Українська державність у період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1938 рр. )

⇐ ПредыдущаяСтр 15 из 20Следующая ⇒

• Насадження тоталітарного режиму в Україні • Сталінська політика «нового курсу» та її наслідки для українського народу • Конституція УРСР 1937 р.; суперечності між декларованими положеннями і реаліями життя.

Насадження тоталітарного режиму в Україні. З утворенням СРСР партійно-державне керівництво ще більше зміцнило свої позиції. Майже всі державні структури союзних республік тепер цілковито залежали від центру, який визначав та суворо контролював їхню діяльність. Позбавившись суперників і зосередивши у своїх руках всю повноту влади, Сталін наприкінці 20-х років перейшов до політики прямого насильства в будівництві соціалізму. В 1928 р. він, намагаючись теоретично обґрунтувати свою злочинну діяльність, висунув тезу про загострення класової боротьби в міру досягнення успіхів у соціалістичному будівництві. Тим самим обґрунтовувалась практика формування тоталітарно-репресивеого режиму.

Більшовики з самого початку створювали органи влади, які послідовно проводили в життя їхню політику. Більшовицька влада виділялася жорсткою централізацією, непримиренністю до своїх противників, запереченням будь-яких альтернативних підходів, пропонованих іншими, хоча б і комуністичними партіями. РСФРР формувалася як унітарна держава, яка згодом переросла в державу з тоталітарною системою влади. Форми і методи державного управління радянської Росії неодмінно повторювалися або ж насаджувалися і в національних республіках.

Становлення та розвиток української радянської державності зводилися до формування тоталітарної системи влади. Вже в перші роки існування УСРР здійснювався форсований перехід від багатопартійності та ідеологічного плюралізму до тоталітарного однопартійного режиму. Цей перехід відбувався шляхом силового придушення більшовиками будь-якої опозиції та формування особливої, тоталітарної за змістом, структури органів державної влади та управління. Ця структура мала забезпечити тотальний контроль більшовицького центрального керівництва над усіма сферами суспільного життя. Інкорпорація України до складу СРСР стала вирішальною передумовою перетворення її в об'єкт перманентного політичного терору.

Захищаючи монопольне правління більшовиків, органи радянської влади рішуче розправлялися з тими політичними силами, які пропонували альтернативні шляхи розбудови української державності. їхні пропозиції не обговорювалися, а категорично відкидалися. Так, у травні 1918 р. від української партії соціалістів-революціонерів відокремилося ліве крило, яке заявило про створення партії комуністів-боротьбистів. Лідери партії висловлювали занепокоєння тим, що більшовики прагнуть відновити кордони Росії в межах колишньої імперії. Злиття України з Росією розглядалося боротьбистами як «небезпечний експеримент, не продиктований абсолютно нічим реальним».

Програма боротьбистів передбачала об'єднання українських земель, створення українського уряду, в якому були б представлені всі партії революційного соціалізму. Прагнення забезпечити самостійність соціалістичної України, її рівноправний союз з іншими соціалістичними республіками свідчило про те, що на світанку утворення української радянської держави існували політичні альтернативи, які, проте, не сприймалися керівництвом правлячої партії.

Близьку до боротьбистів позицію щодо питань державного будівництва займала й Українська комуністична партія (УКП). Напередодні обговорення в Москві форм взаємовідносин між Україною та Росією (січень 1920 р.) член ЦК УКП Ю. Мазуренко передав російському керівництву тези про становлення його партії до цього питання. Головні вимоги укапістів зводилися до взаємного визнання незалежності й рівноправності обох радянських республік; об'єднання їх у союз на основі співробітництва й солідарності шляхом створення спільних органів, головним чином в економічній і військовій галузях. У будівництві союзу радянських держав укапісти виступали за зосередження всього адміністративного й господарського управління в союзних республіках, в руках їхніх урядів. Укапісти висловлювалися за самостійність радянських держав у сфері міжнародних відносин, але для координації зовнішньої політики обох республік пропонували створити на паритетних засадах колегію з міжнародних справ. У всіх інших сферах державного врядування мала зберігатися повна незалежність України.

Реакція більшовиків на досить помірковану пропозицію укапістів була такою ж як і у випадку з боротьбистами, — їм запропонували саморозпуститись. Проте партія не пішла на такий крок, чим викликала проти себе хвилю репресій. У липні 1920 р. було закрито останній друкований орган УКП —газету «Червоний прапор». На місцях почалися масові переслідування укапістів і тих, хто їм співчував. Такою виявилася більшовицька практика щодо опонентів, які намагалися наповнити формальну незалежність України реальним змістом.

У складі самої КП(б)У частина національно свідомих комуністів також виступала за державний суверенітет України. Зокрема, в лютому 1920 р., виступаючи на партійних зборах, а потім і на київській міській партійній конференції, Г. Лапинський заявив, що українському пролетаріатові необхідно утворити передусім самостійний державний та військовий апарат і лише потім об'єднуватися з аналогічними російськими структурами.

Проте будь-які прояви опозиційності, відходу вад позиції центру всіляко переслідувалися. Ті більшовики, які прагнули поєднати ідеали комунізму з національним відродженням, оголошувалися «націонал-ухильниками» (Волобуєв, Хвильовий, Скрипник, Шумський), цькувалися й переслідувалися.

Насадження тоталітаризму супроводжувалося утвердженням комуністичної ідеології, яка заперечувала політичний плюралізм думок, визнавала право на істину тільки за марксизмом. Це утвердження проводилося через заборону альтернативних поглядів, ізоляцію та знешкодження інакомислячих. Органи радянської влади розправилися зі «зміновіховською» інтелігенцією, звинувативши її у шпигунстві, влаштували над нею в березні — квітні 1924 р. показовий судовий процес. На лаві підсудних опинились В. Базилевич — секретар історичного товариства ім. Нестора-літописця, М. Василенко — колишній міністр народної освіти Гетьманської держави та ін. Уже в 1921— 1922 рр. КП(б)У почала активну боротьбу з «просвітянством». В урядовій газеті «Вісті ВУЦВК УСРР» появилося тлумачення цього поняття: «Що таке просвітництво? Це, передусім, особливий стан так званого «свідомого українця», що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці-Україні і не визнає нічого в світі, що не є суто українським національним». Спочатку державні органи намагалися підкорити просвітян більшовицькій лінії, шукали серед них «класово близьких трудящим». Була проведена перереєстрація всіх статутів товариств «Просвіти», влада вимагала від них керуватися у своїй роботі класовим, а не національним принципом. Конфлікт державних органів з товариствами просвітян закінчився тим, що в 1929- 1930 рр. вони були закриті. Боротьба з просвітянством стала складовою частиною більшовицької лінії на уніфікацію всіх сторін життя суспільства.

Органи радянської влади, всупереч декрету про відокремлення церкви від держави, переслідували віруючих, закривали релігійні культові установи, забороняли релігійні конфесії українського спрямування. Жертвою репресій стала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Влада не могла примиритися з тим, що за умов згортання політики українізації УАПЦ залишалася чи не єдиною громадською структурою, яка сповідувала українську мову і сприяла національному вихованню населення. Незважаючи на лояльне ставлення УАПЦ до радянської влади, її керівництво переслідувалося адміністративними органами, влада всіляко намагалася дискредитувати церковних ієрархів, готувала ґрунт для заборони церкви. Фактично ліквідація УАПЦ почалася з усунення митрополита Василя Литовського від керівництва УАПЦ ще в жовтні 1927 р. Серед низки звинувачень, висунутих ДПУ проти УАПЦ, були й такі, як «петлюрівське минуле автокефалістів», «атеїзм більшості автокефального духовенства», використання «Спілкою визволення України» автокефальної церкви як «знаряддя антирадянського впливу на широкі маси населення для ведення підпільної роботи». Протягом 1926—1929 рр. в Україні було заарештовано п'ять ієрархів УАПЦ. Під тиском властей у січні 1929 р. було скликано «Надзвичайний собор», який ухвалив резолюцію про зв'язок УАПЦ з «СВУ», про контрреволюційність УАПЦ і про її «самоліквідацію». Почалися жорсткі переслідування служителів та віруючих. У 1927 р. УАПЦ налічувала 10 657 священиків, 34 єпископи. В 1931 р. залишилося 200 священиків, а на початку 40-х років - усього кілька осіб. З 34 єпископів цієї церкви розстріляно 28.

Тоталітарний режим ставив за мету обмежити й повністю підкорити своєму впливу все суспільне життя. Цьому сприяла цілковита більшовизація масових громадських організацій, перетворення їх у напівдержавні структури. Громадські організації відверто розглядалися більшовиками як один із засобів здійснення власної диктатури. Особливу увагу вони приділяли наймасовішим із них — профспілкам і комсомолу. IX з'їзд РКП(б) (березень—квітень 1920 р.) відкинув принцип незалежності профспілок і вказав, що вони мають бути одним із основних апаратів держави, керівництво яким здійснюється Комуністичною партією. Згідно з рішеннями IV Всеросійського з'їзду профспілок (травень 1921 р.) місцеві профспілки зобов'язувалися тісно співробітничати з органами державного управління, виконувати функції «школи політичного виховання робітників». Профспілки втрачали свою природну роль захисників інтересів трудящих, перетворювались в опору тоталітарного режиму. Керівництво українськими профспілками здійснювалося з Москви.

З 1920 р. організаційно й політично оформився комуністичний молодіжний рух. Комсомолу відводилася важлива роль кадрового резерву і помічника правлячої партії. Керівні органи комсомолу України були включені до механізму здійснення державної влади. Виник інститут комсомольського представництва в компартійних комітетах і державних установах. За таких обставин комсомол став допоміжним складовим елементом тоталітарного режиму.

В утвердженні монополії офіційної ідеології особлива роль відводилася органам цензури. Вони вже на початку 20-х років стали надійним знаряддям більшовицької політики. В Україні в 1919 р. було створено Редакційно-виправничу колегію, яка керувала всією видавничою справою й мала «вирішувати питання про необхідність випуску в світ того чи іншого друкованого твору». Наприкінці 1920 р. Наркомат освіти України створив спеціально управління — Головполітосвіта, яке мало крім усього іншого здійснювати функції органу цензури. Згодом, у середині 1922 р., в його складі було створено Центральне управління у справах друку, яке займалося виключно цензуруванням друкованих видань. Управління працювало в тісному контакті з органами ДПУ УСРР, де також існував відділ воєнно-політичної цензури. Органи цензури, в свою чергу, перебували під контролем партійного апарату. Вже з середини 20-х років партійний контроль над друком був повним і всеосяжним. Завдяки органам цензури партія контролювала освіту, науку, культуру, пресу, радіо, всі засоби духовного впливу на суспільство. Таким чином, обіцянки Леніна ліквідувати будь-який «адміністративний вплив на пресу» залишилися політичною декларацією. Державно-партійна цензура існувала до розпаду СРСР.

Утвердження комуністичної ідеології, запровадження жорсткої цензури, повний контроль над профспілками, громадськими об'єднаннями забезпечували більшовицькій партії цілковиту монополію над суспільним життям. Усунувши з політичної арени партії, що пропонували альтернативні підходи до вирішення проблем державного будівництва в Україні, більшовицька партія зосередила в своїх руках всю повноту влади. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторони ми діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства...». Режим не допускав неконтрольованої діяльності жодної організації, жодного громадського об'єднання в Україні.

Тоталітарний режим не тільки нищив будь-яку опозицію, а й прищеплював суспільству вірус постійного страху, створював атмосферу взаємної недовіри і підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б) України висунув лозунг: «До кінця викорінювати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». У результаті в різні інстанції «компетентних органів» мутним потоком потекли численні наклепи і доноси. В умовах зриву заготівельної кампанії 1932 р. керівники деяких областей України видавали розпорядження про винагороду зерном за зроблений донос на сусіда. Радянський уряд України розцінив такі дії як важливу ініціативу і в середині лютого 1933 р. видав постанову про поширення цього «досвіду» на всю республіку.

Характерним проявом утвердження тоталітаризму в Україні стало зрощення правлячої партії з державними органами влади. Якщо в роботі V Всеукраїнського з'їзду рад (лютий—березень 1921 р.) крім більшовиків брали участь 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 р.) їх було двоє, а починаючи з VII з'їзду рад (грудень 1922 р.) представницький орган України стає однопартійним — більшовицьким. У 1938 р. до Верховної Ради УСРР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Упродовж другої половини 20-х — на початку 30-х років плюралістична політична система була ліквідована, утвердилося монопольне становище ВКП(б). Опробувався на практиці основний принцип більшовиків — лише члени правлячої партії можуть претендувати на місце у владних структурах держави «диктатури пролетаріату». Така політика призвела до того, що Комуністична партія перетворилася на своєрідний хребет радянської системи влади.

В умовах утвердження тоталітарного режиму Україна продовжувала втрачати елементи своєї суверенності. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з'їзд рад. З'їзд проголошувався найвищим органом державної влади на території республіки, а видані ним нормативні акти вважалися юридичною базою для прийняття іншими державними органами своїх рішень. Насправді ж Всеукраїнський з'їзд рад не мав повноти влади, обмежувався у своїй діяльності і цілком залежав від рішень центральних партійних органів, а також постанов всесоюзних з'їздів рад і ЦВК СРСР. По суті всеукраїнські з'їзди перетворилися на декоративні форуми, які беззаперечно схвалювали всі заходи вищого партапарату і надавали державно-правової форми партійним директивам. Відповідно до Конституції УСРР чергові з'їзди рад мали скликатися один раз на два роки. В реальному житті це положення не виконувалося. Так, XII Всеукраїнський з'їзд відбувся в 1931 р., а наступний було скликано лише в 1935 р.

Знижувалася роль всеукраїнських з'їздів у законотворчій діяльності. Тоталітарний режим не потребував представницьких органів влади. Згідно з договором про утворення СРСР та положеннями Конституції СРСР із законодавчої компетенції УСРР було вилучене широке коло питань, що стосувалися міжнародних відносин, військових справ, транспорту, зовнішньої торгівлі, фінансів та ін. З інших питань, які входили до компетенції союзних республік, Україна мала право видавати власні закони лише за умови, що вони не будуть суперечити положенням союзних органів. У 1927 р. УСРР прийняла кримінальний, кримінально-процесуальний, адміністративний кодекси. Ці законодавчі акти були побудовані таким чином, що поряд з республіканськими нормами містили й загальносоюзні положення. З посиленням централізації законодавча діяльність УСРР, її владні функції вкрай обмежуються. Республіканські правові акти за своїм змістом коментували загальносоюзні, інтереси України в них ігнорувалися.

На противагу всеукраїнським з'їздам рад посилювався вплив Раднаркому УСРР на всі сфери державного життя. Щоб забезпечити чітке виконання директив, що надходили з Москви, постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 18 січня 1931 р. при раднаркомах союзних республік передбачалося утворення виконавчих комісій. В УСРР до складу такої комісії входили голова Раднаркому республіки, один із секретарів ЦК КП(б)У, народний комісар РСІ, голова Всеукраїнської ради профспілок, голова Укрколгоспцентру. Комісія мала перевіряти фактичне виконання директив уряду, контролювати діяльність усіх державних органів та господарських організацій.

На основі директив XVII з'їзду ВКП(б) 7 квітня 1934 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про реорганізацію народних комісаріатів та центральних установ. Постанова була спрямована на посилення єдиноначальності та особистої відповідальності керівників. З цією метою при всіх наркоматах УСРР ліквідовувалися колегії. Відповідальність за роботу наркоматів повністю перекладалася на наркомів та їхніх заступників. Звичним явищем стали так звані «чистки» кадрів, метою яких було формування такого державного механізму, що беззаперечно виконував би волю керівної партійно-радянської верхівки. Насадження тоталітарної системи вимагало значної перебудови роботи місцевих органів влади. Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) (1929 р.) вказав, що сільські ради як органи державної влади зобов'язані очолити боротьбу за суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. На основі партійної директиви проводилися «чистки» сільських рад, до них вводилися люди, здатні організовувати колгоспи, забезпечувати контроль «за виконанням колективними господарствами їхніх зобов'язань перед пролетарською державою (хлібозаготівлі, контрактації, сплата податків та ін.), вести нещадну боротьбу із залишками заможного селянства». Комуністична партія застосовувала методи, спрямовані на розшарування єдиної селянської маси, протиставлення бідноти заможному селянству. Особлива увага приділялася активізації комнезамів, перетворенню їх на масові бойові організації бідноти, здатні покінчити з куркульством. З цією метою партійні та радянські органи збільшували кількість комнезамів. У першій половині 1930 р. в Україні налічувалося близько 1 млн. 600 тис. членів комнезамів, — майже втричі більше, ніж у 1928 р.

З метою дальшого зміцнення тоталітарно-репресивної системи здійснювалася реорганізація адміністративно-політичних органів. Так, відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР від 15 грудня 1930 р. в усіх республіках було ліквідовано наркомати внутрішніх справ. їхні функції передавалися різним республіканським відомствам. Причини цього рішення ЦВК і Раднарком СРСР пояснювали «загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни, а також надання більшої самостійності в управлінні органам боротьби зі злочинністю та охорони громадської безпеки і революційного порядку».

В 30-х роках у СРСР остаточно утвердилася репресивна система, яка характеризувалася тотальним контролем центральних державних органів і правлячої партії над усіма сферами суспільного життя. В Україні зусиллями більшовицьких органів влади була ліквідована багатопартійність. З політичної арени були усунені інші політичні партії. Утверджувалися тоталітарні форми комуністичної ідеології, яка монополізувала право на істину. Відбулося зрощення правлячої партії з державними органами та їхніми структурами. Партійно-державний апарат установив монопольний контроль над суспільним та громадським життям у республіці. Тим самим були створені передумови для появи тоталітарно-репресивного режиму влади.

Сталінська політика «нового курсу» та її наслідки для українського народу. Наприкінці 20-х років радянське партійно-державне керівництво відмовилося від непу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Державне планування стало переважати над ринком. Запроваджувалася волюнтаристська формула: наші плани — це наші прогнози, а плани —директиви. В хід пішли лозунги: «побудова економічного фундаменту соціалізму», «наступ соціалізму по всьому фронту» тощо. Розроблялися незвичайні заходи, які переростали в політику комуністичного штурму. Поворот в економічній політиці характеризувався примусовою продрозкладкою, запровадженням карткової системи постачання міського населення, експропріацією («розкуркулюванням») найзаможніших селянських господарств і примусовим об'єднанням власності всіх інших категорій селянства в колективні господарства.

Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР із держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову. Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом і ця обставина диктувала потребу намічені плани індустріалізації здійснити в найкоротші строки, щоб встигнути створити потужну оборонну промисловість. Забігаючи наперед, зазначимо, що перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Для республіки були виділені значні капіталовкладення, оскільки з 1500 великих промислових підприємств, які планувалося ввести в експлуатацію в ці роки, 400 будувалися в Україні. В результаті індустріалізації Україна з аграрної перетворилася на індустріальну країну. Сформувались національний робітничий клас і технічна інтелігенція. Однак ціна цих позитивних зрушень для України була надто високою.

Визначений курс на модернізацію промислового потенціалу країни вимагав коштів, сировини і робочих рук. Дістати все це можна було від селянства, яке становило переважну частину населення. На першому етапі радянське керівництво намагалося вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Проте вироблена Сталіним політика вимагала швидких темпів і жорстких методів. Починаючи з 1928 р. на порядок денний стає питання колективізації. Сталінське керівництво дійшло висновку, що потреби індустріалізації простіше можна задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні. Крім забезпечення зростаючих потреб міста і армії продовольством, промисловість — сировиною, колгоспи мали також суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату. Колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства й; разом з індустріалізацією, відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Проголосивши політику суцільної колективізації, радянська влада почала насильно заганяти селян до колгоспів. Основний опір цьому насильству чинило заможно селянство, в якого влада відбирала землю, худобу, реманент тощо. Ця категорія селянства дістала назву «куркульства». Саме проти нього були спрямовані жорстокі репресії, які здійснювалися під проголошеним Сталіним 27 грудня 1929 р. гаслом «ліквідації куркульства як класу». Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для зловживань, в орбіту «ліквідації» втягували середняків, а згодом і незаможників.

В Україні прокотилося кілька хвиль розкуркулення. За станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення попало 61887 селянських господарств. Селянство, як могло, чинило опір. Багато хто з селян намагався діяти легальним шляхом, звертаючись зі скаргами до центральних установ. Мали місце терористичні акції проти влади. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. В ряді округів України відбулися збройні виступи селян. Радянське керівництво змушене було змінити акценти в селянському питанні: Сталін у «перегинах» колективізації звинувачує місцеву владу. Навіть таке лицемірне «визнання» привело до масового виходу селян із колгоспів. Щоб виправити становище, ЦК ВКП(б) у вересні 1930 р. направив у республіки директивного листа, згідно з яким керівництво України, зокрема, мало подвоїти темпи колективізації і протягом 1931 р. в основному завершити її в основних сільськогосподарських районах. Розпочалася друга хвиля розкуркулення, а також розправа з тими селянами, які чинили опір колективізації. Протягом 1930 р. було депортовано не менше 75 тис. селянських родин. Партійно керівництво не тільки ставило завдання ліквідації заможного селянства, а й визначало кількість селян, які підлягали репресіям. В таємному листі ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У (травень 1931 р.) вказувалося: «Згідно з постановою ЦК у Вашій республіці має бути виселено 30 000 куркульських сімей в Уральську область». За роки примусової колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Для українських селян у грудні 1932 р. було введено так званий «внутрішній паспорт», що позбавляло їх можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста. Таке рішення влади практично закріпачувало селянина. Один із більшовицьких лідерів, М. Бухарін, змушений був визнати існування експлуатації селян у СРСР, називаючи її «воєнно-феодальною».

Форсовані темпи суцільної колективізації, здійснюваної адміністративними методами, спричинили дезорганізацію і деградацію аграрного сектора, невпинного вповзання його у кризу. Наслідком цього стала жахлива катастрофа — голодомор 1932—1933 рр., від якого в Україні померло від 3,5 до 5 мли чоловік. Сталінське партійно-державне керівництво, яке без перебільшення можна вважати організатором цієї трагедії, проігнорувало пропозиції західних держав та населення Західної України надати допомогу голодуючим. Водночас воно докладало неймовірних зусиль, щоб приховати масштаби катастрофи. Масовими жертвами насильницького розкуркулення, голодомором заплатило українське селянство за індустріальний стрибок, організований партійно-радянським керівництвом.

Під гаслом соціалістичних перетворень на селі держава силою відбирала землю в селян, вбивала в них почуття господаря. Деклароване створення «нового класу» — колгоспного селянства, насправді обернулося декласуванням селянства. Сталінський варіант насильницької колективізації не тільки суперечив інтересам селянства, а й був недоцільним з точки зору загальнодержавних інтересів. В умовах тоталітарної системи господарська самостійність колгоспів обмежувалась, вони були позбавлені економічних стимулів розвитку, культивувались зрівнялівка, безгосподарність.

Вся політика радянської влади підпорядковувалася єдиній меті: «будівництву соціалізму в СРСР». Ряд ознак, які згідно з офіційною ідеологією вважалися притаманними соціалізму, справді були втілені в життя : ліквідовано приватну власність на засоби виробництва, знищено буржуазію, економіка стала функціонувати за єдиним планом. Однак «соціалізм», що будувався в СРСР, не мав нічого спільного з суспільством соціальної справедливості. По суті це був широкомасштабний експеримент, який базувався на суб'єктивних рішеннях партійно-радянського керівництва.

Висунуте Сталіним положення про неминуче «загострення класової боротьби» в ході соціалістичного будівництва давало підстави правоохоронним органам посилено шукати «противників соціалізму», «контрреволюціонерів», «ворогів народу», нарощувати масштаби насильства. В суспільстві створювалася атмосфера масового психозу, страху, невпевненості в завтрашньому дні.

Поворот у соціально-економічній політиці супроводжувався відповідними змінами в національному питанні. Колишній лозунг про російський великодержавний шовінізм тепер вилучався з політичного обігу. Листопадовий (1933 р.) пленум ЦК і ЦКК визначив, що «на Україні... основною небезпекою є український буржуазний націоналізм». Висувалося завдання «завдати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських елементах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури». Це рішення, «санкціоноване» через два місяці XII з'їздом КП(б)У, стало в подальшому нарівні з положенням про загострення класової боротьби формальною основою й моральним виправданням кривавих чисток і масового терору в Україні.

Здійснення «нового курсу» супроводжувалося реорганізацією каральних органів влади. Ця реорганізація характеризувалася централізацією керівництва, повною втратою самостійності республіканських органів та суттєвим розширенням їхніх «прав» у здійсненні репресивних заходів щодо населення. Зокрема, розширювалися функції і посилювалася роль ОДНУ. Різко активізувалася й діяльність органів ДПУ УСРР. Уже в лютому 1930 р. в усіх обласних центрах України були створені «трійки» — каральні органи, до складу яких входили начальник управління ОДІТУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Це були протиконституційні позасудові органи. Такий безконтрольний каральний апарат виносив вироки практично без свідків, без захисту, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Судовий розгляд кримінальних справ замінювався адміністративними рішеннями. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усувалася. До складу ОДПУ перейшла й міліція. Постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 р. загальне керівництво роботою управлінь робітничо-селянської міліції союзних республік покладалося на ОДПУ, при якому було створено Головно управління робітничо-селянської міліції.

10 липня 1934 р. згідно з постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки. В союзних республіках утворювалися республіканські НКВС, які фактично були лише філіями центрального репресивного апарату. Замість судової колегії ОДПУ, яка мала право застосовувати всі міри кримінального покарання, включаючи розстріл, при НКВС СРСР було засновано позасудовий орган під назвою «Особлива нарада», який наділявся повноваженнями застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення, ув'язнення до концтабору на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні «трійки», котрі також не рахувалися з нормами судочинства.

Відбулися зміни і в організації судових установ України. Вони також цілком підпорядковувались центральним судовим установам. У серпні 1934 р. згідно з постановою ЦВК СРСР було створено судово-наглядову колегію Верховного Суду СРСР, яка наділялася правом скасовувати чи змінювати постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів союзних республік.

Істотних організаційних змін зазнали органи прокуратури. В 1933 р. замість прокуратури Верховного Суду СРСР і прокуратур союзних республік, що входили до складу республіканських наркоматів юстиції і безпосередньо не підпорядковувались прокуророві Верховного Суду СРСР, була створена єдина централізована система прокурорських органів. 20 червня 1933 р. утворено як самостійний орган Прокуратуру СРСР, яка об'єднала органи прокуратури у всесоюзному масштабі. Прокуратура СРСР здійснювала загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор Союзу РСР наділявся правом давати прокурорам союзних республік обов'язкові вказівки, скликати наради прокурорів союзних республік, перевіряти їхню діяльність. Посилилася централізація прокурорського апарату.

Реорганізація каральних органів супроводжувалася посиленням репресій щодо різних верств українського населення,

фабрикуванням різних політичних процесів. Нагадаємо, що перший політичний процес в Україні відбувся у травні 1921 р. над групою членів Партії українських соціалістів-революціонерів на чолі з В. Голубовичем. Як і процес над російськими есерами в 1922 р., він був потрібен більшовикам, щоб остаточно розгромити свого небезпечного суперника, наймогутнішу селянську партію епохи революції.

Проте лише з 1929 р., коли народ відчув себе ошуканим і стало ясно, що визвольні ідеї революції загнано в глухий кут, політичні процеси над справжніми й уявними ворогами режиму стали звичним явищем. Про масштаби боротьби радянської влади з народом, його різними верствами свідчать такі дані: протягом 1930—1937 рр. в Україні органи ДПУ—НКВС «викрили» й знищили 15 великих «підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів і троцькістів». Причому єдиними доказами вини людей, які зазнавали тоді репресій, були їхні арешти й особисті «визнання» на слідстві, здобуті внаслідок жорстоких катувань.

Сталінський репресивний режим в Україні ставив за мету придушити будь-які прагнення до самовизначення української нації, не допустити існування руху за національне відродження. Тому адміністративно-командна система усувала від активної діяльності національно свідомих людей, обмежувала вільний вияв думок і суджень, створювала в суспільстві атмосферу страху шляхом жахливих розправ. З цією метою було інспіровано, зокрема, судовий процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ) в 1930 р. Судили інтелектуальну еліту українського народу (серед 45 засуджених були два академіки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти). Продовженням репресій проти інтелігенції було «викриття» ще однієї «ворожої організації» — «Українського національного центру» (УНЦ) та його структурного підрозділу «Української військової організації». До них ДПУ врахувало багатьох визначних представників старої української інтелігенції. Керівником УНЦ організатори цих політичних процесів оголосили М. Грушевського, внаслідок чого в 1931 р. було ліквідовано історичну секцію Академії наук, яку він очолював. Самого М. Грушевського звинуватили в «буржуазному націоналізмі» й вислали до Росії. Вчений помер у 1934 р. за досить загадкових обставин.

У 1931 р. власті сфальсифікували справу про так звану контрреволюційну організацію в сільському господарстві України, внаслідок чого було засуджено 29 відповідальних працівників Наркомату землеробства УСРР та вчених-агрономів. У січні 1930 р. було заборонено діяльність УАПЦ. Митрополита М. Борецького, десятки єпископів, тисячі священиків репресовано. В листопаді 1933 р. партійне керівництво України заявило про викриття Всеукраїнського есерівського центру. Зазначимо, що матеріалів, які б свідчили про існування цієї організації, і досі не знайдено. На думку Г. Костюка, автора дослідження «Сталінізм і Україна», сфабрикована справа про організацію українських есерів потрібна була владі для того, щоб дискредитувати колишніх діячів цієї партії. На той час в еміграції, зокрема у Празі, перебувало чимало відомих українських есерів (М. Шаповал, М. Григор'єв та ін.), які викривали в пресі антинародну політику тоталітарного режиму в Україні. Радянські органи розцінювали їхню діяльність як особливо небезпечну. Більшовицьке керівництво замість теоретичних дискусій з своїми політичними противниками вирішило удатися до фальсифікування документів і фактів, провокацій, щоб скомпрометувати в очах народу українських есерів, зокрема їхній празький центр. Само тому радянськими каральними органами була вигадана організація українських есерів, члени якої начебто підгримували зв'язки з німецькими фашистами, оунівцями тощо. Метою цієї акції було створення підстав для поголовного арешту всіх колишніх есерівських діячів, які в умовах радянської влади фактично відійшли від політичної діяльності.

На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. вперше було заявлено про «викриття» націоналістичної Української військової організації (УВО). Оприлюднений список керівників цього підпілля свідчив, що всі вони колишні відомі діячі української революції, які пізніше стали організаторами розвитку культури, науки й мистецтва України. Щоб ліквідувати колишніх діячів української національної опозиції, яка розходилася з офіційним курсом Москви в питаннях національної політики, радянські органи «встановили», що О. Шумський та його прихильники (К. Максимович, П. Солодуб та ін.) підтримували зв'язки з націоналістичним підпіллям. Так з'явилася «військово-терористична, фашистська підпільна організація», якою керували «контрреволюціонери з партквитками в кишені». До того ж «компетентні органи» стверджували, щоправда без будь-яких доказів, що «цією організацією з-за кордону керує знаменитий Коновалець». В результаті цієї провокації загинула вся колишня національна опозиція в КП(б)У 1925—1928 рр., а також члени партії та безпартійні, які хоч якоюсь мірою були з нею пов'язані.

Після вбивства 1 грудня 1934 р. секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) С. М. Кірова, органи НКВС СРСР розпочали всесоюзний терор. В історичній літературі ці події дістали назву «кіровські розстріли». Репресії спрямовувалися не тільки проти колишніх опозиціонерів, ідейних противників, а й критично настроєних груп і окремих осіб, підозрюваних у неблагонадійності. Вже 18 грудня у пресі з'явилося сенсаційне повідомлення про викриття органами НКВС українського центру «терористів-білогвардійців». У зв'язку з цим до Києва терміново прибула Військова колегія Верховного Суду СРСР. Жертвами політичного процесу стали 37 осіб, 28 із них засуджено до розстрілу, решту відправлено до концтабору. Суд констатував, «що більшість звинувачених прибули до СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання здійснити на території УСРР ряд терористичних актів». Як і під час інших судових процесів, жодних доказів вини підсудних не було оприлюдненно, юридична обґрунтованість факту існування вказаної організації відсутня. Із 37 засуджених 23 особи —це корінні мешканці України, відомі своєю науковою, літературною і громадською діяльністю. Переважна більшість засуджених ніколи не були за кордоном, між собою не підтримували ніяких зв'язків, а в групу «білогвардійців-терористів» їх об'єднали слідчі каральних органів.

Величезних втрат зазнали військові кадри республіки. Було повністю знищено вищий командний склад Київського військового округу, який очолював Й. Якір. У Харківському військовому окрузі протягом 1937—1938 рр. безпідставно репресовано 150 воєначальників вищого рангу. Серед репресованих були Є. Ковтюх, І. Федько, Б. Думенко та ін. Сталінський режим у такий спосіб намагався усунути незалежно мислячих людей. Особливо посилилися репресії в 1937 р., після візиту в Україну особистих представників Сталіна — Єжова і Хрущова. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні в Москву М. Хрущов та командуючий військами Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік "вичищено" близько 3 тис. чоловік, із них заарештовано понад 1 тис., "оновлені" практично всі командири корпусів і дивізій. Наслідком масових репресій серед командного складу армії і флоту стали катастрофічні поразки початкового періоду Великої Вітчизняної війни.

У 30-ті роки було репресовано 500 літераторів, 150 із них загинули. Для Ізоляції репресованих «ворогів народу», різних «шпигунів» і «диверсантів» у країні було створено ГУЛАГ — широку мережу концтаборів, яка поглинула мільйони людей. Загальну кількість жертв у республіці за «п'ятирічку великого терору» можна визначити поки що лише приблизно. На основі даних, що стосуються загальносоюзного ГУЛАГу, й виходячи з того, що майже всі репресовані мешканці України перебували в місцях ув'язнення і спец-поселеннях за її межами, відомий український правознавець О. М. Мироненко стверджує, що протягом 1937 р. середня кількість в'язнів у таборах НКВС зросла з 836 тис. до 934 тис, а в 1941 — до 1560 тис. чол. Усього ж до таборів у 1937—1941 рр. було кинуто 5 млн. 172 тис. 688 чол., у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років. Українців серед ув'язнених було приблизно 14 %. Питома вага засуджених за «контрреволюційні злочини» становила: в 1934 — 26,5 %, в 1939 — 34,5 %. Поповнювалося табірне населення ГУЛАГу і за рахунок членів сімей «зрадників Батьківщини». У 1939 р. їх налічувалося 31172. Ці дані враховують лише 53 виправно-трудові табори ГУЛАГу. Крім них існували ще 425 виправно-трудових колоній для дорослих, 50 колоній для малолітніх і численні будинки виправних робіт.

Драматизм ситуації полягав у тому, що Комуністична партія, будучи основою політичної системи, сприяла утвердженню тоталітарного режиму й водночас сама ставала жертвою цього режиму. В республіці було розгромлено ЦК КП(б)У, обраний на XIII з'їзді партії в 1937 р. З 62 його членів 55 необґрунтовано звинувачувалися у ворожій діяльності. З 11 членів Політбюро, обраних на пленумі ЦК після з'їзду, загинуло в катівнях 10, з п'яти кандидатів у члени Політбюро — четверо. Репресовано всіх членів оргбюро. Було звільнено з роботи й репресовано чимало комсомольських працівників, а сам ЦК ЛКСМУ зазнав розгрому двічі.

Внаслідок сталінських репресій мільйони людей були насильно відторгнуті від суспільства, що надзвичайно збіднило інтелектуальний потенціал української нації. Сталінська система понівечила долю сімей репресованих дітей, батьків, які були позначені тавром «членів сімей ворогів народу» з усіма негативними наслідками, які з цього випливали.

Конституція УРСР 1937 р.: суперечності між декларованими положеннями і реаліями життя. В середині 30- х років московське партійно-державне керівництво вирішило внести зміни до Конституції СРСР, а також до конституцій союзних та автономних республік. Це рішення підтвердив лютневий (1935 р.) пленум ЦК ВКП(б). По суті йшлося про новий зміст Основного закону країни. Необхідність прийняття Конституції зумовлювалася тим, що Комуністична партія змінила політичні орієнтації, заявивши про перемогу в СРСР соціалізму. В зв'язку з цим намічалося проголосити на весь світ про великі соціалістичні завоювання в Радянському Союзі і створити видимість турботи про демократизацію державного ладу. 5 грудня 1936 р. VIII з'їзд рад одноголосно затвердив підготовлений проект нової Конституції СРСР. Прийняття Конституції Союзу вимагало запровадження Конституції Української РСР. 30 січня 1937 р. Надзвичайний XIV з'їзд рад УРСР затвердив Основний закон Української РСР.

Третя Конституція УРСР за своєю структурою і змістом майже повністю копіювала союзну Конституцію, відтворювала її принципи та основні положення. Україна проголошувалася «соціалістичною державою робітників і селян». Заявлялося, що політичну основу УРСР становлять ради депутатів трудящих, а економічну — соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що мас форму державної або кооперативно-колгоспної власності.

Декларативний характер мали статті Конституції, присвячені становищу України у складі СРСР. Стверджувалося, що УРСР «добровільно об'єдналася ... в союзну державу — СРСР», що вона «зберігає за собою право виходу з Союзу РСР». Проте механізм такого виходу не передбачався. Більше того, в реальному житті навіть розмови про можливість виходу України зі складу СРСР кваліфікувалися як дії «ворогів народу», «контрреволюціонерів» і жорстоко каралися.

Конституція УРСР проголошувала, що закони СРСР обов'язкові на території республіки. Таке категоричне твердження не допускало можливості опротестування вищими органами державної влади України тих нормативних актів центральних органів та відомств, які суперечили корінним інтересам населення республіки. Це свідчило про жорстку централізацію державного управління і втрату Україною своїх суверенних прав.

Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада — єдиний законодавчий орган республіки. Раднарком УРСР був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав приймати свої рішення на основі постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР. Характерно, що до складу Раднаркому України поряд із керівниками республіканських державних органів входили уповноважений Комітету заготівель СРСР, уповноважені загальносоюзних наркоматів. Цим забезпечувалася одна із багатьох форм контролю московських органів за діяльністю державних структур України.

Згідно з новою Конституцією вищі та місцеві державні органи влади мали обиратися на основі загального виборчого права. Селяни діставала рівні права з робітниками. Вибори до органів влади стали проводитися таємно. В Конституції йшлося й про інші права громадян, зокрема, право на свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Однак тоталітарний режим зберіг всеосяжний контроль над людиною. В умовах, коли Конституція проголошувала недоторканність особи та інші демократичні права, мали місце масові незаконні обшуки й арешти, проводилися масові репресії. Всебічний розвиток особи в Конституції розглядався не як завдання соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму. Виборчі кампанії проходили під пильнім наглядом партійних та правоохоронних органів і були схожі на своєрідний політичний спектакль із заздалегідь відомими результатами.

Не захищала Конституція УРСР і національні права українською народу. Розпочата в 20-ті роки українізація не просто припинилася, вона стала розглядатися правлячою партією в умовах сталінського режиму як прояв націоналізму, наслідком чого були розгром науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1939 р. очолюваний М. С. Хрущовим ЦК КП(б)У прийняв постанову, згідно з якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням осередків буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане недоцільним і шкідливим. Усі ці заклади закрили. В тому ж році були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінський режим, нівелюючи національні особливості, насаджував національний нігілізм, продовжував русифікаторську політику царизму. Національні меншини, як і весь український народ, опинилися під реальною загрозою зникнення.

Проголошені в Конституції принципи соціалістичної законності не стали гарантією їх дотримання. В центрі й на місцях у ці роки діяли ніким не контрольовані позасудові органи. У липні 1937 р. в Україні були створені республіканські та обласні «трійки» з правами особливої наради НКВС УРСР. У тому ж році вийшла директива ЦК ВКП(б) органам НКВС, що відкривала можливість застосування до арештованих катувань з метою отримати потрібні слідству зізнання. В листопаді 1938 р. на авансцені терору влади з'явився Л. Беріз, призначений наркомом внутрішніх справ СРСР.

У Конституції УРСР уже йшлося про монопольне становище більшовицької партії в державі. У статті 125, де декларувалося право громадян на об'єднання у громадські організації, зазначалося, що найбільш активні й свідомі громадяни з рядів робітничого класу та інших верств населення об'єднуються в КП(б)У, яка є передовим загоном трудящих ... і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних. Однак практика свідчила, що вже в 30-ті роки партія проводила позаконституційну діяльність: монополізувала законодавчу функцію, формувала державні органи влади й здійснювала суворий контроль за їхньою роботою.

Рекомендована література

Голод на Україні 1932-1933 років: очима істориків, мовою документів. Київ, 1990.

Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція. Київ, 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. Київ, 1993. .

Костюк Г. О. Сталінізм в Укріїні: генеза і наслідки . Дослідження і спостереження сучасника. Київ, 1995

Коцур В. П. Суспільно-політичне життя в Україні в 20—ЗО рр. Історіографія // Наукові записки з української історії. Вип. IV. Київ; Переяслав-Хмельницький, 1997.

Кульчицький С. В. Ціна «великого перелому». Київ, 1991.

Пристойко В., Шаповал 10. Михайло Грушевський і ГІГУ—НКВД. Трагічне десятиліття: 1924—1934. Київ, 1996.

Шаповал Ю. І. Україна 20—50-х років. Сторінки ненаписаної історії. Київ, 1993.

Лекція 17

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1986; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!