Змагання національно-демократичних об’єднань та політичних партій за українську державність
Виникнення політичних об’єднань у Наддніпрянській Україні, питання української державності в їхніх програмах.
Діяльність українських політичних партій в роки першої російської революції.
Політичні партії Західної України, їхнє ставлення до української державності.
Українські політичні сили в роки Першої світової війни.
Виникнення політичних об'єднань у Наддніпрянській Україні, питання української державності в їхніх програмах.
У другій половиш XIX ст., незважаючи на жорстоке пере слідування російським царизмом національно-патріотичного руху, його фактичний розкол, в Україні все ж збереглися здорові патріотичні сили, які згодом зуміли розбуди ти і підняти на боротьбу переважно консервативне, промосковсько налаштоване тогочасне українське суспільство. У 80—90-х роках провідну роль у боротьбі за українську державницьку ідею відіграють представники нової генерації, виховані на ідеології безкомпромісного українського націоналізму, які вже не задовольнялися культурницькою діяльністю, а прагнули здобути для України всю повноту національних та політичних прав. Вони йшли поруч з російським визвольним рухом, але своїм шляхом, у рамках власних національних політичних організацій. Ці новостворені об'єднання та партії спромоглися закласти міцне та надійне підґрунтя для подальшої практичної боротьби національно-патріотичних сил за створення суверенної Української держави.
|
|
|
Першою такою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було «Братство тарасівців» — нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.
У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 р., на думку відомого українського історика М. Слабченка, була складена програма товариства.
У програмі "Братство тарасівців" містилися такі пункти:
«Самостійна суверенна Україна; соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби;
федеративна в середині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; гетьман, як президент, і сейм; мета державна — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками; Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій бог; не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо».
|
|
|
Наведені вище пункти програми «Братства тарасівців» свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.
Програму товариства суттєво доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища — «Декларація віри молодих українців», опублікована в 1893 р. у львівській газеті «Правда». Пройнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати дійсно українською інтелігенцією. Політичним кредо «тарасівців» проголошувалося таке: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців, продовжує поневолювати їх, важливість політичного моменту в роботі серед народних мас, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціальні питань можливе лише за умови досягнення нової незалежної Української держави. Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціалістичним настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найбільш активно політичну частину програми тарасівців підтримував Борис Грінченко, який, завдяки публіцистичній пропаганді серед молоді, формуванню в неї патріотичних почуттів.
|
|
|
Ідеї «Братства» знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони намагалися втілити в життя свої програмові положення передовсім засобами пропаганди, використовуючи з цією метою відповідного змісту літературні твори, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою,, а потім нелегально доставлялися на Наддніпрянщину.
У 1893 р. «тарасівці» на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 р. поліція довідалася, що члени Харківської молодої громади одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук і заарештували близько 20 осіб, серед яких були відомі члени «братства» І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення «тарасівців» висилали до сіл. Характерно, що заарештованих звинувачували в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.
|
|
|
Після розгрому «Братства тарасівців» частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські та Ін). Решта ж залишилася, як і раніше, на самостійницьких позиціях. Зокрема, студент Київського університету, активний член «братства» В. Шемет, висланий в Лубни, зумів організувати там серед місцевої молоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі «тарасівців».
Водночас слід зазначити, що у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яка пропагувалася «Братством тарасівців». Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.
«Братство» переконливо довело, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні і надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувались і набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива, антитеза автономістично-федералістичним поглядам. Вперше проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії і практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.
Окрім «тарасівців», в Україні формувалися і діяли й інші організації та об'єднання політичного спрямування. Зокрема, в середині 90-х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмитром, та помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.
В 1897 р. в Києві відбувся всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких і повітових містах України створюються громади. Українська громада виникає і в Петербурзі, де налагоджуються І тісні контакти з російськими політичними організаціями.
29 січня (11 лютого) 1900 р, в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її початків стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.
Керівництво РУП під безпосереднім впливом національного відродження центрально та південноєвропейських народів спочатку схилялося до розробки ідеї державного самовизначення України в історико-юридичному плані. За пропозицією Д. Антоновича відомий харківський адвокат-самостійник М. Міхновський виробив своєрідну програму дій партії. Влітку 1900 р. вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської імперії.
В «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував «історичні право» України на самостійне існування й сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор вбачав «головну умову існування нації», запоруку «всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду», «національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин». Він наголошував, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної, Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»».
У кінці «Самостійної України» М. Міхновський декларує готовність вирішити дану проблему за будь-яку ціну. Він заявляє: «...Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою... Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців».
Брошура М. Міхновського дістала схвальну оцінку в середовищі нової генерації української інтелігенції. «Від часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, вогнем запалювали серця для двигнення поневолюваного народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української спільності в Росії нічого, щоб цю ідею незалежної України подало так рішуче, ясно і гаряче, як ця брошурка», — зазначав у рецензії на «Самостійну Україну» відомий український історик С. Томашівський, На початку свого існування більшість членів РУП схвально сприймала гасло самостійної України, але дальша ідейна еволюція партії привела до появи дещо інших поглядів щодо цього важливого програмного положення.
З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та інші), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 р. УСП в одній з підпільних друкарень Наддніпрянщини (ймовірно — в Києві) випустила «Нарис української партії соціалістичної», передрукований у Галичині двотижневиком «Воля». Автори нарису виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний, так само і наше визволення мусить бути повне».
Кінцевою метою партії проголошувалася «демократична українська республіка» із суспільною власністю на засоби виробництва і «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки». Як і М. Міхновський, діячі Української соціалістичної партії не розраховували на мирну реалізацію програмних вимог в умовах самодержавної Росії, проте, на відміну від нього, покладали надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі з самодержавством за самостійну Україну.
Саме ці сподівання викликали критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка та Лесі Українки, яка в 1901 р. опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми української партії соціалістичної». Автори брошури, зокрема, добре знаючи про централістські й великодержавно шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості вільного створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.
З позицій повної державної самостійності України виступала також створена в 1901—1902 рр. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП).
«...Поки ще не пізно, — вказувалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворите свої організації дня боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від неволі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці ... повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави».
У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії», опублікованій в 1902 р. в Чернівцях, зазначалося: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу». Головний програмний документ мав назву «10 заповідей».
Таким чином, головним змістом діяльності УНП було проголошення самостійної демократичної республіки, а гасло «Україна для українців» означало, що український народ має право бути володарем і господарем на своїй землі.
Проте в процесі подальшого організаційного оформлення і подальшої діяльності новостворені українські політичні партії починають поступово відходити від проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуються у партії соціал-демократичного спрямування. Зокрема, з часом з'ясувалося, що керівництво РУП у своїх ідейних переконаннях усе ж віддає перевагу марксівському соціалізмові, а гасло самостійності України вважає другорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 р. програмні документи партії були скоректовані Зокрема, у друкованому теоретичному органі РУП місячнику «Гасло» зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійної Української Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...».
На початку 1903 р. керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми — «Самостійної України» М. Міхновського, пославшись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні нею ідеї державної незалежності України. Київська Вільна громада РУП запропонувала свій власний нарис нової програми партії. У квітневому випуску «Гасла» було надруковано розроблений М. Поршем «Нарис програми Революційної української партії», який з деякими змінами на початку 1905 р. був затверджений як проект й остаточно ухвалений як програма партії на другому з'їзді РУП у грудні того ж року.
В новій редакції програми Революційної української партії, зокрема, наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності населяючи її національностей. Крім того, в ній підкреслювалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України й інших частин Російської держави автономія України на даному етапі важливіше за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.
Як цілком слушно зауважив американський історик Т. Гунчак, закінчився перший період змагань Революційної української партії — період роздоріжжя і шукання шляхів — і почався другий — період безпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією.
Дійсно, ще в січні 1904 р. Центральний комітет РУП видав заяву, в якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України. Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складати виключно з українців. Це, зрозуміло, аж ніяк не узгоджувалося з відомим марксистським гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Як бачимо, напружена ідейна боротьба та пов’язані з нею хитання та розколи в РУП наочно засвідчили ціннісні орієнтири представників українського ліворадикального руху, що намагався поєднати в собі як націоналістичні, так і соціалістичні тенденції. Деякі його репрезентанти, як М. Міхновський, рішуче виступали за домінанту національних цінностей (які все більше усвідомлювалися як національно-державницькі), не відмовляючись при цьому від соціалістичного ідеалу. Їхні опоненти, такі, як М Меленевський, навпаки, віддавали перевагу соціал-демократичним гаслам, вважаючи вирішення національного питання вторинним після розв'язання першочергових соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була більшість, прагнули органічно поєднати національні й соціальні цінності Останнє, безсумнівно, було привабливим для багатьох, але саме такий підхід стримував розробку чіткої концепції та вибір конкретної стратегії політичної діяльності, яких так бракувало керівництву УСДРЇІ під час революційних подій 1905—1907 рр.
Поряд із національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово починає розвиватися й ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали починають оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні першої Російської буржуазно-демократичної революції.
Так, у середині 1904 р. з ініціативи молодих членів українських громад було створено Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українську радикальну партію, яку очолили Б. Грінченко та С. Єфремов. Обидві партії, нечисленні за складом, займали послідовно ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею Встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка 6 у свою чергу надала Україні право на автономію. Оскільки принципових програмних розходжень між ними не існувало, вже наступного — 1905 р. вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка також, як і її попередники, обстоювала ідею лише автономії України у складі Росії.
Діяльність українських політичних партій в роки першої російської революції. 3 початком Російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. українські землі, як і вся територія Російської імперії, були охоплені масовими страйками і демонстраціями. Щоб припинити дальший розвиток революційного руху, царат змушений був піти на деякі поступки демократичного характеру. Так, 17 жовтня 1905 р. уряд проголосив маніфест, в якому обіцяв «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів». Права законодавчого органу, як відомо, надавалися новоствореній Державній Думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906р.
Задовольнившись обіцяними гарантіями конституційного правління, українські ліберально-демократичні партії погодилися взяти участь у виборах до Думи. На відміну від лібералів, радикали вирішили їх бойкотувати. Внаслідок цього така провідна українська партія, як УСДРП своїх кандидатів взагалі не висунула. Цілком логічним результатом такої тактики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте водночас значно більшу кількість українців було обрано за мандатами російських партій. Як наслідок, із 497 членів І Думи 102 були представниками від дев'яти українських губерній. За соціальним складом вони належали як до вищих верств українського суспільства (барон Ф. Штейнгель), так і до малоземельних селян (О. Грабовецький).
Коли Дума розпочала свою роботу, українці швидко організували Українську Парламентську Громаду у складі 42 осіб для відстоювання своїх інтересів. Її очолив адвокат і громадський діяч із Чернігова І. Шраг. Для надання думській громаді практичної допомоги, чіткого ідейного спрямування із Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський, який вже був обізнаний із досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. У столиці Російської імперії мін налагодив видання журналу «Украинский Вестник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на політичні теми, зокрема з національних питань. Сам Грушевський опублікував у журналі 22 статті, присвячені, головним чином, обґрунтуванню національної програми думської громади. Програма, зокрема, передбачала національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом, запровадження української мови в народній школі як мови викладання, а в середній і вищій школах — українських дисциплін як предметів викладання «із збереженням за російською значення мови загальнодержавної».
Українська громада збиралася поставити ці вимога перед Думою у декларації, яку мав проголосити з думської трибуни І. Шраг. Але здійснити цю акцію не вдалося: 8 липня 1906 р., після 72 днів існування, Дума була розпушена Миколою II.
Вибори до II Державної Думи вже не бойкотувалися українськими соціал-демократами, а тому її склад значно «полівішав». Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал демократів. Українські делегати без зволікань приступили до організації своєї фракції, яка налічувала 47 осіб., більшість з яких становили селяни.
Оскільки українці Петербурга брали активну участь у роботі громади І Думи, вони зуміли забезпечити органічний взаємозв'язок між двома українськими думськими фракціями. Як наслідок, українська громада II Думи дістала у спадщину від своєї попередниці кілька вже розроблених чи розпочатих законопроектів у справах земельній, робітничій та освітній.
Засновуючи вдруге свою громаду, українські делегати видали спеціальну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяльності в Думі. Згадавши про насильство, за рахунок якого зростала Російська імперія, автори відозви пропонували практичні заходи для перетворення «тюрми народів» на конституційну державу, в якій нові закони забезпечили б усім громадянам рівні права. Українських делегатів турбувало й те, що в урядовому законодавстві не відбувалося жодних змін щодо прав неросійських народів, що офіційна преса й далі продовжує звинувачувати Україну в політичному сепаратизмі, який, мовляв, загрожує цілісності Російської держави. «Єдиним виходом із цього становища, — говорилося у відозві, — може бути тільки рішуча і безповоротна реорганізація правління в дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії » Саме для досягнення цієї мети, наголошувалося в документі, й створено українську фракцію, яка керується ідеалами демократії і прогресу.
Виборці уважно стежили за діяльністю своїх представників у Думі й надсилали їм рекомендації, як саме діяти у справах національних, в питаннях, пов'язаних із введенням української мови в школах тощо. Деякі з таких пропозицій мали характер програмних декларацій.
Прикладом таких декларацій може слугувати інструкція, надіслана думській громаді від Центральною комітету Української демократично-радикальної партії. В ній думцям нагадувалося, що вони мають насамперед і понад усе опікуватися тим, щоб новий державний лад, який має бути заведений в Російській державі, визволив український народ з політичної, економічної і національної неволі. Інструкція наголошувала, що найбільшого лиха з усіх поневолених народів Росії зазнав саме український народ. І тому лихові можна буде запобігти тільки тоді, «коли народ кожної окремої країни матиме право сам складати відповідні своїм інтересам закони і правуватися ними». Платформа громади фактично складалася на основі програмних засад УСДРП: автономія України, свобода слова, друку, зборів, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства і церкви. Для того, щоб мати підготовлені педагогічні кадри, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, введення української мови в учительських семінаріях.
ІІ Дума проіснувала лише 103 дні. З червня 1907 р. вона також була достроково розпущена царем.
Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консервативних і маєтних класів, царат отримав нарешті у складі наступних III та IV Дум ту більшість, яка могла його задовольниш. Як і очікувалося, українські партії лівого спрямування не потрапили до складу наступних Дум і тому українське питання в них майже цілком ігнорувалося.
День розпуску ІІ Державної Думи, як відомо, увійшов в історію під назвою третьочервневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної революції в Росії і початок сумнозвісної столипінської реакції.
Якщо в умовах революції царський уряд змушений був піти на певні поступки національним меншинам (українським учителям буде дозволено вживати на уроках «малоросійську мову», скасовувалося обмеження щодо видання україномовних церковних книг тощо), то після її поразки він знов розпочав жорстокі репресії проти українського народу, його мови і літератури. Власті, зокрема, заборонили викладання українською мовою в тих школах, де воно було введене явочним порядком в ході революційних подій, скасували циркуляр міністра освіти про дозвіл учителям користуватися «малоросійською мовою». Закривалися українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації — «просвіти», які розвивали національну самосвідомість народних мас, заборонялися українські газети, клуби, товариства, конфіскувалися твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки.
Українці, як і інші неросійські пригноблені народи країни, згідно з столипинським циркуляром 1910 р. принизливо оголошувалися «інородцями». Їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів.
В умовах жорстокого переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та взаємодії з іншими партіями і громадськими організаціями. В 1909 р Спілка розпадається, а тогочасні керівники УСДРП С Петлюра та В. Садовський вирішили укласти союз із новоствореним (1908 р) міжпартійним політичним блоком українських ліберальних діячів — Товариством українських поступовців (ТУП).
Лідерами ТУП були М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко. Вони закликали в цей складний час всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження. Товариство обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу» й залишалося в умовах столипінського режиму єдиною легальною українською організацією. Своїми найближчими завданнями тупівці вважали українізацію освіти, діяльності громадських установ, суду і церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». В центрі уваги блоку була діяльність «просвіт», українського Наукового товариства ім. Шевченка, що діяло в Києві з 1907 р. Чільне місце відводилося також питанням відстоювання українських інтересів у Державній Думі. Проте як III, так і IV російські Державні Думи рішуче відхилили внесені групою депутатів запити про вживання української мови в початкових школах і судах.
Українське питання привернуло особливу увагу, коли в 1914 р. царський уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. В IV Думі виникла навіть дискусія з цього приводу, і багато хто з депутатів висловлював своє обурення цією забороною. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство вийшло в березні того року на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами.
Український національно-визвольний рух знову вступив у смугу піднесення, але початок Першої світової війни припинив цей процес.
Політичні партії Західної України, їхнє ставлення до української державності. Дещо інша політична ситуація наприкінці ХІХ ст. склалася в західноукраїнських землях. Вже на попередньому етапі розвитку національно-визвольного руху тут були створені сприятливіші умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам і продовжити боротьбу за наступний розвій української державної ідеї.
В порівнянні з нечисленними радикально спрямованими підпільними українськими партіями Східної України галицькі політичні організації розвивалися цілком легально й, намагаючись отримати якомога більше прихильників, у своїх програмах були переважно поміркованими. Інша відмінність між політичними партіями Східної та Західної України корінилася в різних підходах до вирішення національного питання. В той час як перші усіма засобами намагалися якось пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістично спрямовані, однозначно наголошували на своїй беззастережній відданості єдиному великому українському народові, вимагали повної рівності з поляками і вбачали своєю кінцевою метою створення самостійної Української держави.
У жовтні 1890 р. в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформлюється в Русько-Українську радикальну партію. Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою політичною партією на українських землях — як західних, так і східних.
На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. Ця новостворена партія стала першою українською партією європейського зразка — з програмою, масовим і фіксованим членством. Водночас це була перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації.
У програмі-мінімум Русько-Української радикальної партії говорилося, що її найближчими завданнями є досягнення матеріального добробуту трудящих, усунення всякої експлуатації, проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю. У програмі-максимум декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.
У національному питанні програма РУРП не ставила метою досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австрійській імперії «правдивого автономізму, який би бачив силу монархії в якнайкращім культурнім і національнім розвої провінції і народностей, в задоволенні всіх їхніх жадань...».
Партія визначила свої першочергові завдання в національних справах, зважаючи на те, «що розвій мас можливий тільки та національному ґрунті». Тому вона намагалася підносити «почуття національної самосвідомості, солідарності російсько-українського народу через літературу, збори, товариства, з'їзди, демонстрації, звіт, пресу».
Проте в цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою. Тому вона піддавалася цілком справедливій гострій критиці з боку «молодших» радикалів, які вважали себе справжніми і послідовними марксистами (Юліан Бачинський, В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Олександр Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович та ін.).
Молодіжне крило РУРП однозначно вважало, що багатонаціональна Австрійська держава не відповідає потребам свого населення. Ці потреби вимагають, щоб «кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм і новожитну централістську державу». Політичний розвиток Австрійської держави, на їхню думку, можливий лише за умови розвитку всіх націй. В матеріалах до програми «молодші» радикали вказували: «Ми як партія політична австрійська мусимо йти до переміни Австрії з держави одноцільно централістської, в державу федераційну, автономічних національних держав... яко руська партія політична, мусимо йти до самостійності політичної руської нації, до її державної організації». Далі вони наголошували, що «на основі законів, гарантуючих право розвою кожній нації, можемо не тільки правно домагатися Права державного руської нації, але й мусимо се зробити, бо від сего залежить наше існування...
«Молодші» «гасни РУРП прагнули також поділу Австрійської держави на національні території, надання їм якнайповнішої «автономії політичної, тобто вилучення їх з-під заряду парламенту австрійського і центрального міністерства», утворення «Русько-польського сейму і двох рад національних, ради Червоно-Руської для східної Галичини та руської частини Буковини (засідаючої у Львові), ради Польської для західної Галичини та Польського Шлезка (засідаючої у Кракові)».
Таким чином, «молодші» радикали прагнули організувати державу на національному принципі як автономію у складі Австрійської федерації, що мала здійснювати найвищу політичну владу.
В 1895 р. один із лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta » («Україна уярмлена»), в якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив протиріччя, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливості її існування. Він, зокрема стверджував, що в Росії конче необхідно вибороти конституцію, що вже тепер треба «малій горстці свідомих вже українців будити серед української суспільності в Росії... думки про політичну самостійність України».
Врахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 р. докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної української держави, а в близькій перспективі — в цілком автономній українській провінції Австрійської імперії.
У 1896—1897 рр. між І Франком і Лесею Українкою розгортається жвава полеміка щодо майбутніх перспектив українського політичного руху. В «Молодій Україні» І. Франко писав, що «перша і головна основа розвою народного — усвідомлення і розбудження мас, праця над їх просвічуванням в кожному напрямі, отже, не тільки господарськім і історично-національнім, а поперед усього політичнім і суспільнім. Зробити з мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось що головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіма можливими шляхами...»
Леся Українка на початку 1896 р. заснувала разом із І. Стешенком групу Української соціал-демократії, що прагнула до утворення демократичної Української республіки. В 1899 р. частина радикально налаштованих членів РУРП вийшла з партії і після кількох невдалих спроб у вересні цього ж року створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП).
Лідерами УСДП були М, Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін. Новостворена партія засновувалася як складова австрійської соціал-демократії. Вже на Брюнському конгресі соціал-демократичної партії Австрії (1899 р.) представник УСДП М. Ганкевич наголосив, що українські соціал-демократи вважають своїм найближчим завданням національне визволення мас, щоб возз'єднаний і вільний український народ міг увійти в сім'ю європейських народів як рівноправний її член.
У програмній статті першого номеру органу УСДП «Воля», виданому у 1900 р., зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль: є вільна держава українського люду — Українська Республіка».
Однак теза про право націй на самовизначення була відсутня в загальнопартійній програмі соціал-демократичної партії Австрії, а згаданий партійний конгрес прийняв вимогу перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Необхідність збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Брюнську національну програму СДПА з'їзд Української соціал-демократичної партії (1903 р) визнав для себе необов’язковою.
Слід зазначити, що у виступах лідерів УСДП водночас наголошувалася історична необходимість побудови в перспективі незалежної соборної української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації практичної роботи з виховання національної самосвідомості українських робітників. У зв'язку з цим виник конфлікт між УСДП та Польською соціал-демократичною партією Галичини і Сілезії (ППСД), керівники якої відмовляли українським соціал-демократам у праві вести пропагандистську роботу серед українських робітників у містах Східної Галичини, вважаючи міських робітників в основній масі поляками.
У 1907 р. конференція УСДП усупереч позиці польських соціал-демократів висунула вимогу поділу Галичини на українську та польську автономні частини, що за певних умов могло б стати першим кроком до створення національної державності. Всередині партії значно посилилося крило, очолюване В. Левинським, представники якого закликали ґрунтувати діяльність парті «на самостійності українського робітничого руху, на повній його автономії», а з 1909 р. почали засновувати окремі від ППСД політичні організації міських робітників, унаслідок чого конфлікт з польськими соціал-демократами помітно загострився, Об'єктивною основою цього конфлікту була боротьба УСДП проти колонізації українських робітників, використання їх в інтересах боротьби за відбудову Польської держави «від моря до моря».
Необхідно підкреслити, що позиція УСДП з національного питання на початку XX ст. помітно впливала на позицію інших партій, зокрема Революційної української партії (РУП), яка виникла на українських землях, що входили до складу Російської Імперії. Подібних програмних засад дотримувалися й буковинські Національно-демократична партія (1907 р.) та Радикальна партія (1906 р) З їх появою вимога самостійності України стала головним гаслом національного руху і на Буковині.
Певну роль у процесах становлення і розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, що здійснювалися раніше Народною Радою. її керівництво, зокрема, вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.
Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 р., за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охримович, , І. Франко та ін.). В роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угрупування - "Національно-демократичного сторонництва", або Української національно-демократичної партії (УНДП).
Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал - демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. В програмі УНДП, зокрема, говорилося: «Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, але ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну, політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм». Одним із першочергових завдань партії програма також убачала виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, що ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної і централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей».
Для задоволення національних потреб українського населення Галичини й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться, аби викликати між ними національний рух, «щоб загріти їх до уживання і плекання рідної мови, до боротьби проти винародовлення та до культурної, економічної і політичної діяльності».
Аналіз програми УНДП переконливо свідчить, що її автори цікавилися не тільки галицькими питаннями, а й були здатні цілісно бачити головні українські проблеми.
Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової галицької інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, які користувалися заслуженою повагою і пошаною на Галичині. Поміркована орієнтація партії, підтримка її такими народовськими організаціями, як «Просвіта», сприяли тому, що націонал-демократи незабаром стали найвпливовішою політичною партією Західної України.
Неухильно зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 р. «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримувала дотації від царського уряду. Новостворена партія користувалася також підтримкою польських аристократів.
Неухильне зростання національного руху в Галичині суттєво впливало на взаємини між східними та західними українцями. На думку О. Субтельного, саме східняки, такі як В. Антонович, О. Кониський, IX Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Грушевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України.
На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з російської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905 р.
Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій у Східній та Наддніпрянській Україні.
Українські політичні сили в роки Першої світової війни. У липні 1914 р. спалахнула Перша світова війна, яка започаткувала один із найтрагічніших періодів в історії українського народу. Українські землі, особливо Галичина, в умовах війни перетворилися на арену жорстоких і кривавих битв. Понад 3,5 млн. українців у російській армії з однієї сторони і 250 тис. в австро-угорській з іншої змушені були вбивати один одного, воюючи за інтереси
чужих їм держав.
З початком воєнних дій як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася активна пропагандистська кампанія, що ставила за мету завуалювати загарбницький, хижацький характер війни. Правлячі кола обох воюючих сторін, звертаючись до народних мас, запевняли, що захищають національні інтереси, намагалися пробудити в них патріотичні почуття. Хід цієї пропагандистської акції досить швидко засвідчив брак не тільки організаційної єдності національного руху в Україні, а й відсутність спільних для різних політичних течій ідейних та стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох сторін лінії фронту, що простягнувся між двома «тюрмами народів» — Австро-Угорською та Російською імперіями, поспішили висловити свою цілковиту лояльність власним монархіям.
Демонструючи свою довіру і прихильність царизмові, українські політичні діячі підтримували його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Зокрема, до «Союзу земств і міст Південно-Західного фронту» входили Д. Дорошенко, А. Вязлов, А, Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували за свій рахунок «приватні» лазарети для поранених воїнів. Там їх навчали грамоті, різним ремеслам, тримаючи під своїм ідейним впливом. Не лише керівництво ТУП, а й «Спілка», УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити російську державу, В 1916 р, С. Петлюра вступив до Земського союзу й був призначений помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті.
У свою чергу з початком війни москвофіли-емігранти з Галичини організували в Києві «Карпато-Руський визвольний комітет», лідер якого В. Дудикевич навіть був прийнятий царем Миколою II і мав з ним розмову. Члени цього комітету закликали галицьких українців всіляко сприяти російській армії, зустрічати її як армію-визволительку від австрійського ярма.
Проте царський уряд не довіряв українцям, небезпідставно підозрюючи їх у зв'язках з певними колами ворожих Антанті центральних країн, особливо в Австро-Угорщині. Тому під час війни він ще пильніше слідкував за розвитком українського патріотичного руху, посилив репресії проти його лідерів, громадських і політичних організацій. В цей період було закрито «Просвіти», українські видавництва, фактично знову заборонено друкарство українською мовою, ряд відомих національних діячів заслано у віддалені райони країни. Із захопленням Галичини царські чиновники планували назавжди покінчити з «мазепинством».
Приводом для цих репресивних дій стали події, що відбувалися в політичному житті Західної України.
Тут з початком Першої світової війни всі українські партії вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу.
З метою згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію, на початку серпня 1914 р, у Львові була створена Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким. Вона користувалася великим довір'ям народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість.
Головна Українська Рада маніфестом від 3 серпня 1914 р. закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. Щодо українського питання маніфест, зокрема, наголошував: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські порушили Переяславський договір, яким вони зобов'язалися були шанувати самостійність України, Царський уряд відібрав в українського народу його найсвятіше право — право рідної мови, В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений — український народ».
Творці маніфесту визначили Росію за найбільшого ворога України і закликали українців одностайно стати проти царської імперії. «Побіда австро-угорської монархії, — наголошувалося в маніфесті, — буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України».
За ініціативою Головної Української Ради протягом серпня 1914 р. була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії.
Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у його лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося ЗО тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2500 вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісарю Францу-Йосипу.
Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 серпня 1914 р. вони створили у Львові «Союз визволення України» (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, що за часів реакції залишили межі Росії. Серед них були В Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін. Своєю метою вони ставили створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю і Німеччиною і Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені у друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 р.
Основні завдання «Союзу визволення України», на думку його керівників, полягали у створенні національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення, підготовці українського національного конгресу, захисті інтересів українського народу перед урядами воюючих держав і під час проведення міжнародних конференцій.
Відповідно до платформи Союзу, самостійна Україна мала стати конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. Себе «Союз визволення України» вважав представником інтересів Великої України перед Центральними державами та їхніми союзниками і зародком майбутнього українського уряду.
Серед перших прокламацій «Союзу визволення України» привертали увагу звернення «До українського народу в Росії» та «До громадської думки Європи». У першій з них члени СВУ характеризували австрійців і німців як визволителів, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя», і закликали українців до відкритого виступу проти ненависного «московського ярма». У другому зверненні Союз намагався довести урядам європейських країн, що самостійна Україна могла б бути форпостом проти експансії Росії в Європі.
Однак звернення «Союзу визволення України» не дістали підтримки серед українського населення Росії, де фактично не знайшлося прихильників програми і практичної діяльності цієї організації. Зокрема, Товариство українських поступовців оцінило цей витвір емігрантів різко негативно. Не зумівши досягти серйозного політичного впливу на українців у Росії, СВУ не зуміла й заручитися підтримкою урядів центральних держав. Щоправда, австрійський уряд запропонував «Союзу визволення України» фінансові послуги, маючи на увазі використати цю організацію, насамперед, у суто практичному плані, аж до збирання в Росії відомостей воєнного характеру. Планів відродження української державності австрійські державні діячі ніколи не підтримували і не розглядали на відповідному рівні.
З початком наступу російських військ на Львів члени СВУ переїжджають до Відня, де продовжують свою діяльність. Вона в основному обмежувалася веденням пропаганди українських політичних ідей в центральних державах, опікою полонених українців — солдатів російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та створенням так званих «сірожупанної» та «синьожупанної» дивізій, які воювали у складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом брали активну участь у боротьбі за створення Української держави.
У Відні «Союз визволення України» та Головна Українська Рада об'єдналися в Загальну Українську Раду, яка ставила своїм завданням боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини.
Слід зазначити, що ведення воєнних дій на території Східної Галичини мало трагічні наслідки для українського Населення цього регіону. Аналізуючи причини своїх поразок, австро-угорське командування охоче вірило заявам польської провінційної адміністрації, що причиною невдач австрійської армії стала «зрада українців», їх неприхована підтримка росіян. Унаслідок цих наклепницьких звинувачень була розгорнута кампанія страшного терору проти українського народу й особливо москвофілів, якими були переповнені австрійські концтабори.
Ще гіршою була доля галицьких українців, які опинилися під російською окупаційною владою. Царат цинічно проголосив, що Галичина — це «давня російська земля», яка тепер «назавжди» возз'єднується з «матір'ю-Росією». Це «возз'єднання» супроводжувалося загальним шаленим наступом на український рух з метою остаточного викорінення «мазепинства». Цю шовіністичну політику російського самодержавства активно підтримували лідери москвофілів В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський, які повернулися в Галичину з еміграції разом із наступаючою російською армією. Москвофіли виявляли й видавали російським властям прихильників українства, яких згодом депортували вглиб Російської імперії. Тільки через київські тюрми було відправлено до Сибіру 12 тис. галицьких
українців, серед яких було чимало греко-католицьких священників. Серед заарештованих, зокрема, був і митрополит А. Шептицький, вивезений до о монастирської тюрми в Суздаль.
За наказом царського уряду на окупованій російськими військами території було закрито всі українські культурні установи, періодичні видання, вводилося примусове обмеження вживання української мови, робилися спроби запровадити в школах російську мову.
Така відверто шовіністична політика царської окупаційної влади в Галичині шокувала навіть демократичну громадськість Росії. Зокрема, відомий російський політик П. Мілюков назвав її в Державній Думі «європейським скандалом».
Таким чином, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях провідні українські сили з початком Першої світової війни підтримали свої уряди, проте в обох випадках (крайньо праві в Галичині та крайньо ліві у Східній Україні) відкрито стали на бік протилежної сторони. Виняток становила хіба що рада київського Товариства українських поступовців, яка у вересні 1914 р. ухвалила постанову про те, що українці мають дотримуватися нейтральної позиції щодо війни. Зрозуміло, що така позиція української Інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Однак поразка російської армії в 1915 р. дещо пом'якшила ставлення урядових кіл до українства.
Перша світова війна і спричинені нею революційні події в Росії до кінця розхитали агонізуючу «тюрму народів». Тому на повістку денну українського національно-визвольного руху були висунуті нові конкретні завдання — перейти від агітаційної та пропагандистської діяльності до практичної боротьби за створення самостійної і суверенної Української держави.
Рекомендована література
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. Київ, 1992.
Винниченко В. Відродження нації (Репринтне відтворення видання 1920 року). Ч. І,ІІ,ІІІ. Київ, 1990
Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. Київ, 1991.
Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні.У 2. Київ, 1926
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? Київ, 1991
Грушевський М. Про українську мову і українську школу. Київ, 1991
Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. Київ, 1992.
Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. Київ, 1993.
Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. Київ, 1991
Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Київ, 1992.
Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (XIX ст. — 1920 рік). Львів, 1993.
Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX століття. Тернопіль, 1993.
Общественно-политическое движение на Украяне: Сб. документів: В 2 т. Киев, 1963; 1964.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр, (історично-генетичний аналіз). Київ, 1995.
Погрібний А, Г. Борис Грінченко. Київ, 1988.
Слюсаренко А. Т., Томенко М. В. Історія української конституції Київ, 1993.
Українська ідея. Перші речники. Київ, 1994.
Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документа і матеріали: В 2 т. Мюнхен, 1983. Т. 1.
Чоповський В. Будителі національного руху. Львів, 1993
Лекція 10
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 738; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!