III. Кубинські кризи 1961—1962 рр. і кінець «холодної війни»

Кризи, що так погіршили відносини між двома супердержавами наприкінці 1950 р., розгорталися поблизу зони впливу Радянського Союзу. Події на Кубі показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася неза­лежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні американського впливу «соціалістичну державу», відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин, які навіть не він створив, і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту.

Кубинська революція

Острів Куба, давня іспанська колонія, незалежна з 1898 р., зазнала упродовж своєї історії політичного та економічного впливу Америки. США зберегли там свою військову базу в Гуантанамо. Великий острів був справжнісіньким їхнім протекторатом з 1903 по 1934 рр. Особливо відчутна була економічна залежність від США. Куба лишалась однією з найбідніших країн Латинської Америки, принаймні за середнім прибутком на душу населення. Сільськогосподарський сектор, що об'єднував 43% населення, да­вав середній прибуток украй низький, а безробіття в цьому секторі було дуже поширене. На 1959 р. інвестовано мільярд доларів американського капіталу. США контролювали 40% виробництва цукру, що становив 80% кубинського експорту. Вони були влас­никами більш ніж половини акцій залізничних, енергетичних та телефонних компаній. Перевага цукру в кубинському експорті ставила цю країну в цілковиту залежність від США. Якби ці останні припинили свій імпорт кубинського цукру, це означало б катастрофу. Один американський дипломат, не вагаючись, заявив у 1960 р., що в цій країні посол США впливовіший за самого президента Куби.

Політичне життя на Кубі з 1934 по 1958 рр. проходило під особистим диктатом полковника Батісти. Консерватор, президент з 1940 по 1944 рр., він, знову здобувши владу в 1952 р. завдяки державному переворотові, встановив справжню диктатуру, яку утримував до 1958 р., використовуючи силу, ціною життя багатьох тисяч жертв. Велика частина населення була вкрай невдоволена Батістою, і це невдоволення поширювалось також на вашингтонський уряд, який звинувачували в підтримці диктатора.

У 1952 р., безпосередньо після державного перевороту Батісти, один молодий адвокат, доктор Фідель Кастро, розпочав збройну боротьбу проти режиму. 26 липня 1953 р. з сотнею своїх при­хильників, переважно студентів, він атакував казарми Монкада. Атаку було відбито. Почались жорстокі репресії. Кастро, якого амністували у травні 1955 р., втік до Мексики і там набрав собі нових бійців, серед яких був і Ернесто Че Гевара. Організацію свою вони назвали «Рух 26 липня» — від дати невдалого нападу на казарми Монкада. 2 грудня 1956 р. з 80 бійцями, навченими методів ведення партизанської війни, Кастро висадився на Кубі. Майже зразу зазнав поразки і з 11 бійцями, що лишилися живі,

втік у гори Сьєрра-Маестра. Протягом двох наступних років під його проводом, починаючи з цього району, розгорнувся партизан­ський рух. На початку 1958 р. Державний департамент припинив постачання Батісти зброєю, розміркувавши, що для США краще не компрометувати себе співпрацею з диктаторськими режимами в Латинській Америці. Але посол США в Гавані Ерл Сміт залишався прихильником Батісти і домігся залишення військових інструкторів США в його армії. Багато хто з американських інвесторів схвалював політику посла. В останні місяці 1958 р. Кастро з бійцями рушили зі своїх гір у наступ, який закінчився вдало. Армія Батісти розпалась. Уночі з 31 грудня 1958 р. на 1 січня 1959 р. Батіста втік з Гавани; Кастро проголосив прези­дентом старого суддю Мануеля Уррутіа, прийняв ухвалу про загальний страйк і подальшу збройну боротьбу. Через тиждень він вступив до Гавани на чолі моторизованої колони. Новий режим негайно визнали США. 10 січня 1959 р. Ерл Сміт подав у відставку, і його замінив на посаді посла професійний дипломат Філіп Бонсал. На початку правління режиму Кастро громадська думка і уряд Сполучених Штатів Америки здавались прихильними до нього.

Розрив між Кубою та США

Кастро не збирався поривати з могутнім північним сусідом, але одним з пунктів його програми було звільнитися від американ­ських економічних підприємств. Хоч би що говорили пізніше, а на початку своєї діяльності Кастро, здається, не був марксистом. За своїми почуттями він був полум'яний націоналіст, а його соці­альна ідеологія залишилась невизначеною. Американська громадсь­кість відвернулася від Кастро, тільки-но він легалізував кубинську комуністичну партію, а також після його жорстокої розправи з прихильниками Батісти. Ліва диктатура, яку встановив Кастро, в очах американців видавалася ще ненависнішою, ніж реакційна диктатура його попередника. У США взагалі схильні вважати комуністами всіх, хто виступає проти вільного підприємництва, а оскільки чимала частина американського капіталу за нового ре­жиму опинилася під загрозою, на президента Ейзенхауера почався сильний тиск з метою змусити його вжити відповідних репресив­них заходів проти Кастро. У квітні 1959 р. Кастро прибув до Вашингтона, але президент Ейзенхауер не прийняв його. Взаємини між ними залишались поки що задовільними. Кастро заявив, що буде дотримуватися свобод, включаючи свободу слова, і що аме­риканським інвестиціям буде надано гарантії. Але воднораз він повідомив, що ніяких виборів не відбудеться, поки не втілиться в життя революційна програма. Можливо, Кастро тоді сподівався на американську фінансову допомогу; можливо, його розчарувало

те, що він не одержить її. Крім того, йому доводилось вибирати між поміркованими й революціонерами. Якийсь час Кастро схи­лявся більше до поміркованих, але дуже швидко переорієнтувався на радикальнішу поведінку. 17 травня він проголосив аграрну реформу, яка передбачила розподіл земель, включаючи й ті, які належали кільком великим американським кампаніям, таким як «Юнайтед фрут компані», що володіла близько 136000 гектарів. У липні 1959 р. поліція викрила змову, яку організував майор Діас Лане, командувач кубинської армії. Він завдяки допомозі ФБР утік до США і викривав там засилля комуністів у збройних силах Куби. Діас Лане доводив у американському Сенаті, що Куба перебуває на шляху до орбіти радянських сателітів.

Влітку 1959 р. напруження між Вашингтоном та Гаваною досягло краю. Кубинські біженці, зокрема Діас Лане, організовували авіаційні нальоти з аеродромів у Флоріді. 31 жовтня результатом одного з таких повітряних нальотів були численні жертви в Гавані. В організації цих нападів Кастро звинуватив США. Він зблизився з СРСР, підписав з цією країною першу комерційну угоду. Свою орієнтацію на марксизм Фідель Кастро почав вияв­ляти з жовтня 1959 р. Він усунув усіх поміркованих з найваж­ливіших посад, посилив владу свого брата Рауля та фахівця з партизанської війни Че Гевари. У своїх гнівних промовах Кастро запальне критикував США. Підписаною з Мікояном 13 лютого 1959 р. комерційною угодою передбачалося, що Радянський Союз закупить 5 млн. тонн кубинського цукру протягом п'яти років і надасть кредит у 100 мільйонів доларів. Згодом, з березня 1960 р., Кастро почав конфіскувати американські підприємства. США вжи­ли репресивних заходів, блокували надходження кубинської про­дукції, а 17 березня 1960 р. Ейзенхауер дозволив військову підготовку кубинських біженців, які обіцяли боротися проти ре­жиму Фіделя Кастро. Ця політика мала підтримку віце-президента Річарда Ніксона та шефа ФБР Дж. Е. Гувера, так само як і колишнього посла Ерла Сміта. Уряд США припинив будь-яку фінансову допомогу Кубі. 8 травня 1960 р. Куба встановила дипломатичні відносини з Радянським Союзом. З липня того самого року Конгрес США заборонив імпорт кубинського цукру. Коротше кажучи, як з одного, так і з іншого боку економічні й політичні заходи безупинно посилювали протистояння. Американці тішили себе надією, що економічний тиск призведе до падіння Кастро. Нічого такого не сталося. Навпаки, цей тиск призвів тільки до гірких наслідків, посилив рух до націоналізації амери­канських підприємств. СРСР проголосив дружбу з Кубою і заявив у найтуманнішій формі, що на випадок загрози Кубі Москва Розгляне можливість використання атомних боєголовок для її захисту. З липня 1960 р. Че Гевара заявив, що Куба віднині

посяде своє місце у соціалістичному таборі на боці СРСР і комуністичного Китаю, з якими буде підписано відповідну угоду. Фінальним пунктом у перебігу цих подій стала постанова Кастро вважати себе комуністом. Він почав сприяти розвиткові партизанського руху в Латинській Америці. «Ми обіцяємо, — сказав Кастро, — зробити з нашої країни приклад, завдяки якому пощастить перетворити Кордільєри на Сьєрра-Маестру американ­ського континенту».

Готування інтервенції на Кубу

Як ми вже знаємо, президент Ейзенхауер дозволив підготовку кубинських біженців до майбутньої висадки на острів. Така була політика ФБР. Від 21 січня 1961 р., коли новий президент-демократ Джон Ф. Кеннеді прийшов до влади, не всі були впевнені в його позиції щодо Куби. Під час виборчої кампанії, аби здобути голоси антикомуністів, Кеннеді запевняв, що не виступає проти можливого нападу на Кубу. Він не збирався перешкоджати зу­силлям ФБР та ЦРУ у готуванні кубинських біженців до воєнної експедиції. Під керівництвом заможних біженців-лібералів був створений «Революційний демократичний фронт». До них ЦРУ, не вагаючись, прилучило прихильників Батісти; гроші на утри­мання цих майбутніх бойовиків найімовірніше виділяли певні великі американські компанії. Аллен Даллес, директор ЦРУ, повідомив президента Кеннеді про свої плани. Кеннеді був ліберал, але його тривожила думка, що відмову від планів ЦРУ можуть сприйняти в Латинській Америці як згоду США з тим, що одна з латиноамериканських країн переходить у комуністичний табір. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси в сільській місцевості настроєні вороже до Кастро і прихиль­но поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. Експедиція кубинців-біженців здавалася вдалою ідеєю, бо офіційно виключала США з подій. Але, звісно, все могло бути можливим тільки завдяки американській зброї, американським інструкторам, різного роду участі американських урядовців. Серед осіб, знайомих із цим планом, було кілька опозиційних лібералів, таких як сенатор Фулбрайт. Проте 5 квітня 1961 р. президент Кеннеді дав свою остаточну згоду на план ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кардони була утворена «Революційна кубинська рада», її метою, на випадок успіху операції, передбачалося встановити ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Кен­неді дав зрозуміти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події; але рада не вірила в правдивість слів Кеннеді й була переконана, що американці повинні втрутитись. В остаточному плані замість висадки поблизу

району Ескамбрай, де перебувало декілька загонів партизанів-антикастрівців, було вирішено висадитись у затоці Свиней, відмежо­ваній від Ескамбраю 80 км болота.

Події у затоці Свиней

Операція почалась 15 квітня 1961 р. бомбардуванням острова американськими літаками Б-26, замаскованими під кубинські ма­шини, — з пілотами-біженцями. Метою було знищити кубинську авіацію, але її тільки ледве зачепили. Через два дні, 17 квітня, відбулася висадка у затоці Свиней. Це стало справжньою катаст­рофою. За кілька днів групу розгромили вщент. Усіх бойовиків затримали ще на узбережжі Плайя-Хірон. Попри запевнення ЦРУ, сільське населення поставилось до них вороже. 19 квітня керів­ництво кубинських біженців звернулося до США з вимогою прямої інтервенції; Кеннеді відмовився. Лише декілька літаків американ­ського флоту прикривали нападників від авіації Кастро, а амери­канські військові кораблі намагалися забрати тих, хто лишився живий. Проте більшість нападників полонили збройні сили Куби. Звичайно, про пряму американську інтервенцію не могло бути й мови, однак в очах світової громадськості відповідальність Амери­ки, особливо її президента, стала очевидною. Для Кеннеді це був тяжкий провал. Головну провину склали на шефа ЦРУ, Аллена Даллеса, якого негайно замінили. Престиж Сполучених Штатів зазнав болючого удару. Стала очевидною широка народна під­тримка Кастро. Латиноамериканські держави, які завжди вороже сприймали втручання США у їхні справи, цю операцію гостро засудили. А для Кастро це була нагода посилити свої позиції.

1 травня він оголосив, що Куба скоро ухвалить соціалістичну конституцію. 26 липня він створив єдину партію, в яку влилися комуністи, «Рух 26 липня» і деякі інші революційні угруповання.

2 грудня 1961 р. Кастро заявив у одній з промов про свій нерозривний зв'язок з марксизмом-ленінізмом.

Союз за прогрес

Після подій у затоці Свиней Кеннеді вирішив бути обережнішим У своїй політиці. Головним завданням він поклав перешкодити Розповсюдженню комунізму кастрівського зразка в Західній пів­кулі. Для цього треба було передусім ізолювати Кубу і зміцнити антикомуністичний режим в інших латиноамериканських країнах. про це йшлося на двох панамериканських конференціях, які відбулись у Пунта-дель-Есте в Уругваї. На першій конференції США пообіцяли надати значну допомогу Ла­тинській Америці. Один мільярд доларів щороку з громадських фондів, до якого, на їх думку, мав додаватися ще один мільярд доларів приватних інвестицій. Цю систему колективної допомоги назвали «Союзом за прогрес». Союз цей од самого початку наразився на величезні труднощі: скорочення громадських кредитів Конгресом, відкликання приватного капіталу, інвестованого в Ла­тинській Америці. На другій конференції, у січні 1962 р., новий державний секретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними принципами. Пропозицію Діна Раска схвалили 14 голосами з 21. Більшість виключила «нинішній марксистсько-ленінський уряд Ку­би». Провідні держави Латинської Америки — Аргентина, Бра­зилія, Чілі та Мексика — проголосували проти американської пропозиції. Кастро відповів закликом до всієї Латинської Америки встати на боротьбу з американським імперіалізмом (лютий 1962 р.). А проте, незважаючи на зростання закупівель і поставок СРСР, Куба виявилась ізольованою від решти світу.

Початок радянського втручання

Після подій у затоці Свиней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід узагалі покінчити з режимом Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР. Не схоже було, щоб президент Кеннеді почав готувати вторгнення на Кубу. Хіба що на випадок — мало­ймовірний — народної антикастрівської революції, якби при цьому СРСР став допомагати режимові придушити повстання. Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 р., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, лишалося ще ембарго, тобто американські продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. До того ж, блокада передбачала воєнні дії, і загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення.

Сам Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстежуван­ня території Куби шпигунськими літаками У-2, призов 150 000 резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до амери­канської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 р., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вір­ними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втру­чання неамериканських країн в американські справи. Конгрес

передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. Щодня американ­ська преса публікувала вкрай ворожі статті про Кубу. Кастро звернувся до СРСР за наданням йому ефективного захисту. Влітку 1962 р. Рауль Кастро і Че Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб Радянський Союз ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для «американської агресії». Хрущов погодився. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні ма­теріали, розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз.

Постанова президента Кеннеді

Через день після розвідки, проведеної 14 жовтня літаком У-2, Кеннеді дістав інформацію про роботи, розпочаті на Кубі радян­ськими фахівцями. На фото було чітко видно будівництво на кубинській території устаткування для запуску ракет. У радянсь­ко-кубинському комюніке від 2 березня 1962 р. сказано, що Радянський Союз постачатиме зброю та надсилатиме військових інструкторів на Кубу, але всі надіялися, що тут не йдеться про озброєння наступального характеру. Особисто Хрущов заявив 6 вересня 1962 р.: «Ніякі дії, що могли б ускладнити міжнародну обстановку і посилити напруження між нашими двома країнами, не розпочнуться до виборів у США». Ці слова скидалися на більш-менш тверду обіцянку не вдаватися до ворожих дій.

Президент Кеннеді опинився перед вибором, найскладнішим за весь термін його повноважень. Постанову цю він ухвалив між 16 і 22 жовтня, а в цей останній день публічно оголосив її. В тісному оточенні небагатьох радників та експертів, наради з якими ста­ранно приховувались від журналістів, Кеннеді, незважаючи на свою заклопотаність, з'являвся перед публікою завжди зі сліпучою посмішкою на обличчі, все ще б'ючись над розв'язанням питання, від якого залежав мир, а, може, й існування світу. Що на меті в СРСР? Змусити американців виступити проти Куби, де для них приготовлено пастку, і в такий спосіб настроїти проти них світову громадську думку? Втягнути США у «планетарні торги» або змусити їх, в обмін на виведення ракет з Куби, зробити більші поступки в берлінському питанні, або забрати ракети з Туреччи­ни? Чи, нарешті, це лише спроба перевірити готовність амери­канців до адекватної відповіді? Та як би то не було, а президент Кеннеді вирішив застосувати тверду політику; зазнавши поразки У затоці Свиней, він не міг дозволити собі нового відступу. Але тверда постанова несла в собі загрозу розв'язування атомної війни. Вперше у післявоєнній історії світу виникла ситуація обложеної Фортеці. Ні американці, ні радянці досі не допускали аж до такого загострення, коли тверда постанова передбачала б можливий штурм бастіонів супротивника.

Залишалось вірити, в чому полягатиме ця тверда політика. Можна було ввести на Кубу збройні сили, що дозволило б усунути ракети і радянських фахівців, а то й уряд Кастро, що його багато хто в Америці сприймав як пряму загрозу. Та чи не потягне така інтервенція за собою радянську атомну відповідь, якою нахвалявся Хрущов? Другий спосіб розв'язання проблеми являв собою не вторгнення на Кубу, а зруйнування пускових установок бомбар­дуванням з повітря. Одначе складність такого бомбардування була в його неповній ефективності і не набагато менше, ніж інтер­венція, загрожувала відповідною радянською реакцією, оскільки йшлося все одно про військове втручання. Ідея бомбардування, схвалена спочатку більшістю радників Кеннеді, була відкинута його братом, Робертом Кеннеді, та заступником державного сек­ретаря Джорджем Боллом. Останній наводив додатковий контра­ргумент, що таке несподіване бомбардування недоречно нагадувало б японський напад на Перл-Гарбор і справило б прикре враження в Латинській Америці. Третім способом розв'язання проблеми могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надхо­дженню на Кубу радянської атомної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будів­ництва пускових установок. Саме тоді до Вашингтона і надійшла інформація, що радянські морські вантажі, можливо, в супроводі підводних човнів, перебувають в дорозі до Куби. Але ж у місцевих масштабах флот США в Карибському басейні мав незаперечну перевагу. Зручність такого перебігу подій грунтувалася на тій обставині, що ініціатива розв'язання конфлікту, якби такий став­ся, належала б СРСР. Коли американські військові кораблі пере­стрінуть радянські судна в морі, радянське командування або накаже своїм суднам іти далі, ризикуючи, відтак, що їх потоплять, або накаже підводним човнам атакувати американські кораблі. Ймовірніше, що радянська сторона, опинившись перед необ­хідністю такого драматичного вирішення, радше дозволить обсте­жити свої кораблі чи, може, навіть перерве свій шлях до Куби. Так чи так, а поведінка американців мала б вигляд оборонної. Єдина вимога США була — щоб СРСР вивіз назад наступальну зброю. Нарешті, члени Ради національної безпеки при президенті (державний секретар Дін Раск, заступник державного секретаря Джордж Болл, міністр оборони Макнамара, помічник міністра оборони Пол Нітце, голова об'єднаного головного штабу генерал Максвелл Тейлор, директор ЦРУ Джордж Маккон, міністр юстиції Роберт Кеннеді, секретар скарбниці Дуглас Діллон, радники Білого дому Теодор Соренсен і Макджордж Банді та інші особи, такі як Дін Ачесон і Едлай Стівенсон) обрали цей третій варіант. У понеділок, 22 жовтня, Кеннеді проконсультувався ще з деякими особами, серед яких, звичайно, були колишні президенти Гувер, Трумен та Ейзенхауер.

Оголошення постанови

22 жовтня о 9-й годині вечора Кеннеді виголосив по телебаченню коротке звернення надзвичайної ваги: «Уряд, як ми і обіцяли, найпильніше спостерігав за радянськими військовими приготуван­нями на острові Куба. За неспростовними даними, протягом останнього тижня виявлено, що на цьому острові неволі встанов­люється серія ракет наступального характеру. Метою створення такої бази є не що інше, як протиставлення військової сили Західній півкулі... Швидке перетворення Куби на важливу стра­тегічну базу з присутністю там важкого озброєння далекої дії та відверто наступального характеру, призначеної для масованого знищення, являє недвозначну загрозу для миру і безпеки обох Америк... Ця раптова таємна ухвала встановити стратегічну зброю поза радянською територією є умисною провокаційною і неви­правданою зміною статус-кво, яку наша країна не може прийняти, коли ми хочемо, щоб наша мужність і наші зобов'язання могли в майбутньому сприйматись як гідні довіри нашими друзями чи нашими ворогами. Ми не станемо передчасно без необхідності йти на ризик світової війни, наслідком перемоги в якій стане попіл в наших устах, але ми не відступимо перед її загрозою у хвилину, коли це буде необхідне».

Президент Кеннеді сповістив деталі своєї ухвали, яка включала блокаду і ультиматум спершу головним союзникам, потім радян­ському урядові. Він дістав цілковиту підтримку Макміллана від Об'єднаного Королівства, генерала де Голля від Франції, поінфор­мував також Організацію американських держав та Організацію Об'єднаних Націй. Фото, одержані з борту літаків У-2, було опубліковано у цілому світі. Статистичне опитування показало, що 80% американців виступають за політику блокади і схвалюють постанову Кеннеді, і лише 4% її не схвалили.

Ухвала Хрущова

Незадовго до згаданих подій Китай заявив, що «американський тигр — це паперовий тигр». Хрущов, який ліпше знав своїх супротивників, заперечив у відповідь: «У цього паперового тигра атомні зуби». Що й було тепер показано. Хрущов цілком усві­домлював жахливу небезпеку, яку могла принести атомна війна, і страшенно схвилювався від ухвали американського президента. Не­гайно відбувся обмін листами між Кеннеді і Хрущовим. Радянські судна, перебуваючи вже в Атлантичному океані, дістали наказ розвернутися на сто вісімдесят градусів. Вони так і не зустрілися з американським флотом. 26 жовтня Хрущов запропонував через посередників урегулювати конфлікт на таких умовах: Радянський Союз виводить з Куби ракетне обладнання під контролем спостерігачів ООН і зобов'язується не поновлювати його встановлення на кубинській території. В обмін на це американці зобов'язуються ніколи не вторгатися на Кубу. За таких обставин СРСР уникав ганьби, оскільки, принаймні офіційно, встановлення пускових уста­новок на Кубі мало на меті лише захист цієї маленької країни від можливого вторгнення могутнього сусіда. Того самого дня, 26 жовт­ня, Хрущов написав Кеннеді схвильованого листа, в якому підкреслював, що єдиною метою встановлення радянських ракет було забезпечення оборони Куби. Кеннеді схвалив урегулювання конфлікту на основі радянських пропозицій. Зразу ж і Хрущов повідомив, що приймає контрпропозиції Кеннеді.

Врегулювання конфлікту

Так було збережено мир. 28 жовтня Хрущов заявив, що завдяки зобов'язанню американців не вторгатися на Кубу «причини, які наштовхнули нас на надання цієї допомоги, тепер усунено». Віднині всі ускладнення залежали від Кастро. Перед лицем загрози, яка нависала над світом, Сполучені Штати і Радянський Союз вважали природним обговорити справи безпосередньо між собою, не збираючись консультуватися з Кастро. А той різко запротестував: знову, говорив він, супердержави уклали угоду щодо маленької країни, з нею самою не рахуючись. Кастро гадав, що Хрущов зневажив його. Він категорично відмовився допусти­ти спостерігачів на кубинську територію, розцінивши це як приниження. Умовою своєї співпраці висунув п'ять попередніх вимог:

1. Припинити економічну блокаду.

2. Припинити провокаційні парашутні десанти, завезення зброї, підсилання шпигунів та провокаторів-саботажників.

3. Припинити піратські повітряні напади з використанням аме­риканських баз.

4. Припинити порушення кордонів кубинського повітряного простору американськими літаками.

5. Вивести американців з морської бази Гуантанамо.

США відмовились виконати вимоги Кастро, і Хрущов опинився у складній ситуації через надзвичайний опір свого союзника. Справа зайшла в глухий кут. Тільки 19 листопада, після одинадцятиденних переговорів з радянським лідером Мікояном, що при­був на Кубу, Кастро дозволив переконати себе в необхідності демонтажу 42 радянських пускових установок і злітних площадок для літаків Іл-28. Але він, як і перше, опирався приїздові спостерігачів ООН. За таких обставин американський уряд заявив, що й далі спостерігатиме з повітря за кубинською територією і відмовляється од свого зобов'язання не вторгатися на острів. Нарешті, в день від'їзду Мікояна, Кастро погодився на прибуття

спостерігачів ООН. Американці все-таки не збиралися порушувати обіцянку невторгнення, і режим Кастро врешті-решт відчув себе впевненіше. Але поміж СРСР і Кубою виникло напруження, яке час від часу посилювалось.

В цілому США виграли найістотніші позиції, тож їх престиж, особисто в Латинській Америці, значно зріс. Але це був друго­рядний аспект проблеми. Ракетний конфлікт на Кубі став, мож­ливо, найважливішою датою від 1945 р. в історії світової дипло­матії. Президент Кеннеді засвідчив силу свого характеру, свої здібності і водночас свою миролюбну волю. Він був єдиним державним діячем після другої світової війни, що взяв на себе найвищий ризик перед загрозою, що нависла над його країною. Надзвичайна популярність, якою він тішився в цілому світі і яка виявилась навіть у комуністичних країнах та комуністичних колах у хвилину його трагічної смерті 26 листопада 1963 р., суттю своєю походить з його енергійної і водночас гнучкої поведінки в ку­бинській справі. З іншого боку, теорія залякування збереглась у політиці США, була її доктриною. І тут її випробувано на ділі. Після 22 жовтня 1962 р. в світі більш не сталося жодного конфлікту, що загрожував би можливістю ядерної сутички.

Події з ракетами на Кубі переконали американських керівників у ефективності їхньої нової ядерної стратегії. Стратегія ця, вироб­лена 1961 р. міністром оборони Робертом Макнамарою, дістала назву «градуйованого залякування». На відміну від принципу «масованої відплати», який схвалено під час республіканського правління і який передбачає абсурдний наслідок, коли навіть мінімальна агресія вимагала єдиної відповіді, тобто атомної атаки, ідея Макнамари та його радників мала на увазі можливість вимірювання, «градуювання» сили удару відповіді. Це означало, що напад із застосуванням звичайної зброї належало відбивати за допомогою такої самої звичайної зброї; якщо супротивник вико­ристовував тактичну атомну зброю, належало відповісти застосу­ванням подібної зброї; при використанні стратегічних атомних зарядів слід застосовувати у відповідь зброю такого самого харак­теру. На кожній стадії конфлікту передбачалися спроби зупинити активні дії супротивника. Отже, коли здавалося нерівнозначним ставити під загрозу життя ста мільйонів населення у відповідь на вторгнення противника в один із кварталів Західного Берліна, то віднині ставала можливою реакція більш пропорційна. Головна проблема полягала в тому, щоб знати, чи ескалація напруги може бути припинена. Здається, у Радянському Союзі дуже довго не вірили в таку можливість. Однак установлення прямого засобу комунікації між Вашингтоном та Москвою — «червоного телефо­ну» показало, що така можливість не виключена. «Градуйоване» залякування передбачало набагато більші видатки, і американсь­кий військовий бюджет, що впав майже до 40 мільярдів доларів у 1956 р., відчутно виріс у час президентства Кеннеді, а особливо його наступника Джонсона, перевищивши 75 мільярдів доларів на рік (та ще з забезпеченням золотом).

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 539; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!