V. Розвал Югославії і війна між південними слов'янами
З орбіти сателітів СРСР зірвалися дві країни: Югославія в 1948 р., Албанія в 1960 р. Але поведінка їхня дуже різнилася, і взаємини між ними були якнайгірші.
Албанія після війни під проводом комуністичного диктатора, сталініста до останнього подиху Енвера Ходжі жила повністю відмежована від зовнішнього світу. Розходження з Югославією мала вона не лише ідеологічні, а й щодо сербського автономного краю Косово, населеного здебільшого албанцями. Відразу зазначимо, що режим не міг вижити в умовах загальної поразки комунізму. Суперництво між комуністами і демократичною партією привело до особливо тяжкої економічної ситуації. Це спричинилося до масової еміграції в Італію: 20 000 албанців дісталися до Апулії, найбільше в районі міста Барі. Італія, хоча й допомагала Албанії, проте, мусила виштовхнути цих нужденних. Тільки в березні 1991 р. демократи впевнено подолали комуністів. Завдання надалі їм випало нелегке.
Югославія, створена в 1919 р. як Королівство сербів, хорватів і словенців, перейшла після 1941 р., під час нечуваної за розмахом партизанської війни, до рук комуністів під проводом хорвата Йосипа Броза, на прізвисько Тіто, генерального секретаря югославської компартії. До цієї держави увійшли 6 республік: крім тих, які ми вже згадували, ще Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Македонія. Після смерті Тіто 4 травня 1980 р. доля країни опинилася в руках колегіального керівництва. Економічна ситуація була не ліпша, ніж у інших комуністичних країнах.
|
|
|
Із шести республік Словенія (близько 2 мільйонів жителів) — найбагатша і найоднорідніша. Словенська мова трохи відрізняється від сербо-хорватської. Колись країна належала до австрійської частини Австро-Угорщини. Вона й досі відчуває себе близькою до Відня.
Тож не дивно, що в добу великих перетворень в СРСР Словенія проголосила свою незалежність (25 червня 1991 р.). Югославський уряд не міг нічого вдіяти. ЄЕС запропонувала припинити вогонь, що й було підписано в Бріоні (липень 1991 р.). Белградський уряд мусив відвести війська — не без труднощів, бо істрійський порт Трієст, звичайно відкритий, належить Італії й населений італійцями, ворожими до югославів. Вони й відмовились пропустити війська свого колишнього ворога.
Хорватія, яка свого часу входила до угорської частини Австро-Угорщини, не мала такої політичної згуртованості. А проте й вона проголосила свою незалежність того самого дня, що й Словенія (25 червня 1991 р.). Та географічне розміщення Хорватії набагато складніше: вона має форму підкови, що огинає Боснію та Герцеговину, а на півдні має провінцію Країна, населену здебільшого сербами. З майже п'ятимільйонного населення Хорватії 11% — серби.
|
|
|
Серби і хорвати розмовляють тією самою сербохорватською мовою, тільки серби користуються на письмі кирилицею, а хорвати — латиницею. Ще більше ускладнює ситуацію той факт, що хорвати в основному належать до римо-католицької конфесії, а серби — до православної. У середні віки існувала, а подекуди й нині поновлена справжня «залізна завіса» між цими двома конфесіями. Додаються й деякі трагічні факти історичної пам'яті. Під час другої світової війни хорватський уряд складався з фашистів-усташів, союзників Гітлера та Муссоліні. Вони організували жахливий геноцид проти сербів, і ці дві слов'янські групи вирізали одна одну тисячами.
Серби — найчисленніша з югославських націй. У 24-мільйон-ному населенні колишньої Югославської федерації серби становлять 36,3%, до яких можна додати ще й 2,6% чорногорців, традиційно прихильних до сербів. За період між двома війнами серби встановили своєрідну гегемонію, яка викликала невдоволення інших національностей. Федерація шести республік, яку утворив Тіто, не пом'якшила сербського домінування. Столиця була у Белграді — колишній столиці власне Сербії на Дунаї до 1914 року.
Федеральний уряд з президентом-хорватом на чолі в принципі володів армією. Між армією та сербською більшістю існувала свого роду змова. Війська уряд перекинув до Країни, і розв'язалася справжня війна. Хорватське ополчення оточило деякі гарнізони федеральної армії. Більш-менш регулярні сербські війська, які всякчас діставали підмогу, посунули на численні міста, з яких Вуковар захоплено після тримісячної облоги. Звідти серби напали на місто Осієк.
|
|
|
Серби відкрили ще й другий фронт. Хорватія пролягає на південний захід аж до затоки Катарро (Котор). У цій смузі лежить історичне місто Дубровник, яке серби почали бомбардувати 1 жовтня 1991 року.
* * *
Як припинити таке кроволиття в самому центрі Європи? ЄЕС не спромоглася відіграти ефективної ролі в цій ситуації, а крім того, їй бракує військових можливостей. Англія, Франція та Іспанія спершу вірили в можливість збереження Югославської федерації. Італія, а особливо Німеччина прагнули прискорити визнання хорватської та словенської незалежності. Тоді ж ЄЕС робила спроби домогтися припинення вогню. Посередником обрали британця, лорда Каррінгтона. Заходи ЄЕС повністю провалилися. Кожне з 14 узгоджених припинень вогню порушувалось майже щогодини. Найзатятішими виявилися серби. Запланована мирна конференція в Гаазі не відбулася. Дуже швидко переважила італо-німецька позиція, і принцип визнання переміг. Що ж до припинення вогню, то ООН узялася сама за виконання своєї постанови. Вона просунулась у цій справі не далі, ніж Європейська спільнота.
|
|
|
23 грудня 1991 р. Німеччина офіційно визнала Словенію та Хорватію, її приклад наслідувала ЄЕС і 15 січня 1992 р. вирішила, також умовно, визнати незалежність цих двох держав, а водночас — Македонії (тільки греки виступили проти збереження такої назви, яка, мовляв, належить лише їм) і Боснії та Герцеговини. Серби Боснії та Герцеговини заявили, що не визнають незалежності, за яку проголосували боснійці та герцеговинці. 1 березня 1992 р. в цій країні, а також у Чорногорії проведено новий референдум. Серби, чорногорці та боснійські серби утворили 24 квітня 1992 року «Федеративну Югославську Республіку».
Щодо припинення вогню, то американський посланник Сайрус Венс запропонував у жовтні 1991 р. довірити цю справу ООН.
Хорвати прийняли цей план безумовно, але серби Країни відкинули його. Однак новий генеральний секретар ООН, єгиптянин Бутрос-Бутрос Галі, не став гаятись і запропонував послати 10000 «голубих касок» до Хорватії. 21 лютого 1992 р. Рада Безпеки дійшла постанови. 14000 «голубих касок» вирушили до Хорватії. ООН погодилась прийняти у свої лави, як членів, Словенію, Хорватію і Боснію, але не «Федеративну Югославську Республіку» сербів.
Упродовж літа 1992 р., коли, власне, й пишуться ці рядки, перемагає насильство. Серби спромоглися вигнати мусульман із значної частини Боснії та Герцеговини і анексувати цю територію. Міста, де сербів дуже мало, як-от Сараєво, жорстоко обстрілюються. Ні американці, ні європейці не бажають надсилати війська, які б вели справжні бої. Зусилля ЄЕС під головуванням лорда Каррінгтона мало що дають, бо ні ООН, ні ЄЕС не хочуть відповідати силою на силу; тож усе вирішують армії, ополчення та інші збройні формування. Конференція, що зібралася в Лондоні (вересень 1992 р.), не дала жодного результату. Югославська війна перекреслила сподівання на мир європейських та світових сил, незважаючи на те, що декілька тисяч «голубих касок» (включаючи росіян та японців) час від часу прокладають нетривку доріжку життя для Сараєва.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 268; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!