Розбудова незалежної Української держави

• Реорганізація та створення органів державної влади • Підготовка та прийняття нової Конституції України • Міжнародне визнання незалежності України.

Реорганізація та створення органів державної влади. Розбудова незалежної Української держави розпочалася в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної республіки з украй обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які б відповідали потребам незалежної держави. Законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни й доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» були замінені на споконвічну назву нашої держави — «Україна». Було розвинуто положення про зовнішньополітичну діяльність, в якому передбачалося підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Проголошення України незалежною державою зумовило нагальну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався законом "Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. Закон визначив громадянство як невід'ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений. Громадянство України гарантувалося кожному, хто на момент набуття чинності Закону проживав на її території, незалежно від походження та національної приналежності, не був на той час громадянином іншої держави.

З проголошенням суверенітету України, а потім і прийняттям Акта про її незалежність виникли реальні передумови для перетворення республіки в незалежну державу. Україні доводилося наново створювати такі інститути як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Особливе місце відводилося створенню власних Збройних сил. На території України на той час перебувало досить боєздатне військове угруповання колишнього СРСР, яке налічувало понад 700 тис.

військовослужбовців. У ньому були представлені всі роди Збройних сил — від сухопутних до ракетних військ стратегічного призначення. Наявність такого угруповання не відповідала проголошеному Верховною Радою України курсові на нейтралітет і позаблоковість. До того ж його утримання ускладнювало й без того нелегке соціально-економічне становище молодої держави. Верховна Рада України своєю постановою від 24 серпня 1991 р. утворила Міністерство оборони України. Всі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковувались парламенту України. Цією ж постановою вищий законо­давчий орган зобов'язав уряд України приступити до створення Збройних сил України та республіканської гвардії.

Збройні сили України формувалися на базі військових угруповань, особового складу, тієї техніки і озброєнь, що перебували на території України. Міністром оборони було призначено генерал-майора авіації Костянтина Морозова. На тому етапі стратегічні сили стримування не входили до складу Збройних сил України, а підпорядковувалися командуванню об'єднаних Збройних сил СНД. Це призвело до того, що керівництво об'єднаних Збройних сил почало втручатися у внутрішні справи України. Внаслідок цього загострилася ситуація у військових частинах, які були розташовані на території республіки, але не входили до складу Збройних сил України. В цих умовах Президент України 5 квітня 1992 р. підпорядкував Міністерству оборони України всі військові формування, дислоковані на території України.

Парламент України від імені народу виявив довіру і високу честь усьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність незалежній Україні. Разом з тим будівництво Збройних сил України відповідало демократичним засадам суспільства. У воєнній доктрині держави, затвердженій Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р., наголошувалося, що Україна здійснює політичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами держави і відмовляється від застосування власних збройних сил для розв’язання політичних завдань на своїй території. Важливим кроком у захисті інтересів незалежної держави було створення правоохоронного органу — Служби Безпеки України (СБУ). При цьому Верховною Радою України було схвалено концепцію державної безпеки.

Парламент прийняв закон «Про Службу Безпеки України». Ця державна структура позбавлена караючої функції. Компетенція СБУ полягає в захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України. Однією з важливих функцій СБУ є боротьба з організованою злочинністю у сфері управління й економіки. У своїй роботі Служба Безпеки керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові України, підконтрольна Верховній Раді, зокрема комісії з питань оборони і державної безпеки. Служба Безпеки департизована, сповідує лише ідеологію держави та вимоги законів.

Верховна Рада України прийняла також ряд важливих законів та постанов про права людини, які мають практичне значення для демократичних перетворень у суспільстві. Серед них — закони «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про свободу совісті і релігійних організацій». Важливе значення в розширенні соціальної бази державотворення мало забезпечення прав національних меншин, що проживають на території України. За даними перепису населення 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 484 тис. євреїв, 439,9 тис. білорусів, 324,5 тис. молдаван, 218,9 тис. поляків, 153,3 тис. угорців, 134,7 тис. румунів та пред­ставників інших народів. Верховна Рада прийняла «Декларацію прав національностей України», в якій наголошувалося, що держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація людини за національною ознакою забороняється і карається законом.

Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе зобов'язання створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Держава гарантує всім громадянам вільне віросповідання, використання своєї національної символіки тощо. У прийнятому парламентом законі «Про національні меншини в Україні» передбачено вирішення комплексу завдань, спрямованих на вільний національно-культурний розвиток нацменшин. З метою широкого розгортання комплексних досліджень національного розвитку українського народу, всіх національних та етнічних груп у грудні 1991 р. в системі АН України створено Інститут національних відносин та політології. Для вирішення завдань удосконалення роботи у сфері міжнаціональних відносин Указом Президента України у квітні 1993 р. утворено Міністерство у справах національностей та міграцій. Верховна Рада затвердила також символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

У перші роки незалежності державний лад в Україні по суті являв собою конгломерат елементів парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Внаслідок невизначеності повноважень президента, прем’єр-міністра, а також неузгодженості функцій центральної влади і регіонів державний апарат працював неефективно, рівень криміналізації суспільства загрозливо зростав. У такій ситуації важливо було обрати таку форму державного правління, яка б відповідала традиціям українського народу, враховувала досвід передових країн світу, гарантувала широким масам участь у державотворенні, будівництві правової держави.

В ході розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації виконавчих структур. Згідно з Указом Президента від 25 лютого 1992 р. скасовано інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідовано ряд міністерств. 26 міністерств було введено до системи центральних органів державної влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти промисловими підприємствами й мали відповідати, передовсім, за проведення державної політики у відповідних галузях народного господарства.

Згідно з Указом Президента від 28 лютого 1992 р. «Про Державну Думу України» було утворено новий постійно діючий орган. Очолив Думу Президент, а його заступником став прем'єр-міністр. Цей орган мав визначати стратегію державної політики, основні принципи й напрями діяльності органів виконавчої влади. Із членів Думи (всього їх налічувалося 62) були створені чотири колегії, сформовані за професійним принципом. Керівниками колегій були призначені державні радники Президента України. Дума проіснувала майже рік, проте так і не перетворилася на впливовий та ефективний орган.

Важливе значення для побудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади. У квітні 1992 р. Верховна Рада схвалила концепцію судово-правової реформи, а незабаром прийняла закон про Конституційний Суд, визначила компетенції Міністерства юстиції, Служби Безпеки та їхніх органів, прокуратури, адвокатури.

Актуальним залишалося питання про розмежування функцій законодавчої та виконавчої влад. Було вирішено позбавити місцеві ради виконавчих функцій. З цією метою на рівнях області і району ліквідовувалися виконавчі комітети. Діяльність рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як вищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їхніх відділів та управлінь. У Республіці Крим Президент України встановив своє представництво. Представникам Президента надавалися досить широкі повноваження, що певною мірою сприяло зміцненню виконавчої влади. Проте всі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці з демократичного табору, які поповнили державно-управлінську еліту, не маючи практичного досвіду, були не в змозі змінити ситуацію на краще.

Поверхове реформування місцевих органів державної влади, у тому числі й запровадження інституту представників Президента, не виправило надзвичайно складну соціально-економічну ситуацію. Наприкінці 1992 р. економіка України зі стану глибокої кризи вступила в етап руйнації, інфляція вийшла на рівень гіперінфляції, зарплати працюючих ледве хватало на проживання, а пенсіонери, малозабезпечені опинилися за межею бідності. Падіння життєвого рівня населення спричинило різке зростання соціального протесту, який набував різних форм. У червні—липні 1993 р. відбувся потужний страйк шахтарів Донбасу. До них приєдналися трудові колективи інших галузей промисловості. Страйкарі поряд з економічними висували й політичні вимоги, зокрема, проведення референдуму про недовіру Верховній Раді, Президентові, місцевим радам, про вступ до Економічного союзу країн СНД. Консервативна урядова політика дискредитувала в очах зубожілого народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямовувалася, були приречені на невдачу.

У другій половині 1993 р. керівництво країни ухвалило політичне рішення про проведення дострокових виборів до Верховної Ради і виборів Президента України. Воно приймалося в умовах поглиблення загальної кризи, яка неминуче вела до втрати самої державності. Відсутність пріоритетів у напрацюванні нової законодавчої бази, зволікання з прийняттям нової Конституції України, наявність ізоляціоністських підходів у зовнішньополітичній діяльності держави, а головне, глибоке зубожіння народу спричинило цілковиту недовіру народу до органів влади, неспроможних зупинити деструктивні процеси, забезпечити ефективне управління суспільством. Верховна Рада України двадцятого скликання схвалила сім програм виходу з економічної кризи, змінила чотири уряди. Однак жодна з цих програм не забезпечила вихід країни з кризи. Вищі органи влади, виконавши свою роль у атрибутивній розбудові держави, дедалі помітніше не встигали за динамізмом назрілих проблем, відставали від життєвих потреб реформування суспільства. За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента і Верховної Ради невпинно зростало. В червні 1993 р. під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення провести у вересні референдум про довіру Президентові і Верховній Раді. Це рішення викликало новий розпал пристрастей у суспільстві, що знайшло свій вияв у посиленні міжпартійних дискусій, протистоянні між законодавчою та виконавчою владами. За таких умов було зроблено спробу вирватись із цього кризового стану шляхом дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Ці важливі державотворчі події започаткували оновлення вищих органів влади. На основі закону від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», в 450 виборчих округах було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати, що становило в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат. Вибори парламенту відбулися в березні—квітні 1994 р. Вони засвідчили, що в Україні утверджується демократичний принцип формування вищих органів влади. Разом з тим вибори показали зростаючу індиферентність виборців, що було прямим результатом невдоволення населення перш за все станом соціально-економічного розвитку країни. З 450 виборчих округів депутати були обрані тільки в 338 округах. Із 188 народних депутатів попереднього складу, які балотувалися на новий строк, 138 не були обрані.

Зате досить швидко відбулася структуризація Верховної Ради: вже в липні 1994 р. в її складі налічувалося дев'ять депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати), фракція Народного руху України (27), «Соціалістична фракція» (25), група «Центр» (38), група «Аграрники України» (36), група «Реформи» (27), група «Єдність» (25), група «Державність» (25), Міжрегіональна депутатська група (МДГ) (25). 20 народних депутатів не ввійшли до складу фракцій і груп. Другий тур виборів проводився у липні—серпні, однак суттєвих змін у розкладі політичних сил не відбулося. В цілому ж у цей період посилилося ліве крило в парламенті, яке контролювало майже третину мандатів, послабився центр, зросла регіональна орієнтованість депутатів. Головою Верховної Ради було обрано лідера СПУ Олександра Мороза.

Процес зміни політичної влади в Україні завершився президентськими виборами, які проходили протягом червня —липня 1994 р. З семи кандидатів (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) найбільшу кількість голосів завоював Л. Кучма. Він проводив свою передвиборну кампанію під гаслами відновлення економічних зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, надання російській мові статусу офіційної.

11 жовтня 1994 р. Президент у виступі на сесії Верховної Ради України виклав свою програму дій. Щоб запобігти загальнонаціональній катастрофі, Л. Кучма запропонував ужити рішучих заходів, які, на його думку, мали органічно поєднати невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної і політичної стратегії. Глава держави висунув нову формулу: «прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та забезпечення економічної стабілізації».

В ці ж дні, коли Президент представляв свою програму, фракція комуністів внесла на обговорення пропозицію про відміну прийнятого 25 серпня 1991 р. Президією Верховної Ради рішення про припинення діяльності Комуністичної партії. Вимоги комуністів зустріли гостру протидію правореформаторських і продемократичних парламентських фракцій. Після дворазового голосування парламент залишив у силі попереднє рішення. А вже після підписання Президентом указу про прискорення приватизації ЦК Компартії України заявив про перехід в опозицію до Президента, діяльність якого була розцінена як спрямована на побудову в Україні капіталістичної економіки. З протестом проти запропонованої програми економічних реформ виступила і Соціалістична партія, яка також перейшла в опозицію до президентської влади.

Реалізація нового курсу надзвичайно гостро поставила питання про політичну владу в країні. Ключовим елементом у цьому мала стати міцна відповідальна виконавча влада. Однак упродовж трьох років незалежності в Україні фактично не сформувалася цілісна та ефективна система влади, котра відповідала б конкретно-історичним умовам, традиціям і менталітету народу. Давалася взнаки незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою, судовою владами. Особливої актуальності набуло питання конституційного розвитку держави. Не вирішувалися складні проблеми територіального устрою і територіальної єдності України. Ці та інші блоки проблем могли бути вирішені лише за умови проведення державно-політичної реформи як ключової ланки реформування всього суспільства. Важливим кроком у напрямі реалізації такої реформи стало обговорення у грудні 1994 р. українським парламентом проекту Конституційного закону про владу та місцеві органи самоврядування. Однак дискусії з цього питання вдягнися на довгі місяці. Необхідність розподілу систем влади в державі не викликала заперечень, суть розходжень зводилася до політичних питань, вибору форми державного правління. Закон про владу став «каменем спотикання» в політичному житті України. Протистояння між гілками влади особливо загострилося влітку 1995 р.

В Україні виникла конституційна криза. Її подолання вимагало нестандартних рішень, які дали б змогу знайти вихід із того глухого кута, в якому опинилися обидві гілки державної влади. Оскільки більшість депутатів проголосували за закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», постало питання про можливість розв'язання цієї проблеми шляхом укладання Конституційного договору, який, не скасовуючи чинної Конституції, на основі взаємної домовленості між парламентом і Президентом до прийняття нової Конституції регулював би відносини між законодавчою і виконавчою владою. Це не тільки не зупинило б конституційного процесу, а навпаки, дало б змогу його прискорити, оскільки обидві сторони могли б узяти на себе відповідні зобов'язання. 8 червня 1995 р. парламент 240 голосами проти 81 схвалив текст Конституційного договору між Президентом і Верховною Радою. У статті 61 договору заявлялося, що він діятиме до прийняття нової Конституції. Щодо положень діючої Конституції 1978 р., то згідно з підписаним договором вони визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалася з положеннями договору. Конституційний договір був основним правовим актом, який мав забезпечити організацію та діяльність державного апарату України на період дії цього документа. Противниками договору виступили ліві сили, які вважали його нелегітимним, таким, що суперечить Конституції 1978 р. і передбаченому нею порядку зміни конституційних норм.

Підписання Конституційного договору показало, що гострі питання державної влади можна вирішувати мирним, цивілізованим шляхом. Водночас дискусії навколо цього документа свідчили, що незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою владами, неузгодженість їхніх дій і надалі провокуватиме протистояння, призводитиме до падіння авторитету влади, втрати нею контролю над суспільними процесами. Все це вимагало негайного завершення конституційного процесу і прийняття Основного закону України.

Підготовка та прийняття нової Конституції України. Проголошене вищим законодавчим органом України завдання будівництва демократичної правової держави вимагало розробки та прийняття нової Конституції, яка б формулювала й утверджувала найзагальніші принципи утворення, оновлення і здійснення державної влади, закріплювала головні засади суспільного й державного устрою країни, форми правління, компетенцію органів влади та управління. Конституція створює юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Наявність власної Конституції є однією з суттєвих ознак суверенності будь-якої держави. В умовах розбудови самостійної держави чинна Конституція України, прийнята в 1978 р., зазнала суттєвих змін. Верховною Радою до неї було внесено понад 200 поправок. З моменту проголошення незалежності в Україні створювалася певна законодавча база, вивчався конституційний досвід цивілізованих демократичних країн світу. Прийняті в Україні закони нерідко суперечили чинній Конституції, а це фактично підривало принципи законності. Будівництво Української держави необхідно було здійснювати на міцній конституційній основі.

Вирішити це завдання мала нова Конституція України. Процес розробки проекту нового Основного закону розпочався невдовзі після проголошення державного суверенітету України. Вже 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада під тиском опозиційних сил прийняла рішення до ЗО листопада 1990 р. привести діючу Конституцію у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет України. Лише в червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Була створена також Конституційна комісія на чолі з Л. Кравчуком, який на той час очолював Верховну Раду. Підготовлений комісією проект передбачав, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом, президента має обирати весь народ, пропонувалася назва держави — Республіка Україна. Проект документа тільки навесні 1992 р. за традицією радянських часів було винесено на всенародне обговорення. Проте відсутність належної організації в обговоренні проекту призвела до того, що він обговорювався здебільшого на сесіях обласних, міських та районних рад. Його суперечливі положення піддавалися різкій критиці з боку різних політичних сил, внаслідок чого проект не знайшов підтримки ні у Верховній Раді, ні в місцевих органах влади.

Майже одночасно були висунуті альтернативні проекти ряду політичних партій, зокрема, Конституційно-демократичної партії, Партії зелених, Української національної консервативної партії. З'явилися й індивідуальні розробки, авторами яких були українські правники. Офіційний варіант проекту Конституції був доопрацьований і влітку 1993 р. оприлюднений. Створилися передумови для прийняття нової Конституції. Однак виникла дискусія з проблеми, хто має прийняти Основний закон держави — Верховна Рада чи Конституційна асамблея. На скликанні Конституційної асамблеї наполягали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Партія зелених та інші. Їх підтримувала й частина депутатів парламенту. Проте ідея скликання Конституційної асамблеї не знайшла підтримки у вищих органах виконавчої і законодавчої влади. У цьому проглядалися суто політичні мотиви.

З цієї ж причини не було завершене обрання Конституційного Суду, покликаного стати незалежним органом судової влади, що забезпечував би відповідність законодавчої влади положенням Конституції України. Відсутність Конституційного Суду значною мірою поглибила кризу у відносинах між гілками влади. Як уже згадувалося вище, 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України було підписано Конституційний договір, який мав регулювати основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції.

Конституційний договір на певний час «розрядив» ситуацію, однак протистояння гілок влади знову загострилося після того, як Конституційна комісія завершила підготовку Основного закону і на порядку денному постало завдання його прийняття. В цій ситуації громадськості стало відомо про появу ще двох альтернативних проектів Конституції. Один із варіантів запропонували комуністи. У їхньому проекті передбачалося збереження назви країни — УРСР, радянської системи державного управління, обмеження прав Президента, пропонувалося прийняти положення про входження УРСР до складу «оновленого» Союзу. Оприлюднив свій проект Конституції і Конгрес українських націоналістів, який обстоював ідею унітарної української держави. Отже, баталії навколо конституційного процесу розгорялися. Знову висувалися різні пропозиції щодо механізму прийняття нової Конституції: референдумом, Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою. До того ж існували різні підходи до форм державного правління (президентська, парламентська чи парламентсько-президентська республіка). Тривали дискусії з питань власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, державної мови та символіки.

Нарешті Верховна Рада після тривалих і напружених дискусій 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Ця подія збіглася з п'ятиріччям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку суспільства і держави.

В Основному законі Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Водночас вона характеризується також як унітарна і світська держана, В Конституції наголошується, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. Конституцією передбачено, що народ має право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься ліквідувати Українську державу, конституційний лад, чинитиме дії, спрямовані на захоплення державної влади. Згідно з Конституцією Україна є республікою, точніше — президентсько-парламентською республікою.

Відповідно до Конституції права і свободи людини та їх гарантування визначають зміст і напрям діяльності держави, є для неї пріоритетними. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Переважна більшість статей Основного закону відповідають загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим у системі міжнародних пактів.

Ряд норм, що визначають права людини і громадянина України, вперше закріплено на конституційному рівні: права і свободи громадянина не можуть бути скасовані, громадянин України не може бути висланий за межі держави чи виданий іноземним властям. Громадянину України гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, захист від незаконного звільнення з роботи, право на свободу думки і слова, поглядів і переконань. Принцип соціального характеру Української держави передбачає захист державою інтересів кожної особи, всіх класів та соціальних груп і суспільства в цілому, соціальну спрямованість діяльності держави, її економіки, внутрішньої та зовнішньої політики.

Правовий характер Української держави виявляється в передбачених Конституцією верховенстві права, в його пріоритеті щодо держави та її інститутів, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Тривалий час, у ході підготовки Конституції, перед Україною стояла проблема вибору форми державного устрою. Нині ця проблема вирішена. Згідно з Конституцією Україна є унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Тим самим ідея федералізації України, поділу її земель за рахунок об'єднання ряду областей, відкинута. Такий підхід закономірний: в умовах, коли суспільство в цілому переживало кризу, особливо необхідне об'єднання на загальнонаціональному рівні всіх ресурсів і зусиль.

Відповідно до Конституції наша держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знайшло відображення в державній мові та символіці, в інших атрибутах держави, її політиці, консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

В Основному законі закріплюються статус української мови як державної; громадянство України, яке є єдиним; статус Збройних сил, на які покладається оборона України, захист її суверенітету, цілісність і недоторканність території України в межах існуючих кордонів. У цілому в Конституції визначаються майже всі внутрішні функції держави: політична, економічна, а також — захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки.

Слід зазначити, що проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою є до певної міри програмою її розвитку, програмою поточного і перспективного державотворення.

Одним із найважливіших принципів суспільного ладу, який утвердився в Україні в перехідний період і дістав закріплення в новій Конституції, є плюралізм, багатоманітність, зокрема, політична, економічна та ідеологічна. Політична багатоманітність (політичний плюралізм) полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічна багатоманітність (економічний плюралізм) полягає у багатоманітності форм власності І господарювання, ідеологічна — у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура, згідно з Конституцією, заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, хоча це не виключає наявності загальнонаціональної ідеології.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, розроблена з урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Урахування в Основному законі цих важливих загальновизнаних документів було закономірним, адже Україна є суб'єктом міжнародного і європейського співробітництва. Найважливішим із громадянських (природних) прав є право на життя. Ніхто не може свавільно бути позбавлений життя. Гарантами цього права є насамперед держава і сама особа. Обов'язок держави — захищати життя людини. Разом із тим Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних дій.

Пріоритетним політичним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів влади та органів місцевого самоврядування. Одним із найважливіших політичних прав громадян країни є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. В Конституції наголошується, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій.

Разом з тим Конституція передбачає певні обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій. Зокрема, забороняється утворення політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки.

Конституція гарантує широкі економічні права особи. В ній говориться, зокрема, що ніхто не може бути позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним. В одній із статей сказано: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». Одним із найчисленніших видів прав, проголошених і закріплених новою Конституцію, є соціальні права. Громадяни мають право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування тощо.

Як уже зазначалося вище, державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожен вид влади здійснюється через окремі органи або через систему органів державної влади. Пріоритетним видом державної влади є законодавча влада. Вона здійснюється Верховною Радою України — єдиним органом законодавчої влади. Основними функціями Верховної Ради є: законодавча функція державного будівництва та функція парламентського контролю. Згідно з новою Конституцією главою держави виступає її Президент. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання її Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Інститут глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті України, українському державотворенні. Органами виконавчої влади України є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. За новою Конституцією України судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції.

Прийняття Конституції України не тільки завершило стадію невизначеності в будівництві нашої держави, а й заклало підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

 З прийняттям нової Конституції з'явилися реальні перспективи щодо вироблення стрункої, гармонійно поєднаної законодавчої системи. Нова Конституція визначили ключові правові орієнтири реформування нашого суспільства. Принципове значення має й те, що вона не лише декларує права і свободи людини, а й закріплює судові гарантії захисту цих прав. Сучасна Конституція свідчить, що Україна може стати повноправною частиною світового демократичного співтовариства.

Міжнародне визнання незалежності України. Перший досвід розбудови незалежної Української держави засвідчив, що наявність повноправного суверенітету створює широкі можливості для формування і реалізації самостійної політики, яка б відповідала інтересам своєї держави. Почали відходити в минуле часи, коли Україна, перебуваючи у складі СРСР, дивилася на світ крізь «московські окуляри». Вона стала прилучатися до міжнародного співтовариства як його рівноправний суб'єкт.

Основні підвалини зовнішньої політики були закладені Декларацією про державний суверенітет України, в якій визначався її зовнішньополітичний курс як демократичний і миролюбний. Вперше за всю історію ООН делегація України восени 1990 р. діяла самостійно. Перебуваючи на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, вона налагоджувала дипломатичні зв'язки з представниками багатьох країн світу.

Після проголошеним Акту про державну незалежність України та всеукраїнського референдуму розпочався якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності молодої держави. Декларовані нею принципи своєї зовнішньої політики набули більш реального змісту. Прийнятий Верховною Радою Акт про державну незалежність був негайно розісланий в Генеральні консульства іноземних країн, розташовані в Києві, постійні представництва республіки за кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН. Верховна Рада України після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. звернулася до парламентів і народів світу із заявою, в якій наголошувалося, що Україна, одна із держав засновників ООН, у повній відповідності з цілями й принципами статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права.

Відповідальним моментом зовнішньополітичної діяльності України стало визнання її державами світового співтовариства. Першою, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнала Польща, яка вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня уряд Канади заявив, що його країна визнає Україну як незалежну державу. Впродовж місяця після референдуму Україну визнали 57 країн світу, а протягом першого року її існування як незалежної держави — 132 країни. Переважна більшість із них — 92 — встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини. Верховна Рада 2 липня 1992 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». Цей документ визначив основні, базові національні інтереси країни, обґрунтував засади, на яких має реалізуватися зовнішня політика України. У цьому документі наголошується, що Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва з усіма країнами світу, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Вона засуджує війну як засіб розв'язання міждержавних конфліктів, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. До кінця 1992 р. Україну визнали вже понад 160 країн світу. З листопада 1990 р. по січень 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Україна стала членом багатьох міжнародних організацій універсального і спеціального характеру.

Невдовзі після всеукраїнського референдуму МЗС України звернулося до Генерального секретаря Ради Європи з пропозицією провести переговори з метою визначення сфер і форм співробітництва. Для республіки, яка за оцінками міжнародних експертів займала в середині 80-х років 62-е місце у списку країн-членів ООН за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини, інтеграція в РЄ не могла відбуватися швидко й легко. Процес взаємоузгодження позицій сторін, взаємної «адаптації» був досить тривалим. Українська делегація брала участь у роботі сесій Парламентської ради, Україні було надано статус «спеціально запрошеної держави». 26 лютого 1992 р. Президент України підписав Заключний Акт наради з безпеки та співробітництва у Європі, в липні — Декларацію Гельсінської зустрічі на вищому рівні. Одним із найважливіших принципів цих документів є положення про непорушність державних кордонів та гарантування прав людини. З підписанням Україною цих документів розпочалася її нормальна діяльність у європейських структурах як рівноправного партнера. Однією з перших серед країн СВД Україна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру».

Впродовж перших років незалежності українська дипломатія зондувала ґрунт, певною мірою випробовуючи різні моделі геополітичної орієнтації. В ці роки на зовнішню політику України помітно впливали сили національно-демократичної орієнтації. Складовою цієї політики була концепція неприєднання до будь-яких військових блоків і політичних союзів, побудова зовнішніх зносин на основі двосторонніх угод із різними країнами. Мета такої політики полягала в тому, щоб звільнитися, принаймні, дистанціюватися від воєнно-політичного впливу Росії. Крім того, Україна прагнула вирішити проблеми, пов'язані з ліквідацією ядерної зброї, дислокованої в республіці. Адже контроль за нею здійснювався з Москви, а це загрожувало національному суверенітетові України.

В перші роки успішна інтеграція України в європейське співтовариство породжувала надії на значні інвестиції, нові технології, запозичення цивілізованого досвіду державотворення. Щоб запобігти тиску з боку Росії в українських національно-демократичних колах активно обговорювалася ідея створення Балтійсько-Чорноморського союзу, який міг би стати альтернативою СНД. Однак невдовзі з'ясувалося, що така модель не може задовольнити національних потреб України в енергоносіях, сировині, ринках збуту тощо. В червні 1992 р. 11 країн Чорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», було проведено кілька сесій Парламентської Асамблеї Чорноморського економічною співробітництва (ПАЧЕС). Проте, на думку деяких експертів, це об'єднання важко назвати перспективним і життєздатним.

Відомо, що після розпаду СРСР на території України розміщувалися величезні запаси ядерної зброї. Тому проблема ядерного роззброєння стала для неї своєрідним ключем, яким можна було відкрити дворі у західний світ. Проголошуючи державний суверенітет, парламент республіки заявив, що Україна прагне стати без'ядерною державою. Йдучи послідовно до без'ядерного статусу, вона підписала угоду з країнами-учасницями СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) і Лісабонський протокол (травень 1992 р.). 18 листопада 1993 р. Верховна Рада України після гострих дебатів ратифікувала Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь («Старт-1»). Це рішення було прийняте з рядом застережень, що стосувалися питань фінансового забезпечення демонтажу, компенсації за начинку ядерних боєголовок, а також міжнародних гарантій безпеки України.

З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Союзу. Його характерною рисою був перехід від стосунків залежності та підкорення, від політики «старшого» і «молодшого» брата до відносин рівноправних партнерів. Однак суверенізація і самостійність не тільки не зняли суперечностей, що існували раніше між республіками, а й загострили їх. Це виявилося, зокрема, у стосунках між Україною і Росією. Суверенний статус Української держави, за визначенням американського політолога Зб. Бжезинського, став однією з найвідчутніших подій XX ст. Здетонувавши розвал СРСР, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною і європейською.

Слід підкреслити, що спроби закласти нові підвалини в україно-російських стосунках були здійснені ще до проголошення Україною своєї незалежності. В серпні 1990 р. депутати Верховної Ради УРСР, що входили до Народної Ради, та їхні російські партнери з блоку «Демократична Росія» підписали Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР. Цей документ базувався на державному суверенітеті республік і підтверджував безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права, суверенну рівність обох республік, непорушність між ними державних кордонів, невтручання у внутрішні справи, відмову від застосування сили в їхніх стосунках. Гарантувалися політичні, економічні, етнічні й культурні права представникам народів РРФСР, що проживають в Україні. Саме ці принципи згодом були включені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі було зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох республік в існуючих кордонах у межах СРСР. Виступаючи на прес-конференції, присвяченій цій події, Б. Єльцин заявив, що нова угода свідчить про фундаментальні зміни у стосунках між Москвою та Києвом. Показово, що парламенти обох країн ратифікували договір протягом кількох днів.

Суттєвим є також те, що уряд Росії одним із перших 5 грудня 1991 р. визнав незалежність України. Однак багатовікове перебування Росії і України в одній державі, а також небажання частини впливових, шовіністично налаштованих московських політиків примиритися з виникненням суверенної України істотно позначилося на відносинах обох держав. Для цього були й об'єктивні причини. За часів СРСР близько 80 % промислових підприємств, зосереджених на території України, не мали закінченого технологічного циклу. Дві третини її господарських зв'язків замикались на Росії. Окремі, особливо східні, регіони були майже повністю зорієнтовані на сусідню республіку. Розрив економічних зв'язків, що став наслідком розпаду загальносоюзного комплексу, негативно вплинув на економіку обох країн, призвів до зниження життєвого рівня населення. До того ж Росія почала здійснювати політику цін, яка не тільки гальмувала економічний розвиток України, а й суттєво прискорила інфляційні процеси в державі. Відомо, що Україна брала безпосередню участь у створенні паливно-видобувної промисловості СРСР, вкладала в її розвиток великі матеріальні й трудові ресурси. Проте Росія відмовилася продавати Україні енергоносії за пільговими цінами. Якщо на початку 1993 р. ціни на імпортовану з Росії нафту в світовому вимірі становили 27, а газ 7 %, то вже наприкінці року — до 100 %. Рекордна інфляція в Україні, що мала місце в 1994 р. й завдала економіці України відчутного удару, була пов'язана передусім із цим фактором.

Одна з причин існуючих суперечностей між Україною і Росією криється в різних підходах до Співдружності незалежних держав (СНД). Керівники обох держав по-різному розглядають роль і функції цього об'єднання. Про обставини проголошення СНД ішлося в попередній лекції. Зазначимо, що Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. ратифікувала угоду про її утворення з відповідними застереженнями. Україна виступила проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління, проти надання цьому відносно слабкому об'єднанню статусу суб'єкта міжнародного права. Між тим, у статуті СНД, прийнятому 22 січня 1993 р., йдеться про «спільний економічний простір», «зовнішні кордони», «головне командування об'єднаних збройних сил», «колективні сили» тощо. Такі положення не відповідають принципам позаблоковості та нейтралітету, проголошених Україною. Президент України не підписав цей документ, заявивши, що «співдружність не може бути суб'єктом міжнародного права. Суб'єктами міжнародного права є тільки держави, які входять у співдружність». Верховна Рада України не ратифікувала цей документ.

Україна у Співдружності вбачала механізм цивілізованого розлучення, рівноправного розподілу активів, золотого та алмазного запасів колишнього СРСР. Наступні події показали, що СНД не вдалося забезпечити раціональне збереження рівноправних стосунків між колишніми республіками СРСР. Керівництво Росії намагалося використати органи Співдружності як інструмент інтеграції молодих держав, закріплення впливу російських владних структур на їхніх територіях. З боку Російської Федерації простежувалося намагання перетворити СНД на суб'єкт з наднаціональними повноваженнями. За ініціативою Росії 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД. В указі Президента Російської Федерації від 14 вересня 1995 р. «Про утвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями Співдружності незалежних держав» наголошувалося на необхідності створення системи колективної безпеки, ставилося завдання переконувати міжнародну громадськість, «що цей регіон є перш за все зоною інтересів Росії». Україна не підписала угоду про сили спільного призначення, договір про колективну безпеку та цілу низку інших документів, що передбачали створення наднаціональних органів.

Керівництво України вважало більш ефективним розширення рівноправного співробітництва між країнами Співдружності на двосторонній основі. Що ж стосується СНД, то вона може сприяти, перш за все, вигідним торгово-економічним відносинам між цими країнами. Статистичні дані свідчили, що на нові, незалежні держави, які виникли на території колишнього СРСР, припадало близько 56 % усього зовнішнього товарообміну України. Враховуючи, що в усьому світі точиться гостра боротьба за ринки збуту, відмовлятися від уже освоєних українськими товаровиробниками ринків було б, звичайно, необачно. Лише протягом 1995 р. Україна уклала з Росією понад 20 двосторонніх угод, ратифіковано Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами.

У квітні 1994 р. Україна на правах асоційованого члена приєдналася в рамках СНД до економічного союзу, що залишило їй більшу свободу дій порівняно з іншими краї-нами-учасницями. На вересень 1995 р. у структурі СНД налічувалося 74 комітети, в 54 із них Україна брала участь (у 27-ми як повноправний член, в інших — як спостерігач). Виступаючи на засіданні керівного складу МЗС України 15 липня 1996 р., Президент Л. Кучма заявив, що стосунки з СНД є пріоритетними для зовнішньої політики України. З усіх структур СНД найбільшу увагу в Україні привертає Міжпарламентська Асамблея (МПА), штаб-квартира якої міститься у Санкт-Петербурзі. Питання вступу до МПА залишається на порядку денному Верховної Ради України. З цього питання серед депутатів існують три позиції: «помірковані» пропонують залишитися в асамблеї асоційованим членом; «ліві» виступають за якнайшвидший вступ до асамблеї, а частина «правих» — за негайний вихід із неї.

Ускладнюють взаємовідносини між двома державами й такі невирішені питання, як розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів колишнього Радянського Союзу. Україна й досі не отримала належної їй частини закордонних активів Союзу. Це — капіталовкладення та нерухомість. Московське керівництво по-більшовицькому конфіскувало валюту українських вкладників у зовнішніх економічних банках Росії. Тривалий час залишалося невирішеним питання про розподіл Чорноморського флоту. 17 червня 1993 р. Б. Єльцин та Л. Кравчук підписали угоду між Російською Федерацією та Україною про невідкладні заходи щодо формування Військово-Морського флоту Росії і Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту. Проблема Чорноморського флоту органічно впліталася в геополітичні інтереси Росії, що випливали з її великодержавних амбіцій. Вже через кілька днів після проголошення незалежності України російське керівництво поставило під сумнів суверенітет Криму. На півострові з'явилися регіональні політичні партії, які заявили про своє бажання приєднати Крим до Росії. Дестабілізуючим чинником на півострові стало обрання президентом Криму Ю. Мєшкова, який здійснював сепаратистську політику, ігнорував українські закони, намагаючись створити «державу в державі». Верховна Рада України, виходячи зі своїх повноважень, ліквідувала в Кримській автономії посаду президента.

Загострювали відносини між двома державами і різні позиції щодо НАТО. Росія, невдоволена вступом до цього військово-політичного об'єднання країн Східної Європи, рішуче виступає проти розширення НАТО на Схід. Україна ж вважає, що вступ до нового союзу — це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна при цьому застерігає: ядерна зброя не повинна перебувати на території країн, які будуть прийняті до НАТО.

Деякі російські політики, розглядаючи незалежність України як тимчасове явище, свідомо загострюють стосунки між обома державами. Через два дні після проголошення незалежності України, 26 серпня 1991 р., прес-секретар Президента Росії зробив заяву, в якій наголошувалося, що Росія залишає за собою право піднімати питання кордонів з тими республіками ( крім Прибалтійських держав), що проголосили свою незалежність. Того ж дня на прес-конференції було зроблено роз’яснення, що заява стосується насамперед Криму, Донбасу і Північного Казахстану, де проживає значна частина російськомовного населення. Лідер Ліберально-демократичної партії Росії В. Жириновський стверджував, що коли його партія прийде до влади, Російська держава буде відновлена в межах колишнього СРСР, а Київ та інші столиці стануть центрами російських губерній. Періодично здійснює випади щодо суверенних прав України, претендує на Севастополь московський мер Ю. Лужков.

Верховна Рада Російської Федерації 9 липня 1993 р. прийняла постанову «Про статус міста Севастополь». Згідно з цією постановою місто, яке знаходиться на території Української держави, оголошується російським, головною базою Чорноморського флоту. Аналогічне рішення було прийняте Державною Думою Росії листопаді 1996 р. Такі акції свідчили про неприпустиме втручання законодавчого органу сусідньої держави у внутрішні справи України. 16 березня 1996 р. з ініціативи комуністів Державна Дума Росії ухвалила постанову про денонсацію Біловезьких угод, якими юридично припинялося існування СРСР. Цим актом російські політики демонстративно проігнорували волю населення колишніх союзних республік, які стали на шлях незалежності.

У відносинах між Україною і Росією, як свідчать аналітики, немає нерозв'язних проблем. Будь-які питання можна і потрібно вирішувати виключно шляхом переговорів. При цьому кожна суверенна держава сама має усвідомити необхідність взаємовигідного співробітництва, вирішення демократичними методами власних національних інтересів.

Після напружених переговорів у кінці травня 1997 р. прем'єр-міністри України і Росії підписали три угоди щодо Чорноморського флоту, які визначили умови його розподілу та здачі в оренду Росії кількох військово-морських баз. Проте підписані угоди дістали неоднозначну оцінку політичних сил, широкої громадськості України. Зокрема, представники національно-демократичних сил заявили, що підписані угоди не відповідають національним інтересам України.

Усунути суперечності між обома державами, надати їхнім стосункам нової якості мав широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Документ підписали в Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов'язалися поважати територіальну цілісність обох держав, дотримуватися принципу непорушності їхніх кордонів, що унеможливлює висування в майбутньому будь-яких територіальних претензій до України. В договорі наголошується, що обидві країни будуватимуть свої відносини на мирних засадах, не удаватимуться до сили чи загрози сили, не застосовуватимуть економічний тиск чи будь-які інші засоби тиску. Обидві держави зобов'язалися також не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї з них. «Жодна зі сторін не повинна допускати, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої сторони»,— наголошується в документі. Базовий договір укладено строком на десять років. При цьому він може бути продовжений на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з сторін не заявить про свій намір припинити його дію.

З проголошенням незалежності були започатковані офіційні міждержавні відносини між Україною і провідною країною світу США. Реакція Вашингтона на ухвалення Верховною Радою Акта про незалежність була позитивною, проте досить стриманою. Навіть після московського серпневого путчу 1991 р. президент США Дж. Буш усе ще виходив із перспективи «оновлення союзу» на чолі з М. Горбачовим. Зважаючи на перебіг подій на теренах СРСР, США з розумінням поставилися до виходу зі складу Союзу Литви, Латвії, Естонії. Що ж до інших республік, то Дж. Буш заявив: «Я не хочу бути причетним до помилки, яка може сприяти повній анархії всередині Радянського Союзу». В українському питанні президента США, крім усього іншого, стримували непевність щодо настроїв в українському суспільстві, слабка обізнаність з українськими проблемами. Лише після всеукраїнського референдуму США 25 грудня визнали Україну незалежною, проте відразу ж висунули ультимативну вимогу: позбутися ядерної зброї. У січні 1993 р. перший посол СІЛА в Україні Р. Попадюк зазначив, що його держава дивиться на Україну не крізь російську призму, а «через ядерну зброю». Півтора року Вашингтон безуспішно намагався за своїм сценарієм оперативно розв'язати українську «ядерну проблему», вдаючись при цьому до різних варіантів тиску, погроз, умовлянь, переконань. І лише в середині 1993 р. відбулися суттєві зрушення у стосунках між США і Україною. Вашингтон почав розглядати Україну не тільки як арсенал ядерної зброї, а й як державу, що має неабияке геополітичне значення для Європи. Відтак Америка почала дивитися на Україну під кутом зору європейської безпеки, підносячи тим самим вагомість її незалежності для регіону.

З огляду на сукупність несприятливих обставин, а також узяті раніше зобов’язання, Україна підписала акт про ядерне роззброєння. 14 січня 1994 р. було підписано так звану тристоронню угоду між Україною, Росією і США, відповідно до якої з української території протягом семи років мали бути вивезені ядерні боєголовки. Президент Б. Клінтон запевнив, що США гарантуватимуть безпеку України й нададуть їй необхідну фінансову допомогу для реалізації програми розброєння і конверсії. 1994 р. у США був проголошений «українським». Отже, ставлення США до України поступово еволюціонує в напрямі виходу на рівень партнерських відносин. У березні 1994 р. Президент України Л. Кравчук здійснив офіційний візит до США, під час якого було підписано низку важливих для України економічних угод. Велика увага в ході переговорів приділялася розв'язанню складних українських економічних проблем.

Безперечно, що реалізація Україною свою Без’ядерного статусу сприяла поліпшенню американо-українських відносин. Проте глибинним чинником американської прихильності до України стало розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, і Україна, як самостійна держава, розташована в центрі континенту, має важливе значення для підтримки європейської стабільності; до того ж, поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному курсі Росії, усвідомлення того, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією», сприяли тому, що американська адміністрація почала розглядати Україну як рівноправного партнера.

Після того як Президентом України було обрано Л. Кучму, відбулася корекція її зовнішньої політики. Було зроблено спробу вивести українську зовнішню політику за рамки прийняття тільки політичних декларацій, поставити її на рейки політичного практицизму та економічної доцільності. При формуванні зовнішньої політики нове керівництво прагнуло, зокрема, максимально враховувати історичні традиції, особливості, менталітет населення різних регіонів. Оскільки територія України упродовж століть була поділена між кількома державами, населення Східної і Південної України тяжіє до тісніших контактів з Росією, а Західної — з країнами Центральної та Західної Європи. Гармонійно поєднати ці відмінності в орієнтації можна лише проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Здійснення нового, прагматичного зовнішньополітичного курсу дало можливість керівництву України суттєво послабити вузли суперечностей, завершити низку важливих міжнародних справ, започаткованих раніше. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (16 листопада 1994 р.), вступила до Ради Європи (9 листопада 1995 р.), ставши 37-м членом цієї авторитетної організації. Тим самим було виправлено історичну деформацію: Україна закономірно повернулася до європейської сім'ї народів, від якої юна була відлучена упродовж тривалого часу. Вступ України до Ради Європи свідчив про зростання міжнародного авторитету України, визнання за нею права на входження до інших європейських структур, що створює на континенті нову політичну ситуацію. З усіма своїми європейськими сусідами Україна уклала договори, в яких закріплено відсутність будь-яких територіальних претензій до нашої держави. Україна домовилася про стратегічне партнерство з Польщею. На міждержавному рівні визначено кордони з Білоруссю. Після трипалих переговорів здійснено прорив у відносинах із Румунією. 2 червня 1997 р. президенти обох країн підписали договір про добросусідство та співробітництво, в якому підтверджується непорушність існуючих між ними кордоні). Поглиблюється дружнє двостороннє співробітництво Української держави з Молдовою. Зростають також обсяги і якість стосунків з країнами інших регіонів — Азії, Америки, Близького Сходу.

Україна зробила вагомий внесок у посилення безпеки всіх країн континенту. Принципово важливим кроком у цьому напрямі стало добровільно взяте перед міжнародним товариством зобов'язання про без'ядерний статус держави. Наприкінці травня 1996 р. Президент України Л. Кучма заявив: «Ми завершили процес передачі нашої стратегічної зброї... Завершивши це завдання, Україна продемонструвала на ділі свою підтримку принципів без'ядерного світу». Вивезення і ліквідація третього за величиною ядерного арсеналу світу, успадкованого від СРСР, продемонстрували світовому співтовариству, що Україна є серйозним партнером, який виконує взяті на себе зобов'язання.

Визнання світовим співтовариством незалежності України, її виважена зовнішня політика створили передумови для входження нашої країни до міжнародних фінансових інститутів, розширення довгострокового торговельного та економічного співробітництва. Українська держава послідовно стоїть на позиціях тісної співпраці з Європейським банком розвитку та реконструкції та Світовим банком. Здійснено справжні прориви в експорті високотехнологічної продукції, зокрема в авіаційній, суднобудівній, ракетно-космічній галузях. В торгівлі з країнами Заходу Україна досягла позитивного сальдо. Значна увага приділяється залученню іноземних інвестицій в українську економіку: в жовтні 1997 р. вони становили близько 2 млрд. доларів СІЛА.

З огляду на те, що Україна увійшла в світовий економічний простір тоді, коли він уже остаточно сформувався, налагодження торговельних зв'язків з країнами світу є, безперечно, помітним успіхом молодої держави. Разом з тим, як свідчать аналітики, ділові кола зарубіжних держав виявляють настороженість та недовіру до українських партнерів. Таке ставлення зумовлене передусім повільністю та непослідовністю у проведенні економічних реформ, нестабільністю українського законодавства і, відповідно, непередбачуваністю правових начал іноземного інвестування. Досить сказати, що за п'ять років своєї незалежності в Україні шість разів змінювалися умови інвестиційної діяльності для нерезидентів.

З появою незалежної України розпочався новий етап у її стосунках із світовою українською діаспорою. Як відомо, українці волею історичної долі розсіяні по багатьох країнах світу. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. українців. Поступова деідеологізація суспільно-політичного життя, зняття класово-партійних бар'єрів, демократичний характер зовнішньої політики України відкрили широкі можливості для безпосередніх контактів між представниками ядра українського етносу та тих його частин, які мешкають за межами своєї Батьківщини. Важливе значення в консолідації українців, що проживають на різних континентах, відіграли І та II Всесвітні форуми українців, які відбулися у 1992 та 1997 р. у Києві. Відродженню культурної спадщини українців сприяло проведення у 1994 р. у Києві фестивалю «Українці всього світу, єднайтесь!». За роки української державності зусиллями зарубіжних українців здійснено поважні та ефективні акції на підтримку прогресивних змін у економіці, науці, культурно-освітніх галузях України. Десятки західних фахівців українського походження працюють в Україні як консультанти в галузі державотворення.

22 січня 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму «Українська діаспора на період до 2000 року», яка акумулює державну стратегію і тактику всебічної політичної, дипломатичної, економічної, інформаційної, моральної підтримки українців у інших країнах.

Отже, розвиток суверенної України як незалежної держави зумовив потребу в формуванні самостійної зовнішньої політики, спрямованої на встановлення відносин з країнами, котрі раніше не мали безпосередніх політичних зв'язків з Україною, а також формування нових сучасних стосунків з незалежними державами, що виникли на терені колишнього СРСР.

Відкритість зовнішньої політики України, миролюбивий характер перетворень у суспільстві, у свою чергу, сприяли відновленню взаємовигідних зв'язків нашої країни з іншими державами світу. Незалежність України сприяла також глобальним змінам у міжнародних відносинах: насамперед, ліквідації довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Своєю зовнішньою політикою і конкретними практичними діями наша держава демонструє світовому співтовариству свою готовність остаточно покінчити ч колишніми конфронтаційними підходами у вирішенні глобальних міжнародних проблем, рецидивами старого політичного мислення.

Рекомендована література.

Акт проголошення незалежності України. Київ, 1991.

Бойко О. Д. Україна 1991—1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? Нариси з новітньої історії. Київ, 1996.

Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Київ, 1990.

Економіка України та шляхи її реформування: Матеріали Всеукраїнської наради економістів 14—15 вересня 1995 р. Київ, 1996.

Конституція України. Київ, 1996.

Кравчук Л. М. Є така держава — Україна: Матеріали виступів, інтерв'ю, прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання. Київ, 1992.

Кремень В. Г., Базовкін С. Р. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. Вип. 18. Київ, 1993.

Литвин В. Політична арена України. Київ, 1994.

Слюсаренко А., Томенко М. Спроба класифікації політичних партій України // Політологічні читання. 1992. № 1.

Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. Київ,

1991.

Юхновсжий І. Україна — незалежна держава. Львів, 1994.

 

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 830; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!