти Іраку, СРСР змушений був не ставати на захист колишнього союзника, якого сам же щедро озброїв, а проголосувати у Раді Безпеки за резолюцію проти Іраку. Про це ще мовитиметься далі.

До того ж створена Сталіним у січні 1949 р. організація, яку на Заході називали СОМЕСОН, а офіційна назва її була Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), припинила своє існування 28 червня 1991 р.. Фактично вона перестала діяти ще раніше внаслідок подій, що сколихнули СРСР і Східну Європу. СРСР припинив раптом будь-яку допомогу своїм колишнім сателітам, а також і своїм «друзям» — зарубіжним компартіям. Обмін між цими країнами впав до 50% у 1991 р. А безробіття, якого офіційно не було в комуністичну епоху, охопило і СРСР, і всю Східну Європу.

Горбачов і Афганістан

Після численних заяв про необхідність знайти мирне розв'язання афганської проблеми Михайло Горбачов оголосив про виведення з Афганістану першого контингенту радянських військ на 15 травня 1988 р. В усіх республіках СРСР ця війна, про яку говорили дедалі більше, була геть непопулярна. Численні журналісти ствер­джували, що демократична народна (комуністична) партія Аф­ганістану не змогла здійснити поставлених завдань. Рік 1987 виявився загалом сприятливим для дедалі краще озброюваних сил опору. Перед цими людьми радянські солдати морально почува­лися не дуже впевнено. Ширилася думка, що слід вибиратись із цього осячого гнізда, рятуючи своє лице.

До того ж, інтервенція дорого обходилася в політичному плані. Радянська армія втратила славу непереможної. Не тільки Захід, але й численні народи «третього світу» суворо засудили радянські дії. Час більше не працював на СРСР. Наслідки могли стати тяжкими для неросійського населення СРСР (понад 50%).

Виведення військ

Замінивши Бабрака Кармаля на чолі прокомуністичного уряду на Наджибуллу, колишнього керівника афганської таємної служби «Хад», Горбачов вирішив довести до кінця виведення військ, заручившись обіцянкою США не постачати зброю моджахедам.

Виведення радянських військ завершено в лютому 1989 р. Позаду лишилося дев'ять років війни. Особовий склад радянських підрозділів ніколи не перевищував 120000 чоловік. 17-мільйонне населення Афганістану зменшилось на 5 мільйонів. А населення столиці, Кабула, навпаки, зросло з 700 000 до двох мільйонів.

Сили опору тільки вигравали від своєї роздробленості на окремі групи, враховуючи беззаперечний престиж ватажків, зокрема яскравого польового командира Ахмада Шаха Масуда, керівника бойових загонів афганських таджиків «Панчін». Слабка розви­неність країни привчила цивільне населення до винятково скром­них умов життя, надавши йому, відтак, здатності до опору і забезпечивши життєвою енергією.

У моджахедів досягнуто союзу між п'ятьма політичними партія­ми сунітів, які згуртували в основному пуштунів, таджиків, узбеків, туркменів. Чотири шиїтські партії (зокрема «Азара») залишались поза цим альянсом.

Коли СРСР завершив виведення своїх військ, зразу ж поши­рилася гадка, що кабульський режим швидко впаде. Насправді результатом став жахливий безлад 1990—1992 рр. Уряд Наджибулли розвалився, але Кабул став осереддям жорстокої боротьби між різними групами моджахедів.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 304; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!