Українська державність у роки Другої світової війни

• Українське питання напередодні Другої світової війни • Входження Західної України до складу СРСР (УРСР) • Проголошення Організацією українських націоналістів Акту відновлення Української держави

• Опір німецькому окупаційному режимові на українських землях • Визнання московським центром окремих атрибутів української державності. Україна — один із фундаторів ООН.

Українське питання напередодні Другої світової війни.

Напередодні Другої світової війни українські землі зали­шалися роз'єднаними. Вони входили до складу чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій і дотримувалися різних моделей панування на підвладних їм територіях. Спільним для цих країн було ставлення до українства, намагання будь-що перешкодити створенню незалежної соборної України. Роз'єднаність території України була одним із дестабілізуючих чинників політичного життя Європи.

Ще до початку Світової війни чітко визначилися три групи держав, у політиці яких чільне місце займало українське питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Кожна з них прагнула втримати українські території і по можливості приєднати нові. Альфою й омегою сталінської зовнішньої політики завжди було питання розширення кордонів СРСР шляхом здійснення ідеї світової революції чи насильного приєднання нових земель. Радянський Союз через дипломатичні канали постійно нагадував своїм західним сусідам, що захоплені свого часу українські землі мають бути повернеш.

Документи свідчать, що Польща претендувала на Радянську Україну, аби мати вихід до Чорного моря. Румунія заявляла про свої; «історичне право посідання Півдня України від Буковини до Одеси». Румунський уряд просив Гітлера, щоб майбутня Українська держава не була надто великою, інакше вона «чинитиме тиск на Румунію та інші європейські країни». Угорщина була невдоволена умовами Тріанонського договору 1920 р. й активно домагалася повернення під її крило Закарпатської України.

Друга група — Англія, Франція й, частково, США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи), Своїм втручанням у вирішення українського питання чи, навпаки, дипломатичним нейтралітетом вони прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси.

Намагаючись відвести від себе загрозу війни й спрямувати на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову 1938 р., яка поклала початок руйнації Чехословаччини. Західні держави були переконані, що Гітлер також мав намір створити «Велику Україну», а реалізація цих планів неодмінно викликала б воєнну протидію СРСР. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України — важливою складовою цієї проблеми. 6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину. Німеччина мала окупувати Богемію та Моравію, а Угорщина дістала дозвіл на окупацію Карпатської України. Тим самим Гітлер ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував собі нейтралітет з боку Польщі, певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення обох країн. 18 березня 1939 р. СРСР виступив з нотою, в якій засуджувались дії Німеччини та Угорщини щодо Карпатської України. Проте ця заява була всього лише дипломатичним жестом. Окрилений успіхом, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Цим було поставлено питання і про долю українських земель, окупованих Польщею.

Німеччина, яка боролася за "життєвий простір", також активно претендувала на українські землі. Плани щодо українських територій розроблялися фашистами ще задовго до початку німецької агресії проти СРСР.

Гітлер розглядав Україну не як етнічну чи національну одиницю, а лише як місце реалізації економічних інтересів Рейху. Через кілька місяців після приходу фашистів до влади (у березні—травні 1933 р.) Розенберг провів таємні наради з англійськими та італійськими державними діячами, в ході яких обґрунтовував «план поділу Росії шляхом відриву від рад України». В червні того ж року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні німецька делегація відкрито висунула вимогу про передачу гітлерівцям України «для більш раціонального використання цієї родючої території».

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свого національного питання, створити свою незалежну державу. Фактичний розвиток політичних подій напередодні Світової війни залежав від балансу інтересів різних, у першу чергу великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати. В цих умовах долю України фактично вирішували правителі СРСР і Німеччини. 23 серпня 1939 р. обидві країни підписали пакт про ненапад. Водночас велися таємні переговори про взаємне розмежування зон впливу у Східній Європі. Вони завершилися підписанням 23 серпня та 28 вересня таємних додаткових протоколів, які містили положення про розмежування «сфер інтересів» і стосувались також українських земель. В одному з них, зокрема, передбачалося таке: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян».

Входження Західної України до складу СРСР (УРСР). На основі підступної сталінсько-гітлерівської угоди про сфери впливу, зафіксованої в таємному договорі, радянські війська 19 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і захопили територію Західної України, Ці події та їхні наслідки неоднозначно оцінюються істориками. Дехто з них вважає, що радянське військо звільнило поневолені західноукраїнські землі, створивши тим самим умови для возз'єднання Західної України з Наддніпрянською. На думку інших, ідеться саме про воєнну експансію тоталітарного режиму щодо Західної України. Звичайно, було б цілком справедливо, якби долю західного регіону вирішував сам український народ демократичним шляхом, завдяки самовизначенню. Проте події розвивалися за іншим сценарієм. На початку вересня 1939 р. німецькі війська окупували Польщу. Багатомільйонне українське населення Західної України було залишене напризволяще. В ноті, врученій радянським керівництвом польському послові в Москві В. Гжибовському було вказано на причини збройної акції проти Польщі. Зокрема, наголошувалося, що Радянський уряд не може бути байдужим до того, «що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними». Відомо, що радянський уряд проявляв демонстративну пасивність за ситуації, коли німецька армія окупувала Польщу. З перших же днів захоплення радянськими військами західноукраїнських земель, партійно-державне керівництво СРСР в спішному порядку розпочало підготовку до нового оформлення їхнього політичного й територіального статусу.

22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Українських Народних Зборів. Вибори проводилися на основі загального, рівного, прямого виборчого права, таємним голосуванням за єдиним офіційним списком. До складу Зборів було обрано 1484 депутати, в 11 округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані. Серед обраних депутатів — бориславські нафтовики, лісоруби-верховинці, вчителі й лікарі, працівники культури, учасники революційних подій. 26—28 жовтня відбулося перше засідання Народних Зборів Західної України. Депутати ухвалили декларацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади в Західній Україні, возз'єднання її з Українською радянською соціалістичною республікою. Показово, що новообрані Народні Збори прийняли постанову просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потім «включити» до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 14 листопада Верховна Рада Української РСР, розглянувши декларацію Народних Зборів, ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Тим самим визнавалися й нові кордони СРСР і УРСР. Відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР.

Всі ці події, безперечно, мали велике значення для всього українського народу. Вони стали реальним кроком на шляху соборності українських земель, важливою передумовою створення незалежної Української держави. Спочатку населення Західної України щиро раділо об'єднанню з Наддніпрянською Україною. Повсюдно створювались органи народовладдя, запроваджувалася радянська символіка. Трудящі підтримували соціально-економічні перетворення, що проводилися в інтересах людей: запровадження безплатного медичного обслуговування, націоналізацію фабрик і заводів, ліквідацію осадництва, відкриття шкіл українською мовою, безплатну передачу малоімущім житла тощо. Разом з тим утвердження радянської системи влади здійснювалося жорсткими адміністративно-командними методами, відбувався процес уніфікації державного мну, управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами. Нова влада відразу ж заборонила діяльність усіх українських політичних партій, громадських об'єднань, товариств. Почалися активні пошуки «ворогів народу». Руйнувалися усталені місцеві традиції та звичаї. Московсько партійно-державне керівництво нехтувало місцевими кадрами та фахівцями. На керівні посади призначалися особи, прибулі зі східних областей. Історичний акт возз'єднання був затьмарений злочинами сталінщини. Проводилася насильницька депортація місцевого населення. Звинувачувалися в антирадянських настроях і виселялися на Схід не лише окремі особи, а й родини, цілі соціальні верстви, представники різних політичних партій, громадських організацій тощо. Протягом грудня 1939 — березня 1940 р. із західних областей України та Білорусії радянські органи депортували понад 137 тис. осіб. Друга хвиля депортації прокотилася у квітні 1940 р.: до Сибіру було вислано близько 6 тис. родин заможних селян («куркулів»). Не пожаліли навіть поляків — біженців із Центральної і Західної Польщі, які знайшли притулок у Західній Україні від фашистів. У червні — липні 1940 р. власті депортували близько 75 тис. біженців.

До того ж значна частина українських земель потрапила під німецьку окупацію. Бажаючи добитися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини, Підляшшя. В результаті ці українські етнічні території, на яких мешкало 1,2 млн. чоловік опинилися під владою Німеччини.

«Збирання» українських земель під крило СРСР продовжувалося завдяки радянсько-німецькій таємній домовленості. 26 і 27 червня 1940 р. СРСР направив румунському урядові дві ноти, в яких пропонувалося негайно «переглянути бессарабське питання з метою його мирного розв'язання». Момент для цього демаршу було вибрано досить вдало: провідні країни Заходу були втягнуті у воєнний конфлікт, а можливі кроки Німеччини в підтримку румунської сторони були заблоковані таємною домовленістю між Москвою і Берліном. Отримавши ультимативні ноти від СРСР, Румунія поспішно звернулася за підтримкою до Німеччини. Та порадила румунському урядові піти на поступки. Як свідчать документи, Берлін запевняв румунів, що це тимчасова поступка. Не знайшовши очікуваної підтримки, Румунія була змушена задовольнити вимоги СРСР. 28 червня частини Південної групи радянських військ під командуванням генерала армії Г. К. Жукова вступили на територію Бессарабїї і Північної Буковини. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу Української РСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії.

Водночас зі складу України було вилучено Молдавську Автономну Республіку й приєднано до новоствореної Молдавської РСР.

На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Початок війни означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу практичного здійснення. Український народ сприйняв агресію як загрозу німому своєму існуванню. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу Друга світова війна стала для нього визвольною, справедливою, вітчизняною. У цій війні, як справедливо зауважує історик М. Коваль, мільйони людей захищали від іноземного агресора не завоювання соціалізму», а власне життя, сім'ю, домівку, свою Вітчизну. 40-мільйонний український народ, вся його територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр смерчу Світової війни.

Понад 6 млн. воїнів дав український народ збройним силам країн антигітлерівської коаліції. За питомою вагою воїни-українці та уродженці України посідали друге місце у Збройних Силах СРСР (після росіян). З українського середовища вийшли сотні полководців та воєначальників. Досить сказати, що з 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами та генералами — українцями за походженням.

Зміцненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити і використати багатства України для посилення своєї воєнної мощі сприяла своєчасна і в цілому успішна евакуація (головним чином із Лівобережної України) устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, а також найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспників та їхніх сімей.

На території західних та правобережних областей України розміщувалося понад 50 % усіх військових складів, розташованих переважно впритул до кордону. 30 червня 1941 р. Ставка видала директиву за підписом Сталіна про евакуацію їх до 2 липня «за лінію Дніпра». Однак виконати її вже було практично неможливо. За перший тиждень війни переважна більшість армійських запасів, пального, фуражу, боєприпасів дісталися німцям як трофеї. Такими були наслідки недалекоглядної доктрини «війни на чужій території», якої дотримувалися Сталін та його оточення напередодні німецької агресії.

Важливе місце в планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами та родючими землями. Тим самим Гітлер та його кліка розраховували посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для подальшого наступу німецьких військ і перемоги над СРСР. Згідно з планом «Барбаросса» на територію України вдерлися 57 дивізій і 13 бригад групи армій «Південь». їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів. Співвідношення у бойовій техніці також було на користь радянських військ. Однак перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набув несприятливого для Червоної армії характеру. Зазнавши значних людських і матеріальних втрат, радянські війська були змушені підступати. Ситуація справді склалася парадоксальна. З одного боку, за майже чверть століття ціною величезних зусиль і жертв радянський народ створив об'єктивні передумови для відсічі будь-якому агресорові: збудовано потужну оборонну промисловість, значно збільшено чисельність збройних сил. А з іншого,— через недалекоглядність і упертість Сталіна, який, «замкнувши на собі» всю владу в країні, на власний розсуд вирішував корінні питання, пов'язані з її обороною, ці передумови не були реалізовані належним чином.

На окупованій території німецькі загарбники дотримувалися класичної формули всіх завойовників: «поділяй і володарюй». Всю Україну нацисти розглядали як «лебенсраум» («життєвий простір») для німецького народу. Ще до початку Світової війни за безпосередньою участю Німеччини перерозподілялися українські землі. Фашисти намагалися ліквідувати Україну як єдине ціле; вони розчленували її територію на свій розсуд, підкоривши різним адміністративним органам. За згодою гітлерівців Закарпаття ще в березні 1939 р. було окуповане хортистською Угорщиною. Північна Буковина, Ізмаїльщина та Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром, з центром в Одесі, були включені до складу Румунії — союзниці Німеччини. Ці землі дістали назву «Трансністрії». Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області були виділені гітлерівцями в «дискрикт Галичина», що адміністративно підпорядковувався польському генерал-губернаторству. Це був своєрідний різновид німецької колонії.

З більшої частини українських земель, окупованих німцями 20 серпня 1941 р., був утворений «Рейхскомісаріат Україна», куди ввійшли Волинь, Полісся, правобережна частина Полтавщини, а з 1942 р. — Запоріжжя і вся Полтавщина. Це адміністративне новоутворення включало 63,6 % всієї території України, де проживало 17 млн. чоловік. Рейхскомісаріат очолив один із сподвижників Гітлера, фанатичний нацист Еріх Кох, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних людей «нижчої раси». Він, заявляв: «У нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих».

На окупованих територіях загарбники створили допоміжну адміністрацію — «цивільне управління» — міські управи на чолі з бургомістрами і волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначалися старости, вербувалися поліцаї з невдоволених радянською владою осіб, нерідко з карних злочинців. Повсюдно діяли військово-польові суди, комендатури, таємна поліція, каральні загони. Гітлерівці вводили німецькі закони, кримінальне право і суди, позбавляючи українське населення будь-яких прав. Все життя на окупованих землях регламентувалося наказами німецьких окупаційних властей, за невиконання яких загрожувала смертна кара. У своїй окупаційній політиці гітлерівці керувалися так званим «Генеральним планом «Ост», пронизаним людиноненависницькою расовою теорією, згідно з якою німці вважалися «вищою расою", а народи поневолених країн, і перш за все слов'яни, - «нижчою расою», нацією рабів, яких потрібно винищувати, щоб заселити їхні землі німцями. «Якщо ми хочемо створити нашу велику німецьку імперію,— заявляв Гітлер,— ми повинні перш за все витіснити і знищити слов’янські народи. Немає ніяких причин не зробити цього".

Створений нацистами величезний адміністративний апарат, військово-окупаційна система на загарбаній території мали забезпечити викачування сировини, сільськогосподарської продукції, вивезення до Німеччини працездатної молоді. Пограбування України здійснювалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. З цією метою створювалися сотні різних товариств, очолюваних німецькими чиновниками. Так, у Центральному комерційному товаристві та підлеглих йому фірмах працювало 7 тис. німецьких співробітників. Тільки по лінії торгового товариства за роки окупації було вивезено до Німеччини 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса, 400 тис. т цукру та мільйони тонн інших продуктів харчування. 5 серпня 1941 р. Розенберг видав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних районах для всіх чоловіків і жінок віком від 18 до 45 років (а незабаром від 14 до 65 років). Після провалу «бліцкригу» Гітлер провів у країні тотальну мобілізацію, що призвело до гострої нестачі робочих рук в економіці. Вихід було знайдено у примусовому використанні в господарстві населення окупованих країн, у тому числі й України. До фашистського Рейху було відправлено з Вінницької області 64 тис. чол., з Дніпропетровської — 176, Київської — 170, Полтавської — 175 тис. Всього за період окупації з України до Німеччини було відправлено 2,5 млн. осіб, головним чином молоді.

7 грудня 1941 р Гітлер підписав декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Суть його полягала в тому, що кожен, хто чинитиме опір фашизму, має бути страчений або ж відправлений до концентраційного табору однієї з окупованих країн. В самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів. Десятки тисяч людей різних національностей було розстріляно в Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших містах. Страшною трагедією стало винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві, де за роки окупації було розстріляно 150—160 тис. чоловік різних національностей. Всього ж за роки панування нацистського режиму в Україні було знищено 3,9 млн. цивільних осіб.

Територію України гітлерівці оголосили власністю німецької держави. В ході війни були зроблені перші кроки по германізації українських земель. На родючі землі переселялися німецькі родини. В 1942 р. в 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Вони використовували дешеву робочу силу місцевого населення. Таким чином, характерними рисами фашистського окупнтського режиму в Україні були підкорення та розподіл українських територій між своїми сателітами-союзниками, пограбування, насилля і терор, що мали на меті остаточне винищення українського народу.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що методи управління нацистів на окупованих українських територіях багато в чому збігалися з методами діяльності радянської влади. Про це, зокрема, свідчить практика створення концентраційних таборів для ізоляції та знищення невдоволених системою, прямих чи потенційних ворогів окупаційного режиму, депортація працездатного населення, використання його як робочої сили в різних галузях господарства; створення умов для виникнення штучного голоду і використання його як інструменту знищення населення; збереження колгоспів і державної промисловості з метою максимальної експлуатації населення й організованого вивезення виробленої продукції; цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками, використання цього чинника для розпалювання ворожнечі між різними етнічними групами.

Проголошення Організацією українських націоналістів Акту відновлення Української держави. Здійснюючи таємну підготовку до нападу на СРСР, нацистське керівництво виношувало плани створення на окупованих територіях низки сателітних держав з наданням їм певної політичної самостійності. Дану міждержавну систему планувалося побудувати на принципі рівноваги сил. Автором цього проекту був відомий нацистський теоретик, спеціаліст зі «східного питання» Альфред Розенбург. У цьому плані Україні відводилося особливе місце. Передбачалося, що їй будуть повернуті всі етнічні території, а також кілька областей Білорусії та Росії, де мешкала значна кількість українців. Вважалося, що «Велика Україна» виступатиме гарантом стабільності на Сході, оскільки російсько-український антагонізм завадив би цим державам виступити спільно проти Німеччини.

Така позиція щодо українського питання привернула до співпраці з німецькою стороною навіть найрадикальніші українські угруповання. У квітні 1941 р. «революційна» фракція ОУН з допомогою абверу (військова розвідка) сформувала з пробандерівськи настроєних українців два військових підрозділи «Нахтігаль» і «Роланд».

Уже в перший день німецько-радянської війни у Кракові зібрався з'їзд української політичної еміграції, на якому було створено Український національний комітет (УНК). До його складу ввійшли представники багатьох політичних партій, за винятком мельниківців, які відмовилися від участі у з'їзді, оскільки вважали себе «єдиними носіями і представниками української політики». УНК був проголошений «виявом організованої волі української еміграції до часу відновлення діяльності Української держави в Києві».

Для того, щоб Німеччина не мала сумнівів стосовно прагнень інтегральних українців, 23 червня німецькому урядові було передано меморандум ОУН-Б за підписом зовнішньополітичного референта Стахіва. Його зміст зводився до того, що українці розглядають війну Німеччини з СРСР лише як можливість звільнення України від більшовизму і передумову створення власної держави.

30 червня 1941 р. військовий підрозділ українських націоналістів «Нахтігаль» під проводом Шухевича вступив до Львова. Незабаром тут з'явилася і група діячів ОУН-Б. їхня поява у Львові ще до вступу сюди німецьких військ пояснювалася тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про підновлення Української держави і негайно приступити до її побудови.

ЗО червня 1941р. у Львові в будинку товариства «Просвіта» зібралися Національні Збори у складі 100 представників українського громадянства. В той же день учасники Зборів проголосили Акт відновлення української державності.

Проголошуючи відновлення державності незалежної соборної України, ОУН спиралася на досвід визвольних змагань 1917—1920 рр., зокрема, на Акт злуки УНР і ЗУНР. Цілком очевидно, що здійснюючи цей ризикований крок в умовах наступу німецьких військ на Львів, керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель й утворенню незалежної України.

Передбачалося, що Українська національна революційна армія, яка створювалася на українській землі, боротиметься разом із союзною німецькою армією «проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу». Національні Збори, посилаючись на волю українського народу, проголосили «створення Української держави, за поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України". Організація українських націоналістів закликала "весь український народ не складати зброї до тих пір, поки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

У заяві ОУН констатувалось, що «на західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується українському національному   урядові, що створиться у столиці України — Києві». Після прийняття Акту відновлення Української держави Національні Збори обрали головою Державного правління Ярослава Отецька, доручивши йому сформувати Крайове правління. Створене Українське державне правління розглядалося як перехідний, тимчасовий орган. Плюралізм влади забезпечувався тим, що з 26 міністерських портфелів 11 отримали безпартійні, 11 — члени ОУН-Б і решту — представники партії соціалістів-радикалів. Українська громадськість, що стояла на позиціях національного відродження, визнала Акт 30 червня. Його підтримали і митрополити обох українських церков А. Шептицький і Полікарп. Повсюдно в Західній Україні відбувалися святкові маніфестації, на місцях скликалися урочисті повітові та обласні збори, споруджувалися пам'ятні хрести. На теренах Галичини почали формуватися місцеві адміністративні органи влади, створювалися загони народної міліції. Тисячі добровольців зголосилися до української національної армії.

Опір німецькому окупаційному режимові на українських землях. Насильницькі дії фашистських загарбників на захоплених територіях викликали невдоволення народних мас, які почали чинити опір окупантам. У перші місяці окупації виступи в тилу ворога були нечисленними й нерішучими. Ситуація змусила радянське керівництво переглянути наступальну воєнну доктрину, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території. Вже в ході війни поспіхом створювались партизанські загони й підпільні групи. Опір загарбникам на українських землях наростав у міру усвідомлення населенням справжніх намірів гітлерівців. Війна в тилу ворога поступово набувати організованих форм. 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем.  Штаб налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії, організував постачання партизан зброєю, боєприпасами за допомогою авіації. До кінця 1942 р. опір народних месників набрав сили і ворожий тил уже розхитували організовані, непогано озброєні з'єднання О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Партизанський рух особливо активізувався у вирішальному 1943 р. На початку 1944 р. в партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося понад 50 тис. чоловік.

В умовах окупаційного режиму роль «третьої сили» прагнула відігравати Організація українських націоналістів. З початком радянсько-німецьких воєнних дій вона оста­точно розкололася на два крила — помірковане, на чолі з А. Мельником (ОУН-М), і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві течії виступали за соборну, незалежну Українську державу, хоча й ворогували між собою.

Мельниківці відкрито підтримували німців у їх боротьбі проти Радянського Союзу. В ході війни вони стали додатком німецького окупаційного апарату; сформували з українських добровольців дивізію СС «Галичина» для допомоги фашистам. І хоча німці дали згоду на створення цього з'єднання лише після Сталінградської битви, лояльність мельниківців була помічена у Третьому рейху, і вони дістали повну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, передовсім у Києві, ОУН-М формувала органи місцевого самоврядування, допоміжну поліцію, сприяла утворенню низки громадських організацій. 5 жовтня 1941 р. в Києві було утворено Українську Національну Раду (УНР) на чолі з професором Київського політехнічного інституту, економістом М. В. Величковським. Вважаючи себе представницьким органом українського народу, Рада розпочала підготовку до формування національного уряду. За її ініціативою відкривалися українські школи, гімназії, відновили роботу Київський університет і Політехнічний інститут, Українська академія наук. Рада сприяла випуску української преси (всього в містах і деяких райцентрах України виходило 100 газет). На президії УНР було розглянуто і схвалено статути Всеукраїнської кооперативної спілки, Союзу українського жіноцтва та українського Червоного Хреста.

Проте всі кроки інтегральних націоналістів, спрямовані на відновлення української державності, національне відродження, суперечили окупаційним планам гітлерівців. Наприкінці 1941 р. УНР була заборонена і до 1943 р. діяла нелегально. Заборона Української Національної Ради була черговим виявом тоталітарного наступу фашистів на все українське.

Уже в вересні 1941 р. відбулися масові арешти бандерівців, а в грудні розпочалися репресії і проти мельниківців. Нацисти розстріляли більшість членів Бухарестського проводу ОУН. Буковинський курінь ОУН було розформовано й на його базі створено два поліцейські батальйони. В листопаді 1941 р. німці розстріляли екзекутиву ОУН у Житомирі, а через деякий час у Полтаві, Миколаєві,  Чернігові. Репресивні акції гітлерівців щодо українців, які стояли на самостійницьких, державницьких позиціях, свідчать, що твердження про колабораціонізм українських національних сил не відповідають дійсності. Німецька влада своїми діями недвозначно показала, що юна не потерпить жодних виявів української самостійності. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були відкликані з фронту і на засадах річного контракту використані, зокрема, для пацифікації населення Білорусії, а через рік були розформовані.

Німецька окупаційна політика, спрямована на розчленування території України, репресії фашистів проти українських національно-визвольних сил викликали розчарування серед оунівців. Проголосивши в червні 1941 р. Українську незалежну соборну державу, вони розраховували на підтримку Німеччини. Проте реакція Берліна на дії ОУН-Б була різко негативною. Заступник держсекретаря Кундт заявив лідерам українських націоналістів: «Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Представники німецької адміністрації наполягали, щоб керівники ОУН-Б відкликали Акт про відновлення Української держави. Однак жоден із них на по не погодився. 11 липня 1941 р. німці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б і відправили спочатку до в'язниць, а потім до концтабору, де вони перебували до вересня 1944 р.

Репресії нацистів проти цивільного населення й, зокрема, проти українських національних сил підштовхували ОУН-Б до збройного опору окупантам. ОУН-Б пішла в підпілля, розпочавши активну діяльність по формуванню збройних груп, а згодом і армії. Ще навесні 1939 р., після розгрому Карпатської України, колишні старшини петлюрівської армії, котрі служили в польському війську, виробили проект партизанської армії, яку сподівалися створити з початком радянсько-німецької війни. В основу проекту лягла концепція місцевого українського діяча Тараса Боровця, згідно з якою передбачалося розташування повстанської бази в поліських лісах. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві президент УНР в екзилі Андрій Левицький затвердив план Боровця. Початок радянсько-німецької війни прискорив процес його реалізації. Вже в липні 1941 р. Боровець створив військове формування під назвою «Поліська Січ УПА», штаб якого розмістився в містечку Олевську на Житомирщині. Німці вирішили покінчити з Поліською Січчю і зайняли «Олевську республіку». УПА Бульби (псевдонім Боровця) змушена була піти в підпілля.

На західних землях, щоправда трохи пізніше, виник оунівський партизанський рух. Перший загін оунівців був організований С. Качинським у жовтні 1942 р. на Поліссі. Навесні 1943 р. військові формування ОУН-Б об'єднуються в Українську повстанську армію (УПА). Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Влітку 1943 р. УПА С. Бандери включила до свого складу майже всі загони Бульби-Боровця та чотири загони ОУН. Зоною активних дій УПА були переважно Волинь, Полісся, Галичина. Наприкінці 1944 — на початку 1945 р. УПА вела бойові дії як проти Радянської армії, так і проти німецьких окупантів. Чисельність УПА сягала, за деякими даними, 100 тис. чол. Проте більшість дослідників вважають, що вона не перевершувала 30-40 тис. вояків. Під час війни УПА намагалася відігравати роль «третьої сили» на території України. Так, лише в жовтні — листопаді 1943 р. вона провела 47 бойових операцій проти німців і 54 проти радянських партизанів. Після заняття Червоною армією Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських військ. Партизанський рух тривав і в 50-ті роки, хоча вже до 1948 р. масштаб опору значно зменшився, оскільки радянські сили безпеки разом із польськими та чехословацькими частинами ліквідували бази підтримки УПА. Проводячи депортацію, радянська влада висилала всіх, хто хоч найменшою мірою співчував національному рухові. рештки організованого збройного опору радянському ладові у східній Європі припинили своє існування.

У складних умовах боротьби проти німецької й радянської військових та цивільних адміністрацій ОУН змушена була в 1943 р. переглянути свої позиції з питань національно-визвольного руху. Зокрема, вона відмовилася від ідеї етнічної винятковості, намагалася залучити на свій бік інші опозиційні сили. Підходи оунівських лідерів до вирішення національного питання стають більш тверезими. Заклик ОУН до опору радянській владі, високий рівень дезертирства в Червоній армії сприяли вступу до УПА представників багатьох національних меншин, які опинились на західних землях. Восени 1943 р. у складі УПА було вже 15 національних підрозділів, у тому числі азербайджанський, грузинський, узбецький тощо. З ініціативи ОУН за участю УПА 21—22 листопада 1943 р. відбулася перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, яка закликала до створення єдиного фронту боротьби за національне визволення від сталінського та гітлерівського імперіалізму. На зміну поглядів ОУН-Б вплинули й безпосередні контакти бандерівців з українцями радянської України, які не дуже-то сприймали словесну націоналістичну пропаганду, а більше цікавилися конкретними соціальними та економічними проблемами.

З ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора (в Галичині) 11 липня 1944 р. розпочав свою роботу Великий Збір, в якому, крім представників ОУН, брали участь 20 послів різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М). Годі ж виник новий політичний орган руху — Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Хоча в ній і домінували члени ОУН, до складу Ради ввійшли також представники ряду інших політичних течій в Україні. Створення УГВР стало виявом ідеї історичної наступності боротьби українського народу за самовизначення.

Визнання московським центром окремих атрибутів української державності. Україна —один із фундаторів ООН. Жорстока й безкомпромісна боротьба українських патріотичних сил за незалежність України, організований збройний опір Червоній армії на західноукраїнських землях, роздуми про майбутні кордони СРСР, очевидно, змусили сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет республік.

Верховна Рада СРСР 1 лютого 1944 р. ухвалила два закони: «Про утворення військових формувань союзних республік» і «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин». Ці закони приймалися раптово, без будь-яких підготовчих заходів та заяв. Незвичною була й сама форма перетворень — децентралізація головних наркоматів країни. Конституційні зміни 1944 р. у своїй основі були відходом від традиційної політики Сталіна щодо питань державного будівництва.

Пояснюючи мотиви зазначених перетворень В. М. Молотов стверджував, що вони стали можливими в результаті політичного і культурного розвитку союзних республік, інакше кажучи, в результаті їх національного розвитку.

Наступні події показали, що причиною нововведень було не піклування про національний розвиток народів, а складні реалії міжнародної та внутрішньої обстановки, що склалася наприкінці Другої світової війни і з якими мусило рахуватися партійно-державне керівництво СРСР. Надання певних суверенних прав республікам давало можливість Сталіну активніше використовувати їх у проведенні своєї зовнішньої політики, насамперед, у вирішенні питань майбутнього їхнього членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів тощо. Водночас конституційні поправки слугували певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.

Одним із перших наркомів закордонних справ УРСР був партійний функціонер Д. Мануїльський, який під час утворення СРСР активно підтримував сталінську ідею автономізації. Право мати свого наркома оборони реалізувала тільки одна республіка — Україна. На цю посаду було призначено генерал-лейтенанта В. Герасименка, компетентну у військових справах людину. Виникла своєрідна колізія: військові округи підпорядковувалися Наркомату оборони СРСР і Наркомату оборони республіки. Незважаючи на пропозиції України щодо регламентації компетенції республіканського Наркомату оборони, Москва не поспішала з вирішенням цього питання.

Республіканські наркомати оборони, як і республіканські військові формування, так і не були створені. Тож коли остаточно з'ясувалося питання про вступ України та Білорусії до ООН, загравання з союзними республіками щодо розширення їхніх прав у галузі оборони припинилися.

Дещо схожою була ситуація з розширенням прав союзних республік у галузі зовнішніх зносин. Вище партійно-державне керівництво країни вважало, що завдяки розширенню прав союзних республік у сфері міжнародних стосунків СРСР зможе посилити свій вплив на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), до обговорювалися проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була відхилена, і лише після тривалих наполягань і певних поступок радянської делегації на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов’язалися підтримати пропозицію СРСР про прийняття України та Білорусії до ООН. Отже, боротьба за голоси в ООН була однією з головних причин створення зовнішньополітичного відомства України.

Своєрідний дипломатичний прорив свідчив також про зростання міжнародного авторитету України, яка внесла вагомий вклад у боротьбу проти німецького фашизму. Сталінське керівництво намагалося використати цей факт, щоб переконати світову громадськість, українську діаспору в реальності української державності.

Українська делегація 6 травня 1945 р. брала участь в установчій конференції ООН, яка проходила в Сан-Франциско. Д. Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати окремі розділи Статуту ООН. Членами різних комісій були й інші представники української делегації В. Бондарчук, І. Сенін, О. Палладін, М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і Соціальної рад, у 1948—1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

У 50-ті роки Україна активізувала свою діяльність на міжнародній арені. її представники брали участь у роботі 23 міжнародних організацій, підписали 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій. Дипломати УРСР немало зробили для зміцнення авторитету ООН у несприятливих умовах «холодної війни». В органах ЮНЕСКО, зокрема, за активної участі делегацій УРСР були підготовлені такі важливі документи як рішення про використання ядерної енергії в мирних цілях, про заборону пропаганди війни в засобах масової інформації, про ліквідацію неграмотності та ін.

У липні 1946 р. українська делегація брала участь у роботі Паризької мирної конференції. У лютому 1947 р. Україна уклала мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі проти колоніалізму. Така позиція дала свої результати: у 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лиосу про вступ до ООН.

Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною, її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. На міжнародній арені Україна фактично ніколи не відхилялася від позиції, яку займав СРСР. Підписані нею мирні договори вважалися дійсними тільки після ратифікації їх Президією Верховної Ради СРСР.

Формально Україна мала право на встановлення міжнародних відносин, але відсутність реального суверенітету і державності позбавляли її можливості скористатися ним. Вся дипломатична діяльність України здійснювалася в жорстких рамках зовнішньої політики СРСР, під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Цілковита неможливість проведення самостійної зовнішньої політики була однією з причин, що спонукала уряд УНР в екзилі в 1969 р. звернутися до ООН з проханням репрезентувати в ній Україну. Мета цієї акції, як наголошувалося в листі, полягала в тому, «щоб звернути увагу на колоніальний характер сучасної влади в Україні».

Важливим наслідком Другої світової війни стало завершення об'єднання українських земель. Уперше в своїй історії Україна стала соборною, ввібравши всі етнічні українські землі. Питання про повоєнні кордони України обговорювалося на Тегеранській (1943 р,) та Ялтинській (1945 р.) конференціях керівників союзних держав — СРСР, США, Великобританії, Радянське керівництво наполегливо домагалося встановлення кордону по так званій лінії Керзона. Цим гарантувалося об'єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювалося входження до України західних областей. 16 серпня 1945 р. досягнуті домовленості були закріплені радянсько-польським договором про державний кордон. Однак встановлення кордонів з Польщею супроводжувалося драматичними подіями, що стали наслідком ігнорування інтересів українського населення. Визнання кордонів між УРСР і Польською Республікою «по лінії Керзона» привело до того, що споконвічні українські землі — Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя — опинилися у складі Польщі. На цих споконвічно українських землях, приєднаних свого часу до Польщі, проживало 700 тис. українців, У цій ситуації приймається двостороннє рішення про «обмін народами». Хоча в договорі йшлося про добровільний характер переселення, ця акція, що розпочалася 16 вересня 1944 р. під кодовою назвою «Вісла», мала примусовий характер з обох сторін. В цій операції брали участь підрозділи НКВС СРСР і чехословацьких прикордонників, які блокували кордони на сході й півночі. З польської сторони в депортації брали участь армійські частини.

Внаслідок «великого переселення» з прикордонних областей до Польщі було відправлено 810 тис. чол., а до України — 482 тис.

Уточнення кордонів між двома державами відбувалося й пізніше. На прохання Польщі на початку 50-х років Україна поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшла територія м. Кристонополя (нині — м. Червоноград). Доля Закарпатської України вирішилася 26 листопада 1944 р. на з'їзді народних комітетів краю, який прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР. Заключним актом повоєнного територіального врегулювання стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Таким чином, після закінчення війни, вперше за багато століть фактично всі українські землі, які історично належали Україні, але через різні обставини були захоплені сусідніми державами, опинилися у складі УРСР. Активна участь України в антигітлерівській коаліції сприяла зростанню національної самосвідомості українців, глибшому розумінню ними свого місця серед інших народів, а відтак поступовому реальному наповненню державницького потенціалу українського народу. Україна вперше ввійшла в систему світової співдружності держав, набула статусу суб'єкта міжнародного права, стала учасником багатьох міжнародних організацій. Спроба Організації українських націоналістів відновити незалежну українську державу стала реальним поштовхом до створення власне національних збройних сил у західноукраїнському регіоні. Війна показала українському народові всю аморальність, антигуманність тоталітарного режиму, створила передумови для критичної оцінки суспільством існуючої системи влади. В суспільній свідомості народу відбулися суттєві зміни, що з часом підірвали основи тоталітарного режиму й створили передумови його демонтажу, передовсім, у духовній сфері.

В роки Другої світової війни жодна з воюючих країн не зазнала таких людських втрат, як Україна. Тільки на фронті загинуло близько 3 млн. уродженців України. Втрати серед цивільного населення були ще більшими, ніж на фронті. Воно масово знищувалося в таборах, тюрмах, гетто, в ході бойових операцій проти радянських партизан та національно-патріотичних сил. Протягом війни загальні демографічні втрати України становили майже 14 млн. чол. Фактично загинуло ціле покоління молодих, здорових, талановитих людей.

Загроза нацистського поневолення підняла на боротьбу мільйони людей. 2,5 млн. громадян України було мобілізовано в Червону армію, близько 1,5 млн. добровільно вступили до лав народного ополчення, понад 2 млн. працювали на будівництві оборонних споруд. Український народ вніс гідний вклад у воєнну, економічну та політичну перемогу СРСР над фашистською Німеччиною.

Рекомендована література

Бойко О. Історія України. Запитання і відповіді. Київ, 1997

Воронцов І., Пилявець Ю. Голод 1946—1947 рр. Київ, 1991.

Замлинський В. О. та ін. Боротьба трудящих західноукраїнських областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. Київ, 1989

Киричук Ю. Історія УПА. Тернопіль, 1991.

Коваль В. С. Довкола радянсько-польської війни 1939 року // Історичні зошити АН України. Київ, 1991. № 1.

Коваль М. 1941—1945 роки України // Укр. іст. журн. 1991. № 6.

Ковальчук С. В. Західна Україна на початку другої світової війни // Укр. іст. журн. 1991. № 8—9.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Львів, 1993.

Мірчук П. Українська повстанська армія 1942—1952. Львів, 1991.

ОУН і УПА у другій світовій війні: Документи і матеріали // Укр. іст. журн. 1994. № 2—6; 1995. № 1, 2.

Рубльов О. С. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції // Укр. іст. журн. 1991. № 2.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи і матеріали. Львів, 1992.

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр. Київ, 1967—1975. Т. 1—3.

 

Лекція 18

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1007; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!