Українська Народна Республіка за доби Директорії

 Початок доби Директорії. Основні напрями державної політики • Зовнішньополітична орієнтація УНР. Українсько-російська війна. Українсько-польське воєнно-політичне зближення та його наслідки • Ризький договір. Втрата Україною національної державності Початок доби Директорії. Основні напрями державної політики.

Перемога антигетьманського повстання в Києві, розгортання селянського повстанського руху на теренах України, вимушений відхід німецько-австрійських окупаційних військ, зрештою, зречення П. Скоропадського та його уряду від влади — все це ознаменувало кінець гетьманського режиму й створило умови для відновлення незалежної Української Народної Республіки.

Розпочатий Директорією антигетьманський рух перетворився на справжнє повстання, що ширилося по Україні, майже не зустрічаючи протидії, крім великих міст, де для підтримання порядку утворювалися офіцерські дружини. Директорії вдалося поширити свій вплив у більшості регіонів України.

Прихід до влади нових сил змусив політичні партії, що діяли на теренах України, визначити своє ставлення до Директорії. Окремі партії, навіть ті, що входили до складу Національного Союзу, поставили питання про недоцільність його дальшого існування «у зв'язку з вступом до Києва Директорії і організації уряду». Визначити свою позицію було тим більш необхідно, що поряд із Директорією з кінця листопада 1918 р. на територіях, де встановилася радянська влада, діяв також більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Проведені Директорією державні наради, в яких брали участь представники провідних українських політичних партій, а також з'їзди політичних партій показали відсутність одностайності в поглядах на майбутнє України, її державно-національне будівництво. Спільна ідея щодо створення повстанських селянських загонів для боротьби з гетьманським режимом та німецько-австрійськими окупантами, яка свого часу згуртувала різні політичні партії, була, по суті, вичерпана.

З приходом до влади Директорії розпочалися активні пошуки шляхів, які б забезпечили незалежність України, ефективну діяльність нових державних структур. Однак наявні орієнтири розходилися часом у діаметрально протилежних напрямках. Виявились різні підходи до державної форми правління. Це з'ясувалося вже під час державної наради у Вінниці, проведеної Директорією 12—14 грудня з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. Її учасники поділилися на два табори, одні обстоювали парламентську систему влади, інші — радянську. Висувалася ідея негайного скликання Української Центральної Ради й «відновлення в цілому соціального, економічного й державно-політичного законодавства Центральної Ради». Такого погляду дотримувався ряд діячів УПСР (центру), зокрема М. Грушевський, О. Жуковський, В. Голубович та ін. Вони вважали, що лише таким чином можна відродити єдиний революційний фронт. Український соціал-демократ М. Авдієнко наполягав на тому, щоб будувати політику Директорії, виходячи з визнання того, що в Україні розгортається не лише національно-політична, а й соціально-економічна революція.

Зважаючи на ці суперечності, Директорія вдалася до компромісів, намагалася зберегти єдність українських політичних сил. Суттєвим кроком у цьому напрямі було сформування 26 грудня уряду УНР, який очолив соціал-демократ В. Чеховський. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, що свого часу об'єдналися в УНС. Залишалися вакантними пости міністрів великоруських та польських справ «...до вияснення політичних стосунків між Україною і совєтською Росією та Польщею».

Слід зазначити, що напередодні повстання проти гетьманату у Директорії ніякої чіткої програми не існувало. Вона не поспішала з її розробкою і після того, як прийшла до влади. Перший програмний документ нової влади «Декларація Української Директорії» з'явився лише 20 грудня, майже через два тижні після  захоплення Києва. І якщо абстрагуватися від популістських гасел, звинувачень на адресу попередніх державотворців, то стане зрозумілим, що цей документ за своїм змістом наближався до програмових заяв більшовиків. У соціально-економічному розвитку заперечувалася приватна власність, для її існування не передбачалося ніяких гарантій. Що ж до вирішення такого наболілого питання, як земельне, то тут виникло чимало непорозумінь. Директорія запевнила, що «всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються...» Проте залишалося відкритим питання, як саме визначити межу між трудовими і нетрудовими господарствами. В програмі також наголошувалося, що «решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у Військо Республіки для боротьби з бувшим гетьманом». Однак розмір земельного наділу, який мав одержати безземельний чи малоземельний селянин, не визначався. Разом з тим заявлялося, що «верховне порядкування» всією землею, в тому числі монастирською, церковною і казенною, належить Директорії.

Уразливим місцем програми було й те, що декларована реформа мала тимчасовий характер до остаточного вирішення аграрного питання. Проголошена програма не вирішувала проблему, зате розпалювала пристрасті на селі, провокувала загострення конфліктів. Цьому сприяла також заява про те, що «поміщики мають повернути селянам стягнені з них контрибуції за майно, яке було в них захоплене селянами».

Запропоновані Директорією заходи щодо розвитку промисловості являли собою, по суті, кроки до її одержавлення.  Вона обіцяла, що «поставить на фабриках, заводах та інших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоб промисловість набрала здорового, корисного для народу життя". Про форми торгівлі в програмі не згадувалося, проте запевнялося, що «всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу». Для цього по всій Україні будуть організовані «комісії боротьби зі спекуляцією». Водночас обіцялося, що Директорія «пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідності: шкірою, мануфактурою, залізними виробами, а також продуктами споживання». Дотри­муючись соціалістичної орієнтації, лідери Директорії були заклопотані, передовсім, тим, як по справедливості «перерозподіляти уже надбане» — від землі до продуктів споживання.

У проголошених намірах державотворення важливе значення надавалося скликанню Трудового конгресу України, який мав стати вищим законодавчим органом держави. Наділений верховними правами і широкими повноваженнями, він мав вирішувати «всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки», бути " революційним представництвом організованих працюючих мас", яке обиралося б лише «трудовим народом». За уявленнями лідерів Директорії, «трудовий народ» складався з трьох груп: «трудового селянства», «міського робітництва» та «трудової інтелігенції». Якщо перші два визначення були більш-менш зрозумілими, то з «трудовою інтелігенцією» залишалося багато неясного. На думку В. Винниченка та його однодумців, до цієї групи мали належати лише ті, хто «безпосередньо працює для трудового народу» (вчителі народних шкіл, медичні працівники, народні кооператори, державні службовці). До «трудової інтелігенції» не зараховувалися інженери, професура вузів, юристи, письменники на тій підставі, що вони не мають «безпосередніх стосунків із народом». Ця категорія інтелігенції позбавлялася громадянських, зокрема, виборчих прав. Це стосувалося також «нетрудових, експлуататорських класів, які живляться й розкошують з праці класів трудових». і «яшми вважалися, передовсім, землевласники і підприємці.

Позбавлення політичних прав значних груп населення провокувало зростання напруженості в країні. Під тиском поміркованої частини українських соціал-демократів, що особливо проявився на IV з'їзді УСДРП (січень 1919 р.), лідери Директорії «поступилися принципами» і допустили до виборів у Трудовий конгрес інтелігенцію, не поділяючи її на «трудову» і «нетрудову».

Проголошення «Декларації Української Директорії», помітна невизначеність щодо майбутнього України активізували дискусії в українських партіях, однак питання про форму державної влади залишалося нез'ясованим. Пошуки орієнтирів виявилися настільки важкими, що призвели до перегрупування політичних сил, їх розколу на кілька таборів. Це особливо виявилося в кінці 1918 — на початку 1919 р. за умов підготовки до скликання Трудового конгресу. Поляризація політичних сил, реальні симптоми їх розколу вплинули на хід подій, яким судилося відіграти визначальну роль у процесах державотворення. На початку січня 1919 р. в Києві відбувся IV з'їзд УСДРП. Один із лідерів цієї партії В. Чеховський очолював уряд УНР, а її відомі функціонери В. Винниченко та С. Петлюра входили до складу Директорії. Учасники з'їзду обговорювали політичне становище в Україні. З'ясувалося, що з питань  державної влади, форм державного управління в партії існують суттєві розбіжності. Висловлювалися пропозиції щодо впровадження влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах (А. Пісоцький, М. Ткаченко, Ю. Мазуренко). їм заперечували І. Мазепа, П. Феденко, Т. Грабовий та інші, які стояли на антирадянських позиціях. Обстоювалася також ідея «трудових Рад». Перемогла пропозиція, за яку висловилась більшість учасників з'їзду: скликати парламент, обрати органи місцевого самоуправління шляхом загального виборчого права. Після такого рішення прихильники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів. З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства.

Гостра дискусія навколо питання влади відбулася 16 січня 1919 р. в Києві, на державній нараді, в якій взяли участь члени уряду, представники українських партій, громадських організацій та січових стрільців. У ході дискусії з'ясувалося, що в суспільстві існує три точки зору на розбудову держави: встановити диктатуру пролетаріату, відмовившись від ідеї парламентаризму, і перейти на платформу влади рад; проголосити військову диктатуру; продовжувати реалізацію курсу Директорії на скликання Трудового конгресу.

Українські соціал-демократи (М. Порш, І. Романченко) заперечували проти будь-якої диктатури. Між тим представники січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайківський запропонували замість Директорії запровадити військову диктатуру тріумвірату (С. Петлюра, Є. Коновалець та А. Мельник). Більшість промовців дотримувалися антибільшовицької орієнтації. Врешті-решт перемогла ідея Трудового конгресу, який мав прийняти остаточне рішення щодо форми влади та складу вищого керівництва УНР. По суті, вищі урядовці перекладали свою відповідальність на новообраний Трудовий конгрес. Єдності у проводі українського національного руху, таким чином, досягнути не вдалося.

Трудящі маси республіки висловлювали невдоволення нерішучістю Директорії та її уряду в проведенні соціально-економічних заходів. Більшість селянства прагнула не лише радикальних, а й негайних перетворень у сільському господарстві. Однак аграрні реформи Директорія переважно декларувала, не проявляла послідовності та наполегливості в їх реалізації. 24 грудня 1918 р. міністр продовольчих справ Директорії видав наказ, згідно з яким місцева влада зобов'язувалася охороняти поміщицькі маєтки, а порушників — притягати до відповідальності.

На початку січня 1919 р. опубліковано «Основний земельний закон для усіх земель Української Народної Республіки». Його зміст свідчив про те, що аграрне законодавство нової влади значною мірою базувалося на ідеях партії українських соціалістів-революціонерів. У ньому йшлося про ліквідацію приватної власності на землю, наголошувалося, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють землю своїми руками». Були визначені як вища, так і нижча норми землекористування (не менше п'яти і не більше 15 десятин землі). Разом з тим у законі вказувалося, що зразкові поміщицькі маєтки та підприємства можуть залишатися в руках власників. Такі положення суперечили інтересам селянства, яке в більшості виступало за рівний поділ поміщицької землі. До того ж початок здійснення аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р.

Спочатку селянство України щиро повірило в наміри Директорії здійснити очікувані реформи. У Києві, Умані, Золотоноші, Лубнах, інших містах та містечках відбулися селянські з'їзди, учасники яких висловили повну підтримку Директорії. Однак повільність дій нового уряду щодо вирішення аграрного питання призвела до поступового розчарування у верховній владі. Селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію. Цією обставиною скористалися ліворадикальні сили — більшовики та есери. На тому етапі селянство хвилювали не національні, а соціальні проблеми. Показово, що 14 січня виконавчий комітет Селянської спілки ухвалив резолюцію, що містила різку критику на адресу Директорії. На думку лідерів Спілки, Кабінет міністрів захопився «ліквідацією революційного класового руху і його здобутків». Директорія вдалася до розгону селянських з'їздів, які висловлювалися за підтримку більшовицької влади рад.

Селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), в багатьох регіонах України самостійно розв'язувало питання про землю. Головне Інформаційне бюро військ УНР відверто повідомляло: «Населення дуже бажає, щоб більшовики прийшли до влади якомога скоріше, тому що вони б'ють панів і передають народу панське добро: українці цього не роблять». За цих умов власті вдалися до дій, які логічно випливали з їхньої політики. Для приборкання революційного селянства створювалися каральні загони. їх організацією займалися отамани Болбочан (на Полтавщині та Харківщині), Ковенко (на Київщині), Ангел (на Чернігівщині) та ін. Паралельно Директорія «благословляла» жорстокі репресії, об'єктом яких стали представники лівої опозиції в містах. 21 грудня загони січових стрільців розгромили київські профспілки. Аналогічно діяли петлюрівські отамани й в інших містах України.

Директорія мала намір реформувати промисловість. Ішлося про обмеження економічної влади буржуазії, впровадження 8-годинного робочого дня, введення робітничого контролю на підприємствах. Проте й тут уряд виявив непослідовність, не залучив до цієї справи самих робітників. До того ж намічені заходи не виходили за рамки буржуазно-демократичних перетворень. Позиції приватного капіталу в промисловості фактично були збережеш. Зважаючи на справжню економічну розруху, Директорія зробила кілька спроб централізувати систему торгівлі, обмежуючи тим самим роль приватного капіталу. Зростання інфляції, відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном.

Уряд Директорії змушений був також приділити увагу проблемі фінансового регулювання в державі, видавши 6 січня 1919 р. відповідний закон. У ньому зазначалося, що єдиним законним засобом платежу на території УНР є гривна (або карбованець). Валюти інших держав позбавлялися права бути засобами купівлі-продажу. Встановлювався курс обміну та визначалися певні терміни. Проте фінансова реформа не дала очікуваних результатів. Керівництво Директорії змушене було визнати невчасність її проведення в умовах війни з більшовицькою Росією. Уряд Директори так і не зумів остаточно вилучити з обігу російські гроші. Хоча ціни на певний час стабілізувалися, проте повністю зупинити інфляцію не вдалося.

Серйозним чинником, який підривав основи життєдіяльності Директорії, був розклад республіканської армії, помітний відхід з неї частини тих сил, які раніше її підтримували.

Перебуваючи при владі, Директорія не зуміла організувати більш-менш чітку систему адміністративного управління територією, що опинилася під її контролем. В. Винниченко захоплювався соціалістичним романтизмом і покладався переважно «на стихійну демократію мас». С. Петлюра, взявши на себе обов'язки Головного отамана, не заперечував проти встановлення на місцях влади інших отаманів, які спиралися на напівпартизанські формування і не мали ніякого спільного та обов'язкового для всіх плану дій. В цій ситуації вже на початку січня 1919 р. склалася своєрідна система військового лідерства, за якою найсильніші отамани, скажімо, П. Болбочан на Слобожанщині чи М. Григор'єв на Херсонщині, які свого часу підтримували гетьмана П. Скоропадського, тепер визнавали верховне лідерство С. Петлюри. Вони ставали напівсамостійними правителями великих територій. В окремих містах і повітах висувалися свої отамани, які контролювали певну територію. Все це супроводжувалося популістськими революційними гаслами, широкими обіцянками та різким падінням дисципліни.

Сам В. Винниченко визнавав, що вся система військової влади була збудована й підтримувалася Головним отаманом так, «щоб над ними не було ніякого контролю. От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної і військової була основною, початковою нашою бідою».

Непослідовна політика Директорії призвела до того, що такі провідні отамани, як Григор'єв та Зелений, зрештою, зрадили новій владі і перейшли до більшовиків. Лише Н. Махно з самого початку й до кінця не визнавав влади Директорії. В боротьбі, що точилася навколо Катеринослава між петлюрівськими силами і пробільшовицькими робітничими загонами, Махно нерідко підтримував останніх. Суперечлива політика Директорії, яка базувалася на постулатах соціалізму, привела до того, що влада втратила підтримку більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх тих, без кого нормальне існування держави неможливе. Здійснюючи ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала чіткого уявлення, чим їх замінити.

Становище Директорії наприкінці січня 1919 р. стало досить скрутним. З півночі розпочаті широкий наступ частин Червоної армії. Начальник оперативного відділу Генерального штабу Директори полковник Капустинський писав з цього приводу: «Взагалі, тільки своїми власними силами боротися проти більшовиків ми не можемо».

Великі надії у справі державотворення Директорія покладала на Трудовий конгрес. Ці надії поділяли й політичні партії України. Нагально вирішення питання про форму влади зумовлювалося потребами УНР, а також тим, що на значній частині території України виникли більшовицькі ради. Зазнала змін і позиція більшовицького Тимчасового робітничо-селянського уряду. Вже в ході виборів до Конгресу виникли серйозні труднощі: більшовики і значна частина робітників узагалі бойкотували вибори; з упередженістю поставилися до них і ліві сили українських соціалістичних партій, посилаючись на відсутність необхідних умов для проведення передвиборної агітації. Московські «Известия ВЦИК» називали Трудовий конгрес «сфальсифікованим представництвом українського трудового народу».

Згідно з інструкцією Директорії передбачалося обрання делегатів по трьох куріях — робітників, селян та трудової інтелігенції, причому виборчим правом могли користуватися лише особи, які досягли 21 року, що істотно обмежувало коло виборців. Участі у виборах позбавлялися і військовослужбовці. Таке рішення було ухвалене на вимогу С Петлюри та Є. Коновальця, а в армії служили, за свідченням П. Христюка, «найсвідоміші елементи селянства». Ущемлювалися виборчі права й інтелігенції. До того ж на значній частині території України діяли більшовицькі ради, велися бойові дії. Скликаний за таких умов Трудовий конгрес не міг повною мірою виконати призначену йому роль передпарламенту об'єднаної України. Через ті ж обставини він не зміг виявити волю широкого загалу населення щодо форми клади. До того ж, як зазначає І. Нагаєвський чимало відомих політичних діячів не були допущені до участі в Конгресі як «реакційні буржуї», серед них націоналісти Міхновський та Луценко, хлібороби-демократи брати Шемети, Коваленки, незважаючи на те, що вони репрезентували найдемократичніші елементи суспільства.

За визначеними Директорією нормами представництва Наддніпрянська Україна мала послати на Конгрес 528 делегатів (прибуло понад 400, а за деякими джерелами — 300 осіб). Делегація ЗУНР мала складатися з 65 осіб, а взяли участь у Конгресі 36 чоловік (за свідченням І. Мазепи). 22 січня 1919 р. відбулося відкриття Трудового конгресу, робота якого розпочалася урочистим актом завершення об'єднання Східної і Західної України в єдину соборну Українську Народну Республіку. Делегати Конгресу обговорили питання форми влади в Україні. В ході гострих дискусій визначилися позиції його учасників та загальний розклад політичних сил. Найбільшою на Конгресі була фракція УПСР, однак ця партія переживала гостру кризу. І в ній чітко визначалися три течії: ліві українські есери (соціалісти-боротьбисти), які відверто висловлювалися за єднання з більшовиками й запровадження в Україні радянського режиму (Г. Грінько, В. Елланський, А. Любченко та ін.). Праві обстоювали принципи демократичного і соціалізму і перебували на позиціях парламентської демократії. Центральна течія, найчисленніша (М. Грушевський, М. Любинський, М. Шаповал) виступала за передачу влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів», але власне на більшовиків не орієнтувалася. Трудовий конгрес висловився за парламентську демократію, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту Соборної України. А до того влада мала зосереджуватися в руках Директорії, яка визнавалася повноважною призначати та знімати з посад членів Кабінету міністрів, що був відповідальним перед нею за свою діяльність. Видані Директорією закони мали передаватися на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу.

Зовнішньополітична орієнтація УНР. Українсько-російська війна. Трудовий конгрес працював до 29 січня. В цей час до Києва нестримно наближалися радянські війська. Питання захисту УНР, її зовнішньополітичної орієнтації стало одним із головних. В «Універсалі Трудового конгресу України» містився заклик до «щирих синів землі української стати кріпко до зброї під стяг славного війська Директорії Народної Республіки». Однак це були тільки заклики, а реальних військових сил у Директорії не вистачало. Через кілька днів після завершення роботи Трудового конгресу під тиском радянських військ Директорія та уряд УНР залишили Київ. Ослаблені внутрішніми незгодами, вони вирушили до Вінниці, а звідти — до Проскурова та Рівного, поступово втрачаючи контроль над територією республіки. Перед Директорією гостро постало питання про військову підтримку в боротьбі проти радянського уряду X. Раковського.

В умовах зовнішньої агресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації, обнародуваної 26 грудня 1918 р., положення, яке вражає своєю аморфністю: «У сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав». Цей заклик, насамперед, адресувався країнам Антанти. Однак ті з підозрою сприйняли звістку про відновлення Української Народної Республіки, оскільки дивилися на Україну як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької «єдиної і неділимої». Відповідно до конвенції про відторгнення від Росії південних областей, прийнятої урядами Франції та Англії ще 10 грудня 1917 р. й підтвердженої 13 листопада 1918 р., французькі збройні сили окупували південні райони України, Крим, англійські — східне узбережжя Чорного моря від Батумі до Новоросійська. До весни 1919 р. тільки французька ескадра на Чорному морі налічувала 70 бойових кораблів. На допомогу Антанті уряди Італії та Греції також направили бойові кораблі та піхоту в порти півдня України і Криму. Свої подальші плани Антанта пов'язувала з армією Денікіна, яка перебувала на Дону і збирала сили для відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Драматична ситуація, що склалася на українсько-більшовицькому фронті, змусила Директорію шукати підтримки інших держав. У цій критичній ситуації неузгодженість позицій і дій вищого державного керівництва була особливо відчутною. В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал схилялися до союзу з більшовиками проти Антанти. Інші члени Директорії на чолі з С. Петлюрою вказували на небезпеку більшовицької загрози для України й необхідність зближення з Антантою. Трудовий конгрес більшістю голосів ухвалив доручити уряду УНР «знайти по­розуміння з Антантою, щоб розірвати блокаду, в якій опинилася Україна».

На переговорах з французьким командуванням у Бірзулі та Одесі на початку лютою 1919 р. українська сторона вимагала від Антанти визнати суверенітет України, а Директорію — її тимчасовим законодавчим органом, повернути Україні Чорноморський флот, гарантувати повну автономію українській армії.

Зі свого боку, французька сторона висунула категоричні вимоги реорганізувати Директорію та уряд, усунувши від керівництва Директорією соціал-демократів, звільнити з-під арешту колишніх міністрів гетьманського уряду Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та ін., а також православних церковних ієрархів.

Французи запевняли, що до української армії призначатимуться тільки французькі інструктори, а по закінченню війни з більшовиками кордони України, як і питання про її суверенітет, визначатимуться на міжнародній конференції в Парижі. Водночас французька сторона наполягала, щоб під час війни Директорія жодних соціально-економічних, особливо аграрних, реформ не проводила. Зі свого боку, Франція зобов'язувалася надати Україні необхідне військове спорядження, зброю та боєприпаси для продовження війни з більшовиками, а також інструкторів і допоміжні війська.

У ці ж дні Директорія провела державну нараду, на якій обговорювалися наслідки українсько-французьких переговорів. Її учасники висловлювали обурення запропонованими французами умовами, проте змушені були рахуватися з результатами наступу російських більшовиків. Нарада відхилила вимоги французької сторони, але доручила Директорії продовжувати переговори. 6 лютого на переговорах у Бірзулі керівник української делегації С. Остапенко за дорученням Директорії домагався визнання Антантою суверенітету України, підтримки в боротьбі з більшовиками й допущення делегації УНР до участі в роботі Паризької мирної конференції. Французька делегація, яку очолював начальник штабу французьких військ, повторила викладені раніше вимоги, особливо наголосивши на необхідності усунення з посад Винниченка та Петлюри. Сторони не дійшли згоди, й українська делегація повернулася до Вінниці.

Обставини, що склалися, вимагали невідкладних заходів. До їх вирішення активно включилися й політичні партії. Вони здійснили ряд кроків, які мали продемонструвати Антанті, що Директорія іде на поступки. ЦК УСДРП 9 лютого відкликав з уряду й Директорії своїх представників, мотивуючи це «новими міжнародними моментами в українській державній справі». З огляду на таке рішення, В. Винниченко заявив про свій вихід із Директорії і невдовзі виїхав за кордон. С. Петлюра надіслав листа до ЦК УСДРП, в якому повідомив про намір тимчасово припинити своє членство в партії і залишатися й далі на державних посадах. Ф. Швець заявив про вихід із своєї партії, а ЦК УПСР прийняв рішення відкликати його зі складу Директорії.

Всі ці події викликали гостру кризу в керівництві УНР. 13 лютого Директорія сформувала новий Кабінет міністрів. Його очолив безпартійний С. Остапенко. До складу уряду увійшли представники трьох партій — соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, які орієнтувалися на держави Антанти, а також кілька представників від галицьких партій. Керівництво Директорії вважало, що завдяки цим заходам йому вдасться задовольнити вимоги Антанти і знайти з нею порозуміння. Однак новий уряд, що стояв на консервативних позиціях, виявився, по суті, бездіяльним. Він не створив жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики В умовах відчутної зміни настроїв населення навіть правлячі політичні кола не уявляли, чого прагне уряд, куди спрямовує Україну. Загальна анархія і хаос на фронті зростали. Маси обурювалися бездіяльністю уряду, його ізоляція посилювалася. «За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю», — засвідчував І. Мазепа. Переговори із західними країнами затягувалися. Між тим, у березні з'ясувалося, що в Антанти немає достатніх сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні і в Росії. Внаслідок більшовицької пропаганди війська Антанти розкладалися. Під тиском Червоної армії вони змушені були залишити Херсон, Миколаїв, Одесу. Стало очевидним, що орієнтація УНР на Антанту зазнала невдачі. Вона не забезпечила їй зовнішньополітичної підтримки, призвела до втрати часу, що дало змогу більшовикам захопити владу над більшою частиною території України. 9 квітня створюється новий соціалістичний уряд на чолі з Б. Мартосом. Реорганізація уряду була відчайдушною спробою вибратися з політичної пастки, що в неї потрапила Директорія.

Уряд УНР намагався дипломатичними засобами припинити війну з радянською Росією й уникнути кровопролиття. Починаючи з 31 грудня 1918 р. український уряд кілька разів телеграфував у Москву Чичеріну, щоб дізнатися, чому радянські війська просуваються в Україну без оголошення війни. Уряд УНР вимагав вад Раднаркому припинити наступ і вивести російські війська з української території. Нарком закордонних справ РСФРР відповів, що російських військ в Україні немає, а воєнні дії ведуться між військами Директорії і радянським урядом України, який цілком незалежний.

Водночас Чичерін від імені Раднаркому шифровкою застерігав П’ятакова: " оскільки ми заявили про наше невтручання в українські справи, то немає абсолютно нічого, що б перешкодило розвивати далі наші успіхи».

Ще раніше, 24 грудня 1918р., заступник наркома закордонних справ РСФРР Л.М. Карахан опублікував в урядовій газеті «Известия ВЦИК» відомчий циркуляр. Посилаючись на анулювання Брестського мирного договору, наркомат оголошував, що уряд радянської Росії більше не визнає Україну самостійною державою. Всім установам РСФРР доручалося негайно скасувати будь-які постанови, що стосувалися колишніх українських громадян, і вважати недійсними всі документи, видані українською владою. Отже, компетенція Раднаркому відомчим циркуляром мала поширюватися на всіх громадян України.

29 січня Директорія надіслала до Кремля ультиматум. У ньому на конкретних фактах доводилося, що з УНР ведуть війну саме російські війська, в яких широко використовуються підрозділи латишів, угорців та китайців.

Директорія зажадала від радянської Росії відповіді на такі вимоги: «1) Чи згоден уряд радянської Росії припинити воєнні дії проти УНР та її трудового народу; 2) Якщо згоден, то чи зобов'язується негайно вивести свої війська з території України?». Лише за умови виконання цих вимог Директорія погоджувалася розпочати переговори і товарообмін. Г. Чичерін продовжував категорично заперечувати факт участі російських формувань у військових діях проти Директорії. Щоб приспати пильність противника, ввести громадськість в оману, а головне, виграти час, Г. Чичерін запропонував Директорії вирішити незгоди шляхом офіційних державних переговорів у Москві, замість погроз оголошення війни. Врешті-решт під тиском окремих політичних сил уряд УНР відрядив до Москви надзвичайну дипломатичну місію, очолену С. Мазуренком (незалежним соціал-демократом). У керівних колах Директорії та політичних партіях ставлення до переговорів було неоднозначним. Частина українських лідерів (В. Винниченко, В. Чеховський) з певними ваганнями схилялася до угоди з Москвою. З ними солідаризувалися М. Грушевський, М. Шаповал та деякі інші політики. Противники угоди з московським урядом шукали порозуміння з Антантою. До цієї групи належав й С. Петлюра. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР, 16 січня 1919 р., слідом за виїздом дипломатичної місії С. Мазуренка до Москви, Директорія оголосила війну радянській Росії. Голова кабінету В. Чеховський подав у відставку.

У визначенні політичної ситуації в Україні значну роль відігравало те, що Директорія та уряд УНР змушені були рахуватися з існуванням радянського Тимчасового робітничо-селянського уряду. Зокрема, голова дипломатичної місії УНР у Москві С Мазуренко звернувся до наркома закордонних справ РСФРР Г. Чичеріна з проханням «взяти на себе дружнє посередництво між обома українськими урядами», запропонувавши їм «укласти перемир'я і приступити, за посередництвом російського уряду, до переговорів про мир». Тим самим визнавалося існування двох урядів в Україні. Така заява прозвучала в момент, коли УНР оголосила війну радянській Росії. До того ж українська місія в цей час підготувала проект угоди, яка передбачала нейтралітет УНР і об'єднання двох урядів — Директорії та радянського уряду України. Російська сторона, скориставшись ситуацією, заявила, що «представник Директорії ясно говорить про існування на Україні двох урядів, які між собою ведуть боротьбу...». Голова російської делегації Д. Мануїльський пропонував розв'язати питання про владу в Україні шляхом скликання з'їзду рад, підготовка до якого вже розпочалася. Вона проводилася за тим же принципом, що й у Росії: п'ятикратне переважання представництва робітників над селянами. Щоб підтримати російську делегацію, Г. П'ятаков заявив: «Лише у визнанні радянської влади — може виявитися та угода, про яку мріє С. Мазуренко». Це говорилося в момент, коли московський Раднарком радив Тимчасовому робітничо-селянському урядові України «зробити формальну пропозицію... про створення оборонного союзу під верховним та політичним керівництвом Російської Радянської Республіки». Зазначимо, що пошуки компромісу, вірніше, однобічна гра в нього, відбувалися в той час, коли радянські війська вже наближалися до Києва. Директорія залишила його 2 лютого 1919 р.

Незважаючи на скрутну обстановку, військовому командуванню Директорії у травні—червні вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня 1919 р. було ухвалено закон про державну військову інспекцію, яку очолив полковник В. Кедровський. Здійснені заходи сприяли якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Староконстантинів— Проскурів—Кам'янець-Подільський. 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію, на кілька місяців місцем його осідку став Кам'янець-Подільський.

У кам'янецький період уряд УНР активізував свою діяльність, намагаючись виправити становище власними силами. Він всіляко підтримував повстанський рух, який широко розгорнувся в тилу більшовиків. З цією метою уряд УНР 9 червня уклав угоду з Всеукрревкомом, який очолював повстанський рух на Правобережній Україні. Було досягнуто домовленості щодо формування на місцях трудових рад, наділених не лише контрольними, а й адміністративними та господарськими владними функціями. Щоб позбавитися одного з фронтів, військова делегація УНР на чолі з генералом Дельвігом підписала 20 червня у Львові договір із представниками польської армії. Згідно з пунктами цього договору припинялися воєнні дії між польською та українською арміями, встановлювалась демаркаційна лінія. Тим самим створювалася можливість зосередити всі сили на більшовицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ українських військ.

Однак наступ продовжувався недовго. В середині червня Червона армія в районі Проскурова зупинила просування частин УНР і перейшла в контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам'янця-Подільського. Уряд УНР опинився в критичному становищі: шляхів до відступу через неврегульованість відносин із Польщею і Румунією не залишилося. УНР у той час врятувалася від можливої воєнної катастрофи завдяки переговорам з урядом ЗУНР. Є. Петрушевич висунув три умови, виконання яких уможливило б спільну боротьбу з більшовизмом: проведення демократичної політики, без ухилів у бік радянства; відставка уряду Б. Мартоса; скасування міністерства у справах ЗУНР. Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася виконати ці вимоги. Починаючи з 25 липня військові частини Директорії та Української Галицької армії діяли спільно на більшовицькому фронті.

Було створено Штаб головного отамана, який очолив генерал М. Юнаків. Підрозділи армії УНР розпочали наступ на Одесу, а змішані частини під загальним керівництвом А. Кравса рушили до Києва і ЗО серпня захопили місто. Майже в цей самий час з лівого берега до Києва увійшли білогвардійські денікінські частини. На їхню вимогу українські війська були виведені з міста і невдовзі під тиском Денікіна відступили на захід. Здача Києва по суті означала капітуляцію української армії перед білогвардійцями. Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й загальну слабкість українського державного апарату.

Незабаром вся територія України була захоплена російськими білогвардійцями. Контроль Директорії поширювався фактично лише на частину Поділля. З усіх боків УНР тіснили ворожі сили: із заходу — Польща, з півночі — більшовики, зі сходу — білогвардійці Денікіна. На півдні ворожу щодо української державності позицію займала Румунія.

Українсько-польське воєнно-політичне зближення та його наслідки. Намагаючись врятувати становище, Директорія розпочала переговори з польським урядом, щоб об'єднати зусилля в боротьбі з більшовиками. Крім того, зважившись на союз із Польщею, Директорія сподівалася на активнішу підтримку Антанти. Після певного дипломатичного польському урядові наприкінці 1919 р. було дано зрозуміти, «що задля згоди з Польщею український уряд ладен піти на територіальні поступки». Йшлося про визнання кордонів між обома державами по р. Збруч і далі через північно-західну Волинь. На українських землях громадянам польської національності гарантувалися такі ж права, як і українцям, що проживали в Польщі. Зазначалося, що становище поляків-землевласників на території УНР до скликання парламенту регулюватиметься спеціальною постановою.

24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено таємний Варшавський договір. Згідно з його пунктами Польща визнавала «незалежність Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом С. Петлюрою». Польський уряд заявив, що претендує на території, розміщені на схід від польського кордону 1772 р. (до першого поділу Польщі). Це означало, що Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина з Підляшшям, частина Полісся залишаться під польською окупацією. Підписуючи угоду, поляки розраховували, що незалежна Україна стане для них надійним бастіоном перед більшовицькою Москвою. Договір від УНР підписав голова дипломатичної місії А. Левицький за дорученням С. Петлюри. Вони не мали на це повноважень свого уряду. Ознайомлення останнього зі змістом договору викликало урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий уряд. Особливе обурення викликав договір у Східній Галичині, яка прагнула незалежності. Українсько-польський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси, залізниці України. За оцінкою М. Грушевського, він означав не що інше як «польську окупацію правобережної України».

Варшавська угода була вимушеним політичним кроком українських лідерів. Це був тактичний хід, метою якого було налагодження зв'язків з Європою, без чого самостійність Української держави за тих умов була просто неможливою.

Договір містив також військову конвенцію. На її основі союзні збройні сили Польщі і УНР перейшли в наступ проти більшовицьких частин. 6 травня 1920 р. польсько-українські війська заволоділи Києвом. Проте на початку червня радянське командування перегрупувало свої сили, передислокувавши з Кавказу 1-шу кінну армію С. Будьонного. Під натиском червоних військ армія УНР змушена була відступити спочатку за Збруч, а 18 серпня - за Дністер. У вересні розпочався новий польсько-український наступ. В результаті 19 вересня українські й польські війська захопили Тернопіль, а 27 вересня —Проскурів.

Ризький договір. Втрата Україною національної державності. Однак польська сторона не виконала умов договору і залишила УНР один на один із більшовицькою Росією. В жовтні 1920 р. Пілсудський, володіючи воєнною ініціативою, під тиском ендеків припинив бойові дії на більшовицькому фронті.

Згодом Польща уклала перемир'я з радянською стороною. В пошуках спільників для подальшої боротьби з більшовиками представники уряду Директорії 5 листопада підписали військову конвенцію з Російським політичним комітетом, очолюваним Б. Савінковим, який визнав державну незалежність УНР. Однак сили були нерівні. Після важких боїв частини УНР, загальною кількістю 17 тис. чоловік, відступили за Збруч, де були інтерновані й розміщені в таборах для військовополонених.

18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір. Відповідно до його статей поляки визнали радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися Галичина, Холмщина з Підляшшям та західні райони Волині й Полісся. Отже, за рахунок самостійної української держави Польща уклала мир з радянською Росією. До того ж вона зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких формувань та організацій, включаючи уряд УНР. Після цього українські урядовці переїхали з Польщі

до Австрії.

З укладенням Ризького мирного договору завершується доба УНР, боротьба за яку тривала чотири роки. Протягом цього періоду Україна зазнала тяжких випробувань. Шість ворожих армій діяли на її території. На заході наступали війська щойно відродженої Польщі. Після повалення гетьманського уряду посилився натиск на Україну радянських військ... На південно-східному кордоні наступали російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південні райони, у тому числі міста Одесу, Миколаїв, Херсон, окупували французи. З українських земель додому поверталися німецька та австро-угорська армії. В ці ж роки на території України діяли сотні військових загонів під проводом різних отаманів. Не маючи ніякої підтримки ззовні, опинившись в оточенні ворогів, друга Українська Народна Республіка (Директорія) не змогла вистояти в тій жорстокій боротьбі за владу, яка точилася на теренах України.

В листопаді 1919 — лютому 1920 р. збройні сили більшовиків досягли значних успіхів на театрі воєнних дій. Червона армія розгромила війська генерала А. І. Денікіна і встановила свій контроль майже над усією територією України. Почався новий етап в історії України — етап відновлення державності УСРР та форсованого переходу від багатопартійності та ідеологічного плюралізму 1917— 1919 рр. до тоталітарного однопартійного режиму.

Після повалення гетьманщини основна боротьба розгорнулася між українськими націонал-демократичними силами і прихильниками відродження радянської влади, хоча й у кожному з цих таборів існували глибокі незгоди. Врешті-решт боротьба за владу між двома українськими урядами, в ході якої всі зусилля обох сторін зосереджувалися на пошуках можливостей привернути на свій бік трудящі маси, нерідко без урахування інтересів останніх, привела до втрати шансу на порозуміння між ними.

Великий вплив на співвідношення політичних сил і на результати боротьби в Україні наприкінці 1918 — на початку 1919 р. справили відносини з радянською Росією. Відверто ворожа позиція більшовиків Раднаркому щодо відродження української національної державності відіграла суттєву роль у процесі перегрупування сил в Україні, що призвело до втрати української державності. Біда Директорії полягала в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Ситуація ускладнювалася й тим, що в уряді не було єдності, спільної політичної лінії. Уряд Директорії не визначив чітко пріоритетів у соціальній сфері. До того ж, не було єдності в поглядах провідних діячів Директорії — В. Винниченка та С. Петлюри. Перший стояв майже на більшовицьких позиціях, принаймні в питаннях соціально-економічної політики, й тому прагнув до співпраці з більшовиками. Ідейні суперечності між ними стосувалися переважно національного питання. Винниченко бажав, аби соціалізм в Україні був пов'язаний з національною українською самостійністю. Разом з тим він був противником кривавих методів насаджування влади російськими більшовиками. С. Петлюра, ймовірно, був ближчим до есерівсько-народницької ідеології. Він займався переважно організацією повстання серед селянства, організовував українське військо. Для Петлюри питання національно-державної самостійності України важило значно більше, ніж утвердження соціалістичного ладу. Сила цієї людини виявлялася тоді, коли селянство підіймалося, щоб позбутися тієї влади, яка не задовольняла його вимог. Але після перших успіхів чи невдач відчувалося, що С. Петлюрі бракувало ясного усвідомлення програми дій, вміння контролювати розбурхану народну стихію.

Отже, в критичній для революційно-визвольної боротьби ситуації на українських землях не було знайдено рішення, адекватного важливості історичного моменту. Відсутність державотворчої єдності українських сил зводила нанівець потенціал національної революції. Лише згуртуванням можна було примножити сили українського визвольного руху й, незважаючи на загострення внутрішніх суперечностей, сприяти задоволенню як соціальних, так і національних потреб України. Фактично то був єдиний шлях для втілення споконвічних народних прагнень.

УНР періоду Директорії на початку існування останньої була республікою парламентського типу, однак швидко еволюціонувала до президентської. Цей процес посилився з кінця 1919 р., коли С. Петлюра поступово перебрав на себе всі владні функції. Підтвердженням цього стало законодавче введення в листопаді 1920 р. посади Голови Держави. За умов війни Директорія фактично набула також рис воєнного режиму, який, проте, не можна вважати диктатурою. УНР часів Директорії була суверенною державою, мала національний характер, а її форма відповідала тій історичній обстановці, в якій опинилася Україна.

Рекомендована література

Андрієвський В. З минулого: У 2 т. Берлін, 1923, Т. 2. Від Гетьмана до Директорії.

Верстюк В. Ф. Махновщина. Київ, 1991.

Кульчицький С. В. Як вирішувалось українське питання. Чи була Україна в 1917—1922 рр. незалежною // Політика і час. 1994. № 9.

Петлюра С. Статті. Київ, 1993.

Причини загибелі УНР // Державність. 1992. № 2.

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т. Скрентон, 1962—

1966.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції

1917—1920 рр.: У 3 т. Прага, 1921.

Чоповський В. Ю. У боротьбі за волю України: Українські січові стрільці у національно-визвольному русі (1914—1920 рр.). Львів, 1992.

 

Лекція 14

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 563; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!