Утворення Української радянської республіки: перші кроки державотворення

⇐ ПредыдущаяСтр 13 из 20Следующая ⇒

• Створення більшовицьких центрів дня захоплення влади в Україні • Становлення партійно-державних владних структур • Дипломатична активність УСРР. Наростання тиску з боку московського центру • Україна і утворення СРСР.

Створення більшовицьких центрів для захоплення влади в Україні. Після повалення царизму, в умовах розгортання національно-визвольної революції до влади в Україні намагалися прийти не тільки українські національні сили, а й більшовики, які представляли російські організації. У своїх діях вони виходили з марксистських настанов, згідно з якими пролетаріат начебто не має батьківщини, й тому він не заінтересований у створенні своєї національної держави. Плани більшовиків полягали в тому, щоб здійснити революцію у світовому масштабі. Для реалізації цієї мети партія комуністів створювала свої організації та центри в усіх регіонах колишньої імперії. Вона розраховувала з їх допомогою захопити владу і, спираючись на місцеві ради, утвердити своє панування в цих регіонах. Як показала історична практика, збереження «єдиної і неділимої» Росії було одним із головних постулатів більшовицької партії.

Прагнучи захопити владу в державі, більшовики використовували всі можливі, цивілізовані й нецивілізовані методи. Своїми гаслами про мир, землю, фабрики й заводи, про 8-годинний робочий день, які повсюдно настирливо пропагувалися, вони залучали на свій бік широкі маси населення. Вміло використовуючи труднощі творення нової держави, партія комуністів апелювала до найбільш знедолених верств, а поширенням гасла класової боротьби нацьковувала низи проти верхів. Характерно, що більшовики пропонували припинити перш за все імперіалістичну війну. Всеросійський з'їзд рад навіть обнародував з цією метою спеціальне звернення до «народів ворогуючих країн». Зате всередині країни вони не жаліли зусиль, щоб розпалити полум'я громадянської війни. В земельному питанні більшовики застосовували популістські лозунги й декларації, які можна було тлумачити так, як кому хотілося, старанно уникаючи чітких юридичних термінів і твизначень. У своїх декретах вони заявляли, що приватна власність на землю скасовується, проте не уточнювали, в чиї руки вона має перейти. В Декреті про землю, зокрема, говорилося: «Поміщицька земля конфісковується і стає загальнонародним надбанням». Термін «загальнонародне надбання» не є юридичним. Для простого селянина це означало, що земля стає його власністю. Декретами про мир і землю більшовики привернули на свій бік селянство та велику частину армії, яка складалася головним чином із селян. Тому, посягаючи на Україну, збільшовичена Росія здобула значну підтримку широких верств українського суспільства. В. Винниченко писав з цього приводу, що «майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сільська голота явно була більшовицькою; словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас». Він зазначав, «що без українських мас ніякі північні штики ніякої влади не мали б».

Очолювана В. І. Леніним РСДРП(б) хоча формально й визнавала право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, вважала національне питання підпорядкованим завданням соціальної революції і політичної доцільності з точки зору інтересів пролетаріату. Стоячи на засадах послідовного інтернаціоналізму, більшовики до революції негативно ставилися до федералізму, розглядаючи його як явище, вороже інтересам пролетаріату. Внаслідок такого підходу вони не визнавали оформлення всередині соціал-демократії національних партій. Водночас, добре усвідомлюючи силу і розмах національно-визвольних рухів, вони цілеспрямовано використовували їх у боротьбі за державну владу.

Наявні теоретичні засади визначили досить гнучку і прагматичну політику більшовиків, яка мала подвійний характер. Щодо України політика більшовиків на різних етапах боротьби за владу змінювалася. У практичному плані — спочатку підтримка Центральної Ради в її конфлікті з Тимчасовим урядом, потім — спроба розколоти зсередини українські національні сили. Із захопленням влади більшовики не заперечують права націй на державне відокремлення, але наполегливо прагнуть об'єднати радянські республіки на принципах федералізму. Вони уточнюють зміст пропаганди, зобов'язуючи комуністів пануючої нації використовувати гасло про право на відокремлення, а поневоленої — виступати за приєднання, створення єдиної централізованої держави. Оволодівши державною владою в центрі Росії, більшовицьке керівництво активно працює над створенням своїх центрів, які мали очолити боротьбу за владу в Україні.

У своїх планах створення централізованої Російської держави, здійснення світової революції більшовики відводили Україні особливе місце. Враховувалися її географічне розташування, великий сировинний потенціал, наявні трудові ресурси. Українським землям у планах більшовиків відводилася роль своєрідних форпостів, як наголошувалося в їхніх партійних документах, для «перенесення соціалістичної революції і радянської влади в Європу». Більшовицькі вожді й ідеолога в Роси добре розуміли, що для зміцнення радянської влади в центрі потрібно крім політичного забезпечення мати ще й сировину, матеріальні цінності, а вони знаходилися поруч — в Україні. Соратник В. Леніна Л. Троцький в таємній інструкції повчав партійних агітаторів: «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами».

Ось чому більшовицьке керівництво проявляло особливо велику активність у створенні партійно-радянських центрів для взяття влади в Україні. Проголошення незалежності Української Народної Республіки засвідчило появу в Європі нової геополітичної реальності. Центральне більшовицьке керівництво негайно зреагувало на самостійну політику Центральної Ради. Петроградський Рад-нарком розцінив дії останньої як "сепаратистські». Вже 4 грудня 1917 Центральна Рада одержала з Петрограда радіотелеграму, в якій Раднарком звинувачував українське керівництво о тому, що воно, прикриваючись національними фразами, «веде двозначну буржуазну політику», а тому Раднарком не визнає Центральну Раду «як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас».

У ході підготовки до насильницької ліквідації УНР більшовики водночас здійснювали заходи, спрямовані на те, щоб зсередини розколоти українські національні сили, дискредитувати існуючу владу. Питанням поглинання Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом рад опікувався безпосередньо нарком у справах національностей Російської Федерації Й. Сталін. Переконавшись у тому, що Раднаркому Росії не вдалося ініціювати переобрання Центральної Ради і українського уряду, делегати від більшовиків у кількості 127 чоловік залишили з'їзд і виїхали до Харкова. Об'єднавшись із пробільшовицько налаштованими делегатами з'їзду рад Донецького і Криворізького басейнів, вони провели, по суті, регіональний з'їзд рад (11—12 грудня 1917 р.). З'їзд проголосив створення Української робітничо-селянської республіки. Було обрано Центральний виконавчий комітет, який протиставлявся Українській Центральній Раді. Більше того, учасники з'їзду закликали маси до боротьби з Центральною Радою. Для узгодження дій з радянською Росією ЦВК рад України мав «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду федерації, що мають загальне для всієї федерації значення». Тим самим створювався плацдарм для подальшого наступу на УНР.

17 грудня ЦВК Рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради, Генерального Секретаріату і створення радянського уряду України — Народного Секретаріату, де 12 із 13 секретарів були більшовиками. Ситуація в Україні принципово змінилася. Раднарком РСФРР дістав можливість воювати з Українською Центральною Радою анонімно, прикриваючись маріонетковим «урядом трудящих». Водночас Ленін, не довіряючи українським керівникам, поставив над харківським урядом тимчасового комісара району України. На цю посаду рекомендовано відповідального працівника центрального апарату Г. К. Орджонікідзе, якому доручалося зосередити у своїх руках всю повноту влади в Україні. Зі свого боку, Народний Секретаріат призначив В. П. Затонського повноважним представником при Раднаркомі Росії з правом вирішального голосу при розгляді питань, що стосувалися України. Завдяки діям Раднаркому РСФРР у грудні 1917 р. в Україні, по суті, встановлюється двовладдя, яке спричинило розруху, анархію та братовбивчу війну. Більша частина території України була підвладна Центральній Раді, менша — радянському урядові.

Відразу ж після проголошення в Україні радянської влади партійно-державне керівництво Росії вирішило створити тут свій регіональний партійний центр. Практичні кроки в цьому напрямі були зроблені за ситуації, коли підрозділи Антонова-Овсієнка під натиском німецьких військ уже залишили Україну. 19—20 квітня 1918 р. у Таганрозі відбулася партійна нарада, в роботі якої взяли участь члени більшовицької фракції ЦВК рад України, члени Народного Секретаріату і керівні партпрацівники з різних районів України. На нараді розглядалося два проекти резолюції. В проекті Е. Й. Квірінга йшлося про створення автономної партії, яка б називалась Російська Комуністична партія на Україні. М. О. Скрипник у своєму проекті пропонував утворити самостійну комуністичну партію, «зв'язану з Російською Комуністичною партією через міжнародну Комісію (III Інтернаціонал)». У ході поіменного голосування більшість учасників наради підтримали проект М. О. Скрипника. Однак керівництво ЦК РКП(б) не підтримало курс на створення самостійної комуністичної партії України, до чого прагнули українські «націонал-комуністи». Лише протягом трьох місяців, до свого І з'їзду, КП(б)У існувала як формально незалежна і рівноправна з РКП(б) більшовицька партія в Україні. На той час вона налічувала близько 4 тис. членів.

На нараді в Таганрозі, яку ще називають сесією ЦВК радянської України, було створено бюро для керівництва Повстанським рухом проти німецько-австрійських окупантів (Повстанбюро) у складі дев'яти чоловік. Більшість із них були більшовиками. До складу бюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи. Повстанбюро зосередило свої зусилля також на підготовці боротьби проти Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Проте Повстанбюро не виправдало повністю тих надій, які з ним пов'язувалися. Цим, значною мірою, пояснюється його розпуск у липні 1918 р.

Прагнучи якомога швидше захопити владу в Україні, центральне партійне керівництво «на засадах пролетарського інтернаціоналізму» розпочало напівлегально формувати структуру, якій відводилася роль українського політичного центру. 5—12 липня 1918 р. в Москві відбувся перший з'їзд компартії України. Його підготовка та робота проходили під повним контролем ЦК РКП(б). Згідно з постановою з'їзду КП(6)У проголошувалася обласною організацією РКП(б). У резолюції «Україна і Росія» заявлялося, що відокремлення України має тимчасовий характер. Повстання проти німецько-австрійських окупантів, що висувалося на порядок денний, мало сприяти «поновленню революційного возз'єднання України з Росією». Зокрема, перед КП(б)У ставилося завдання боротися за об'єднання України в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки. Про будь-яку автономію, а тим більше федерацію у резолюції навіть не згадувалося. З'їзд відкинув легальні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України і взяв курс на підготовку збройного повстання. Зазначимо, що обраний на з'їзді ЦК КП(б)У, який мав забезпечити «революційне об'єднання» України і Радянської Росії, складався із 14 членів, серед яких лише двоє були українцями (В. Затонський та В. Бутенко).

Слід зазначити, що в боротьбі за владу більшовики не шкодували людських сил та фінансів для того, щоб проникнути в українське середовище, зокрема у військові загони, які переважно складалися з селян, мало обізнаних у політиці. Особливо ефективно діяли більшовицькі агітатори. Як стверджує історик Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Цю особливість людської психології добре засвоїли більшовики. Проводячи агітацію, вони зосереджували увагу слухачів на найболючіших питаннях — мир, земля, належність фабрик і заводів тощо. Майже в кожному місті більшовики організовували групи людей, готових на перший заклик виступити проти української влади.

Політичне протистояння двох українських владних центрів практично миттєво обернулося воєнним конфліктом, в який негайно втрутився петроградський Раднарком. 26 січня 1918 р. збройні сили харківського уряду під командуванням лівого есера М. О. Муравйова після тривалих жорстоких боїв захопили Київ і влаштували в місті небачену в новітні часи криваву різанину. Заздалегідь підготовлений Раднаркомом РСФРР наступ російських військ переслідував мету, суть якої Муравйов недвозначно виклав у своєму наказі: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів». До кінця січня під контролем більшовиків опинилася майже вся Україна.

Проте радянська влада в Україні проіснувала недовго. 18 лютого відповідно до Брестської мирної угоди німецькі дивізії перейшли в наступ на київському напрямку. 24 лютого австро-угорські війська стали просуватися в одеському напрямку. Згідно з пунктами укладеного в Бресті договору від 3 березня 1918 р. Раднарком Росії зобов'язувався визнати незалежність Української Народної Республіки і вивести з України свої збройні сили. Ленін, однак, дав директиву Орджонікідзе не виводити війська, а використовувати їх для уповільнення просування окупантів, щоб встигнути вивезти в Росію якомога більше ресурсів. Намагаючись замаскувати порушення договірних зобов'язань, Москва оголосила російські збройні сили... українськими. «Рішуче й беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання, — вказує Ленін у телеграмі до надзвичайного комісара району України. — Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнковим, — він повинен називатися просто Овсієнком». Спираючись на місцеві більшовицькі організації ЦК РКП(б) активізував роботу щодо створення в Україні окремого партійного центру. Секретар ЦК РСДРП(б) Я. М. Свердлов визнав доцільним існування обласної організації в межах України, але суворо застеріг проти будь-якої діяльності, спрямованої на створення окремої від РСДРП(б) «особливої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала».

Проблема створення всеукраїнського партійного центру активно обговорювалася в ленінському оточенні. Український історик С. В. Кульчицький проаналізував знайдений в архівах протокол засідання ЦК РСДРП(б) від 29 листопада 1918 р. Один із пунктів порядку денного називався так: «Українське питання СДРП України». Протокольний запис засвідчує, що партійне керівництво почало всерйоз розглядати можливість утворення територіальної партійної організації в межах України. На початку грудня в Києві з'явився один із вищих керівних працівників партії Г. О. Зінов'єв. Тут відбулася обласна конференція Південно-Західного краю за участю 24 місцевих організацій, які об'єднували понад 18 тис. членів партії. Ключовим виявилося питання про утворення всеукраїнського партійного центру. Було прийнято рішення, яке підтримував Зінов'єв: об'єднатись в обласну організацію РСДРП(б) під назвою «РСДРП(б) — Соціал-демократія України».

Відразу ж після повернення до Києва Центральної Ради, в березні 1918 р., відбулися міські підпільні партійні збори більшовиків, на яких обговорювалося питання боротьби з українською владою. Ще через місяць було утворено Тимчасовий міський комітет партії на чолі з Л. Картвелішвш. На початку червня 1918 р. в місті діяло вже шість підпільних райкомів партії. Вони вели активну пропаганду серед робітників, поширювали листівки антиурядового змісту. 26 травня на нелегальній партійній нараді в передмісті Києва було обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої комуністичної партії (Л. Картвелішвілі, М. Майоров, М. Раут та ін.), який встановив контакти з більшовицькими організаціями інших міст.

Готуючись до захоплення влади, більшовики створили свої збройні формування — загони Червоної гвардії. Перші червоногвардійські загони організовувалися в промислових центрах України, де проживало переважно російськомовне населення: в Донбасі, Харкові, Катеринославі. Російський більшовицький уряд, який розглядав Червону гвардію як свою ударну силу в боротьбі за владу, направляв в Україну організаторів-комісарів, зброю, спорядження.

II з'їзд КП(б)У, який також відбувся в Москві (17—22 жовтня 1918 р.), поставив першочерговим завданням створення боєздатних військових частин для боротьби з німецькими й австро-угорськими окупантами та гетьманатом. Водночас наголошувалося, що в цій роботі КП(б)У має спиратися на радянську Росію, а ЦК КП(б)У — постійно керуватися у своїх діях вказівками ЦК РКП(б). «Загальним завданням у цій боротьбі, — говорилося в резолюції з'їзду «Про поточний момент», — є об'єднання радянської України з радянською Росією, яке тільки може забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку».

Прагнучи будь-що захопити владу в Україні, більшовицьке керівництво здійснювало всілякі політичні маневри, зокрема, створювало штучні державні утворення. Одне з них — Донецько-Криворізька радянська республіка, проголошена ЗО січня 1918 р. в Харкові на IV обласному з'їзді рад. «Утворена» республіка будувалася за територіально-виробничою, а не етнічною ознакою. Військовою опорою республіки слугував зведений озброєний загін, ядро якого становили пітерські робітники, направлені в Донбас у листопаді 1917 р. Петроградським військово-революційним комітетом. Донецько-Криворізька республіка відразу ж увійшла до РСФРР як суб'єкт федерації. Тим самим від України була відірвана єдина паливно-сировинна база. Донецько-Криворізька республіка стала одним із плацдармів, з якого було здійснено першу спробу силою придушити Українську Народну Республіку і встановити радянську владу на всій Україні.

В січні 1918 р. після кількаденних боїв з військами Центральної Ради, в Одесі проголошується Одеська соціалістична республіка. Збройні сили новоутвореної республіки очолив «визволитель» Харкова та Києва М. Муравйов. Виникла також «Миколаївська повітова соціалістична комуна», яку очолила «повітова Рада народних комісарів». Раднаркоми були створені в Луганську і Старобільську.

Навесні 1919 р. російські війська під командуванням П. Є. Дибенка проклали більшовикам шлях до влади у Криму. Ленін знову вдався до створення буферної держави — Кримської соціалістичної республіки. Кримський раднарком очолив брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов. Склад уряду та кордони республіки узгоджувалися з головою раднаркому УСРР X. Раковським. Захоплення Криму Денікіним на тому етапі зняло питання про його державність, оскільки білий рух стояв непохитно за «єдину та неділиму Росію».

Протягом другої половини 1918 р. поблизу українського кордону, в «нейтральній зоні» (десятикілометрова смуга вздовж північного кордону України з Росією), більшовики активно займалися формуванням військових частин для подальшого наступу на Україну, очікуючи слушного моменту. На Курщині, Орловщині, Брянщині більшовики організовували «українські червоні частини». В районі Унечі (Брянщина) більшовик М. Щорс організував український полк ім. І. Богуна, а незабаром ще один — Таращанський, який очолив більшовик В. Боженко. Після того як Німеччина почала виводити свої війська з території України, Л. Троцький офіційно заявив, що Червона армія повинна захопити Україну до появи там військ Антанти. Російські війська та сформовані на території Росії дві українські дивізії перейшли в наступ проти України. Цілком зрозуміло, що напередодні нападу більшовики докладали всіх зусиль, щоб розпалити в Україні братовбивчу громадянську війну. Вони запевняли В. Винниченка, що нададуть йому будь-яку підтримку в боротьбі проти гетьманського режиму,

В. Винниченко, згадуючи події доби антигетьманського повстання, писав: «От тепер, замість допомоги нам, Д. Мануїльський... почав займати з боку Гомеля українську територію, цілком ігноруючи Директорію...» В цей же час війська, підпорядковані радянському урядові Л. П'ятакова, почали займати місто за містом, причому ті з них, що були під контролем Директорії. «Що ж до Директорії, — продовжував В. Винниченко, — то про неї згадувалось, як про «контрреволюційну банду», яку ставилося поза законами і наказувалося всім, піймавши її членів, розстрілювати «безпощадно».

І дійсно, як тільки Директорія увійшла в Київ, наступного дня Червона армія перейшла в наступ на Україну і зайняла важливий залізничний вузол Куп'янськ, забезпечивши собі стартові позиції для подальшого просування в напрямі Харкова і Донбасу. Наступ більшовицьких сил на Україну здійснювався під гаслом відновлення Української радянської республіки. 17 листопада 1918 р., через три дні після проголошення Директорії, рішенням ЦК РКП(б) і Ради Народних комісарів РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напряму, яка здійснювала безпосереднє керівництво воєнними операціями на українській території. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду. До Курська разом із членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК рад України. Цей крок викликав невдоволення деяких великодержавно налаштованих діячів РСФРР. Так, Й, Сталін заявив голові ВУЦВК В. Затонському: «Достатньо грали в уряд і республіку, здається, досить, час кидати гру». І все ж 28 листопада 1918 р. в Курську відбулося перше засідання сформованого ЦК РКП(б) і цинічно проголошеного РНК РСФРР «незалежним» Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Радянський уряд обнародував маніфест про повалення гетьманату П. Скоропадського, відновлення влади рад і передачу робітникам та селянам фабрик, заводів і землі. Діючи від імені новосформованого радянського уряду, більшовицькі війська розгорнули з початку останньої декади грудня 1918 р. широкий наступ на Україну по всьому фронту від Дніпра до Осколу. 4 січня 1919 р. за рішенням Рєввійськради Української радянської республіки з більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених повстанських загонів та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Розвиваючи успіх, Червона армія до травня 1919 р. взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії.

Рада Народних Комісарів РСФРР заявила про поширення російського законодавства на окуповану територію України. Радянські державні структури в Україні послідовно втілювали в життя політику «воєнного комунізму», характерною ознакою якої була сувора централізація політичного й економічного життя країни. Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, до кінця розладнала підірваний Світовою війною ринковий механізм. Замість економічних законів запроваджувалися адміністративні чинники, передусім централізація управління, завдяки створенню мережі вертикальних структур, запровадженню різних мобілізацій та примусової праці. 12 квітня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про застосування продрозкладки, що означало вилучення хліба у його виробників шляхом примусових методів заготівлі. В села України посунули продовольчі загони з Росії, сформовані в промислових містах.

З утвердженням радянської влади III з'їзд КП(б)У проголосив у сфері аграрних відносин «перехід від одноосібного господарства до товариського». Радянські закони, інструкції утверджували пріоритети колективного і державного землеробства. У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Ці господарства створювалися у примусовому порядку.

У відповідь на адміністративний тиск радянської влади розгорнувся антибільшовицький рух селян. Селянські виступи охопили майже всю територію УСРР. Офіційна ідеологія називала повстанський антикомуністичний рух куркульським опором соціалізації. Квітневий (1919 р.) пленум ЦК КП(б)У визначив як першочергове завдання «нещадне придушення куркульської контрреволюції». В боротьбі проти селянства влада використовувала військову силу. 17 липня Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі». Вона рекомендувала в боротьбі проти непокірного селянства застосовувати принцип кругової поруки, воєнну блокаду, захоплення заложників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань.

Антибільшовицькі селянські повстання навесні 1919 р., суттєве ослаблення Червоної армії, викликане розкладом її рядів, сприяли активізації воєнних дій армії Української Народної Республіки, яка тимчасово об'єдналася з Українською Галицькою армією. їх частини потіснили червоних із заходу на схід і північ. Наприкінці серпня радянські урядові установи змушені були поспішно залишити Київ. Радянська влада в Україні, втративши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору в місті й на селі, впала вдруге.

Лише мобілізувавши нові резерви, більшовики в листопаді 1919 — лютому 1920 р. перейшли в наступ на українському фронті. Завдяки значній перевазі сил вони подолали опір Директорії. Червона армія розгромила також війська генерала Денікіна й встановила свій контроль майже над усією територією України. Почався новий етап в історії України — відновлення декоративної держави у вигляді соціалістичної республіки. Розпочався форсований перехід від багатопартійності та ідеологічного плюралізму до тоталітарного однопартійного більшовицького режиму. Становлення партійно-державних владних структур. Зміна державного устрою в Україні розпочалася з термінології.

6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд своїм декретом відмінив визначену Центральною Радою назву держави —Українська Народна Республіка, а на тій території, де перемогли більшовики, встановлювалася інша офіційна назва, за аналогією радянської Росії — Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Цього ж місяця за рішенням Москви головою Тимчасового уряду був призначений X. Г. Раковський.

Раковський був особистим другом Л. Д. Троцького ще з часів еміграції і користувався повним довір'ям В. Леніна. Відомий вітчизняний історик С. В. Кульчицький у своїх працях аналізує виявлені ним в архівах документи, в яких ідеться про створення уряду радянської України. В них, зокрема, центральне партійне керівництво попереджалося про необхідність «...збереження в таємниці того факту, що Тимчасовий уряд є орган ЦК РКП». Далі перелічувалися вісім регламентних пунктів, у одному з яких вказувалося, що «Тимчасовий робітничо-селянський уряд створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить в життя всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно».

Свою позицію щодо державотворення в Україні Раковський виклав у березні 1919 р. на III Всеукраїнському з’їзді рад, наголосивши: «...Дитині зрозуміло, що без торжества радянської Росії не було б і радянської влади на Україні... і що вороги радянської Росії є і нашими ворогами, так само, як наші вороги є ворогами радянської Росії».

Міністерства українського уряду було названо на зразок російських — народними комісаріатами, а сам уряд — Радою народних комісарів. У губернських, повітових і волосних центрах, у невеликих містах діяли надзвичайні органи влади — ревкоми. їх склад не обирався, а призначався. По суті, вони здійснювали диктатуру більшовицької партії, хоча офіційно проголошувалося, що це органи диктатури пролетаріату. Ревкоми ліквідовували старий апарат влади, підбирали потрібних кандидатів у депутати рад, проводили вибори, створювали апарат виконавчих комітетів рад. На селі більшовики відмовилися проводити навіть формальні вибори до сільрад. Функції останніх виконували так звані комітети бідноти (комбіди). Діяльність надзвичайних органів була поза контролем широких мас трудящих.

УСРР як радянська форма державності остаточно оформилась на III Всеукраїнському з'їзді рад. 10 березня 1919 р. з'їзд прийняв першу Конституцію УСРР. Попередньо проект Конституції було затверджено на третьому з'їзді КП(б)У, в роботі якого активну участь взяв ленінський представник Я. Свердлов. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначила Республіку рад, де вся повнота державної влади мала належати трудящим, представленим у радах робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. «Диктатура пролетаріату» розумілася як «державна влада робітничого класу, що здійснюється в союзі з трудящим селянством». Це означало, що «Республіка рад» виступала як суто класова організація. Принципове питання про державність розв'язувалося на основі уявлень про світову революцію, що нібито незабаром відбудеться. В Конституції наголошувалося, що УСРР має «увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки виникнуть умови для її створення». Це положення свідчило про тимчасове існування радянської України.

Конституція декларувала такі загальнолюдські цінності, як рівність, братерство, працю в ім'я «спільної вигоди» тощо. Але такі правові норми, як свобода слова, зібрань, союзів поширювалися лише на «трудящі класи», а такими вважалися лише пролетаріат і найбідніше селянство. Мільйони людей оголошувалися «колишніми експлуататорами» й позбавлялися громадянських прав, навіть у тих, досить обмежених сферах, які декларувалися в радянській Україні. Безправною залишалася абсолютна більшість українського народу: селяни-середняки, ремісника, «куркулі», інтелігенція, дрібні підприємці та промисловці.

У ході обговорення проекту Конституції вносились пропозиції, спрямовані на розширення демократичних принципів її положень. Зокрема, представники фракцій боротьбистів та лівих есерів пропонували змінити статті про диктатуру пролетаріату, розширити категорії населення, які б мали виборчі права. Пропонувалося встановити повну рівноправність усіх національних меншин, що проживали в Україні, передбачити гарантії захисту прав людини. Однак ці пропозиції були відхилені більшовиками. Конституція ігнорувала такий важливий принцип державного будівництва, як розподіл влади між законодавчими, виконавчими та судовими структурами. Текст української конституції був підготовлений російською мовою, що свідчило про ігнорування українського менталітету. В основу Конституції УСРР лягли положення Конституції РСФРР. Залишалися невизначеними відносини України з Росією. Конституція у правовому відношенні не закріплювала реально існуючі відносини з сусідніми державами. Заявлялося лише, що УСРР солідаризується з нині існуючими радянськими республіками і має намір «вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання». В Конституції переважали політичні декларації замість правових норм.

З проголошенням УСРР розпочалося становлення органів влади і управління. По суті, це було продовження розпочатого ще в 1918 р. експерименту. Особливість становлення в Україні нових владних структур полягала в тому, що вони мали забезпечити всеосяжний контроль більшовиків над усіма сферами суспільного життя. Офіційні інститути радянської влади в Україні були зовнішньо самостійними, але насправді контролювалися централізованою комуністичною політичною організацією, яка встановлювала свою монопольну владу. В лютому 1920 р. відновили свою діяльність офіційні вищі органи державної влади й управління УСРР — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і Рада Народних Комісарів (РНК). ВУЦВК був вищим законодавчим та контролюючим органом, а Раднарком — вищим виконавчим та розпорядчим органом державної влади.

Характер діяльності ВУЦВК визначався його президією, до складу якої у травні 1920 р. було обрано сім чоловік. Четверо з них (Г. Петровський, Л. Манільський, В. Затонський, О. Шумський) належали до вищого партійного керівництва — політбюро ЦК КП(б)У. Практика засвідчила, що, маючи більшість у президії, вони приймали рішення, які визначались більшовицькою партією. Постійно діюча президія ВУЦВК мала досить широкі повноваження, зокрема, в період між сесіями затверджувала або відхиляла постанови Раднаркому, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо. Фактично ж реальна влада в УСРР зосереджувалася в руках більшовицької партії, її вищого московського керівництва. ЦК КП(б)У наділявся правами обласного комітету, цілком підкорявся Центральному Комітетові Російської Комуністичної партії більшовиків. Йому підпорядковувалися місцеві партійні комітети — губернські, повітові, волосні. В умовах жорсткої партійної дисципліни забезпечувалась максимальна концентрація керівництва. Хоча ЦК КП(б)У й називався Центральним, він за статусом мав не більше повноважень, ніж губком у Російській Федерації. Суттєве обмеження прав ЦК КП(б)У, його принципова залежність від ЦК РКП(б) мали вирішальне значення у формуванні державних структур, оскільки Москва встановлювала жорсткі рамки владних повноважень для керівництва УСРР. Рішення політбюро ЦК КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і РНК УСРР. Не допускаючи в органи влади представників інших партій, КП(б)У являла собою філіал РКГЇ(б) в Україні.

Замість революційних комітетів (ревкомів), які розглядались як тимчасові органи влади, в першій половині 1920 р. були створені виконавчі комітети рад — губернські, повітові та волосні. Безпосереднє адміністративне керівництво радами чи їхніми виконкомами здійснювали відповідні компартійні комітети. Щоб зміцнити свій вплив, партійні комітети направляли («висували») комуністів на роботу в радянський апарат. Ще в серпні 1919 р. в ЦК КП(б)У, а 1920 р. в губернських комітетах партії були створені обліково-розпорядчі відділи, які контролювали «чистоту» номенклатурних рядів. У надрах ЦК КП(б)У з'явилася інструкція «Про працівників місцевого, повітового, губернського та Всеукраїнського масштабів, що висуваються». Цим документом закріплювалося верховенство «політичних ознак» у справі добору керівної верхівки. Основним критерієм призначення на ту чи іншу посаду була не компетентність кандидата, а його належність до більшовицької партії, його «революційне минуле». Навесні 1920 р. в середньому по Україні в повітових виконавчих комітетах комуністи-більшовики становили понад 70 % працівників, у губернських — близько 85 %.

Складовими ланками системи державного управління та знаряддям здійснення політичної влади були радянські судові та позасудові каральні органи. Серед них чільне місце займала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами (ВУНК). Створена на початку 1919 р. Надзвичайна комісія дістала, як наголошувалося у відповідній партійній директиві, «найширші повноваження, включаючи право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки». Надзвичайна комісія мала свої відділи не тільки в губерніях, а й у повітах та армії. Керівництво Всеукраїнською надзвичайною комісією з березня 1919 р. здійснював М. Я. Лаціс. На початку 1920 р. ЦК РКП(б)У призначив на цю посаду В. Манцева.

На початку 20-х років Україну відвідав керівник Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинський, який особисто інструктував місцеві кадри, навчав їх методам боротьби з «контрреволюцією». Надзвичайна комісія була своєрідним політичним каральним органом, який за наклепами, а то й просто за підозрою здійснював арешти, обшуки, розстріли без суду й слідства; репресій зазнавали люди за приналежність до «буржуйства», офіцерства, інтелігенції. Багато важливих питань діяльності ВУНК безпосередньо вирішувало вище компартійно-державне керівництво УСРР. У своїй діяльності ВУНК керувалася не законами, а рішеннями політбюро ЦК КП(б)У, постановами президії ВУЦВК, згідно з так званою «революційною правосвідомістю». В 1922 р. Всеукраїнську надзвичайну комісію було перейменовано на Державне політичне управління (ДПУ), розширено його права, зокрема у проведенні позасудових репресій.

Постановою президії Всеросійської надзвичайної комісії від 11 квітня 1920 р. передбачалося, що всі її розпорядження та накази, що стосуються загальних організаційних та політичних питань підлягають безумовному виконанню. З часом була введена практика, коли накази й оперативні завдання з Москви по лінії ВНК направлялися тільки керівникові ВУНК, однак інформацію про виконання цих наказів та завдань місцеві НК України зобов'язувалися надсилати безпосередньо до Всеросійської НК.

30 березня 1920 р. при НКВС УСРР було створене Головне управління радянської робітничо-селянської міліції (Головміліція УСРР). У вересні 1920 р. Раднарком УСРР слідом за декретом Всеросійського ЦВК ухвалив відповідне рішення, в якому зазначалося, що міліція є збройним органом радянської держави і наділяється повноваженнями збройних частин особливого призначення. Як і всі інші репресивні органи, міліція України безпосередньо підпорядковувалась державним органам РСФРР. У січні 1920 р. було засноване Спеціальне управління уповноваженого Головного управління міліції НКВС Росії при Всеукраїнському революційному комітеті. Всі інститути державної влади — ВУНК, її місцеві органи та особливі відділення в Червоній армії, ревтрибунали, народні суди, міліція, а також наркомати внутрішніх справ та юстиції, органи прокуратури мали своїм головним завданням забезпечити політичне панування партії більшовиків. Особливість діяльності органів, наділених судовими функціями, полягала в тому, що їхні дії та вироки було неможливо оскаржити. Постановою Народного секретаріату від 4 січня 1918 р. були скасовані не лише апеляційне, а й касаційне оскарження, тому не існувало й касаційних інстанцій. Метою каральної політики, здійснюваної вищезгаданими органами, було придушення будь-яких форм опору «диктатурі пролетаріату».

Масштаби цієї каральної політики вимагали енергійних зусиль у справі організації системи позбавлення волі, яка в подальшому, в рамках усього СРСР, дістала узагальнюючу образну назву «Архіпелаг ГУЛАГ». По аналогії з РСФРР засновниками цієї системи в УСРР були Всеукраїнська надзвичайна комісія, наркомати внутрішніх справ та юстиції.

Згідно з рішеннями РНК УСРР місцеві надзвичайні комісії створювали при всіх губернських містах України спеціальні табори примусової праці. Кожен із них мав уміщувати не менше 300 осіб. Пізніше рішенням того ж Раднаркому України проведено зміну вивісок — замість «таборів» з'явилися «ДОПРИ» — «Будинки примусових громадських робіт». Політичні супротивники режиму становили одну з найчисленніших категорій ув'язнених. Репресії, утиски та розстріли без суду і слідства, за вироками надзвичайних комісій і ревтрибуналів — все це було найхарактернішою отакою становлення української радянської державності. В Україні вже в перші роки радянської влади було створено 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25—ЗО тис. осіб.

На законодавчому рівні значна частина населення позбавлялася виборчих прав. До тих верств суспільства, які не мали права голосу, застосовувалися репресивні заходи: ці люди переслідувалися, їх безпідставно звільняли з роботи, позбавляли продовольчих карток і навіть житла. В селах позбавлені виборчих прав першими потрапляли під розкуркулення та виселення. Приводом для позбавлення виборчих прав найчастіше було минуле: походження із заможних класів чи духовенства, участь у комерційній діяльності. Переслідувалися також і члени сімей осіб, позбавлених виборчих прав, їх також виключали зі списків виборців. По деяких виборчих дільницях в Україні постраждав чи не кожен п'ятий. В умовах формування тоталітарного режиму позбавлення виборчих прав виступало як різновид політичних репресій.

Радянська влада в Україні насаджувалась зверху, правлячими більшовицькими органами. При цьому здійснювався відкритий тиск, жорсткий контроль правлячої партії. Більшовицькі лідери розглядали українську державність лише як тактичний засіб, за допомогою якого вони розраховували підірвати зсередини український визвольний рух і убезпечити собі тотальний контроль над суспільством.

Органи державної влади, які формувалися в Україні, повністю залежали від правлячої партії, її місцевих партійних організацій. За своєю структурою, функціями діяльності вони призначалися для виконання тих принципових рішень, які приймалися московськими центральними установами та відомствами. Компартія України повністю зосереджувалася на реалізації політики Російської комуністичної партії. Ця залежність мала принципове значення. Державні органи України не були самостійними, вони проводили ту політику, яка формувалася в Москві.

Дипломатична активність УСРР. Наростання тиску з боку московського центру. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. Цьому сприяли положення тогочасних офіційних документів про незалежність і суверенність радянських республік, у тому числі й України. В резолюції VIII Всеросійської партконференції (грудень 1919 р.) «Про радянську владу на Україні» заявлялося, що «РКП(б) стоїть на позиції визнання незалежності УСРР». Деякі московські керівники в цей час навіть висловлювали пропозиції, суть яких зводилася до того, що Україна має активніше проводити свою зовнішню політику. 1 червня 1921 р. Г. В. Чичерін телеграфував керівництву українського уряду: «Нам здасться, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи незалежність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну підтримку». Водночас у ті ж роки відкрито заявлялося, що радянські республіки є частиною федерації, а відсутність єдиної радянської держави — явище тимчасове. Подібні суперечності відбивалися й на зовнішніх відносинах УСРР. Намагаючись реалізувати проголошену самостійність, активізувати свою дипломатичну діяльність, вона постійно відчувала тиск з боку московського уряду. Саме ця, обмежуюча, тенденція перетворилася на домінуючу.

У складі уряду УСРР було створено наркомат закордонних справ, який упродовж 1921—1922 рр. проводив активну роботу. Очолював наркомат X. Г. Раковський, який одночасно був і головою уряду. Щоб засвідчити участь українців у міжнародних зносинах, на початку січня 1921 р. при російському уряді була створена дипломатична місія УСРР на чолі з Ю. М. Коцюбинським. Разом із спеціальним посланником українського уряду Ф. Я. Коном він провів у Москві успішні переговори з представниками литовського уряду. 14 лютого було укладено перший в історії новоствореної УСРР договір з Литвою про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.

Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. З цією метою був створений наркомат зовнішньої торгівлі.

Одним із перших офіційних кроків у налагодженні стосунків між Україною і Німеччиною стало підписання 23 квітня 1920 р. договору про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові з цією метою відкривається відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, особливий український відділ у справах військовополонених, який мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями. З боку німецького уряду це було, по суті, визнанням де-факто права України на самостійне представництво в Німеччині. 8 квітня 1922 р. (за тиждень до підписання Рапалльського договору) представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини. Восени 1922 р., коли західні держави запропонували урядам країн чорноморського басейну, в тому числі радянських республік, направити своїх представників у Лозанну для обговорення режиму проток, Москва сформувала з представників Росії, України та Грузії спільну делегацію на чолі з Г. В. Чичеріним. У ході переговорів вона добивалася закриття проток для військових кораблів у мирний і воєнний час і повної свободи судноплавства. Однак Великобританія та інші західні держави добилися від Туреччини згоди на відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.

Навесні 1922 р. до складу російської делегації на переговорах у Генуї був включений X. Г. Раковський. Вміло скориставшись суперечностями між Антантою і переможеною Німеччиною, він добився укладення сепаратного російсько-німецького договору, який увійшов в історію під назвою Рапалльського. Не випадково самі німці називали X. Г. Раковського «батьком Рапалла». 5 листопада 1922 р. було підписано Берлінську угоду про поширення Рапалльського договору на Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких торгово-економічних зв'язків.

Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих стосунків із Польщею. Необхідно було передовсім на договірних основах визначити державні кордони. Крім того, радянська сторона розраховувала завдяки нормалізації стосунків із Польщею нейтралізувати дії уряду Української Народної Республіки у вигнанні, який знайшов притулок у цій країні.

Україна брала участь у російсько-польських мирних переговорах, що проходили в Ризі навесні 1921 р. Радянську сторону представляли УСРР і РСФРР, а делегація, яку очолював А. А. Йоффе, була об'єднаною. Представники України — Е. Й. Квірінг та О. Я. Шумський входили до її складу на правах рядових членів. Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. За попередньою домовленістю в середині квітня Україна ратифікувала Ризьку мирну угоду. Цим фактично узаконювалося дальше розчленування і пограбування українських земель. Державними кордонами сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. Польща зберегла за собою контроль над українськими землями до річок Збруч і Горинь. Проте й після підписання мирної угоди С. Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти УСРР. У квітні 1921 р. Раковський звернувся до польського уряду з нотою протесту проти порушення ним узятих на себе зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалося на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань петлюрівців. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Нове загострення польсько-українських відносин навесні 1923 р. було викликане рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і співробітництво з Туреччиною. В рамках договору радянський уряд надавав цій країні істотну допомогу в модернізації промисловості. Слідом й український уряд направив у Туреччину представницьку делегацію під керівництвом М. В. Фрунзе. 2 січня 1922 р. між обома країнами було укладено договір про дружбу і співробітництво. Через півроку в Харкові відкрилося посольство Туреччини.

Активність України у сфері зовнішньополітичної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому московський центр почав всіляко обмежувати контакти республіканського уряду з зарубіжними дипломатами. Українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. При цьому спільні делегації формувалися в такий спосіб, що дипломатичне відомство Російської Федерації зберігало повний контроль за ходом переговорів, редагуючи проекти домовленостей. Стало очевидним, що московське керівництво не бажає, щоб Україна стала суб'єктом міжнародного права. За таких умов окремі керівники України наполягали на тому, що республіка повніша обстоювати своє право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу. Про надання таких прав Україні йшлося, зокрема, в доповідній записці Е. Й. Квірінга до політбюро ЦК КП(б)У «Про дипломатичні представництва УСРР». Копії цього документа були надіслані ЦК РКП(б) і наркому закордонних справ Г. В. Чичеріну. Зазначивши, що Україна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин із Польщею і країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому це питання постане й щодо інших держав, Квірінг пропонував визначитися з формами представництва, аргументуючи це таким чином: «Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовитися від самостійних посольств УСРР із великими державами, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю усім нашим ворогам».

Е Й Квірінг пропонував також відкрити українське посольство у Варшаві і самостійні консульства у Львові, Тернополі, Станіславі, відкрити представництва в інших країнах, де були етнічні українські землі, або в яких зосереджувалася українська еміграція — Чехословаччині, Румунії, Австрії. Будучи дисциплінованим «комуністом-інтернаціоналістом», він не заперечував, щоб у всіх інших країнах інтереси УСРР представляли російські посольства, проте вважав, що в них мають працювати представники українського НКЗС у ранзі радників чи секретарів. ЦК КП(б)У оперативно розглянув записку Е. Й. Квірінга і підтримав його пропозиції. Однак питання про встановлення дипломатичних зв'язків України з іншими країнами залишалося невирішеним.

Дипломатична активність УСРР упродовж 1921 р. дала певні результати. Якщо взяти до уваги, що республіка не мала ані відповідного досвіду у веденні міжнародних справ, ні підготовлених кадрів, переживала серйозні внутрішні соціально-економічні труднощі, то налагодження зовнішніх зв'язків з ближніми країнами свідчило про бажання тогочасного керівництва України проводити самостійну зовнішню політику. Проте вже з 1922 р. ініціативи уряду УСРР у галузі зовнішніх відносин рідко закінчувалися результативно. Це зумовлювалося тим, що центр подвоїв свої зусилля, щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики Москви.

Так, Москва заборонила Україні відкрити в Італії власне представництво. Коли ж наркомат зовнішньої торгівлі України заснував там торговельну місію у складі дев'яти осіб і призначив свого торгпреда, то центральні відомства запротестували. Під тиском Москви політбюро ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудило дії керівників наркомату зовнішньої торгівлі України. Це мотивувалося тим, що функції повпреда і торгпреда України виконував повпред РСФРР В. В. Воровський. Тривалий час Москва не виконувала домовленості про створення дипломатичних місій України в Туреччині, передбачених договором про дружбу і співробітництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство.

На початку квітня 1922 р. український уряд змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки представництво в Литві ще деякий час продовжувало діяти. Повноважний представник УСРР у країнах Балтії Є. Терлецький в листі повідомляв Х.Г. Раковського про обструкції, які влаштовував українським дипломатам повпред і торгпред Росії у Латвії Я. С. Ганецький. У листі, зокрема, йшлося про те, що «попередлива рука тов. Ганецького... ще до мого приїзду в Прибалтику потурбувалася про «екстериторіальність» представництв, що він їм протегує. Посли дістали цілий ряд попереджувальних телеграм, приватних листів тощо на тему про те, що від українців треба позбавитися, їм тут нема чого робити, їх необхідно підпорядковувати собі і т. д. Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграми через єдиний на Москву провід, не здійснювати безплатних послуг і таке інше».

Обструкції російських посольств щодо представників України відбувалися в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності республіки. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». Керівництво наркомату зобов'язувалося розпочати переговори з відповідним наркоматом РСФРР про їх об'єднання. Не втрачаючи надії змінити ситуацію, політбюро ЦК КП(б)У 23 березня 1923 р. за ініціативою X. Г. Раковського звернулося до політбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання про злиття наркоматів закордонних справ. Пропонувалося за союзним наркоматом залишити лише директивні функції. Однак центральне керівництво не погодилося з цією пропозицією. Більше того, на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей (9—12 червня 1923 р.) Й. В. Сталін звинуватив X. Г. Раковського і М. О. Скрипника в тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть утворити конфедерацію держав. Після утворення СРСР Україна була позбавлена права на державні зносини із зовнішнім світом. У серпні 1923 р. дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС, а апарат наркомату закордонних справ УСРР був розпущений у вересні того ж року.

Україна і утворення СРСР. Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом на шляху до її здійснення вони вважали централізоване об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності радянської Росії.

Процес утворення єдиної союзної держави, зумовлений цілою низкою чинників, розпочався ще в ході громадянської війни. На територіях, що входили до колишньої Російської імперії, завдяки зусиллям більшовиків перемогла радянська влада. В радянських республіках склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. Російська комуністична партія більшовиків повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централістська побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе становище РСФРР. Очолюваний Леніним Раднарком РСФРР з самого початку перебирав на себе функції загальноросійської державної влади.

Характерна особливість об'єднання радянських республік полягала в тому, що воно відбувалося під безпосереднім керівництвом більшовицької партії і пройшло кілька етапів. Практичні кроки по зміцненню державних зв'язків між республіками були закріплені у програмі партії, прийнятій VIII з'їздом РКП(б). Програма передбачала федеративне об'єднання радянських республік, як одну із перехідних форм на шляху до повної державної єдності.

Характерно, що московське партійно-державне керівництво, проголошуючи необхідність об'єднання радянських республік, спонукало їх, із тактичних міркувань, виявляти ініціативу щодо об'єднання з радянською Росією. В секретному протоколі ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р. постановлялося: «Запропонувати ЦК КП(б)У поставити на обговорення питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути проведене злиття України з Радянською Росією».

Одним із перших кроків, здійснених урядом РСФРР, було об'єднання військових сил обох республік. У вересні 1918 р. на основі спільних рішень ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У розпочалося створення регулярної Української радянської армії. Виходячи з того, що на території України перебували окупаційні німецько-австрійські війська, Українська армія формувалася в нейтральній зоні, на кордоні з Росією. Наприкінці січня 1919 р., згідно з постановою Резвійськради РСФРР, було створено Український фронт, до складу якого ввійшли українська Червона армія та деякі російські військові частини. Вже тоді командуючий Українським фронтом був підпорядкований головнокомандуючому збройними силами РСФРР. Втілювалася в життя настанова більшовицької партії щодо злиття збройних сил радянської України з військами РСФРР. З метою дальшого об'єднання збройних сил обох республік у серпні 1919 р. було ліквідовано наркомат з військових справ України, який проіснував усього сім місяців. Його функції перейшли до Реввійськради РСФРР.

У середині 1919 р. більшовицька партія провела під виглядом «воєнно-політичного союзу» об'єднання найважливіших структур радянських республік. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня того ж року проголошувалася зверхність державних органів РСФРР щодо всіх радянських республік. Декретом ВЦВК було юридично оформлено ліквідацію повноважень республік у найважливіших сферах діяльності. В декреті, зокрема, зазначалося: «Провести тісне об'єднання: 1. Військової організації і військового командування; 2. Рад народного господарства; 3. Залізничного управління і господарства; 4. Фінансів; 5. Комісаріатів праці Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії, Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Зосередження управління цими сферами в Москві перетворювало республіки, які підписали договір, на регіони унітарної держави, що мали тільки певні ознаки автономії у другорядних сферах управління. Зазначимо, що централізація наркоматів не була конституційно оформлена, а «воєнно-політичний союз» став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення спільних державних органів.

Уже влітку 1919 р. розпочався пошук моделі майбутнього союзу. З цією метою було утворено спеціальну комісію під головуванням Л. Каменева. Її члени схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР. Однак представник України Х. Раковський у цьому питанні займав дещо іншу позицію. Він вважав, що постійне об'єднання «можливе лише на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Як перший крок переходу до такої моделі голова уряду УСРР пропонував ввести до складу ВЦВК представників республік (через рік, у червні 1920 р., до ВЦВК увійшло ЗО представників від ЦВК України, а дещо пізніше — від Білорусії). Тим самим ВЦВК не тільки залишався вищим законодавчим органом Російської Федерації, а й ставав вищим органом влади федерації республік. Проте остаточної відповіді на питання про конкретну форму об'єднання радянських республік комісія Л. Каменева не дала. Не дала її і утворена в лютому 1920 р. (під його ж головуванням) нова комісія, у складі якої поруч з X. Раковським з'явився і його опонент — Й. Сталін.

Всеукраїнський ревком, виконуючи директиви РКП(б) « керуючись чинною угодою з РСФРР, 27 січня 1920 р. анулював усі декрети уряду УСРР, що стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами. У віданні уряду України в 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом централізованої комуністичної партії і орієнтувалися на московські відомства.

Після укладення «військово-політичного союзу» керівництво РСФРР утверджує свою владу в національних радянських республіках у формі «договірної федерації». 9 грудня 1920 р. на пленумі ЦК РКП(б) було затверджено «Політичні директиви ЦК РКП(б) ЦК КП(б)У». Президії ВУЦВК і наркомату закордонних справ РСФРР доручалося знайти нову формулу міждержавних відносин. 28 грудня 1920 р., під час роботи VIII Всеросійського з'їзду рад, представники РСФРР В. І. Ленін та Г. В. Чичерін і представник УСРР X. Г. Раковський (як голова уряду і нарком закордонних справ) підписали «союзний робітничо-селянський договір». У його преамбулі згадувалося про незалежність і суверенність обох держав. Однак у спільному документі нічого не говорилося про «воєнно-політичний союз», хоча громадянська війна вже закінчилася.

Договір закріплював пряме підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України російським наркоматам. Передбачалося об'єднання Вищих рад народного господарства обох республік і основних народних комісаріатів (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів та ін.). Договір став першим кроком на шляху об'єднання обох республік і свідчив про серйозно обмеження суверенітету УСРР. Згідно з пунктами договору об'єднані наркомати ввійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди рад і ЦВК, до складу яких включалися і представники УСРР. Уже в день підписання договору його ратифікував VIII Всеросійський з'їзд рад, а 2 березня 1921 р. — V Всеукраїнський з'їзд рад. Подібні договори Російська федерація уклала з Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією, а ще раніше — з Хорезмом, Азербайджаном. Договірними відносинами Росія підпорядковувала своїм інтересам ті республіки та національні окраїни колишньої формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом централізованої комуністичної партії і орієнтувалися на московські відомства.

Договір закріплював пряме підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України російським наркоматам. Передбачалося об'єднання Вищих рад народного господарства обох республік і основних народних комісаріатів (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів та ін.). Договір став першим кроком на шляху об'єднання обох республік і свідчив про серйозно обмеження суверенітету УСРР. Згідно з пунктами договору об'єднані наркомати ввійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди рад і ЦВК, до складу яких включалися і представники УСРР. Уже в день підписання договору його ратифікував VIII Всеросійський з'їзд рад, а 2 березня 1921 р. — V Всеукраїнський з'їзд рад. Подібні договори Російська федерація уклала з Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією, а ще раніше — з Хорезмом, Азербайджаном. Договірними відносинами Росія підпорядковувала своїм інтересам ті республіки та національні окраїни колишньої імперії, в яких партія більшовиків встигла закріпити свою владу.

Взятий більшовиками курс на створення централізованої держави особливо посилився в 1921 р., в умовах мирного розвитку. В цей час уже сім українських наркоматів повністю контролювалися центром. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю в червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), керівництво якими здійснювала Всеросійська Рада народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв'язком також перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації, IV сесія ВЦВК у жовтні 1922 р. поширила дію Земельного, Громадянського та інших кодексів РСФРР на всі радянські республіки, в тому числі й Україну.

Управління «командними висотами» народного господарства зосереджувалося у Вищій Раді народного господарства РСФРР. Президія ВРНГ 3 березня вирішила запровадити пряме управління народним господарством радянських республік з Москви, на засадах «демократичного централізму». Відповідно до цього рішення український радянський уряд негайно (7 березня) ухвалив дві постанови: про об’єднання ВРНГ РСФРР і Української ради народного господарства (УРНГ) в єдину систему, і про об'єднання банківських систем обох республік. Посилаючись на рішення українського уряду, ВРНГ РСФРР 25 березня прийняла постанову «Про встановлення в УСРР єдиної економічної політики з РСФРР». На основі цього документа ВРНГ підпорядкувала собі найважливіші господарські об'єкти та установи УРНГ. Нарком державного контролю М. О. Скрипник зауважував з цього приводу, що «...межі компетенції та діяльності УРНГ і порядок їх здійснення стають не визначеними».

Невизначеність функцій республіканських органів доповнювалася безцеремонним ігноруванням центром їхніх інтересів. Російські наркомати вважали українські підприємства чужими, вони обмежували або ж зовсім не виділяли для них необхідні асигнування. Будучи органічним елементом системи влади, партійно-радянське керівництво України шукало в ній своє місце. X. Г. Раковський на VII Всеукраїнській партійній конференції змушений був визнати, що одну десяту рішень політбюро «займали постанови, що торкалися різних суперечок та незгод між українськими господарськими, адміністративними та іншими органами й федеративними органами».

За пропозицією Раковського політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. прийняло постанову про необхідність конкретизації відносин між РСФРР і УСРР, визначення і уточнення прав та обов'язків УСРР. Це рішення, по суті, започаткувало утворення Радянського Союзу.

У процесі юридичного оформлення союзу республік «ткнулися два підходи. Підготовлений Й. Сталіним проект рішення ЦК РКП(б) «Про взаємовідносини РСФРР із незалежними республіками» передбачав входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономних утворень. Свої погляди на стан міжреспубліканських стосунків Сталін, який на той час уже обіймав посади Генерального секретаря ЦК РКП(б) і наркома національностей, частково виклав у листі до Леніна, датованому 22 вересня 1922 р. «Ми переживаємо таку смугу розвитку, — писав генсек, — коли форма, закон, конституція не можуть бути ігнорованими, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і також уперто вимагаючи від неї проведення в життя конституції незалежних республік».

Підготовлений Сталіним проект резолюції ЦК був розісланий в національні республіки тільки для ознайомлення, оскільки обговорення цього документа на місцях не передбачалося.

Ленін, який в цей час перебував у Горках і через важку хворобу не брав участі в підготовці цього важливого документа, відкликам проект. Замість включення незалежних республік до складу РСФРР на правах автономних утворень, він пропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Ленін вважав, що обидві федерації Російська і Закавказька — разом з Україною і Білорусією повинні утворити новий союз. «Ми, — писав Ленін, — визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін., і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію... Важливо, щоб ми не давали поживи «незалежникам», не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Авторитет вождя революції, хоча й хворого та фактично усунутого він справ, у партії та державі був беззаперечним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) схвалив форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Створена після жовтневого пленуму конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. П'ятаков, X. Раковський, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів), які мали б необмежену владу на території нової федерації; б) об'єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані центру республіканські підрозділи теж дістали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Підготовлений комісією проект характеризувався ще більшою централізацією, ніж за часів громадянської війни.

Різниця в підходах обох вождів до проблеми утворення СРСР зводилася до зовнішньої сторони справи. Внутрішнім каркасом новоствореної держави мало стати централізоване управління з одного центру. Зосередивши в своїх руках вирішальні важелі влади, керівництво Комуністичної партії могло повністю контролювати становище в республіках. Формулою «союзу» маскувалася здійснювана державною партією централізація народногосподарського і військового управління на територіях радянських республік. Рішення конституційної комісії означало, що федерація мала виступати лише номінально, а реальним змістом союзу республік ставала автономізація.

Становлення радянської федерації відбувалося шляхом перетворення вищих органів влади РСФРР на союзні. Про створення спеціальної мережі установ для розв'язання спільних для всіх республік завдань не йшлося. Зосередження в органах влади РСФРР керівництва основними галузями господарства всіх національних республік було проявом намагання побудувати союз республік за зразком РСФРР, перетворити формально незалежні республіки в автономні у складі РСФРР.

ЗО грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. До складу Союзу ввійшли чотири республіки (РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія».

Практика державного будівництва показала, що Сталін не відмовився він ідеї автономізації. X. Раковський наполягав на необхідності створення реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у рамках союзу. Такі гарантії він убачав у чіткій визначеності союзних відносин. І ця визначеність, наголошував X. Раковський на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (квітень 1923 р.), «повинна буде йти по лінії: більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам».

В Україні не тільки X. Раковський висловлювався за розширення прав республік. 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР були схвалені поправки до проекту союзного договору. Український варіант проекту союзного договору певною мірою відрізнявся від проекту, прийнятого на І з'їзді рад СРСР.

В українському проекті функції, віднесені до відання союзних органів, були поділені на дві категорії: питання виключного відання Союзу й, так би мовити, спільного відання, за яким Союзу надавалося право встановлювати основи або загальні засади. До останніх належали питання внутрішньої торгівлі, користування надрами, лісами і водами; з таких питань, як судоустрій і судочинство, цивільне і кримінальне законодавство, законодавство про працю, республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Питання ж установлення загальних засад народної освіти та охорони здоров'я пропонувалося взагалі вилучити з відання Союзу. Український проект передбачав можливість участі окремих республік у міжнародних представництвах, право на зносини з сусідніми державами тощо.

Позицію щодо розширення прав союзних республік Раковський, підтриманий Бухаріним, обстоював і на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на негативну тенденцію зародження диктату союзних відомств. Проте делегати з'їзду його не підтримали. Пізніше Раковський згадував, що саме після XII з'їзду партії він відчув «особливе ставлення» Сталіна до себе. В липні 1923 р. Християн Георгійович був звільнений з посади голови Раднаркому України і призначений повпредом до Великобританії. На тому етапі Сталін, який ще не набрав достатньо сил, усував своїх політичних противників м'яко...

Відлуння жорсткого протистояння на XII з'їзді партії відчувалося й на IV нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей (червень 1923 р.). У своєму виступі перед учасниками наради генсек виділив «два найслабкіші пункти» радянської влади — Туркестан і Україну. Розглядаючи СРСР як гігантську лабораторію для соціальних експериментів чи, як він сам висловлювався, «дослідне поле», Сталін висунув два завдання: по-перше, «перетворити Туркестан у зразкову республіку, в передовий пост революціонізації Сходу»; по-друге, перетворити Україну в «зразкову республіку», з аналогічними функціями на Заході.

26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. В ній чітко окреслювалося коло питань, що входили до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування народного господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. В результаті, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

Утворення СРСР, входження до його складу України в історичній та юридичній літературі оцінюються неоднозначно. Історик 0. Бойко вважає, що утворення СРСР призвело до «остаточної втрати Україною незалежності». Автори книги «Історія України», виданої у Львові в 1996 р., стверджують: «Зберігаючи унітарний характер більшовицької партії, лідери РКП(б) робили саму програму федерації держави ілюзією». І доходять висновку: «Незабаром союзні республіки перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави». Автори книги «Історія держави і права України» (1996 р.) вважають, що «уже з моменту підписання союзного договору розпочався процес все більшого обмеження, а потім — й ліквідації державного суверенітету УСРР».

В окремих сучасних виданнях стверджується, що входження України до складу СРСР стало трагедією для українською народу. Зваженішу позицію займає О. Субтельний. Вважаючи, що утворення союзної держави мало негативні наслідки для України, він водночас зазначає, що «Українська соціалістична радянська республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.». Україна у складі СРСР пережила трагічні часи. Виною цьому була тоталітарно-репресивна система, створена в рамках союзної держави. Звичайно, система ця була започаткована встановленням радянської влади в Україні.

З утворенням СРСР Всеукраїнський з'їзд рад змушений був керуватися постановами всесоюзних з'їздів рад, директивами РКП(б). У свою чергу, змінювався і склад учасників Всеукраїнських з'їздів. Якщо раніше в них брали участь (бодай і в обмеженій кількості) представники інших партій (УКП, лівих есерів, Бунду тощо), то, починаючи з УІІ з’їзду рад (грудень 1922 р.), представницький орган України стає суто однопартійним — більшовицьким.

Плюралістична політична система ліквідується, утверджується монополістичне становище більшовицької партії. Змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів рад: вони стали збиратися не щорічно, а один раз на два роки.

Утворення СРСР призвело до суттєвих змін у діяльності Ради Народних Комісарів і народних комісаріатів УСРР. Згідно з чинним законодавством Раднарком визнавався вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади в Україні. Разом з тим він мусив звітувати перед відповідними союзними структурами. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення українських установ. В Україні зростав центральний апарат державного управління, запроваджувалася практика безпосереднього підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи адміністративно-командної системи. Утвердженню цієї системи сприяла й реформа адміністративно-територіального устрою, згідно з якою здійснювався перехід від чотириступеневої системи управління до триступеневої (округ —район —село).

IX Всеукраїнський з'їзд рад (3—10 травня 1925 р.) затвердив зміни в діючий Конституції УСРР. Зокрема, Конституція УСРР у новій редакції законодавчо закріплювала той факт, що Українська СРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. В ній давався перелік органів центральної влади республіки. Верховним органом влади УСРР проголошувався Всеукраїнський з'їзд рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК. Згідно з новою редакцією Конституції Раднарком УСРР вже не входив до верховних органів влади. Він ставав розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК.

Конституція встановлювала, що взаємовідносини між верховними органами влади УСРР та СРСР визначаються Конституцією Союзу РСР. При цьому наголошувалася обов'язкова чинність декретів і постанов верховних органів влади Союзу РСР на території УСРР. Визначався також правовий статус уповноважених наркоматів СРСР при уряді України та об'єднаних наркоматів. Конституція УСРР стала правовою основою організації і діяльності всіх органів державної влади і державного управління, оскільки держапарат УСРР став складовою державного механізму Союзу РСР. Ці та інші зміни, внесеш до статей чинної Конституції УСРР, закріпив IX Всеукраїнський з'їзд рад.

Текст нової Конституції мав схвалити ВУЦВК. На початку 1929 р. остаточний проект нової Конституції УСРР був підготовлений до обговорення.

15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд рад затвердив нову Конституцію УСРР. У ній вперше визначалися виборчі права громадян та бюджет УСРР. Українська РСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де вся влада належить радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка рад, як форма державності, і в новій Конституції визначається як класова організація. Конституція закріпила такі права УСРР: право приймати свою Конституцію, що відповідала б Конституції СРСР у цілому; право на територіальне верховенство; право на утворення власних органів державної влади і державного управління; право прийняття в громадянство України; право на здійснення законодавства і управління в межах своєї компетенції з дотриманням принципу верховенства загальносоюзних актів.

Викладені в Конституції права УСРР мали переважно декларативний характер і свідчили про те, що Україна втратила державний суверенітет. Хоча УСРР мала свою Конституцію, проте її зміст відповідав вимогам Конституції СРСР. Право України на власне законодавство і управління обумовлювалося визнанням зверхності

загальносоюзних законодавчих актів.

Рекомендована література.

Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні, 1917—1953. Київ, 1994.

Бойко О. Д. Історія Укриши XX ст. Ніжин, 1994.

Волковинський В. М., Кульчицький С. В. Християн Раковський: Політичний портрет. Київ, 1990.

Даниленко В. М., Касьянов Г.В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні в 20—30-ті роки. Киів, 1991.

Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. 1990. № 8.

Історія держави і права України. Курс лекцій. Київ, 1996.

Кульчицький С. В. Як вирішувалося «українське питання». Чи була радянська Україна незалежною в 1917—1922 рр. // Політика і час. 1994. № 11, 12.

Малик Я, Й. Впровадження радянського режиму в українському селі. Львів, 1996.

Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матеріалів. Київ, 1994.

Хрестоматія з історії України для студентів вузів. Київ, 1992.

Шаповал Ю. Людина і система (штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). Київ, 1994.

Лекція 15

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 827; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!