Західноукраїнська Народна Республіка

• Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) • Державотворчі процеси в ЗУНР • Зовнішньополітична орієнтація ЗУНР Об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою • Українське питання на Паризькій мирній конференції Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів.

Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)» Перша світова війна призвела до різкого загострення обстановки на західноукраїнських землях, поглиблення соціально-економічної й політичної кризи в Австро-Угорщині.

На західноукраїнських землях активізувалися виступи за створення незалежної Української держави. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили прагнення населення Галичини, Буковини та Закарпаття до об'єднання зі Східною Україною. Революційне оновлення, розпочате на етнічних українських територіях, являло собою взаємопов'язаний процес і зосереджувалося на досягненні незалежності України, державному об'єднанні її земель, На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 р., в ухваленій резолюції заявлялося про необхідність домагатися «з'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську держану".

Розпочався новий етап змагань за українську державність. Замість парламентських засобів боротьби в Західній Україні стали застосовуватися радикальні методи, що відповідали соціально-політичній ситуації в Австро-Угорській монархії та настроям національних меншин. На конспіративних зборах представників українських партій обговорювалися питання про створення місцевих владних структур.

25 березня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників політичних партій, п якому взяли участь близько 500 чоловік. Раніше вони зосереджували свою діяльність в Українській парламентській репрезентації та Загальній Українській Раді. Учасники з'їзду привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки і заявили, що вважають першочерговим завданням відновлення в краї української державності, створення основ демократичного суспільства. В ухвалених на з'їзді резолюціях висувалися вимоги утворення на українських землях Галичини та Буковини окремого державного організму, надання національним меншинам автономії та гарантування їм політичної рівноправності, припинення насильницької колонізації Холмщини, забезпечення об'єднання всіх національних сил краю.

Водночас у містах та селах відбувалися мітинги, демонстрації, віче, на яких представники різних верств суспільства висловлювалися за об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також вимагали від уряду Австро-Угорщини якнайшвидше ратифікувати Брестський мирний договір.

Реагуючи на заяви політичних сил та вимоги різних верств суспільства, Українська парламентська репрезентація домагалася від австрійського уряду відмови від будь-якого утиску «правно-державного становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. 4 жовтня 1918 р. сеймовий посол, український соціал-демократ Семен Вітик вніс до палати послів заяву, в якій говорилося, що чотирьохмільйонний український народ в Австрії сотні літ зазнавав гніту і поневолення, позбавлявся самостійності з боку як польського, так і російського урядів, «тому домагаємося права самовизначення також для українського народу». Головним засобом досягнення цієї мети автор заяви вважав об'єднання в єдину незалежну республіканську державу українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з Великою Україною.

З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук. За ініціативою Української парламентської репрезентації 18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке Зібрання конституанти українських депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів, представників від українських політичних партій, єпископату, посланців академічної молоді. Конституанта обрала Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем, визначила її права та обов'язки. Національна Рада мала представляти інтереси західноукраїнського населення в Австрії та Угорщині. Президія парламентської репрезентації проголошувалася водночас президією Національної Ради. Дипломатичному відомству Австро-Угорщини було відмовлено у праві вести переговори на міжнародній арені від імені Української держави. Українська Національна Рада як найвищий законодавчий орган створюваної Української держави вирішила зосередити в своїх руках всю повноту державної влади. В ухваленому Національною Радою Маніфесті проголошувалося, що етнічні українські області в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина, північно-західна Буковина та північна смуга північно-східної Угорщини, складають єдину українську територію. Ця територія проголошувалася Українською державою. Заявлялося про те, що Українська Національна Рада підготує Конституцію, яка забезпечить рівність прав громадян у вирішенні державних справ.

20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величезний мітинг львів'ян, у якому взяла участь група українських послів. Вони повідомили присутніх про рішення Української Національної Ради щодо утворення Української держави в межах Австро-Угорщини. 23 жовтня представники Ради Є. Петрушевич та М. Василько відвідали австрійського прем'єра, щоб офіційно повідомити його про вимоги галичан.

Слід зазначити, що Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Певні надії у цьому плані пов'язувалися із заявою австрійського імператора від 16 жовтня 1918 р. про перетворення «двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію». На тому етапі національно-визвольної боротьби більшість членів Ради розраховували, що австрійський уряд накаже своїй адміністрації передати управління до рук нового намісника — українця, відбудеться на місцях зміна старост, і все задумане мирно здійсниться. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. В п'янкій атмосфері омріяного відновлення польської державності націоналістичні сили доводили необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків». Вони розгорнули шалену антиукраїнську пропаганду, заявляючи про «державотворчу нездатність» галичан.

А на міжнародній арені поляки твердили, що український рух на території колишньої габсбурзької монархії є підступним витвором німців, а згодом — більшовиків. Створена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія заявила, що вся Галичина має відійти до Польщі й попередила Відень та австрійського намісника, що переймає владу у краї. Обговорюючи 31 жовтня майбутнє Галичини, австрійський уряд без особливих вагань підтримав Польську ліквідаційну комісію. В ніч з 2 на 3 листопада було заплановано збройний виступ поляків у Львові. Для реалізації цих планів 1 листопада очікувався переїзд до міста ліквідаційної комісії. Отже, зіткнулися два діаметрально протилежні підходи до вирішення українського питання. Щоб захопити владу, польська сторона готувалася до збройного нападу. За таких умов конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим.

Обговорення 31 жовтня Українською Національною Радою ситуації, що виникла, показало, що повної одностайності серед її членів немає. Дехто з них ( Л. Цегельський та ін.) пропонував чекати обіцяного Віднем маніфесту про передачу влади. Проти цього виступив Дмитро Вітовський — сотник легіону Українських січових стрільців. Він вважав, що Національна Рада неприпустимо зволікає діями, Від імені Військового Комітету він заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки". Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть найобережніших членів Національної Ради. Учасники засідання прийняли рішення здійснити збройний виступ 1 листопада. На місця вирушили уповноважені із закликом до загального повстання. Відтепер долю Галичини вирішували військо та повсталі маси. Головну збройну силу Національної Ради становили українські стрільці і старшини львівського гарнізону. Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці — молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Повстання у Львові знайшло активну підтримку серед українського населення всієї Східної Галичини. Пополудні відбулася формальна передача влади австрійським намісником Раді. Високі чини австрійської адміністрації були відправлені до Відня. Національна Рада у своєму зверненні до населення Галичини проголосила створення національної держави на західноукраїнських землях, сповіщала український народ про «визволення з віковічної неволі». Повідомлялося також про наміри невідкладного проведення земельної реформи, запровадження робітничого законодавства, соціального забезпечення, створення національної армії. "Віднині ти, — говорилося у зверненні, — господар своєї землі, вільний горожанин Української держави... Доля Української держави в твоїх руках».

Національна Рада прийняла 13 листопада 1918 р. «Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», відповідно до якого утворювалася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. Значення Тимчасового Закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, сучасні, що відбивали настрої і прагнення всього українського народу. ЗУНР, включаючи Буковину і Закарпаття, займала територію, що дорівнювала майже 70 тис. кв. км, з шестимільйонним населенням.

Однак вистраждане довгоочікуване завоювання повсталих мас породило передчасну ейфорію. Вона охопила як українських діячів, так і широкі верстви населення. Значна кількість стрільців, вважаючи справу 1 листопада завершеною, вже на другий день покинула Львів і повернулася до своїх домівок. В цей час у місті створювалися численні опорні пункти польських бойовиків. Вони зайняли важливі міські об'єкти та установи. Зростання активності бойовиків стимулювали польські політичні партії, які 1 листопада організували у Львові Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення Комітет закликав «усіх боєздатних до зброї».

У цей вибухонебезпечний момент обидві сторони все ж вирішили сісти за стіл переговорів, 2 листопада із польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганевич, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Вимоги української сторони були правомірні й аргументовані: визнання за Українською державою кордонів по Сяну, забезпечення культурної автономії полякам і євреям у Галичині. Однак польські політики відкинули ці пропозиції. Вони вважали, що до відроджуваної Речі Посполитої мас відійти не тільки місто Перемишль, але й Львів, Досягти компромісу не вдалося. Незважаючи на гострі суперечності, сторони все ж таки домовилися опублікувати відозву до населення із закликом до спокою і злагоди. Наступного дня вона з'явилася в пресі, але практично не була помічена громадськістю.

Оскільки українським і польським політикам не вдалося порозумітися, все мала вирішити збройна боротьба. Вже на початку листопада у Львові розпочалися запеклі вуличні бої. Боротьба за місто перетворилася на один із найболючіших вузлів міжнародних відносин кінця 1918 — перших місяців 1919 р. За домовленістю воюючих сторін оголошувалися перемир'я, велися переговори. Однак польська сторона категорично наполягала на тому, що Галичина має перебувати у складі Польщі, що остання ніколи не відмовиться від своїх прав на Львів і битиметься до останнього. Наміри поляків підтвердили представники Антанти. Вони відверто заявили, що Польщу Антанта визнає, а про незалежність України не може бути й мови. Конфлікт розростався. 21 листопада після тритижневих боїв українські війська залишили Львів.

Проголошення української державності на західних землях, створення Української Національної Ради, її рішучі кроки в напрямі формування органів державної влади, забезпечення соборності українських земель стали детонатором революційних процесів у Буковині. В жовтні 1918 р. буковинська делегація УНРади заявила про себе в Чернівцях як Український крайовий комітет. За його наказом 1-2 листопада три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації. За допомогою озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську варту в Чернівцях. 3 листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалися близько 40 тис. українців. Серед його учасників були й прихильники більшовицьких лозунгів, які виступали за союз із Радянською республікою, проголошеною в Харкові. Член віденського парламенту Пічуляк пропонував підтримати «австрійську Україну». Більшість учасників віча висловилися за возз'єднання буковинського краю з Українською державою, щойно проголошеною у Львові. Представники всіх повітів української Буковини закликали делегацію УНРади «перебрати негайно правління українською частиною краю». Вони проголосили: «Віче бажає прилучення австрійської частини землі до України».

Віче обрало головою Українського крайового комітету Омеляна Поповича — відомого письменника і громадського діяча. Він виконував функції президента Буковини.

Волевиявлення населення Буковини суперечило планам румунських поміщиків та буржуазії, політичних сил, які відстоювали ідею «Великої Румунії». Загарбницькі настрої румунських властей щодо українських земель активно підтримувалися країнами Антанти. Ще в 1916 р. у зв’язку із вступом Румунії у Світову війну на боці Антанти впливові американські кола пообіцяли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Спираючись на підтримку своїх могутніх союзників, король Фердинанд 8 листопада 1918 р. видав указ про анексування всієї території Буковини. Скориставшись слабкістю українських військових сил, румунські війська перейшли в наступ і 11 листопада зайняли Чернівці. А ще через кілька днів весь гірський край був окупований румунами. Щоб узаконити анексію, румунські політики скликали в Чернівцях Генеральний Конгрес Буковини, який ухвалив нав'язану румунськими властями резолюцію про «безумовне і на вічні часи з'єднання всієї Буковини з королівською Румунією». Ігноруючи протести українства, румунський король 20 листопада затвердив це несправедливе рішення. На Сен-Жерменській конференції 1919 р. Буковину було визнано частиною Румунії. Проти цієї акції, жорстокого окупаційного режиму виступили широкі верстви населення краю. Поступово їх опір набув форм збройної боротьби. Вже за часів окупації у містечку Кіцмані було здійснено спробу проголосити окрему республіку. В січні 1919 р. на Хотинщині вибухнуло збройне повстання. Місцеві підпільники розгромили полк румунських прикордонних військ і заволоділи Хотином. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. Повстанці захопили майже сто населених пунктів. Однак сили були нерівними. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю 4 тис. чоловік і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію УНР.

На уламках Австро-Угорської імперії зводилися також підвалини Гуцульської Республіки. Населення Закарпаття було здебільшого безземельним чи малоземельним, 86 відсотків трудового люду було неписьменним. Радикалізоване у Світовій війні закарпатське населення швидко позбавлялося ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, усвідомлювало необхідність згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати та колишні військовополонені, яким Світова війна «допомогла» значно розширити свій світогляд. Національно-визвольний рух у краї був спрямований насамперед проти поневолювачів-угорців — однієї з тогочасних панівних націй габсбурзької монархії. В листопаді 1918 р. в Хусті була утворена «Русская Народная Рада», що орієнтувалася на ЗУНР і УНР. Щойно сформований уряд відновленої Угорщини під тиском українських політичних сил обнародував законопроект про автономію Руської Країни й запровадив посаду міністра русинів-українців. Для обговорення цього законопроекту 10 грудня до Будапешта прибули численні делегації. Однак закарпатці, й узагалі прихильники незалежності, опинилися в меншості і дискусія пішла у промадярському руслі. Українці вирішили провести свій з'їзд, головою якого обрали Августина Штефана, відомого рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче висловилися за возз'єднання краю з Великою Україною. За ініціативою громадських діячів краю розпочалася підготовка до проведення Всекарпатського Конгресу. Напередодні його відкриття відбулися важливі події у Рахові і Ясіні. Саме там за рішенням Гуцульської Народної Ради була проголошена Гуцульська Республіка. Голова Гуцульської Народної Ради побував у Станіславі й передав урядові ЗУНР рішення про приєднання краю до України. Однак уряд Угорщини виступив з рішучим протестом проти цього кроку.

Угорсько-український конфлікт намагалися вирішити шляхом переговорів керівники Угорщини і ЗУНР. Угорці зажадали відмови ЗУНР від Закарпаття. На цю вимогу галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття має назначити плебісцит, проведений за участю нейтральних спостерігачів, і Паризька мирна конференція. Однак угорські власті вирішили вдатися до сили. Вони направили до Ясіні своїх вояків для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Республіка не скорилась. Терміново були сформовані повстанські загони з добровольців, а командування УГА розробило план наступальної операції для своїх військ. Однак у розвиток подій втрутилася Румунія, її регулярні війська окупували Великий Бичків, Луч, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії, яка розпочала жорстокий терор.

21 січня 1919 р. в Хусті зібрався Всекарпатський Конгрес, на який з’їхалося  420 делегатів. Вони відхилили претензії угорських властей щодо Руського Краю, висловили вдячність ЗУНР за її підтримку і заявили про приєднання земель, заселених карпатськими українцями, до Соборної України. Конгрес прийняв рішення не посилати своїх послів до угорського парламенту, висловив прохання, щоб українські війська захистили землі, заселені русинами-українцями в Угорщині. Конгрес обрав постійний виконавчий орган — Центральну Народну Раду у складі ста чоловік. Отже, рішення всеукраїнських зборів угорських українців були спрямовані на захист інтересів українського народу, вони створили певні умови для забезпечення соборності українських земель. Однак реалізувати ці національні прагнення не вдалося.

Як засвідчив подальший розвиток подій, сили, що брали участь у вирішенні закарпатського питання, були неоднорідними. Гуцульська армія і громадсько-політичні об'єднання, які відстоювали свободу і соборність українських земель, не були підготовлені такого мірою, щоб реалізувати наміри трудящих Закарпаття. До того ж вони зазнали важких втрат, і Республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл проіснувала тільки до червня 1919 р. Ясінь окупували румунські війська. За цих умов Чехословаччина висловила власні претензії щодо Закарпаття. 18 листопада 1918 р. «Рада русинів» у СІЛА за сприяння президента В. Вільсона заявила про свою згоду на окупацію Чехословаччиною територій, населених «угорськими русинами» Однак Угорщина не збиралася відмовлятися від своїх замірів щодо Закарпаття.

Перемоги й поразки засвідчили перед усім світом, що українство прагне до соборності своїх земель, до незалежності й свободи. Разом з тим розвиток подій показав, що вони не завжди виявляли готовність до згуртування своїх сил, а правителі сусідніх держав не шкодували зусиль, щоб утримати та захопити українські землі, не допустити самовизначення українства.

Державотворчі процеси в ЗУНР. Складний процес державотворення на західноукраїнських землях мав свої особливості. Одна з них полягала в тому, що законодавча база проголошеної держави створювалася за умов війни, нав'язаної Республіці мілітаристськими та націоналістичними силами Польщі, які не хотіли примиритися з незалежністю Східної Галичини. При будівництві національно державного урядові ЗУНР та її політичним інститутам доводилося зважати на притаманні галицькому суспільству риси й запроваджувати нове законодавство, яке ґрунтувалося б на демократичних принципах. Основна увага приділялася розбудові урядово-адміністративного апарату, визначенню соціально-економічних параметрів внутрішнього розвитку української державності, створенню умов для визнання незалежності Республіки на міжнародній арені. Однак існуючі реальності не могли не відбитися на темпах та змісті державної політики УНР.

Для втілення в життя проголошених намірів було сформовано уряд — Державний Секретаріат, який згодом став називатися Радою Державних Секретарів ЗУНР. Його очолив Кость Левицький, адвокат за фахом, колишній депутат австрійського парламенту і галицького сейму. В уряді переважали представники партійних структур минулої австрійської доби. Однак уряд молодої держави діяв недовго. На початку грудня К. Левицький заявив про те, що він складає з себе повноваження прем'єра. Причини цього кроку повною мірою не з'ясовані. Сучасні історики М Р. Литвин та К. Є. Науменко стверджують, що відставка уряду була викликана розходженням у поглядах К. Левицького і Є. Петрушевича, які входили до різних фракцій Української національно-демократичної партії.

Новий урядовий кабінет очолив правник Сидір Голубович, який також опікувався фінансами, торгівлею і промисловістю. До складу уряду входило 14 секретарів. Більшість у ньому становили націонал-демократи, два місця належали радикалам. Внаслідок успішного наступу польських військ уряд ЗУНР змушений був переїхати зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава. Тут було створено комітет у складі десяти осіб, який виконував функції глави держави. Голова комітету Є. Петрушевич став іменуватися президентом.

Функції вищої законодавчої влади в Республіці виконувала Українська Національна Рада. Перші кроки державотворчої діяльності показали, що в її складі недостатньо представлені повітові міста і села. Тому вирішено було провести довибори до Національної Ради. В неї ввійшли практично всі українські політики. Найбільшою була фракція національних демократів, очолюваних А. Горбачевським, менш численними були групи радикалів (Л. Бачинський) та соціал-демократів (С. Вітик). Всього у складі Ради налічувалося 150 депутатів. За соціальним складом більшість депутатів становили селяни-середняки, інтелігенція і клерикали. Практично весь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкотували вибори, а євреї не хотіли бути втягнутими в українсько-польський конфлікт. Узагалі ж до Національної Ради потрапили найзначніші люди краю.

Українською Національною Радою безпосередньо керували її президент Є. Петрушевич, його заступники, секретарі й начальники сеймової канцелярії. У своїй роботі вони спиралися на послів сеймових комісій — закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та інших. Для оперативної роботи 4 січня 1919 р. було обрано Президію Ради, яка опікувалась кадровими питаннями уряду, апробувала закони, ухвалені Радою.

Національна Рада здійснила перші кроки по формуванню місцевих органів влади — повітових національних рад та їхніх виконавчих органів — повітових комітетів. На місцях обиралися також державні повітові комісари, які керували фактично всіма цивільними організаціями повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові та окружні коменданти. Спочатку комісарів обирали на повітових Радах, згодом це право було передано Державному Секретаріатові внутрішніх справ. Він призначав повітових комісарів, які, у свою чергу, призначали сільських і містечкових комісарів. В органах місцевої адміністрації поряд з українцями було чимало поляків, а також німецьких та чеських колоністів.

Згодом Державний Секретаріат внутрішніх справ узагальнив досвід місцевої адміністрації і розробив проект Закону про повітові трудові Ради. Передбачалося, що нова адміністрація обиратиметься загальним голосуванням, а комісари будуть підконтрольні Раді. Однак цим демократичним замірам не судилося здійснитися. У травні розпочався широкомасштабний наступ поляків на ЗУНР.

Для забезпечення громадського порядку створювалися правоохоронні органи. Зокрема, формувалися нова жандармерія та міліція, переважно на добровільних засадах. Для наведення належного порядку в формуванні цієї державної структури в листопаді було створено команду державної жандармерії ЗУНР. Її першим комендантом призначено майора Л. Індишевського. Команда (згодом вона стала називатися корпусом жандармерії) безпосередньо підпорядковувалася Державному Секретаріатові військових справ.

Переможний листопадовий виступ українців розхолодив більшість його керівників. До того ж перші бої у Львові з польськими частинами також були успішними для галичан. Внаслідок цього створення регулярної Української Галицької армії розпочалося із запізненням, вона формувалася повільно, безсистемно, зв'язки з провінцією були слабкими. Щоправда, 5 листопада Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до українського народу з відозвою «Під зброю!», в якій обґрунтовувалась необхідність створення власної армії. Автори відозви закликали людей добровільно записуватися до української армії. Цей документ швидше благав, а не зобов'язував громадян молодої республіки ставати в лави її захисників. Лише 13 листопада прем'єр К. Левицький і Державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський обнародували указ про мобілізацію громадян до Галицької армії. Того ж дня було прийняте рішення про поділ території на військові області та округи, затверджено текст військової присяга.

По суті, протягом грудня-січня, вже в ході українсько-польської війни, велася організація Галицької армії, формувалися корпуси, бригади, курені. Ядром УГА став легіон Українських січових стрільців, сформований у складі австрійської армії напередодні Світової війни. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. вояків, у січні 1919 р. — 70 тис., а через півроку вже 100 тис. Такі досить значні національні збройні сили вдалося створити завдяки патріотизму широких верств населення Західної України, які вважали своїм першочерговим обов'язком захистити відроджену Українську державу. Не вистачало командних кадрів, особливо вищої ланки. Отож довелося скористатися послугами австрійських та німецьких офіцерів.

З перших днів свого існування українська влада намагалася створити сприятливі умови для утвердження демократії, нормального функціонування громадсько-політичного життя. Активізували свою діяльність політичні партії, громадські організації. Вони легально проводили свої з'їзди, конференції та наради. 22—23 березня 1919 р. відбувся з'їзд Української радикальної партії. В політичній дискусії взяли участь керівники держави й рядові члени партії. З'їзд висловився за республіканську форму правління самостійної України, за широку автономію областей УНР, забезпечення громадянських і політичних свобод, відокремлення церкви від держави, лібералізацію сімейного законодавства, соціалізацію крупної промисловості, торгівлі і банків, забезпечення широкої участі робітників і службовців в управлінні виробництвом, якнайшвидше проведення земельної реформи в інтересах малоземельного і безземельного селянства. Новообрану управу партії очолив Л. Бачинський.

28—29 березня відбувся з'їзд Української національно-демократичної партії. На ньому виступили К. Левицький, Є. Петрушевич, Р. Перфецький, О. Попович, І. Куровець та інші керівники держави й партійні діячі. Голова УНДП К. Левицький у своїй доповіді наголосив, що партія докладе всіх зусиль для будівництва «народної республіки на основах демократизму, поступу та соціальної і політичної справедливості для всього народу». З'їзд виступив на захист інтернованих українців на окупованих землях, засудив «насильства румунів на Буковині», надіслав на фронт привітання мужнім захисникам краю. Учасники з’їзду з великою увагою заслухали вітальну телеграму з Наддніпрянщини від голови Української народно-республіканської партії О. Ковалевського, в якій висловлювалося бажання, «щоби спільними зусиллями української демократії було здобуте право на незалежне існування Української Народної Республіки».

Плюралізмом думок щодо розвитку української державності виділялась робота селянсько-робітничого (трудового) з’їзду, що відбувся 30—31 березня за участю 1200 делегатів. На ньому були представлені радикали (українські і єврейські), соціал-демократи, комуністи (представники щойно створеної компартії Східної Галичини — КПСГ), сіоністи, незалежні депутати тощо. Основний доповідач, соціал-демократ О. Безпалко, запропонував «дійти згоди з українськими більшовиками» й надіслати до Києва делегацію для переговорів, розширити склад Національної Ради, замінити нинішній «Державний Секретаріат» на «соціалістичний секретаріат». О. Назарук, висловивши довіру українському уряду, водночас запропонував забезпечити в ньому представництво селян та робітників, терміново мобілізувати до війська «інші національності, що живуть побіч нас на нашій землі». В. Темницький засудив втручання Антанти у внутрішні справи ЗУНР.

Посланці від робітництва домагалися якнайшвидшого введення 8-годинного робочого дня, контролю за виробництвом, реального соціального захисту престарілих та інвалідів, заборони праці дітей та підлітків до 16 років, конфіскації великих маєтностей і продажу земельних ділянок бідноті за доступними цінами, розширення мережі шкіл і курсів, створення дешевих їдалень тощо.

Делегати запропонували додатково кооптувати до Національної Ради 45 селян і 15 робітників. В ухваленій ними резолюції зазначалося, що «з'їзд щиро вітає пролетаріат цілого світу, закликає делегатів організувати селянсько-робітничі союзи та домагатися створення одного уряду для всієї України».

В підтримку нової державності висловився і з'їзд духовенства (7—8 травня). Його учасники, зокрема, закликали згуртуватись «до спільної праці для укріплення української державності на християнських основах та забезпечення нашій державі приналежного їй становища в сім'ї всіх культурних народів світу».

Перші кроки державотворчої діяльності нової влади свідчили про її прагнення збудувати правову державу та демократичне суспільство. Цьому чинили опір ті політичні сили, які орієнтувалися на більшовицькі уряди Росії та України. Слід зазначити, що боротьба радянської влади за мир, декрети ленінського уряду про землю, націоналізацію фабрик і заводів тощо привертали увагу широких верств населення західноукраїнських земель, сприяли появі серед нього прихильників «російських порядків». Чимало активних прихильників ідей радянської влади виявилося серед колишніх солдат-галичан австрійської армії, що поверталися з російського полону. А їх налічувалося, як засвідчують архівні джерела, близько 150 тис. чоловік. Поширювали ідеї більшовизму й окремі учасники та очевидці подій в Росії. Серед них уже були комуністи та активісти робітничо-селянських рад. До того ж у Галичині ліві соціал-демократи, молоді драгоманівці прагнули до рішучого революційного очищення суспільства. Вони почали об'єднуватися в Інтернаціональну революційну соціал-демократичну спілку. Нове угруповання, до речі, чи не єдине зі всіх політичних об'єднань краю, привітало «жовтневий переворот у Росії». Власне, ці сили й стали організаторами перших у Східній Галичині комуністичних гуртків і груп, які в лютому 1919 р. об'єдналися у Станіславі в компартію Східної Галичини (КПСГ). її очолив К. Саврич, який раніше перебував у російському полоні.

Ця комуністична організація відразу ж активно включилися в боротьбу за владу. Під її впливом почали створюватися робітничі та селянські ради.

Активісти рад та комуністи у своїй діяльності спиралися на Селянсько-Робітничий Союз (СРС), що виник у грудні 1919 р. в Станіславі і діяв легально. Виникнення СРС, як стверджує/один із дослідників галицької історії М. Кругляк, було значною мірою реакцією народних мас на пасивність соціальної політики галицьких партій. Під егідою СРС у березні 1919 р. відбувся селянсько-робітничий з'їзд. На ньому представники легальних партій, делегати-комуністи, члени СРС виступили за «організацію робітників і селян у Ради», переобрання українського уряду, а також за введення до складу Національної Ради/ представників Селянсько-Робітничого Союзу. Однак 4 квітня 1919 р. сесія Національної Ради відхилила вимоги з'їзду про кооптацію до парламенту представників Союзу, мотивуючи це тим, що вони не обиралися загальним голосуванням. Разом з тим Національна Рада задовольнила деякі вимоги легальної опозиції, зокрема, прийняла закон про земельну реформу. Уряд ЗУНР був обізнаний з тим, що опозиція консолідується, однак до її замірів та дій ставився лояльно. Державний Секретаріат перейшов у наступ проти опозиції лише після того, як 14—15 квітня розпочалося дрогобицьке збройне повстання. Його очолив революційний комітет, керівне ядро якого складали комуністи В. Коцко, Г. Михаць, І. Кушнір. Повсталі робітники та міліціонери захопили центр міста, зайняли вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Повстання проводилося під радянськими гаслами і було прямим викликом урядові ЗУНР. У Дрогобичі об'єднана робітничо-селянська рада була проголошена органом державної влади. Дрогобицька рада надіслала привітання радянським урядам України і Угорщини, заявила про свою солідарність з ними в боротьбі проти міжнародної буржуазії. Негайно мобілізовані сили жандармерії за підтримки галицького війська вже наступного дня придушиш виступ.

Отже, вимоги різних політичних сил і соціальних верств були неоднаковими, нерідко й протилежними. Одначе вони змушували Національну Раду та уряд критично аналізувати свою діяльність, вносити необхідні корективи, розробляти нове демократичне законодавство. Особлива увага приділялася підготовці нового виборчого закону, на основі якого передбачалось провести вибори до сейму. Після детального обговорення Закон про вибори до сейму ЗУНР був прийнятий 15 квітня 1919 р. на сесії Національної Ради. Він передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куріях 160 депутатів від українського населення краю, 33 — від польського, 27 — від єврейського і шести — під німецького Право висунення кандидатів у депутати надавалось партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Для представників кожної народності утворювались окремі виборчі округи. Особливі вимоги ставилися до громадських виборчих комісій, члени яких зобов'язувались складати письмові присяги. Однак вибори до сейму не відбулися - перешкоді став травневий наступ польської армії.

У Республіці всі нації користувалися рівними правами у громадському житті. Гарантувалися свобода слова, недоторканність особи, право на збори та організацію спілок і товариств. Було ліквідовано цензуру. Утвердженню демократичного суспільства мав сприяти і Закон про громадянство, прийнятий 8 квітня 1919 р. Відповідно до закону громадяни Республіки та «особи-чужинці» мали право покинути ЗУНР. Водночас суттєво ускладнювалася можливість отримання громадянства ЗУНР вихідцями із Наддніпрянщини, оскільки закон вимагав обов'язкової належності до якоїсь галицької громади.

10 березня Українська Національна Рада оголосила амністію політв'язням, засудженим до 1 листопада 1918 р. Проти деяких нововведень української влади виступила частина духовенства, головним чином польського походження. Декотрі з них були інтерновані владою. Митрополит А. Шептицький звернувся до уряду з проханням звільнити всіх інтернованих римо-католицьких священиків. Це прохання було виконане.

Нова українська влада розпочала створювати систему народної освіти. В прийнятому 13 лютого 1919 р. Законі публічні школи оголошувалися державними, а вчителі — державними службовцями. Згідно з розпорядженням Держсекретаріату освіти і віросповідань усі педагоги державних шкіл зобов'язувалися скласти професійну присягу на вірність ЗУНР. Дозволялося засновувати приватні школи. Українська мова стала основною у всіх державних школах, проте національним меншинам, зокрема полякам і євреям, надавалося «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом від 14 лютого 1919 р. націоналізовано українські приватні гімназії в ряді міст, а також учительські семінарії. Було відкрито 30 українських середніх шкіл, у тому числі 20 гімназій, 7 учительських семінарій, Забезпечення навчальних закладів педагогічними кадрами, підручниками проходило з великими труднощами. Не вистачало дипломованих педагогів, більшість з яких добровільно пішла до Галицької армії. Це змусило Держсекретаріат освіти приймати на службу старшокурсників з університетських студій тощо.

Державний Секретаріат намагався забезпечити функціонування державних середніх шкіл для національних меншин. Зокрема, у Станіславі та інших містах працювали польська, німецька і єврейська державні гімназії. Влада дозволила засновувати й приватні гімназійні курси, але за умови, що «власник — засновник школи буде громадянином нашої республіки та виконуватиме всі постанови шкільних властей».

В Республіці, яка стояла на засадах справедливого вирішення національного питання, важливого значення надавалось вивченню та запровадженню української мови. Національна Рада 15 лютого 1919 р. прийняла закон «Про мови». Згідно з цим законом на території республіки українська мова проголошувалася державною, а її вживання в державних установах вважалося обов'язковим. Водночас національним меншинам надавалось право усного і письмового діалогу «їхньою материнською мовою» із державними та громадськими структурами. Така політика знаходила підтримку в середовищі національних меншин. В редакційній статті одного з тижневиків заявлялося з цього приводу: «Ми — національна меншість і повинні з тим рахуватись. Тому вважаємо святим обов'язком не дратувати розпаленого антагонізму народів, не будувати доріг, що нас ділять, а шукати тих, які би нас об'єднували».

За часів австро-угорської монархії основними землевласниками на українських землях були поміщики-неукраїнці — поляки у Східній Галичині, румуни й поляки на Буковині, мадяри — на Закарпатті. Майже 80 відсотків селян, переважно українців, були малоземельними і безземельними. Все це спонукало уряд зайнятися проблемами села. У січні створено спеціальну комісію для розробки програми земельної реформи. Комісія зволікала з підготовкою проекту закону. Наростали протести та невдоволення селянства. Майже 1200 учасників робітничо-селянського з'їзду, що відбувся у Станіславі ЗО—31 березня 1919 р., висунули як головну вимогу — надання землі галицькому селянству. Після тривалих дискусій Закон про земельну реформу був ухвалений 14 квітня 1919 р. Проте він визначив лише основи аграрних перетворень. Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння — поміщицького, державного, церковного. Передбачалося вже після війни розподілити угіддя між безземельними і маломельними. При цьому в першу чергу землю мали отримати бійці Української Галицької армії та їх сім’ї. Передбачалося також створення зразкових господарств, виділення земельних ділянок для сільськогосподарських закладів, промислових підприємств, освітніх установ. Ліси мали перейти під контроль держави. Заборонялося самовільне захоплення і розподіл земель, порушники закону каралися шестимісячним ув'язненням. Конфіскована земля переходила в земельний фонд, в розпорядження земельних і повітових комісій, а також комісій при сільських громадах. Отже, передача землі селянам затягувалася. Закон обминув важливе питання, вирішення якого відкладалося до наступного сейму: яку ціну мав заплатити селянин за земельний наділ. Невдоволення бідноти зростало, під час посівів вона самовільно захоплювала поміщицькі землі Для ліквідації конфліктів на селі властям не раз доводилося залучати загони жандармерії і навіть війська.

Світова війна підірвала сільське господарство, зруйнувала залізничний транспорт. Не вистачало продуктів харчування, справжнім лихом стали епідемічні захворювання. До того ж Польська ліквідаційна комісія проголосила економічну блокаду Галичини. В умовах воєнної розрухи уряд змушений був монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, інших продуктів сільського господарства. Здійснювалися заходи щодо раціонального вживання та розподілу продуктів харчування, посилення боротьби з розкрадачами та спекулянтами.

В цих надзвичайно важких умовах значну допомогу Республіці надала Наддніпрянщина. З ініціативи міністерства народного господарства УНР у Станіславі було відкрито спеціальне представництво, яке вирішувало всі організаційні питання, пов'язані з поставками харчових продуктів населенню Галичини та Буковини. Завдяки зусиллям наддніпрянського Червоного Хреста у Зборові було відкрито харчовий пункт, який постачав продуктами голодуючі села.

Після певної підготовки в Республіці було проведено грошову реформу. З 4 квітня 1919 р. в обіг запроваджувалася нова валюта — гривні І карбованці. Однак стримати інфляційні процеси не вдалося.

Кровопролитна війна звела нанівець реформаторські плани нової влади.

Зовнішньополітична орієнтація ЗУНР. Об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою. З часу проголошення ЗУНР вона намагалася утвердитися на міжнародній арені як незалежна держава, суб'єкт міжнародного права. Вже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада направила телеграфом ноти сусіднім країнам, в яких повідомлялося про утворення Української держави. Суттєву допомогу в цьому молодій Республіці надав шведський уряд та його посольства, які передали державам світу ноти президента Є. Петрушевича. Того ж дня вранці уряд ЗУНР сповістив Київ про те, що у Львові та Перемишлі «вся влада перейшла в українські руки». Невдовзі ЗУНР визнали Українська Народна Республіка, Австрія, Німеччина, Чехословаччина, Угорщина. Були встановлені дипломатичні відносини з Югославією, Італією, Канадою, Бразилією та Ватиканом.

Особливу увагу приділяла ЗУНР об'єднанню з Великою Україною. Галичани пильно слідкували за розвитком подій на східних українських землях. З ознайомлювальними місіями сюди неодноразово приїздили галицькі парламентарі. Перший український посол, член Центральної Ради Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1918 р. Через кілька місяців його змінив В'ячеслав Липинський.

— відомий   історик і політик, один з організаторів Української демократично-хліборобської партії. Політичну підтримку галичанам надав Український Національний Союз, який у своїй заяві про внутрішнє й зовнішнє становище України висловився за об'єднання «в один державний організм всіх заселених українцями земель... як-то

— східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підлящини, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно української Доншини, Чорноморії, Кубані...»

Активними прихильниками об'єднання обох Республік були військові, які в умовах польсько-української війни найбільш гостро відчували необхідність взаємопідтримки. 8 листопада 1918 р. Національна Рада делегувала до Києва О. Назарука та М. Шухевича, які вели переговори з гетьманом П. Скоропадським про надання військової та морально-політичної підтримки Галичині. Гетьман обіцяв направити з Києва курінь січових стрільців (1300 чол.), а також виділити 2 млн. доларів, кілька вагонів амуніції, ескадрилью літаків. Український Національний Союз, який у цей час готував повстання проти гетьмана, всіляко намагався зірвати цю акцію. Особливо категорично виступав проти відправлення січових стрільців на західні землі В. Винниченко. Під тиском УНС стрілецька Рада в Білій Церкві вирішила: «Київ важливіший за Львів, виїзд січових стрільців приведе до того, що повстанці Києва не візьмуть, а січові стрільці Львів не втримають».

10 листопада 1918 р. Національна Рада доручила Державному Секретаріатові «виробити потрібні заходи для з'єднання усіх українських земель в одну державу». Тим часом під тиском Директорії гетьман зрікся влади, передав державний скарб урядові й виїхав за кордон. Директорія знову відновила Українську Народну Республіку.

1 грудня 1918 р. у Фастові між ЗУНР і УНР було підписано «предвступний договір» про злуку обох держав. У першому пункті цього документа наголошувалося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявила цим непохитний намір злитися у найкоротшім часі в одну державу з Українською Народною Республікою, заявила свій намір перестати існувати як держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку» Текст договору мав бути опублікований за згодою урядів, Його підписали: від УНР — В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, від ЗУНР — Л. Цегельський, Д. Левицький.

Підсумки переговорів стали предметом серйозних дебатів. Проти об'єднання виступив посол УНР у Відні В. Липинський. Він радив лідерам ЗУНР не йти на негайну І беззастережну злуку, бо, мовляв, майбутнє УНР — непевне. Антанта, говорив він, планує відбудову Росії в її колишніх межах, тому західноукраїнські землі мають більше шансів, аніж УНР, на отримання незалежності з рук Антанти, оскільки вона відстоює право народів колишньої Австро-Угорщини на самовизначення. Непевність у стабільності влади Директорії висловлював і Д. Левицький. Лідери Галичини побоювалися, що в разі перемоги білогвардійців УНР може бути включена до складу Російської імперії. Проте більшість членів Національної Ради дотримувались іншої думки.

Справа Східної Галичини, наполягали вони, ще не вирішена Антантою. І краще утриматися від остаточного рішення, а в самому Законі про об'єднання закласти гарантії національної територіальної автономії краю. Згодом Л. Цегельський писав, що депутати мали таке відчуття, ніби вони здорову частину України пришивають до зараженого божевіллям організму. Певні вагання керівників ЗУНР, імовірно, пояснювалися й тим, що вони до кінця не довіряли ні консерваторові гетьманові П. Скоропадському, ні соціалістам Директорії.

Національна Рада, беручи до уваги складність ситуації, вирішила видати Закон про об'єднання українських держав. З січня 1919 р. вона затвердила «Предвступний договір» і доручила Державному Секретаріатові продовжувати розпочаті переговори для укладення договору. Народні маніфестації, військовий парад у Станіславі, які відбулися на честь омріяного віками єднання, свідчили за те, що українці Республіки вітають цю історичну подію. З особливим ентузіазмом документ про Злуку зустріла Галицька армія. Її настрій був відображений у спеціальному Універсалі, виданому державним секретарем полковником Д. Вітовським.

16 січня 1919 р. делегація ЗУНР, очолювана Л. Бачинським та С. Витвицьким, виїхала зі Станіслава до Києва.

У складі високої делегації було 36 представників від Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Урочиста церемонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії у присутності десятків тисяч киян. Першим виступив голова галицької делегації Л. Бачинський. Він, зокрема, сказав: «Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народної Республіки. На цій історичній площі... стоїмо оце ми, законні й вольними голосами нашого народу вибрані представниками Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, та доносимо Вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми... власною волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одне велике тіло, соборну та суверенну державу...» Л. Цегельський — державний секретар закордонних справ ЗУНР зачитав грамоту до Директорії. У відповідь голова Директорії В. Винниченко надав слово членові Директорії Ф. Швецю, який урочисто проголосив Універсал про Злуку. Акт Злуки відбив прагнення обох частин української нації до державної єдності. В Універсалі Директорії УНР з цього приводу наголошувалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмерли кращі сини України. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі устремління своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро й щастя робочого народу».

23 січня 1919 р. в Києві розпочав свою роботу Трудовий конгрес. Після кількох виступів було запропоновано проголосувати за Акт Злуки. За державне об'єднання обох Республік висловилися практично всі присутні (за винятком двох делегатів). Представників Національної Ради було введено до складу Трудового конгресу, а голова Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевич став членом Директорії, Відтепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною областю УНР. Остаточно ратифікувати Акт про об'єднання мали Всеукраїнські Установчі Збори. До того часу Західна область УНР залишалася самостійним державним утворенням. Трудовий конгрес передав свої повноваження Директорії, надавши їй право видавати закони, які мали затверджуватися на наступних сесіях конгресу. Директорія, таким чином, перетворилася з чисто Наддніпрянського органу в тимчасовий орган верховної влади Соборної України. Однак до скликання Всеукраїнських Зборів справа не дійшла з причини окупації Східної Галичини Польщею.

Об'єднання обох Республік загалом відповідало життєвим інтересам українського народу, який до цього майже шість століть був пошматований сусідами. Тому, безперечно, широкі маси прагнули співжиття, етнічного об'єднання. Однак з проголошенням Акту про Злуку це завдання не було вирішене. Колишній прем'єр-міністр уряду УНР І. Мазепа заявляв з цього приводу, що саме проголошення української соборності було великим історичним актом, «але фактично воно мало лише декларативне значення». Проте у військовому аспекті Акт Злуки забезпечив певну координацію зусиль обох сторін на фронті. Армія Української Народної Республіки розпочала бойові дії проти польських інтервентів на Волині. Державне об’єднання дало змогу галичанам отримувати певну допомогу від УНР озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Однак через воєнне та міжнародне становище все це не могло мати для ЗУНР вирішального значення.

Між урядами УНР та ЗУНР існували суперечності з питань стратегії і тактики боротьби за незалежну Українську державу. Уряд УНР вважав за можливе укласти союз із радянським урядом, щоб спільно діяти проти армії Денікіна. Уряд ЗУНР, навпаки, схилявся до союзу з Денікіним, аби мати розв'язаними руки для боротьби з Польщею та радянською Росією. Тому-то продовжували існувати два уряди і дві армії. Канадський історик Орест Субтельний стверджує, що теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство, однак на практиці західноукраїнський уряд мав ефективніший апарат управління, сильнішу армію й тому прагнув здійснювати самостійну політику. Стали на заваді й ідейні переконання: до складу Директорії входили представники лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Тому, обмінюючись компліментами, східняки звинувачували галичан у «реакційності», а ті, в свою чергу, називали перших «напівбільшовиками». Становище в тодішньому українському таборі М. Шаповал характеризував так: «На Україні було дві українські армії, два уряди... дві дипломатії, лише була одна земля і один народ... Двовластя ніде на світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба».

Особливо позначилася на відносинах обох Республік політика С. Петлюри. На початку лютого 1919 р. під натиском більшовицьких військ Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. Майже безвихідне становище УНР вимагало рішучих дій, пошуку зовнішньої підтримки. Представники Директорії відправилися до Бірзули для ведення переговорів із начальником штабу військ Антанти на півдні України. Вони зажадали, щоб союзники визнали УНР і надали українцям воєнну допомогу. Але під натиском частин Червоної армії Директорії невдовзі довелося відступити до Жмеринки, а потім до Проскурова, де 11 березня відбулася державна нарада. Більшість її учасників виступила з вимогою припинити переговори з командуванням Антанти в Одесі й шукати порозуміння з більшовиками.

Проти такої позиції виступив С. Петлюра. Як стало згодом відомо, в умовах особливої секретності він зустрівся з посланцем Ю. Пілсудського майором Заглобою-Мазуркевичем. Через кілька днів петлюрівський емісар — полковник Б. Курдиновський, наділений широкими повноваженнями, побував у Варшаві, де вів переговори польським прем'єром І.Падеревським. 28 травня 1919 р. вони підписали угоду, в якій було зафіксоване прохання Петлюри до Польщі «надати допомогу і підтримку». Зі свого боку, С. Петлюра зобов'язувався «укласти з польським урядом договір, що ґрунтувався б на таких основних принципах: відмова від будь-яких прав на Східну Галичину, визнання Західної Волині «невід'ємною частиною Польщі», підлеглість УНР Польщі в зовнішньополітичних питаннях.

9 серпня, і знову ж таки таємно від уряду ЗУНР, до Варшави направлено чергову надзвичайну місію на чолі з П. Пилипчуком. Ішлося, як і на попередній зустрічі, про термінову підтримку уряду С. Петлюри Польщею в боротьбі проти більшовиків.

Склалася дивна ситуація: Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, вела проти неї відкриту війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, захоплювала території, які вважалися безпосередньою частиною УНР, а керівництво останньої обмінювалося дипломатичними місіями з Варшавою. Така політика Директорії призводила до повсякденних втрат від агресії, завдавала непоправної шкоди становленню Української держави як одного цілого, повноправного державного суб'єкта. За таких умов уряд ЗУНР в односторонньому порядку розірвав Акт про Злуку. Про це, зокрема, заявила офіційна дипломатична делегація ЗУНР посольству УНР у Варшаві й урядові Польщі 4 грудня 1919 р. Денонсація договору про державне об'єднання двох Республік стала ще однією трагічною сторінкою в історії українського народу. І все ж Акт Злуки обох частин України залишився символом споконвічних прагнень українського народу до возз'єднання.

Важливою складовою зовнішньої політики ЗУНР була орієнтація на Антанту. Особливо великі надії покладалися на СІЛА. 26 листопада Є. Петрушевич надіслав дипломатичну ноту президентові СІЛА Вудро Вільсону. В ній повідомлялося про утворення держави, заселеної українцями, а також висловлювалося прохання до президента допомогти у припиненні кровопролиття в краї, виступити в ролі арбітра українсько-польського конфлікту. До країн Антанти надсилалися ноти, заяви, виїздили численні українські делегації. Проте дипломатичні акції не дали позитивних наслідків, симпатії країн Заходу віддавалися Польщі. Особливу активність у цьому відношенні виявляла Франція. «Створення Великої Польщі, — зазначав англійський прем'єр Ллойд Джордж, — було одним із головних намагань французької воєнної політики». Франція прагнула посилити Польщу на противагу Німеччині. Західні країни боялися, що у випадку існування незалежної ЗУНР їхні корпорації можуть втратити свої інвестиції в нафтовій індустрії Галичини. Антанта прагнула створити з Польщі «санітарний кордон проти більшовизму». Була ще одна суттєва причина, яка відштовхувала західні країни від ЗУНР. її сформулював обізнаний в тогочасних міжнародних справах український дипломат Михайло Лозинський: «Трагедія полягала в тім, що ні Антанта, ні більшовики не   хотіли допустити до державної самостійності Україну, тому   не думали сповняти тих надій, які на них покладалися».

Проте уряди Франції, Англії та США не були заінтересовані в повній ліквідації ЗУНР. У боротьбі проти більшовиків вони намагалися використати й стотисячну армію ЗУНР. Тому відносини між Польщею і Україною набували міжнародного значення, торкаючись глобальної політики великих держав. Вперше увага керівного органу Паризької конференції — Вищої Ради — до українсько-польської війни була виявлена на засіданні Ради 21 січня 1919 р. Від імені Антанти голова американської місії у Східній Європі Кулідж запропонував вихід: припинити польсько-українську війну, досягти угоди між воюючими сторонами. Адже «обидві ці сили, — зазначив він, — можуть бути використані проти більшовиків». Для виконання цього плану до Станіслава 5 лютого прибула франко-англійська місія, яку очолював французький генерал Бартелемі. Від імені Паризької конференції генерал представив проект угоди, що передбачала припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею українським військам пропонувалось відійти на схід. До Польщі відходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. Як зазначив М. Лозинський, це було «одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям».

Після гострих дебатів було підписано тільки договір про перемир'я. Вранці 25 лютого всі бойові дії припинилися. Проте війська залишилися на старих позиціях. З метою посилити тиск на керівництво ЗУНР Бартелемі запросив для участі в переговорах Симона Петлюру. Останній погодився підтримати ультиматум за умови, що Антанта визнає УНР і ЗУНР та надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. Галичанам він наполегливо пропонував укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бартелемі. Генерал попередив делегацію ЗУНР: якщо вони не приймуть умов Антанти, то матимуть справу з армією генерала Галлера. Однак запропоновані місією Бартелемі умови Рада держсекретарів ЗУНР відкинула. Це означало, що спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути обидві армії на схід провалилася.

Ще одна спроба досягти перемир'я між Україною і Польщею була зроблена в травні переговорною комісією, очолюваною генералом Бота. Умови перемир'я були схвалені державами Заходу, прийняті українською стороною, але цього разу відхилені поляками. Польща хотіла виграти час і поставити західні країни перед фактом. Ще в квітні сюди прибула з Франції польська армія під командуванням генерала Галлера у складі трьох дивізій.

Переправлені до Польщі за рішенням Вищої Ради, ці війська мали використовуватися для захисту Польщі від більшовиків. Польський прем'єр-міністр запевнив, що ці війська не будуть використані проти українців. Однак після прибуття до Польщі ця добре озброєна західними країнами армія була відразу ж переправлена на український фронт, де з 15 травня розповзлася по Галичині, захопила Тернопіль.

Складалося враження, що Антанта навмисне санкціонувала переправлення військ із Франції для створення переваги Польщі у війні проти України. Так, у цей час Вища Рада в Парижі своєю постановою дозволила «уповноваженим силам Польської республіки ввести свої підрозділи аж по р. Збруч», тобто до колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Російською імперією. З благословення Антанти польські загарбники перейшли в рішучий наступ. Залишки УГА 16—18 липня переправилися за Збруч, на територію, яку контролювали війська Директорії. З польською окупацією Галичини припинила своє існування ЗУНР. Її уряд, опублікувавши анти окупаційний маніфест, самоліквідувався. Є. Петрушевич через Румунію виїхав до Відня.

Українське питання на Паризькій мирній конференції. Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів. Акт Злуки УНР і ЗУНР надав можливість українцям направити на міжнародну конференцію в Парижі спільну делегацію. її керівником був інженер Г. Сидоренко, заступником — державний міністр закордонних справ уряду ЗУНР В. Панейко. Вона мала вирішити два завдання: добитися визнання Української держави за кордоном й укласти угоду про її підтримку. Однак українська делегація не зустріла розуміння в Парижі. Вона не була визнана й допущена на конференцію. Керівники західних країн розглядали українське питання лише як частину російського. Вони хотіли бачити в майбутньому Росію демократичною країною, а тому виступали проти її розчленування. До того ж західні держави були погано обізнані з ситуацією в Україні, не чітко уявляли характер і зміст українського національно-визвольного руху.

Ллойд Джордж, зокрема, так висловився щодо українського питання: «До автономії — можливо, але щодо повного відокремлення від Росії, я думаю, що це тимчасовий рух».

Українсько-польський конфлікт, що розпочався в листопаді 1918 р., після того як українські сили оволоділи Львовом, переріс у справжню війну між українською і польською арміями. Сили були нерівними, і польські війська окупували західноукраїнські землі.

Окупація польськими військами Східної Галичини ще не означала її приєднання до Польщі, але зона започаткувала цей процес, завершений 15 березня 1923 р. рішенням західних країн про східні кордони Польщі. Воно остаточно розв'язало руки окупаційній владі для широкого наступу на національні та соціально-економічні права українського населення краю. Отже, українське питання не було розв'язане конференцією на користь українців.

Варто зазначити, що великі держави відступили від своїх попередніх рішень. Вища Рада 12 грудня 1919 р. запевнила, що вона не має наміру розширити територію Польщі за рахунок українських земель, і виступила за відновлення кордонів Польщі згідно з так званою лінією Керзона. Однак, приймаючи це рішення, Антанта виходила з інтересів не Української держави, а Росії.

Західним країнам потрібні були сильні союзники. Заради своїх інтересів вони поступилися своїми принципами щодо самовизначення народів. А українцям було заявлено, що тепер вони мають покладатися на Лігу Націй, створену для підтримання колективної безпеки і свободи для всіх. Розчаровані позицією США, Франції та Великобританії борці за українську незалежність перестали орієнтуватися на них і звернулися в пошуках підтримки до інших країн, передовсім Німеччини.

Таким чином, національно-визвольна війна ЗУНР проти мілітаристської Польщі, за спиною якої стояли могутні Антанта й США, закінчилася поразкою. Свавільницьке рішення Антанти викликало хвилю обурення серед населення краю. Так, у Львові 18 березня відбулася 40-тисячна. демонстрація, учасники якої засудили Паризький договір, закликали всіх українців до рішучої боротьби за волю і державну незалежність.

Паризькі миротворці визначили також долю Закарпаття й Буковини. При цьому, як і у випадку зі Східною Галичиною, Антанта і СІЛА керувалися, головним чином, ідеологічно-стратегічними мотивами. Головним претендентом на Закарпаття виявилася Чехословаччина. Вона прагнула оволодіти цим краєм, аби забезпечити собі вихід на багаті ринки Сходу, а також зміцнити власні позиції в Центральній та Східній Європі. Президенту новоствореної держави Т. Масарику вдалося заручитися підтримкою впливових діячів закарпатської еміграції в США. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів. На засіданні Ради обговорювались три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: надання повної незалежності карпатським русинам; об'єднання карпатських русинів із галицькими та буковинськими українцями; проголошення автономії краю. 12 листопада 1918 р. на Раді було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької Республіки. 8 травня

1919 р. в Парижі на «Раді десяти» було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Зазначимо, що на засіданні «Ради десяти» американський державний секретар Р. Лансінг вимагав, аби статус Закарпаття був «аналогічний тому, в якому перебувають підмандатні (території)». Він стверджував, начебто «народ Закарпаття ще не має даних для самоврядування». Того ж дня в Ужгороді було створено Центральну руську народну раду й оприлюднена рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Головою Ради обрано Г. Жаткевича — голову Народної ради русинів США. Приєднання Закарпатської України до Чехословаччини закріпив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р.

Утворення ЗУНР засвідчило наявність великих потенційних можливостей західних українців та їхніх політичних провідників. За короткий період в умовах війни, саботажу іноземних службовців та катастрофічної нестачі національних кадрів уряд ЗУНР налагодив роботу держапарату, розробив та прийняв ряд важливих законопроектів, які свідчили про те, що нова влада обрала шлях демократії, намагається створити правову державу. Характерно, що за весь період державного будівництва цивільне польське та єврейське населення не зазнавало жодних утисків чи переслідувань. Великим досягненням ЗУНР було створення боєздатної армії. Разом з тим через об'єктивні причини чимало рішень уряду мали тимчасовий, перехідний характер. ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнічних землях, проте забезпечити виконання цього законного рішення не мала достатніх сил. До того ж політика ЗУНР наштовхувалася на протидію країн Антанти, які віддавали перевагу Польщі, переслідуючи при цьому свої власні інтереси у Східній Європі. Міжнародна ситуація виявилася несприятливою для державотворчої діяльності Республіки.

До того ж нетривалим і нетривким виявився союз ЗУНР із Директорією УНР, революційний і матеріальний потенціал якої був недостатнім, щоб допомогти західним українцям утвердитися при владі і вести боротьбу проти більшовиків та польських інтервентів. Як зауважують історики М. Р. Литвин і К. Є. Науменко, події Світової війни, лютневий вибух 1917 р. прийшли на Наддніпрянщину дещо завчасно, «тому національне завдання перевищувало революційні спроможності», «український визвольний рух був утягнутий в річище всеросійської революції».

Поразка в боротьбі за незалежність, створення національної державності дає можливість здобути кілька історичних уроків. Головний із них полягає в необхідності об'єднання всіх національно-патріотичних сил. Досягнення єдності дій цих сил можливе лише за умови пошуку компромісів, взаємних поступок різних національно-патріотичних сил. Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкривають перспективу корінного поліпшення умов життя основної маси населення. Існування самостійної України можливе лише за широкої міжнародної підтримки, передусім основних, найрозвинутіших країн. А це, в свою чергу, вимагає, щоб і Україна проводила самостійну зовнішню політику, що відповідала б цивілізаційним нормам сучасного світу.

Рекомендована література

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. Київ, 1993

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993.

Литвин М. Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів. 1995.

Лозинський М. Галичина в 1918-1929 рр. Відень, 1922.

Павлюк О. Від Злуки — до розриву: взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 р. // Наука і суспільство. 1999. № 4-6,7-8.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. Львів, 1995.

Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони В 1918—1923: В 6 т. Скрентон, 1958— 1961.

Стерчо П. Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919—1939 рр. Львів, 1994.

Чайковський А. Чорні рядки. Спогади комісара ЗУНР. Львів, 1993.

Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939) Львів, 1993

 

Лекція 13

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 540; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!