II. Проблеми «третього світу»: економічний чинник

Допомога слаборозвиненим країнам

Одним з найістотніших явищ у міжнародних відносшах є глибока різниця між рівнем життя у розвинених і слаборозшнених краї­нах. Національний доход на душу населення в СІІА у 1964 р. становив 3320 доларів і 4372 долари у 1968 р. Т»го ж року у

Франції він становив 2332 долари в 1968 р., 2163 у Великобри­танії, 2144 в Німеччині, в Італії — 1344 і в Японії — 1326. А порівняно з цими цифрами рівень національного доходу в Гаїті, Парагваї, Пакистані був десь між 60 і 80 доларами . Навіть для країн у стані «злету», таких як Мексика, національний доход на душу населення не перевищував 600 доларів на рік. Зростання доходу в індустріалізованих країнах відбувається швидше, ніж у тих, які ще потребують індустріалізації. Крім того, однією з перешкод може бути висока народжуваність, яка перевищує 45 на кожні 1000 дітей на Філіппінах, 40 на кожні 1000 в Алжирі, тоді як у США вона досягла 22—23 на 1000 після другої світової війни і впала до 18 на 1000, а у Франції становить приблизно 16 на 1000. Набагато вища і смертність у слаборозвинених країнах. Середня тривалість життя, на яку може сподіватись індієць у час свого народження, становить близько 37 років, тоді як для аме­риканця це — 70 років. Щоправда, сучасна медицина досягла деяких успіхів, але зростання населення, до якого ці успіхи приводять, часом зменшує відчутність економічного зростання. Отож, можна говорити про пролетарські нації, що співіснують з націями заможними.

Багато громадян у слаборозвинених країнах вважають колоні­зацію відповідальною за свої прикрості, сприймаючи як своє законне право допомогу, що її надають їм розвинені країни. Така позиція психологічно зрозуміла, однак мало чого варта у сфері реального життя. Насправді розвинені країни надають таку допо­могу тільки в тому разі, коли це збігається з їхніми власними інтересами. Часом допомога буває приватна (інвестиції компаній, промислових товариств або банків), часом громадська (надавана урядами). Допомога може мати форму позичкову або безвідплатну. У випадку приватної допомоги головна турбота інвесторів цілком природно полягає в рентабельності, тим часом політична не­стабільність, загроза соціалістичного режиму, який націоналізує промисловість без реальної компенсації, загрожує змарнуванням приватних інвестицій. У разі громадської допомоги національний егоїзм змушує держави пов'язувати свою допомогу з набуттям конкретних переваг — чи то політичних, чи то економічних. Допомога надається країнам, у яких чи то вбачають політичного прибічника, чи то сподіваються знайти там покупців товарів або постачальників сировини. Апогей допомоги припадає на 1958—1960 рр. Згодом вона різко зменшилась.

Американська допомога до 1960 р.

Американська допомога була найзначнішою за обсягом. Вона почалася з послання президента Трумена Конгресоїі 20 січня 1949 року. Пункт 4 цього послання закликав СІІА та інші держави мобілізувати свої ресурси для надання широкої допомоги «третьому світові». Однак американська допомога за часів прези­дента Трумена в основному призначалась країнам Західної Європи в рамках «плану Маршалла». Прихід до влади республіканців у 1953 р. посилив їх інтерес до «третього світу», але до економічної допомоги вони додали допомогу військову. Відтак, до 1>60 р. США надали допомогу в 2,2 мільярда доларів націоналістичному Китаєві, 1,5 мільярда Південній Кореї, 900 мільйонів Пакистанові, 325 мільйонів Таїландові, 250 мільйонів Філіппінам. Де дозволи­ло таким слаборозвиненим країнам утримувати величезні армії: 630000 одиниць особового складу в Південній Кореї, 500000 у націоналістичному Китаї. У той же республіканський період до­помога, призначена Європі, істотно зменшилась починаючи з 1954 р.. Допомога Далекому Сходові залишалася значною, але трохи зменшилась — з 1,1 мільярда доларів у 1954 р. до 728 мільйонів у 1960 р. Зате допомога Близькому Сходові та Південно-Східній Азії зросла з 680 мільйонів долари у 1955 р. до 1,58 мільярда у 1960 році. Допомога Африці потроху зростала, але на 1960 р. досягла лише 214 мільйонів доларів. Цього самого року США виділили в цілому 4,5 мільярда доларів на всю допомогу, з якої 2,4 пішло на економічну, а 1,9 мільярда — на військову. Загалом, ця допомога мала певні політичні наслідки. Наприклад, як ми бачили, США відмовились фінансувати проект Асуанської греблі, коли з'ясувалося, що Єгипет отримав чехосло­вацьке та радянське озброєння. Тим часом Фостер Даллес, незва­жаючи на свою неприязнь до індійського нейтралітету, схвалив значну допомогу Індії; від 1950 до 1960 р. США надали цій країні 3,8 мільярда доларів, з яких половину становила позичка, а друга половина була безвідплатна. Загалом з 1946 р. по 1960 р. США надали іншим країнам допомогу в 84 мільярди доларів, з яких 56,9 пішло на економічну допомогу і 27,2 — на військову. Європі дісталося більше половини (43 мільярди доларів), на другому місці виявився Далекий Схід (18,9 мільярда), далі Близький Схід та Південно-Східна Азія (13,4 мільярда), Латинська Америка (4,4 мільярда), Африка (822 мільйони). Прихід до влади прези­дента Кеннеді привів до певних змін. Стривожений подіями на Кубі, Кеннеді вирішив здійснити широку програму допомоги Ла­тинській Америці через «Союз за прогрес», заснований у серпні 1961 р. на економічній та соціальній конференції у Пунта-дель-Есте (Уругвай). Передбачалося, що США щороку «здаватимуть 2 мільярди доларів країнам Латинської Америки: один — з державних фондів і один у формі приватних інвестицій. З самого початку «Союз за прогрес» виявився малоефективним. Приватні компанії вклали набагато менше мільярда доларів, а Конгрес повсякчас обмежував пропозиції щодо виконання цієї програми. Врешті-решт, вона провалилася.

Радянська допомога до 1960 р.

СРСР узявся надавати допомогу слаборозвиненим країнам значно пізніше і з набагато меншим розмахом, ніж США. Але мета допомоги ставилась так само політична. В принципі йшлося про сприяння справжній економічній незалежності слаборозвинених країн. Ради були переконані, що політичної незалежності не досить, якщо вона не підтримана так званою економічною незалежністю. СРСР також ретельно добирав претендентів на отримання своєї допомоги. Як, наприклад, Єгипет, що йому пообіцяли з 1958 по 1960 рр. фінансувати дві черги спорудження Асуанської греблі, або інші, що отримували радянську допомогу, були країнами нейт­ралістськими і навіть рішуче антизахідними. У 1960 р. СРСР виділив 100 мільйонів доларів Ефіопії, 55 — Гвінеї, 40 — Гані, 500 — Єгиптові, 168 — Сирії, 625 — Індії, 120 — Афганістанові, 92 — Індонезії, 75 — Йєменові, 40 — Цейлону, 182 — Іракові. Радянська допомога була систематичніша за допомогу американсь­ку. СРСР віддавав безвідплатно дуже мало, але намагався справити враження подарунками: лікарні, поліклініки, технічні школи, бібліотеки, літаки для керівників країни. СРСР надавав допомогу у формі позичок, як правило, з метою створення державних під­приємств важкої промисловості, зокрема металургійної, або елект­ростанцій. Позичка надавалася на 12 років під 2,5 відсотка. Про­цент сплачувався місцевою валютою, або місцевими виробами, а сплата починалася через рік від початку експлуатації створеного підприємства. Ця допомога «обумовлена», тобто підприємство бу­дується з радянських матеріалів за проектами радянських інже­нерів. Радянські фахівці прибувають, щоб наглядати за роботами, у яких використовується місцева робоча сила. Країна, що отримала допомогу, наймає цю робочу силу, сплачує витрати місцеві й на будівництво. Коли підприємство здано в експлуатацію, воно повні­стю переходить у власність країни. СРСР не бере участі ні в експлуатації підприємства, ні в збуванні його продукції (на відміну від приватних американських інвестицій). СРСР і соціалістичний табір застосовують також технічну допомогу. Наприкінці 1958 р. некомуністичний світ направив до слаборозвинених країн близько 6800 технічних помічників (викладачів та інструкторів без ураху­вання військових). Ця цифра включає 3400 американських фахів­ців. Зі свого боку, соціалістичний табір направив 2800 фахівців, з

яких 90% до п'яти країн: ОАР, Йємену, Афганістану, Індії, Індонезії.

Допомога меншим державам з боку Франції та Об'єднаного Королівства до 1960 р.

Франція та Великобританія надавали значну допомогу, але пере­важно своїм колишнім колоніям. Франція виділяла кошти менші, ніж США, проте значніші у процентному відношенні до її націо­нального валового продукту. Так, на 1960 р. це становило близько 2% французького НВП, тобто більше, ніж удвічі, стільки, як процент із НВП США. Французька допомога майже виключно призначалася країнам Північної Африки, Чорної Африки та Ін­дійського океану, які свого часу становили частину Французької імперії. Чимала частина коштів надавалась безвідплатно. Одною з найхарактерніших рис цієї допомоги була пріоритетність у галузі культурної співпраці. Франція, як жодна інша країна в світі, докладає величезних зусиль на користь своєї мови і культури. Вона утримує за кордоном численні інститути, школи, ліцеї, газети, вчені товариства, веде археологічні розкопки. Крім того, створила недорогу систему технічної допомоги, дозволяючи мо­лодій інтелігенції — інженерам, технічним працівникам, медикам відбувати армійську термінову службу викладачами або техніч­ними помічниками у слаборозвинених країнах. У сфері освіти Франція утримує за кордоном корпус викладачів більший, ніж будь-яка інша країна (понад 30000 осіб), переважно у Північній Африці: Алжир, Туніс.

Допомога Великобританії випливає більше з міркувань еко­номічних, ніж політичних. Тут переважає прагнення зберегти зі своїми колишніми колоніями монетарну єдність — стерлінгову зону. Зона ця включає членів Британської співдружності, крім Канади, і певну кількість інших, залежних свого часу країн. У 1960 р. рівень експорту Об'єднаного Королівства до стерлінгової зони досяг 40% від усього експорту, а імпорт із стерлінгової зони — 34%. Щоправда, намічалася й тенденція до зменшення цієї торгівлі на користь країн поза стерлінговою зоною. Тоді як Франція отримала від своїх партнерів із «Спільного ринку» спеці­альну допомогу для африканських країн, що були колись її колоніями, Великобританія заснувала у 1951 р. «план Коломбо» — систему спільної допомоги країнам Південно-Східної Азії, а в 1957 р. — план допомоги Гані. Однак загальна сума допомоги слаборозвиненим країнам має тенденцію до зменшення у кожній з великих держав. Стає помітним певний спротив громадськості, що у Франції дістає назву «картьєризм» (від прізвища журналіста Раймона Картьє), а крім того — наростання скептицизму щодо

користі від наданої слаборозвиненим країнам допомоги. Скла­дається враження, що допомога у декілька мільярдів доларів на рік 2 мільярдам людей, які живуть у страшних злиднях, подібна до краплі в морі.

Розвиток допомоги після 1960 р.

За винятком кількох великих проектів (Асуанська гребля в Єгипті), певних цілеспрямованих допомог і привілейованих від­носин між Європейським економічним союзом (ЄЕС) та 19 афри­канськими франкомовними державами, крім Сомалі та острова Маврикій, який почасти належить до них («Об'єднані африканські та мадагаскарські держави», ЕАМА), допомога слаборозвиненим країнам утратила своє значення, принаймні відносно, і свій пре­стиж. До того ж вступ Великобританії до «Спільного ринку» створив проблему приєднання африканських англомовних держав до ЕАМА. І загальна сума допомоги залишилась майже незмінною, тоді як валовий національний продукт розвинених країн значно збільшився. З приблизно 2% від французького ВНП, що при­значались на допомогу» ця цифра зменшилась до 0,68% (в середньому; для «Організації економічної співпраці та розвитку», ОКДЕ - до 0,34%).

Зростає тільки культурна та технічна співпраця. І знову ж тут веде перед Франція з Ті 52 300 співробітниками у 1970 р., з яких 25 500 — викладачі. ФРН направила 27 000 осіб, Великобри­танія — 29 000, з яких викладачів 6600. Дедалі частіше пору­шується питання про ефективність фінансової допомоги. Дедалі більше питання торгівлі починає переважати у міжнародних відно­синах.

«Третій світ» і торгівля зброєю: Женевська конференція (1964 р.)

Слаборозвинені країни, отримують вони значну допомогу чи ні, закидають системі допомоги її політичний аспект. Вони побою­ються, щоб одержана допомога не поставила їх у залежність від держав, які ту допомогу надають. Вони також відзначають, що допомога для розвитку їхньої економіки має менше значення, ніж торгівля. Оскільки однією з характеристик слаборозвинених країн є те, що ці країни експортують лише незначну кількість продукції, як правило, сільськогосподарської, або сировину, будь-яке відхи­лення в світовому курсі цін стає для них небезпечним. Досить одного падіння цін, щоб глибоко вразити країну-експортера. Для вирішення саме такої проблеми збиралися світові еко-

комічні конференції. Про їх необхідність уперше висловилась у 1961 р. Генеральна Асамблея 00Н. Економічна і соціальна рада, підтримана Генеральною Асамблеєю, ухвалила скликати Конфе­ренцію 00Н за комерцію та розвиток (ЮНКТАД-І). Вона про­ходила в Женеві з 23 березня по 15 червня 1964 р. Зібрала 123 держави (113 членів 00Н і 10, що не були членами організації, серед них — дві високорозвинені індустріальні країни: Німеччина і Швейцарія. Народний Китай не запросили, навіть попри його багатомільйонне населення. Відразу на конференції виникла гли­бока розбіжність між англосаксами та Францією. Французька пропозиція, висловлена Андре Філіпом, стосувалася світових цін на сировину. Замість визначення вільною грою світового ринку, Франція запропонувала затверджувати їх міжнародною угодою. Виробники й далі користуватимуться стихійно встановленою ціною, одначе, різниця між нею і затвердженою визначить се­редній показник для фінансування фонду допомоги слаборозвине-ним країнам, що їм допомога призначається, як це було за «планом Маршалла», Європі від 1948 до 1952 р. Такий фонд дозволив би передавати надлишки продовольства з помірної зони до країн, яким загрожує голод. Зрештою, французький план передбачав регіональне згрупування малорозвииених держав, що мало якось підтримати групу африканських франкомовних країн, пов'язаних деякими привілеями зі «Спільним ринком».

Британський план, підтриманий американцями, був геть від­мінний од французького. Англійці заперечували будь-яке визна­чення курсу ціни на сировину. Вони запропонували, щоб індустрі­алізовані держави значно знизили митні ставки на продукцію бідніших країн. Великобританія могла поставити себе за приклад. Вона одна закуповувала більше продукції слаборозвинених країн, ніж увесь «Спільний ринок», і застосувала політику надавання переваги країнам Британської співдружності. Тож і запропо­нувала поширити цю політику на всі слаборозвинені країни (про­ект, попередньо схвалений конференцією Британської співдруж­ності).

Францію підтримали члени «Африканського та мадагаскарського союзу з економічної співпраці». Англомовні африканські країни, навпаки, стали на бік Великобританії, так само як і домініони, зокрема Нова Зеландія, що різко напала на французьку кон­цепцію. Японія несхвальне поставилась до британського проекту, побоюючись за власне виробництво в разі надавання переваги слаборозвиненим країнам. Радянський Союз не зіграв помітної ролі, хоча брав найактивнішу участь у скликанні конференції. Він поставився вороже до організації, що об'єднала розвинені країни, — «Загальна угода про тарифи та торгівлю». СРСР праг­нув замінити її на таку організацію, котра була б поза впливом «імперіалістичних монополій». Взагалі СРСР більше схилявся до

англійської позиції, ніж до французької. Країни Латинської Аме­рики зайняли середню позицію між ідеєю вольового встановлення цін на сировину, запропонованого Францією, та принципом віль­ного обміну, на якому грунтувалися британські пропозиції. Гене­ральний секретар конференції, аргентинський економіст Рауль Пребіш, обстоював у багатьох пунктах французьку позицію.

Зрештою, американці провалили французький проект. Вони твердили, що регулювати ціни на сировину технічно неможливо. Воднораз світова конференція прагнула створити постійні інсти­туції. США вимагали тут більшого впливу для багатих, промис-лово розвинених країн, ніж для слаборозвинених. А ті наполягали на однаковому праві голосу для всіх членів. Нарешті, вирішили створити Міжнародну комерційну раду, в якій важливі постанови мали ухвалюватися більшістю голосів у дві третини. Рада вклю­чала 55 членів, з яких 18 західних, 6 — з радянської групи, 9 латиноамериканських, 22 афро-азійських. Фактично повнова­ження цієї ради були дуже обмежені. Єдиним важливим вирішен­ням на конференції стала резолюція розвинених країн — щоп­равда, не здійснена — передавати не менше 1% свого національ­ного доходу на допомогу «третьому світові». Таку резолюцію запропонувала Франція. Проголосувало за неї 107 націй. СРСР та країни радянського блоку утримались, за винятком Румунії. На своє виправдання вони пояснили, що це стосується тільки західних країн, які практикували колоніальну експлуатацію, і мусять виправляти власні помилки, відшкодовуючи бодай частково збитки, завдані народам своїх колишніх колоній. Йдеться про повернення боргів, а СРСР боргів до сплати не має.

Конференція в Нью-Делі (1968 р.) (ЮНКТАД-ІІ)

Оскільки проблему не розв'язано, 00Н скликала наступну Кон­ференцію з економіки, торгівлі та розвитку в Нью-Делі; вона тривала з 1 лютого по 29 березня 1968 р. 121 держава й 44 міжнародні організації були репрезентовані 1600 учасниками. На цю конференцію покладали більше сподівань, аніж на Женев­ську. Слаборозвинені країни в кількості 89 зібралися в Алжирі в жовтні 1967 р. і підготували документ під назвою «Алжирська хартія», внісши до нього свої основні вимоги. Проте обставини склалися не дуже сприятливо. Напруження в міжнародній ва­лютній сфері в 1968 р. зросло, і подвійний ринок золота утворився саме в березні 1968 р. Конференція проголосувала за 34 резолюції, частина яких мала чисто формальний характер. За змістом вони наближались до англо-американської позиції 1964 р. У жовтні 1967 р. країни «Організації економічної співпраці та розвитку» Домовились узгодити пільгові ставки для сукупності слаборозвине­них країн. Зі свого боку, країни «третього світу» схвалили цю

систему заохочення, про що й заявили в Алжирі. Але одностай­ності досягнуто лише принципової. До втілення в життя схвалених тез було ще дуже далеко.

Конференція в Сантьяго-де-Чіле (1972 р.) (ЮНКТАД-ПІ)

Ця конференція тривала з 13 по 21 травня 1972 року. Представ­лені були майже всі країни світу. Констатовано загрозливість наявної ситуації: недостатнє харчування (менше 2500 калорій на день) 30—50% населення світу; демографічне зростання голодних (понад 3% у двох десятках країн); надмірна кількість сільсько­господарських працівників, примітивних методів виробництва; не­достатня індустріалізація; надзвичайна соціальна нерівність: 5% населення в Мексиці володіють 28% національного доходу, на Мадагаскарі — 40%, у Заїрі — 50%; безробіття; неписьменність (80% неписьменних в Африці та Індії, 75% на Близькому Сході). Водночас ВНП у розвинених західних країнах становить пересічно 3200 доларів на душу населення (1970 р.), в Латинській Аме­риці — 750, у некомуністичній Азії — 260, в Африці — 270 (Ален Верне). Частка слаборозвинених країн у світовій торгівлі від 1950 до 1970 р. зменшилася з 31,2% до 17,9%. Відповідно, частка розвинених західних країн зросла з 60,8% до 71,2% (решту становить торгівля соціалістичних держав).

Звісно, конференція у Сантьяго не могла розв'язати жодну з цих проблем. Не було рупору «третього світу» — Китай не взяв участі в дискусіях. США, знайшовши привід у планованому на 1973 р. відкритті великих комерційних переговорів, відомих під назвою «раунд Ніксона», зайняли очікувальну позицію. До того ж, це був рік президентських виборів, а в'єтнамська війна ще не скінчилася. Нарешті, нестабільність у міжнародній валютній сфері робила неможливими будь-які серйозні угоди щодо курсу цін на сировину. Французький делегат Валері Жіскар д'Естен наполягав на французькій концепції вольового узгодження їх, і в цьому його підтримав представник ЄЕС Сікко Мансгольт. Однак резуль­тату не пощастило досягти. Єдиним важливим наслідком конфе­ренції стала постанова про спеціальну допомогу 25 найменш розвиненим країнам з ВНП на душу населення нижчим від 100 доларів на рік і менше 10% ВНП від промисловості (че­рез цей другий критерій виключили Індію). Згадані 25 країн, з яких найбільш населеною була Ефіопія, мали 150 мільйонів населення.

І

І

Метод об'єднання виробників

Оскільки ні допомога, ні міжнародна торгівля не дають можливості слаборозвиненим країнам наздогнати інші, виник новий варіант розв'язання проблеми: об'єднання виробників для встановлення цін. Єдиним значущим прикладом може бути нафта.

Наприкінці другої світової війни «роялтіз» — суми, сплачені великими компаніями, учасниками концесій, за право розробки надр іншої країни, були незначні: 12,5% на Близькому Сході. Венесуела у 1948 р. започаткувала «фіфті-фіфті» (50%). Однак фактично регулювали ринок великі компанії, згруповані в кон­сорціуми. У квітні 1959 р. в Каїрі виник перший арабський «Нафтовий конгрес». В серпні 1960 р. консорціум збив ціну на сиру нафту. Країни-продуценти не забарилися з відповіддю. 15 ве­ресня 1960 року вони створили Організацію країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка охоплювала спершу Венесуелу, Ірак, Сау­дівську Аравію, Кувейт, а згодом ще й Катар, Лівію, Алжир, Нігерію, Абу-Дабі та ін. Натхненниками організації виступили молодий шейх бедуїнів Абдаллах аль-Тарікі з Саудівської Аравії та венесуелець Хуан Перес Альфонсо. Не маючи змоги заглиб­люватись у деталі, відзначимо, що дії ОПЕК були дуже ефективні аж до 1973 р. Вони забезпечували підвищення «роялтіз», потім — націоналізацію продукції (часом до 51%, тобто більшу частку виробникові, а компанії залишаючи 49% інвестованого капіталу). Ірак у 1972 р. навіть націоналізував відому «Ірак петролеум компані» (Франція, розцінювана як проарабська країна, гаранту­вала свою участь упродовж десяти років). Іран де в чому пішов урозріз із постановами ОПЕК. Лівія, Алжир, навпаки, зайняли в організації найбільш екстремістську позицію. Загалом діяльність організації виявилась ефективною. Щоправда, в інших видах сировини ця система об'єднань спрацьовувала не так легко. Проте вона, мабуть, є одною з надій для слаборозвинених країн.

III. Обмежені конфлікти

Однією з характеристик «третього світу» є нестабільність, відчут­ніша, ніж у розвинених країнах, за винятком деяких держав, де влада досить стабільна; державні та військові перевороти трапля­ються там зрідка. Нас цей факт цікавить виключно з позиції міжнародних конфліктів. Бо ж головні міжнародні конфлікти традиційно пов'язані з територіальними проблемами. Більшість країн, які недавно одержали незалежність, установили свої кор­дони не так, як їм того хотілося. Кордони ці, як правило, визначені давніми угодами колишніх метрополій. Саме в межах таких штучних кордонів новостворена держава намагається утвер­дити, з одного боку, державні інституції, а з іншого — націо-

кальний дух. Насправді ж усі ці держави можна поділити з національної точки зору на декілька категорій: 1) Певна кількість колишніх королівств або князівств, що традиційно були об'єднані ще до колонізації, але потім перетворені на протекторати або залишились номінальне незалежні (Марокко, Туніс, Єгипет, Ефіопія — в Африці, Іран, Афганістан, Таїланд, Камбоджа — в Азії). 2) Країни, в яких до колоніального завоювання не було жодної національної єдності, але колонізатори, щоб виключити можливі проблеми, здійснили національне згуртування на цій території, що його держава, ставши незалежною, і далі розцінює як чинне. Так сталося з Мадагаскаром — до французького завоювання «1е$ ноузз аез Ріаіеаих» не могли досягти певного домінування над цілим островом. Це також Індія, з тією лише різницею, що в 1947 р. англійці та індійці не зуміли перешкодити відокремленню Пакистану. Це ще й Індонезія, яку об'єднали голландці з XVI століття, та Філіппіни, де те саме довершили іспанці та американці. 3) Давно деколонізовані держави з трива­лою історичною традицією. Це — спільнота латиноамериканських республік. Колишні португальські колонії залишились об'єднані (як-от Бразилія), проте колишні іспанські колонії розділились на 17 республік, а ще одна, вісімнадцята, утворилася в 1903 р., за підтримкою США: Панама, яка відокремилась від Колумбії. 4) Країни, де жодної національної згуртованості не було, але вони виникли в запеклій боротьбі проти метрополій. Яскравий прик­лад — Алжир. 5) Найпоширеніший випадок, коли новоутворена незалежна держава ніяк не збігається з нацією. Арабська ліга об'єднує 14 арабських держав. Так, маємо величезну відмінність між державами Магрібу та Близького Сходу, навіть між Марокко, що ніколи не залежало від константинопольського султана, і Алжиром, а на Близькому Сході розділення Сирії та Лівану є частково наслідком французького мандату. Розділ Іраку, Йорданії та Палестини — наслідок британського мандату. Тож нема чого дивуватися численним територіальним конфліктам у «третьому світі», де кордони визначені лише традицією новітньої історії. Ми тут згадаємо тільки декотрі з цих конфліктів.

Африканські конфлікти

У стані конфлікту через кордони перебувають Сомалі, Ефіопія та Кенія. Республіку Сомалі створено в 1960 р. шляхом об'єднання двох колишніх колоній: Британського Сомаліленду та Італійського Сомалі. Нині сомалійці вирішили посунути свої кордони за раху­нок анексії території на південному сході Ефіопії — Огадену, колишнього Французького Сомалі (Французький Берег Сомалі), перетвореного на Територію афарів та іса, а також Північної прикордонної округи — провінції, що належить Кенії. Правителі Сомалі мріють ще з 1955 р. про створення «Великого Сомалі». Через це й виникла незгода між Сомалі та Ефіопією, Сомалі та Кенією, Францією та Сомалі. Населення заморської Території афарів та іса становило у 1978 р. 242000 осіб, з яких 47% сомалійців, 37% афарів, 8% європейців і 6% арабів. У Північній прикордонній окрузі проживає понад 200 000 чоловік, із них сомалійців 64%. Нарешті, в Огадені та сусідніх районах, що їх контролює Ефіопія, налічується 850000 сомалійців.

Марокко наприкінці 1955 р. претендувала на Мавританію, яка тим часом проголосила себе Республікою Мавританією 28 листо­пада 1958 року і в 1960 р. стала незалежною. Алляль ель-Фассі, іменем права, зазначеного в «Білій книзі» за листопад 1960 р., вимагав створення «Великого Марокко». На його думку, для цього була певна історична підстава. Найгострішої фази цей конфлікт досягнув у 1958—1961 рр., коли Марокко закликала мавританське населення до священної війни проти нової держави і водночас повела масований дипломатичний наступ. Навіть вирішило звер­нутися до Організації Об'єднаних Націй. Туніс, навпаки, погодив­ся взяти шефство над мавританською кандидатурою в ООН, і його підтримала «Браззавільська група». Нарешті, 27 жовтня 1961 р.. Генеральна Асамблея згодилася прийняти Мавританію в ООН — «за» 68 голосів, «проти» — 13, а 20 утрималися. В установчій конференції Організації африканської єдності в Аддис-Абебі, у травні 1963 р., король Марокко відмовився взяти будь-яку участь, аби не зустрічатися з президентом Мавританії Ульдом Даддахом. Так само він повівся в дні святкування виводу військ із Бізерти (15 жовтня 1963 р.). Конфлікт, щоправда, потроху вщухав, і Марокко визнала Мавританію в 1969 р., але обидва уряди не дійшли згоди щодо розділу території в Іспанській Сахарі (Сагвія-ель-Хамара, Ріо-де-Оро).

Тривала так само і алжирсько-марокканська незгода, що досягла кульмінації в 1963 р. Алляль ель-Фассі .висунув претензії на велику частину Алжирської Сахари. В липні 1961 р. король Гасав II та президент Тимчасового уряду Республіки Алжир Ферхат Аббас визнали наявність територіальної проблеми, проте марок­канці віддали її на розсуд Алжиру. І все ж Марокко здавалося, що ця країна не збирається виконувати свої зобов'язання. Отож 8 жовтня 1963 р. марокканська армія напала на алжирські укріплені пости Гассі-Бейда та Тінджуб. Бої точилися по обидва боки кордону, і відповідна пропаганда розгорнулася в обох краї­нах. Боротьба не була тривалою. Посередницькі послуги імпера­тора Хайле Селассіє та президента Модібо Кейти в межах Організації африканської єдності прискорили зустріч, що відбулась у Бамако 26 жовтня. 30 жовтня президент бен Белла та король Гасан II підписали угоду про припинення вогню принаймні на час найгострішої фази конфлікту. В листопаді 1963 р. створено комісію для визначення кордонів. Та відтоді не досягнуто жодних резуль­татів. Тобто йдеться про затяжний конфлікт.

Біафрська криза

Найтяжчий з конфліктів, що їх зазнала визволена Африка, був біафрський. Тут не йшлося, як перед цим, про територіальну незгоду між двома державами, а порушено питання про відокрем­лення. Простора Нігерія, колишня англійська колонія, площею 928000 км — одна з найбагатших і найнаселеніших країн в Африці (20 мільйонів жителів у 1931 р., понад 80 мільйонів нині). До тих багатств, якими володіла країна ще за колоніальної доби, додалися з 1955 р. великі нафтові запаси, переважна частина яких — понад дві третини — зосереджена в родовищах на сході країни.

Як і майже всі нові африканські держави — спадкоємиці колоніальної доби, Нігерія являє собою штучно утворену су­купність майже 200 різних народностей. Основні з них: гауса, фульбе, ібо, йоруба (більше половини всього населення), об'єднані в мусульманські конфедерації, досить далекі від сучасного світу, свого часу залежали від англійців за принципом «непрямого врядування». Частина йоруба, на південному заході, живе у містах-королівствах; йоруба — магометани, але з сильним впливом християнства та «сучасних» поглядів. Нарешті, чимало ібо, що населяють схід країни, завдяки щільній мережі місій та шкіл, стали християнами, здебільшого католиками. Чимало їх пересели­лося на захід і північ країни. Доктор Азіківе, один із засновників нігерійського націоналізму, керівник «Національної конвенції ніге­рійських громадян» (НКНК), за походженням ібо. «Конгресом північних народів» (НПК) керував сер Абубакар Тафева Балева, голова федерального уряду з 1960 по 1966 р. Третя партія, «Група дій», тісно зв'язана з Ганою. У 1965 і 1966 рр. сталися завору­шення. 17 січня 1966 р. забито сера Абубакара, а також прем'єр-міністра Північної Нігерії, одного еміра та міністра фінансів. Генерал Іронзі, захопивши владу, за допомогою «Групи дій» намагався встановити гранично централізований режим і приду­шував політичні партії. В травні вирізано чимало ібо в Кано і по всій півночі, а всі ті, хто раніше емігрував на захід та північ країни (середня і вища ланка), тепер утекли на схід. Іронзі також забито — в липні 1966 р., і його заступив підполковник Якубу Говон, син пастуха, християнин, який, проте, користувався при­хильністю мусульман, оскільки за походженням належав до етнічної меншини якубу. Говон засудив політику централізму, замінив федерацію з трьох піддержав на федерацію з дванадцяти, розділивши в такий спосіб ібо між кількома державами (27 травня 1967 р.). Саме цьому після тривалих безрезультатних дискусій став чинити опір підполковник Одумегву Ожукву, ібо за походженням. ЗО травня 1967 р. він проголосив незалежність Біафри (яка не збігається повністю з місцями розселення народності ібо). Метою цієї операції було, зокрема, перешкодити сходові країни сплачу­вати «роялтіз» федеральній адміністрації за нафту. З моменту проголошення відокремлення виникла юридична проблема, що полягала в тому, чи йдеться про внутрішньополітичну справу (позиція нігерійського уряду, котру підтримала й 00Н), чи про міжнародні відносини.

Провал відокремлення

Чимало нігерійських офіцерів походили з народності ібо, що дозволило полковникові Ожукву привернути на свій бік армію. Він дістав також допомогу від європейських найманців. Федеральні сили пішли в наступ і захопили нафтовий порт Бонні на півдні. Але на півночі Біафра завзято опиралася; розпочалася жорстока війна, що тривала два з половиною роки.

Позицію 00Н визначала поведінка більшості країн «третього світу». А для них, хоч би якими штучними були кордони, роздроблення вважалося поганим саме по собі. Воно створює прецедент, який може стати прикладом тим народностям, котрі зле почуваються в незручній для них державі — випадок досить частий в Африці. Так, країни «третього світу» уперто прагнули зберегти єдність колишнього Бельгійського Конго. Подібним став і випадок з Біафрою, з тією лише різницею, що чотири афри­канські країни і одна американська визнали нову державу: Тан­занія, Габон, Кот-д'Івуар та Замбія — у квітні — травні 1968 р., Гаїті — у березні 1969 р. Великі держави або заявили про підтримку і направили зброю для федерального уряду, як це вчинили Великобританія та СРСР, або ж, як Франція, що не приховувала своїх симпатій до Біафри, не поспішали своїм втру­чанням активізувати бойові дії, аби згодом довелося визнати нову державу. Генерал де Голль зустрівся з У фу е Буані в червні 1967 р., потім у березні 1968 р., і закрадається думка, чи генеральний секретар Французької співдружності Жак Фоккар не намагався систематично допомагати Біафрі? Однак можна вважати доведеним, що Уфуе Буані, який підштовхував до цього генерала де Голля, сам залишався дуже обережним, і ніяк не навпаки (твердження Жака Батманьяна). Генерал де Голль був не проти того, щоб ослабити Нігерію, яка виступала проти французьких ядерних випробувань у Сахарі. Він з 31 липня 1968 р. не раз висловлював таку думку: «Пролитою кров'ю і стражданнями, що тривають уже понад рік, жителі Біафри продемонстрували свою волю утвердитись як нація. Слід розв'язати цей конфлікт «на основі права народу розпоряджатися самим собою».

Для прихильників Біафри, які перебували також під впливом пропаганди, чудово організованої Ожукву, війна являла собою ге­ноцид нації. Інші вважали, що схвалення французької позиції тільки розтягує уже програну війну. Позбавлена південного порту, згодом відрізана від Камеруну, втрачаючи свій останній сучасний аеропорт (Порт-Гаркорт), Біафра в умовах жорстокої економічної блокади знову відчула надію влітку 1968 р. завдяки прибуттю літаків з Лібревіля (Габон) та Абіджана (Кот-д'Івуар), навантаже­них французькою зброєю, пізніше — південноафриканською, пор­тугальською. Важко визначити частку кожного в спільній ініціативі Франції, Габону та Кот-д'Івуару. Це підтверджувало, що Біафра, як була непохитна під час спроби Організації африканської єдності залагодити справу (Кампала, травень 1968 р.), так і залишиться непохитною під час «спроби останнього шансу» в серпні 1968 р. в Аддіс-Абебі. Це відокремлення, казали противники, погане саме по собі: «Я проти будь-якого дроблення, — сказав президент Мадага­скару Ціранана. «Визнання сепаратистської країни створює дуже шкідливий прецедент», — заявив уряд США (червень 1968 р.). До того ж, відокремлення демонструє загрозу протиставлення «христи­янської Африки» «Африці мусульманській». Відзначимо, що Азіківе, засновник нігерійського націоналізму, сам за походженням ібо, рішуче виступив проти відокремлення. Щоб уникнути нарікань на геноцид, лагоський уряд дозволив «авіарейси життя», організовані Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Однак Ожукву відкинув умову Лагоса, аби ці рейси провадились тільки вдень. Відзначимо також надзвичайну стриманість Ватикану до Біафри і прихильність Китаю, яка, можливо, пояснювалась ворожістю до СРСР.

Біафра опиралася протягом усього 1969 року. Але дедалі ставало очевиднішим наближення провалу. Відставка генерала де Голля у квітні 1969 р. змусила Францію усунутись від цього питання. Останнє місто захисників упало в квітні. 8 січня 1970 р. Ожукву негайно покинув Біафру. Його наступник, генерал Ефіонг, висту­пив з проханням миру. Відокремлення Біафри провалилося.

Конфлікти в Азії

Можна твердити, що чимало конфліктів в Азії пов'язані з при­сутністю в тій чи тій країні значних етнічних меншин, які прибули нерідко ще за давніх часів з інших країв, що нині стали незалежними державами.

Таке спостерігаємо у випадку з індійцями на Цейлоні. На цьому острові з давніх-давен живуть таміли, вихідці з Південної Індії (1,4 мільйона), які наполягають на користуванні в країні рідною

мовою. Але відбувається також значна імміграція індійських робіт­ників, яких у 1953 р. налічувалось 950000. Передбачалося певне вирішення питання у формі натуралізації: 100 000 цих індійців стали громадянами Цейлону в 1958 р. Згодом, у 1964 р., Цейлон та Індія уклали угоду про репатріацію 525 000 індійців, натомість Цейлон надав громадянство 300000 інших. Виконання цієї угоди створило таке напруження, що пом'якшити його нелегко.

Щось подібне відбувалось і з китайською меншиною у певних регіонах, зокрема в Індонезії. Відносини між Китаєм та Індонезією були добрі до індонезійського державного перевороту ЗО верес­ня 1965 р. Відтоді вони ускладнилися. В Індонезії мешкає 3,6 мільйо­на китайців, тобто близько 2% усього населення, загальна кількість якого становила 141,6 мільйона в 1978 р. Приблизно половина їх зберегла китайське громадянство. Імміграція практично припини­лася з 1950 р. Нині відзначається посилення китайського націона­лізму, і Китай дедалі більше зацікавлюється співвітчизниками за морем, тим паче, що китайське законодавство передбачає для них збереження громадянства. Прозахідний уряд, який панує в Індонезії з 1965 р., вжив низку заходів проти економічної діяльності ки­тайців. Це викликало в 1966 і 1967 рр. інциденти, часом бурхливі.

Те саме відбувалося з малайцями в Таїланді, а також із пуштунами в Пакистані, на яких висуває свої права Афганістан (є понад 10 мільйонів пуштунів, що їх індійці називають патанами, а пакистанці — пахтунами, з яких половина проживає в Афганістані, а 5 мільйонів — на території Пакистану). Для афганців реставрація незалежного «Великого Пуштунистану» оз­начала б значне розширення їхньої імперії, колись стримане британцями. Головна проблема полягає в тому, що СРСР підтри­мує афганські претензії, тоді як США досить слабко захищають пакистанську позицію. Власне, пуштунські претензії (незалежність від обох держав-суперниць), начебто, досить ослабли.

Створення (після проголошення 31 серпня 1957 р. незалежності Малакки) «Великої Малайзії» (вересень 1963 р.), до якої включено і британські протекторати Північного Борнео (Сабах і Саравак), призвело до трьох великих конфліктів: з Індонезією, що володіє Південним Борнео, з Філіппінами, які домагаються Сабаху, і, нарешті, з Китаєм через Сінгапур. В Сінгапурі налічується 77,6% китайців. У Малацці — 44,7% китайців і 43,5% малайців. У Малайзії 38,4% китайців і 49,5% малайців, а також 10,8% індійців. Аби не втрачати свою перевагу, китайці в Сінгапурі проголосили незалежність і отримали її у серпні 1965 р. Нова держава Сінгапур дуже маленька, але дуже багата, а кількість населення її досягала 1 865 000 у 1965 р. Відверті народні виступи мусульман на півдні Філіппін пом'якшили вимоги цієї країни щодо Сабаху. Бруней являє собою султанат під протекцією Великобри­танії. Угода 1978 р. передбачає його незалежність на 1983 рік.

Чотири південні провінції Таїланду населяють переважно ма­лайці (500000). Вони з 1946 р., усвідомлюючи особливий характер свого становища, вимагають приєднання цих провінцій до Малай­зії. Перебувають малайці також під сильним впливом китайського комунізму через посередництво тих китайців, які вирощують гевею чи торгують із жителями відповідних регіонів. У джунглях таборяться партизани-комуністи прокитайського типу. На відміну од того, що відбувалося у Малацці, де партизани-комуністи посилили свою діяльність після світової війни, у Таїланді бачимо спільну діяльність китайських та малайських комуністів. Бангкокський уряд, який уже боровся з комуністичною підривною діяль­ністю на північному сході країни, має тепер справу з партизан­щиною на півдні. Але з 1957 р. малайський незалежний уряд уже не претендує на анексію чотирьох провінцій.

Кашмірський конфлікт (продовження) та індо-пакистанська війна 1965 р.

У період 1954—1959 рр., незважаючи на застереження 00Н, Індія практично анексувала Кашмір. У 1962 р. стан погіршився. Не тільки через сутички між мусульманською та індуїстською грома­дами, але й через китайсько-пакистанське комюніке від 3 травня про ухвалу рішення цих двох країн встановити кордон між китайським Сіньцзяном і пакистанською частиною Кашміру (угоду підписано 12 березня 1963 р.). Таке зближення збіглося з по­гіршенням китайсько-індійських відносин, що спричинилося до короткої війни 1962 р. (20 жовтня — 21 листопада). Бойові дії змусили Індію повернутись до переговорів з Пакистаном про Кашмір. Переговори знову зірвались. Керівника «фронту пле­бісциту», мусульманського лідера Абдуллу, який перебував у добрих стосунках з Неру (що помер 27 травня 1964 р.), заареш­тували у травні 1965 р. індійські власті.

5 серпня 1965 р. тяжкий прикордонний інцидент у районі Пунша вилився у війну Індії з Пакистаном. З прикордонної зони воєнні операції поширились на території обох країн. Індія звину­ватила Пакистан у тому, що він спровокував війну, засилаючи своїх агітаторів на індійську територію. З 5 по 16 серпня паки­станці вели наступ. Індійці контратакували. В середині вересня фронт відносно стабілізувався.

Як покласти край конфліктові? У вересні Китай вдався до дипломатичного втручання на користь Пакистану і 16 вересня направив Індії ультиматум, вимагаючи демонтувати індійські укріплення, споруджені на китайському кордоні. СРСР і США дали зрозуміти Китаєві, що не потерплять його втручання.

Рада Безпеки 00Н ухвалила постанову щодо припинення вогню 18 вересня. Індія та Пакистан погодились. СРСР тим часом зробив майстерний хід. Він запропонував двом супротивникам зустрітись на радянській території в Ташкенті, в присутності Косигіна. Зустріч у Ташкенті Аюба Хана і прем'єр-міністра Індії Багадура Піастрі тривала з 4 по 9 січня 1966 р. 10 січня опубліковано комюніке, згідно з яким дві країни зобов'язались не вдаватися більше до сили і відновити переговори. Несподівано, 11 січня 1966 р., помер індійський прем'єр-міністр. Його місце посіла Індіра Ганді, дочка Джавагарлала Неру. Вона рішуче взяла в свої руки керівництво партією «Індійський національний конгрес», перемогла на виборах і повела політику згоди і добрих взаємин з СРСР, яку започаткувала подорож до Індії Булганіна і Хрущова ще в листопаді—грудні 1955 р. Що ж до Кашміру, то проблема залишалась далекою від розв'язання.

Конфлікт у Східному Пакистані

Пригадаймо, що в 1947 р. Великобританія та Індія змирилися з розділенням субконтиненту. Поряд з Індією, світською державою, утворилася держава мусульманська, Пакистан. Він мав на карті незвичну форму: розділений надвоє, як Німеччина в 1919 р., але на відміну од неї зоною розмежування був не «коридор», а 1700 км індійської території, яка й відокремлювала Західний Пакистан (за оцінками 1978 р. — 75,6 мільйонів жителів, головні мови яких — урду та Пенджабі) від Східного Пакистану, на схід від Калькутти (за тими ж оцінками 1978 р. — 80 мільйонів жителів, головна мова — бенгальська). Незважаючи на спільну мусульманську релігію, Східний Пакистан почувався експлуатова­ною колонією Західного. Відстаючи економічно, живучи в основ­ному з експорту джуту (якому загрожувала конкуренція синте­тичних матеріалів), він був також пригноблений політично. Шейх Муджібур Рахман, керівник головного політичного утворення «Ліга Авамі», не раз потрапляв до в'язниці за те, що домагався для бенгальської мови статусу державної мови Пакистану на рівні з урду. Коли владу захопили військові в жовтні 1958 р. (маршал Аюб Хан), бенгальські політики посилили свою опозиційність. Заміщення Аюба Хана на генерала Ях'ю Хана в березні 1969 р. начебто поліпшило ситуацію. Він скликав Установчі збори. Його помічник, Алі Бхутто, запропонував виборчий альянс із Муджі-буром Рахманом, але той відмовився, щоб не дискредитувати себе. Вибори відбулись у грудні 1970 р., після спустошення Східного Пакистану жахливими повенями (літо 1970 р.) і циклоном (13 ли­стопада), який призвів до сотень тисяч жертв. Бенгальці не могли не відзначити загайність і мізерність західнопакистанської допо­моги. Як наслідок, «Ліга Авамі» дістала на сході 161 місце з 162. На заході Народна партія Пакистану (НПП) Бхутто дістала тільки 83 з 138. Природно, Муджібур Рахман повинен був стати прем'єр-міністром. Але уряд вирішив скликати Установчі збори. Отож у березні 1971 р. Муджібур Рахман - і його партія вдалися до загального страйку. Бенгальський лідер порушив питання про автономію і навіть про незалежність. Візит Ях'ї Хана і Бхутто до Дакки, де вони вели переговори з Муджібуром Рахманом, не дав бажаних наслідків. Представників Західного Пакистану прий­няли погано. Всюди їх зустрічали прапорами незалежної Бангла­деш. Армія, що складалася з західних військових, атакувала університет Дакки, намагаючись знищити «Лігу Авамі». Остання 26 березня 1971 р. проголосила незалежність. Муджібура Рахмана заарештували. 7—10 мільйонів пакистанських бенгальців, здебіль­шого індуїстської віри, кинулись до сусідньої Індії, створивши там своєю присутністю нерозв'язну проблему.

Індія, яка поділяла погляди Муджібура Рахмана, зайняла очіку­вальну позицію. Китай став на бік Пакистану. СРСР, згідно зі своєю постійною політикою, схилявся до Індії, і 9 серпня Андрій Громико підписав з міністром закордонних справ Індії угоду про мир, дружбу і співпрацю.

Індо - пакистанська війна 1971 р. і відокремлення Бангладеш

Індія, звичайно, хотіла покінчити з проблемою. Індіра Ганді згорда відхилила пропозицію президента Ніксона направити на кордони спостерігачів ООН. Наприкінці листопада індійські танки перетну­ли кордон Східної Бенгалії. Індіра Ганді поставила Ях'ї Ханові вимогу звільнити Муджібура Рахмана і залагодити східнобенгальську справу. 3-го грудня пакистанський президент відповів агре­сивними виступами на західнопакистанському кордоні. Індія ско­ристалася з цього, щоб відкрито розпочати війну.

На заході пакистанська армія не продемонструвала великої до­блесті і успіхів не досягла. На сході Індія мала значну перевагу в авіації, її війська швидко просувалися вперед і 14 грудня досягли Дакки. 16-го пакистанці здалися. 17-го Ях'я Хан заявив про при­пинення вогню після 14 днів війни. Він погодився на резолюцію, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня. Китай, навпаки, заблокував будь-які дії Ради Безпеки. Там навіть відбувалися поважні суперечки між китайським та радянським делегатами.

17 грудня Ях'я Хан поступився Алі Бхутто, який визнав незалеж­ність Бангладеш. Звільненого Муджібура Рахмана з тріумфом зустрі­чали у новій державі в січні 1972 р. Переговори, відтак, переключи­лись на питання про біженців та долю переслідуваних прибічників неподільного Пакистану у Бангладеш. Китайське вето аж до 1974 р-перешкоджало цій країні вступити до ООН. Пакистан ослаб, отож Індія, як і СРСР, відчула свою позицію на субконтиненті значно певнішою. Цікаво, що через дивний збіг обставин Китай і США, підтримуючи пакистанську єдність, опинилися пліч-о-пліч по один бік проти СРСР та Індії, котрі цього разу були за відокремлення.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 370; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!