Україна на шляху до суверенітету та державної незалежності

• Згуртування демократичних сил в умовах перебудови. Боротьба за державний суверенітет України • Виникнення багатопартійності. Ставлення політичних партій до державного статусу України • Протистояння в політичній боротьбі за владу. Вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади • Проголошення державного суверенітету та незалежності України • Утворення Співдружності незалежних держав (СНД).

Згуртування демократичних сил в умовах перебудови. Боротьба за державний суверенітет України. В умовах застою та поглиблення кризи тоталітарної системи ставала все більш очевидною необхідність кардинальних перетворень у радянській державі. У першій половині 80-х років правляча верхівка, на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС М. С. Горбачовим, вирішила вдосконалити існуючу політичну систему, не змінюючи її основ. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС вперше заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сферах життя суспільства. Такий курс з часом дістав назву «перебудови». Ініціатори перебудови спочатку розглядали її як метод прискорення соціально-економічного розвитку країни. Кінцевою метою перебудови проголошувалося створення «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднувати елементи ринкової економіки з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

Перебудова розглядалася як обмежена в часі, суворо контрольована серія заходів, здійснюваних центром. Розвиток подій, однак, швидко зламав що надуману схему. Висунуті прогресивні ідеї все більше розходилися з життєвою практикою, реальними можливостями суспільства. Початковий період перебудови був часом втрачених можливостей, адже за умови існування сильної влади можна було провести радикальні реформи. Проте відсутність розгорнутої та чіткої програми перебудови, певна слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги здійснити корінні перетворення.

Україна неухильно виконувала маневри центру по здійсненню перебудови. Спочатку це була спроба прискорити розвиток існуючої системи без зміни її соціально-політичної першооснови, лише за рахунок приведення в дію важелів науково-технічного прогресу, реорганізації структури органів управління господарством республіки, активізації трудових колективів на основі відповідного закону, вирішення соціальних проблем шляхом створення державних програм та проведення кампаній по боротьбі з пияцтвом та алкоголізмом. Перебудова в Україні не досягла поставлених цілей. Вона показала, що створена комуністична система не піддається глибокому реформуванню. Однією з причин такого розвитку подій було збереження адміністративно-командних методів управління. Україна була позбавлена будь-яких суверенних прав. Плани розвитку республіки затверджувалися в Москві, 96 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких український уряд, місцеві органи влади не могли впливати.

Проте перебудова стимулювала опозиційний процес «знизу», розбудила ініціативу та енергію різних верств суспільства. Проголошені керівництвом КПРС на січневому (1987 р.) пленумі ЦК партії заходи щодо реформування політичної системи, визнання дозованого плюралізму думок та гласності сприяли формуванню в Україні демократичних сил, громадських об'єднань, рухів та політичних партій. До них «ходили представники різних верста населення, але провідна роль належала критично мислячій інтелігенції. Ядром демократичних сил були колишні політв'язні. З початком перебудови радянська влада послабила певною мірою політичні репресії, а з 1986 р. почала випускати з тюрем на волю дисидентів, які відразу активно включилися в легальну боротьбу за демократію, свободу, реальний суверенітет і незалежність України. Протягом 1987 р. з тюрем, концтаборів та заслання повернулися близько 300 політв’язнів. Процесові формування демократичних сил сприяла також проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі верхи відмінити цензуру.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 р. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували недолугість дозованої горбачовської гласності й спонукали до боротьби за громадський контроль над владою.

Боротьба національно-демократичних сил України за державну незалежність республіки мала кілька етапів. Перший із них (квітень 1985 р.— кінець 1989 р.) характеризувався тим, що громадські рухи та об'єднання «шмагали оновлення соціалізму, досягнення суверенітету України на основі нового союзного договору, гарантування прав людини. На цьому етапі спостерігалося реальне зіткнення двох підходів до вирішення назрілих перетворень у соціально-економічній та політичній сферах. Саме в цей час активно формується соціальна база перебудови. Й водночас керівна партійно-державна верхівка прагнула здійснити косметичні заходи, провести поверхові реформи, які б не зачіпали основ існуючого ладу. Влада змушена була відмовитися від терористичних методів боротьби з інакомисленням, змиритися з виникненням політизованих  громадських об'єднань та рухів. А такі методи, як залякування, погрози тощо вже не могли згорнути народну ініціативу. Демократичні об'єднання вимагали проведення корінних перетворень в економіці, політиці, культурі. Вони не піддавалися впливу комуністичних структур, трималися незалежно від партійного апарату. Демократичні сили піддавали критиці адміністративно-командну систему, пропонували альтернативні підходи до вирішення назрілих проблем. За даними журналу «Віче» в 1986 р. в республіці функціонувало понад 46 тис. різних громадських об'єднань.                                      

Другий етап (кінець 1989 р.— грудень 1991 р.) характеризувався виникненням нових політичних партій, формуванням багатопартійності, радикалізацією демократичних сил, які стали відкрито вимагати відновлення української державності, проведення республікою самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. З гаслами незалежності України вони виступали й під час підготовки і проведення виборів до Верховної Ради та місцевих органів влади України навесні 1990 р. На цьому етапі велася відкрита політична боротьба за владу між Компартією України і демократичним блоком.

У розвитку демократії, підвищенні національної самосвідомості українського народу важливу роль відіграв Український культурологічний клуб, заснований у серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів. Очолював його Сергій Набока. Діяльність клубу характеризувалася відкритими виступами з питань становища української культури, історії української державності. Велися гострі дискусії про причини та наслідки голодомору 1933 р., про репресії сталінізму в Україні, про українську символіку тощо. В них брали активну участь представники різних професій та соціальних верств. Такі об'єднання створювалися і в інших містах України. Зокрема, у Львові діяло культурно-просвітнє Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб. Діяльність цих та інших об'єднань і груп свідчила про те, що почалася руйнація застарілих догм та ідеологічних стереотипів, заповнювалися білі плями трагічної історії українського народу та його державності

Важливе значення для розгортання загальнодемократичного і національного руху в Україні мав з'їзд письменників України (1988 р.). Тут уперше публічно у виступах творчої інтелігенції піддавався критиці тоталітарний комуністичний режим, що призвів до руйнації культури України. Письменники звернулися з вимогою до керівників республіки прийняти закон про державний статус української мови, здійснити заходи для підвищення рівня її вивчення та вживання в республіці. Під тиском громадської критики партійно-радянське керівництво республіки змушено було визнати необхідність розробки закону про державний статус української мови.

В Україні стала відкрито поширюватися національна символіка. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. 21 січня 1990_р. в річницю Акту злуки ЗУНР і УНР, в "живий ланцюг", що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва, під національними прапорами стали, за даними МВС УРСР, близько 450 тис. чол. (ініціатори цієї акції — керівники Руху — стверджували, що кількість її учасників сягала 5 млн. осіб). За рішенням сесії міськради 3 квітня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над Львівською ратушею. 24 липня цього ж року національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі поряд з будинком Київської міськради.

Піднесення суспільно-політичної активності мас зумо­вило виникнення " Народного руху України за перебудову» (НРУ). В січні 1989 р. збори київської письменницької організації схвалили запропонований ініціаторами проект програми НРУ. Навесні того ж року почали виникати осередки Руху. Наприкінці літа Рух об'єднував близько 280 тис. членів. Його поява була підготовлена діяльністю колишніх дисидентів, ліберально настроєної бюрократії, а також незначної групи комуністів, які в той час виступали за суверенну Україну, але в межах союзної федерації. У вересні 1989 р. відбулися установчі збори НРУ. Серед 1109 делегатів форуму були робітники, представники села, проте кількісно переважала інтелігенція. В програмних документах, ухвалених учасниками зборів, наголошувалося, що Рух діятиме в конституційних рамках, співпрацюватиме з радами народних депутатів та їхніми органами з: метою встановлення справжнього народовладдя в республіці. У програмі НРУ заявлялося про необхідність «створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору». Прийняті на з'їзді документи свідчили про те, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство».

Подальший розвиток подій змусив НРУ змінити свої підходи до вирішення назрілих проблем. У жовтні 1990 р. в Києві відбулися другі Всеукраїнські збори Руху. На них було внесено зміни до програми і статуту НРУ. Прийняті документи свідчили, що керівництво Руху обрало нову політичну лінію, завершилася його трансформація в антикомуністичну організацію. Стало очевидним, що Рух еволюціонізував від поміркованої опозиції до її радикального крила. Із назви організації було вилучено слова «за перебудову". Наголошувалося, що головною метою Руху є боротьба за відновлення української державності, за вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Голова Руху Іван Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації». Народний рух; проголосив себе опозиційною до КПРС силою, яка прагнутиме об'єднати всі опозиційні течії в республіці.

Колишні політв'язні в 1988 о. відновили Українську Гельсінську спілку. Головою УГС учасники групи обрали Левка Лук'яненка, який на той час ще перебував на засланні. Спілка також відіграла важливу роль у розгортанні демократичних процесів в Україні. Вона розробила й обнародувала програмовій документ/ в якому значною мірою акумулювала пропозиції, ідеї та вимоги, які звучали в той час на мітингах, зборах, конференціях, диспутах.

Серед них — вимога до владних структур гарантувати право нації на самовизначення. Проголошуючи необхідність відновлення української державності, УГС водночас не відкидала можливості утворення конфедерації незалежних держав у вигляді суверенних демократичних республік. Однак уже в вересні 1989 р. вона заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР. По-новому звучали також вимога Спілки про те, що Україна має самостійно встановлювати дипломатичні відносини з країнами світу. Щодо внутрішніх проблем, то УГС вимагала від властей припинити будь-які переслідування опозиційних сил, скоротити армію, надати можливість українським призовникам проходити військову службу на території своєї республіки. Вимоги Спілки означали, що вона вийшла за рамки правозахисної діяльності, по суті набула ознак політичної опозиційної організації. На початок 1990 р. УГС налічувала близько 1,5 тис. офіційних членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва в Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.

Важливе місце в українському відродженні посідав національний церковний рух. Наприкінці 1988 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ). У січні 1989 р. вперше за весь післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у 1919 р. Цей захід мав не тільки релігійний, а й політичний характер, він свідчив про національний характер УГКЦ, відданість її ідеям української державності. Водночас відроджувалася й Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У лютому 1989 р. в Києві виник громадський комітет по відновленню УАПЦ.

Поява на політичній арені неформальних організацій сприяла подальшій консолідації сил, які відкрито протистояли існуючому режиму. Створювалася широка позацензурна преса, відроджувалися такі форми відстоювання прав і свобод як мітинги, збори, політичні дискусії, демонстрації. Демократичний рух, що швидко само організовувався, надавав сил перебудові і прискорював процес самовизначення і консолідації у лавах як прихильників радикальних перетворень, так і їхніх противників. Характерною рисою цього етапу стала чітко виражена тенденція зміщення центру рушійних сил перебудови на місця, перетворення перших неформальних організацій в масові рухи.

Виникнення багатопартійності. Ставлення політичних партій до державного статусу України. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (КПУ) в суспільстві. Партія, яка десятки років монопольно правила в країні, виконувала функції координатора головних ланок механізму влади, опинилася в глибокій кризі. Це явище зумовлювалося тим, що між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Наявний плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а правляча партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно твердила про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень.

Серед інших причин, які привели партію до кризи, варто вказати на слабке прогнозування суспільних процесів, повільну перебудову своєї діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя. Це призвело до того, що партійне керівництво фактично втратило контроль за процесом перебудови. Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, КП України, її місцеві організації виявилися неспроможними ефективно діяти в нових умовах. Обстановка в суспільстві кардинально мінялася і партія не встигала за перебігом подій, її бюрократичний апарат показав своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. З метою протидії громадсько-політичним зрушенням КПУ намагалася утворити різноманітні об'єднання, всілякі комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти панування КПРС.

Керівна верхівка партії не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які ставили питання про вихід КПУ зі складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в перших числах березня. Основною метою нового об'єднання була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ в парламентську партію. Однак XXVIII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо можливої демократизації партії.

Партійне керівництво України продовжувало орієнтуватися на Москву, підтримувало вироблений центром політичний курс. Що ж до проблеми розвитку української державності, то лідери КПУ стверджували, що вона вже вирішена давно й остаточно. Зокрема, перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький заявив з цього приводу: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології і реальній практиці, виходили з рядів партії. Протягом 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч комуністів перестали платити партійні внески, не брали участі в житті партійних організацій.

На хвилі демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові значною мірою сприяла зміна статті 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» (березень 1990 р.). Двері до багатопартійності в Україні були відчинені й постановою Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Протягом 1990—1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх реальний вплив на політичне життя був невеликим. Новостворені партії визначили своє ставлення до суверенітету та незалежності України. Група цих партій зайняла послідовно незалежницьку позицію. За вихід із СРСР і створення незалежної української держави виступили Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші Так, установчий з'їзд УРП, скликаний у квітні 1990 р., в своїй програмі проголосив, що головною метою партії є створення незалежної Української держави. Було заявлено, що для досягнення цієї мети партія використовуватиме як парламентські так і позапарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків та актів громадянської непокори тощо). Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив про необхідність «досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного й гуманного суспільства». Будь-яка форма федеративного устрою в рамках СРСР цією партією відкидалася.

До цієї групи належали й партії, які прямо не ставили питання про самостійність України, проте висували вимоги (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, самостійність дипломатичних зв'язків тощо), реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності України. Партія зелених України (ПЗУ) поставила за мету духовне й фізичне відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.

Група українських партій займала помірковано-державницьку позицію. Посилаючись на політичну непідготовленість населення, сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці тощо, вони домагалися, оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд Ліберально-демократичної партії України. Своїм головним завданням ліберали проголосили захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. ПДВУ у грудні 1990 р. проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи й соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції (до останньої Україна мала входити тимчасово, до остаточного визначення її нейтрального статусу). Таку позицію певною мірою підтримували й окремі регіональні партії.

Вимогу суверенітету республіки підтримувала й течія в Компартії України, яка дістала назву «суверен-комуністів». Її прихильники вважали, що Компартія України має бути самостійною, а республіка — суверенною. Цю позицію підтримувало чимало рядових комуністів. З часом «суверен-комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів обстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права. За ініціативою лідерів цієї групи в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України (СПУ). В програмних документах партії заявлялося про підтримку суверенності України, за умови її економічної та політичної інтеграції з країнами СНД.

У процесі визрівання реальних умов завоювання незалежності України визначився й третій напрямок. Ідеться про ту частину комуністів, які стояли на ортодоксальних позиціях, виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України з так званими «слов'янськими республіками». Створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю найближчою метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, а в перспективі — утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України, Республіканського руху Криму.

Виникнення значної кількості політичних партій свідчило про зростання громадської активності населення. Переважна більшість новостворених партій виступала за суверенітет і незалежність України, засвідчивши тим самим глибоку заінтересованість у тому, щоб республіка самостійно розбудовувала державність. Поява нових політичних партій, їх діяльність, безумовно, радикалізували боротьбу з консервативними силами, значно розширили масштаби легальної опозиції, що, у свою чергу, створювало передумови для завоювання суверенітету і незалежності України.

Протистояння в політичній боротьбі за владу. Вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади. Бурхливі зміни в суспільстві наприкінці 80-х -- на початку 90-х років позначилися на соціальному самопочутті людей, прискорили політизацію суспільної свідомості. Виявилася розбіжність у поглядах, підходах до розв’язання назрілих проблем, що свідчило про політичне розмежування широких верств населення. Виникла реальна можливість для національного відродження, завоювання суверенітету і незалежності України.

Помітною подією на шляху до суверенітету республіки було прийняття Верховною Радою 27 жовтня 1989 р. закону «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР». Прийняття закону означало певне зрушення в напрямі представницької демократії в Україні. Зокрема, йшлося про демократизацію виборчої системи, яка передбачала альтернативність висування кандидатів у депутати. Істотні зміни були внесені в статті, які регламентували статус Верховної Ради. Згідно з доповненнями значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну в міжнародних відносинах.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР торкалися ряду статей про розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами. Судова і прокурорська системи України фактично виводилися із підпорядкування союзним структурам. У Конституції наголошувалося, що вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю суддів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР, а Генеральний прокурор УРСР призначається Верховною Радою республіки, відповідальний перед нею і їй підзвітний. Встановлювалося, що організація і порядок діяльності судів і органів Прокуратури УРСР визначаються виключно законами України. Передбачалося також створення в Україні такого важливого органу як Конституційний Суд. Ці та інші зміни і доповнення свідчили, що парламент республіки поступово повертає собі права й повноваження, відібрані в нього центром.

Значним завоюванням національно-демократичних сил стало прийняття в жовтні 1989 р. закону «Про мови в УРСР». Після короткого періоду українізації (20-х років) це був своєрідний прорив у використанні української мови. Закон визнав, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності». Вперше за роки радянської влади проголошувалося, що українська мова поряд із російською є мовою міжнаціонального спілкування в Українській РСР, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Поряд з цим закон передбачав створення необхідних умов для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.

Важливим етапом формування нової державності була підготовка та проведення виборів до Верховної Ради та місцевих органів влади України. 8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР оприлюднила проект Закону про вибори. Члени Республіканського демократичного клубу кваліфікували його як антидемократичний, маючи на увазі перш за все статті про квоту для компартії і підконтрольних їй громадських організацій. Квота передбачала не обрання, а фактичне призначення частини депутатів. Під час обговорення законопроекту його антидемократичні положення викликали масові протести. 28 жовтня Верховна Рада під тиском демократичних сил усунула згадану статтю із законопроекту. Це була одна з найважливіших перемог, здобутих демократичною громадськістю.

Вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад відбувалися на основі прямого таємного голосування. На 450 депутатських мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів. У листопаді 1989 р. з метою проведення виборчої кампанії було сформовано Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного Руху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, «зелені» та ін.). Учасники блоку відкрито виступали з антикомуністичних позицій. У виборчому маніфесті демократів проголошувалися вимога досягнення реального політичного й економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи, забезпечення рівноправності всіх форм власності, розробки нової Конституції, національного відродження українського народу та національних меншин, реальної свободи віросповідань.

Проведеш в березні 1990 р. вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади показали, що Україна має реальні можливості вийти на демократичний шлях розвитку. Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради 111 користувалися його підтримкою. Блок переміг у п'яти областях (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській). Вибори до місцевих рад завершилися переконливою перемогою Демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Уперше в трьох західних областях Компартія змушена була перейти в опозицію. Вибори засвідчили, що монополія Компартії на владу похитнулася. 15 травня 1990 р. вперше в історії України, Верховна Рада почала працювати як парламентський, а не «парадно-святковий» орган, що здійснював свої повноваження суто формально. Тим самим було зроблено  важливий крок до подолання важкої спадщини тоталітаризму.

Законотворча діяльність новообраного парламенту відбувалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Підготовку до першої сесії здійснював колишній партапарат. Він намагався забезпечити комуністичному блокові панівне становище. Демократично налаштовані депутати об'єдналися на основі своєї платформи. 6 червня 1990 р. вони офіційно заявили про створення парламентської опозиції під назвою «Народна Рада» (125 депутатів). До її складу ввійшли як помірковані, так і радикально настроєні депутати. Головою Народної Ради було обрано депутата І. Юхновського. Оформлення опозиції викликало створення прокомуністичної структури — «За Радянську Україну» (300 депутатів). У парламентській більшості консолідувалися поряд із прагматиками, які адекватно реагували на зміни в суспільстві, відверті консерватори. Більшість із них були комуністами. Очолив парламентську більшість О. Мороз.

Проголошення державного суверенітету та незалежності України. Саме при такому розкладі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це був важливий крок на шляху до незалежності України. Незважаючи на різні платформи і погляди, за Декларацію проголосувало 376 депутатів (із 405 присутніх на сесії). Це означало, що між усіма політичними силами було досягнуто згоди. У преамбулі Декларації зафіксовано найважливіші положення, що відбивають глибинний зміст поняття державного суверенітету, проголошеного як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». «Українська РСР,— наголошувалося в Декларації,— здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території». Особливого значення набувало положення про те, що викладені у цьому документі принципи мають бути використані для укладення Союзного договору. Крім того, прийняття цього положення створювало, по суті, основу для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства, Радикальний зміст мали й положення Декларації з економічних питань. У ній наголошувалося, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки. Передбачалося створення банківської, фінансової, митної та податкової систем, формування власного бюджету, запровадження грошової одиниці. Проголошувалося право України мати власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки. В Декларації записано, що «громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР». За Україною передбачалося закріпити статус нейтральної держави, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: відмова від виготовлення, придбання і випробування ядерної зброї.

В Декларації заявлялося, що Україна самостійно здійснюватиме безпосередні зносини з іншими державами, братиме рівноправну участь у міжнародному житті. Отже, Декларація про державний суверенітет України проголошувала пріоритет республіканських законів над союзними й відкривала тим самим легальну можливість відстоювання своїх інтересів перед союзним центром. Логічним продовженням боротьби за державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 2 серпня 1990 р. У цьому документі заявлялося, що всі національні багатства є власністю народу, проголошувалися повна господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України, введення національної грошової одиниці, закріплювалося право України вступати до міжнародних економічних, фінансових організацій і співтовариств. З прийняттям Декларації про державний суверенітет України виникла необхідність по-новому осмислити всю систему організації влади. В документі чітко вказано, що державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. За ініціативою Народної Ради до Декларації було внесено кілька поправок, зокрема, про самовизначення української нації як основи суверенітету України, про призначення Генерального прокурора республіки парламентом, про визнання всього економічного і наукового потенціалу, створеного на території України, власністю її народу.

Під час роботи другої сесії Верховної Ради УРСР 1 жовтня 1990 р. було оприлюдненно звернення Асоціації демократичних рад народних депутатів та демократичних блоків у радах, в якому наголошувалася необхідність відмовитися від підписання нав'язуваного центром нового союзного договору в будь-якій формі, надати Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного акту, розпуску КПРС і націоналізації її майна тощо. В кінці вересня — на початку жовтня в Києві відбулися масові мітинги й маніфестації під гаслом «Ні — Союзному договору». В жовтні провели політичну голодовку студенти українських вузів. Вони вимагали проведення нових виборів на основі багатопартійності, відмови від підписання союзного договору, повернення до України всіх її громадян, що проходили строкову військову службу за межами республіки. 24 жовтня 1990 р. парламент прийняв Закон про зміни і доповнення до Конституції Української РСР. Ним скасовувалася стаття 6 про керівну роль Комуністичної партії, закріплювались правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів в Україні. Їм надавалося право через своїх представників у радах брати участь в управлінні державними та громадськими справами. Цим певною мірою підривалися засади монопольного панування Компартії в державі. Заборонялася діяльність будь-яких об'єднань, які ставили за мету насильну зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної та національної ворожнечі. Велике значення мала зміна статті 71, що проголосила верховенство законів республіки на території України. Зміцненню республіканської влади мали сприяти також зміни у статті 149, згідно з якою вищий судовий контроль може здійснюватися лише Верховним Судом УРСР.

Ставлення українського народу до Декларації про державний суверенітет України було висловлене на республіканському референдумі, проведеному в березні 1991 р. Прагнучи зберегти унітарну державу, консервативна частина депутатів Верховної Ради СРСР домоглася винесення на референдум такого запитання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої Федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Український парламент після тривалих дебатів ухвалив рішення внести до бюлетеня додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" В ході референдуму 17 березня на перше запитання ствердно відповіли 70,2 % опитуваних, на друге — 80,3 %. Тим самим громадяни республіки, які взяли участь у референдумі, підтвердили вимоги, викладені в Декларації про державний суверенітет України. Переважна більшість населення України висловилася за те, щоб Україна самостійно вирішувала будь-які питання свого державного життя, забезпечувала на своїй території верховенство Конституції та законів республіки, захищала національну державність українського народу.

Значний вплив на досягнення Україною суверенітету справили події у східноєвропейських країнах, падіння в них тоталітарних режимів, розпуск Організації Варшавського Договору, послаблення міжнародного впливу СРСР, вихід з його складу Естонії, Латвії та Литви. Проте московське партійна-державне: керівництво не поступалося, не визнавало проголошеного республіками суверенітету. Щоб зберегти Союз, центр запропонував проект нового союзного договору, який суперечив Декларації про державний суверенітет України. Подальша втрата центром контролю над республіками, парад їх суверенітетів штовхали союзне, керівництво до відновлення свого впливу силовими методами. Події січня 1991 р. у Вільнюсі, а згодом у Ризі, Таллінні, Тбілісі та Баку спонукали союзні республіки до рішучішого забезпечення своїх суверенних прав. Подальше перебування України у складі СРСР загрожувало їй втратою територіальної цілісності. Як повідомляла газета «Правда» (11 березня 1993 р.), у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи й розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії і Чехословаччини на окремі держави. СРСР, зокрема, брав на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини.

У процесі перетворень, здійснюваних в умовах проголошеного суверенітету, почав наростати конфлікт між владою і суспільством. Його кульмінаційним моментом в Україні стали масові мітинги та маніфестації. Активізувався й робітничий рух. Зокрема, шахтарі Донбасу висунули вимоги відставки уряду, виведення парткомів з підприємств, деполітизації правоохоронних органів тощо. Під тиском опозиційних сил Верховна Рада 17 жовтня прийняла компромісне рішення: до прийняття нової Конституції України «укладання союзного договору вважати передчасним». Причини цих подій крилися в нерішучості властей, їхньому небажанні здійснювати кардинальні перетворення. Владні структури залишалися виразниками адміністративно-командної системи. Тому замість пошуків реальних шляхів співробітництва з усіма політичними силами, задоволення потреб людей, верхи традиційно покладали основні надії на використання силових методів. З цією метою було сформовано додаткові загони міліції особливого призначення. До «наведення порядку» нерідко залучалися й армійські підрозділи.

Навесні 1991 р. в республіці прокотилася чергова хвиля шахтарських виступів, які організовувалися страйкомами. Їх учасники висували ультимативні політичні вимоги. Серед них — надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності республік СРСР, відставка союзного та республіканського урядів. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Невдовзі виникає Всеукраїнська організація солідарності трудящих (ВОСТ). На установчому з'їзді організації, що відбувся 21—23 червня 1991 р., делегати висунули політичні вимоги: виходу України зі складу СРСР, розпуску КПРС і Компартії України, припинення урядом УРСР фінансових відрахувань до союзного бюджету, розпуску Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських виборів під міжнародним контролем тощо.

З проголошенням державного суверенітету України як і суверенітету інших республік ставало очевидним, що монолітність СРСР почала серйозно розхитуватись. Вище московське керівництво запропонувало поправки до Конституції СРСР, які скасовували навіть формальне право союзних республік на вихід із СРСР, унеможливлювали здійснення принципу республіканського госпрозрахунку. До того ж Верховній Раді СРСР надавалося право встановлювати загальні принципи й визначати напрями діяльності республіканських і місцевих органів влади, проголошувати військовий стан у будь-якій місцевості й запроваджувати особливі форми адміністрації.

Щоб урятувати радянську імперію, кремлівська верхівка приступила до розробки нового союзного договору. В цих умовах IV з'їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Тимчасом, у Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися переговори керівників дев'яти республік із Президентом СРСР М: Горбачовим щодо змісту нового союзного договору. 23 квітня 1991 р. була прийнята Спільна заява, яку від УРСР підписав прем'єр-міністр В. Фокін. У травні між лідерами «дев'ятки» продовжувалися консультації, внаслідок яких було в основному узгоджено текст союзного договору. Проте Верховна Рада УРСР 27 червня 1991 р. вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень з там, щоб проаналізувати його відповідність Декларації про державний суверенітет України. Республіка опинилася перед вибором: продовжувати шлях до незалежності чи залишатися у складі «оновленої федерації». Отже, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного договору.

Московське вище партійно-державне керівництво на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим, скориставшись відсутністю М. Горбачова, який в цей час відпочивав у Криму, перейшло до активних дій. 19—21 серпня 1991 р. воно зробило спробу не тільки загальмувати хід демократичних перетворень, а й реанімувати СРСР, відновити тоталітарний режим. З цією метою 19 серпня 1991 р. в Москві було утворено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ввійшли перші особи з партійного та державного керівництва, спирався він на консервативні сили КПРС, правоохоронні органи, військову силу.

Прийняті комітетом рішення загрожували суверенітету України, передбачали ліквідацію паростків завойованої демократії. Партійно-військова хунта планувала спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Харкова, Донецька та деяких інших міст республіки. Уповноважений ДКНС генерал армії В. Варенников уранці 19 серпня пред'явив Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку ультиматум: у разі «неспокою і незлагоди», акцій протесту, страйків, невиконання рішень ДКНС, війська, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст республіки. Це означало запровадження надзвичайного стану. Заява генерала була зроблена в присутності першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка. Об 11 ранку Л. Кравчук запросив до себе керівників політичних партій, громадських рухів та об'єднань. Вислухавши попередню інформацію Голови Верховної Ради України, вони висловили своє негативне ставлення до хунти.

Події, що розпочалися в Москві, сколихнули всю Україну. Вже за годину після згаданої зустрічі почалося створення депутатських штаб-квартир у Києві, Львові, Тернополі, Донецьку, Івано-Франківську. Активно діяла штаб-квартира Руху, служби якої відразу ж налагодили зв'язок із Москвою, Прибалтикою,  зарубіжжям, іноземними кореспондентами. Демократичні сили України охарактеризували дії ДКНС як «військово-більшовицький переворот». У заяві Верховної Ради УРСР наголошувалося, що постанови ДКНС не мають юридичної сили для України. Водночас   автори цього документа закликали уникати загострення соціально-політичної ситуації в республіці, запобігати конфронтації і протистоянню. Першу в Україні постанову про невизнання ДКНС ухвалила Львівська облрада. В Києві на зустрічі керівників демократичних партій і об'єднань було заявлено, що координацію опору хунті у цій надзвичайно критичній ситуації бере на себе Президія Народної Ради. Населення столиці закликалося до громадянської непокори. Було вирішено розпочати безстроковий політичний страйк. Демократи України заявили про цілковиту солідарність із демократами Росії й висловили готовність до масового і тривалого опору хунті.

Путч закінчився провалом. Проте події серпня 1991 р. викликали серйозні зміни в державному й суспільному житті країни, надзвичайно посиливши центробіжні тенденції в СРСР. Політична ситуація спонукала Україну вжити більш рішучих заходів для захисту свого суверенітету. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради проголосила історичний Акт про державну незалежність України. В постанові Верховної Ради зазначалося: «З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки». Державна незалежність України проголошувалася на основі права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. В боротьбі за незалежність своєї держави народ України обрав цивілізований шлях — шлях мирного розвитку. Він проголосив, що будуватиме державу «суверенну і самостійну, незалежну і відкриту, демократичну й правову».

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про власність КПУ та КПРС на території України, а також Указ про тимчасове припинення діяльності КПУ до остаточного розслідування обставин, пов'язаних із державним переворотом. Прийняті постанови орієнтували працівників державних установ на те, що їхня діяльність має будуватися перш за все на основі законів, а не на партійних позиціях. Проте хоча гартапарат й було розпущено, майже вся державна та господарська номенклатура залишилася при владі. І це зрозуміло, адже нових кадрів службовців та спеціалістів не існувало, їх потрібно було готувати. Важливим кроком на шляху реформування існуючої системи став закон «Про правонаступництво України», прийнятий 12 вересня 1991 р. У ньому наголошувалося, що на території республіки діють лише ті закони й акти УРСР, які не суперечать законам України, ухваленим після проголошення Акта про незалежність.

Народ України відігравав головну, визначальну роль у розв'язанні фундаментальної проблеми — утворення незалежної української держави. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. він висловив своє ставлення до розбудови самостійної, незалежної України. У референдумі взяли участь 31 891 742 виборці — 84,18 % від загальної кількості включених до списків. Понад 90 % його учасників віддали свої голоси за незалежність України. Волевиявлення народу, як засвідчили спостерігачі з багатьох країн світу, провадилося вільно, демократично й без будь-яких порушень. Держдепартамент США через тижневик «Тайм» так прокоментував наслідки Всеукраїнського референдуму: «Росія може існувати без України, Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

З проголошенням незалежності перед Україною постало питання вибору моделі свого державного устрою. В дискусіях активну участь взяли новостворені політичні партії. Визначилися два підходи: Україні бути президентсько-парламентською або ж президентською республікою. Верховна Рада прийняла рішення про запровадження в Україні інституту президентства. Вона ухвалила 5 липня 1991 р. Закон про введення поста Президента України і внесла відповідні зміни до Конституції республіки. Президентська форма державною правління запроваджувалась у період, коли правляча партія комуністів, яка до цього здійснювала владні функції, була зруйнована. Проте створення нової системи державної влади гальмувалося. Як у центрі, так і на місцях утворився вакуум влади. Виникла гостра потреба в органі, який виконував би функції координатора законодавчої, виконавчої та судової влади. Тому обрання президента — одноосібного глави держави мало слугувати важливим чинником підвищення політичної й державно-правової відповідальності всіх владних структур за стан справ у державі. При цьому враховувалася практика демократичних країн, де форма і зміст державних інститутів визначається у процесі вільного й відкритого змагання різних політичних сил, а інститут президентства є консолідуючим чинником розвитку суспільства.

Вибори президента України відбулися 1 грудня 1991 р. Вони проводилися на альтернативній основі (претенденти — М. Гриньов, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Л. Табурянський, І. Юхновський, Л. Кравчук). Понад 61 % виборців віддали свої голоси за Леоніда Кравчука. Запровадження інституту президентства в Україні, де авторитарний стиль керівництва пустив надто глибоке коріння, свідчило про формування нових політичних традицій на терені Української держави, розширило базу для участі громадян у політичному житті.

Утворення Співдружності незалежних держав (СНД). 8 грудня 1991 р. на зустрічі лідерів Бєларусі, Росії та України у Біловезькій Пущі було прийнято рішення про утворення Співдружності незалежних держав (СНД) і денонсацію союзного договору 1922 р. Таке рішення, по суті, апаратним шляхом усувало від посади Президента СРСР М. Горбачова. Радянська імперія як держава і геополітична реальність припинила своє існування. 12 грудня Верховна Рада України ратифікувала угоду про СНД із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права. 20 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла спеціальну заяву, в якій ще раз заперечила можливість перетворення Співдружності на державне утворення. Наголошувалося, що Україна створюватиме власну відкриту економічну систему шляхом запровадження своєї митної, банківської служби та власної грошової одиниці. Парламент заявив, що Україна ухиляється від створення інститутів, здатних перетворити СНД на наддержавну структуру, що її кордони залишаються незмінними і недоторканними. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч лідерів 11 незалежних держав колишнього СРСР (за винятком Грузії та країн Прибалтики). В результаті було підписано протокол, згідно з яким усі держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками СНД. У прийнятій Декларації проголошувалося, що з утворенням Співдружності СРСР припиняє своє існування.

Розпад СРСР був зумовлений об'єктивними причинами. Він створювався більшовицькою державною партією як високоцентралізована, тоталітарна і авторитарна система, несумісна з засадами демократії, вільного і повноцінного розвитку індивідів і націй.

Ідеологічною основою Союзу були антинаукові ідеї перемоги всесвітньої пролетарської революції, ліквідації всіх форм власності (крім державної), соціальних груп (класів) суспільства. Насильно запроваджувалася химерна ідея злиття всіх націй в одну і створення радянської людини нового типу, без історичної пам'яті, національної свідомості, національної мови і культури. Комуністичні ідеї та реальна практика КПРС заперечували загальнолюдські демократичні цінності й суперечили фундаментальним принципам багатоманітності форм життя, природи і суспільства. Залякування загрозою агресії з боку імперіалізму мало на меті змусити людей та суспільство задовольнятися найменшим, а вихід на позиції наймогутнішої військово-ядерної держави у світі мав породжувати у радянського народу почуття гордості й патріотизму.

Під гаслами ліквідації приватної власності і знищення експлуататорських класів, боротьби проти «буржуазного націоналізму» й утвердження «пролетарського інтернаціоналізму» в Радянській імперії здійснювався справжній геноцид українського народу. Завдяки трьом штучним голодоморам 1921, 1933 та 1947 рр. і цілеспрямованим репресіям тоталітарної системи знищувалася українська інтелігенція, здійснювалася русифікація, була заборонена українська національна церква, викорінювалася історична пам'ять народу, його національна свідомість, гідність і духовність. Унаслідок цього виникла реальна небезпека зникнення української нації. її чисельність у межах сучасних кордонів України наприкінці XX ст. залишилась приблизно такою ж, якою була на початку століття.

Однак найстрашнішою для майбуття української нації, усіх без винятку національних груп і окремих громадян, стала екологічна криза, виявом якої була Чорнобильська катастрофа. Здійснюване імперським центром бездумне, неконтрольоване розміщення в густонаселених регіонах України численних величезних промислових об'єктів, включаючи атомні та хімічні, спричинило руйнацію навколишнього середовища, перетворення майже всієї тери­торії республіки на зону екологічного лиха. На українських землях виникла нестача прісної води, виснажені практично всі водоймища, знищено тисячі великих і малих річок. Все це створило загрозу порушення генетичного коду всього народу України. Екологічна криза в Україні стала результатом загальної системної кризи колишнього Союзу — економічної, політичної, соціальної, культурної.

Крах Союзу був зумовлений неспроможністю його централізованих тоталітарних структур забезпечити елементарні права людини, національних меншин і націй, гарантувати нормальний демократичний розвиток суспільства, матеріальний добробут для його членів. Світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування людського суспільства, функціонування в ньому демократичних інститутів є не імперія, а незалежна національна держава.

Рекомендована література

Акт проголошення незалежності України. Київ, 1991.

Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України.

Київ, 1993.

Головаха Є. Політичний портрет України: загальні тенденції розвитку.

Київ, 1993.

Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Київ, 1990.

Кремень В. Г., Базовкін Є. Г., Білоус А. О. та ін. Вибори до Верховної Ради України: досвід та уроки. Наукові доповіді. Київ, 1994. Вип. 25.

Литвин В. Про сучасні українські партії, їхніх прихильників та лідерів // Політологічні читання. 1992. № 1.

Прокоп М. Напередодні незалежної України: спостереження та висновки. Нью-Йорк; Львів. 1993.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Нові політичні партії України. Київ, 1990.

Субтельний О. Розпад імперії та утворення національних держав: випадок України // Сучасність. 1994. № 12.

Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. Київ,

1991

Україна в цифрах у 1991 році: Короткий статистичний довідник.

Київ. 1992.

Хроніка опору: Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 р.» Київ, 1991.

 

Лекція 20

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 504; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!