VII. Далекий Схід та Південно-Східна Азія

⇐ ПредыдущаяСтр 60 из 83Следующая ⇒

Ми вже згадували про важливі події, що ними Далекий Схід був причетний до світової політики: перемир'я в Кореї, перемир'я в Індокитаї, підписання СЕАТО та угода між США і націоналістичним Китаєм. Розглянемо тепер міжнародні відносини з погляду специфічно далекосхідного. Задовольнимося аналізом головних напрямів зовнішньої політики трьох основних азійських країн: першої, комуністичної — Китаю; другої, союзниці США, — Японії; третьої, «нейтралістської», — Індії.

Китайська-радянські взаємини

Взаємовідносини між двома комуністичними країнами, безперечно, визначали світову політику. Росія визнала новий китайський уряд у жовтні 1949 р., підписала з ним угоду 14 лютого 1950 р. і використала всі можливості для прийняття його до 00Н. Відтоді Китай дедалі більше виступав як визначна військова сила — у розумінні класичному, оскільки він ще не мав атомної бомби; і уряд його поспішав здійснити п'ятирічні плани розвитку індустріалізації. Деякі спостерігачі відзначили, що на Женевській конференції, у липні 1954 р., Китай видавався набагато зацікавленішим у встановленні миру в Індокитаї, ніж СРСР. Принаймні Китай не був країною-сателітом і його лідер Мао Цзедун, після смерті Сталіна, видавався найавторитетнішим комуністичним лідером у світі. Комуністична пропаганда у певних районах Азії (за винятком Індії) набагато більше використовувала китайську літературу, ніж російську. Нарешті, в теоретичному плані розглядалися проблеми, пов'язані з існуванням країни з населенням понад 600 мільйонів і його приростом близько 100 мільйонів за кожні 10 років, у порівнянні з російським Сибіром з населенням у 20 мільйонів жителів. Невтомно заявляючи в кожному слушному випадку, навіть ще на початку 1957 р., про свою повагу до СРСР як лідера світового соціалізму, китайський уряд не забував підкреслювати власну незалежність.

Особливо гучно було це продемонстровано під час святкування п'ятої річниці КНР у Пекіні, у жовтні 1954 р. З цього приводу 12 жовтня підписано пекінсько-радянську угоду, яка порівняно з угодою 1950 р., підтверджувала зростання китайського впливу. Угода ця включала, по-перше, спільну декларацію, що схвалювала дружбу двох народів, об'єднаних з 14 лютого 1950 р. союзною угодою про взаємну допомогу, і засуджувала «акти зухвалої агресії» з боку США, зокрема підписання угоди СЕАТО. Друга декларація висловлювала протест проти мирного договору з Японією, яка «не здобула ще незалежності і залишається напівокупованою країною». Але суть містилася в додатку з п'яти комюніке. Перше повідомляло, що радянські збройні сили покинуть Порт-Артур до 31 травня 1955 р., а всі споруди і майно лишаються Китаєві без будь-якого відшкодування. Друге комюніке проголошувало, що четверо спільних російсько-китайських підприємств, створених на рівноправній основі у 1950 і 1951 рр. (кольорові метали та нафта Сіньцзяну, кораблебудування в Даляні, використання пасажирських аероліній), повністю передаються Китаєві за відшкодування. Третє комюніке повідомляло про укладення угоди з наукової й технічної співпраці на п'ять років. Четверте комюніке стосувалося будівництва двома країнами залізниці від Ланьчжоу на китайській території до Алма-Ати. У п'ятому комюніке йшлося про будівництво залізниці між Сініном у Китаї та Улан-Батором у Монголії, через радянську територію.

Відтак, Китай встановив свій повний суверенітет над Маньчжурією та Сіньцзяном, з другого боку, дві залізниці через Сіньцзян і Зовнішню Монголію істотно міняли його дипломатичні зв'язки, сприяючи індустріалізації та зміцнюючи незалежність.

Питання Тайваню

На Тайвані, де знайшли собі притулок уряд і армія Чан Кайші, потроху розвіювалась надія відвоювати китайський континент, а «денейтралізація» Тайванської протоки республіканським урядом Америки 2 лютого 1953 р. була лише символічним жестом. Комуністичний Китай спочатку безнастанно зазіхав на Тайвань. Однак цей великий острів, як і близький до нього Пескадорський архіпелаг, становив частину ланцюга американських баз між Японією і Окінавою на півночі та Філіппінами на півдні. Тож анексії острова комуністичним Китаєм протистояли життєві інтереси США.

Проте й китайські комуністи так само не могли змиритися з утратою острова, який після першої Каїрської конференції (листопад 1943 р.) великі держави-союзниці визнали невіддільною частиною китайської території. Розмови про відвоювання її залишалися чисто декларативними аж до літа 1954 р. Перемир'я в Індокитаї, що припало на цей період, позбавило зайвих клопотів і дозволило сконцентрувати свої збройні сили вздовж Тайванської протоки. Крім Тайваню і Пескадорського архіпелагу, націоналісти окупували ще низку маленьких островів: Ташен на півночі, спершу зайнятий бойовиками, а потім, на вимогу США, на початку 1953 р. регулярними військами; в центрі — Мацу, що панує над портом Фучжоу; на півдні — найважливіший і найгірше захищений Кемой, що блокує рейд Амоя. Після деяких попередніх дій 4 вересня 1954 р. артилерія комуністів почала обстрілювати острови, особливо Кемой. Що сказати про реакцію США? У Денвері 12 вересня зібралася Національна рада безпеки. Був присутній президент Ейзенхауер. Під час цієї наради, відомої з пізніших публікацій, адмірал Редфорд, начальник генерального штабу, підтриманий начальниками штабу повітряних сил (генерал Твіннінг) і штабу військово-морського флоту (адмірал Карні), запропонував бомбардування континентального Китаю американською авіацією, якщо комуністи нападуть на Кемой. Помічник державного секретаря з питань Далекого Сходу Робертсон поділяв цей погляд. Генерал Ріджвей, командувач штабу сухопутних сил; міністр оборони Вільсон, а також секретар державної скарбниці Гамфрі, навпаки, виступили проти такого вирішення — з міркувань як технічного (брак сухопутних військ, достатніх для участі в операції), так і загально-стратегічного характеру. Президент Ейзенхауер, найвищий арбітр, висловився на користь останніх (Фостер Даллес тоді перебував у Манілі для підписання пакту СЕАТО). Він запропонував схилити Чан Кайші до підписання двосторонньої оборонної угоди. Ідея цілісного блоку китайських сил, що з таким запалом висловлювалася «китайським лобі» (група прибічників жорсткої політики щодо Китаю), більше не враховувалась.

Альянс із Чан Кайші й конфлікт 1955 року

Переговори з Чай Кайші розпочалися негайно і закінчились підписанням угоди 2 грудня 1954 р., скопійованої з інших двосторонніх оборонних угод, підписаних раніше з тихоокеанськими країнами (Японія, Філіппіки, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея). У статті 5 сказано, що на випадок, коли на одну зі сторін нападає інша країна в зоні, визначеній статтею 6 (острів Тайвань і Пескадорські острови для Китаю; американські бази на заході Тихого океану для США), то інша сторона приходить їй на допомогу згідно з порядком, затвердженим конституцією, — відомо, що у США тільки Конгрес може проголосити війну. Стаття 7 дає США право розміщувати збройні сили на Тайвані і Пескадорських островах.

Цілком природно, що китайські комуністи та СРСР відразу висловили свої протести проти цієї угоди. Ситуація ускладнювалась ще й через те, що одинадцять американських пілотів, взятих у полон у військовій формі на китайській території наприкінці корейської війни, китайський трибунал у листопаді 1954 р. засудив на довгі терміни ув'язнення як шпигунів. Генеральний секретар 00Н вирушив до Китаю для обговорення цього питання з прем'єр-міністром Чжоу Еньлаєм і перебував там з 6 по 11 січня 1956 р., але не досяг бажаного результату.

Тож назрів новий конфлікт, розв'язаний 24 січня 1955 р. посланням президента Ейзенхауера до Конгресу. Складене, безперечно, почасти Робертсоном, послання мало досить рішучий тон. Ситуація, що виникла довкола Тайваню, розцінювалась у ньому як небезпечна для миру. Перед Конгресом порушувалась вимога негайно проголосувати за схвалення спільної резолюції, яка б уповноважила президента використати американські збройні сили, особливо 7-й флот, для захисту Тайваню та Пескадорських островів. Розрахунок був, отже, на посилення і уточнення гарантій, передбачених двосторонньою оборонною угодою від 2 грудня. За спільну резолюцію проголосувало 25 січня у Палаті представників 409 членів проти 3 і 28 січня в Сенаті 95 проти 3. Крім того, Сенат через кілька днів схвалив угоду від 2 грудня.

Чи було це ознакою посилення жорсткості американської політики? Якраз навпаки. Як тепер відомо з обміну листами між Фостером Даллесом та Джорджем Є, міністром закордонних справ націоналістичного китайського уряду, після підписання грудневої угоди 1954 р., з'ясувалося, що націоналістичний уряд зобов'язався не розпочинати значних військових операцій без схвалення їх урядом США. Це було своєрідним завуальованим поворотом до політики президента Трумена щодо «нейтралізації» Тайваню. З іншого боку, нічого не говорилося про ставлення США до островів Кемой і Мацу. Не бажаючи, як і Великобританія, щоб ці острови належали комуністам, американський уряд не брав будь-яких зобов'язань щодо їх захисту, але й не розкривав своїх справжніх намірів. Тим часом з острова Ташен з населенням 7000 жителів, зважаючи на складність його оборони, за підтримкою 7-го флоту, були виведені війська, починаючи з 7 лютого. Отож, така політика, безумовно, здійснювалася з мінімальними втратами з погляду стратегії, але дуже болісно у психологічному плані. Нарешті, президент Ейзенхауер запропонував, щоб 00Н поклала край конфліктові в Тайванській протоці, і це трохи висвітило політику,

яка полягала у визнанні існування двох Китаїв — комуністичного і націоналістичного. Звичайно, комуністичний Китай відхилив таку пропозицію; але з лютого 1955 р. ситуація на якийсь час стабілізувалася. Як і в Європі, на Далекому Сході «залізна завіса» щодалі міцнішала.

Розвиток японської зовнішньої політики

На відміну від Китаю, Японія не відігравала першорядної ролі у міжнародних відносинах з 1952 по 1957 рік. Одначе відбувався повільний розвиток, і згодом вона порушила питання про тривалість союзу 1951 року із США. Чим далі, тим наполегливіше вимагала розширення торговельних зв'язків з комуністичним Китаєм, отож 4 травня 1955 р. і була підписана відповідна угода. Але торгівлю гальмувала політика США і невизнання самою ж Японією пекінського уряду. Та чи могла вона визнати його, зберігаючи стосунки з Чан Кайші? Водночас Японія мала деякі конкретні вимоги до США: повернути, зокрема, острови Бонін та Окінаву в архіпелазі Рюкю. США, нав'язавши Японії конституцію, одна із статей якої наголошувала на постійному роззброєнні, з 1951 р. наполягали на дотриманні цієї статті. Для перегляду конституції потрібна була більшість у дві третини голосів. Як на те, на виборах у лютому 1955 р. дві праві партії — демократи прем'єр-міністра Хатоями та ліберали колишнього прем'єр-міністра Иосіди отримали загалом 297 місць, тоді як у двох соціалістичних партій було 146 делегатів, до яких приєдналося ще двоє комуністів. Соціал-комуністична опозиція з іще деякими противниками перегляду конституції зібрали більше третини голосів і відтак унеможливили конституційну реформу. Японія мала-таки власні збройні сили, але це була лише «поліція». Згадаймо ще ворожість японського уряду та громадськості до американських ядерних випробувань у Тихому океані, жертвами яких стали декотрі японські рибалки.

До радянської сторони Японія теж мала конкретні претензії: Курильські острови, Південний Сахалін, а особливо острови Хабомаї та Шикотан на північ від Хоккайдо. Все це було прив'язано до підписання російсько-японського мирного договору. Задуманий в 1954 р. Пекіном і Москвою, такий договір, що відповідав би Сан-Франциському договорові 1951 р., видавався важко здійсненним. На початку серпня 1956 р. почалися переговори, їх успіхові заважало прагнення СРСР зберегти Курили. Відновилися переговори в Москві з 13 по 19 жовтня 1956 р. за участю прем'єр-міністра Хатоями, який очолював японську делегацію. Було досягнуто попередньої домовленості, підписано спільну заяву, яка анулювала стан війни і дозволяла відновити нормальні дипломатичні відносини. Японія досягла й інших важливих успіхів: СРСР підтримав її

кандидатуру в 00Н. Японських громадян, що перебували в полоні в СРСР, усіх звільнили. СРСР цілком зрікся репарацій з боку Японії. Набрала сили угода щодо місць рибного промислу. Нарешті, в заяві сказано, що згодом відбудуться переговори про мирний договір. «СРСР погодився на повернення Японії островів Хабомаї та Шикотан з фактичною передачею Японії цих територій не раніше укладення мирного договору». У додатковому протоколі також зазначалося про режим взаємного сприяння у сфері торгівлі. Японію прийнято до 00Н 18 грудня 1956 року.

Зовнішня політика Індії

На відміну від Японії, набагато потужнішої країни з сучасною економічною структурою, Індія, перенаселена, але слабко розвинена, спромоглася посісти важливу роль у світі — безперечно, завдяки концепції свого вождя Неру, заснованій на фабіанському соціалізмові та гандизмі, а також завдяки деяким іншим політичним діячам, зокрема Крішні Менонові, що тривалий час був представником країни в ООН. Індія прагнула до провідної ролі у політиці «нейтралізму» і до становища лідера антиколоніалізму в світі. Це правило відповідало загальному напрямкові, ворожому до Заходу, найперше — до США, звинувачуваних у матеріалізмі та імперіалізмі. Американська економічна допомога Індії розцінювалась як недостатня, а допомога військова була відхилена 1 березня 1954 року. Індія оскаржувала підтримку Сполученими Штатами Пакистану і формально засуджувала СЕАТО й Багдадський пакт. Вона поширила у 1954 р. індійську конституцію на Кашмір. Візит Неру до США і Канади у грудні 1956 р. не змінив загального становища.

Індію з Францією безпосередньо розділяла проблема п'яти французьких співволодінь, розв'язання якої почалося з Шандер-нагора (Чандігарха), включеного до Індійського союзу, а згодом закінчилося і з Пондішері (Путтуччері), Янаоном (Янамом), Ка-райккалом та Махі. Провадилися дуже тривалі переговори, та індійський уряд категорично відмовлявся від запропонованого Францією плебісциту, створивши справжню блокаду навколо співволодінь. Уряд Мендес-Франса визнавав невідворотність передачі цих чотирьох міст, і в серпні 1954 р. Національні збори з ним погодились. Договір, підписаний 12 жовтня, передбачав консультації не з населенням, а з виборними органами французьких територій. 18 жовтня переважною більшістю голосів проголошено приєднання згаданих міст до Індії, яке де-факто відбулося 1 листопада. Офіційну угоду підписано 29 травня 1956 р. Португалія, навпаки, уперто відмовлялась поступитися Гоа. Протягом весни та літа 1955 р. відбулися сутички, найбільше 15 серпня, так званий похід на Гоа, що закінчився невдачею. Слід сказати, що, дотримуючись у цьому розумінні традицій Ганді, Індія не застосовувала силу зброї для розв'язання цієї проблеми. І все-таки вдалась до цього у грудні 1961 р.

Великобританія, безперечно, була тією західною країною, з якою Індія підтримувала найкращі взаємини, хоча Неру волів би домогтися від неї антипортугальської позиції. Належність Індії до Співдружності не дискутувалась навіть після суецьких подій.

З цього приводу виявилась негайна і рішуча позиція Індії проти франко-англійської інтервенції, тоді як Неру потрібно було більше п'ятнадцяти днів, щоб висловити своє несхвалення радянської інтервенції в Угорщині (15 листопада 1956 р.), що дало привід багатьом спостерігачам поважно засумніватись у безсторонності індійського «нейтралізму». До того ж, демонстративна прихильниця ООН, Індія, здається, анітрохи не зважала на директиви, ухвалені цією організацією щодо Кашміру.

Комуністична сторона тішилася більшою прихильністю Індії. Відбулося декілька зустрічей Неру з Чжоу Еньлаєм (червень 1954 р., листопад 1956 р.), а також з радянськими лідерами (подорож Булганіна і Хрущова до Індії 18 листопада — 14 грудня 1956 р.) Поза всяким сумнівом, СРСР сприяв індійському «нейтралізмові» всією силою своєї влади, так само схвалюючи і зв'язки, що склалися між Індією, Югославією та Єгиптом. Візит маршала Тіто до Індії (16 грудня 1954 р. — 25 січня 1955 р.) став тріщиною у Балканському пакті. Підписання угоди про дружбу з Єгиптом 6 квітня 1955 р., з наступним візитом полковника Насера, переговори на Бріоні між Насером, Неру і Тіто (18—20 липня 1956 р.) засвідчили бажання створити нейтралістський блок, або, за словами Тіто, «зону миру». Відносини з Китаєм не могли не зазнати шкоди в результаті китайської політики у Непалі й Бутані, а пізніше — внаслідок китайських претензій на певні райони Гімалаїв. Чжоу Еньлай відвідав Непал і висловився за будівництво дороги з Лхаси до Катманду, столиці Непалу, отже, держави, розташованої на південному схилі Гімалаїв.

Бандунзька конференція

Символом прагнення колишніх колоніальних народів до незалежності стала конференція в Бандунзі. За її організацію взялися п'ять великих азійських держав так званої групи Коломбо. З 28 квітня по 2 травня 1954 р. відбулася зустріч прем'єр-міністра Індії, Пакистану, Цейлону, Бірми та Індонезії в Коломбо (на острові Цейлон), де обговорювалось питання Індокитаю і було зроблено спробу заснувати щось на кшталт нейтралістського фронту, незважаючи на присутність Пакистану. Підписання установчої угоди СЕАТО спонукало їх до нової зустрічі в Індонезії, в Богорі, поблизу Джакарти, 28 і 29 грудня 1954 р. Вони вирішили скликати в Індонезії у квітні

1955 р. конференцію африканських та азійських країн. Запрошено було двадцять п'ять країн, якщо не лічити п'яти великих держав групи Коломбо; незалежні арабські країни (Єгипет, Лівія, Ірак, Ліван, Сірія, Йорданія, Саудівська Аравія, Йємен), Туреччина, Іран, Афганістан та інші мусульманські держави Азії, Ефіопія, Золотий Берег (у майбутньому Гана), Ліберія, Судан та Центральноафриканська Республіка¹ з Африки, Камбоджа, Лаос, обидва В'єтнами, Таїланд, Філіппіни, Непал з Південно-Східної Азії, нарешті комуністичний Китай і Японія. Ізраїль не запрошували — так само, як і обидві Кореї та націоналістичний Китай. Отож, присутні були дві комуністичні країни (Китай та Північний В'єтнам). Літак компанії «Ейр Індіа», що перевозив частину китайської делегації, впав у море. Це дало привід китайському радіо заявляти, буцімто йдеться про американський та китайсько-націоналістичний саботаж. Таке твердження якоюсь мірою можна вважати ймовірним щодо націоналістичного Китаю. Конференція відбулася з 18 по 24 квітня 1955 р.

Порядок денний був украй розпливчастий, важко було справді зрозуміти, що саме обговорюватиметься. Більшість присутніх країн являла собою колишні колонії та протекторати. Відповідно, колоніалізм і расова сегрегація були засуджені одностайно. Так само, як схвалено тезу про необхідність технічної та економічної допомоги і культурної співпраці, як оцінено французьку політику в Тунісі, Алжирі та Марокко. І, нарешті, як претензії Індонезії на Західну Нову Гвінею. Проголосовано за хартію з 10 пунктів дуже загального характеру. Щодо Ізраїлю комуністичний Китай запропонував рішучу резолюцію про підтримку «прав арабського народу Палестини». Цю резолюцію також схвалили майже одностайно, за винятком Бірми.

Але двома найістотнішими проблемами з тих, що розглядалися у Бандунзі, стали проблема взаємовідносин Заходу зі Сходом та проблема Тайваню. Перше питання порушено через тезу про «радянський колоніалізм». Сер Джон Котелавала, цейлонський прем'єр-міністр, підтриманий іракським і турецьким делегатами, вимагав засудження «радянського колоніалізму у Східній Європі». Неру контратакував вимогою об'єднати афро-азійські країни у третю міжнародну силу, яка сприяла б співіснуванню Сходу із Заходом. Врешті-решт, погодились на пропозиції загального засудження колоніалізму «в усіх його виявах». Щодо нейтралізму, то його ніяк не визначили, оскільки один з прийнятих принципів проголошував: «Повага до права кожної нації на оборону, індивідуальну чи колективну, відповідно до Хартії ООН». Тож конференція, відтак, не послабляла, незважаючи на зусилля Китаю та Індії, прямі чи непрямі альянси, що були у США в Азії та Африці.

Що ж до Тайваню, то сер Джон Котелавала запропонував план замирення, за яким належало передати острів під опіку країн пакту Коломбо на п'ять років. Антикомуністична спрямованість плану не дозволила Пекінові схвалити його. Проте 23 квітня Чжоу Еньлай заявив: «Китайський народ має дружні почуття до американського народу. Він не хоче війни зі США. Китайський уряд готовий до переговорів про розрядку на Далекому Сході, зокрема — в районі Тайваню». Така заява давала надію щонайменше на врегулювання конфлікту. Та Державний департамент, за відсутності Фостера Даллеса, попервах наполягав на необхідності участі в переговорах націоналістичного Китаю, що, власне, дорівнювало відмові від них. Утім, Даллес 26 квітня став на поміркованішу позицію. Це якраз був час, коли президент Ейзенхауер обмінювався листами з маршалом Жуковим, з яким познайомився у 1945 році. На практиці перспектива розрядки не була втілена в життя.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 580; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 55 56 57 58 596061 62 63 64 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!