VI. Криза китайського комунізму та поразка антикомуністів

Смерть Мао Цзедуна і перші її наслідки

В Китаї від часів поразки і смерті в 1971 р. Лінь Бяо найбільшою подією стала смерть Мао Цзедуна 9 вересня 1976 року. Ще до цього, в січні, ліг у могилу його найділовіший помічник Чжоу Еньлай. Дуже скоро процес звинувачення найвірніших прибічників Мао, у тому числі й дружини («банда чотирьох»), ознаменував політику боротьби з його «авантюризмом». Внутрішні обставини, що привели до влади Хуа Гофена в ролі президента, а згодом Ден Сяопіна як віце-президента, лежать поза сферою наших інтересів. Важливо, що ці події не спричинилися до змін у зовнішній політиці Китаю. Вона й далі виражалася в боротьбі проти «гегемоній» як США, так і, особливо, СРСР, що уособлював безпосередню небезпеку, утримуючи значний військовий контин­гент уздовж кордону. Китай прирівнював радянський «соціал-Імперіалізм» до американського «імперіалізму», і підтримував усе, то протидіяло СРСР. Він схиляв ЄЕС до послідовнішої політики, радів з французької політики «національної незалежності». Праг­нув зблизитися з Індією упродовж трьох років, коли Індіра Ганді

не була при владі (1976—1980 рр.). Підтримував Камбоджу і комуністичних партизанів Таїланду, Бірми й Малайзії, але засудив радянсько-кубинське втручання в Африці. Китай і далі виставляв свої безнадійні претензії на радянські території: Памір, Далекий Схід. Він претендував також на 125000 км індійської території: Ладакх — східну окраїну Кашміру, частину якого вже зайняв, невеликі території на захід від Непалу, а особливо Аруначал-Прадеш (колишню британську Зону північно-східного кордону).

На думку китайських керівників, у 70-і роки в світі було тільки п'ять справді соціалістичних країн: Китай, Північна Корея, возз'єднаний В'єтнам, Албанія і Румунія. Соціалістичного табору більш не існує. Світ розділений на три групи: дві наддержави, слаборозвинені країни, управляти якими прагнуть перші; країни «середні». Дві останні групи мусять об'єднатися, щоб перешкодити домінуванню наддержав.

Певна тенденція до нормалізації відносин тривала навіть після нападу китайців на В'єтнам, але їй зашкодила радянська інтер­венція в Афганістані. Відновилася вона в жовтні 1982 р. Китайці скаржились на радянські прикордонні війська й ракети. Вони розв'язали обмежену війну проти В'єтнаму (17 лютого — 3 бе­резня 1979 р.). Китай хотів би, щоб СРСР перестав підтримувати В'єтнам, який слідом за провалом режиму «червоних кхмерів», відомих своєю жорстокістю, послав до Камбоджі війська і створив там пров'єтнамський уряд. На пропозицію «Асоціації націй Пів-денно-Східної Азії» (АСЕАН)¹, 00Н проголосувала за вимо­гу виведення в'єтнамських військ 91 голосом проти 21. В'єт­намці ніяк на те не зважали і завдали жорстоких ударів у 1984—1985 рр. партизанським силам, що складалися з «червоних кхмерів», а також із прихильників колишнього керівника держави Нородома Сіанука. Нарешті, Китай дорікав В'єтнамові, який виселив зі своєї території сотні тисяч китайців, що там проживали. Багато з них, тікаючи морем у човнах, там і загинули. Інші дісталися Малайзії та Індонезії, для яких створили, відтак, тяжкі проблеми.

Китай завжди претендував на Тайвань та Пескадорські острови. Але надзвичайні економічні успіхи цієї держави з населенням 18,5 мільйонів і з ВНП на душу населення, у вісім разів вищим за відповідний показник у Китаї, пояснюють її небажання йти на переговори, які пропонує Пекін. Континентальний Китай після сорока років комунізму залишається бідною країною.

Поза тим, китайський комунізм, значно менш експансіоніст­ський за характером, ніж радянський, орієнтувався начебто на реалістичний перегляд проблем, повністю заперечуючи доктрину Мао Цзедуна. Зберігаючи за собою всю повноту політичної влади, пекінський режим штовхав народ до розколективізації сільського господарства і вітав вільне підприємництво в промисловості. Він підготував у 1984 р., спільно з Великобританією, угоду щодо можливої реанексії Гонконгу («Нові території» якого віддано на орендних умовах до 1997 р.). Важливою є заява китайського представника про те, що капіталістична система буде збережена в Гонконгу протягом 50 років від 1997 р. Врешті, саме новий режим зумів підписати з Японією економічну і політичну угоду неабиякої ваги.

Відзначимо також ворожість Китаю до «ревізіонізму», «євро-комунізму», до французької та італійської компартій, потім, за­вдяки сенсаційному замиренню з югославськими комуністами (візит Тіто до Пекіна в серпні 1977 р.), поступове відновлення стосунків з комуністами італійськими (Енріко Берлінгуер), іспан­ськими (приїзд Сантьяго Карільйо до Китаю в листопаді 1980 р.) та французькими (візит Жоржа Марше восени 1982 р.).

В цілому китайська компартія, як видається, перед тери­торіальною експансією віддавала перевагу тому, що Хуа Гофен назвав «довготривалим мирним середовищем».

Китай відкриває свою економіку

Пильно стежачи за збереженням абсолютного політичного контро­лю, китайський уряд під керівництвом Ден Сяопіна упродовж десяти років провадив відкриту політику. У січні 1979 р. прийняв ідею «особливих економічних зон», де іноземці можуть інвестувати капітали і впроваджувати високоефективні технології. У квітні 1984 р. зроблено ще один крок: стали відкритими великий острів Хайнань, 14 прибережних міст, три райони на південному узбе­режжі. За мету взято інтенсифікацію обміну з закордоном і урізноманітнення економіки цих міст і районів. У наступні місяці таку систему поширили з 200 мільйонів жителів на мільярд і сто мільйонів, що населяють Китай (дані на 1988 р.). Виявилася певна децентралізація, певна гнучкість.

У жовтні 1987 р. XIII з'їзд комуністичної партії Китаю прого­лосив таке: «Китай повинен перейти від натуральної або напів­натуральної економіки до ринкової. Але це може відбутися лише поступово. Реформа політичної системи стає дедалі нагальнішою вимогою». Знаменно, що не сказано нічого про те, нібито ко­муністична партія зречеться монополії на владу.

Незважаючи на різницю процесів у СРСР і Китаї, ця хвиля реформ викликала грізну економічну кризу, яку доречно порівняти з тією, що до неї призвели реформи в СРСР: інфляція, застій у вирощуванні зернових культур, брак капіталів і технологій у сільському господарстві. Це дає привід для загального невдоволен­ня. За 1987 р. у китайських селах сталося 100000 інцидентів, часом — жорстоких. У містах нестримне зростання виробництва спричиняється до того, що ми називаємо «перегріванням». На­решті, нова система, безперечно, породжує сильну корупцію в багатьох сферах, серед урядовців та службовців.

До китайсько-радянської розрядки

Ми бачили, як Китай і СРСР, дві великі комуністичні держави, фактично розірвали взаємини в 1960—1961 рр., і це призвело до кривавих сутичок, зокрема в 1969 році. Побоювання радянської сторони щодо зміцнення альянсу між США, Японією й Китаєм пояснює бажання СРСР відновити дружні стосунки. А втім, вони не можуть бути абсолютно дружні, зважаючи на 7600 км спільного кордону і таку глибоку історично-культурну відмінність.

Намір зблизитися виявився навіть іще перед приходом Горбачова до влади, у 1983 р. А коли вже Горбачов оволодів ситуацією в лютому 1985 р., вона значно поліпшилась. Проте Горбачов не приймав жодної з китайських умов: вивести війська з Афганістану, припинити підтримку в'єтнамців у Камбоджі, відвести частину військ зі спільного кордону.

Щоправда, певні кроки все-таки зроблено: надавано Китаю дедалі більшу економічну допомогу, відкрито сполучення між обома берегами Амуру; численні зустрічі міністрів та офіційних діячів прискорили ці зрушення. Особливо посилились вони після промови Горбачова у Владивостоку 28 липня 1986 р. «СРСР, — говорив він, — також країна азійська й тихоокеанська». І пообіцяв скоротити чисельність збройних сил на кордоні (260000 солдатів за два роки). Натякнув Горбачов і на послаблення підтримки в'єтнамців, що була не до вподоби китайцям. Але й далі вимагав, щоб Китай більше не підтримував «червоних кхмерів». Нарешті, і це найважливіше, СРСР виявив бажання вивести війська з Афганістану. Ухвалу, як відомо, оголошено 15 травня 1988 р. і згодом здійснено. Говорилося також про виведення в'єтнамських військ із Камбоджі (що й зроблено починаючи з вересня 1989 р.).

У лютому 1989 р. міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе поїхав до Пекіна. Він мав підготувати зустріч на найвищому рівні. 15 травня 1989 р. літак з Горбачовим на борту приземлився у пекінському аеропорту.

Однак потім, як побачимо далі, закрутилася справжня веремія. Офіційний кортеж ледь протискався головною вулицею китайської столиці. Навіть більше, він не міг в'їхати великою брамою до Народного палацу — колишнього «Закритого міста імператорів». Просторий майдан Тяньаньмень, що розкинувся перед палацом, заповнили демонстранти. Все це було підготовлене «похапцем», «тишком-нишком». Це було жахливе приниження для китайського уряду. Збурені китайці протиставили «перестройку» китайському режимові... «В Росії є Горбачов. А кого ми маємо в Китаї?» Наступного дня Горбачов зустрівся віч-на-віч з Ден Сяопіном. Переговори не привели ні до якої конкретної угоди.

Велика китайська криза (квітень—червень 1989 р.)

Як і в усіх комуністичних країнах, у китайській партії є консер­ватори, що борються з «розтлінною дією злочинного Заходу». Взимку 1986—1987 рр. вони спромоглись обмежити студентські маніфестації. Старий Ден Сяопін, головна особа при владі, зумів відновити контроль над ситуацією лише у травні—червні 1987 р. з допомогою Чжао Цзияна, тимчасового, а згодом і затвердженого генерального секретаря компартії. XIII з'їзд (жовтень 1987 р.) приніс начебто деяке полегшення.

Набагато гостріша криза почалася 16 квітня 1989 року. Напе­редодні помер 73-річний Ху Яобан, колишній генеральний секре­тар (з 1980 р.), зміщений у січні 1987 р. На противагу своєму наступникові, він удавав із себе ліберала, що було очевидним перебільшенням. Натовп студентів заполонив майдан Тяньаньмень, вимагаючи в символічний спосіб його реабілітації. Результат ви­явився приголомшливим. Сила-силенна бунтівних студентів, що все прибували, отаборилася на майдані. Вони вимагали діалогу, якого практично досі не було, з керівниками партії. До студентів приєдналась велика частина пекінського населення. Знову замай­оріли «дацзибао», що закликали до тотальної реформи. На кілька тижнів відновилася свобода слова. Навіть телебачення, здавалося, стало на службу бунтівникам. Деякі «дацзибао» підписав учений Фан Лічжі, астрофізик із світовим ім'ям. Викривалася корупція в сім'ї Ден Сяопіна. Його взагалі суворо засуджено: «Старий, що відмовляється піти у відставку, — просто злодій!»

Мільйони людей вийшли на мітинги як у Пекіні, так і в інших великих містах, зокрема в Шанхаї, Нанкіні. 22 квітня, в день похорон Ху Яобана, маніфестанти могли вважати себе перемож­цями. Так само і в дні візиту Горбачова 15 й 16 травня. Радянського лідера зустрічали оваціями.

Придушення

Яка буде реакція керівників? Переговори? Застосування сили? На майдан Тяньаньмень надіслали солдатів, але вони залишались пасивними, і студенти намагались брататися з ними.

20 травня двоє з керівників, Янь Чжанхуан і Лі Пен, підтвер­дили, що переговори провалились. А напруження зростало, і згодом з'явилися ознаки загальної втоми. Це був процес «погір­шення». Цілком очевидно, керівництво компартії чекало на нього. Воно оголосило воєнний стан. І ось 4 червня на світанні 27-й корпус Народно-визвольної армії вкотився танками на майдан Тяньаньмень, чавлячи сотні, а може, й тисячі маніфестантів. КПК твердо тримала кермо влади. Вона виявила жорстокість, гідну Сталіна. Почалися численні арешти. Засуджені до страти одержу­вали кулю в потилицю на місці. Чжао Цзияна, генерального секретаря КПК, усунули за надмірну поступливість. Його замі­нили 17 червня, поки що тимчасово, членом постійного комітету політбюро Цзяо Ші. Все це організував Ден Сяопін, реформатор економіки, який виявився політичним консерватором, схильним до диктатури і репресій. Природно, що власті схарактеризували на­родний рух як «декілька дрібних контрреволюційних змов», яким піддалися «простодушні». «Порядок» було відновлено.

Отож, знову використано засіб, яким не раз послуговувався Сталін та його послідовники. Оскільки комуністична партія є «авангардом пролетаріату», вона завжди має рацію, придушуючи будь-який бунт проти неї силою. І оскільки армія, як правило, сила привілейована, що скоряється волі партії, то її й застосували для жорстоких, кривавих репресій. Отак, незважаючи на загаль­ний осуд світової громадськості, комуністичний Китай відсвяткував 50-ту річницю свого існування.

Упродовж літа 1992 року більшість спостерігачів відзначала безповоротну рішучість китайців у просуванні до вільного ринку, особливо в Південному Китаї. Але країна з населенням 1128000000 (22% світового населення на 6% світової території") ризикує після приватизації отримати 150000000 безробітних.

 

РОЗДІЛ III. ЗЛИГОДНІ «ТРЕТЬОГО СВІТУ»

 

Розпад імперій на численні держави — подеколи за історичними кордонами, а частіше за кордонами, успадкованими від колоніаль­ної епохи, — відчутно ускладнює міжнародні стосунки. Підсумок, найочевидніший і найгіркіший, який можна підбити у XX столітті, потверджує, що, крім декількох країн, котрі економічно «відірва­лися» й більше не становлять частину «третього світу» (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур), ситуація в ста нових держа­вах загалом катастрофічна в розумінні убогості й насильств. У цьому розділі ми зробимо огляд — в одному великому регіоні за одним, — жорстоких конфліктів, залишивши наступний розділ для розгляду тяжких проблем економічного виживання.

І. Середземномор'я

 

Середземномор'я в конфлікті між Сходом і Заходом

 

У 1973 р. Суецький канал ще лишався заблокований. Тож роль Середземномор'я у великій світовій торгівлі виявилася скомпро­метованою. Але стратегічне його значення ніяк не зменшувалось, а тим паче — з 1964 року, відколи СРСР став утримувати тут чималий військовий флот поряд із 6-м флотом США і теж не мізерними флотами Франції, Італії та Великобританії. Фактичною опорою для американського флоту є країни НАТО — Франція, Італія, Греція, Туреччина, згодом — Іспанія (Франція та Греція належать до НАТО, але не до її військових органів). Проте американці користуються й підтримкою деяких «поміркованих» держав: Марокко, Тунісу, з 1973 р. — Єгипту, Лівану до грома­дянської війни в ньому, які лишаються, незважаючи на численні труднощі, основною підтримкою Ізраїлю. СРСР, навпаки, спи­рається на країни, що виставляють себе «прогресистськими»: Ал­жир, Лівію та Сірію. СРСР має змогу використовувати сірійські порти -— Латакію, а надто Тартус. Є ще позаблокові країни:

 

Югославія, Мальта, Кіпр та ще одна, дуже ізольована держава — Албанія Енвера Ходжі, стосунки якої з Китаєм уже охололи, проте вона відмовляється йти на зближення з СРСР. Випадок з Лівією, яка перекинулася від запеклої антирадянщини до проросійської політики, здається, пов'язаний з буйною уявою керівника країни полковника Каддафі. Відомо, що він марно намагався створити союз із Єгиптом у 1972 р. Те саме прагнув учинити з Тунісом у січні 1974 р. Пізніше — з Чадом, що спричинилося до війни. Всі ці проекти виявились ефемерними, особливо другий.

 

Події на Кіпрі

 

Крім згаданої вище перспективи побачити комуністів в уряді Італії і навіть Франції, США та їхні північноатлантичні союзники зіткнулися з іще одною, і то тяжкою кризою — на Кіпрі, постійному вогнищі конфліктів між Грецією й Туреччиною.

 

1967 року в Греції стався державний переворот, що його організували «чорні полковники», і встановлено диктатуру. Режим цей зазнавав дедалі більших труднощів. У листопаді 1973 р., після кривавих сутичок з бунтарями-студентами, його «сильна осо­бистість», Пападопулос, мусив покинути керівництво урядом. Від­носини з Туреччиною, доти цілком прийнятні, швидко зіпсу­валися, особливо після того, як на острові Тасос знайшли родо­вище нафти. До того ж, за схемою, яка часто підштовхує диктаторів пом'якшувати внутрішні труднощі за рахунок зов­нішньополітичних авантюр, грецька диктатура повела значно аг­ресивнішу лінію щодо архієпископа Макаріоса, президента Кіпру. Той скаржився на поведінку грецьких офіцерів з кіпрської націо­нальної гвардії та вимагав їх відкликання. У відповідь 15 липня 1974 р. національна гвардія здійснила державний переворот проти архієпископа Макаріоса, спираючись на невеликий контингент грецьких збройних сил, присутній на острові. Причетність Греції до цієї справи була очевидна.

 

Макаріос утік з острова, і його місце посів колишній терорист Нікос Сампсон. Великобританія й Туреччина поставили вимогу повернути все до попереднього стану. Але на підставі угоди про гарантії від 1960 року турки висадили десант на півночі Кіпру й підготували там плацдарм. Греція і Туреччина одночасно провели мобілізацію. Рада Безпеки звернулась до них — з вимогою припинити ворожі дії. Конференція, скликана в Женеві, провали­лася. 12 серпня турецький міністр закордонних справ Ту ран Гюнес направив справжній ультиматум: грекам пропонувалося знайти спільний розв'язок у 24 години. У відповідь на відмову турки висадили масоване підкріплення, окупували 40% кіпрської тери­торії і бомбардували Нікосію (14 серпня). Рада Безпеки повторила свою вимогу припинити вогонь (16 серпня). Турки відмовились від міжнародної конференції з кіпрського питання.

 

Ці події поклали край пануванню «чорних полковників» у Греції. Під тиском певної частини армії військові передали владу цивільним. Константан Караманліс, що був прем'єр-міністром з 1955 по 1963 рік, а потім прожив одинадцять років у вигнанні в Парижі, очолив уряд, відновив дію демократичної конституції 1952 року та організував референдум, який ліквідував монархію 70 відсотками голосів. Караманліс, свідомий відносно слабкості грецької армії, відкинув політику сили щодо Туреччини і провів поступову демобілізацію.

 

У кіпрських греків склалося враження, що американці причетні до державного перевороту. Бурхлива маніфестація 19 серпня 1974 р. в Нікосії коштувала життя американському послові. Що ж до архієпископа Макаріоса, то він повернувся до Нікосії 7 груд­ня 1974 р. (помре 3 серпня 1977 р., і його заступить голова парламенту Спірос Кіпріану). Греція, за прикладом Франції, вирішила покинути військові органи НАТО.

 

Ситуація відтоді мало в чому змінилася. Асамблея 00Н 2 лис­топада 1974 р. поставила вимогу вивести турецькі війська і повернути грецьких біженців на їхні місця, але не досягла бажаного результату. А турки не зуміли домогтися від Макаріоса створення бірегіональної держави. Вони її створять де-факто на початку 1985 р. Американці прагнули зберегти рівновагу між своїми двома союзниками з Атлантичного пакту. Вони почали з ембарго на поставки зброї Туреччині (10 грудня 1974 р.). Потім, за сприяння Генрі Кіссінджера, уклали дві угоди в 1976 р. Перша, від 26 березня, з Туреччиною, обумовлювала передачу під ту­рецьке командування 26 американських баз і допомогу в 1 мільярд доларів за чотири роки; друга, від 15 квітня 1976 р., передбачала допомогу Греції в 700 мільйонів доларів на чотири роки і пільги американцям на чотирьох грецьких базах. Насправді греки були розчаровані і звинувачували американців у потуранні туркам. Загалом це була тяжка невдача американської політики.

II. Арабський світ

 

Суец і Сінай

 

Коли після «шестиденної війни» ситуація зайшла у безвихідь, то за «війною на Йом Кіпур» настали деякі узгодження і сміливі спроби. Ця різниця зумовлена кількома причинами: і втомою від зусиль, що обходились недешево, і особистістю єгипетського пре­зидента Анвара Садата, і вправністю американського державного секретаря Кіссінджера. Той тричі відвідав Близький Схід — у листопаді й грудні 1973 р. та в січні 1974 р. Крім того, було

 

скликано мирну конференцію, передбачену угодою «101-й кілометр» 21 грудня 1973 р., в Женеві, на пропозицію генераль­ного секретаря ООН і за співголовуванням Громико та Кіссінджера. Сирія, щоправда, відмовилася взяти в ній участь.

 

18 січня 1974 р. підписано наступну угоду щодо «101-го кіло­метра», у присутності фінського генерала Сілаасуво, командувача сил швидкого реагування ООН. Ухвалено також певні військові зобов'язання. Упродовж чотирьох днів ізраїльтяни відступили на три десятки кілометрів на схід від Суецького каналу. Між двома арміями лишалася 10-кілометрова зона для «голубих касок». Єгип­тяни скоротили свої сили на схід від каналу до 8000 солдатів і трьох десятків танків. Крім того, вжито заходів, аби підготувати відновлення судноплавства Суецьким каналом, включаючи, на­решті, й ізраїльські кораблі. Американський державний секретар досяг у цій справі неабиякого успіху. Єгипет з лютого 1974 р. відновив дипломатичні відносини зі США.

 

Паралельно Кіссінджер провадив переговори стосовно Голанських висот, що дало наслідки лише 31 травня 1974 р. в рамках Женевської конференції (Кіссінджер 13 разів їздив з Єрусалима до Дамаска й назад). Ізраїльтяни відступили на кілька кілометрів, і залишену зону зайняли «голубі каски» — як на Сінаї.

 

Відзначимо, що всі арабські країни висловились проти будь-якої форми сепаратного миру. Так само наполягали вони на визнанні прав палестинського народу і на поверненні арабам старої частини Єрусалима.

 

СРСР на переговорах з Єгиптом був практично відсутній. Сподівання на зближення з цією країною, що воювала радянською зброєю, залишилися марними, незважаючи на пропозиції та обі­цянки допомагати, які Громико привіз до Каїра в березні 1974 р. Віднині Єгипет купував американську і французьку зброю. Зате СРСР відіграв важливу роль у припиненні ворожих дій між Ізраїлем та Сирією. Радянський Союз робив особливу ставку на палестинців.

 

Палестинці

 

Палестинська проблема помалу ставала найголовнішою перепоною на шляху до влагодження ізраїльсько-арабського конфлікту. «Національна палестинська хартія» 1968 року визначала пале­стинців як «тих арабських громадян, котрі звичайно проживали у Палестині до 1974 р.», незалежно від того, чи вони залишили ці землі, чи ні, а також тих, котрі народилися вже після цієї дати від батька-палестинця в Палестині чи поза нею. З приблизно 1200000 палестинців до 1948 р. в Ізраїлі проживало 150000 і 30000 тих, що емігрували, а потім повернулися. За статистичними даними ООН, залишалося ще 960000 біженців. На 1977 р. палестинців було 3200000 — з них 400000 в Ізраїлі, 700000 у Йорданії, окупованій Ізраїлем, 400 000 в секторі Гази, так са­мо окупованому, — тобто 1 500 000 під ізраїльським контролем, 1000000 в Йорданії, 300000 у Лівані і 400000 — розсіяні по всьому світу. Відзначимо, що у 1919 р. з назвою «Палестина» не погоджувались ні араби, ні євреї.

 

Згадаймо, що «Організація визволення Палестини» (ОВП) ос­таточно заснована у 1964 р.1. Як же змінився ступінь міжна­родного визнання її? Варто відразу відзначити, що багато хто з палестинців воліє цілком ліквідувати Державу Ізраїль. ОВП та її керівник Ясір Арафат не заходять так далеко, але вони не мають чіткої позиції. 13 листопада 1974 р. в ООН Ясір Арафат запро­понував «усім євреям, які нині проживають у Палестині», ство­рити «єдину демократичну державу Палестину, де євреї, христи­яни і мусульмани могли б жити у справедливості, рівності, братерстві й прогресі». Очевидно, що між цією концепцією, відтоді мало зміненою, і прагненням Ізраїлю бути визнаним як держава лежить справжня безодня.

 

Арабські країни визнають «Організацію визволення Палестини» як єдиного представника палестинців.

 

В ООН більшість, яку віднині становлять країни «третього світу», взяла пропалестинський напрям. У вересні 1974 р. Гене­ральна Асамблея записала у свій порядок денний «палестинське питання», а не «проблему біженців». І Ясіра Арафата через те урочисто приймали там 13 листопада. Він заявив, що «палестин­ський народ становить найважливішу частину в справі відновлення справедливого й довготривалого миру на Близькому Сході». Алжир і Сирія перешкодили тоді Франції додати зауваження про існуван­ня Держави Ізраїль. За резолюцію проголосували 89 голосами проти 8 (зокрема США та Ізраїлю), а 37 утрималися (зокрема країни ЄЕС). «Третій світ» використав свою кількісну перевагу також для «засудження» Ізраїлю в ЮНЕСКО. Але фінансування цієї організації здійснюється аж ніяк не «третім світом», тож у 1975 р. вона змушена була пом'якшити свою позицію.

 

США заявили, що відмовляються визнати ОВП, поки ця ор­ганізація не погодиться визнати Державу Ізраїль (січень 1976 р.). Вони, крім того, не йдуть далі визнання «палестинської особи», певної «форми самовизначення для палестинців». Президент Кар­тер розробив план, за яким палестинці визнають суверенність Ізраїлю в обумовлених кордонах, а Ізраїль визнає право пале­стинців на самовизначення. Можливими були б два розв'язки: незалежна держава або держава у вільному федеративному союзі з Йорданією.

 

Деякі європейці, наприклад французи, говорять про «палестин­ську батьківщину» (вислів Валері Жіскара д'Естена).

 

Нарешті, Ізраїль відмовляється визнати ОВП, вважаючи, що тільки Йорданія уповноважена представляти інтереси палестинців.

 

Відзначимо також, що 1 жовтня 1977 р., на велике невдово­лення Ізраїлю, США і СРСР зробили спільну заяву про визнання «законних прав палестинського народу». США потроху наближа­лися і до визнання ОВП, як законного представника палестинсь­кого населення, і погодились на участь представників ОВП у Женевській конференції, яка, перервана в 1974 р., відновила свою роботу в грудні 1977 року.

 

Ініціатива Садата

 

Єгипетський президент Садат, переконаний у необхідності обрати рішучішу лінію в ізраїльсько-арабських справах, запропонував 9 листопада 1977 р. поїхати до Єрусалима, щоб обговорити пи­тання миру у Кнесеті (ізраїльському парламенті). В Ізраїлі вибори в травні 1977 р. привели до перемоги правих націоналістів («Лікуд»), і Менахем Бегін, колишній керівник «Іргуну», став прем'єр-міністром. Трудовики, які утримували владу з 1948 р., зазнали поразки.

 

Бегін пристав на пропозицію Садата. Приголомшивши весь світ, Садат прибув до Єрусалима (19—21 листопада), де його тепло зустріли. У Кнесеті він виголосив схвильовану, але тверду про­мову, не вагаючись уживати вислів «палестинська держава». Бегін зробив візит у відповідь, 25—26 грудня, до Ісмаїлії. Садат запро­понував скликати нараду в Каїрі, яку підготувала б Женевська конференція. Відбулись переговори між єгипетськими та ізраїль­ськими військовими керівниками.

 

Але до 1978 р. ця ініціатива не давала відчутних результатів. По-перше, Бегін не поступався ні на йоту. Його мирний план передбачав лише згоду на автономію Юдеї та Самарії в межах Ізраїлю та релігійне врядування для святих місць — Єрусалима та ін. Він, мабуть, прагнув зберегти Західний берег Йордану і сектор Газу, сприяти створенню ізраїльських кібуців на цих територіях.

 

Крім того, Садат не дістав загальної підтримки «поміркованих» арабських країн (Саудівська Аравія, Йорданія). Навіть більше, арабські країни «прогресистського» типу, як-от Сирія, Алжир, Лівія, Ірак, Південний Йємен і ОВП, обурились і суворо засудили те, в чому бачили загрозу сепаратного миру з боку Єгипту. Зібравшись на «конференцію незгоди» в Тріполі (2—5 грудня 1977 р.), вони організували обструкцію. Садат уперто захищався і розірвав дипломатичні відносини з цими країнами. І на конфе­ренцію, яку він скликав у Каїрі, зібралися лише Єгипет, Ізраїль, США та представники 00Н, а також Ватикану.

 

США палко підтримали ініціативу Садата і вчинили значний, але марний натиск на Бегіна, прагнучи пом'якшити його по­ведінку. СРСР, навпаки, цю ініціативу засудив і підтримав «краї­ни незгоди».

 

Усе-таки політика зближення привела до успіху завдяки допо­мозі президента Картера. Він улаштував зустріч у Кемп-Девіді (вересень 1978 р.) з Салатом та ізраїльським прем'єр-міністром Бегіном. Ізраїльсько-єгипетську мирну угоду підписано у Вашингтоні 26 березня 1979 року. Коли в угодах 1949, 1956, 1967 рр. ішлося, власне, про звичайне припинення вогню, то укладення миру, з обміном послами, означало справжній поворот. Єгипет — це, либонь, найдавніша нація в світі. Він може вибирати між власними інтересами і, як чинив Насер, єдністю арабських країн. Садат настроїв проти себе ці країни — як поміркованіші, так і «тверді». Тож мусив особисто взяти на себе всі наслідки. Він і загинув від руки мусульманського фанатика 6 жовтня 1981 року.

 

Садатів наступник Хосні Мубарак став послідовником його політики, виявляючи, однак, більше хитрості й вагань. Єгипет поетапно вернув собі Сінай, але не сектор Гази. Ізраїльський уряд вирішив начебто населити євреями Західний берег Йордану і, не вагаючись, оголосив ЗО липня 1980 р. анексію Єрусалима. Крім того, як далі побачимо, Ізраїль тяжко розчарував Єгипет, захо­пивши південь Лівану.

 

З грудня 1987 р. почалося велике повстання палестинців Захід­ного берега і Гази проти ізраїльтян. За акцією, яка дала початок цьому повстанню, воно прибрало назву «Інтіфада».

 

Ліванська драма

 

Населення Лівану складається більш-менш порівну з християн (переважно з маронітів, приєднаних до Рима, і греко-ортодоксального напрямку) та мусульман (на півночі — в основному сунітів, а на півдні — більше шиїтів), які живуть в обстановці непевної рівноваги від часу конфлікту 1958 р. . Наплив озброєних пале­стинських біженців, залежних від ОВП, створення, особливо на півдні, серйозно озброєних таборів спричинилися в 70-і роки до створення держави в державі, держави, озброєної значно сильніше від маленької ліванської армії — саме те, чого уникнув король Кусейн у Йоранії в 1970 р.

 

Християнсько-палестинська фаза

 

13 квітня 1975 р. на автобус із озброєними палестинцями, який проїжджав кварталом християн-фалангістів (збройна організація), учинено напад, і втрати з обох сторін були численні. З цієї події починається перша фаза війни, яку можна назвати «християнсько-палестинською» і яка тягнеться до 1976 р. . Вважаючи, що ліванський уряд під керівництвом поміркованого Солеймана Франж'є не виконує свого обов'язку, фалангісти розпочали бо­ротьбу проти палестинців під проводом свого лідера П'єра Жмайєля. В низці боїв, які досягли центру Бейрута, і ефемерних перемир'їв жорстока громадянська війна з кривавою різаниною з того й того боку розгорялася під пильним поглядом сірійців та ізраїльтян. Сірійський президент передовсім прагнув, щоб перемога не дісталася жодному з двох таборів, шукаючи приводу для прямого втручання. Саме для цього він підтримує християн у боротьбі проти друзького лідера Камаля Жумблата, союзника палестинців. Поряд із цим ще одне дивне явище: Сирія також виступає проти палестинців з ОВП. Сірійські війська вдираються до Лівану.

 

Сірійсько-християнська фаза (1978—1981 рр.)

 

Добре прийняті християнами, сірійці протягом 1977 р. в ролі «Арабських сил замирення» забезпечують хоч і неповний, а все-таки мир, який дає змогу відновити життя, зокрема в Бейруті. Ізраїльтяни не зацікавлені в цій сірійсько-християнській солідар­ності (з новим президентом Саркісом). Вони вступають в альянс із християнами на півдні (Саад Хаддад), сподіваючись у такий спосіб зміцнити свій північний кордон, а також підтримують і навчають фалангістів під керівництвом Бешіра Жмайєля, сина Мішеля. Крім того, ще один християнський лідер, Каміль Шамун, виступає проти сірійців.

 

Від 1978 р. сірійці теж активізують свою діяльність, зокрема проводячи бомбардування. Належачи до «табору незгоди» відтоді, як єгипетський президент Садат відбув свої сенсаційні візити до Єрусалима та Кемп-Девіда, сірійський президент Асад ставить собі за мету дедалі пильніший контроль над палестинцями, аби вони не надумали пристати до єгипетського пацифізму. Тим часом ізраїльтяни примножили свої вилазки на південь Лівану, особливо у 1981 р. Однак було б помилкою спростити складні події.

 

Я дотримуюсь блискучого дослідження Люсьєна Жоржа у «Ле монд», 16—20 квітня 1985 р.

 

Відбувались «війни у війні»: «шиїти проти палестинців у Бейруті й на півдні. Палестинці проти сірійців через алавітів та мусуль­манських інтегристів Тріполі, що протистоять на півночі (хоча Дамаск і ОВП проходять фазу союзу проти Єгипту Садата). Сірійці з одного боку, шиїти з іншого — проти іракців» (Люс^єн Жорж). До того ще з Ірану Хомейні засилає своїх агітаторів, роль яких невпинно зростає.

 

Ізраїльська фаза

 

Після жахливого бомбардування 4 червня 1982 року ізраїльська армія з набагато могутнішими засобами, ніж ті, що використову­вались у попередніх вилазках, вступила 6 червня на південь Лівану. Ізраїльтян з піднесенням зустріли християни, а також і деякі мусульманські елементи, ворожі до палестинців, як-от шиї­ти півдня. «Тимчасові» сили 00Н, розташовані там з 1978 р. (ФІНУЛ), не могли зупинити ізраїльтян, а втім, і не мали такого наказу.

 

Ізраїльтяни оточили мусульманські квартали Західного Бейрута, але там застрягли. Християнське ополчення не хотіло відверто втручатися на їхньому боці. Бешір Жмайєль вважав себе здатним виступити як миротворець, аби домогтися, щоб його обрали пре­зидентом республіки замість Елі Саркіса. Його й справді обрали президентом 23 серпня 1982 р., але 14 вересня убив лівий християнин. Заступив його брат — Амін Жмайєль. Для Ізраїлю це була чутлива втрата. Упродовж короткого періоду президент­ства Бешіра спостерігалося усунення «прогресистськими» групами ОВП палестинців Ясіра Арафата, більше ворожих до сірійців. Окрім того, було створено міжнародні сили, до складу яких входили американці, французи, італійці і британці (не плутати з ФІНУЛ) і яким належало забезпечити мир на численних демар­каційних лініях. Саме ці сили врятували Ясіра Арафата; він дістав змогу сісти з вірними йому людьми на французькі військові кораблі, що відходили до Тунісу. А в той самий час християнське ополчення разом з ізраїльтянами вчинило різанину (понад тисячу вбитих) у палестинських таборах Сабра і Шатіла.

 

Незважаючи ні на що, зродилося нове сподівання на мир. Американці, що ставили собі за мету втихомирити ізраїльтян, чи були спроможні встановити мир?

 

Фаза протистояння

 

Від 1983 року всі сподівання на мир зникли. Американські політики і далі підштовхують Ізраїль та Ліван президента Жмайєля до підписання угоди, подібної до тієї, що уклали Ізраїль

 

та Єгипет. Якщо в такий спосіб пощастить досягти виходу ізраїльтян з Лівану, то, можливо, погодяться відійти й сірійці. Для Лівану ідеальним був би вихід із країни обох іноземних сил. Але це не збігається з прямими інтересами Ізраїлю, який дивним чином воліє забезпечувати свій кордон у взаємодії з християнами. Ізраїльсько-ліванську угоду підписано, власне, 17 травня 1983 ро­ку. Але вона так ніколи й не була ратифікована. Сирія опирається, використовуючи всі засоби, — аж до повернення елементів ОВП, розпалювання війни між Ізраїлем та південними шиїтами, закли­кання іранських шиїтів. Безславний відступ західних сил зміцнив її позиції. А от позиція президента Жмайєля ослабла. Він керує територією, не більшою від 1000 км із 10 000 кв. км Лівану, на південь від Бейрута. Офіційна армія, розколовшись на кілька груп, покидає Бейрут і країну. Ліван перетворився на вбрання Арлекіна, і на цих руїнах війна, що вже забрала понад 100000 людських життів, триває далі. Ніщо не дало змоги зупинити катастрофу: ні «Арабські сили замирення», ні ФІНУЛ, ні західна група втручан­ня, ні незліченні й винятково неефективні посередництва араб­ських держав, Заходу, 00Н.

 

Замирення видається дедалі більше прив'язаним до діяльності Хафеза Асада, президента Сірії, претензії якого можуть включати анексію Лівану, а насамперед — знищення християнського табору. Відомо, що саме християнин, колишній президент республіки Солейман Франж'є закликав сірійців виступити проти палестин-ців, які утворили державу в державі. Сірійці мають сильне озброєння радянського виробництва. Вони підбурюють до наступу ліванських мусульман; друзького лідера Валіда Жумблата; соціа­ліста, лідера сунітів Селіма Маса, дочка якого стала заручницею в Дамаску; «Хезболла», шиїтів-дисидентів екстремістського на­прямку, ліванську комуністичну партію, палестинських перекин­чиків, крайніх лівих християн («Національна сірійська партія») — в цілому 18 груп.

 

На противагу тому, християни й численні суніти перебувають під командуванням генерала Мішеля Ауна, якого призначив на посаду голови уряду останній президент Ліванської Республіки Амін Жмайєль у вересні 1989 року. Генерал Аун пишномовне заявив, що його мета — витурити геть сірійців. Унаслідок цього почалося щоденне обопільне бомбардування Бейрута — Західного (мусульманського) та Східного (християнського).

 

У Південного Лівану є також армія під командуванням гене-рала-мароніта, в якій чимало шиїтів.

 

Загалом Ліван залишається в світі одним з основних полюсів насильства. Як угамувати це насильство? Якийсь час можна було припустити, що радянсько-американське зближення дозволить на­тиснути на Сірію, щоб вона, нарешті, покинула країну. Та чи зміг би СРСР добитися від свого сірійського союзника зміни в його поведінці? Франція обмежилась символічними жестами, вивізши кілька десятків поранених і надіславши авіаносець (який тримався за 300 км від берега!). Оскільки спостерігаємо нині певне зближення між СРСР та Ізраїлем, а СРСР підтримує ОВП, виразно настроєну проти сірійців, рішуче радянсько-американське втручання ніяк не виключене!

 

Однак останні події, навпаки, лише зміцнили сірійську позицію. Це випливає, найперше, з тривалих переговорів між двома табо­рами, схвалених наддержавами, за посередництва Саудівської Аравії, Алжиру та Марокко. Підписано угоду в Таєбі (жовтень 1989. р.). Але сподівання прихильників генерала Ауна на те, що сірійці погодяться покинути долину Бекаа, а згодом і всю тери­торію Лівану, виявилися марними. В Таєбській угоді немає жод­ного пункту, який передбачав би відступ сірійців. Тож генерал Аун вирішив на таку угоду не приставати: Зразу потому ліванські депутати, скликані під сірійською протекцією, обрали президентом республіки поміркованого християнина, Рейс Маавада (листопад 1989 р.). Чи не видався він сірійцям надто незалежним? Мабуть, так, коли взяти до уваги, що він загинув від вибуху бомби, підкладеної в його автомобіль. І за одну добу обрано нового президента, християнина, настроєного рішуче за сірійців, Еліаса Грауї.

 

Він увільнив генерала Ауна від обов'язків, одначе той зберіг своїх прибічників.

 

Оточений, загнаний до французького посольства, генерал після тривалих переговорів зміг вернутись до своєї країни за умови, що припинить у ній будь-яку політичну діяльність. У серпні 1922 р. християнами бойкотовано, а багатьма мусульманами засуджено загальні вибори, що їх організували сірійці. На час написання цих рядків ще невідомо, чи зможе дати якісь результати ізраїль­сько-арабська конференція, навіть за умови, що Ізраїль замінив, унаслідок виборів, праву більшість з «Лікуду», під проводом Іцхака Шаміра, на соціалістичний уряд під керівництвом Іцхака Рабіна.

III. Перська затока

 

Іранська революція

 

В Ірані весь 1978 рік відзначався тяжкими сутичками і зростанням опору проти шаха, який, зрештою, подався у вигнання 16 січня 1979 року. Видатний проводир мусульман-шиїтів аятолла Хомейні покидає мале містечко Нофль-ле-Шато у Франції, звідки він вів безупинну пропаганду, і 1 лютого прибуває до Тегерана. Там установлює «Ісламську республіку», різко розірвавши з СРСР, а також із США. Упродовж року, з 4 листопада 1979 р. по січень

 

1980 р., персонал посольства США залишався заручниками, а президент Картер нічого не міг удіяти, крім спроби авіанальоту в квітні 1980 р., невдача від якого завдала тяжкого удару по престижеві президента.

 

Ірано-іракська війна

 

Поки тривала війна в Лівані, на берегах Перської затоки роз­горівся інший, іще смертоносніший конфлікт. Ірак під проводом партії «Баас», яку очолював Саддам Хусейн, вирішив 22 вересня 1980 р. напасти на Іран і вернути собі спірні території в Хузестані, що їх він віддав Іранові в березні 1975 р., але з жалем, оскільки вони арабомовні. В Багдаді вважали, що йдеться про блискавичну війну, що, крім територіальних загарбань (іракці захопили за три місяці смугу 600 км завдовжки і 20 км завширшки з трьома містами на ній, у тому числі — з портом Хорремшехр на півдні), дозволить повалити або ж ослабити режим аятолли Хомейні. В Іраці багато шиїтів (52% населення), і їх можна підбити на «мусульманську революцію». Нарешті, Іран повсякчас допомагав іракським курдам, що вели безперервну криваву боротьбу проти Багдада.

 

Як це буває в таких випадках, конфлікт переріс у тривалу війну. З січня по вересень 1981 р. вона була позиційною. На­прикінці цього періоду іранці розпочали контрнаступ, який дозво­лив їм визволити оточене нафтопромислове місто Абадан, відбити порт Хорремшехр (травень 1982 р.) і загалом відвоювати втрачені території в липні 1982 р. Іран розпочав широкий наступ з метою, як це собі уявляли в уряді, пробити дорогу для наступу на... Єрусалим. Наступ призвів до численних жертв і дав лише незначні завоювання, війська загрузли в болотах Хонейзи під Басрою.

 

У лютому 1984 р. новою подією стала повітряна війна. Спо­чатку вона полягала в авіанальотах, що їх Ірак чинив на нафто­наливні судна, котрі вирушали з іранських портів і пропливали Перською затокою. На початку 1985 р. почали бомбардувати міста — і, певна річ, не щадили мирного населення. Американ­ський військовий корабель навіть помилково збив іранський рей­совий пасажирський літак. Це була страшна катастрофа, яка призвела до багатьох невинних жертв.

 

Хто підтримує двох супротивників?

 

Населення Іраку становить 14 мільйонів чоловік, а Ірану — 40. Проте Ірак має значно більшу кількість сучасного озброєння: танків (2,5 проти 1) і літаків (5 проти 1), які врівноважують маси іранських фанатиків («Пасдарани», або ж «Революційна гвардія» — переважно молоді хлопці, що їх набирають мулли, які відіграють роль військово-релігійних комісарів). Нерівність військо­вих сил ще більше зросла з 1983 року, коли СРСР надумав добряче забезпечити Ірак сучасною зброєю. Франція вчинила так само, підписавши до того ж нові контракти. Саудівська Аравія та нафтові держави Перської затоки фінансували іракську війну. Іранці засуджували американців і радянців, як запеклих ворогів релігії. А проте СРСР начебто зберіг добрі стосунки з Іраном і використовує дружні країни — Північну Корею, Лівію, Сірію, Південний Йємен для забезпечення Ірану зброєю. Він намагався також уласкавити водночас і арабів-радикалів, і арабів поміркованих (із серпня 1984 р. він постачав Кувейтові сучасне озброєння). Ізраїль так само продавав Іранові зброю. Відзначимо також, що Іран звинуватив Ірак у використан­ні отруйних газів. Що ж до Саудівської Аравії, то вона побуду­вала «лінію Фадх», з-поза якої її авіація нападала на іранські літаки.

 

Війна видавалася безглуздою та безцільною, тож було приведено в дію деякі контакти, досі ще мало вивчені, для припинення ворожих дій. Вдовольнімося повідомленням, що 8 серпня 1988 р. генеральний секретар 00Н Перес де Куельяр оголосив: вогонь буде припинено 20 серпня, і це підтвердили подальші події. Але ж припинення вогню — це ще не мир. 26 серпня розпочались переговори. Вони не видавались успішними. Але, принаймні, перестали вбивати.

 

Смерть аятолли Хомейні (3 червня 1989 р.) також стала подією неабиякого значення. Засновник Ісламської республіки, «вождь революції», він мав необмежену владу. Йшов дорогою абсолютної нетерпимості, інспіруючи криваві репресії та придушуючи будь-яку свободу думки. Його остання сенсанційна акція, в лютому 1989 р., полягала в тому, щоб засудити на смерть, хоч би де він перебував (тобто убити поза межами Ірану) Салмана Рушді, автора твору «Сатанинські вірші», як і його «співучасників» — перекладачів, видавців. Це — щоб помститися, мовляв, за знева­жений іслам. Хомейні вдався до такого заклику на порушення міжнародного права.

 

Знайти наступника Хомейні було непросто. Та здійснилося це відносно спокійно. Призначеного «спадкоємця» аятоллу Алі Мон-тазері, відомого своєю нетерпимістю, усунули на користь начебто поміркованішого голови Ісламського парламенту Алі Акбара Га-шемі Рафсанджані. Однак на час написання цих рядків ситуація залишається неясною.

 

Проблема Перської затоки

 

Повалення шаха в січні 1979 року, ірано-іракська війна, розпочата у 1980 р., і радянська інтервенція в Афганістані (грудень 1979 р.) порушили геостратегічну проблему значного масштабу. Чи зможе тепер Захід забезпечувати себе нафтою Перської затоки? «Від 1979 р. затока в стані кипіння» (Рауль Делькорд).

 

Після падіння шаха і здійснення ісламської революції в Ірані (січень 1979 р.) США втратили свого найвідданішого союзника в цьому регіоні. Радянське завоювання Афганістану, хоча воно і на­штовхнулося на значний опір, дозволило СРСР захопити бази за 500 км від Перської затоки. Досить було «лівого» державного перево­роту в Ірані (здійсненого моджахедами «Халку»), щоб позбавити Захід головних світових запасів нафти. США через це взялися до діла:

 

1. Зроблено серйозні попередження. У січні 1980 р. президент Картер заявив: «Намагання зовнішньої сили прибрати контроль над зоною Перської затоки буде розцінюватись як замах на життєві інтереси США. Таким намаганням даватиметься відсіч усіма засобами, включаючи військову силу». Президент Рейган підтвердив цю позицію.

 

2. Влаштовано периферійні бази (держави Затоки відмовили американцям надати постійні бази на своїй території). На півночі: Інджирлік поблизу Адани в Туреччині; Рас-Банас у Єгипті. На півдні: Оман; Бербера й Могадішо (в Сомалі); Момбаса (в Кенії). На південному сході: острів Дієго-Гарсія, що його віддав на правах оренди острів Маврикій.

 

3. Створено «сили швидкого розгортання» зі 110000 чоловік.

 

4. Заохочення і допомога внутрішньо загрожуваним державам Затоки (60% шиїтів у Бахрейні, 35% у Кувейті, 5% у Саудівській Аравії). Коли загін традиціоналістських ворогів Саудівського уряду захопив святі місця Мекки в листопаді 1979 р., вигнати їх звідти вдалося лише силою. Так само — допомога від зовнішньої загро­зи; США постачають їм зброю. Саудівській Аравії надано АВАКС — найновітніші мобільні радари, що взаємодіють з влас­ними силами американців.

 

5. Сприяння єдності держав Затоки. 25 березня 1981 р. суверени Саудівської Аравії, Оману, Об'єднаних Арабських Еміратів, Ката­ру, Бахрейну і Кувейту заснували Раду співпраці Затоки, яка, щоб не видаватися занадто проамериканською, спирається також на Францію. Але Рада співпраці має армію з особовим складом лише в 170000 чоловік, чого аж ніяк не досить для захисту нафтових промислів. Проти цієї армії та американських РДФ у 110000 бійців СРСР мав у 1988 р. 90000 солдатів у своїх механізованих формуваннях в Афганістані і 200 000 на Кавказі та в Туркестані. Тож СРСР не був дуже схильний підтримувати політику витіснення великих держав з Перської затоки.

IV. Війна в Затоці

 

У світі, де повсюдно шириться насильство, війна в Затоці набула особливого значення після масованого втручання США, частково підтриманого Францією/ Великобританією, Сирією та ліченими арабськими країнами.

 

Все почалося з нападу іракського правителя Саддама Хусейна 2 серпня 1990 р. на Кувейт та його повної окупації.

 

Мета супротивників

 

За браком джерел цілком точно з'ясувати мотивацію дій Саддама Хусейна важко. Звичайно, Кувейт додавав йому можливість збіль­шити виробництво нафти, і без того вже значне. Саддам Хусейн вважав також, що Кувейт — давня провінція Іраку, згодом штучно відокремлена. Але, можливо, він дивився на справу набагато ширше: коли, як він розраховував, Захід на чолі зі США не стане в «сувору» позицію, диктатор зможе звідти зі своєю могутньою армією завоювати Саудівську Аравію, Арабські Емі­рати, Йємен, а головне — знищити Ізраїль. Все це, певна річ, залишається тільки припущенням.

 

Щодо американців, то хіба лише прагнення захистити країну — жертву військового нападу, — а також порушення міжнародного права примусило їх зайняти жорстку позицію? Інші країни широко забезпечували США нафтою. Можна припустити, що президент Джордж Буш побоювався, аби Ірак не набув за короткий проміжок часу ядерної зброї. В руках людини, що її він розцінював як імперіалістичного диктатора, такий засіб становив жахливу небез­пеку, насамперед для Ізраїлю.

 

Переговори і військові операції

 

Від 2 серпня 1990 до 17 січня 1991 року відбулась низка складних переговорів з одночасним нарощуванням військових сил. Рада Безпеки 00Н наполягала на негайному виведенні військ окупанта, а коли той відповів відмовою, оголосила йому економічний бойкот, результати якого могли бути тільки загальними й недостатніми, Саддам Хусейн звертався — і часом успішно — до арабської громадськості, закликав мусульман піднятися на священну війну погодився навіть укласти мирну угоду з Іраном, за якою віддавав землі, окуповані в ході довгої ірано-іракської війни. Схвалив також обмін військовополоненими.

 

Подією в міжнародних стосунках стало засудження Радянським союзом — Горбачов іще був при владі — свого недавнього союзника, яким був Ірак для СРСР, що вдосталь озброїв його

 

звичайними засобами всіх видів. Ні СРСР, ні Китай не викори­стали свого права вето в Раді Безпеки. Ірак захопив заручниками вихідців із Заходу, які перебували на його території та в Кувейті. Після затримання французьких дипломатів президент Міттеран вирядив 13 000 військовослужбовців до Саудівської Аравії («опе­рація Даге»). Так само вчинили і Англія, і ворожа Іракові Сирія з невеликим єгипетським та марокканським контингентами. Аме­риканські військові сили під командуванням генерала Шварцкопфа перевищили 400 000 особового складу з кількома тисячами літаків.

 

Поразка Іраку

 

Війна, що по-справжньому почалася 17 січня 1991 р., спочатку була переважно повітряною («Буря в пустелі»). 24 лютого союз­ники повели наступ на землі. За чотири дні іракську армію майже повністю знешкодили. Втрати союзників — мінімальні, що проде­монструвало, між іншим, і технічну перевагу американської зброї над тією, що СРСР надав Іракові.

 

28 лютого Саддам Хусейн прийняв беззастережно всі умови, висунуті ООН, і президент Буш наказав припинити бойові дії.

 

Перше ніж розглянути сенс такого успіху союзників та його найважливіші наслідки, відзначимо, що Саддам Хусейн помилився у своїх розрахунках з декількох пунктів.

 

1. Іран, попри іракські територіальні поступки, утримався від допомоги своєму недавньому супротивникові.

 

2. Незважаючи на широкі маніфестації в багатьох арабських країнах, не сталося нічого навіть схожого на священну війну, яка допомагала би братній країні, атакованій Заходом.

 

3. Незважаючи на обстріл з Іраку ракетами СКАД радянського виробництва території Ізраїлю, уряд цієї країни мав мужність не відповідати на удари, що неминуче спровокувало б усеарабаську реакцію. Така мудра поведінка сприяла діям американців, і вони надали Ізраїлеві вельми досконалі ракети «Петріот», які призна­чаються не для обстрілу ворожої території, а для підривання ворожих ракет у повітрі.

 

Чому президент Буш так швидко припинив боротьбу?

 

Продемонструвавши силу характеру протягом усього періоду кон­флікту, Буш припинив війну, не взявши Багдада, не усунувши Саддама Хусейна, не розгромивши до решти іракської армії, хоча все це видавалося цілком здійсненним. Генерала Шварцкопфа начебто навіть засмутила така стриманість.

 

Можна все це віднести за рахунок поваги до міжнародного права. Кувейт — напівзруйнований, з нафтовими свердловинами, охопленими вогнем, — визволено. Опріч правового аспекту такої постанови, чи не побоювався Джордж Буш, що СРСР підтримає свого давнього союзника? Власне, СРСР був від цього далекий, адже режим його наближався до свого кінця. Буш, можливо, не бажав, щоб Іран зіграв тут головну роль. Можна також припу­стити, що президент вважав досягненою свою мету: знищення військового ядерного виробництва. Саддам Хусейн, щоправда, втратив далеко не все. 29 травня Джордж Буш запропонував контрольну перевірку на зброю масового знищення (ядерну й хімічну); експерти ООН, незважаючи на всі зволікання Саддама Хусейна, спромоглися викрити частину іракських проектів. На­решті, у серпні 1992 р., вони змогли ствердити, що Ірак більше не володіє засобами для створення таких озброєнь.

 

Курди і шиїти

 

Маючи у своєму розпорядженні регулярні війська, іракський уряд придушив повстання, яке підняли проти нього курди на півночі та шиїти на півдні. Курдському народові ніколи не щастило добитися незалежності і возз'єднання. За віровизнанням більшість курдів — мусульмани-суніти. З 25 мільйонів у Туреччині прожи­ває їх 12 мільйонів, 6 — в Ірані, 4 — в Іраці, 1 — у Сирії та якась невелика кількість на півдні колишнього СРСР. Повстання їм не вдалося (березень 1991 р.). Після довгих вагань союзни­кам довелось утворити на півночі зону, закриту для іракських військ. Турки заборонили перехід на турецьку територію великого числа біженців. Франко-англо-американські війська, які контро­лювали Північну зону Іраку, поступово замінювалися силами ООН.

 

Повстання мусульман-шиїтів на півдні Ірак також жорстоко придушив. Щоб перешкодити дальшому веденню боїв, американці домоглися в серпні 1992 р. від ООН резолюції, яка забороняла іракським літакам пролітати над територією, населеною шиїтами, визначивши як межову лінію 32-й градус північної широти. Франція і Англія вирішили також перекинути кілька літаків у ту зону. Саддам Хусейн рішуче протестував проти такої ухвали, так само як і проти резолюції № 715 Ради Безпеки, що ставила під міжнародний контроль усю сукупність іракської військової промис­ловості.

 

Отож, не заглиблюючись у заплутані подробиці всієї справи, можна зазначити, що війна в Затоці аж ніяк не розв'язала проблем регіону.

V. Недобудована Африка

 

55 незалежних політичних одиниць на мапі Африки замінили розлогі плями імперій (Британської, Французької, Португальської, Бельгійської та Іспанської). Ці одиниці досить рідко являють собою нації, тобто достатньо гомогенні сукупності, ладні проживати спільно. Навіть юридичне прийняте поняття держави залишається досить непевним. У багатьох країнах є часом замало адміністра­торів, щоб держава могла нормально працювати. На цю недобудованість держави з багатьма внутрішніми джерелами власних злигоднів (неефективність зовнішньої допомоги, постійна нестабіль­ність режиму, можливість державного перевороту до смішного не­значними силами, корупція) накладаються природні нещастя: роз­ширення засушливих зон у субтропічних широтах (Сахель) із швидкістю 600 000 км на рік, що призводить до бунтів, пе­реміщення населення, а особливо — до величезної смертності.

 

У 1992 році становище Сомалі видавалось найжахливішим. Північна Африка (шість країн Магрібу, якщо включати Демокра­тичну Республіку Сахраві, про яку ще поговоримо, і Єгипет) відрізана від решти Африки Сахарою, де кордони колоніальних часів, що диктують кордони сучасні, позбавлені будь-якої логіки. Далі лежить величезний блок країн Чорної Африки. А на край­ньому півдні простяглася на 1 221 000 км2 могутня промислова Південне-Африканська Республіка з населенням 28 мільйонів, яким правила біла меншість із 13%, ставлячи себе над чорними і відмежовуючи себе від них практикою «апартгейду», суворо засудженою 00Н.

 

Безмежний африканський континент, розтерзаний, убогий, ча­сто нестабільний і погано керований, нині виступає як міжнародна ставка першої величини.

 

Французька політика в Африці

 

Очевидний параліч американської політики в Африці звільняє місце для ширшої діяльності Франції. Вона має бази, в Сенегалі, в Кот-д'Івуарі і в Габоні; з двома останніми підписано оборонні угоди; з 19 державами Франція співпрацює у військовій сфері (інструктори, спорядження). Особлива її роль у Чаді, як, наприк­лад, допомога урядові в боротьбі проти повстанців із ФРОЛІНА, яких підтримує Лівія. Крім недавніх подій у Мавританії, Франція уникає прямих утручань. Загалом в Африці присутні 19000 її військовослужбовців, з яких 6000 — на сході [Джибуті, Майотта (один з Коморських островів — прим, перекл), острів Реюньйон]. Центральний епізод пов'язаний із захопленням Шаби, на півдні Заїру, повстанцями з Анголи. Вирішивши допомогти поміркова­ному режимові генерала Мобуту, марокканський король Гасан II

 

надіслав йому з тисячу своїх людей. Франція надала літаки «Трансаль» для перевезення матеріально-технічних засобів (8—16 квітня 1977 р.). Це був, за словами президента Жіскара д'Естена, «знак солідарності Європи і Африки». Американський президент Картер схвалив цю операцію, яку, власне, засудили тільки «прогресистські» країни в Африці (підтримані СРСР). 6 травня 1978 р. Франція вже прислала загін парашутистів з новою американською матеріально-технічною допомогою до шах­тарського містечка Колвезі, що в тій-таки області Шаба в Заїрі, де проживає чимало європейців, зокрема бельгійців. Містечко було під загрозою нападу революційних загонів з Анголи.

 

Коли 27 червня 1977 р. Джибуті дістала незалежність, фран­цузький президент висловився за можливість «пакту солідарності» між Європою і Африкою. Така політика, яку розпочав міністр співпраці в уряді Шірака П'єр Абелен, привела до конвенції Ломе (Того) 28 лютого 1975 р. Було розширено допомогу, яку Європейська спільнота обумовила конвенцією Яунде. Цього разу тут зібралося шість країн ЄЕС та 19 африканських франкомовних, окрім Сомалі. Тепер же до дев'яти країн ЄЕС приєдналися 46 франкомовних країн Чорної Африки, 21 країна Британської співдружності (13 — в Африці, 5 — з Карибського басейну, З тихоокеанські), а також Ефіопія і Сомалі. Відкрилися нові перспективи для французької політики в Сахарі і Чаді. Країни, що приєдналися до ЄЕС, дістали назву «африкано-карибо-тихоо-кеанських» (АКТ).

 

Конвенція Ломе передбачала: фінансову допомогу, в чотири рази більшу за ту, яку обговорювали в Яунде; певну стабілізацію цін на 12 продуктів, експортованих АКП; вільний доступ для 99,2% продукції АКП на ринок ЄЕС; промислову співпрацю. Важливо відзначити також щорічні наради «франко-африканських конвенцій» з 1974 р. на найвищому рівні. До франкомовної групи пристала також більшість колишніх португальських колоній. Від­сутні лише країни-«прогресисти»: Мадагаскар, Гвінея, Конго.

 

Така політика багатостороннього кооперування між двома гру­пами цілком укладається у французьку концепцію після деко­лонізації. Третя конвенція в Ломе скликана в 1983—1984 рр.

 

На противагу тому, більшість африканських країн несхвальне поставились до факту, що Франція зважила на результати рефе­рендуму на острові Майотта, який 99 відсотками голосів (прого­лосувало 84% виборців) відмовився йти до незалежності за інши­ми островами Коморського архіпелагу і залишився з Францією (8 лютого 1976 р.). Особливе обурення і суворе засудження, зокрема, конференцією 82 позаблокових країн, що зібрались у Коломбо в серпні 1976 р., викликало постачання зброї до Півден­ної Африки та план надати цій країні ядерне озброєння. Але цей тип реакції в Африці завжди лишався ефемерним.

 

Незалежність Іспанської Сахари. «Фронт Полісаріо»

 

Незалежність колишньої Іспанської Сахари — величезного просто­ру пустелі, населеного якоюсь сотнею тисяч людей, порушила і порушує цілу низку проблем, які виходять за межі цієї гео­графічної зони. Від 1957 р. опір сахравітів (бійців за незалежність Іспанської Сахари) відкинув іспанців на узбережжя. Загрузнувши сама в алжирській війні, Франція подала допомогу іспанцям 10-тисячним загоном (операція «Помело»). Іспанці утримували там 80 000 солдатів аж до смерті генерала Франко.

 

В травні 1970 р. Марокко і Мавританія вирішили скоординувати свої зусилля для деколонізації цієї території. Такої самої згоди досягнено у вересні 1970 р. на зустрічі в Нуадібу між Мавританією та Алжиром. Ця троїста злука протрималася до жовтня 1974 р". Тоді Арабська ліга, скликана в Рабаті, затвердила резолюцію, за якою Марокко і Мавританія — «дві сторони, яких стосується майбутнє Західної Сахари». Тож Алжир перестав брати участь у нарадах трійки.

 

У травні 1973 р., після деяких попередніх подій, утворився «Народний фронт за визволення Сагія-ель-Хамри — Ріо-де-Оро» («Фронт Полісаріо»). Спершу прихильний до Мавританії, згодом «Фронт Полісаріо» зблизився з Алжиром. Під час агонії генерала Франко, 14 листопада 1975 р., між Іспанією, Марокко та Маври­танією підписано в Мадріді тристоронню угоду щодо самовизна­чення нової країни.

 

Тоді-то й почалася суперечка. Алжир та озброєний ним «Фронт Полісаріо» висловились за незалежність цієї країни. Останній відразу рушив у наступ на маленьку мавританську армію. Марок­канці і мавританці розділили територію 14 квітня 1976 р. Марокко організувало велику народну демонстрацію, щоб оволодіти зоною («Зелений марш» у листопаді 1975 р.).

 

«Фронт Полісаріо» розпочав відтоді боротьбу наскоками та саботажем проти мавританців; з-поміж 2600 французів — жителів Мавританії взяв заручників. Найдивовижніше, що ця організація, добре забезпечена російською зброєю, нахвалялася тим, що зуміла згрупувати 10 000 бійців, що для населення в 74 000 жителів, за іспанським переписом 1974 р., — щоправда, піддаваним сумніву,— видається доказом прямого алжирського втручання. На карті сто­ять серйозні інтереси (фосфатні копальні). Має вагу також ідеоло­гічний аспект. Хоч би якого ступеня була його автентичність, «Фронт Полісаріо» символізує «прогресизм». 27 лютого 1976 р. проголошено Демократичну Республіку Сахраві, яку визнали за короткий час 11 із 148 членів 00Н. Список їх промовляє сам за себе: Алжир, Ангола, Гвінея-Бісау, Мозамбік, Бенін, Руанда, Бурунді, Мадагаскар, Сейшели, Того, Північна Корея. В 1984 р.

 

загальне число їх становило вже 60 (ЗО африканських, 8 азійських, 16 латиноамериканських, 6 океанійських і єдина євро­пейська — Югославія). Однак жодна з країн НАТО, жодна з Варшавського договору, ні Китай, ні Індія, ні Індонезія, ні Японія, ні Бразилія, — тобто жодна з найрозвиненіших промислове, найбільших територією і населенням країн не визнала Сахраві.

 

Від 1975 р. війна в цій зоні не припиняється. Загони «Фронту Полісаріо», що їх щедро озброїв Алжир, отаборившись в основному в Тіндуфі, борються на цій території з королівськими збройними силами Марокко, а до 1978 р. — з Мавританією, якій епізодично допомагала Франція (бомбардування формувань сахравітів у грудні 1977 р. літаками з Дакара).

 

10 липня 1978 р. державний переворот покінчив з режимом президента Мохтара Ульда Даддаха в Мавританії. Зруйнована війною країна вийшла з цього конфлікту. До 1980 р. мобільні підрозділи «Фронту Полісаріо» завдали кількох поразок озброєним Францією марокканцям. Але в травні 1980 р., марокканці здобули перемогу при Джебель-Варкізі й знов узяли під контроль свою зону, найбагатшу, оскільки саме тут — головні поклади фосфору. Вони обгородили територію кам'яними мурами з колючим дротом, оточили мінними полями, радарами та змінною вартою. Між 1980 і 1985 рр. споруджено ще чотири мури, що перекривають дедалі ширшу площу (близько 150000 км2). Будується і п'ятий мур.

 

Жодної згоди не пощастило досягти між Марокко, що анексує північну частину, і Алжиром, що прагне справжнього створення нової арабської держави в Сахарі. Організація арабської єдності, визнавши Сахраві (лютий 1982 р.), спровокувала бойкот з боку короля Марокко Гасана II. Зустріч короля з алжирським прези­дентом Шадлі Бенджедідом (лютий 1982) не дала результатів. Марокко вийшла з Організації арабської єдності та — неочікувана розв'язка — підписала 13 серпня 1984 р. в Уджді угоду про союз, щоправда, цілком теоретичний, з Лівією полковника Каддафі, який нещодавно визнав Демократичну Республіку Сах­раві.

 

Відзначимо, що Франція перебуває в складній ситуації, допома­гаючи Марокко і намагаючись зберегти привілейовані стосунки з Алжиром. Магріб розколовся на два блоки: Алжир, Туніс, Маври­танію, «Фронт Полісаріо» («Угода братерства» від 1983 р.) — і союз Марокко—Лівія. В 1983 р. боротьба «Фронту Полісаріо» проти Марокко епізодично відновлювалась.

 

Незалежність португальських колоній

 

Португальська революція в квітні 1974 р., яку здійснила армія, зродилася з розчарувань, накопичених цією армією в боротьбі проти націоналістичних рухів. 6 травня військова хунта запропонувала припинити ворожі дії в Португальській Гвінеї, Анголі та Мозамбіку. 26 серпня в Алжирі підписано угоду про незалеж­ність Гвінеї та островів Зеленого Мису. 5 вересня настала черга Лусацької угоди про незалежність Мозамбіку з урядом від ФРЕЛІМО, головного руху спротиву португальцям. Гвінея-Бісау здобула незалежність, як і острови Сан-Томе і Прінсіпі, 26 лис­топада 1974 року. Ми вже розглянули в попередньому розділі несподівану історію з Анголою, коли вона перейшла під радянську та кубинську опіку і з моменту своєї незалежності (11 листопада 1975 р.) стала жертвою громадянської війни, в якій Південна Африка підтримала антикомуністичний табір . В Мозамбіку, де уряд також прорадянський, але інтенсивно торгує з Південною Африкою, досі триває громадянська війна. РЕНАМО («Націо­нальний опір Мозамбіку») начебто був ладен розпочати переговори про припинення вогню з урядом, на чолі якого стояв Жоакім Чіссано. Альфонсо Длаклорно, керівник РЕНАМО, скаржиться на бомбардування його прихильників літаками Зімбабве. Однак керівник Зімбабве Роберт Мугабе виступає можливим посеред­ником.

 

США і Африка

 

США щодо Африки довго вагалися між відносно індиферентною позицією (період Кіссінджера, за винятком випадку з Анголою), позицією одномоментних дій часів Картера і активною «глобалістською» позицією. Ця остання, як здається, характеризує епоху Рейгана: «США сьогодні начебто дедалі більше захоплені пошуками домінантної позиції на цьому континенті» (Закі Лащі). Віднині йдеться про забезпечення стратегічної позиції, виключен­ня з гри СРСР, про допомогу країнам-боржникам та зміцнення їх.

 

Основна діяльність США спрямована на країни, в яких домінує біла раса: Південну Родезію, що перейменувалась на Зімбабве, Південну Африку, а також «Африканський ріг» на сході.

 

На Південну Африку припадає 60% усього американського капіталу, інвестованого на материку. Це єдина промислова держа­ва на континенті (40% НВП Підсахйрської Африки і 70% її промислової продукції). Американці докладають зусиль у сприянні процесові, який поклав би край системі «апартгейду» і привів би до незалежності Намібії, колишньої Південно-Західної Африки, спершу — німецької колонії, потім — британського мандату. Це відповідало б резолюції № 435 00Н. Загальна ідея така: досягти одночасно виведення 100000 південно-африканських солдатів, що здійснюють окупацію Намібії, підтримують боротьбу проти незалежницької СВАПО і часом роблять вилазки до Анго­ли,— а також виведення кубинських солдатів з Намібії (Лусацька угода між Анголою та Південною Африкою). Нижче ми об­говоримо це виведення; здається, ангельська проблема нібито врегульована. Питання в тому, чи довго такий стан зберігати­меться.

 

Особлива роль Лівії. Чад

 

Лівія — країна з населенням в 3,2 мільйона жителів, що володіє багатьма величезними родовищами нафти, — являє собою винят­ковий у нинішньому світі випадок, завдяки незвичній особистості її всесильного керівника, полковника Каддафі. Ми вже згадували про його прихід до влади і поступовий розвиток поведінки від радянофобії до дуже тісного зближення з СРСР. Але, на відміну від «безумовних» Куби та В'єтнаму, полковник аж ніяк не комуніст. Він виступає найперше фанатичним мусульманським лідером, який стоїть за найбрутальніший і найвсеосяжніший ре­волюційний метод. До того ж, характер у нього дуже мінливий. Здобувши всю повноту влади, він не має досить людей для створення імперії. Каддафі по черзі намагається «об'єднатися» з Єгиптом, Тунісом (1979 р.), Мавританією (квітень 1981 р.), Чадом і нарешті, в 1984 р., з Марокко, достатньо віддаленим, щоб уникнути територіальних інцидентів. Водночас він використовує свої значні можливості, а можливо, й фонди східноєвропейських країн для готування партизанів-бойовиків або саботажник чи терористичних груп, а також для повсюдної підтримки антиамериканських, антиізраїльських рухів, ворожих і до поміркованих арабів. У цій царині, поки що малодосяжній для історика, вже виявилась діяльність лівійського керівника, і не лише у близьких країнах: Туніс (січень 1980 р., коли він відмовився від об'єднання в союз); Судан, проти маршала Німейрі (якого скинув у квітні 1985 р. генерал Абдель Рахман ель-Дахаб, що видається про-західником ліберального напрямку, оточеним пролівійцями), але й у країнах більш віддалених: південь Філіппін, де мусульманське населення бунтує проти центральної влади; Нова Каледонія (під­тримання руху канаків проти французького суверенітету), Марті­ніка, Гваделупа, а так само — Мальта, Ліван тощо. Каддафі дійшов навіть до заклику чорношкірим солдатам дезертирувати з армії США!

 

Найістотнішою стала з 1980 р. проблема Чаду. Ця країна є найяскравішим прикладом безглуздості кордонів, успадкованих від колоніальних часів. На території в 1 284 000 км2 проживає менше 8 мільйонів населення, що складається з дуже різних груп, як-от мусульмани на півночі, християни та послідовники культу предків на півдні. Саме між двома північними групами — зонами Сахари і савани — розгорілася з 1966 року найзапекліша боротьба, яка не дала успіху жодній стороні. Франція втрутилася в 1976 році, але згодом покинула країну. Угоди в Лагосі 1979 р. визнали ГЮНТ (Перехідний уряд національної єдності) під керівництвом Гукуні Уеддея як законний уряд. У червні 1982 р. інший лідер, Гіссен Абре, керівник ФАН («Збройних сил Півночі»), якого підтримали США, Заїр, Єгипет, вибив ГЮНТ зі столиці Нджа­мени. Спираючись на допомогу Лівії, Гукуні теж з півночі вирушив на відвоювання столиці. Французький уряд на заклик Гіссена Абре та поміркованих африканських держав дійшов ухвали про втручання силами 3000 особливого складу (операція «Манта»). До них приєдналися 2000 заїрських солдатів. Війська ці билися з ГЮНТ, підтриманим лівійцями, але змусили його залишитись на півночі країни.

 

17 вересня 1984 р. Франція та Лівія підписали угоду. 9 жовтня обидві країни оголосили, що одночасно виводять свої війська. Розігралася своєрідна комедія, яка засвідчила, що в очах фана­тичного антизахідника найбрутальніша брехня є тільки законним маневром. Бо ж французи покинули Чад, а значна частина лівійців там залишилась, як показали спостереження американсь­ких супутників. Президент Міттеран вирішив прийняти запрошен­ня грецького прем'єр-міністра Андреаса Папандреу прибути на острів Кріт, щоб зустрітися з ним, а водночас і з полковником Каддафі 15 листопада. Той заявив, що в Чаді залишились лівійські війська, але вони, мовляв, не «наступальні». Тут добре видно обмеженість засобів, що їх велика держава може вжити супроти зухвальства малої країни, яка безкарно глузує з неї. «Якщо вони підуть, підемо й ми, — говорив французький міністр зовнішніх стосунків Клод Шейсон. — Якщо ж вони повернуться, повернемось і ми». Однак лівійці не пішли, а французи не повернулись. І на франко-африканській зустрічі у верхах в Бужумбурі (Бурунді) 11 листопада 1984 р. деякі африканські представники висловили сумнів щодо надійності французьких зобов'язань.

 

Відзначимо, що Лівія вважає своєю територію, яку вона відтяла на півночі Чаду, площею близько 115000 км2 (смуга Аузу); П'єр Лаваль поступився нею Муссоліні за Римською угодою 5 січня 1935 р., проте Італія так її ніколи й не анексувала, бо угоду не було ратифіковано. У 1989 р. Лівія і Чад підписали угоду про припинення вогню. Одначе доля смуги Аузу залишається невирішеною.

 

Судан

 

Судан, з його територією 2,5 мільйона км , — найбільша країна Африки. Під проводом президента Німейрі Судан тісно зблизився із США (тоді як Ефіопія тяжіла до комунізму), з Єгиптом та з Саудівською Аравією.

 

Як і всі країни на шляху розвитку, Судан має солідний держав­ний борг. Три південні «негро-африканські» області (Бахр-ель-Га-заль, Верхній Ніл та Екваторія) постійно бунтують проти Півночі (занадто централістичної, на їхню думку). В 1983 р. вибухнула громадянська війна. У квітні 1985 р, справжня революція, яку очолила армія, скинула Німейрі. Новий прем'єр-міністр Садек ель-Мааді не зумів контролювати революційні події на півдні, які розпалив «Народний рух визволення суданського народу» під про­водом Джона Гаронга. Зближення Судану з Лівією не зупинило цієї боротьби. З усією очевидністю тут постає проблема громадян­ства. Південь не відчуває себе єдиним цілим з Північчю.

 

У червні 1989 р. провалився державний переворот на користь колишнього президента Німейрі. Боротьба триває, і вкрай жор­стока.

 

Західні сили і «Африканський ріг»

 

Ми вже розглядали проблеми, що їх висуває цей регіон надзви­чайного стратегічного значення, а також і радянську політику щодо нього. Але й західні сили тут не відсутні. Французи тримають війська в Джибуті, в Республіці афарів та іса.

 

Американські політики так само виявляють активний інтерес до «Африканського рогу». В 1984 р., крім Ліберії, що вигнала лівій­ських та радянських дипломатів і встановила дипломатичні сто­сунки з Ізраїлем, ще три держави на сході Африки — Сомалі, Кенія, Судан отримали значну американську допомогу, почасти й військову (50%), та конкретну технічну, спрямовану переважно на зміцнення приватного сектора в економіці (так само, як у Сенегалі, Нігерії та Малі). Згадаймо також про 60 мільйонів доларів, що їх США виділили на розбудову морської бази у Бербері в Сомалі, заснованої колись радянцями і використовуваної ними аж до розпаду СРСР.

 

Проблема «апартгейду» в Південній Африці

 

Найтяжчою з африканських проблем став «апартгейд», що його застосовує могутня біла меншість населення промислове розвине­ної Південної Африки. Від 50-х років 00Н не припиняє засу­джувати цю практику нерівності.

 

Так само чинив і американський президент Картер. Проте цікаво, що всі країни — сусіди Південно-Африканської Респуб­ліки активно торгують із нею. її армія — наймогутніша в Африці. ПАР стоїть на п'ятому місці в світі за експортом зброї.

 

Південна Африка намагається зміцнити свої позиції стосовно країн, з якими межує. Ми вже згадували про Зімбабве і Анголу. Рішучішого дипломатичного успіху досяг уряд Преторії під керів­ництвом Пітера Боти в Мозамбіку. Міністр закордонних справ (його однофамілець, Пік Бота) провів переговори з «прогресистським» урядом Мозамбіку, на чолі якого стоїть маршал Самора Машел, та з партизанами-бойовиками, що загрожують авторитетові цього уряду. В такий спосіб досягнуто угоди в Нкоматі 16 березня 1985 р., за якою Південна Африка відмовляється підтримувати повстанців, а уряд Мозамбіку відмовляється допомагати «Афри­канському національному конгресові» (АНК), тобто рухові проти «апартгейду». Південна Африка зуміла досягти цього, зубожіння змусило країну шукати підтримки у могутнього сусіда, незважа­ючи на свої антирасистські принципи.

 

Створення нових чорних держав на півдні Африки (Намібія — колишня Південно-Західна Африка, Транскей, що розірвав дип­ломатичні стосунки з урядом Преторії, Бофутатсвана — країна, що вклинюється в Південну Африку сімома клаптями) не вирішує проблеми.

 

Так чи інакше, у 1989 р. сталася визначна подія: після від­ставки президента Пітера Боти, його наступник Фредерік де Клерк вирушив до Замбії з візитом до тамтешнього президента Кеннета Каунди. Відтак, наблизилось до розв'язання питання незалежності колишньої Німецької Південно-Західної Африки, яка стала ман­датом, а згодом підопічною територією Південної Африки. Перс­пектива незалежності, що виникла під час наради на найвищому рівні шести країн — «Лінії фронту» (Ангола, Ботсвана, Мозамбік, Танзанія, Замбія та Зімбабве) начебто реалізується, незважаючи на протидію. Крім того, звільнення кількох африканських лідерів з тривалого ув'язнення засвідчує можливість поступової ліквідації «апартеїду».

 

Щодо Родезії, яка прибрала назву Зімбабве, то вона на початку 1978 р. постановила створити переважно чорний уряд, де білі співпрацювали б із поміркованими чорношкірими. Таке розв'я­зання, що його підказав, до речі, в 1976 р. Генрі Кіссінджер, засудили «прогресистські» партії, які, звісно, враховували мож­ливість нової радянсько-кубинської агресії проти цієї країни через територію Мозамбіку. Владу, нарешті, завоював колишній керів­ник збройного опору чорношкірих Роберт Мугабе і урядує з усією обережністю, викликаючи схвалення багатьох представників білої меншості. Він є послідовником єпископа Музореви.

VI. Індійський і Тихий океани

 

Значення Індійського океану

 

Простір Індійського океану — від Південної Африки до Суецького каналу, від Адену до Індії, від Індонезії до Австралії — завжди мав надзвичайне як політичне, з огляду на густонаселені зони Південної Азії, так і економічне значення. Відновлення судно­плавства Суецьким каналом ще піднесло це значення. Справді, далекий шлях гігантських нафтоналивних суден, починаючись у Перській затоці, тягнеться уздовж східного узбережжя Мадагаска­ру і прямує до Атлантичного океану, огинаючи мис Доброї Надії, аби згодом досягти берегів Європи, а дедалі частіше й США. Передавши Мадагаскарові право на чудову корабельну базу Дієго-Суарес, Франція, після надання незалежності Джибуті та Коморсь-ким островам, має тепер лише заморський департамент Реюньйон і острів Майотта з його чудовим природним портом. Великобри­танія зберігає деякий вплив на певні країни східного узбережжя Африки, але військову угоду має лише з Кенією. Вона віддала США в 1973 році велику базу Дієго-Гарсія, споруджену на архіпелазі Чагос, посеред Індійського океану, і зв'язану з островом Маврикій, що вже став незалежним. США використовують також бази на західному узбережжі Австралії та в Сінгапурі. СРСР тим часом спирається на режими «прогресистських країн». Це — Народно-Демократична Республіка Йємен, або Південний Йємен, який начебто погодив з радницями право на острів Сокотра, лежить на схід від «Африканського рогу». Зауважимо, що для американських стратегічних підводних човнів перебування в зоні Перської затоки дозволяє їхнім ракетам досягнути широких ра­дянських територій, тоді як СРСР мало зацікавлений утримувати свої підводні човни в зоні поза досяганням важливих, на його погляд, об'єктів. Окупація Афганістану дала СРСР тимчасову зручну базу для повітряних операцій.

 

Індія та АСЕАН

 

Маючи багато клопоту від наслідків зовнішніх подій та перебува­ючи у вирі внутрішніх труднощів, країни Південно-Східної Азії, проте, не загрузли в тяжких зовнішніх конфліктах від 1973 до 1978 рр. Цікаво відзначити, що, хоча США й утратили важливу точку опори, якою був Південний В'єтнам, «принцип доміно», яким вони виправдовували тут свою війну, виявився неточним. «Перекинення» Південного В'єтнаму до соціалістичного табору утвердило, звичайно, перемогу комуністів у Камбоджі та в Лаосі. Але Таїланд, незважаючи на прикордонні сутички з Камбоджею та вилазки комуністичної партизанщини на півночі, зберіг помірковану систему, обмежуючи, щоправда, співпрацю із США. Військовий державний переворот 20 жовтня 1977 р. привів до влади хунту, яка пообіцяла завести демократичні порядки.

 

Крім Індонезії після кривавого антикомуністичного державного перевороту 1965 року, ще дві країни більш-менш віддалилися від СРСР у 1977 р. в зв'язку з результатами виборів. В Індії 16 і 20 березня партія «Індійський національний конгрес», що перебу­вала при владі з 1977 р., поступилася місцем коаліції помірко­ваних. Індіра Ганді, прем'єр-міністр, прихильниця прорадянської політики, змушена була подати у відставку, і її місце посів 81-річний Десаї. «Надзвичайний стан», що дозволяв його поперед­ниці здійснювати справжню диктатуру, негайно скасували. Індіра Ганді зуміла виграти вибори 1980 року. Вона відновила прорадянську позицію Індії, але наштовхнулась на значні внутрішні кон­флікти, зокрема з сикхами в Пенджабі. І загинула 31 жовтня 1984 р. від рук трьох сикхів, що належали до команди її особистих охоронців. Заступив Індіру Ганді її син — Раджів Ганді. Його знаменитий «Індійський національний конгрес» зазнав серйозної поразки на виборах. Раджіва Ганді теж убито 21 травня 1991 р., і до керма країни став Нарасімха Рао.

 

Відносний відступ США з цієї зони спричинився до розпаду СЕАТО. На місці цього альянсу під опікою Заходу утворилося місцеве угруповання — «Асоціація націй Південно-Східної Азії» (АСЕАН), до якого увійшли Таїланд, Малайзія, Індонезія, Сін­гапур та Філіппіни. АСЕАН досягла начебто визначного успіху. Міністр закордонних справ В'єтнаму Нгуєн Дуй Трінь відвідав у січні 1978 р. більшість столиць держав асоціації. Отож, виникла можливість установити регіональну технічну та економічну спів­працю. Китай також прагне налагодити добрі стосунки з АСЕАН. Нарешті, відзначимо, що ці країни становлять інтерес для Японії, яка дедалі більше виходить на ринки згаданого регіону. Дехто навіть вимагає від неї збільшити зусилля для захисту торговельних зв'язків Південно-Східної Азії.

 

Пакистан

 

Складна ситуація склалася також в інших країнах зони (у попередньому розділі ми розглянули комуністичні держави).

 

У Пакистані путч 5 липня 1977 р. скинув Алі Бхутто, місце якого посів генерал Зія уль-Хак. Бхутто засудили до страти і вирок виконали. Пакистан, традиційно близький до США та Китаю і супротивник СРСР, — адже той підтримує Індію, одвічного суперника Пакистану, — посилив свою роль на міжнародній арені упродовж десяти років окупації Афганістану Радянським Союзом. Більша частина зброї перевозилась через територію Пакистану. Тут часто збиралися керівники опору. Тут перебувало 3 мільйони

 

афганських біженців. Пакистан намагався відігравати і роль по­середника між ворожими сторонами. Режим генерала Зії уль-Хака провалився, і дочка Алі Бхутто, Беназір Бхутто, виграла на виборах і взяла в руки владу, що саме собою стало блискучою відплатою за страту її батька. Значні труднощі Беназір Бхутто створюють найзатятіші з мусульман, в очах яких присутність жінки на чолі уряду обурливо скандальна, а проте вона зали­шається при владі у 1989 році. Тільки на виборах 24 жовтня 1990 року вона зазнала поразки.

 

Шрі-Ланка (Цейлон)

 

Великий острів Цейлон, що прибрав назву Шрі-Ланка, перебуває в стані кривавої громадянської війни. Народність таміли, що населяє північ, — давні іммігранти з Індії; вони прагнуть здобути авто­номію або незалежність. 22 липня 1977 р. вибори усунули від влади «партію свободи», або «Об'єднаний лівий фронт». Уряд з прорадянським прем'єр-міністром-«прогресистом», пані Сірімаво Бандаранаїке, замінили консервативним урядом. Індія обрала позицію сприян­ня урядові Шрі-Ланки проти тамільських бунтівників. Індійський прем'єр-міністр Раджів Ганді підписав з цією країною угоду 29 липня 1987 р., в якій ішлося про врегулювання етнічної пробле­ми. 50 000 індійських солдатів узяли участь у боротьбі проти сепара­тистського руху тамілів («Тигри визволення Таміл-Іламу»). Громадянська війна триває й далі, а вбитих налічують сотнями. Шрі-ланкійська армія марно намагається розбити тамільську парти­занщину, що помітно розвинулася з 1987 р. Навіть індійська армія зазнала поразок. Тому шрі-ланкійський президент Премадаса ви­магає нині вивести індійські війська. 18 вересня 1989 р. підписано угоду, яка передбачає вивести індійські війська до 31 грудня. Шрі-ланкійському урядові доведеться самому наводити лад, що його порушують також численні нерегулярні загони.

 

Філіппіни

 

На цьому великому, переважно християнському, архіпелазі, крім комуністичних партизанів-бойовиків (здебільшого на півночі), уряд упродовж десятиріч конфліктує з мусульманським населенням південних островів.

 

Дійшло, зрештою, до бунту, що його організував «Фронт націо­нального визволення Моро» (МНЛФ) під керівництвом Нура Мусуарі. МНЛФ підтримують 42 нації «Ісламської конференції» і ті з них, хто видобуває нафту, загрожують Філіппінам ембарго. У грудні 1976 р. обговорювалось припинення вогню, а в квітні 1977 р. проведено плебісцит. Але, оскільки МНЛФ його бойкотував, жодного певного результату не одержано. Диктаторський уряд генерала Маркоса усунули вибори, на яких перемогла жінка, Корасон (Корі) Акіно, чоловіка якої знищив Маркос. Той разом з дружиною змушений був утекти за кордон, де зберігав величезні суми грошей, що їх тепер намагається повернути філіппінський уряд. Маркос помер у 1989 р. Корі Акіно зіткнулася з тими самими труднощами, що стояли й перед ним, як-от рух прогресистів, мусульман, спроби державного перевороту, а також із проблемами, створеними забор­гованістю країни. До того ж, громадськість Філіппін в основному ставиться вороже до подальшого утримання значних американських баз на території архіпелагу. Американці щедро надають підтримку зусиллям Акіно, які вона спрямовує на встановлення демократії. Після виборів 1992 р. президентом країни став прибічник Корі Акіно генерал Фідель Рамос.

 

Дві Кореї

 

Демаркаційна лінія, що розділяє дві Кореї приблизно по 38-й паралелі, забезпечена демілітаризованою зоною, закритою найміцніше в світі, «більш непроникною, ніж Берлінський мур. Ні людина, ні лист, ні посилка не пройшли тут від 1953 року» (Франсуа Фейтьйо).

 

Економічно Південна Корея за останні десять років стала однією з наймогутніших держав Азії завдяки величезним американським і японським інвестиціям, а також низькій оплаті праці. Корабельні сталеливарні, текстильні фабрики тощо дають продукцію високої якості. Тож коли в 1969 р. НВП на душу населення становив 216 доларів у Північній і 208 у Південній Кореї, то в 1975 р. відповідні цифри — 398 та 532, і розвиток Південної Кореї відбувається швидшими темпами. В 1975 р. зовнішня торгівля Півночі становила близько 12% зовнішньої торгівлі Півдня. У 1984 р. НВП досягає 965 доларів у Північній Кореї, а у Пів­денній — 1707 (при 9704 в Японії). Зовнішня торгівля Північної Кореї — це лише 10% південнокорейської. Відтоді ці цифри ще істотно змінились на користь Півдня.

 

 

Що ж до політичного становища, то комуністична диктатура Кім Ір Сена на Півночі нагадує аналогічні режими в інших країнах. Лідер Півдня, Пак Чжон Хі, з жовтня 1972 р. так само встановив диктаторський режим. Його вбито в 1979 р. Наступни­ком його став у 1980 р. інший генерал — Чон Ду Хван, що намагається помалу «нормалізувати» режим.

 

Проблема возз'єднання двох Корей визначає їхню зовнішню політику. Перший діалог, за посередництвом Червоного Хреста, датується літом 1971 р., а в липні 1972 р. обидві країни заявили про створення спільного комітету з проблем возз'єднання. Діалог цей, однак, перервала 26 квітня 1973 р. Північна Корея. А відновився він тільки у вересні 1984 р. Північна Корея пропонує щось на зразок «федерації Коріо». Південна Корея, свідома воєнної загрози, сама неабияк озброєна, прагне забезпечити себе як­найбільшою економічною перевагою над противником. Вона стала могутньою промислово-торговельною державою, хоча й не має багатих запасів сировини, як її сусідка, її валове виробництво зросло на 9% у 1983 і ще на 7% у 1984 р.

 

Відзначимо, що у вересні 1983 р. радянські літаки-винищувачі зумисне збили корейський пасажирський авіалайнер під тим при­водом, що він порушив повітряні кордони СРСР.

 

Чи не нагадує історію двох В'єтнамів, які, врешті, об'єднались? А чи історію двох Німеччин, де ніщо не провіщало возз'єднання аж до заворушень 1989 року? США піддають постійній критиці режим Південної Кореї. В січні 1977 р. американці розпочали переговори про поступове виведення своїх військ (41 000 солдатів) за п'ять років, замінивши їх значною військовою допомогою (5 мільярдів доларів до 1982 р.). Проблема полягає в тому, чи Північна Корея не вбачить, як це сталося в 1950 р., у виведенні американських військ своєрідного запрошення до нападу.

 

Тихий океан

 

Під контролем 7-го американського флоту на заході і 1-го флоту на сході Тихий океан створював небагато проблем. Здобуваючи один за одним незалежність, архіпелаги загрожують «розпорошен­ням 00Н». Острови Тонга (101 000 населення) стали незалежні з 1959 р., Самоа (160000) — з 1962 р. Далі здобули незалежність Науру (7000) — з 1968 р., острови Фіджі (160000) — з 1970 р., Папуа — Нова Гвінея (3,1 мільйона) — з 1975 р. Складається враження, що з цього процесу принаймні тимчасово виключені острови під «стратегічною опікою» американців (німців, а зго­дом — японців) і заморські території Франції — Нова Каледонія та Полінезія. Цілком природно, що повністю виключені з цього руху Гавайські острови — 49-й штат США, так само, як і Гуам. Сюди долучимо Соломонові острови (246000 чол.); Нові Гебріди, колишній франко-британський кондомініум (127000 чол.), що 1980 р. прибрав назву Вануату, а франкомовні католики змушені були передати владу англомовним протестантам. Острови Гілберта, тепер — Кірібаті (60 000 чол.) та острови Елліс, нині Тура (8000 чол.) стали незалежними в 1979 році.

 

Тубільний рух на Новій Каледонії (канаки становлять 40000 із 160000 чол. усього населення), що його заохочують французькі ліві партії та австралійці, розпочав у 1984 р. діяльність, яка призвела до справжньої кризи, коли острівна більшість проголосувала за французьких націоналістів голлістського напрямку. В 1*88 р. новий французький уряд під керівництвом соціаліста

 

Мішеля Рокара зумів звести разом для дискусії депутата від правих Лафлера і лідера канаків Тжібау. Матіньйонська угода начебто заспокоїла всіх, крім екстремістів з обох таборів. Тжібау та одного з його помічників убили, що вжахнуло всіх. Але це вбивство не завадило процесові, який веде, ймовірно, до розділу острова.

 

Оскільки нові мікроскопічні держави нестабільні, а воднораз вони, як усі французькі та американські володіння, за новим міжнародним законом мають права на неосяжні території морсь­кого дна, цілком можливо, що використання цих глибин надасть їм ваги як багатим джерелам сировини. До того ж чимало цих островів можуть відігравати роль важливих стратегічних баз. Відтак, крайня слабкість міні-держав підштовхує великі держави до суперництва за них.

 

Чи Тихий океан замінить Атлантичний? Вже висувалося чимало проектів у різній формі, але до кожного забували включити Латинську Америку, а радше — зважити на віддаленіші береги океану та архіпелаги. СРСР, Китай, Південна Корея, Японія на заході, Австралія і Нова Зеландія на півдні, США і Канада на сході (ще й зважаючи на небачений розвиток Каліфорнії), — чи не витіснить ця концентрація моці та економічного потенціалу давню історичну першість Атлантичного океану і чи не наблизить ще на один крок занепаду Європи? Пацифіда, «новий Новий Світ», (Рене Сервуаз), «Виклик Тихого океану» (заголовок з огляду «Жеостратежік») — такі вислови яскраво показують новий інтерес, що його викликає піднесення солідарності людських спіль­нот найбільшого світового океану.

VII. Особлива роль Японії

 

Коли ми окремо говоримо в цьому розділі про одну з найрозви­неніших країн світу, то це тому, що вона стала взірцем для швидкого розвитку колись бідних азійських держав (Південної Кореї, Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру тощо). А також тому, що вона відіграє значну роль у міжнародних відносинах АСЕАН.

 

Японія — друга за економічною могутністю держава

 

Країна-авантюрист у 20-і роки, Японія перетворилась на своєрідну модель зовнішньополітичної мудрості. Аж дотепер керована помір­кованим урядом (ліберально-демократична партія, від 1956 р.), з лівим крилом, яке начебто має небагато шансів дістатися до влади, фактично позбавлена озброєнь — згідно з конституцією, ШР

 

дозволяє лише сили підтримування порядку, — Японія скориста­лася з майже повної відсутності класової боротьби, аби здійснити велетенське зусилля, яке поставило її на друге місце в світі за економічною могутністю — з погляду і якості, і кількості ви­роблюваної продукції. Цікаво, що в питанні технічного вина­хідництва Японія випередила Німеччину, Францію та Англію, разом узяті, не кажучи вже про СРСР, вкрай відсталий у цьому питанні.

 

Щодо політичної сфери, то Японія змушена урівноважувати свої стосунки між США, СРСР та Китаєм. Відносини із США — державою, союзною з 1951 р., утруднюються деякими економіч­ними проблемами. Дозволяючи курсові долара значно коливатися, американці домагаються переоцінки ієни, оскільки їхній комер­ційний баланс несприятливий, тоді як баланс Японії, яка завойо­вує один за одним ринки світу, занадто позитивний. Європейців непокоїть вторгнення японської сталі, автомобілів, електричної та електронної апаратури, їм ледве щастить переконати Токіо вста­новлювати довільні квоти.

 

З СРСР дипломатичні зв'язки поновлено у 1956 р., але не укладено мирної угоди. Заважають цьому претензії Японії на чотири найпівденніші з Курильських островів, на північ від Хоккайдо. СРСР, а з 1992 р. Росія рішуче відмовляється посту­питися ними. Японський прем'єр-міністр Фукуда, що обіймає цю посаду з листопада 1977 р., не відступається, як і його поперед­ники Танака та Мікі, від претензій на ці острови. Так само створило певні ускладнення поширення Радянським Союзом зони привілейованого рибальства на 200 миль від берега. Всупереч усьому цьому, Японія — другий комерційний партнер СРСР після Німеччини і близька до того, щоб посісти перше місце. СРСР залучає Японію до пошуків нафти на Сахаліні і прагне .забезпе­чити її участь у планованому розвитку Східного Сибіру. Отже, все впирається в проблему островів.

 

Головним засобом тиску Японії на СРСР лишається укладення договору про мир і дружбу з Китаєм. Але й там виникла проблема острівців на південь від Окінави. Якщо радянська сторона й далі опиратиметься задоволенню японських претензій, то Японію, мож­ливо, задовольнить Китай. Від 1970 р. китайсько-японська торгівля зросла з 829 мільйонів до 10,5 мільярда доларів. Японія стала першим партнером величезного Китаю (25% китайського товаро­обміну), а проте Китай займає лише 3,4% в японській зовнішній торгівлі. Тож 12 серпня 1978 р. підписано «Договір про мир і Дружбу», в який китайці внесли пункт «проти гегемонії», явно спрямований проти СРСР. Крім того, Китай відтоді потроху підштовхує Японію до озброєння.

 

Питання японського переозброєння

 

Японське переозброєння, заборонене «Конституцією Макартура» (стаття 9), нині вже передбачається. Упродовж тридцяти років Японія для своєї безпеки спиралась на союз із американцями. Отож, вона економила величезні бюджетні кошти. Зростання радянської загрози в поєднанні з відмовою повернути чотири острови посилило — і це підтверджують опити населення — усвідомлення «радянської небезпеки». До цього додається відро­дження націоналізму, що його заохочують блискучі економічні успіхи країни. Нарешті, з 1976 р. значно посилився американський тиск на користь переозброєння Японії. Чотири прем'єр-міністри, які змінювали один одного від 1977 року — Фукуда, Огіра (1980 р.), Судзукі, а особливо Накасоне, чимраз більше виявляли зацікавлення цією проблемою. Японія послідовно згодилася: взяти на себе видатки на утримання американських військ, розміщених у країні (1978 р.); взяти участь у союзницьких маневрах разом із Канадою, Австралією, Новою Зеландією та США (1980 р.); побудувати потужний флот для забезпечення морської охорони в радіусі 1000 миль навколо архіпелагу (1983 р.); взяти активну участь у морському патрулюванні (травень 1983 р.). Хоча в основному проекти ще в стадії планування і Японія залишається у військовому відношенні ще вразливою, майбутнє передбачити неважко: вона стає могутньою мілітаризованою державою і не дозволить турбувати Філіппіни, тайванських китайців, малайців, індонезійців. 1989 рік позначився кінцем тривалого й суперечли­вого панування імператора Хірохіто, який з обожнюваного воло­даря перетворився на конституційного монарха.

 

Скандали 1989 року

 

Єдина важлива переміна, яку варто відзначити, — це поступовий занепад японської ліберально-демократичної партії, що утримувала владу 34 роки. Майже всі прем'єр-міністри від цієї партії стали жертвами фінансових скандалів (часто пов'язаних з фінансуванням виборів), а часом — скандалів морального порядку. Так було з Танакою, який прийшов до влади в 1972 р. і якого звинуватили в хабарах на суму 2 мільйони доларів (справа «Локхіда» 1977 р.). Його наступники недовго залишалися при владі. Накасоне був причетний до біржових махінацій. Його наступник Такесіта одер­жав хабар в 1 мільйон доларів від товариства «Кесгиіі». На його місце поставили колишнього міністра закордонних справ Сосуко Уно. Людина одружена, поет і художник, він щедро оплачував «послуги» однієї гейші та ще кількох жінок, які потім звинуватили його у жорстокості.

 

Наслідки цієї низки скандалів виявились у липні 1989 р. під час виборів, які обновили половину сенату. Вперше більшість місць одержали соціалісти на чолі з 50-річною Татако Дої, колишньою викладачкою університету. ПЛП утримує владу під керівництвом Тосікі Кайфу, відносно неприхильного до США і переконаного, що його країна має відігравати світову роль. Він мусив розпустити парламент, попри загальне невдоволення. Відзначимо, що партії пані Дої, розділеній між прихильниками марксизму й соціал-демократії, бракує союзників. До того ж вона більше не закликає до розриву із США та скасування американо-японського союзу. Пані Дої, навпаки, здійснила свою першу подорож після виборів саме до США. А в жовтні 1989 р. її, своєю чергою, звинуватили в корупції.

VIII. Латинська Америка

 

Традиційні конфлікти

 

Після закінчення жахливої війни в Чако 1935 року Латинська Америка зазнала лише двох внутрішніх воєн: між Еквадором і Перу в 1941 році та між Сальвадором і Гондурасом у 1969 р. Тож, на перший погляд, Латинська Америка тішиться миром. А проте її 400-мільйонне населення, що проживає на території 20 мільйонів км , страждає від загальної відсталості. Небачене зростання населення (2,8% на рік), при середньому збільшенні освоєної площі на 5% не дозволяє думати про швидке поліпшення, якщо не зважати на декілька країн у стані «зльоту» — Мексика, Венесуела, Бразилія. Державний борг закордонові (переважно Спо­лученим Штатам Америки) зріс із 6 мільярдів доларів у 1950 р. до 20 мільярдів у 1973 р. Прямі іноземні інвестиції становили тоді 20 мільярдів. Дальше зростання буде наведене наприкінці книжки.

 

Заворушення, які викликають злидні, знаходять свій вияв на внутрішньому фронті. За часи незалежності в усіх цих країнах загалом можна нарахувати понад 300 державних переворотів та революцій. Жорстокість виявляється і в інших формах: кастристська та маоїстська партизанщина, вогнища «негритюду» в Кариб­ському басейні. Режими Куби і Нікарагуа, хоча й на різних рівнях, називають себе соціалістичними. На Кубі відбулася в 1966 р. Триконтинентальна конференція «Організації солідарності народів Азії, Африки та Латинської Америки». Куба стала центром «Латиноамериканської організації безпеки». З 1970 по 11 вересня 1973 р. в Чілі усталився марксистський, хоча й не диктаторський, режим під керівництвом Сальвадора Альенде. Його скинули і вбили під час державного перевороту, очоленого генералом Піночетом. Найдемократичніші режими мали тоді Коста-Ріка, Венесуела, Мексика, Колумбія, Сурінам, Гайана, Трінідад і Тобаго, Барбадос, Багами, Ямайка, Гренада (дві останні відносили себе до «прогресистських»).

 

Повсюди стала вирішальною роль армії, особливо упродовж півтора десятків років. Революційному насильству в багатьох країнах (зокрема в Чілі й Аргентині), протистоїть насильство контрреволюційне.

 

Надаючи солідну військову допомогу (1,5 мільярда доларів від 1961 до 1977 р.), надсилаючи військових радників, США спро­моглися загалом ефективно боротися з експансією комунізму.

 

Не будемо тут розглядати внутрішні конфлікти, а звернемося до потенційних міждержавних. Бо й справді, по війнах залиши­лися територіальні суперечки. Болівія претендує на територію, яку Чілі відібрала у неї в 1884 р. (тобто смугу, що виходить до Тихого океану). Еквадор — принаймні щодо частини басейну Амазон­ки — заперечує справедливість протоколу Ріо від 1942 р., що визначив його кордони з Перу, тоді як Перу наполягає на дотриманні згаданого документа, підписаного під гарантію Арген­тини, Бразилії, Чілі та США. Між Колумбією та Венесуелою не вщухає суперечка щодо морського кордону — через відкриті там великі поклади нафти. З перенаселеного Сальвадору до менш населеного Гондурасу відбувається нелегальна міграція. І коли в 1969 р. Гондурас надумав вигнати нелегальних сальвадорців, вибухнула коротка війна. Відтоді дипломатичні стосунки між обома країнами не відновились, і жорстокі прикордонні сутички не припиняються.

 

Конфлікти ідеологічні

 

Поза тим, численні країни, особливо в Карибському басейні, побоюються кубинського військового втручання, особливо після кубинської інтервенції в Анголі. Угода, яку підписали, нарешті, США і Панама про поступове повернення зони каналу, дістала-таки схвалення Сенату, але з такими виправленнями, які не задовольняють панамського президента генерала Омара Торріхоса. Тож і тут цілком можливе кубинське втручання: адже Куба відверто підтримує Панаму.

 

Спершу було узгоджено незалежність семи британських ко­лоніальних володінь (Гайана, Трінідад і Тобаго, Ямайка, Барбадос, Багами, Гренада, Бермуди). Згодом Великобританія здійснила те саме для свого Гондурасу (Беліз), що на нього мала претензії Гватемала, для п'яти «приєднаних держав» (Домініка, Сент-Люсія, Сент-Вінсент, Сент-Кітс, Невіс і Ангілья, Антігуа і Барбуда), для п'яти колоній британської корони, з яких однією є Фолклендські (Мальвінські) острови на півдні Атлантики, об'єкт зазіхань Аргентини.

 

Крім Сурінаму, незалежного з 1976 р., Нідерланди погодились на незалежність багатих на нафтові родовища Голландських Антільських островів.

 

США зберігають свій суверенітет над великим островом Пуерто-Ріко (5% прихильників незалежності) і над базою Гуан-танамо на Кубі, незважаючи на всі претензії останньої.

 

Франція перетворила три свої колоніальні володіння — Марті­ніку, Гваделупу і Гвіану на заморські департаменти. Рівень життя на них не такий низький, як у сусідніх країнах. Цим пояснюється незначне поширення тут ідей незалежності. Спостерігався, однак, автономістський рух, щоправда, подоланий на французьких вибо­рах у березні 1978 р. та наступних.

 

Як і Куба, СРСР намагається ослабити зв'язки між США і Латинською Америкою. Для цього він має ортодоксальні ком­партії — щоправда, маловпливові — і кубинську підтримку. Куба постачає зброю для багатьох підривних груп і готує терористів. У 1959 р. СРСР тільки й мав дипломатичні стосунки, що з Мексикою, Уругваєм та Колумбією. На сьогодні до них приєд­налося ще 11 держав. У цілому вони дедалі більше солідари­зуються з «третім світом» і дедалі менше почуваються привілейо­ваними союзниками США. Багато їх воліли б реформувати Орга­нізацію американських держав.

 

Саме в Центральній Америці ситуація найскладніша. По-перше, в перенаселеному Сальвадорі (5 мільйонів жителів на мізерній території); по-друге — в Нікарагуа. В обох країнах Куба, СРСР і, звичайно, полковник Каддафі підтримують ліві сили. В Саль­вадорі бойовики-партизани тримають у своїх руках третину краї­ни. 10 000 чоловік загинуло в 1988 році, багато тисяч — у 1989 р. Обрання в 1984 р. на президента демохристиянина Наполеока Дуарте та вибори на початку 1985 р. до парламенту, де Дуарте підтримує абсолютна більшість, видаються єдиною надією на встановлення миру. США широко фінансують і навчають сальва­дорську армію. Але чотири латиноамериканські країни: Колумбія, Мексика, Панама і Венесуела — себто створена в квітні 1983 р. «Контадорська група» — прагнуть «латинізувати» втручання. В Нікарагуа після провалу диктатури Сомоси до влади прийшов крайньо лівий, прокомуністичний уряд — сандиністи. Добре підго­товлені та озброєні США антисандиністські групи («контрас») намагаються — без жодного, щоправда, успіху — відвоювати владу, ведучи наступ з Гондурасу на півночі та з Коста-Ріки на півдні. Європейські союзники США підтримують їх, за винятком Франції, де в лоні соціалістичної партії є сильне латиноамерикан­ське лобі. Крім того, видається, що декларації 1981—1982 рр. та допомога сандиністам зброєю ослабли. В будь-якому разі, для Франції мала значення бурхлива реакція латинських країн, зок­рема президента Венесуели Белісаріо Бетанкура.

 

Два виняткові конфлікти. Події на Мальвінах

 

Мова про подію до певної міри анахронічну, в якій 79% бри­танців, за даними опитів, з обуренням угледіли вияв давньої імперіалістичної свідомості. Острови, що їх французи називають «Мальвін», іспанці — «Малуїнас», англійці — «Фолкленд» і які лежать за 900 км він аргентинського узбережжя на 45° південної довготи, анексували в 1833 р. британці, незважаючи на претензії Аргентини. Суперечка тривала півтора століття, аж поки генерал Леопольдо Гальтієрі, керівник диктаторського уряду Аргентини, вирішив скористатися антиколоніальною атмосферою, що панувала в світі, аби вирішити питання методом здійсненого факту. 2 квітня 1982 р. аргентинські війська висадились на архіпелазі та встано­вили там державний прапор. Гальтієрі розраховував, що британці підуть шляхом «мюнхенської політики» і, під тиском США, не прореагують. Відзначимо, що ті декілька тисяч жителів, які сяк-так перебувалися на острові, розводячи овець, були за поход­женням англійці. Стратегічна зацікавленість Англії цими тери­торіями, порівняно з минулим, значно зменшилась, тим паче, що острови не мали жодного путящого порту. А от морський обшир у 200 морських миль і можливість знайти там запаси у 275 мільйонів тонн нафти неабияк цікавили сусідню країну.

 

Попри вкрай обережну політику міністра закордонних справ лорда Каррінгтона, що змушений був подати у відставку, а його місце посів Френсіс Пім, прем'єр-міністр, енергійна пані Маргарет Тетчер, яку відтоді називають «залізною леді», вирішила, що англійська честь і міжнародний престиж не дозволяють залишатись бездіяльними. З гідною подиву швидкістю міністр оборони Нотт організував експедицію, вістрям якої став авіаносець «Інвінсібл». Дорога забрала п'ятнадцять днів. 2 травня британці потопили аргентинський крейсер «Хенераль Бельграно». 4 травня аргентинці потопили англійський міноносець «Шеффілд» ракетою «Екзосе», купленою колись у Франції (яка, до речі, відразу стала на бік Англії та абсолютно не допомагала аргентинцям, усепереч твер­дженням деяких журналістів). Добірні загони британців висадились на острови і легко перемогли погано озброєних, деморалізованих холодом і дощем аргентинців. 14 червня оволоділи столицею Порт-Стенлі. Аргентинцям залишалося тільки відступити.

 

Цікаво, що підтримку Аргентина мала обмежену: СРСР та його прибічники, а також деякі латиноамериканські країни (але ні Бразилія, ні Перу, ні Чілі, ні Еквадор, неприхильні до насильст­ва). ЄЕС поставилася до аргентинців несхвальне. США безуспішно намагалися залагодити ситуацію своїм посередництвом у особі державного секретаря Александра Хейга, а згодом — в особі генерального секретаря 00Н Хав'єра Переса де Куельяра. Для генерала Гальтієрі це був повний провал. Він змушений був подати у відставку, що й допомогло підготувати демократичні вибори 1984 року.

 

Б. Події на острові Гренада (1983 р.)

 

Цей невеличкий острів, територією 750 км2, з населенням 113000 осіб, що лежить на південь від Малих Антільських островів і Сент-Вінсенту та на північ від Трінідаду і Тобаго, здобув неза­лежність, незважаючи на свою малозначність. Він залишався, правда, й далі членом Британської співдружності, і генерал-губер­натор Пол Скун представляв тут британську корону. 13 березня 1979 р. державний переворот привів до влади Моріса Бішопа, «прогресиста», який, однак, проводив помірну політику і тішився неабиякою популярністю. Він не забарився «узаконити» свою владу виборами. Кубинський проводир Фідель Кастро, плекаючи ідею цілком перевести всю Латинську Америку до прорадянського табору, до якого він сам дедалі міцніше приставав, улаштував у 1983 р. державний переворот на Гренаді за співучастю деяких міністрів, під час якого загинуло декілька осіб, серед них і Моріс Бішоп. Чи не судилось тут народитися ще одній комуністичній диктатурі кубинського зразка? США вирішили діяти. 25 жовтня 1983 р. 1500 їхніх морських піхотинців разом із солдатами маленьких карибських держав (Ямайка, Барбадос, Антігуа, Сен-Вінсент) висадились на острів, де переважна більшість жителів, обурених убивством Бішопа, зустріла їх як визволителів. Бої точилися недовго. Та й кубинців було менше 1000. Ця висадка була надто подібна до десантів періоду «великого дрючка» (з 1903 по 1933 рр.) та до акції в Домініканській Республіці (1965 р.), щоб не викликати обурливого відгуку в Латинській Америці, в Карибському басейні (де, однак, деякі держави допомогли США), в ООН і навіть у Великобританії, незадоволеній з такого вторг­нення до країни Британської співдружності. А проте президент Рейган, свідомий того, що він зупинив комуністичну загрозу, вів твердо свою лінію, і на острові було встановлено тимчасовий уряд під головуванням генерал-губернатора Скуна аж до вільних ви­борів.

 

Латинська Америка і демократизація

 

Повільний поступ неосяжної Латинської Америки, дуже різно­манітної за етнічними та економічними умовами, начебто приско­рився за останні роки. Під тривалим натиском військові диктатури поступаються цивільним формам влади після більш-менш вільних виборів. Цього ще не бачимо в Мексиці, де, незважаючи на

 

багатопартійність, одна лише Установча    революційна партія (ПРІ) монополізувала владу. А тим часом Венесуела і Колумбія з 1958 р., Перу з 1978 р. (де Белаунде Террі, президент з 1963 по 1969 рр., якого згодом переслідували військові, знову став президентом у 1979 р. аж до виборів улітку 1985 р.), Болівія з 1981 р. вийшли на шлях демократії. Ці режими змушені боротися з партизанщиною (Колумбія, Перу). Але в 1984 р. ще три країни пристали до демократичного табору: Аргентина, де військовий провал на Фолклендських островах привів до влади президента Валенсіна, Уругвай, нарешті, Бразилія, де обрано президентом Неваса, який, на жаль, став жертвою тяжкої хвороби. В листопаді 1981 р. тут уперше мають відбутися вибори президента за загаль­ним виборчим правом. Тільки Чілі та Парагвай залишалися під владою військових диктатур. (Парагвайського диктатора генерала Альфредо Стресснера, після 34 років правління, скинули військові за допомогою державного перевороту в 1989 р.). В Аргентині перші демократичні вибори відбулися у  жовтні 1983 р. Президентом обрано Рауля Альфонсіна, керівника «Радикального громадянського об'єднання» (лівоцентристи) 52 відсотками голосів. Цей успіх пояснюється військовою поразкою на Мальвінах. Та президентові судилося ще довго боротися з армією, яка визначала аргентинську політику від початку століття. Три державні перевороти не вда­лися військовим, бо цивільне населення вчинило затятий опір. Але в січні 1989 р. ліві бойовики атакували казарму Таблада, і Альфонсінові нелегко було відновити порядок.

 

Як наслідок, економічне становище лишалося вкрай тяжким і навіть погіршилося (250-процентна інфляція й зовнішній борг у 25 мільярдів доларів). Альфонсін не спромігся добитись поліп­шення.

 

Тому врешті до влади повернулись «пероністи», лідера яких Карлоса Менема обрано президентом 15 травня 1989 р. Цікаво, що він, незважаючи на ультранаціоналістичне спрямування своєї партії, сам зайняв помірковану позицію щодо Фолклендських островів і віддає перевагу переговорам.

 

Останні конфлікти в Центральній Америці

 

Президент Джордж Буш застав у Центральній Америці поліпшену ситуацію: число диктатур зменшилось (Гватемала, Сальвадор, де уряд мусив протистояти армії «Фронту національного визволення Фарабундо Марті» (ФМНЛ). 24 березня 1989 р. Буш, за згодою Конгресу, розпочав нову політику. Оскільки зона Карибського басейну, незважаючи на провал державного перевороту на Гренаді, залишалась відкритою для радянсько-кубинських сил, США зму­шені були захистити своє південне узбережжя.

 

А Нікарагуа під владою прокомуністичних сандиністів виступало як прокубинська база. Проте економіка країни перебувала в незадовільному стані, і ідеологія значною мірою визначала погане господарювання: інфляція, голод, еміграція (в 1987 р. за кордоном налічувалося 314000 нікарагуанських біженців). А партизанська діяльність принесла десятки тисяч жертв (точнісінько як у Саль­вадорі та Гватемалі). Увага американців була прикута до пункту надзвичайної стратегічної ваги: Панамського каналу.

 

Рейган будував свою політику на нарощуванні допомоги «кон­трас» — бойовикам-антисандиністам, які в 1987 р. вже наблизи­лися до перемоги. У відповідь президент Данієль Ортега запрова­див в'їзні візи для громадян США. Президент Джордж Буш розпочав іншу політику. Військова допомога Москви сандиністам значно перевищувала допомогу «контрас». А 24 березня 1983 р. підписано важливу угоду, яку через місяць ратифікував Конгрес США: «контрас» одержували гуманітарну допомогу; вони могли жити в Гондурасі (10000—15000 осіб) або ж повернутись до Нікарагуа. Навзаєм Нікарагуа готуватиме вільні вибори під кон­тролем 00Н, Організації американських держав та Конгресу США. Нарешті, під час перебування в Москві американського державного секретаря Джеймса Бейкера, Горбачов, своєю чергою, погодився припинити засилання зброї в Нікарагуа.

 

У серпні 1989 р. Гондурас попросив Організацію Об'єднаних Націй надіслати миротворчі сили на його територію, щоб за­безпечити здійснення плану демобілізації «контрас», підписаного за кілька днів перед тим п'ятьма державами Центральної Аме­рики.

 

Загроза наркотиків

 

Виробництво і експорт «зілля», яке добувалося переважно з маку, увійшли до кола найскладніших політичних проблем, що постали перед політичними діячами, особливо в США. Американці вирі­шили рішуче підтримати колумбійський уряд у боротьбі проти величезної організації, відомої під назвою «Меделянський кар­тель». Спираючись на підтримку зубожілого селянства, якому єдиним засобом для прожиття стало вирощування маку, ор­ганізація широко застосовує тероризм, особливо немилосердно до суддів, що виносять тяжкі вироки торгівцям опієм. Підраховано, що на 1988 рік їхніми жертвами стали 20000 осіб (на 29 мільйонів населення).

 

Сусідні країни, як-от Еквадор, так само уражені цією раковою пухлиною. Факт, може, й не такий масштабний, але дуже пока­зовий: Панамою, стратегічна важливість якої очевидна, правив торговець наркотиками генерал Мануель Нор'єга. Коли в резуль­таті вельми бурхливих виборів Нор'єга не дістав достатньої кіль­кості голосів, він утримав владу силою. Улаштований проти нього

 

державний переворот, безперечно, підтримуваний ЦРУ, не вдався. Американцям довелося вдовольнитись посиленням маневрування сторожових військових кораблів у водах каналу, що, власне, й викликало скаргу Панами до Ради Безпеки.

 

На початку 1990 р. американці висадили в Панамі понад 20000 солдатів і захопили Нор'єгу, якому загрожує, за вироком суду США, довічне ув'язнення.

IX. Непередбачена доля комуністичного впливу у «третьому світі»

 

СРСР і Куба в Африці

 

Суперництво двох великих держав загострювалось аж до 1988 ро­ку. На користь СРСР відіграла роль своєрідна антиколоніальна реакція, яка зорієнтувала в антиамериканському напрямку чис­ленні голоси: наприклад, розрив дипломатичних відносин з Ізраї­лем на початку 70-х років (кілька держав, у тому числі Заїр, нещодавно відновили ці відносини). Є також проміжна група держав, що називають себе соціалістичними, прогресивними, але схильні підлягати непередбаченим змінам і до того ж усвідом­люють, що, крім надання зброї, СРСР скупий на допомогу. Так, Гвінея Секу Туре, що її генерал де Голль кваліфікував у 1958 р. як народну демократію, ще до смерті свого лідера зблизилася з західним світом. Бенін (колишня Дагомея), Конго (у своїх портах не дозволяє швартуватись радянському флотові), Мадагаскар — усе це «прогресивні» країни, які часом намагалися триматися далі від СРСР ще до його розпаду. Так само поводились Мозамбік, Гвінея-Бісау. Деякі країни (Єгипет, Сомалі) відверто перекинулись до західного табору. Нижче розглянемо випадок з Анголою та Ефіопією.

 

XXVI з'їзд комуністичної партії Радянського Союзу (лютий 1981 р.) схвалив доповідь Брежнєва, в якій розрізнялися «соціалі­стична співдружність» (країни Варшавського договору, Куба, Лаос, Зовнішня Монголія і В'єтнам), «світова соціалістична система» (щойно названі країни, а також Північна Корея, Югославія і Китай) та країни «соціалістичної орієнтації» (група набагато чис­ленніша, де фігурували й Камбоджа, і Афганістан, і яка включала африканську підгрупу Ангола—Мозамбік—Ефіопія та Південний Йємен, що визнавали марксизм-ленінізм). Більшість цих країн підписала з СРСР «договори про дружбу й співпрацю» з військо­вими пунктами. Так, у 1981 р. під час південноафриканського нападу на Мозамбік у Мапуту СРСР надіслав три підрозділи свого флоту в порти цієї країни. Радянська атлантична ескадра, яка до 1977 р. швартувалась у Гвінеї, потому використовувала ангельський порт Луанду. Конго і Мадагаскар, навпаки, відмовляли СРСР у такому праві.

 

В економічному плані 40% радянської торгівлі в Чорній Африці припадало на Анголу, Мозамбік та Ефіопію. Але ці країни, зокрема Мозамбік, вели й далі посилену торгівлю з західними державами. Саме цим країнам СРСР надавав економічну допомо­гу, щоправда, дуже обмежену.

 

СРСР підтримував в Африці втручання деяких своїх союзників, передовсім Куби, а також НДР. Ця остання в основному тор­гувала, надавала технічну допомогу і приймала в себе африкан­ських студентів (особливо з Мозамбіку). Роль Куби, «залежність якої, пряма чи непряма... від СРСР є повною» (Закі Лаїді), була значно більша. Завдяки технічній підтримці СРСР, Куба мала не тільки формувати африканські кадри, але й надсилати війська і технічних радників насамперед до Анголи та Ефіопії, а вже потім — до Мозамбіку.

 

Відзначимо, що на шести голосуваннях Генеральної Асамблеї ООН від 1980 до 1982 р., коли ставилося питання СРСР (Аф­ганістан і Камбоджа), тільки Ангола, Ефіопія та Мозамбік завжди віддавали свої голоси Москві. Інші, такі як Бенін, острови Кабо-Верде, Гвінея-Бісау, Малі, Уганда, часом голосували навіть проти. В ООН блок країн, безумовно відданих СРСР, не перевищував двадцятки: країни СОМЕСОМ, в тому числі Куба; В'єтнам і Лаос, Сирія, Південний Йемен, а в Африці ті самі країни: Ефіопія, Ангола, Мозамбік. Це добре демонструє обмеженість радянського впливу і навіть його згортання.

 

Ангола. Кубинці і громадянська війна

 

У випадку з Анголою маємо найліпший приклад. За владу змагалися три суперницькі націоналістичні рухи: ФНЛА контро­лював північ країни, УНІТА боровся на півдні, його звинувачу­вали в отриманні зброї з Південної Африки. Нарешті, «прогресистський» лівий рух — МПЛА — самостійно проголосив республіку 11 листопада 1975 року.

 

Саме тут відбувалося досі мало вивчене радянське втручання за допомогою кубинських солдатів. Переконавшись у слабкості угод, не підкріплених чисто військовою присутністю, радянський уряд виробив нову формулу, яка полягала в щедрому озброєнні та фінансуванні його прихильників, але воднораз включала вико­ристання союзницьких збройних сил, особливо кубинських бойо­виків, для зміцнення позиції СРСР. Це витікало з нової доктрини, розробленої у 1964 р. інститутом світової економіки, згідно з якою У країнах, де бракує промислового пролетаріату, можуть бути «революційні демократи», що спираються на проміжні класи, слід розуміти — на військових. Такі країни СРСР має заохочувати до розвитку на «капіталістичному шляху». Залишається тільки з'ясувати, чи кубинці діють виключно заради СРСР, а чи й задля здійснення власних планів: «Найманці чи місіонери?» (Альберто Мінгес).

 

На початку 1976 р. кубинська інтервенція забезпечила перемогу МПЛА, яка називала себе марксистською. Захопивши столицю Луанду, інші великі міста, МПЛА створила Народну Республіку Анголу. Незважаючи на поради Сенегалу створити уряд із пред­ставників усіх трьох рухів, Організація африканської єдності 12 лютого за пропозицією Нігерії прийняла Народну Республіку Анголу своїм 47-м членом. В Анголі розташувалися сильні ку­бинські гарнізони. Проте й УНІТА відновив боротьбу — у формі партизанської війни. Генрі Кіссінджер був схильний надати значну допомогу озброєнням некомуністичним рухам. 2 січня 1976 р. Державний департамент висунув протест проти того, що до Анголи надсилаються кубинські збройні сили та радянська зброя. Але американський Конгрес, пам'ятаючи про в'єтнамський досвід, відмовився проголосувати за кредити на військову допомогу, що їх вимагав президент Форд. Кіссінджер не приховував свого несхвалення дій Конгресу. Бо це ж уперше заблоковано подібну акцію, саме коли СРСР уперше здійснював своє втручання на такій далекій відстані. Державний секретар висловив занепокоєння щодо рівноваги між наддержавами. І США, на відміну від Франції, не визнавши нової держави, приготувалися накласти вето на Ті вступ до 00Н.

 

Така ж радянсько-кубинська інтервенція повторилася у 1977 р. в Ефіопії. Цікаво, що в березні 1977 р. Підгорний їздив до Чорної Африки — таке турне керівника радянської держави відбулося вперше. Того самого місяця кубинський лідер Фідель Кастро відвідав Лівію, Сомалі, Ефіопію, Мозамбік і Анголу. Чи треба було в цьому вбачати, зокрема у Мозамбіку, майбутні опорні позиції для нового радянсько-кубинського наступу на Родезію і Південну Африку? Навесні 1978 р. американці оцінювали кількість кубинців в Африці в чотири десятки тисяч чоловік (25 000 в Анголі, з яких 10 000 — 20 000 солдатів, 16 000 — 17 000 в Ефіопії, 800 у Мозамбіку, 100—300 в Танзанії). У 1978 р. ця цифра зростає до 50000 солдатів і 10000 технічних працівників. Від 1975 до 1984 р. кубинці втратили в Африці 15000 убитими, 35000 поранено.

 

До миру в Анголі

 

Ситуація в Анголі почала поступово залагоджуватись у 1984 році. За Лусацькою угодою з урядом МПЛА, Південна Африка погоди­лась вивести свої війська, що перебували на півдні Анголи. Однак відбувалося це повільно, бо справа була пов'язана з подіями в

 

Намібії, інакше кажучи, в колишній Німецькій Південно-Західній Африці, що перетворилася на мандат Південної Африки (категорія С) після другої світової війни. 8 серпня 1988 р. в Женеві пощастило підписати під арбітражем СТА угоду між Південною Африкою, Кубою і Анголою. Південно-африканські війська завер­шили вихід з Анголи і Намібії. Підписано також анголо-кубинську угоду про відступ кубинців. Резолюція №435 00Н (29 вересня 1978 р.) передбачала незалежність Намібії. За угодою від 22 груд­ня 1988 р., підписаною в Нью-Йорку, доведено до кінця виведення з Анголи 75 000 кубинських солдатів; Савімбі припинив воєнні дії і потиснув руку ангельському президентові Душ Сантушу. Так закінчилась чотирнадцятирічна громадянська війна, що забрала життя десятків тисяч людей. Нова позиція Савімбі пояснюється зобов'язанням ангельського уряду організувати вільні вибори. Ви­рішення проблеми об'єднання збройних сил МПЛА і УНІТА затрималося.

 

Конфлікт Сомалі — Ефіопія і «Африканський ріг»

 

Як уже згадувалось, між Ефіопією та Сомалі був прихований конфлікт. Справді, з території Ефіопії уклинювалося між двома споконвічними частинами Сомалі (колишні Британський Сомалі-ленд та Італійське Сомалі) широке напівпустельне плато Огаден, населене в основному 850 000 сомалійців. Військовий державний переворот скинув старого імператора Хайле Селассіє, 12 вересня 1974 року. Новий режим змушений був, не без певних під­штовхувань, орієнтуватись на «прогресизм». Країна з 28-міль-йонним населенням порівняно з Сомалі, що налічує заледве З мільйони, звичайно, набагато привабливіша для СРСР. Ефіопія тоді ж мусила вести жорстокі бої проти сепаратистів Еритреї. Тож Ефіопія одержувала дедалі більше зброї від СРСР.

 

Адмірал Сергій Горшков, творець великого радянського флоту, відіграв, треба думати, вирішальну роль у виборі Ефіопії як основного радянського бастіону в Східній Африці... Новий керівник Ефіопії, полковник Менгісту Хайле Маріам, ніколи й не думав вивчати марксизм-ленінізм, тоді як його супротивники — сепара­тисти з Еритреї («Народний фронт визволення Ефіопії») були затятими доктринерами і прихильниками партизанської війни. Те саме можна сказати і про сепаратистів з північної області Тігре. У 1975 р. СРСР без будь-яких пояснень вирішив змінити табір. Кубинці виступили проти. Менгісту врешті-решт у 1982 р. визнав «Велику жовтневу соціалістичну революцію». У вересні 1984 р. він створив за східноєвропейським зразком робітничу партію Ефіопії.

 

50*

 

Найефективнішою радянська і кубинська допомога виявилась саме на півдні, з боку Огадену. Там воювали сомалійські парти­зани. Влітку 1977 р. регулярні сомалійські війська увійшли до Огадену і поступово захопили його повністю. З одного боку, СРСР надсилав зброю і кубинських найманців до Ефіопії. З іншого — Париж, Лондон і Вашінгтон, вірні принципові незмінності кор­донів, припинили постачання зброї сомалійській армії (1 вересня 1977 р.). Сіад Барре, керівник сомалійського уряду, вислав з країни 13 листопада радянських експертів та розірвав диплома­тичні відносини з Кубою. Але на початку 1978 р. контрнаступ ефіопської армії й кубинців змусив сомалійську армію покинути Огаден. Далі боротьбу повели партизани. Американський уряд попередив супротивників Сомалі, щоб вони остерігались окупувати її територію, а якраз СРСР, позбавлений порту Бербери, охоче б там розташувався. Сомалі висловлювала свою гіркоту з приводу бездіяльності Заходу.

 

В наші дні Сіад Барре був скинутий. Два табори затято боролися за владу, і Сомалі стала однією з країн, де голод забрав найбільше в світі життів. Ефіопія, ставши жертвою жахливої посухи, яка принесла голод сотням тисяч людей, відзначила для себе, що радянська допомога, така помітна в озброєнні, зали­шається дуже скромною щодо продуктів харчування. Зауважено, що СРСР, забезпечуючи собі вплив на Ефіопію, потерпав від розчарувань, яких зазнав у інших африканських країнах: в Єгипті Садата, в Малі Модібо Кейти, в Судані Німейрі, у Гвінеї Секу Туре. Він був свідомий також слабкості своїх зв'язків з іншими «державами соціалістичної орієнтації» (Бенін, Конго-Браззавіль, Мадагаскар, де чудовий рейд Дієго-Суарес не був відкритий для його кораблів). Згадаймо, як приклад, про Бенін, що на початку грудня 1989 р. урочисто відмовився від марксизму-ленінізму. Так само зникало з ужитку й звертання «товариш». Ще одна війна, яка тривала тридцять років, протиставила Ефіопії полковника Менгісту «Фронт визволення еритрейського народу» під керів­ництвом Афверкі. Лише в 1989 р. пощастило досягти врегулюван­ня, що його домігся колишній американський президент Джіммі Картер, зустрівшись із обома лідерами й доклавши чималих зусиль, аби вони розпочали діалог. Унаслідок державного перево­роту Менгісту скинуто 21 травня 1991 року. І до влади прийшов його віце-президент Тефайє Глабре Кідане. Чи були до цього причетні США? Так чи ні, а результату досягнуто потрійного: перемога повстанців Тігре; загальне припинення вогню еритрей-ськими повстанцями; виїзд до Ізраїлю 18 тисяч фалашів — ефіопських євреїв.

 

Північна Корея       

 

Ідея возз'єднання двох Корей витікає з національних прагнень, які живлять світове насильство ще краще за класову боротьбу чи навіть великі економічні інтереси.

 

Студенти лівих переконань у Південній Кореї та різні інші рухи не припиняють мітинги за возз'єднання, спираючись на все, що можна використати для цього — включно аж до профспілок або прокомуністичних урядів у всьому світі. Південнокорейські керів­ники також використовують цю ідею, щоб вона не стала моно­полією комуністів. Але всі політики сходяться на тій думці, що Північна Корея являє собою «тоталітарну поліційну державу» (П'єр Рігуло). Там налічується 100000 в'язнів — жертв «чисток» і численних процесів. Президент Північної Кореї, «великий вождь» Кім Ір Сен — втілення «культу особи», гідне Сталіна (у Північній Кореї споруджено 35 монументів цьому лідерові). Його син Кім Чжон Ір тішиться таким самим поклонінням. Школярі співають пісню:

 

Ми маленькі пуп'янки троянди, Маршал Кім дає нам усе, Щоб могли ми цвісти.

 

Північна Корея залишається повністю закритою. Тут готують революційних бойовиків, які прибувають з багатьох країн. В Анголі налічується 4000 північнокорейців, чимало радників у Зімбабве, інші перебувають на Сейшелах, в Ефіопії, в Замбії, в Лівії, в Нікарагуа, а до 1982 р. — навіть на Мальті. Це — «держава-терорист». 12 лютого 1988 р. 12 із 15 членів Ради Безпеки (за винятком Китаю, СРСР і Замбії) засудили Північну Корею за напад на літак «Боїнг» компанії «Корейські авіалінії», що спричинився до 115 смертей.

 

У країні досі не видно жодних ознак перетворень, хоча важко собі уявити, як це в добу радянської «перестройки» і поряд з Південною Кореєю, середній життєвий рівень якої в кілька разів вищий, Північна Корея змогла наприкінці XX сторіччя зберегти абсолютно тоталітарний режим.

 

Об'єднання В'єтнаму

 

Найважливішою подією у Південно-Східній Азії стало об'єднання В'єтнаму під переважно комуністичним впливом.

 

Після Паризьких угод про В'єтнам1 боротьба між Північним В'єтнамом і «Тимчасовим революційним урядом» (ТРУ), з одного боку, та Південним В'єтнамом — з іншого розгорталась далі. Ко­муністичні «латки» («леопардова шкіра») дедалі розширювались.

 

На початку 1975 р. стало очевидно, що комуністи переможуть; 10 квітня президент Форд зажадав від Конгресу кредит на 250 мільйонів доларів для «гуманітарної допомоги» і на 722 мільйони «термінової військової допомоги», що не передбачало втручання американських наземних збройних сил. Конгрес відмовив, незва­жаючи на наполягання Генрі Кіссінджера, який звинувачував СРСР та Китай у гальмуванні Паризьких угод. 24 квітня йому пощастило домогтися компромісу: узгоджено кредит на 327 мільйо­нів доларів для виведення військ. Цей провал, за яким настали ще й інші, США пережили дуже болісно. «Війна в Індокитаї для нас закінчилася,— сказав Форд,— пріоритет віднині надаватиметь­ся світовій співпраці, але СТА не втратили свого прагнення захищати свободу».

 

Генерал Тхієу подав у відставку і втік на Тайвань (21 квітня). Намагання французької сторони привести до компромісу комуніс­тів і новий нейтралістський уряд генерала Міня були марні. ЗО квітня північні в'єтнамці і ТРУ увійшли до Сайгона. Мін беззастережно капітулював. Єдине, що могли вчинити амери­канці, — це вивезти сотні тисяч тих людей, котрі боялись комуністичного режиму, бо цілком резонно бачили в ньому за­грозу для свого життя, особистої свободи і майна.

 

Камбоджа і В'єтнам

 

Кінець консервативної республіки, яку створив у Камбоджі гене­рал Лон Нол, був набагато трагічніший. В серпні 1973 р., незважаючи на протест президента Ніксона, американський Кон­грес притримав кредити, що дозволяли американській авіації бомбардувати «червоних кхмерів», які підбиралися все ближче до великого міста Пномпеня. Чимало країн, у тому числі й Франція, визнали тоді «Королівський уряд Національного союзу Камбоджі», тобто «червоних кхмерів» з їхнім лідером Пол Потом. 17 квітня 1975 р. Лон Нол утік, і місто було взяте. У країні встановився небачений режим. Колишній правитель Нородом Сіанук тривалий час прожив там під наглядом, попри свою солідарність із «черво­ними кхмерами». Країна була повністю ізольована. Навіть послам іноземних держав нелегко було виїхати із своїми відомствами. Під приводом тотальної революції жителів силоміць виселяли з міст. Число жертв було величезне. Перший візит журналістів (югославів у 1988 р.) підтвердив жахливий характер нового режиму, який з незрозумілих ідеологічних міркувань і через фанатизм учинив справжній геноцид щодо власного народу, замордувавши два мільйони чоловік. Американці змушені були втрутитися, коли одне з їхніх вантажних суден «Маягес» піддали обшукові 12 травня 1975 року в Сіамській затоці. Бомбардування та дії десантно-ди­версійного загону дозволили врятувати судно і його екіпаж.

 

Лаос так само зазнав повної концентрації влади в руках комуністичної Патет-Лао з принцом Суфанувонгом на чолі.

 

Від часу об'єднання В'єтнаму та перемоги «червоних кхмерів» можна констатувати деякі цікаві явища. По-перше, цілком оче­видне охолодження в стосунках між В'єтнамом і Китаєм, яке дійшло до прикордонних інцидентів і навіть до обмеженої війни у 1978 р. В'єтнам також протестував проти окупації Парасельських островів Китаєм. Не будемо забувати, що впродовж сторіч Китай прагнув зробити В'єтнам своїм васалом, а той завжди опирався. Не випадково Китай надавав і Камбоджі певну під­тримку, значно посилену у 1977 р. Камбоджа і В'єтнам, хоча обидві країни були комуністичні, перебували в поганих стосунках. У січні 1978 р. дійшло навіть до справжньої війни. Могутня в'єтнамська армія, найсильніша в Південно-Східній Азії, мала на меті відкинути «червоних кхмерів» від кордону, де вони вчиняли провокації. Зупинилися в'єтнамці за сорок кілометрів від Пном­пеня. Тут вони утворили Народну Республіку Кампучію, що стала сателітом В'єтнаму. Ці події засвідчили надзвичайно яскраво, що теорія, згідно з якою не може бути суперечностей між державами, що відкинули капіталістичну гонитву за прибутком, — це просто міф. Такий поворот справи викликав напруження в китайсько-ра­дянських стосунках: Китай став на бік Камбоджі, а СРСР — на бік В'єтнаму. Тоді ж розпочалося певне зближення між США і В'єтнамом. США, скасувавши своє вето на вступ Анголи до 00Н (листопад 1976 р.), зробили те саме і для В'єтнаму (1977 р.). В'єтнам став 149-м членом 00Н. Обидві країни встановили між собою дипломатичні стосунки: в'єтнамці зробили роз'яснення щодо долі деяких зниклих американських солдатів, США зняли тор­говельне ембарго. Проте США рішуче відкинули висунені В'єтна­мом претензії на сплату відшкодувань.

 

Шляхом до миру в Камбоджі

 

Колотнеча там іще тривала, влаштована, з одного боку, партиза­нами «червоних кхмерів», а з іншого — урядом Нородома Сіанука, який перебував у вигнанні в Малайзії. Від 1986 р. ведуться переговори про сформування коаліційного уряду. В'єтнамці роз­почали, а потім і завершили виведення своїх військ. У Парижі 30 липня 1989 р. розпочалася конференція з 13 учасниками від різних камбоджійських угруповань. Зібралася конференція з метою обумовити якийсь єдиний режим. Але присутність «червоних кхмерів», схвалена Нородомом Сіануком, розцінювалась іншими як неприйнятна. Кхмери утримували смугу території на півночі та ще одну на заході. Складалося враження, що вони втрачають сили.

 

Фідель Кастро і Куба

 

Куба, одна з небагатьох країн, де комуністичний режим виник незалежно, без іноземної окупації, є одним із світових бастіонів комунізму.

 

«Великий вождь», Фідель Кастро, є одним з найстаріших керів­ників держави — він уже при владі з 1957 р. Як і багато інших країн світу, включаючи й комуністичні, Куба зазнала серйозного економічного занепаду. Острів весь час залежить від виробництва цукру, яке не дає змоги фінансувати імпорт інших продуктів харчування в достатній кількості.

 

Фідель Кастро піддав різкій критиці «перестройку» Горбачова. Між СРСР і Кубою розпочалася бурхлива полеміка. Саме виве­дення кубинських військ із Анголи висвітило той факт, що четверо кубинських найвищих офіцерів збагатилися на торгівлі наркоти­ками. Кастро віддав їх до суду — безжалісний вирок скарати винних на смерть було негайно виконано. Щоразу Кастро лишався вкрай неприхильним і недовірливим щодо Польщі та Угорщини. Він вважав: якщо Горбачов провалиться, в країні вибухне громадянська війна і СРСР розпадеться, «кубинська революція триватиме». Останнім часом радянська допомога надавалась Кубі наба­гато рідше. Фідель Кастро не хотів вірити, що «соціалістичний табір справді більше не існує». І він залишається «останнім захисником» соціалізму й далі боротиметься проти «пограбування» «третього світу» американцями та їхніми прислужниками. Його єдиними партнерами в грудні 1989 року виступали Албанія та Північна Корея. Тому, найімовірніше, він відчуває деяке занепокоєння.

 

РОЗДІЛ IV. ДО НОВОЇ ДИПЛОМАТІЇ. НЕПЕВНІСТЬ І ЗАГРОЗИ

 

У попередньому виданні цієї книжки я вибрав для завершального розділу назву, правду кажучи, «нейтральну», — «До нової дипло­матії». Нині, незважаючи на поразку радянського і європейського комунізму, що на якийсь, безперечно, значний період поклала край сумнозвісній «рівновазі страху», все-таки багато подій ос­танніх трьох років викликають занепокоєння. Події ці дуже різнорідні, часом непередбачувані; а зводиться все до простої формули: «Найімовірніший шлях історичного розвитку — це той, котрого не передбачали». Звичайно, є загальні тенденції, які триватимуть доти, поки людство залишатиметься людством (що­правда, не будемо забувати, що на десятки тисяч особистостей не знайти і двох з однаковим глуздом). Тож діють деякі «основні тези», які ми спробуємо викласти.

 

1) Війни, мабуть, провадитимуться завжди.

 

2) Всім імперіям судилося загинути.

 

3) Існує загальна тенденція «поширення», інакше кажучи, всі народи прагнуть оволодіти матеріальним прогресом, пов'язаним з новими винаходами (включно з комфортом, ефективним вироб­ництвом, озброєнням).

 

4) Згадавши цитовану вище книжку Жака Фреймона «Небез­печний мир», додамо, що справжню небезпеку, яка нависла над нами, більшу, ніж тотальна війна, являють собою загрози інди­відуальні (злочинність, мафія, наркотики, тероризм, зубожіння і т. ін.).

 

Щодо цього пригадаємо головні джерела тривоги, які маємо наприкінці XX століття:

 

Демографічна катастрофа.

 

Зростання світового економічного хаосу.

 

Несамовитий націоналізм.

 

Безсилля Європи.

 

Безсилля 00Н.

І. Загроза демографічного «вибуху»

 

Демографічний чинник: глобальне і місцеве кількісне зростання

 

Населення світу, що становило 906 мільйонів у 1800 р., досягло 1608 мільйонів у 1900 р., 2510 мільйонів у 1950 р., 2828 у 1958 р., 3890 у 1974 році й понад 4500 мільйонів на сьогодні.

 

Тобто за період у 70 років населення збільшилося втричі. Збереження дуже високого рівня народжуваності в переважній частині «третього світу» і застосування в усьому світі медичних знань, хоча й різного ступеня, які, проте, поступово зменшують показник смертності, пояснюють це явище в цілому.

 

Крім того, зростання це неоднорідне. Процент європейців досяг максимуму на початку XX століття (24,9%). Відтоді почалося переважне зростання населення Китаю, Південної Азії, Латинської Америки, Африки, одночасно з помітним уповільненням народжу­ваності в більшості країн, населених білою расою, особливо в Європі. В 1974 р. цифри мали такий вигляд:

 

Приблизні прогнози на 2000-й рік передбачають для цих двох блоків 80% і 20% відповідно.

 

Чисельне зростання спонукає повернутися до думок, які вислов­лював іще Мальтус на початку XIX століття відносно того, що дефіцит принаймні на деякі продукти може призвести до постій­ного підвищення цін, ураховуючи жорстоке суперництво за дже­рела забезпечення.

 

Місцевий приріст загрожує призвести до послаблення країн білої раси. За умови, коли біла меншість і надалі володіє значними багатствами поряд з голодним «третім світом», це стає додатковим приводом до конфліктів. Якщо ж на додачу, наслідуючи приклад Японії XIX століття, інші країни досягнуть економічного під­несення, (як уже сталося в Південній Кореї, на Тайвані, в Гонконгу, Сінгапурі, нехай навіть цей розвиток і відбувався дуже нерівне, як у Мексиці, Бразилії, Венесуелі та Аргентині), до загрози насильства, що зависла над Європою, може додатися загроза її занепаду й загибелі.

 

За підрахунками Національного інституту демографічних дослі­джень, у 2025 р. Китай матиме 1 мільярд 475 мільйонів населення, Індія — 1 мільярд 229 мільйонів. Населення Африки кількістю в три рази перевищуватиме європейське (338 мільйонів у Нігерії, 122 мільйони — в Ефіопії), населення Азії — в дев'ять разів (108 мільйонів у В'єтнамі). В Латинській Америці населення Бразилії досягне 246 мільйонів, Мексики — 154 мільйони. А населення Франції збільшиться з 57 мільйонів до ... 58!

 

І все це відбуватиметься, незважаючи на зменшення смертності, хоча вона ще залишається жахливою у слаборозвинених країнах (голод, розростання пустель, СНІД, громадянські та міждержавні війни). У 1980—1985 рр. прогностична середня тривалість життя становила 49,4 року для Африки, 55,5 для Азії (при тому для Японії — 76,9), 64,2 для Латинської Америки, 67,9 для Океанії, 68 для СРСР, 69,1 для Східної Європи, 74,3 для Західної Європи, 74,4 для Північної Америки.

 

Така потенційна нерівномірність викликає тяжке занепокоєння. Вихідці з бідних країн можуть заполонити багаті країни. Уже нині спостерігається значне зростання законних і незаконних міграцій.

 

Міграційні потоки

 

На противагу новому явищу демографічного «вибуху», міграційний процес відомий усім епохам. Тож, хоча кочівництво й зникає, проте осіле населення в багатьох випадках буває змушене пере­селятись деінде.

 

Можна розрізнити три основні різновиди міграції: спровоковане переселення, коли за браком робочих рук, особливо для чорної Роботи, підприємства багатої країни запрошують чужинців; до­бровільне переселення (хтось переселяється в пошуках вищого рівня життя, хтось — вільнішого політичного режиму), насильне переселення, яке має різні ступені. Найвищим з цих ступенів було вивезення чорних африканців до Америки. Але також де­портація, чи переміщення звичайних або політичних засуджених. Різанини (наприклад, палестинські біженці в І948—1949 рр.)) «бот-піпл» (човнярі) — в'єтнамські та китайські антикомуністи, що тікали після 1975 р. з В'єтнаму на вутлих човниках, тяжко ризикуючи. І, нарешті, діаспори. Це слово

 

раніше вживали тільки щодо євреїв поза Палестиною. Географ П'єр Жорж поширив його на інші спільноти. «Вона визна­чається, — пише він, — чисельністю мігрантів, етнокультурною сегрегацією порівняно з національною більшістю: збереження віру­вань, релігійних обрядів... ендогамія». Головними прикладами, крім євреїв, є китайська діаспора, насамперед у Південно-Східній Азії (15 мільйонів у 1950—1960 рр.), але також і в інших країнах близько 500000 у США, 120000 у Канаді); вірменська діаспора (2 мільйони виїхало після різанини 1915 р. з Туреччини; з них близько 300000 до Америки, 350000 до Франції); ліванська діаспора (обмеженіша й датується часом 1914 року: влаштування комерсантів, підприємців, фінансистів).

 

Імміграція ставить перед країною, що приймає мігрантів, внут­рішньополітичні проблеми з тої самої хвилини, як численні, щільно згуртовані іммігрантські громади, часом без найменшої надії повернутися на свою історичну батьківщину, створюють щось на зразок «іноземного корпусу» в країні, доти більш однорідній. Ця багатостороння внутрішня проблема може навести на думку про «мелтінг пот», тобто «горно», що утворилося в США, насе­лення яких, за винятком нечисленної індіанської меншини, пов­ністю сформувалося з іммігрантів. До початку XX століття «горно» функціонувало як слід. За винятком чорношкірих, іммігранти (англійці, ірландці, німці, скандинави, нідерландці) чудово асимілювались в американській культурі, збагативши її. Почина­ючи з 1890 р. «горно» стало давати збої на «новій імміграції»: євреях, слов'янах, італійцях-католиках, православних греках то­що, які селилися групами у своїх окремих кварталах, надовго зберігаючи рідну мову. Закони 1921 і 1924 років були спрямовані на суворе обмеження імміграції цих груп і на заборону її для жовтої раси. Після війни імміграція іспано-американців, пуерторіканців, мексиканців та інших, що пробиралися до країни нелегально, створила проблеми у внутрішній політиці США, оскільки існування «іноземного корпусу» викликало реакцію, і часом бурхливу, корінного населення: антисемітизм, расизм, ксе­нофобію, ворожість профспілок до надто покірливих конкурентів тощо.

 

Але будь-яка імміграція так само породжує проблеми і в зовнішній політиці, що виражається в суперечках з країнами еміграції. Вони можуть оскаржувати еміграцію (Берлінський мур мав на меті припинити втрати населення — 2 мільйони осіб, що становили рівень еміграції з НДР до ФРН). Або, змирившись з еміграцією, намагаються добитись від країни, що прийняла емі­грантів, і від них самих збереження рідної мови та культури (школи, клуби, асоціації, церкви тощо). Так сталося з польською еміграцією до Франції між двома війнами. Водночас уряд Муссоліні силкувався створювати профашистські організації у Франції, де більшість іммігрантів-італійців була настроєна вороже до нього.

 

Уявлення про «право меншин» засвоювалося нелегко. В західних країнах протидія виявилася з боку ультранаціоналістичних партій, ворожих до імміграції, та в низці жорстоких інцидентів.

 

У «третьому світі» становище склалося ще гірше. Досить навести декілька прикладів. У 1975—1976 рр. Алжир вислав з країни 30000 марокканських громадян у відповідь на такі ж дії марок­канської сторони у 1973 році. У 1978 р. Габон вислав 10000 бенінців (дагомейців). З Гани вислано 100000 іноземців у 1969 р. Нігерія вислала 2 мільйони іноземців (1 мільйон з них походили з Гани) протягом двох місяців з січня по березень 1983 р. під приводом падіння видобутку нафти. У квітні—травні 1985 р. новий нігерійський уряд виселив іще 700 000 ганійців. Того самого року в серпні полковник Каддафі, голова лівійського уряду, вислав 20000 робітників, що походили з Тунісу.

 

У тяжчих випадках до вигнання з країни додається фізичне винищення. Так було з Іракським Курдистаном. У серпні 1988 р. президент Іраку Саддам Хусейн наказав завдати удару по цій провінції, що прагнула відокремитись, і надіслав для цього 60000 солдатів, які нищили селища напалмом. 100 000 курдів утекли до Туреччини. Ірак у жовтні знов учинив подібний злочин у ще жорстокішій формі: було знищено 3000 селищ. Турецькі та іранські курди також зазнали втрат. В Ефіопії полковник Менгісту, голова уряду, «переселив» мільйон жителів з плато, що в помірному кліматі, на пекучий південь, спричинивши тим небу­валу смертність. У Судані з 1980 по 1986 рік два мільйони чорношкірих жителів півдня зазнали переміщень, що викликали 250000 смертей.

 

Расистський конфлікт вибухнув у квітні 1989 р. між Сенегалом і Мавританією. Маври, що становлять більшість у Мавританії, і чорношкірі, що переважають у Сенегалі, вступили в боротьбу. Своєю чергою, в Мавританії потерпіли чорні мавританці. У Се­негалі зруйновано понад 10000 мавританських крамничок. Відпо­віддю було вигнання десятків тисяч сенегальців з Мавританії, а в Сенегалі довелося створити табори для біженців, де панує голод. Обидва керівники урядів, Абду Діуф (Сенегал) і Муса Траоре (Мавританія) начебто прагнуть обмежити конфлікт, але на час, коли пишуться ці рядки, його ще не врегульовано. В Бурунді боротьба між тутсі (нілохаміти) і гуту (банту) в 1965, 1972 і 1988 роках вилилась у жахливу різанину.

 

Відзначимо численні жорстокості, пов'язані з расизмом: бороть­ба бірманського уряду проти меншин, зокрема каренів і качинів, які згуртувалися з 1981 р. в «Національно-демократичний фронт»; боротьба на Цейлоні проти тамілів, погроми у деяких індійських провінціях, таких, зокрема, як Ассам, Тріпура, у регіоні сикхів тощо.

 

«Бот-піпл»

 

А найтяжче — це зусилля цілих мас жителів комуністичних країн Індокитаю (В'єтнам і Камбоджа) втекти від політичного режиму, який вони ненавидять, і від незадовільних умов життя. Тікаючи в переповнених човнах, багато хто тоне або стає жертвою таїланд­ських чи малайських піратів. А ще складніше знайти притулок. Усі країни одна за одною зачиняють перед ними двері, ор­ганізовуючи спершу біженські табори, де панують злидні. А бути висланим з місця, де чекаєш гостинності, рівнозначне смерті.

II. Зростання ролі економічної дипломатії та наростання безладу світової економіки

 

Виняткове значення економічних та фінансових операцій на Заході визначається двома найсуттєвішими явищами, а саме — монетар­ним хаосом та зростанням ціни на нафту. Досить процитувати деякі свідчення. Німецький канцлер Шмідт, видатний економіст, заявив 17 січня 1975 р.: «Зовнішня політика для нас не являє особливої дисципліни втаємничених сивобородих дипломатів. Вона являє собою водночас світову економічну політику, світову сиро­винну політику, світову монетарну політику, світову політику розвитку, світову політику безпеки». Міністр закордонних справ у його уряді Дітріх Геншер підтверджує таку позицію в промові, яку він виголосив у 00Н, у вересні 1975 р.: «Економічні питання віднині перебувають у центрі міжнародної дипломатії. Залагоджен­ня конфліктів, у яких стикаються економічні інтереси, стало випробуванням у мистецтві закордонної політики».

 

Незважаючи на все це, останні роки продемонстрували на­явність сил неекономічних, точніше сказати — антиекономічних, які нерідко переважають економічні інтереси: релігійний фана­тизм, расизм, націоналізм у його найвідвертішій формі. Досі економічна наука видавалась об'єктивною і раціональною за са­мою своєю природою, а тепер ми бачимо, як вона починає дедалі більше визначатись екологією. Я не економіст, тому відсилаю читача з цим питанням до знаменитого формулювання, відомого під назвою «парадоксу Алле», висловленого Морісом Алле, нобелівським лауреатом з економіки.

 

Крім того, ми бачимо, що головною «рушійною силою історії» не є, як це стверджували Маркс і Ленін, «класова боротьба», заснована на «виробничих стосунках», отже, економічна, а якісь вищі почуття, зокрема національна ідея.

 

Нарешті, «історичний детермінізм» також зазнав тяжких ударів. Як можна й далі говорити про «історичну діалектику», що при­водить до неухильної перемоги пролетаріату? Чи можна після тієї «стагфляції», котру ми перемогли, й далі вірити, ніби «періоди А» і «періоди В» Сіміана або «цикли» Кондратьєва можна засто­совувати для пояснення сучасного світу так само, як тоді, коли вони грунтувались на кризах надвиробництва і падіння цін?

 

Я згадую принагідне ці питання, бо сьогодні не можна нази­ватись істориком, не вивчаючи і не обмірковуючи їх.

А. Нафтова драма

 

Нафта — головне джерело енергії

 

Десь до 1960 р. питання розробки родовищ нафти в основному вирішували великі промислове розвинені держави, точніше — їхні велетенські компанії. Країни — власники родовищ віддавали ці багатства таким компаніям, здебільшого англосаксонським, за пев­ний відсоток від вартості добутої нафти. Час від часу розгорялася боротьба за звільнення держав від засилля іноземних компаній, як це було в Мексиці у період між двома війнами1, в Ірані Моссадика з 1951 по 1953 рр. . В основному держави прагнули більших відсотків. Так, у 1948 р. Венесуела добилася п'ятдесяти. А близькосхідний рівень тоді не перевищував 12,5%.

 

Відтак, оскільки ціна утримувалась на низькому рівні, нафта стала поступово витісняти інші світові джерела енергії. В 1950 р. зі спожитої в світі енергії 55,7% вироблено на вугіллі: первинної електроенергії (в основному — гідроелектроенергії) було 6,5%, або в сумі — 62,2%. Нафта склала 28,9%, а природний газ — ' 'Ч у ?умі ~~ 37'8%- в 19<>0 р. картина змінилася. Вугільна (44,2%) і первинна (6,4%) електроенергія вже давали всього 50,6%. А нафтова (35,8%) і з природного газу (13,5%) досягли разом 49,4%, і, отож, майже наздогнали інші джерела. В 1972 р. вугільна (28,7%) і первинна (6,9%) електроенергія в сумі дають 35,6%. А нафтова (46%) і газова (18,4%) складають 64,4%. Вуглеводневі форми енергосировини, отже, з однієї третини в споживанні підскочили до двох третин. А загальне споживання енергії практично подвоїлося з 1950 по 1965 р. і потроїлося з 1950 по 1972 рік.

 

Обидві наддержави мають власний розвинений видобуток енергоносіїв, тож їм не дуже загрожує енергетична криза. СРСР у 1960 р. використовував у енергоспоживанні 37% вуглеводнів і 63,7% у 1975 р., дотримуючись, відтак, світового ритму. Радян­ський Союз видобував 490 мільйонів тонн нафти у 1975 р., випередивши США. Розроблювані його запаси оцінюються, мож­ливо, на 25 років (цифра тримається в таємниці). А США видобули в 1975 р. 420 мільйонів тонн. Але й загальний рівень їхнього промислового виробництва набагато вищий від радянського, і запаси (враховуючи родовища Аляски та Канади) зменшуються, тому США імпортували 40% нафти у 1975, 50% у 1980 рр.

 

Інші промислові країни Західної Європи та Японія майже повністю залежать від імпорту. Інакша ситуація складається лише у Великобританії та Норвегії завдяки підводним родовищам у Північному морі. Залежати щонайменше на дві третини викори­стовуваної енергії від закордону — це ситуація економічно двоз­начна, а політичне — небезпечна.

 

Ми вже говорили про створення і початок діяльності організації виробників нафти ОПЕК. Ведучи безперервну боротьбу з ком­паніями, якій посприяло закриття Суецького каналу, змусивши нарощувати нафтоналивні об'єми транспортних суден, ОПЕК здобула чимало перемог. На своїй 21-й конференції в Каракасі (9—12 грудня 1970 р.) вона встановила мінімальний одержуваний відсоток 55%. 14 лютого 1971 р. в Тегерані і 2 квітня 1971 р. в Тріполі вона примусила великі іноземні компанії погодитись на таку умову. Навіть більше — ОПЕК домагається поступової націоналізації видобутку. Перших великих успіхів у цих заходах досягли Лівія та Алжир.

 

Президент Бумедьєн заявив 24 лютого 1971 р., що Алжир відбирає більшу частину капіталу (15%) у французьких компаній, які діють на його теренах. Націоналізовано родовища та нафто- і газопроводи. Управління всією сукупністю цього комплексу передбачалося передати алжирській державній організації «Сонатраш». Така політика розвіювала сподівання Франції, після вста­новлення незалежності Алжиру, на співпрацю французьких під­приємств з алжирським урядом. Алжир же, утверджуючись як «соціалістична», «прогресивна» країна, волів узяти в свої руки власні запаси, усуваючи вплив іноземного капіталу. Опір фран­цузького уряду, проведені переговори (зокрема Ерве Альфаном, генеральним секретарем Міністерства закордонних справ), політика бойкоту з боку французьких компаній привели до певного компро­місу в деталях, але загальний принцип був збережений. Цікаво, що тільки лівійський уряд вітав алжирську непохитність. Інші експортери нафти з арабського світу та Іран, уряди яких зали­шались консервативними, зберігали мовчання. Принаймні нафта стала засобом, що уберіг Алжир від останньої спроби колонізації.

 

Лівія так само заявила 1 вересня 1973 р. про націоналізацію 51% капіталу іноземних компаній на своїй території.

 

Жовтнева ухвала 1973 року і перший нафтовий шок

 

До закінчення «війни на Йом Кіпур» арабські країни і прихиль­ники Ізраїлю вжили цілої низки заходів, вагу яких слід вважати визначальною. 16 жовтня в Кувейті шість основних країн—вироб­ників нафти в зоні Перської затоки (Абу-Дабі, Іран, Ірак, Кувейт, Катар і Саудівська Аравія) вирішили підвищити ціну за барель нафти з 3,001 до 5,119 долара США. Наступного дня п'ять арабських виробників нафти (тобто без Ірану) заявили, що зби­раються використати «нафтову зброю» у боротьбі проти Ізраїлю. Передбачалося в основному ембарго, проголошене невдовзі і проти США, і проти Нідерландів, згодом проти Португалії, Родезії та Південної Африки. Крім того, вони вирішили скорочувати щомісяця на 5% свій експорт до недостатньо дружніх країн. Францію оцінили як дружню. Адже її міністр закордонних справ Мітель Жобер заявив 8 жовтня у майстерно дібраній формі, що він не вважає арабські країни агресорами: «Хіба ж прагнення повернутись на власну територію обов'язково має означати непе­редбачену агресію?»

 

Але реально ембарго і скорочення виробництва дуже скоро виявились нездійсненними. Ембарго проти США довелося скасу­вати у березні 1974 р.; проти Нідерландів — 11 липня. ОПЕК ухвалила наприкінці 1973 р. (конференція в Тегерані 22—24 груд­ня) постанову зовсім іншого масштабу — підвищити ціну на барель до 11,651 долара США з 1 січня 1974 року. Порівняно з цінами, що діяли на початок жовтня, це було підвищення майже вчетверо. Звичайно, у серпні 1971 та в лютому 1973 р. відбулися дві девальвації долара. Але, користуючись своєю майже повною монополією та радянською підтримкою, оскільки СРСР розцінював таку діяльність як елемент «антиімперіалістичної боротьби» і сам готувався розпочати експорт, країни ОПЕК почували себе дуже вільно у сфері ціноутворення. Вперше за всю історію деколо­нізації група слаборозвинених країн провадила свою лінію з по­зицій сили.

 

V 1975 р. намагання налагодити стосунки між промислове розвиненими країнами і країнами—виробниками нафти не увін­чалися успіхом.

 

Першим прореагував Генрі Кіссінджер. Він зробив спробу про­тиставити Організації країн—експортерів нафти основних спожи­вачів. Так утворилося «Міжнародне енергетичне агентство» (АІЕ). До нього входили дев'ять країн ЄЕС (крім Франції), США, Японія, Канада, Швеція, Австрія і Туреччина. Президент Жіскар д'Естен виступив проти цієї системи, яку назвав «картель спожи­вачів».

 

Він запропонував зібратись у квітні 1975 р. на конференцію з питань енергетики, яка об'єднала би виробників і споживачів. Перша підготовча нарада відбулася в Парижі 7 квітня 1975 р. і не дала позитивних результатів. Країни АІЕ прагнули обмежити порядок денний питаннями енергії. А країни ОПЕК намагалися поширити обговорення на питання сировини взагалі, реформи міжнародної монетарної системи та на питання розвитку. Цікаво, що на цій підготовчій конференції, де були присутні 11 розвине­них країн (ЄЕС надіслала одного представника) і 7 слаборозвинених, Алжир не спромігся створити фронт «третього світу». Справді, Індія та Бразилія, які виробляють небагато нафти, зауважили, що підвищення цін змушує їх віддати 80% усього свого експорту на покриття витрат з імпорту нафти.

 

З 16 по 18 грудня 1975 р. в Парижі відбулася конференція Північ — Південь. Вона об'єднала 7 країн ОПЕК, 12 слаборозвинених, які не видобувають нафти або видобувають у незначній кількості (Індія, Пакистан, Єгипет, Югославія, Камерун, Заїр, Аргентина, Бразилія, Мексика, Перу, Ямайка) і 8 промислове розвинених країн (з одним представником від ЄЕС). Щодо поряд­ку денного так і не вдалося дійти згоди: слаборозвинені країни та ОПЕК і далі наполягали на обговоренні питань сировини. Розвинені країни не хотіли виносити на обговорення питання сировини, а наполягали на питаннях енергії та міжнародних фінансових проблемах. Тож і ця конференція провалилась. Зате виявилася солідарність 19 країн (7 країн ОПЕК і 12 інших слаборозвинених). 1976 рік відзначився зростанням напруженості між Францією та Алжиром через колишню Іспанську Сахару, що посилило труднощі Паризької конференції, сесії якої, однак, ще відбувалися у березні і червні. На початку 1978 р. можна вже говорити про її провал.

 

Те саме сталось і на конференції ЮНКТАД-ІУ, яка відбулася в Найробі, Кенія, з 3 по 31 травня 1976 р. Французькі на­магання дійти компромісу між промислове» розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, щоб використовувати «нафтодолари» для фінансування інвестицій у «третьому світі» під гарантію Світового банку, наштовхнулися на непохитну протидію СІЛА. Так само думку про створення фонду стабілізації сировини рішуче відкинули Великобританія та Німеччина.

 

Основні наслідки ухвал ОПЕК

 

Відсутність принципової згоди, небачено різке підвищення цін на основне джерело використовуваної в цілому світі енергії мусили спричинитися протягом наступних років до значних наслідків, та й нові підвищення ставали невідворотними (в принципі — для підтримання ціни на одному рівні, з урахуванням ослаблення долара). Ми можемо відзначити хіба що головні аспекти подаль­шого розвитку.

 

1. В групі західних країн, де досі спостерігався значний еко­номічний розвиток у поєднанні з помірною інфляцією, величезний додатковий балансовий дефіцит у розрахунках і дедалі більше підвищення цін на всю продукцію, виробництво якої залежить від нафти, різко прискорили інфляцію. Промислове розвинені країни з тих, де розширення виробництва відбувалося не так швидко, (Об'єднане Королівство і, після 1971 р., Італія), зазнали темпів інфляції понад 20% на рік. Вони намагалися вийти з такого стану шляхом більш-менш суворого режиму економії для реального зниження цін або ж пробували обмежити середній життєвий рівень. Тільки Швейцарія досягла якихось успіхів на цьому шляху на 1978 р. Німеччина, Японія, певною мірою США спромоглися зменшити рівень інфляції десь так до 6%. У Франції «план Барра», запроваджений у 1976 р., дав начебто істотні результати на початок 1978 р. Драматична ситуація у Великобританії та в Італії змусила профспілки свідомо співпрацювати з урядом для здійснення режиму економії.

 

2. До інфляції додалося скорочення виробництва і, відповідно, посилення безробіття, яке перевищило 6% робочої сили в країнах Європейської економічної спільноти та в США. Звідси й назва такого явища — «стагфляція» (від поєднання слів «стагнація» — застій та «інфляція»). Криза ця аж ніяк не вигадана, але вона не має нічого спільного з «циклічними» кризами минулого, пов'я­заними з перевиробництвом і падінням цін. Зрозуміло, що інфля­ція та безробіття викликали невдоволення, здатне потягти за собою політичні заворушення.

 

3. Слаборозвинені країни з тих, що не видобувають нафти, в арсеналі яких менше засобів для спротиву підвищенню цін на вуглеводні, стали головною жертвою ухвал ОПЕК. Балансовий дефіцит слаборозвинених безнафтових держав оцінюється в 9 мільярдів доларів США на 1973 р. і в 35 мільярдів на 1975 р. Для них цей тягар виявився надмірним.

 

4. Виник новий розподіл держав за категоріями. Замість абсо­лютної «троїстої» системи: промислове розвинені західні країни, промислове розвинені східні і країни «третього світу», — з'явилися ще інші промислові країни: нафтові, які використовують прибутки на індустріалізацію, а також країни на «злеті», які, завдяки

 

іноземним капіталам і дешевій робочій силі, розбудували надсучасні промислові галузі (текстильну, суднобудівну, сталеливарну) і наводнюють промислове розвинені країни дешевими товарами (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, а також Мексика і Бразилія).

 

5. Керівники ОПЕК дедалі ясніше усвідомлювали, що «нафтова зброя» — це двосічний меч. Якщо ціни занадто завищені, рентабельнішими стають інші джерела енергії. Навіть на сучасному рівні багато що зроблено в цьому напрямі. Головним джерелом енергії майбутнього видавались АЕС, попри емоційний і часом невиправданий спротив якоїсь частини громадськості. Врешті-решт, нафта теж може бути вельми шкідливою для навколишнього середовища і викликати великі катастрофи (такою стала для Франції аварія танкера «Торрі Каньйон», а в березні 1978 р. «Амако Кадіс» неподалік узбережжя Бретані). Використання ре­акторів на швидких нейтронах мало компенсувати недостатні запаси урану. Енергія сонця, вітру, морських приливів, геотер­мічна, утилізація відходів, повторне використання вугілля, бітумні сланці, багаті на вуглеводні,— все це може великою мірою замінити в майбутньому нафту, і наближення цих часів можна прискорити. Щоправда, Захід не дійшов поки що згоди в плану­ванні розв'язання цієї проблеми. Франція відмовилась увійти до «Міжнародного енергетичного агентства», створеного Генрі Кіссінджером як знаряддя боротьби з ОПЕК. Американський Кон­грес відкидав більшість пунктів «енергетичного плану», висунутого американським президентом Картером.

 

Другий нафтовий шок.

 

Його викликало падіння шаха і прихід до влади аятолли Хомейні в січні 1979 року. Після деякого спаду попиту на нафту, що спричинив перший шок 1973 р., замовлення повністю відновилися. Але значне зменшення іранського виробництва досить різко ско­ротило пропозицію. Наслідком було нове підвищення ціни, що досягло максимуму у 150%. На початку 1981 р. уряди ОПЕК продавали нафту за ціною 32 долари, а наприкінці року навіть по 34 долари США за барель. А згадаймо ціну 3 долари США ще у вересні 1973 р.! Тільки за 1980 рік позитивне сальдо балансу країн ОПЕК, зокрема країн Перської затоки, склало казкову суму — 102 мільярди доларів.

 

Коли 22 вересня 1980 р. вибухнула іраксько-іранська війна, можна було чекати третього нафтового шоку і такої дестабілізації в світі, яку можуть викликати лишень аналогічні події. А проте, сталось якраз навпаки. Рівень 32—34 долари тільки й утримував­ся, що один рік. Навесні 1983 р. ціна за барель упала до 29 доларів США. Ціни вільного ринку, загалом значно вищі за державні, за цей період товарної нестачі, навпаки, впали нижче за державні. Нині основною проблемою ОПЕК є обмеження видобутку, а саме з цього питання партнери ніяк не можуть дійти згоди. Всі обставини сприяють падінню цін: існування великих запасів; нове зменшення попиту, пов’язане з поступом у оволодінні альтернативними джерелами енергії (передовсім АЕС, зокрема у Франції, незважаючи на певне уповільнення їх розбудови в 1981 р. з політико-психологічних причин). Нарешті, видобуток нафти країнами, що не входять до ОПЕК, перевищив наприкінці 1981 р. видобуток її країнами ОПЕК. З 1980 р. Японія і Західна Європа частково переорієнтували свою закупівельну політику. Так, у 1973 р. арабські країни Перської затоки забезпечували 60% європейського споживання нафти і 90% — японського. Ця пропорція впала в 1984 р., відповідно, до 40% і 60%. Споживання нафти Сполученими Штатами Америки забезпечується країнами Затоки лише на 3%.

Б. Валютна драма

 

Монетарний безлад

 

Збільшення в 4, а потім у 12 разів ціни на нафту — це не єдине пояснення західної кризи. До причин її додається також неабиякий безлад у валютній сфері.

 

До серпня 1971 р. світова валютна система базувалась на «золотому обмінному стандарті», тобто валюти, в принципі, прив'язувались до певної ваги золота, при­чому долар США, а якоюсь мірою і фунт стерлінгів уважалися в запасах центральних банків еквівалентом золота (35 доларів США за унцію). Генерал де Голль, будучи під впливом Жака Рюефа прихильником «золотого стандарту», різко критикував цю доларову систему. Закупівля золота Францією почасти й похитнула цю систему. Тим паче, що й інші чинники дедалі більше підривали довіру до долара: від 1958 р. щорічні втрати золота Федеральним резервним банком США, величезні інвестиції «багатонаціональ­них» американських компаній, зокрема в Європі, їхні прибутки іноді повертались до США, але найчастіше реінвестувались на місці або зберігались як «поточний капітал» американськими чи європейськими власниками, як «євродолари». До «євродоларів» додалися «нафтодолари», отримані в оплату за нафту країнами ОПЕК. На 1978 р. загальна сума «євродоларів» та «нафтодоларів» оцінювалась у 500 мільярдів доларів США. А на 1971 р. їхня маса досягла таких розмірів, що оплата її золотом Федерального резервного банку стала б нездійсненною.

 

Така ситуація пояснює, по-перше, ухвалену в 1967 році поста­нову про створення подвійного ринку золота, а по-друге — постанову президента Ніксона в серпні 1971 р. про відокремлення долара від золота, тобто девальвацію, оскільки на «вільному» ринку унція золота коштувала вже понад 40 доларів. Це був кінець «золотого обмінного стандарту». Наступна американська девальвація, у лютому 1973 р., тільки підтвердила реальні вели­чини (42,50 долара США за унцію золота).

 

А якщо вже валюта наймогутнішої держави в світовій економіці втратила стійкість, то дуже важко зберегти стабільною міжнародну валютну систему. Режим, створений конференцією в Бреттон-Вудзі у 1944 р., з Міжнародним валютним фондом (МВФ) і Міжна­родним банком реконструкції та розвитку (МБРР), вже зазнавав тяжких ударів (девальвація багатьох валют, переоцінка марки). Цього разу він загинув безповоротно.

 

Французька політика повернення «золотого стандарту» наштов­хнулась на категоричну незгоду США, які переможно провели свою точку зору на Ямайській конференції (січень 1976 р.). Настав кінець ролі золота. Вирішено усунути всяке співвідношення грошей із золотом. А оскільки нестійкий долар ніяк не міг бути валютним стандартом, за такий взято «Право особливого випуску», величина якого вираховується з «кошика» основних світових валют, де кожна з них визначається коефіцієнтом відповідно до її справжньої економічної ваги. Скасовано було зобов'язання держави виплачу­вати чверть своїх «квот» у золоті до МВФ. Полишено зафіксовану для операцій центральних банків ціну унції в 42,20 долара. МВФ, що в червні 1976 р. мав 4771 тонну золота, повинен був продати третину його в декілька етапів. Продаж здійснювався на вільному ринку. На початку 1978 р. ціна за унцію золота перевищила 180 доларів США. Рекорд побито в 1980 р. (600 доларів за унцію золота). В 1985 р. різке підвищення курсу долара (з 4 французь­ких франків у жовтні 1978 р. до 10 у січні 1985 р.) збило ціну унції золота до рівня, трохи нижчого за 300 доларів США. Але коливання триває в обидва боки.

 

Нова валютна система базується на двох принципах, прийнятих американцями: з одного боку, слід збільшувати валютні «ліквідні запаси». Золото не може грати таку роль, бо його замало. Воднораз, не можна і далі грунтувати міжнародну валютну сис­тему на «сліпому» регуляційному механізмі золота, який залежить від багатьох випадкових обставин і від золотодобувної промисло­вості. Розв'язок має бути і «прагматичним», і «волюнтаристським». У кожної держави своя валюта. Відповідно, уряди роблять не­обхідні втручання, під наглядом Міжнародного валютного фонду,

 

щоб запобігти «блуканню» валют (франко-американська угода в Рамбуйє, листопад 1975 р.).

 

Система ця тяжко зашкодила міжнародній торгівлі. Коли, за прикладом долара, якась нестійка валюта падає в ціні, це стиму­лює експорт із країни за штучно утвореними цінами. Звідси щохвилини виникають незліченні конфлікти (як, наприклад, через вино між Францією та Італією).

 

Подана нижче таблиця показує контраст між сімома найбагатшими країнами і декількома дуже бідними (Бразилія відіграє роль проміжної ланки)1.

 

Бажання німців створити європейську розрахункову одиницю (ЕКЮ, визначене в грудні 1978 р.), що складатиметься з валют, пов'язаних між собою, але сукупність яких коливатиметься («європейська валютна змія»), наштовхнулося на слабкість деяких валют (фунт стерлінгів, італійська ліра, та й французький франк). Цей останній, увійшовши до «валютної змії» в травні 1975 р.,

 

змушений був вийти в грудні, в зв'язку з дефіцитом розрахун­кового балансу. Вистачило певного психологічного зрушення (па­діння курсу франка перед виборами до Палати депутатів у березні 1978 р., значне підвищення курсу долара після цієї дати), або просто економічного, щоб збурити всю систему обміну валют.

 

Як читаємо в звіті Бельгійського національного банку (квітень 1978 р., цитували Жан Маршаль та Жак Лекайон): «Заснована у Бреттон-Вудзі система, що базувалася на підтриманні встанов­лених співвідношень між валютами країн — членів МВФ (а це співвідношення могло бути змінене тільки в разі істотного пору­шення рівноваги) замінена тепер на гібридну систему, що ство­рювалася з перебоями: режим цей включає так звані нестійкі валюти, в курси яких, проте, втручається офіційна влада, а також фіксовані зони обміну, які воднораз є нестійкими відносно третіх валют».

 

Нижче розглянемо провал європейської системи, слабкість якої очевидна.

В. Драма заборгованості

 

На початку 80-х років світові судилось познайомитися з іще однією формою кризи, джерела якої так само економічні. Перший нафто­вий шок, чудово виправивши розрахункові баланси країн ОПЕК, поставив їх перед необхідністю вигідного розміщення капіталів. Застосовано було систему депонування «нафтодоларів» у західних банках, полишивши на них завдання надавати позики слаборозвиненим країнам, які, відтак, стають широкими ринками збуту для

 

промислове розвинених країн. Борг усієї сукупності слаборозвинених країн підвищився до 130 мільярдів доларів у 1973 р. Він досяг 664 мільярдів у 1983 р. і 800 мільярдів у 1984 р., 60% з яких надано банками. Таке нове заборгування майже не зачепило Азію (за винятком Південної Кореї та Філіппін), мінімально Африку (в основному Нігерія, Марокко), але дуже істотно — Латинську Аме­рику. Це був справжній «акт довіри» Щ'єр Муса), пов'язаний з тим, що норми зростання в цих країнах були вищі, ніж у світі промислове розвинених країн. Проте й інші країни мали чималі заборгованості: 75 мільярдів доларів у Східній Європі, що, зокрема, стосується Польщі. 300 мільярдів доларів — Західна Європа (близь­ко 15 мільярдів з них — Франція). У 1984 р. загальний борг досяг 1300 мільярдів доларів, тобто більше, ніж становить весь американ­ський річний експорт, або — три чверті всього світового експорту. Тільки США, Японія, Швейцарія, Західна Німеччина начебто спро­моглися уникнути заборгованості.

 

Поштовх до розгортання драми дав другий нафтовий шок (1979 р.). Він змусив основні промислове розвинені країни зосере­дити свої зусилля на боротьбі проти інфляції. Для цього Рейган у США, місіс Тетчер в Англії розгорнули політику «монетаризації» (доктрина, висунута, зокрема, американцем Мілтоном Фрідманом). Для контролю за грошовою масою відпущено процентні ставки, які поповзли вгору. Банки визначали для головних боржників пе­ремінні ставки при «послугах за позички», буквально нестерпні, тим більше, що торговельний баланс цих країн ставав дедалі менш сприятливим. В 1982 р. Мексика висунула серйозний протест. Згодом настала черга Аргентини, Бразилії, Колумбії, Еквадору, Перу і Венесуели, які зібралися на спільну з Мексикою нараду 1983 р. у Картахені (Колумбія). А саме ці уряди, що тепер про­тестували, й були найбільше винні в підвищенні процентних ставок.

 

У 1982—1983 рр. існували побоювання, що якась із країн-боржників заявить про припинення виплати боргу (від 1945 р. так учи­нили, взявши собі за приклад більшовиків 1917—1918 рр., Північна Корея і Куба). Наслідки могли бути для Заходу драматичними, зважаючи на те, що позички деяких банків набагато перевищували їхні власні резерви (141% у Моргана, 263% у «Меньюфекчез Гановер»), і мова вже йшла про «фінансову атомну бомбу».

 

Насправді катастрофи начебто вдалося уникнути завдяки зусил­лям МВФ, який домігся дотримання країнами-боржниками полі­тики суворої економії, а кредиторів схиляв приймати консолідацію боргів, розкладення їх на триваліший термін. Проте ситуація залишається небезпечною, оскільки дотримання режиму суворої економії в бідних країнах може викликати серйозні революційні заворушення. Тож треба уміло дозувати економію й консолідацію. Складається також враження, що створюється тенденція до: 1) Збільшення маси приватних інвестицій — власники «нафтодоларів», як це вони зробили для деяких мусульманських країн, самі позичають якісь суми, без посередництва банків, і відповідно легше доходитимуть згоди з такими боржниками. 2) Активнішої ролі Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР, часто згадується як Світовий банк; створений, як і МВФ, у 1944 р.). «З двох організацій, заснованих у Бреттон-Вудзі, одній судилося взяти на себе короткотермінові валютні та фінансові справи, — це МВФ; інша зайнялася довготерміновими інвестиціями; це Світовий банк» (П'єр Муса).

 

Дедалі частіше розв'язанням проблеми стає скорочення, а то й ануляція боргів. Так, скажімо, Франція погодилась подарувати більшу частину боргів франкомовним африканським країнам. Мек­сика, після тривалих переговорів, дістала від американських банків скорочення свого боргу на 35%. На Філіппінах американський міністр фінансів Бреді представив у березні 1989 р. план, схожий на розв'язання проблеми з боргом Мексики. Зовнішній борг філіппін, що сягає 28 мільярдів доларів, буде значно скорочений. Все це відбувається у надзвичайно несталих обставинах і, ясна річ, не може не впливати на світову дипломатію.

Г. Драма процентних ставок і обмінного курсу: розвал

 

Одним із центральних пунктів Маастрихтської угоди, про яку буде мова нижче, стала ідея про розвиток Європейської валютної системи, аж до створення європейської валюти (екю), яка замі­нила б національні валюти (франк, марку, фунт стерлінгів, фо­ринт, бельгійський франк тощо). Проте становище в цій сфері вкрай непевне — насамперед, через одне питання, яке дуже непокоїть останнім часом уряди, економістів і якусь частину громадськості: питання процентних ставок. В загальних рисах проблему зрозуміти не важко. Якщо одна країна (Бундесбанк у Німеччині, зовсім незалежний від держави порівняно з Французь­ким банком, що його націоналізував «Народний фронт» у 1936 р.), утримує високі процентні ставки, то це дає приплив іноземного капіталу завдяки сподіванням на високі прибутки. Зате націо­нальні підприємства, які потребують для інвестицій банківських позичок, відступлять, наразившись на високий відсоток при вип­латі боргу. Вони, відтак, і вкладатимуть якомога менше в розвиток виробництва. Внаслідок цього зростатиме безробіття. В такому разі, наприклад, Франція змушена буде зберігати процентні ставки приблизно на рівні німецьких, і, зосередившись на боротьбі з інфляцією, опиниться в стані дефляції, що зміцнює національну валюту, але шкодить зайнятості працездатних людей (близько З мільйонів безробітних).

 

Інша річ — Західна Німеччина з її промисловістю, територіальне компактнішою, ніж у Франції, та об'єднана Німеччина, що взялася за піднесення східнонімецької економіки, для якої потребує інозем­них позичок, а отже, матиме причину утримувати процентні ставки високими. Тож говорити про створення «франко-німецького блоку», Що саме по собі викликає таке роздратування, наприклад, у Англії та Данії, нині взагалі нерозумно. Франція радше потребувала б значного зниження своїх процентних ставок для заохочення промис­лових інвестицій (які впали на 8% у 1990 р. і приблизно на такий же відсоток у 1991 р.), що дозволило б створити нові робочі місця.

 

Проте Бундесбанк твердо стоїть на своєму. Тобто, національні інтереси Німеччини домінують над загальноєвропейськими.

 

Хоч яке кепське становище Франції, але воно не найгірше в ЄЕС. Італія, що живе в постійному політико-економічному хаосі, а особливо Великобританія для здійснення своїх спроб відновлення економіки, для зміцнення національної валюти потребують певної свободи дій, що її геть позбавила їх «європейська валютна змія». В Італії бюджетний дефіцит сягнув надмірних розмірів (державний борг перевищує внутрішній валовий продукт), а рівень інфляції на час, коли пишуться ці рядки, досяг 5,4% на рік. Він становить 3,3% в Німеччині і трохи нижчий у Франції. В Іспанії річна інфляція дорівнює 6,4%, а безробіття перевищило 16%. Фінська марка, приставши до ЕКЮ в червні 1991 р., мусила девальвувати внаслідок тяжкої кризи, що її зазнала ця країна, яка постачала в СРСР 25% усього свого експорту, а нині не продає колиш­ньому СРСР і 6%. Тож фінська марка девальвувала 8 вересня 1992 р.

 

Але найгірше становище склалось у Великобританії, її промис­лове виробництво падає вже протягом двох років. Після тривалих літ незгоди Англія, нарешті, пристала до «валютної змії» в жовтні 1990 року.

 

Така нерівномірність призвела до драми, яка розгорнулася ще перед французьким референдумом 20 вересня щодо Маастріхта (див. нижче). 16 вересня фунт стерлінгів, а за ним — італійська ліра «вийшли» з «валютної змії». Ці валюти стали нестійкими, що передбачало значну девальвацію, але й значну свободу дій. Італійський уряд після відповідних суворих заходів оголосив про негайне повернення до «валютної змії». Проте так і не здійснив його. А британський прем'єр Джон Мейджор, навпаки, твердо заявив, що Англія не збирається повертатися — принаймні, ще впродовж тривалого часу.

 

Франк також опинився під загрозою. Але інтенсивне втручання Бундесбанку і Французького банку утримало його на постійному рівні. В листопаді девальвації зазнали валюти Іспанії та Порту­галії.

 

З усього цього економістам є чимало чого сказати і навчитися. А для історика міжнародних відносин є доказом того, що Європа зазнає тяжкої кризи. Справді, бачимо, що кожен політик з країн ЄЕС керується своїми національними інтересами, а Європейська економічна спільнота не так легко стане політичною. Принаймні вона виявилась абсолютно не спроможною врегулювати цю про­блему. Щоб досягти можливостей розвитку, процентні ставки в Західній Європі мають досягти 10%. У СІЛА вони становлять 3%. Змагання скінчилось, ураховуючи, що й Німеччина має перед собою неймовірно складне завдання — інтегрувати в себе колишню НДР.

III. Націоналізм, расизм, фанатизм

 

Слова на «ізм» підступні, бо спонукають вірити в однорідність явищ, які вони позначають. До почуття патріотизму додалася з XVIII століття раціональніша ідея «нації»: «моя батьківщина має право на виразніше визначені кордони».

 

Ксенофобія — ненависть чи, принаймні, неприязнь до всього чужоземного — також набрала концептуальної форми з виник­ненням уявлення «расизм». Сутність його полягає в твердженні про існування більш-менш чистих рас і необхідність усунення представників чужих рас із своєї нації. Гітлер довів цю ідею до геноциду.

 

Фанатизм означає, насамперед, впевненість у володінні істиною. Але ця впевненість може часом спричинитися до трагічних наслідків. Оскільки я володію істиною, то без вагань нищитиму інших — тих, хто не приймає її. Чимало людей, які не мають сумніву щодо своїх переконань, усе-таки, на щастя, залишаються терпимі. Вони або задовольняються наріканнями на інших, або намагаються переконати їх мирним шляхом. Фанатики віддають перевагу насильству, «священній війні», «революційній війні».

 

Зазначимо, нарешті, що в нашому світі націоналізм, расизм і фанатизм тісно пов'язані.

 

Спалах націоналізму

 

Давні європейські держави, що нищили одна одну впродовж цілих століть, зокрема в нинішньому, тепер приділяють менше уваги значенню поняття «нація» (згідно з результатами громадських опитів, що їх провів Жан Стецель, на загрозу смерті при захисті вітчизни від агресора ладні погодитись менше 50% молодих людей).

 

Цінність нації зростає в умовах реальної небезпеки. У Фінляндії цю загрозу, про яку йшлося вище, сприймають (за тим-таки Стецелем) 90%. Чогось подібного можемо очікувати в Ізраїлі.

 

Але особливо часто націоналізм буває наслідком розвалу імпе­рій. Ми вже розглянули приклад колоніальних імперій і поверта­тись до цього не будемо. Нині джерелом націоналізму стала неосяжна колишня імперія Радянський Союз із усім його ескортом сателітів і слаборозвинених країн марксистсько-ленінської ідеології. З колишніх 15 союзних республік 9 наважилися знову об'єднатись, але тільки як Співдружність незалежних держав (СНД).

 

Націоналістичний розбрат становить, крім того, й елемент поразки комунізму. А хто заявляє про свою незалежність, той

 

вважає, що має право розпочинати війни. Прибалтійські країни не розв'язували значних кровопролить. Мусульманські країни Се­редньої Азії також іще до війни не дійшли, незважаючи на міжетнічне протистояння киргизів та узбеків. Не скажеш цього про Вірменію, що опинилася в стані війни з Азербайджаном через Нагірний Карабах. У Грузії відбуваються тяжкі сутички з абха­зами, що прагнуть створити свою незалежну республіку, і з південними осетинами (останні воліли б возз'єднатися з північ­ними осетинами, які входять до Російської Федерації).

 

Щодо Молдавії відкритим залишається питання її анексії Ру­мунією.

 

І в самій Росії виникають прояви незалежності певних народ­ностей. Уже йшлося про абхазів та осетинів. Спірними залиша­ються кордони з Україною. Неспокійно поводяться поволзькі німці; татари прагнуть повернутися до Криму; уфимські башкири, якути Північно-Східного Сибіру, — все це можна вважати свого роду «пороховим льохом» націоналізму.

 

Націоналізм серед колишніх сателітів

 

Задовольнімося згадкою про невдоволення Угорщини тим, що Румунія володіє всією Трансільванією, про розділ Чехословаччини надвоє: Чеську Республіку і Словацьку Республіку.

 

Найтрагічнішим, безперечно, є описаний вище випадок з Юго­славією.

 

Спалахи расизму

 

Ми можемо спостерігати його в багатьох точках світу: між Пів­нічним і Південним Суданом; у колишній Іспанській Сахарі, в Ліберії. Зусилля південно-африканського прем'єр-міністра Фредеріка де Клерка щодо скасування «апартеїду» далеко не пов­ністю задовольняють чорну більшість. Вона розділилася на дві ворожі групи: «Африканський національний конгрес» (АНК) з Нельсоном Манделою на чолі (випущеним на волю по двадцятьох роках ув'язнення), та «Інкатську партію свободи» під керівниц­твом Мангосуту Бутелезі, яка об'єднала в основному 6—7 мільйо­нів зулусів. У Південно-Африканській Республіці білі становлять нині 16% населення, індійці — 3%, мулати й метиси — 10%, а 70% — чорношкірі.

 

1 Цікаву інформацію дає вивчення мали, опублікованої Елен Каррер д'Анкос в її останній книжці «Звитяжна Росія», стор. 268 (зони конфліктів).

 

Расизм відіграє певну роль також і в колишній Югославії. Згідно з даними деяких спостерігачів, серби намагаються витіснити мусульман і хорватів з Боснії, аби створити чисто сербську зону.

 

На Близькому Сході Ірак Саддама Хусейна прагне позбутися не тільки шиїтів (проблема релігійна), але й курдів (проблема расова).

 

Незліченні расові проблеми виникають в Азії. Згадаймо хоча б протистояння між сикхами та індусами, проблему тамілів у Шрі-Ланці, каренів у Бірмі, мусульманських островів на Філіппінах, вигнання китайців з В'єтнаму.

 

Фанатизм

 

Християнський фанатизм, такий несамовитий в добу західно-східної схизми (Михаїл Керуларіос, 1054 р.), ще жорстокіший у стосунках між католиками та протестантами в XVI—XVII сто­літтях, у наш час начебто згасає. Успішно розвивається еку­менічний рух (за об'єднання Церков). Залишаються ще деякі винятки (вірменські християни проти азербайджанських мусуль­ман, православні серби проти католиків-хорватів), але вони місце­ві і рушійні сили в них радше політичні, аніж релігійні.

 

Фанатизм узагалі, навпаки, набирає небезпечних форм: серед деяких мусульманських груп, у колах терористів.

 

Ми вже зачіпали ці проблеми. Спробуймо ж зрозуміти причини. Очевидно, що фанатизм часто пов'язаний з крайньою нужден­ністю. Нині єдиною «ісламською республікою» залишається Іран. Від часу приходу до влади Хомейні, а згодом — його наступника Рафсанджані все правознавство в цій державі виводиться з Корану. Природно, порушники караються з невблаганною суворістю. Йдеться тут про «шиїтський» іслам. Відомо, що в Алжирі численні маси населення — це «суніти» — інтегристи за переконаннями, і вони прагнули б завоювати владу. Керований Абассі Мадані «Ісламський фронт порятунку» (ФІС) «виступає за повернення до істинного ісламу, відкидаючи західні цінності й рівність статей («Ашіее роШідие», 1990 р., с. 286). 12 червня 1990 р. на місцевих виборах ФІС здобув 54,25% голосів; «Фронт національного виз­волення» (ФЛН), що перебуває при владі з 1962 р., звинувачений у корупції та відповідальний за очевидний економічний крах, заледве набрав 28,13%.

 

У 1991 р. відбулися вибори до Палати депутатів. Проходили вони безладно. Чи ФІС досягне влади? Від цього багато що залежало не тільки в сукупності держав Магрібу, але й на всьому європейському узбережжі Середземномор'я.

 

Вибори призначалися на 27 червня 1991 р. Заворушення в кварталах бідноти, де отаборився ФІС, стали щоденними. Вибори відкладено. Уряд ФЛН подає у відставку. Але 29 червня активно втручається армія, заарештовує лідера Абассі Мадані за створення збройного підпілля. Схоплено сотні, а, може, й тисячі інших осіб. ФІС надто зловжив своїм впливом, через що втратив деяких прихильників. Стався справжнісінький державний переворот, і то на користь не ФЛН, а радше армії, яка встановила військову диктатуру. Проте справа ця ще далеко не завершилася.

 

Мусульманський фанатизм виникає на обмежений час, в окрес­лених зонах, але здатний поширюватись (Афганістан, колишня радянська Середня Азія, Пакистан, навіть країни поміркованого ісламу, як Ява або Туреччина). До нужденності, поганого ставлен­ня до іммігрантів долучаються й причини, вкорінені глибше. Як пише Мохаммед Аркун, «арабо-ірано-тюрко-мусульманські країни почувають себе — маючи на те підстави а чи не маючи — відірваними од власної історії, тоді як християнська, згодом — капіталістична й світська Європа сателізувала й маргінізувала народи й культури Середземномор'я, а потім і цілого світу... Ми у XX столітті є свідками цього руйнівного історичного процесу. І далі триває протистояння, в якому використовуються протилежні теологічні ідеї, нездатні до співіснування». ( 5 травня 1992 р.).

 

Терористичний фанатизм

 

Тут уже йдеться не про цілі верстви населення, доведені до від­чаю, а про малі групки, ладні жертвувати собою і життям невинних випадкових жертв, і то лише заради «справи». Іноді сутність цієї справи цілком ясно зрозуміла (ірландська ІРА в Ольстері, баскська ЕТА прагнуть домогтися певних форм неза­лежності). Ніяк не очевидна вона у так званих лівоекстре­містських групах, які силкуються привернути до себе увагу, готуючи широкі всесвітні катаклізми.

 

Дехто вбачає тут наявність якогось «диригента підпільного оркестру» (в подобі, наприклад, Китаю або СРСР). Більш імовір­но, що йдеться про невеликі групи фанатиків, які захищають свої специфічні ідеї. «Баадерова група» в Німеччині, винищена в 1977 р., «червоні бригади» в Італії, деякі палестинські та японські екстремісти, що прагнуть, здається, руйнувати національні сус­пільства і нападають абиде і на абикого. Захоплення літаків, узяття заручників, викрадення людей трапляються дедалі частіше. Не говорячи про той бік справи, що стосується загальної юстиції, ми відзначимо нове явище, причетне до нашої теми, історії міжнародних відносин. Ревю «Полемологічні розвідки» в 1976 році нарахувало 608 «мікроконфліктів», з яких 45% розв'язані на терористичній основі, а за дев'ять перших місяців 1977 р. — 433, з яких 36% терористичних. І коли в західних країнах є загальна згода щодо придушення таких явищ, видачі терористів, то деякі

 

інші країни ставляться до них поблажливо: Алжир виправдовує захоплення заручниками громадян тих держав, які недостатньо виявили себе у справі визволення народів, колишній президент Уганди маршал Амін Дада, здається, схвалив захоплення залож­никами євреїв, їх вельми ефектно звільнила авіадесантна ізраїль­ська група 3—4 липня 1976 року.

 

Як правило, такі невеликі групи фанатиків врешті-решт змішу­ються з гангстерами всіх рівнів. Так, перуанське терористичне угруповання «Сендеро луміносо» («Осяйна стежка»), виникнувши як маоїстська організація, набуло сумнівної слави, вчинивши десятки тисяч убивств, і водночас займається бізнесом наркотиків. Трапляється, що терористичні акції важким тягарем лягають на міжнародні стосунки. Справді, в часи, коли людське життя ціну­валося низько, такі дії були б не помічені (за винятком випадків, коли жертвою стає надто визначна особа). А нині, коли в багатьох країнах скасовується кара на смерть, громадська думка болісно реагує на насильство. Можливо, саме захоплення заручників у американському посольстві в Ірані коштувало Джіммі Картерові другого строку президентства.

IV. Некерована Європа

 

Нове європейське піднесення і «Єдина дія»

 

Досі повільна розбудова Європейської спільноти з 320 мільйонами населення начебто почала прискорюватись. Кількість перешкод, на які наштовхувався президент Європейської комісії, люксембуржець Гастон Торн, здається, трохи зменшилась за француза Жака Делора, колишнього міністра економіки та фінансів, що заступив Торна 1 січня 1985 року.

 

Жак Делор, відповідно до свого методу, не наполягав на юридичній передачі наднаціональної влади, але робив усе для того, щоб підготувати «Єдиний ринок» для 12 членів Спільноти. Між­урядова конференція, працюючи в тісному зв'язку з Європейською комісією в Брюсселі, виробила, з одного боку, документ під назвою «Єдина дія» (грудень 1985 р., ратифікований у лютому 1986 р.), а з іншого — зобов'язання, взяте всіма членами (Європейська рада в Мілані, літо 1985 р.), завершити на кінець 1992 р. створення «великого ринку», «єдиного економічного про­стору». Отже, мета — «горизонт 1992». За цей період належало повністю забезпечити вільну циркуляцію продукції, осіб, капіталів.

 

«Спільнота на сьогодні знов у русі, в русі, що його Жан Монне сприймає як свій власний. Насправді ж цей рух черпає сили з економічної мети — побудови «великого внутрішнього ринку» в 1992 р., але аж ніяк не обмежується цією метою. Обрії його куди ширші; вони окреслюють справжній європейський економічний

 

простір, у якому повна свобода циркуляції осіб, товарів, послуг і капіталів поєднується з іншими рушійними силами європейської системи: зменшення регіональної нерівності, врахування соціаль­них питань для узгодження, активна співпраця в валютній сфері задля найбільшої стабільності і зростання, поєднання зусиль у дослідженні розвитку, пошуки нових стосунків з природою і середовищем». (Жак Делор).

 

Перешкод траплялося чимало — і то серйозних, їхній характер був часом чисто технічний: податки, валютна система, яка, зокрема, ставить проблеми, що зачіпають національний суве­ренітет, а його дехто з керівників урядів, як-от пані Тетчер, ревно оберігає.

 

Відзначимо, що конференція 12 країн Європи у Мадріді, в червні 1989 р., розкрила значні розбіжності у валютній сфері між пані Тетчер, з одного боку, та її 11 партнерами з іншого, зокрема французьким президентом Міттераном, а за ним і всіма «роман­ськими» країнами — Італією, Іспанією, Бельгією, валюта яких не фігурує серед найстабільніших. Для старих держав реальне обме­ження їхньої суверенності становить неабияку жертву. Об'єднане Королівство поки що на таку жертву не йде. Адже гроші є одним з найхарактерніших елементів національної незалежності, і Вели­кобританія відмовляється приставати до країн, які потребують користуватися ЕКЮ. І невідомо, чи, наблизившись до межі, інші держави Спільноти погодяться з такою ситуацією без застережень. Ми вже були накликали тяжку валютну кризу, розв'язану у вересні 1992 р.

 

Червневі вибори 1989 р. до Європарламенту

 

Треті вибори до Європарламенту проходили за загальним вибор­чим правом. Вони показали, що громадська думка в більшості країн іще не переймалася справжньою зацікавленістю в цій справі. Ми не можемо заглиблюватись у деталі, розглядаючи окремо кожну країну, але відзначимо деякі важливі моменти.

 

Великобританія видається однією з найбільш опозиційних до європейської розбудови країн. Спочатку налічувалось 65% таких, що утримались. Далі розгорілась боротьба — перевірка співвід­ношення сил консерваторів (пані Тетчер на той час очолювала уряд близько десяти років) і лейбористів. Перші дістали всього 34,1% голосів; другі — 40,2%. Але це результат лише першої половини звичайної парламентської сесії. Уже багато років не ставилось питання про необхідність розпустити Палату громад.

 

Данія стоїть другою у списку країн, найменше захоплених європейським ентузіазмом: з 20 обраних антиєвропейцям дісталось п'ять місць. Датські соціал-демократи значно менше «європейці», ніж французькі чи німецькі соціалісти і соціал-демократи.

 

У Федеративній Республіці Німеччини спостерігаємо зростання антиєвропейського руху крайньо правих, якими керує колишній офіцер СС. Вони отримали 6 місць. Християнсько-ліберальна коаліція канцлера Коля втрачає відсотки. СДП позбулася двох місць. А «зелені» здобули одне.

 

Греція, де загальні вибори розгортались у той самий час і позбавили влади соціалістів (ПАСОК Папандреу — через погану економічну ситуацію й моральний скандал), не виявила жодного ентузіазму до європейської справи. Перемогу здобуто правими націоналістами (елліністами) на чолі з Константиносом Міцотакісом.

 

Безперечно, важко зрозуміти, в який спосіб Греція зуміє приєд­натися до Європейської економічної спільноти. Сам Міцотакіс на запитання автора передовиці ревю «Політік інтернасьйональ» (літо 1990 р.,№ 48, с. 138—159) дорікає за нинішню економічну драму Греції своїм попередникам з ПАСОК: «Щорічний рівень інфляції досяг 17%. Наша теперішня зовнішня заборгованість є світовим рекордом — 2300 доларів СІЛА на душу населення. Безробіття захопило 10% працездатного населення. Промисловий дефіцит виріс до 23% валового промислового продукту, і у виробництві — застій». Константинос Міцотакіс називає себе оптимістом. Але щось не дуже зрозуміло, як Греція 1 січня 1993 року спромо­жеться вступити в широкий спільний економічний простір, якщо її партнери не нададуть їй істотної допомоги.

 

У Франції праві ліберали (Жіскар д'Естен) перемогли (28,83%) соціалістів (Фабіюс). Але, крім того, крайньо праві (Ле Пен) і «зелені» обійшли демократичний центр (пані Сімон Вей, колишній президент 1-ї Європейської асамблеї, лише 8,42%), і комуністів.

 

В Італії християнські демократи втратили дещицю голосів, але не позбулися жодного місця. Комуністична партія в стані дедалі більшого занепаду після рекордних результатів у 1976 р. (34,7%) відвойовує трохи голосів (27,4%), але втрачає 5 місць. Фактично її поведінка, що далі, то менш марксистська, свідчить за прий­няття ідеї європейської уніфікаці'й-Соціалісти здобули небагато. Є також 5 депутатів від «зелених». Цікавіше розглянути одночасно організований референдум. Питання винесено таке: «Чи ви ба­жаєте, щоб Спільнота перетворилася на дійовий союз, з урядом, відповідальним перед Європейським парламентом?». 89% проголо­сувало ствердно.

 

В Іспанії соціалістична партія Феліпе Гонсалеса, керівника уряду, зберегла стабільність свого становища (втратила одне місце, яке дісталось компартії та союзові лівих сил). Центристські утво­рення (Мануель Фрага Ірібарне, колишній генеральний секретар Європейської ради) відступили. «Регіоналісти» — каталонці, баски, андалузці — зміцнили свої позиції.

 

У Португалії комуністи свої позиції утримали.

 

У Бельгії Фламандський блок (крайню праві) здобув одне місце у Фландрії. Екологісти дістали 13% голосів у Фландрії і у Валлонії. Те саме в Нідерландах із «Райдугою» (пацифісти, ко­муністи й екологісти).

 

В цілому вибори 1989 р. не виявили ніякого посилення руху, прихильного до європейської розбудови.

 

Розглядаючи сукупність із 517 депутатів, можна вирізнити серед них 10 «команд». Та, оскільки «офіційна група» повинна склада­тися не менш як із 23 членів, а комуністів лише 15, то вони не мають такого привілею. Це пов'язане з тим, що італійські ко­муністи, які дедалі більше віддаляються од ленінізму і навіть од марксизму, не бажають засідати разом з комуністами французь­кими та португальськими.

 

Група християнських демократів, яка мала більшість у попе­редній асамблеї, нині складається лише з 121 члена проти 180 соціалістів. До того ж президентом обрано іспанського соціаліста Енріко Барона Креспо.

 

Відзначимо, нарешті, ЗО «зелених».

 

Поважним питанням, яке часто ставиться, є наявність реальної влади у Європарламенту. До Маастрихтської угоди, про яку зараз піде мова, влада ця дорівнювала майже нулю. Крім того, вибори проводились окремо в кожній країні, за різними системами, і турботи виборців майже не виходили за національні рамки.

 

Маастрихтська угода

 

Після акту «Єдина дія», який набрав сили 1 липня 1987 р., переговори тривали далі під керівництвом Жака Делора. Вони привели до головних пунктів: «Економічний і валютний союз» та політична реформа. Ми не будемо розглядати переговори поетапно (європейські наради в Мадриді, червень 1989 р., і в Римі, жовтень 1990 р.). Найсуттєвішим стало їх завершення, тобто Маастрихтська угода, яку прийняли 11 грудня 1991 року керівники держав або урядів дванадцяти країн—членів Спільноти. Маастріхт — містечко на півдні Нідерландів, за кілька кілометрів як від німецького, так і від бельгійського кордонів. Угода ця прибрала назву «Угоди про Європейський союз», офіційно підписано її 7 лютого 1992 року.

 

Три країни — Данія, Ірландія і Франція після конституційних реформ поставили угоду на референдум. Данія, всупереч власному урядові, проголосувала «ні». Ірландія відповіла «так». Франція, яка привернула до себе всі погляди, проголосувала «так», але незначною більшістю (51,05 % проти 48,95 %, тобто менше, ніж 500 000 голосів), що стало катастрофою для прихильників «так» і для Жака Делора.

 

Воістину, дуже важко викласти Маастріхтську угоду на кількох сторінках. Перша причина полягає в тому, що текст її довгий. 200 сторінок чималого формату, до яких додано 90 сторінок протоколів, які визначали, наприклад, порядок приєд­нання в майбутньому Англії до спільної соціальної політики, а з 1990 року — до спільноєвропейської грошової системи, і Заключ­ний акт із 30 декларацій на 30 сторінках.

 

Природно, що така споруда не зводиться за один день самими керівниками держав і урядів. Це робота 15 000 службовців Євро­пейської економічної спільноти в Брюсселі. А більшість із них — це фахівці, призвичаєні до мови, яка вже стала езотеричною. Тож угода залишається неясною, і її тезам дають і такі, й сякі тлумачення. А історичний досвід показує, що довгі й неясні угоди відкривають шлях до будь-яких вивертів.

 

Декілька суттєвих пунктів.

 

Від Європейської економічної спільноти (ЄЕС)

 

до Європейської спільноти (ЄС)

 

Метою угоди є встановлення спільного громадянства (яке в деяких випадках надає громадянам одних держав Спільноти право голосу в інших її державах), а особливо — розширення поля дії Спіль­ноти: посилення економічного та соціального зчеплення, сприяння дослідництву і розвиткові, поліпшення охорони навколишнього середовища і т. ін. Культура залишається власною справою кож­ного з членів.

 

Угода посилює — щоправда, дуже незначно — владу Євро­пейського парламенту, спершу консультативного органу, який після складної процедури дістає право виносити ухвали спільно з Радою.

 

Органи Європейської спільноти окреслено статтею 4:

 

— Європейський парламент;

 

— Рада;

 

— Комісія;

 

— Судова палата;

 

— Фінансова палата.

 

Сюди також увійдуть Європейська система центральних банків і Європейський центральний банк.

 

Розподіл влади між цими органами дуже складний. До того ж тут вступає в силу принцип «субсидіарності». «У питання, які не входять до її виключної компетенції, Спільнота не втручається, відповідно до принципу субсидіарності, якщо тільки мета постав­леного завдання не потребує для його кращого розв'язання при­кладання широких зусиль і може бути з більшою певністю здійснена на рівні Спільноти, а не держави-члена». Проблема полягає в тому, як і ким буде застосовуватись принцип суб­сидіарності.

 

Зовнішня політика і оборона

 

У відомих нам федеративних державах (взірцем яких можна вважати США і Швейцарію) до основних федеральних функцій належить передовсім економічна політика, і якщо говорити про об'єднану Європу, тут за двадцять років відбулися деякі зрушення, на непевності яких ми наполягаємо, про них згадуючи.

 

Ще дві федеральні компетенції — це зовнішня політика і оборона. Аж до Маастріхтської угоди ніщо не давало змоги Спільноті впливати на ці сфери. Підтвердження тому — 14 не­вдалих припинень вогню в Югославії, до того ж Спільнота не має жодних оборонних сил.

 

 

Маастріхтська угода декларує переміни в цьому плані, яким присвячено весь розділ V. Стаття 1 стверджує таке: «Союз і держави — члени його визначають і здійснюють зовнішню полі­тику та спільну безпеку». 9 сторінок розділу V щедро перера­ховують побажання відносно того, що слід зробити в цьому розумінні. Але нічого не сказано про те, як здійснити такі побажання. Коли бачиш суттєві суперечності між Об'єднаним Королівством, Францією, Німеччиною, Італією під час війни у Затоці, коли бачиш, як Греція одна-однісінька підтримує Сербію в нинішній війні, важко утриматись від сумнівів.

 

Комісія, єдиний постійний виконавчий орган, спромоглася перебра­ти від різних урядів сукупність усіх функцій влади, які належать до штатів чи кантонів згаданих вище двох федеративних держав.

 

Прихильники і супротивники

 

Прихильники Маастріхта в різних країнах, окрім лічених груп ентузіастів, — це здебільшого люди, які, вірячи в майбутнє Європи, вважають, що навіть коли Маастріхт не приведе до відчутних позитивних зрушень, його не слід відкидати. А багато хто вважає, що відхилення угоди призвело б до безладдя. Справді, перспектива негативного голосування у Франції викликала у дні перед 20 вересня справжню валютну бурю, оскільки Німеччина байдуже утримувала високі процентні ставки.

 

Супротивники Маастріхта, крім націоналістичного крайньо пра­вого крила та крайньо лівих комуністів, набираються з верств, які страждають від діяльності Спільноти, а також, усупереч спрощеним твердженням засобів масової інформації, із середовища інтелекту­алів. Ідеться про прихильників Європи, але не такої, яку пропонує Маастріхт. Угоді в основному дорікають за недемократичність, попри всі її заплутані формулювання. Ситуацію змінив би лише Європарламент, обраний краще, ніж нинішній, і здатний потіснити Комісію, яка стала б справжнім міністерством, замість того, щоби здійснювати з низки питань неконтрольовану диктатуру.

 

* * *

 

Єдиний справжній висновок, що його може зробити з цієї справи історик, — це той, який висловив Клемансо про Версальську угоду: «Вона стане тим, що ми з неї зробимо».

V. Неефективність роботи 00Н

 

Примноження «держав»

 

Усі міжнародні події після 1945 р. відбились так чи так у житті 00Н. Чи це означає, що вона здійснила перетворення в міжна­родних стосунках? Відповідь на таке питання непроста.

 

З одного боку, нема сумніву, що 00Н, приймаючи всі нові незалежні країни, котрі здобули в ній переважну більшість, стала центром того, що називаємо «світовою громадською думкою». США, які до 1955 р. мали в 00Н підтримку більшості, під час війни у В'єтнамі набували в ній чимраз більше супротивників. Франція, що також зазнала нападок у часи деколонізації, навпаки, могла згодом тішитися більшою до неї прихильністю, пов'язаною з «незалежницькою» політикою генерала де Голля (який, проте, зневажливо ставився до ООН і називав її «мішанкою»). Проти Ізраїлю настроїли значну частину «третього світу» арабські країни. Хоча «світова громадська думка» може бути схвалена тільки резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, а ті, своєю чергою, ніким не санкціонуються, все ж вона небайдужа для дипломатів і становить незаперечну силу на службі деяких принципів: деко­лонізації, припинення атомних випробувань, допомоги слаборозвиненим країнам і т. ін.

 

Одначе там, де йдеться про мир, ООН, навпаки, виявилась геть безсилою в уникненні або залагодженні безпосередніх конфліктів між двома наддержавами та у випадках, які зачіпають країни з правом вето. Можна навіть сказати, що й непрямі конфлікти між наддержавами щастить уладнати, тільки якщо вони самі доходять згоди (напр.: припинення ворожих дій на Близькому Сході). В цілому ООН неспроможна відвертати конфлікти, і світ живе в стані, названому «рівновагою страху»; цей стан не має нічого спільного з колективною безпекою. Проте, що б там не було, а часом діяльність генерального секретаря дозволяє пом'якшити, а то й обійти певні кризи.

 

Після розвалу однієї з супердержав застосування права вето перестало бути систематичним. Це чудово висвітила ситуація з війною у Перській затоці. Але з'ясувалася також і нездатність ООН перешкодити конфліктам між малими державами, кривавій боротьбі за незалежність, громадянським війнам. Справді-бо, війна У Перській затоці довела необхідність мати могутню армію, яку

 

спроможні спорядити лише США, для припинення агресії малих і середніх держав. У колишній Югославії після невдалих 14 спроб припинити вогонь, що їх здійснювала ЄЕС (про це ми згадували вище), ООН не виправдала надій у цій справі. І причиною тут ніяк не брак доброї волі нового генерального секретаря Вутроса Галі, єгиптянина, що заступив на цьому посту Хав'єра Переса де Куельяра. Просто, щоб зупинити наступ сербських військ на боснійців-мусульман і хорватів, недостатньо виключення з ООН нової Югославії (Сербія та Чорногорія). Потрібна армія зі стотисячним особовим складом. А ООН тільки й може спорядити дуже слабкі формування «голубих касок», які не лише не здатні розвести ворожі сторони, але й не можуть навіть забезпечити постійну вільну посадку літаків на аеродромі, куди час від часу прибуває гуманітарна допомога для цивільного населення. Тож діяльність для забезпечення миру на місцях залишається досить оманливою справою.

 

Місцева діяльність на користь миру

 

Не заглибюючись у деталі, відзначимо, що контингент ООН використовується для підтримання миру на кордонах або демар­каційних лініях. Згадаймо:

 

1. «Надзвичайні сили ООН», створені в листопаді 1956 року, щоб роз'єднати ізраїльтян та арабів: близько 6000 осіб, «голубі ' каски», рекрутовані в десяти державах (Бразилія, Канада, Ко­лумбія, Данія, Фінляндія, Індія, Індонезія, Норвегія, Швеція, Югославія). Саме відступ цих сил у 1967 р. спровокував «шести­денну війну».

 

2. «Група спостереження ООН в Лівані», створена в червні 1958 р., — звичайні спостерігачі. Припинила свою діяльність 19 грудня 1958 р.

 

3. «Операція ООН в Конго», під командуванням шведського генерала Карла ван Горна (липень 1960 р.), в якій узяли участь до 20000 особового складу (африканські країни, 3 азійські країни, Швеція, Ірландія, Канада). Ці солдати мусили замінити бель­гійські війська для збереження конголезької єдності (нагадаємо, що СРСР та Франція виступали проти такої операції і відмовились брати участь у її фінансуванні). Вони повністю виведені з країни в червні 1964 р.

 

4. «Місія спостереження ООН у Йємені»; пов'язана з грома­дянською війною, в якій Єгипет підтримав революційний уряд проти імама, що спирався на допомогу Саудівської Аравії. Місія складалася зі спостерігачів і діяла в 1963—1964 рр.

 

Див. вище, част. IV, розд. II, п. 4, с. 664.

 

5. «Сили ООН на Кіпрі»; близько 6000 осіб, з яких 1800 — англійські солдати, а решта — фінни, канадці, австрійці, датчани, ірландці, шведи, австралійці та новозеландці, — і жодного афро-азіата. Були сформовані в березні 1964 р. і діяли до наших днів, переживши конфлікти (1967, 1971 рр.) між греками і турками, між єпископом Макаріосом і генералом Грівасом, прихильниками «енозису» (приєднання до Греції);

 

6. В Кашмірі; тільки й того, що 40 спостерігачів ООН.

 

7. «Сили втручання ООН у Лівані» засновано в березні 1978 р. Розташовані в південній частині країни, між річкою Літані та кордоном Ізраїлю, нині досягли 4000 особового складу, серед них понад 1000 французів. Вони мають на меті замінити ізраїльтян, які вступили до країни в березні 1978 р., щоб поквитатися за руйнівну вилазку пал естонців.

 

Прийняття до ООН

 

Упродовж багатьох років процедура прийняття, яка передбачала можливість вето з боку великих держав у Раді Безпеки, пере­шкоджала вступові нових членів. 16 червня 1955 р. СРСР у резолюції, представленій до Ради, висловився за прийняття «бло­ком» 14 країн. США виступили в принципі проти такої системи, але разом з трьома іншими великими державами запропонували скасувати право вето на прийняття нових членів. На 1955 р. у кандидатах була двадцять одна країна, з яких десять — колишні члени Ліги Націй. Так чи так, а потроху перемагала ідея універсальності ООН. СРСР дедалі виразніше відчував, що прий­мання до ООН некомуністичних держав не доконче йому шкоди­тиме, і в липні 1955 р. Неру, повернувшись із Москви, заявив, що СРСР підтримає прийняття всіх афро-азійських країн — учасниць Бандунзької конференції. З боку Радянського Союзу це був спритний маневр, щоб посприяти створенню нейтралістського блоку.

 

Тоді й західні держави вирішили не перешкоджати прийманню блоком. 14 грудня 1955 року Генеральна Асамблея, отримавши схвальний відгук Ради Безпеки, вирішила прийняти одночасно 16 нових членів, довівши склад ООН до 76 країн; 4 з них належали до радянського блоку (Албанія, Угорщина, Румунія, Болгарія). Ще одна, Фінляндія, через своє географічне розміщення віддавала перевагу політиці добросусідських стосунків з СРСР. Іще 5 європейських країн — або нейтральні (Австрія), або входили до Атлантичного пакту (Португалія, Італія), або пов'язані зі США угодою (Іспанія), або ж ізольовані (Ірландія). Отож європейська група держав зросла на 10 одиниць. Прийнято також дві країни Арабської ліги (Йорданія, Лівія), дві індокитайські держави — Камбоджа і Лаос, дві держави, що досі були під британським впливом, — Непал і Цейлон. Голосування дало 52 голоси «за», 2 «проти» (Китай і Куба), і 5 утрималися (США, Франція, Бельгія, Греція, Ізраїль). Назвали це все «прийняття пакетом».

 

У 1956 р. кількість членів досягла 80; тоді прийнято Судан, Туніс, Марокко та Японію. У 1958 р. прийнято Гану та Малайзію; тож усіх стало 82. В 1958 р. надійшла черга Гвінеї. 1960 рік став «роком Африки». Прийнято 16 африканських держав: 14 із ко­лишньої Французької імперії, одна — з Британської імперії (Ніге­рія), а останньою стало колишнє Бельгійське Конго, і до цього списку долучилася ще навіть одна середземноморська держава (Кіпр). Тож усього — 99 членів. Навіть більше — почали приймати мало не автоматично. Резолюція, що її ухвалила Гене­ральна Асамблея 14 грудня 1960 року, проголошувала ліквідацію колоніалізму, а отже, відмову від уявлення, досі застосовуваного колоніальними державами — чи то щиро, чи задля власних інтересів: уявлення про стан «підготування» до незалежності. Резолюція рішуче висловлюється за негайну незалежність, що передбачає і прийняття до 00Н. Відтоді зволікання щодо прий­няття в ООН трапилося тільки з Мавританією (до жовтня 1961 р., через радянське вето), Зовнішньою Монголією (до тієї ж дати, через вето націоналістичного Китаю), з Бангладеш (до 1974 р., через китайське вето), Анголою — на короткий термін.

 

Від 1961 до 1973 р. прийнято 35 нових країн (і повторно — Сірію, після відокремлення її від ОАР): 2 з Північної Африки (Мавританія, Алжир), 1 з Середземномор'я (Мальта), 6 із Близь­кого Сходу (Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Народна Демократич­на Республіка Йємен, Об'єднані Арабські Емірати), 3 Антильські (Ямайка, Трінідад і Тобаго, Барбадос), 1 південноамериканська (Гайана), 4 з Азії (Монголія, Сінгапур, Бутан і Китай), 13 із Чорної Африки, 3 з Індійського й Тихого океанів (острів Мав­рикій, Мальдівські острови, острови Фіджі); нарешті, 2 європейські у 1973 р.: дві Німеччини.

 

Отже, у 1973 р. ООН налічувала 135 членів. Тільки Індонезія покинула її 1 березня 1965 р., щоб повернутись у вересні 1966 року.

 

Наприкінці 1977 р. ситуація була така: від 1973 р. прийнято ще 14 держав. Даємо перелік: з Африки 7, тобто три континен­тальні португальські колонії — Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, остання французька заморська територія в Африці — Джибуті і три архіпелаги — острови Кабо-Верде (колись португальські), Коморські (колись французькі, з них острів Майотта за резуль­татами референдуму вирішив залишатись французьким і став заморським департаментом), острови Сан-Томе і Прінсіпі; 3 з Азії: Бангладеш, Сейшельський архіпелаг і В'єтнам (до жовтня 1977 р.); 2 з Океанії: Папуа — Нова Гвінея та острови Самоа. Отже, в ООН було 27 американських держав, 46 африканських,

 

38 азійських, 20 західноєвропейських, СРСР з аномальними Ук­раїною та Білорусією, що посідали європейські місця, і нарешті, 8 тихоокеанських держав.

 

Від 1973 р. вступали до ООН малі держави, переважно архі­пелаги. Населення 27 держав становить у кожній менше 500 000. З них у 8 — менше 100 000. Багамські острови, Барбадос, острови Кабо-Верде, Коморські острови, острови Самоа не налічують і по 300000 жителів. На Сейшелах проживає 610000, на Сан-Томе і Прінсіпі — 82 000 жителів. Ці мікроскопічні держави мають точ­нісінько такі права, як Індія з її 600-мільйонним населенням (не кажучи вже про Китай — щоправда, постійного члена Ради Безпеки). В 1989 р. ООН згрупувала 169 членів.

 

Відтоді приймали здебільшого уламки СРСР та Югославської федерації: Прибалтійські країни (Естонію, Латвію, Литву), Ук­раїну, Білорусь, Вірменію, Словенію, Хорватію (зате «Югославію сербо-чорногорську» виключено).

 

Не охоплені членством в ООН залишаються Швейцарія — через свій нейтралітет, Північна і Південна Корея, Тайвань, замінений Китайською Народною Республікою, Демократична Республіка Сахраві, Намібія та малі країни, як-от Ватикан, князівство Мо­нако, Сан-Маріно, Андорра, Ліхтенштейн.

 

Якийсь час ставилося питання про те, чи так звані багато­національні економічні компанії, чиї бюджети інколи величезні, не домінують фактично в державах? Позбавлені законного права набирати війська (на відміну від колишніх статутних компаній), вони мають, однак, реальну владу в малих країнах, а тим паче в мікроскопічних державах, що, створені начебто для більшої справедливості, радше шкодять престижеві ООН, ніж дають їй якусь користь. А тим часом як, захоплена пустопорожньою дема­гогією, антиамериканська більшість в ООН чи в якомусь із її окремих інститутів ухвалює одну за одною ворожі США резолюції, самі Сполучені Штати дають на це аж надто переконливу від­повідь: вони можуть і покинути організацію, яку значною мірою фінансують. Саме те, що вони зробили в 1984 р. в ЮНЕСКО (25% пайових внесків).

 

Нагадаємо про чимало різних груп із власними адміністра­тивними органами: латиноамериканська, афро-азійська (77 членів), Організація африканської єдності (40 членів), соціалістична група, чи пак — блок (що вже зникає). Усі регіональні групи (Арабська ліга, НАТО, франкомовні країни, Британська співдружність) — із достатнім впливом. Близько ЗО країн користується в ООН фран­цузькою мовою. Отож, ця мова посідає місце після англійської і перед іспанською. Але іспанська набуває дедалі ширшого вжитку.

 

Багатостороння дипломатія

 

Зародилася вона не сьогодні, а завжди в незначній мірі існувала; офіційне визнання дістала зі створенням Ліги Націй та розрослась в 00Н. Нині багатостороння дипломатія стала одним з найвиз­начніших явищ нашого часу. Це, пише Жан Фреймон, «глобальна інституціоналізована система міжнародних стосунків», діяльність якої проходить через «структуру постійних переговорів», що пе­редбачає «постійні міжнародні секретаріати» .

 

Цілком очевидно, що ООН репрезентує найширше поле багатосторонньої дипломатії. Так само — Економічна й соціальна рада та сукупність «спеціальних закладів», що залежать від неї (ЮНЕСКО, ФАО, ЇЛО тощо).

 

Та є дві категорії: офіційні, але всесвітні групи (охоплюють один або більше регіонів), як наприклад, Європейська економічна спільнота, Організація африканської єдності. Певні угрупування західного і соціалістичного таборів (наприклад, «Конференція з безпеки і співпраці в Європі», Економічна комісія Європи в ООН). А також місцеві офіційні організації «Північ—Південь», як, на­приклад, «Консультативна асамблея АКП—ЄЕС», заснована двома першими конференціями в Ломе (1975—1979), яка об'єднала в рівному співвідношенні представників Європарламенту і представ­ників так званих держав АКП — Африка, Карибський басейн, Тихий океан. Вона відіграла визначну роль на конференції Ломе-ІП, що відкрилася в жовтні 1983 року.

 

Трапляється, що організації отримують допомогу від комісій або спеціалізованих груп, що їх вони самі й утворили. Для прикладу візьмемо «Організацію економічної співпраці і розвитку» (ОЕКД), яка в грудні 1960 р. замінила «Європейську організацію еко­номічної співпраці» (ОЕЕК) з 1947 р., а з 1969 р. утворила 8 комітетів, або груп (Комітет з фінансових ринків (1969 р.), з питань податків (1971 р.), Виконавчий комітет особових сесій (1972 р.); «Міжнародне енергетичне агентство» (1974 р.); Комітет з міжнародних інвестицій та багатонаціональних підприємств (1975 р.); Комітет сталі (1978 р.); робоча група Комітету еко­номічної політики (1980 р.); Комітет з інформаційної, інформатичної та комунікаційної політики (1982 р.).

 

Поряд із цими численними урядовими організаціями виникли організації неурядові. Стаття 71 Статуту Об'єднаних Націй надає їм можливість відігравати консультативну роль при Економічній і соціальній раді та при Секретаріаті ООН. В 1969 р. їх налічувалось уже 2709. Чимало їх згуртувалися в «Союз міжнародних асоціацій». Можна виділити шість категорій.

 

1. Групи виробників та професійні об'єднання.

 

2. Групи дозвілля (наприклад, Міжнародний олімпійський комітет).

 

3. Організація милосердя і допомоги розвиткові (наприклад, «Планета людей»).

 

4. Церковні організації (Екуменічна рада церков, що об'єднує понад 350 великих федерацій;

 

5. Групи спільнот (споживачів, жінок, національних меншин).

 

6. Актуальні групи (зайняті питаннями, що вважаються першо­черговими на даний момент).

 

Безпорадність ООН

 

Рада Безпеки, скута системою вето, неспроможна виносити ухвали в тяжких ситуаціях. Генеральна Асамблея тільки й здатна, що давати рекомендації, а до того ж реформований Статут вимагає більшості з двох третин, у тому числі п'ятьох постійних членів Ради Безпеки. Слід відзначити, що від серпня 1965 р. в Раді вже не 11, а 15 членів (з яких 5 — постійні). Єдиним прикладом ефек­тивної діяльності можна вважати випадок з війною в Кореї. Тоді Рада Безпеки ухвалила постанову про воєнне втручання за відсут­ності СРСР, який потім завжди заперечував законність цієї операції. В цілому можливі різні варіанти:

 

1. Дві наддержави — СРСР і США — у згоді, але питання, про яке йдеться, — другорядне. В такому разі будь-яка країна, хоч би яка мала, цілком спроможна відкидати рекомендації Асамблеї. Так, Південно-Африканський Союз нітрохи на них не зважає.

 

2. Наддержави в стані протистояння. Так було під час подій в Угорщині.

 

3. Дві наддержави — у згоді, і йдеться про поважну проблему: наприклад, справа з франко-англійською інтервенцією в Суеці. В такому разі зважають на вплив наддержав, а не ООН. Франко-англійці підкорилися не рекомендаціям Асамблеї, а радянському квазіультиматумові, оскільки не були певні підтримки з боку США.

 

4. Дві малі держави розпочинають боротьбу. Тривалість її залежить переважно від втручання чи то однієї з наддержав, за умови, що друга залишається пасивною (події в Ефіопії, Сомалі), чи то обох (випадок останніх двох ізраїльсько-арабських воєн).

 

5. ООН абсолютно безсила вплинути на так звані підривні дії, і самі дві наддержави також небагато можуть тут зарадити.

 

* * *

 

Історія не має завершення. Марксистська теорія «занепаду історії» після всесвітньої перемоги пролетаріату провалилася разом з інши­ми її твердженнями. Ті, хто, намагаючись привернути до себе увагу, твердять про зникнення історії, наче забувають про люди­ну _ істоту водночас раціоналістичну і пристрасну, егоїстичну і належну до незліченних спільнот, величну й нікчемну, завжди мінливу в своїх обрисах. Історія постійно розвивається, і люди — з різним успіхом — прагнуть творити своє майбутнє. Тобто, історія лише частково визначається глибинними силами, при­чинністю; на неї впливає також і кінцева мета, що її ставить перед собою людина. Людина творить, уявляє і бореться. В цьому й полягає історія — майбутня історія.

 

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

Оскільки перше видання цієї книжки побачило світ 1953 року, розглянутий період часу характеризувала центральна роль Європи у сфері міжнародної дипломати. Ця обставина позначилась і на бібліографії, отож серед її численних абзаців, які хронологічно відображають європейські проблеми, один окремий абзац присвя­чено позаєвропейським питанням.

«Занепад Європи», принаймні як центру міжнародних стосунків, виявившись уперше 1953-го року, відтоді не припинявся. Однак, упорядковуючи кожне нове видання, ми не відступали від почат­кового плану бібліографії, поповнюючи її розділи.

Для 9-го, 10-го і 11-го видання ми нарешті наважились до­корінно переробити цю частину книжки, як і решту розділів. Ми відмовились позначати через (В), (М) і (5), відповідно, докумен­ти, спогади та мішані матеріали. Відтак перший розділ містить сукупність основних документів (зокрема — матеріали з міні­стерств Закордонних справ).

Решта розділів висвітлює хронологічні періоди за книжкою (період 1945—1962 рр. і період 1962—1973 рр. у бібліографії об'єднані). У кожному з розділів параграфи розподілені в основ­ному за географічним принципом; виокремлені також «спогади» (тобто джерела) і «праці» (тобто дослідження). За винятком останніх подій, з яких література ще вкрай бідна, ми уникали цитувати звичайні статті (крім тих, що самі пропонують придатну бібліографію з даного питання).

Крім того, ми усунули все, що могло б видатися суперечливим за характером, бо така праця потребувала б ще більшого обсягу, ніж ми мали в своєму розпорядженні.

І, нарешті, ми обмежились, за деякими винятками, літературою основними європейськими мовами: французькою, німецькою, італійською, іспанською. З огляду на те, що добрі книжки французькою і переклади цією мовою з'являються дедалі частіше, ми віддавали їм перевагу.

 

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 485; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!