Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях у 20—30-х роках

• Становище українського населення на окупованих землях • Боротьба політичних партій за українську державність • Проголошення незалежності Прикарпатської України. Трагічна доля краю.

Становище українського населення на окупованих землях. Поразка українських визвольних змагань, втрата національної державності відкрили можливості для сусідніх держав анексувати значну частину українських земель. Цьому сприяли також суперечливі відносини між країнами, що виникли внаслідок розпаду багатонаціональних імперій. Українські етнічні території опинилися під владою іноземних держав. Не сформована до кінця українська нація опинилася перед загрозою насильницької асиміляції. Роз'єднаність українського народу, відсутність самостійної соборної держави стали причиною того, що долю українства вершили чужоземні держави та їхні політичні режими. Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною проходила з відома західних країн. Як зазначалося в попередній лекції, Східна Галичина в ході польсько-української війни була захоплена Польщею. Керуючись своїми стратегічними інтересами, переможниця Антанта, передусім Франція, надавала польській стороні військову та політичну підтримку. Антанта  на перших порах розраховувала примирити Польщу і ЗУНР з тим, щоб використати їхні збройні сили для боротьби проти експансії Радянської Росії. Керівники західних держав не реагували на вимоги галичан підтримати їхні змагання за свою незалежність. Зрештою Рада послів Антанти в березні 1923 р. своїм рішенням дозволила Польщі включити до складу своєї держави Східну Галичину. Розшматувавши землі України, окупаційні режими всіляко гальмували, однак не змогли припинити державотворчі змагання українського народу. Окуповані Польщею землі складали третину території тодішньої Польської держави. Згідно з переписом населення 1931 р. на них проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків.

Румунія захопила Північну Буковину та Бессарабію ще в 1918 р. За офіційною статистикою на території Румунської держави проживало близько 790 тис. українців (4,7 % всього населення). Більшість із них мешкали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Державний статус Закарпаття вирішувався за безпосередньою участю США та колишніх емігрантів — вихідців із Закарпаття. Згідно з Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою «Прикарпатська Русь». На території краю в кінці 20-х років проживало 725 350 українців.            

Політика окупаційних властей щодо місцевого населення мала дискримінаційний характер. Певні відмінності зумовлювалися особливостями політичної системи країни, рівнем демократичних традицій і, звичайно, політичною активністю самого українства. Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній. На відміну від корінних польських, румунських та чеських територій, промислове виробництво тут у 1924—1928 рр. не тільки не зросло, а навпаки, дедалі більше занепадало. Українські землі розглядалися як ринок збуту товарів, джерело сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд офіційно поділив країну на дві господарські частини: Польщу «А», до якої «ходили корінні польські землі, та Польщу «Б», до якої входили переважно анексовані українські та білоруські землі. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток корінної території стимулювався, а на українських землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Польська фінансова система фактично стала знаряддям економічного закабалення українських земель.

Подібну політику здійснювала й Румунська держава на захоплених нею українських територіях. Окупанти демонтували і вивозили в Румунію обладнання промислових підприємств, транспортні засоби тощо. Вже в перші роки окупації близько третини працездатного населення становили безробітні.

Колоніальні риси економічної політики чеської буржуазії щодо Закарпаття проявились в обмеженні й навіть згортанні місцевої промисловості. Так, транспортні тарифи за перевезення продукції із Закарпаття в Чехію були вдвоє вищі, ніж у цілому в країні. Урядові кола допомагали чеській буржуазії утримувати в краї виключно низькі ціни на сировину та сільгосппродукцію. Для Чехословаччини Закарпаття було внутрішньою колонією, так само як Західна Україна для Польщі, Буковина для Румунії.

Дискримінаційна політика здійснювалася окупаційними урядами і в сільському господарстві. Загальним явищем у цьому регіоні було захоплення земель українського селянства і передача їх представникам панівної нації. З 1920 р. для зміцнення своєї присутності на східних кордонах польський уряд розпочав запрошувати в Галичину і на Волинь переселенців — так званих осадників. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських районів Європи, прибулі одержали величезні наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті ж, хто не бажав займатися сільським господарством, діставали посади сільських поліцаїв, поштових і залізничних службовців, дрібних чиновників. До 1933 р. 200 тис. поляків оселилося в сільських районах Східної Галичини і Волині, 100 тис. — у містах. Румунська влада також влаштувала спеціальні поселення в Бессарабії та Північній Буковині для колоністів, відбираючи землі в корінного населення. У квітні 1932 р. міністр сільського господарства Румунії, виступаючи в парламенті, був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті». Чеський уряд також поселяв на українських землях колоністів, виділивши для них з цією метою 19 тис. га землі. В період між першою та другою світовими війнами на Закарпатті осіло 25 тис. чехів. І хоча наплив переселенців не міг кардинально змінити етнічний склад населення окупованих земель, він суттєво погіршив його соціально-економічне становище.

Дискримінаційна політика окупаційних властей щодо місцевого населення призвела до ще більшого загострення національного питання. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались витравити такі поняття, як «Україна», «українець», «українське населення східних кресів». Українців називали «русинами», а сам регіон — «Східною Малопольщею». «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр освіти польського уряду С. Грабський. — Український народ — це вигадка комуністів з пропагандистською метою». Він переконував громадськість, що українська проблема в Польщі буде ліквідована впродовж 25 років.

Сигналом для активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. У зв'язку з цим заборонялося користуватися українською мовою в державних установах. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо в 1912 р. у Східній Галичині функціонувало 2418 українських шкіл, то в 1923 р. — 1859, а в 1927 р. — лише 815.

Після визнання в 1920 р. західними союзниками румунських претензій щодо Буковини, румунський уряд закрив всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією. їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишньої автономії Буковини, якою вона користувалася під владою Австрії (представництво в парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані, а Буковинський край уже розглядався як одна із румунських провінцій.

Чехословацькі власті намагалися переконати місцеве українське населення, що в нього немає батьківщини. А земля, на якій вони живуть із прадавніх часів, — це «земля без імені».

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення на окупованих землях викликали в його середовищі гострі протести. Вони виявлялися у страйках і навіть збройних виступах. Трагічні наслідки визвольних змагань переосмислювались. Вони оцінювалися неоднозначно, проте міцніла тенденція до державної самостійності. Ідея незалежної соборної держави залишилася у свідомості української еліти, що виявилося, передовсім, у діяльності українських політичних партій.

Боротьба політичних партій за українську державність. Міжвоєнна Польща була парламентською республікою, її політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. У країні легально діяли політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала також своїх представників у польському парламенті. Це давало можливість національним меншинам захищати свої інтереси, брати участь у суспільно-політичному житті. В Польській державі існувала багатопартійність. На середину 20-х років там налічувалось близько 100 політичних партій, з них понад 20 — українських (за деякими даними — 12), які представляли широкий спектр суспільних поглядів, по-різному оцінювали соціальне становище та національний гніт українського населення краю, пропонували різні форми боротьби за демократичні свободи, українську державність.

Після окупації Галичини й Волині Польщею перед західноукраїнськими політичними силами постало питання: продовжувати нерівну боротьбу в нових умовах чи визнати польську владу й спробувати будувати своє національне життя в рамках чужої держави.

В 1923—1927 рр. в суспільно-політичному русі Західної України відбувалися суттєві зміни. Політичні партії відображали три орієнтації, що домінували в тогочасному польському суспільстві: прорадянську, пропольську та самостійницьку. Впродовж 20—30-х років у Польщі проводилось чотири виборчих кампанії, в ході яких обиралися депутати до сейму та сенату. Виходячи зі своїх програмних завдань, українські політичні партії визначали та здійснювали тактику парламентської боротьби. Після розгрому Західноукраїнської Народної Республіки Польща тимчасово окупувала Східну Галичину, до остаточного вирішення питання державами Антанти. Не чекаючи цього рішення, польський уряд у 1922 р. провів вибори до сейму і сенату. Його плани поширювалися не тільки на етнічні території Польщі, а й на окуповані землі. Правлячі кола країни намагалися переконати Антанту та світову громадськість, що українське населення цього регіону добровільно визнає польську владу.

Дії польського уряду зустріли організований опір основних українських партій Галичини — Народно-трудової, Радикальної, Християнсько-суспільної та Соціал-демократичної. З їх ініціативи в 1921—1922 рр. були проведені масові акції протестів, що мали на меті перешкодити заходам польських властей, спрямованим на анексію Галичини. Однак обставини вимагали від партій визначити свою позицію щодо виборів. Існувало дві можливості: взяти участь у виборах, і тим самим визнати де-факто польську владу; бойкотувати вибори, й тим самим позбавити себе можливості використовувати трибуну сейму для боротьби за права українців. Дійти згоди у цьому питанні спочатку не вдалося.

За такої ситуації керівництво українських партій вирішило прислухатися до думки уряду Західноукраїнської Народної Республіки у вигнанні, який очолював Є. Петрушевич. Він перебував у Відні, у вимушеній еміграції (до І923 р.), домагаючись від країн Антанти припинити польську окупацію Галичини і дати можливість українцям відродити на її території свою незалежну державу. 10 вересня 1922 р. еміграційний уряд звернувся з відозвою до населення краю, закликавши його бойкотувати виборчу кампанію. Львівська газета «Діло» невдовзі повідомила, що «всі найвищі органи галицько-українського народу вирішили не брати участі у виборах до польського сенату і сейму». Наступний аналіз результатів виборів показав, що більшість українського населення не брало в них участі. Вибори 1922 р. засвідчили, що населення Галичини прагне до самостійності, засуджує окупаційний режим, а польська влада в Західній Україні тримається лише завдяки військовій силі. Проте наслідки виборів не вплинули на позицію держав Антанти, які в березні 1923 р. визнали права Польщі на Східну Галичину. Таким чином, сподівання на підтримку західних держав у відбудові української державності на терені Галичини виявилися ілюзорними.

Демократичні сили Західної України звернулися до випробуваного методу боротьби з окупантами — організації масових національних товариств різного спрямування — від церковних до сільськогосподарських. Товариство «Просвіта» в містах і селах відкривало читальні, які перетворились на осередки духовної культури. Наукове товариство ім. Т. Шевченка ще в 1920 р. закликало молодь відвідувати спеціальні академічні курси. Однак окупанти їх відразу ж закрили, Тоді українська професура відкрила низку підпільних факультетів університету, політехніки, медінституту, на яких українська молодь змогла продовжувати навчання.

На суспільне життя західноукраїнських земель суттєвий вплив справляла греко-католицька церква. Серед релігійних діячів того часу особливо виділявся митрополит Андрій Шептицький, який всіляко сприяв процесові українського національного відродження. Він відкрито протестував проти насильницького приєднання Східної Галичини до Польщі, надавав значну матеріальну підтримку зруйнованим війною культурно-освітнім установам. 16 вересня 1923 р. польська таємна поліція заарештувала непокірливого митрополита.

В умовах жорсткого економічного тиску з боку польських властей на західноукраїнських землях інтенсивно розвивався кооперативний рух. Це був один із засобів самоврядування, соціального самозахисту, протидіяння політиці польських правлячих кіл, спрямованій на гальмування розвитку української економіки. Кооперативи об'єднували переважно селян-виробників і торговельні організації, регулювали ціни на сільськогосподарські продукти. Якщо в 1921 р. в Галичині було 580 кооперативів, то в 1926 р. — 2500, а в 1939 р. — близько 4000. Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські урядовці всіляко перешкоджали його розвитку, обмежували його функції. Та попри всі перепони кооперативний рух міцнів. Він прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед західних українців.

Важливою ділянкою боротьби за права українського населення та його державне існування був польський парламент. Нові парламентські вибори були призначені на березень 1928 р. Цього разу практично всі українські партії вирішили взяти в них участь. На виборах до сейму українські списки здобули у Східній Галичині 40,7 % голосів (польські — 40,8 %, єврейські — 9,5 %). Після додаткових виборів до сейму і сенату на Волині (1930 р.) українське парламентське представництво налічувало 50 послів і 14 сенаторів. Найбільшою в польському сеймі (17 депутатів і 3 сенатори) була фракція Національно-демократичного об'єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою менших угруповань. Об'єднання дотримувалося національно-демократичної орієнтації і представляло легальну опозицію. Воно контролювало чимало українських фінансових, кооперативних та культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету «Діло». За змістом своєї діяльності УНДО являло собою політичну партію.

Програма УНДО, прийнята в листопаді 1926 р., проголошувала політичною метою партії «здобуття соборності і незалежності Української Держави». Партія заявила, що не визнає міжнародних актів, згідно з якими Україну поділено між чужими державами, заперечувала законність приєднання до Польщі українських земель. 29 березня 1928 р. голова УНДО Д. Левицький з трибуни польського сейму заявив: «Найвищим святим і непорушним ідеалом нашим є незалежна й соборна Українська національна держава на всій українській території. Тому-то всі міжнародні акти, якими споконвічні частини української землі — Східна Галичина разом із Лемківщиною, землі Холмщини, Волині, Підляшшя та Полісся — визнані за Польщею, а саме: мирний договір у Ризі від 18 березня 1921 р. і рішення послів у Парижі від 14 березня 1923 р., як акти, що ігнорують право українського народу на самовизначення, вважаємо неправильними». УНДО уявляло майбутній державний устрій України як парламентську демократію західноєвропейського зразка. Програма була витримана в ліберальних традиціях. Водночас у поглядах її лідерів на роль держави відчувався вплив соціалістичних ідей. Зокрема, у програмі наголошувалося, що партія «бореться за перехід великих фабрик, промислових підприємств у власність держави», передбачалася державна підтримка сільського господарства. Щоб підготувати українців до незалежності, партія підтримувала політику «органічного розвитку» та аграрних реформ.

Шляхи досягнення української державності не були чітко визначені. Частина членів партії спочатку сподівалася на мирну еволюцію УСРР у бік національної держави. У зверненні до українського громадянства з приводу утворення УНДО говорилося, що партія не може погодитися з існуючими в радянській Україні диктаторським режимом і державним устроєм, однак визнає її «повноважним і далекосяжним етапом державності українського народу» і вірить, що «під тиском свідомих українських мас ця своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації». Таке формулювання було наслідком компромісу між радянофілами і прихильниками «орієнтації на власні сили». До 1927 р, УНДО вважала УСРР напівсуверенною державою, яка з часом стане цілком незалежною.

Під впливом подій в Радянській Україні, зокрема, боротьби з «націонал-ухильництвом» у КП(б)У, репресій проти інтелігенції, насильницької колективізації тощо, УНДО змушена була переглянути свої погляди на перспективу радянської державності. Більшість членів УНДО піддавали різкій критиці радянський режим, а радянофіли залишили партію. З кінця 20-х років УНДО зайняла ворожу позицію щодо радянського режиму й покладала надії на його повалення революційним шляхом. Завдання західних українців партія вбачала в тому, щоб завдяки парламентській діяльності, участі в територіальному самоврядуванні, розвитку кооперації, захисті своїх економічних та соціальних прав готувати українство до майбутнього державного будівництва.

Проте з часом партія почала втрачати надії на антибільшовицьку революцію.

У 30-х роках в УНДО запанувала точка зору, що Українська держава постане внаслідок війни, завдяки інтервенції західних держав. На думку лідерів УНДО В. Мудрого, С. Барана, І. Кадрина, Західна Україна мала стати «П’ємонтом», тобто базою для визволення Наддніпрянської України з-під влади більшовицької Москви. Почалися пошуки компромісу з польським урядом на антирадянській платформі. В 1932 р. керівництво УНДО вирішило тимчасово відмовитися від гасел незалежності та соборності, замінивши їх вимогою національно-територіальної автономії для всіх українських земель у Польській державі.

Однак політика «нормалізації» польсько-українських відносин зазнала невдачі, зокрема, через небажання правлячих кіл Польщі піти на будь-які поступки у справі автономії українських земель. Посли й сенатори-українці вимагали від польської влади припинити дискримінацію українства, повернути українським селянам відібрані в них землі, дозволити користуватися в державних установах та школах українською мовою тощо. Депутат сейму С. Баран від імені УНДО заявив протест проти політики «пацифікації». Він переконливо довів протизаконний характер цієї акції, запропонував створити для розслідування справи комісію з представників польських груп, покарати винних і відшкодувати збитки потерпілим. Однак сейм не тільки відхилив пропозицію українських послів, а й визнав дії польських державних органів «обґрунтованими і необхідними».

Проголошення 11 жовтня 1938 р. автономії Карпатської України пробудило в західних українців певні надії. Під впливом державотворчих процесів, що відбувалися в Закарпатті, депутати від УНДО 9 грудня 1938 р. внесли на розгляд сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським землям у межах Станіславського, Тернопільського, Волинського, більшої частини Львівського і Поліського окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківською воєводств. Пропонувалося створення автономного уряду і сейму Галицько-Волинської землі, територіальних збройних сил, забезпечення рівноправності польської і української мов у державних установах. Проте маршал польського сейму навіть не прийняв законопроект для розгляду. Така позиція сеймового керівництва остаточно переконала українських парламентарів у марності дальших спроб порозуміння з правлячими колами Польщі. В умовах авторитарного режиму пілсудчиків УНДО перейшла в опозицію до польського уряду. Провал політики «нормалізації» призвів до занепаду УНДО та інших легальних партій і зростання впливу в масах Організації українських націоналістів.

Виразником соціалістичних тенденцій в середовищі західних українців виступала Радикальна партія — найстаріша з усіх українських партій. В 20—30-х роках радикали виступали послідовними противниками політичних режимів СРСР та Польщі, розглядали ці держави як головних ворогів української національної незалежності. Програма Радикальної партії закликала до справедливого розподілу землі серед селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави. Водночас у ній наголошувалося, що цих цілей не можна досягти, поки не буде утворена незалежна держава, котра об'єднає всіх українців. У 30-х роках партія налічувала близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників і, частково, представників інтелігенції. Хоча більшість осередків партії зосереджувалася в Галичині, радикали намагалися поширити свій вплив на Волинь, Полісся та Холмщину. З тактичних міркувань партія радикалів у 1926 р. об'єдналася з менш численною партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Так виникла Українська соціалістична радикальна партія. Під час парламентських виборів 1928 р. партія отримала майже 300 тис. голосів, мала своїх представників у сеймі (І. Макух, А. Ганкевич та ін.), що свідчило про певний вплив УСРІІ на розвиток суспільно-політичного життя їм західноукраїнських землях. Представник УСРП Д. Ладика, виступаючи на засіданні сейму 30 березня 1928 р. заявив, що його партія «невпинно бореться за цілковите усунення панування... колоніальних центрів — шляхетсько-буржуазних: Бухареста, Праги й Варшави та державно-капіталістичної Москви — і за створення соборної, самостійної, ні від кого не залежної Української Соціалістичної Республіки». Депутати — члени УСРП в сеймі вимагали від польської влади створити умови для розвитку української культури й мови, задоволення соціальних та економічних потреб українства.

Проти польського окупаційного режиму, за возз'єднання Західної України з УСРР виступала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Спочатку вона діяла як крайова автономна організація Компартії Польщі. В той же час вона постійно отримувала допомогу від РКП(б) — КП(б)У. В СРСР були відкриті спеціальні школи для західноукраїнських комуністів, діяло західноукраїнське бюро допомога КПЗУ, видавалась політична преса.

Чисельність партії в 1928 р. становила 3200 чоловік, діяла вона нелегально, дотримувалася збройних, насильницьких методів боротьби проти польського уряду. В 1926 р. їй вдалося створити легальну організацію «Робітничо-Селянське об'єднання — Сільроб», яка на сеймових виборах 1928 р, набрала 320 тис. голосів і здобула кілька депутатських місць у сеймі.

Процеси, що відбувалися в УСРР (зміцнення тоталітарного режиму, монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій, зрощення правлячої партії з державним апаратом, одержавлення суспільства, масові репресії, примусова колективізація тощо) негативно впливали на розмах та форми боротьби за державність на західноукраїнських землях. Кампанія проти «націоналістичного ухилу О. Шумського в радянській Україні призвела до розколу КПЗУ на початку 1928 р. на «меншість», що користувалася підтримкою Москви, та «більшість» або «васильківців» (за псевдонімом лідера КПЗУ Й. Крілика-Василькова), які виступали з критикою сталінської національної політики. Розколовся й «Сільроб». Отже, події в радянській Україні викликали занепад радянофільства й розчарування тих діячів, які стояли на позиції возз'єднання західноукраїнських земель із радянською Україною. Колишні посли в сеймі — члени «Сільроба» — стали відходити від радянофільства. Ті ж комуністи, які залишилися вірними своїм ідеалам, виїхали до радянської України. Більшість із них загинула в сталінських таборах. Після 1930 р. західноукраїнська радянофільська лівиця уже не брала участі в парламентській діяльності.

Радикальну позицію в боротьбі за державну незалежність України займала Українська військова організація. Українська армія УНР після укладення Ризького договору була інтернована польською владою. На початку січня 1921 р. вона налічувала 17 464 старшини й козаків, розміщених у спеціальних таборах на терені Польщі. Навесні та восени 1922 р. до них у табори прибули більшовицькі агітатори, які пропонували українським воякам визнати радянську владу й повернутися в Україну. За даними дослідників (І. В. Срібник) тільки 489 осіб виявили бажання повернутися на батьківщину.

В середовищі українців, що опинилися за кордоном, виникло чимало військових груп та організацій, в яких дискутувалось питання про подальшу долю України.

Частина колишніх старшин українського війська, серед них і Євген Коновалець, дійшли висновку про необхідність створення організації, яка б очолила боротьбу за державну незалежність України. В липні 1920 р. у Празі відбулося засідання Стрілецької ради, на якому було прийнято рішення про створення Української військової організації. Наступного місяця там же відбувся з'їзд представників українських військових організацій за кордоном. Учасники цього форуму ухвалили рішення, в, яких проводилась ідея боротьби за незалежну Україну, наголошувалось, що з'їзд стоїть на позиціях повної соборності й самостійності України.

Як заявлялося у програмних документах УВО., її членом міг стати кожен свідомий українець, який бажав боротися проти польської окупації, незважаючи на свої ідеологічні переконання чи партійну приналежність. За своїм характером УВО була військово-патріотичною, а не національною організацією. Вона ставила за мету звільнити українські землі від окупантів мілітарними засобами. Відповідною була й організаційна структура УВО — на зразок армійських структур. Головне завдання УВО, на думку її організаторів, полягало в підготовці загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. В її програмних документах заявлялося, що організація у своїй політичній діяльності дотримуватиметься самостійницьких позицій і буде боротися з будь-якими проявами русофільства, пропагувати всеукраїнські ідеї соборності і віри у власні сили. Саме з цих позицій організація мала намір мобілізувати всі сили народу для здійснення поставлених цілей.

Джерела свідчать про те, що УВО була досить авторитетною серед населення Галичини. Це зумовлювалося тим, що організація займала соборницьку, самостійницьку й незалежницьку позицію ще тоді, коли подібні вимоги не висувала жодна політична партія. В умовах, коли західноукраїнські землі піддавалися широкомасштабній полонізації, а Наддніпрянська Україна опинилася під владою більшовиків, широкі маси населення плекали надії на возз'єднання українських земель і відродження незалежної України. На заклик УВО українське населення бойкотувало присягу на вірність Польській державі, ігнорувало загальний перепис населення, вибори до польського сейму, ухилялося від призовів до польської армії тощо. В арсеналі боротьби організації були також і насильницькі методи. Зокрема, вона здійснювала терористичні акції проти представників окупаційної влади. УВО терором намагалася примусити польську владу піти на максимальні «поступки, яких вимагали депутати легальних політичних партій у сеймі. 25 лютого 1921 р. Степан Федак учинив замах на Юзефа Пілсудського, який прибув до Львова з офіційним візитом. Відомі випадки, коли члени УВО нищили польське майно, дезорганізовували комунікації тощо. УВО вважала, що такими акціями вона зможе психологічно мобілізувати населення, передовсім українську молодь, яка шукала способів включитися до національної боротьби.

Трагічна доля українців під польською та радянською владами, втрата віри у традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнорували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися по формування поглядів, суть яких зводилася до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу, вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючі колоніальні режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеологи та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизував, вважав найвищою цінністю й був переконаний у тому, що всі зусилля варто зосередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід'ємною частиною його ідеології було поняття «творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил». Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.

Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після досягнення незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, заявляючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму.

Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалася ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об'єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

27 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали («Розбудова нації», «Сурма», «Юнак»), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 р., а в остаточному вигляді — у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, «найвищим типом людської спільноти». Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної після відновлення державності здійснити невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи «на засаді представництва всіх організованих суспільних верств».

Свою державну концепцію ОУН будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз'єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю. Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «постійний дух протесту проти властей». Починаючи з 1930 р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Ператського і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934 р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що «наносять необчисленні шкоди українській нації». Близький до національної демократії митрополит Андрей Шептицький також засудив «злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні». У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в «нерозумінні справжніх шляхів визволення», у «свідомому чи несвідомому інформуванні поліції».

Польська влада під приводом боротьби з тероризмом посилила репресії проти українства, влаштовувала каральні акції проти селянства, розганяла кооперативи, забороняла діяльність культурно-освітніх товариств тощо. Тюрми Польщі були переповнені оунівцями та їхніми прихильниками. В середині вересня 1933 р. проти українських сіл було направлено великі підрозділи поліції і кавалерії, які розпочали каральну акцію, що дістала назву пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони розганяли осередки українських громад, руйнували читальні, конфісковували у селян майно і продукти, фізично розправлялися з тими, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, переважно школярів, студентів, молодих селян. Майже кожен третій із них дістав тривалий термін ув'язнення. Утисків та переслідувань зазнала легальна опозиція. Українських депутатів сейму польська влада посадила під домашній арешт, щоб не допустити їхньої участі у виборах, які в той час проводилися.

Водночас назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією із найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН по мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами — членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановивши контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосовувати радикальні методи боротьби, незважаючи на репресії польської та радянської влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939 р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема, передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався «вождем української нації». Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940 р. у Кракові конференції, учасники якої не визнали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій:  ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету —створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихильники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українською народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з

Німеччиною.

На українських землях, окупованих Румунією, не припинялася боротьба українства за свої соціальні та національні права. В 1918 р. румунський уряд запровадив на території Буковини воєнний стан, скасований лише в 1928 р. Це викликало розгубленість у стані патріотичних сил, які за часів австрійського панування звикли до конституційних порядків. Проте з часом, в умовах певної лібералізації режиму, українська громадськість почала відновлювати існуючі раніше на Буковині культурні товариства, хори, театральні групи, студентські гуртки й органи преси.. Діяли, зокрема, студентське об'єднання «Залпняк», спортивне товариство «Мазепа». Пожвавлення культурно-просвітницької роботи дало можливість створити в 1927 р. Українську національну партію, яку очолив Володимир Залозецький. Партія діяла легально і прагнула до компромісу з румунськими властями. Вона розгорнула освітню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань, захищати життєві інтереси населення Буковини. З цією метою партія брала участь у виборах до парламенту Румунії, де здобула кілька місць. Після встановлення в країні воєнного режиму в 1938 р. українські організації, в тому числі й Українська національна партія, були розпущені.

У визвольній боротьбі українців у Румунії брали участь і комуністи. В листопаді 1918 р. виникла Комуністична партія Буковини, яку очолив С. Канюк. Вироблений партією курс передбачав захоплення трудящими влади на місцях, роззброєння жандармів, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких маєтків. У 1926 р. Компартія Буковини увійшла до складу Комуністичної партії Румунії. Кінцевою метою своєї боротьби партія проголосила завоювання політичної влади й возз'єднання Буковини з радянською Україною.

Політика уряду Чехословаччини щодо українських земель, які опинилися в її складі, відзначалася певною поміркованістю і виваженістю. В 20-ті роки в Закарпатті вільно діяли громадські організації «Просвіта», Асоціація українських учителі», «Пласт» тощо. Зростанню національної свідомості українців сприяв дозвіл чехословацьких властей на відкриття початкових шкіл, гімназій, навчання в яких проводилося українською мовою. В 30-х роках у краї існувало близько ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток.

На українських землях, що перебували під владою Чехословаччини, значний вплив мала Партія українських есерів (УПСР). Підходи цієї партії до вирішення проблем української державності з часом зазнали суттєвих змін. У 1920—1922 рр. представники закордонної еміграції <М. Грушевський, О. Жуковський, М. Чечель, І. Шраг та ін.) розробили проект програми, в якій дотримувались прорадянської орієнтації. Вони вважали радянську форму влади цілком прийнятною протягом певного перехідного періоду, коли Україна стала б «суверенною соціалістичною радянською республікою» у своїх етнічних межах.

У 1927 р. керівництво УПСР, перебуваючи у Празі, переглянуло програму партії. Воно визнало необхідним створення Української Республіки «...політично незалежної і соборної в етнографічних межах» Державотворчі процеси умовно поділялися на кілька етапів і мали помітне соціалістичне забарвлення. Створення суверенної держави передбачалося шляхом «всенародного повстання й "революції".

 Збудувати незалежну державу мав український трудовий народ, суверенітет і волю якого могли репрезентувати лише його трудові класи. Саме їм мали належати всі політичні права в Україні в період революційних перетворень. Верстви суспільства, які «жили з чужого визиску» й могли вчинити опір самовизначенню України, мали бути позбавлені виборчих прав. У програмі УПСР обґрунтовувалася необхідність для України постійного війська і флоту, які мали формуватися на основі соціалістичних законів за територіальним принципом.

Проголошення незалежності Прикарпатської України. Трагічна доля краю. Важливою віхою в історії українського державотворення стало проголошення незалежності Карпатської України. Цьому акту передували події, в яких брали участь керівники деяких європейських країн. Відомо, що після поразки визвольних змагань регіон карпатоукраїнців увійшов до складу Чехословаччини й опинився ізольованим від основної частини України. Після Мюнхенської змови (30 вересня 1938 р.) і наступних подій чехословацький уряд пішов на поступки у питанні української автономії. 10 жовтня 1938 р. радіо «Прага» повідомило, що Чехословаччина стає федерацією народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав Прикарпатській Україні автономію і визнав її новосформований уряд. Його очолив голова Автономно-землеробського союзу Андрій Бродій, який дотримувався проугорських поглядів.

З проголошенням автономії Карпатської України українська карта в руках Гітлера стає справжнім козирем. Він використовує її як засіб тиску і шантажу у стосунках як з потенційними противниками, так і майбутніми союзниками. Угорські власті декілька разів зверталися до Гітлера зі своїми домаганнями на Закарпаття, однак фюрер на перших порах згоди не давав. Нарешті, 2 листопада 1938 р. за рішенням так такого Віденського арбітражу, ініційованого Німеччиною, Карпатська Україна мусила віддати Угорщині міста Ужгород, Берегове, Мукачеве та прилеглі до них райони, де мешкало 1 млн. 100 тис. чол. Столицею Карпатської України став Хуст. Гітлер прагнув перетворити Угорщину на свого сателіта, тож передача частини Закарпатської України була своєрідним авансом майбутньому союзникові Німеччини. Готуючись до вторгнення на закарпатські землі, Угорщина засилала туди терористичні групи. На території краю активно діяла угорська «п'ята колона», яка розповсюджувала всілякі наклепницькі матеріали про карпатський уряд, друкувала листівки антиукраїнського змісту.

24 жовтня 1938 р. спеціальна делегація Карпатоукраїнської автономії передала німецькому урядові меморандум, в якому заявлялося, що Карпатська Україна — це лише частина всіх українських земель і її населення усвідомлює ті обов'язки, які воно має «стосовно своєї української нації». Автономна Карпатська Україна, щоб не стати жертвою агресії, «перебуває під чеським протекторатом, чекаючи об'єднання з Україною». Автори меморандуму пропонували перетворити Карпатську Україну на незалежну державу, яка перебувала б під міжнародним заступництвом великих держав, що підписали Мюнхенські угоди.

Однак нацистський уряд залишився глухим до українських прагнень. Навпаки, Німеччина намагалася зміцнити свої позиції в Карпатській Україні. Невдовзі Прага змістила А. Бродія з посади прем'єр-міністра. Новий кабінет очолив Августин Волошин — доктор теології, прихильник німецької орієнтації. На Закарпатті відкривається німецьке консульство, засновується «Німець­ко-українсько культурне товариство», активізувалася діяльність так званої німецької партії.

Уряд Августина Волошина вжив ряд заходів для зміцнення автономії Карпатської України, сприяв консолідації патріотичних сил. Розпочалася підготовка до виборів у регіональний парламент — сейм, була сформована перша рота Української національної оборони. Вибори до сейму відбувалися на основі виборчого закону Чехословаччини, який діяв і на території Закарпаття. Це були фактично перші в історії українського народу вибори, які проводилися всенародним голосуванням на демократичній основі. В них брало участь 92,5 % дорослого населення краю, причому 92,4 % виборців віддали свої голоси за Українсько національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Проте уряд Чехословаччини зволікав із скликанням сейму. За цих обставин прем'єр-міністр А. Волошин проголосив незалежність Карпатської України. Тоді ж було сформовано тимчасовий уряд, який очолив А. Волошин. 15 березня 1939 р. розпочав роботу сейм, депутати якого проголосили Карпатську Україну суверенною республікою, з президентською формою правління. Українське Закарпаття вперше за свою багатовікову історію стало незалежним. На сеймі були прийняті важливі державотворчі документи про державний устрій, мину, прапор, гімн, герб Карпатської України.

Маленька Республіка Закарпаття, незважаючи на хиткість свого становища, могла стати прикладом у боротьбі всього українського народу за незалежність. Тому партійно-державне керівництво Москви досить нервово відреагувало на волевиявлення карпатоукраїнців. Ще рішучіше діяла фашистська Німеччина. Напередодні відкриття сейму Гітлер заявив послу Угорщини, що Німеччина не заперечуватиме проти анексії всього Закарпаття. В ніч на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала агресію проти незалежної Карпатської України. По суті Друга світова війна розпочалася для карпатоукраїнців на півроку раніше, ніж для інших. Посилаючись на гітлерівську підтримку, мадяри вимагали від уряду А. Волошина не чинити опору. На це президент відповів: «Хоча Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми сусідами, однак зі зброєю в руках виступить проти всіх, хто задумав би порушити її свободу та державні кордони». Уряд Карпатської України, розуміючи, що влас­ними силами не зможе захиститися від ворожого вторгнення, попросив військової підтримки в Чехословаччини. Але очікуваної допомоги Карпатській Україні не було надано. В цих умовах керівництво республіки приймає рішення про створення регулярної армії, призначаються її командуючий та штаб. Ядром новостворюваної армії стала Карпатська Січ — напіввійськова організація, сформована з місцевих молодих українських патріотів та оунівців, що налічувала від 10 до 15 тис. чоловік. Перші загони січовиків на Закарпатті сформував Дмитро Климпуш що в лютому 1938 р. У вересні того ж року було створено Українську національну оборону, з часом реорганізовану в Карпатську Січ. До її штабу входили члени ОУН, які допомагали кадрами, озброєнням молодій карпатській армії. Провід ОУН виступав ініціатором акцій протесту проти зазіхань польських і угорських властей на Закарпаття. Перебуваючи в 1938 р. на Закарпатті, А. Левицький за дорученням уряду УНР в екзилі повідомив керівництво Карпатської України про готовність надати в його розпорядження близько 4000 колишніх старшин і вояків армії УНР для зміцнення оборони краю.

Для створення регулярної армії потрібні були чималі кошти. Президент Волошин звернувся за допомогою до українців, які проживали в різних країнах світу. У Канаді було створено «Комітет допомоги Карпатській Україні», який збирав кошти на формування Карпатської Січі. Вся поневолена Україна співчутливо стежила за долею клаптика української землі — Карпатської України. Сотні галичан, волинян, представників інших земель України, ризикуючи життям нелегально переходили кордон, щоб зі зброєю в руках боронити свободу своїх братів. Серед них був і молодий український письменник і політичний діяч, один із лідерів ОУН Олег Кандиба-Ольжич — син відомого поета Олександра Олеся. Своїм полум'яним словом він пробуджував у людей віру й надію на добру будущину. Тоді, ранньої весни 1939 р. доля виявилася прихильною до О. Ольжича, але через п'ять років, у травні 1944 р. він був заарештований гестапівцями й загинув у концтаборі.

Головною силою, яка намагалася заступити шлях угорським агресорам була Карпатська Січ. Проте вона не могла протистояти добре озброєній та чисельно переважаючій армії фашистської Угорщини. Незважаючи на відчайдушний опір карпатоукраїнців, угорські війська за три дні окупували все Закарпаття. На окупованій ворогом території продовжували діяти партизанські загони, які ще тривалий час чинили опір загарбникам. За різними даними в боях за Карпатську Україну загинуло від 2 до 6,5 тис. захисників краю. Трагічною була доля й президента А. Волошина, якого радянська військова розвідка у травні 1945 р. заарештувала й відправила в тюрму, де він і помер внаслідок знущань і тортур. Карпатська Україна як незалежна держава була ліквідована. Сталін надавав знищенню незалежності цього невеликого українського краю особливого значення. Саме після описаних подій радянський уряд через свого посла в Берліні запевнив керівництво Німеччини, що «немає причин, здатних завадити нормальним взаємовідносинам» обох країн. З цієї заяви розпочався процес радянсько-швецького зближення.

Таким чином, у міжвоєнний період на західноукраїнських землях використовувалися як парламентські, легальні, так і нелегальні форми боротьби. Їх метою було обстоювання інтересів українського народу від посягань окупаційних властей. Задля цього українські політичні парти боролися за місця в парламенті, використовували його трибуну для захисту українства, протистояли політиці асиміляції, висували вимоги автономії, соборності та незалежності України. Розчарування в парламентаризмі, а також крах радянських ілюзій змусили   українських патріотів стати на шлях революційної боротьби за незалежну Україну. В цих умовах сформувалася Організація українських націоналістів, яка стояла на радикальних позиціях і сповідувала насильницькі методи боротьби проти польського, радянського, а з часом і німецького окупаційних режимів. Досвід боротьби українських політичних партій та об'єднань показав, що за тих умов завоювати українську державність, добитися утворення самостійної та ще й соборної України було неможливо. Цьому завадили, передовсім, роз'єднаність політичних сил, полярність їхніх орієнтацій, відсутність активної політичної підтримки державотворчих замірів українства з боку зовнішніх сил.

У драматичній ситуації, що склалася напередодні Другої світової війни, відсутність соборної незалежної України, її розчленування сусідніми державами позбавили українців можливості активно та заінтересовано впливати на світову політику. «Українську карту» розіграли противники незалежності України. За відсутності самостійного державного об'єднання долю України продовжували вершити сильні, вороже налаштовані до українства іноземні правителі.

Рекомендована література

Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна // Дзвін. 1991. № З

Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993

Донцов Д. Росія чи Європа? Київ, 1992.

Зайцев О. Ю. Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Західної України (1922—1939 рр.) // Укр. іст. журн.

1994. № 1.

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців. Київ,

1991.

Кричевський С. Організація українських націоналістів в Україні —

Організація українських націоналістів за кордоном. Львів, 1991

Нагаєвський І. Історія української державності двадцятого століття.

Київ, 1993.

Рубльов О. С., Черченко Ю, А. Сталінщина й доля західноукраїнської

інтелігенції - Київ, 1994.

Сливка Ю. Ю. Сторінки історії КІІЗУ. Львів, 1989

Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). Львів, 1994

 

Лекція 16

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 939; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!