Відродження ідей Українського національного відродження
• Пробудження національної самосвідомості в середовищі української інтелігенції • Питання української державності в суспільно-політичному русі • Розвиток національно-визвольних ідей на західноукраїнських землях.
Пробудження національної самосвідомості в середовищі української інтелігенції. Через відверто антиукраїнську, шовіністичну політику російського самодержавства Українська козацька держава поступово втрачала свої державницькі атрибути влади, давні традиції і, нарешті, за часів правління Катерини II повністю припинила своє існування. Незважаючи на широкомасштабні домагання, підкріплені відповідними державними актами та ідеологічними заходами, царизмові все ж не вдалося здійснити найголовніше — викоренити в українському народові почуття національної самосвідомості.
У винятково важкій ситуації українство збереглося завдяки самому народові, який на відміну від своєї шляхти не зрусифікувався і по сполонізувався.
Саме національна самосвідомість с однією з визначальних ознак нації. Це — усвідомлення кожною людиною своєї приналежності до певного етносу, спільності історичної долі його представників, неповторності характеру, менталітету, культури. Звідси випливає прагнення представників нації зберегти ці особливості, не піддатися насильницькій асиміляції, усіма засобами берегти національну мову, народні традиції, звичаї, релігійні вірування. Звідси ж — спочатку прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, а згодом й до економічного, політичного суверенітету, створення громадянського суспільства, національної держави.
|
|
|
Саме цю принижену, сплюндровану, але не скорену до кінця російським самодержавством національну свідомість українців і помічали чужинці, які відвідували Україну на початку XIX ст. Зокрема, російський мандрівник В. Левшин у 1816 р. писав: «Я мушу сказати про ненависть українців до росіян» (малася на увазі ненависть до царату, його антинародної політики). Князь І. Долгорукий в 1817 р. так пояснював причини цієї ненависті: «Україна не почуває себе щасливою... Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне». З часом ці волелюбні настрої помітно зростали. В 1841 р. відомий німецький дослідник Й. Коль, подорожуючи по Україні, писав: «Відраза українців до москалів ... радше зростає, ніж слабшає... Немає жодного сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною й незалежною державою».
Як бачимо, колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві своєрідну захисну реакцію, що виявилося в цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією й поширення в масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху як у культурницьких, так і в політичних формах. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст.
|
|
|
Як саме відбувалися процеси національного відродження?
Які патріотичні сили зуміли відродити українську національну ідею і навіть піднести її на вищий щабель?
Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. в Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально знаходилися найближче до Росії, продовжувала жити народна пам'ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави.
|
|
|
Важливо також, що народні маси Лівобережної України ще не були виснажені панською неволею, що поряд із селянством збереглася ще окрема верства «малоросійських козаків», вільна від кріпацтва. Водночас і в громадському житті колишньої Гетьманщини збереглися деякі риси давнього ладу, незважаючи на те, що на українських землях уже безроздільно панували загальноросійські порядки.
Все це сприяло тому, що процеси національного відродження, які на зламі ХУІП—XIX ст. розпочалися майже в усіх поневолених, насильницьки позбавлених самостійного державного життя слов'янських народів, в Україні стали виявлятися спочатку саме на Лівобережжі.
Зрозуміло, що в еволюції національної самосвідомості різних народів існують значні розбіжності. Проте в Україні, як зазначає О. Субтельний, процеси національно-державного відродження органічно вписувалися в загальну модель розвитку національних рухів Східної Європи. Вони проходили, як правило, три головних етапи.
Зокрема, на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати й політичні вимога, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави.
|
|
|
На розвиток національно-визвольних ідей в Україні значною мірою вплинули події в Європі — Велика французька революція та Вітчизняна війна 1812 р. Знайомство з ідеями «Декларації прав людини і громадянина», особисті враження учасників зарубіжних походів радикалізували українське суспільство, спрямували свідомість його кращих представників на пошуки виходу з абсолютистської імперії. Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основним полем діяльності декабристських організацій. Лише тут відбулися збройні виступи проти самодержавства. Серед змовників було чимало українців, потомків козацької старигани. Чутливішою до регіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена в Конституції Нікіти Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них — Чорноморський з столицею у Києві та Український з столицею у Харкові — збігалися територіально з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.
Більшість членів Товариства об'єднаних слов'ян проживала на Волині. Воно об'єднувало офіцерів — українців, росіян, поляків. Програма Товариства, написана братами Борисовими, ставила за мету не лише ліквідацію самодержавства і кріпосництва, а й утворення загальнослов'янської республіки. Один із авторів програми писав: «Об'єднати разом усі слов'янські покоління і зробити їх вільними здавалося мені блискучою справою, бо я думав через це доставити щастя не лише моїм співвітчизникам, а й іншим народам». Від інших декабристських організацій Товариство об'єднаних слов'ян відрізнялося демократичнішим характером своєї програми. Воно залишило помітний слід у розвитку політичної думки в Україні.
В Україні, як і в інших країнах Східної Європи, активним і свідомим творцем, носієм прогресивних національних ідей наприкінці XVIII — на початку XIX ст.. була інтелігенція. Інтелігенція Наддніпрянської України здебільшого походила з міщанства. Згодом до неї приєдналися окремі освічені люди з інших верств населення — з дрібної шляхти, козаків, селян. Таким чином, перша хвиля української інтелігенції фактично репрезентувала різні стани суспільства. Майже всі ці передові люди мали вищу освіту, а з ідеологічних переконань були поборниками радикального поліпшення культурного, соціального й політичного становища народу, і в першу чергу селянства.
Поява національної інтелігенції, безумовно, була подією історичної ваги для тогочасного українського суспільства, котре поступово, але невблаганно втрачало свою власну дворянську еліту внаслідок послідовної насильницької асиміляції, що неухильно здійснювалася російським царизмом. За цих умов представники нової української інтелектуальної генерації мали забезпечити спочатку культурне, а згодом і політичне керівництво народом.
Високоосвітчені люди з’являються передусім у великих містах, де створюються перші в Наддніпрянській та Слобідській Україні університети — в Харкові (1805 р.) та Києві(1834 р.) Саме ці вищі навчальні заклади стали справжнім джерелом формування нової української національної еліти. Їх відкриття дало змогу збільшити кількість добре підготовлених людей, які професійно займалися розумовою працею. Але таких людей у першій половині XIX ст. в Україні було ще небагато. Зокрема, з часу свого заснування до 1861 р. Харківський та Київський університети спромоглися підготувати лише 4300 дипломованих фахівців з різних галузей знань. Але й з цієї досить незначної кількості високоосвічених спеціалістів лише невелика частина займала справді громадянську позицію, виявляла інтерес до вирішення наболілих українських проблем.
Представники молодої української інтелектуальної еліти, як правило, створювали гуртки, де обговорювали актуальні питання філософії, політики, ідеології, визначали найближчі та перспективні завдання своєї практичної діяльності, спрямованої в першу чергу на поліпшення тяжкого життя трудового люду. Не менш важливими об'єднуючими центрами інтелігенції стали також журнали, які гуртували навколо себе інтелектуалів-однодумців.
Головна мета, з якою виступило нове покоління борців за національну ідею, полягала в поєднанні національних та політичних завдань із прагненнями народних мас. Потяг молодих патріотів до народу значною мірою посилювався впливом передових західних ідей, що в той час почали проникати в Україну. Зокрема, помітний вплив на формування тогочасної української політичної думки мали праці відомого німецького філософа Йогана Гердера, який, вирішуючи проблеми виникнення і розвитку мистецтва, мови та мислення, сформулював природні закони появи народних мов та їх значення для наступного розвитку нації.
Захоплення Й. Гердера селянською культурою збіглися з поширенням у країнах Східної Європи західноєвропейського романтизму, який оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Акцентуючи увагу на неповторності різних народів світу «в їхньому природному стані та середовищі існування», Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності й тим самим створили ідейну основу наступного самовизначення націй.
Ведучи пошук складових своєї національної ідентичності, українська інтелігенція сконцентрувала увагу на таких неповторних ознаках своєї етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Вже в процесі пошуку і вивчення документів старовини, рідкісних пісень, селянських говірок, обрядів та звичаїв серед незначної групи цих аматорів-пошуковців поступово формується одностайна думка стосовно того, що саме слід визнати головними елементами власне української культури. Як переконливо засвідчив перебіг дальших подій, згодом саме ці висновки стали основою теоретичного обґрунтування ідеї українського національного самовираження, а поширення історичних знань про минуле України — чи не найзначнішим його чинником.
Вивчення історії свого народу завжди відігравало й відіграє визначальну роль у вихованні масової національної самосвідомості. Воно завжди єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття палкої любові до Батьківщини, до її героїчного й водночас трагічного минулого, відроджувало в пам'яті народу образи видатних історичних діячів. Знайомство з історичним минулим України засвідчувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і власну, суверенну державу. Саме ця давність традицій, тривала історія, як правило, викликають у людей, почуття перспективи, віру, що сучасне, тяжке становище — це лише тимчасове явище. Історичні дослідження були також конче необхідними для того, щоб спростувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки це завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді процесів національного відродження у середовищі як українців, так і інших народів стояли історики.
Впадає у вічі, що інтерес до історії українського народу помітно посилюється наприкінці XVIII ст. Це явище спостерігається спочатку серед дворян-інтелігентів Лівобережжя, які особливо зацікавилися історією козаччини. Патріотичний потяг до свого минулого знайшов своє конкретне відображення в історичних розвідках кількох нащадків давніх старшинських родів, які після завершення царської служби і виходу у відставку присвятили себе справі дослідження та публікації історичних матеріалів. Це, передовсім, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» Петра Симоновського (1765 р.) «Собрание историческое» Степана Лукомського, «Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще" Олександра Рігельмана (1785—-1786 рр.), «История о Малой России» Михайла Антоновського (1799 р), «Записки о Малороссии» Якова Марковича (1798 р.) та інші історичні праці. За умов, коли Україна вже втратила свою незалежність і поволі втрачала останні залишки автономії, ці патріотичні твори мали величезне виховне значення. їх автори намагалися довести до читачів думку, що недоля українського народу, його пригноблення іноземними поневолювачами — явища тимчасові, що незабаром він знову стане вільним і могутнім.
Слід визнати, що деякі з цих новоявлених шанувальників вітчизняної історії керувалися не лише палкими патріотичними почуттями. На початку XIX ст. Імперська геральдична канцелярія («Герольдія») стала піддавати сумніву право деяких нащадків козацької старшини на дворянський статус. Це викликало хвилю справедливого обурення серед української шляхти. Зокрема, дворянство Чернігівської і Полтавської губерній навіть звернулося до російського царя з петиціями, підсилюючи свої претензії на дворянство історичними доказами: грамотами польських королів, договорами українських гетьманів з Москвою, в яких, на їхню думку, ще з кінця XVI ст. за козацькою старшиною визнавалися всі права, які мала польська шляхта.
Так на ґрунті станових дворянських інтересів фактично виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції і всі свої домагання базує на історично-правних доказах.
Цілком зрозуміло, що ця пошукова робота зрештою викликала підвищений інтерес до історії козацької доби. Найвідомішими дослідниками української козаччини були, зокрема, Роман Маркевич, Тимофій Калинеький, Василь Черниш, Василь Полетика, Федір Туманський та інші. Саме вони першими почали збирати історичні документи, щоб аргументовано довести давні традиції і високий становий статус своїх козацьких предків, а згодом стали авторами цікавих історичних праць, де документально підтверджувалося їх шляхетне походження.
Крім вищезгаданих творів істориків-аматорів, у першій половині XIX ст. привертає до себе увагу чотиритомна праця «История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству» відомого українського історика Дмитра Бантиш-Каменського. При написанні цього ґрунтовного історичного дослідження вперше було використано поряд із літописними й архівні джерела. Це дослідження приваблювало українську знать не лише своїм професіоналізмом, а й власним тлумаченням українського минулого. Відданий цареві чиновник Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на своє героїчне минуле, українці є лише відгалуженням російського народу, а возз'єднання України з Росією — найвизначніша подія їхньої спільної історії. Така інтерпретація історичних подій влаштовувала багатьох українських дворян, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність й водночас засвідчувати відданість цареві, могутній Російській державі та російській нації.
Зовсім інший зміст і характер мала п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Маркевича, видана в Москві в 1842—1843 рр. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця була пронизана глибоким українським патріотизмом, рішуче й виразно обстоювала правомірність державної незалежності України. В ній відомий український історик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії. Він уперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активний опір рядових козаків і селян. Позитивно оцінюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, В. Хмельницького, Маркевич водночас виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу тогочасним офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які взагалі заперечували факт існування українського народу й повністю ігнорували його національні інтереси.
Визначне місце у вітчизняній історіографії цього періоду, безумовно, займала «Історія Русів», яка остаточно склалася, а можливо, доповнювалася в той час, коли в середовищі української інтелігенції поступово зміцнювалося раніше сформоване приховане прагнення до відродження своєї держави, глибше усвідомлювалися національні відмінності між українським та російським народами.
«Історія Русів», яку Н. Полонська-Василенко оцінила як блискучий політичний трактат, містила в собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й патріотизму. Вже перші дослідники цього неперевершеного памфлету вважали її справді народною історичною думкою, а О. Оглоблин називав її «вічною книгою незалежності українського народу».
Справді важко відшукати в історії України твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського народу й водночас так приховувався від нього владними структурами.
Минуло майже 170 років від першої згадки про що книгу (близько 1828 р.), але й сьогодні її поява залишається такою ж таємницею, як і на початку XIX ст. Сотні дослідників за цей час намагалися розкрити її, проте й автор твору, і дата його написання та обставини виходу в світ досі залишаються невідомими.
Автор «Історії Русів», очевидно з політичних міркувань, прикрився ім'ям відомого культурного і громадського діяча, архієпископа білоруського Григорія (в чернецтві Георгія) Кониського. Вчені (М. Максимович, О. Лазаревський, М. Драгоманов, Д. Дорошенко, М. Грушевський, М. Горбань, А. Єршов, М. Петровський та ін.) висували різні гіпотези щодо його особи. У своїх здогадках вони обмежувалися здебільшого такими представниками української дворянської еліти, як Григорій Полетика, його син Василь, О. Лобисевич, О. Безбородько, М. Рєпін, О. Лукашевич. Проте жодна із запропонованих версій не мала переконливих доказів. Єдине, що вдалося майже достовірно встановити, це те, що автор «Історії Русів» жив на Чернігівщині, ймовірно, на Новгород-Сіверщині й, очевидно, належав до місцевого патріотичного гуртка. Ось чому серед згаданих авторів «Історії Русів» останнім з'являється ім'я члена цього гуртка Архипа Худорби. Цю версію підтримують сучасні дослідники цієї проблеми О. Оглоблин та В. Шевчук.
Не спромоглися історики встановити й точну дату написання «Історії Русів». Спочатку ішлося про кінець XVIII ст., але сучасні дослідження свідчать, що вона з'явилася скоріше в першій чверті XIX ст. Починаючи з 1828 р., коли вперше була виявлена книга, вона таємно розповсюджувалася в списках і лише 1846 р. її видав у Москві відомий український історик О. Бодянський.
Що ж викликало такий величезний інтерес до цього твору в українському (та й не тільки в українському) суспільстві? І чому саме «Історія Русів» уславилася як найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст.?
За своєю суттю «Історія Русів» була переважно не науковим історичним дослідженням, а блискучим політичним трактатом, утіленим в історичну форму. Основною думкою твору була ідея культурного, морального й історичного права будь-якого народу, у тому числі й українського, на самостійний державно-політичний розвиток. Ця ідея червоною ниткою проходить через увесь зміст книги.
Огляд вітчизняної історії автор починає з найдавніших часів, при цьому акцентуючи увагу на питанні автохтонності українського народу. Княжі часи він вважає прямим початком самостійної української державності. Зокрема, анонімний автор наголошує, що Київська Русь — це державне утворення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія. Але через внутрішні незгоди та мон-голо-татарську навалу Україна (Русь) втратила свою державну самостійність і була завойована чужинцями.
Змальовуючи таким чином українську історію, автор зосередив головну увагу на боротьбі рідного народу проти чужоземного поневолення. Найбільш повно і яскраво ним у цьому контексті описуються історичні події козаччини, Хмельниччини та гетьманщини.
Центральною постаттю серед керівників українського національно-визвольного руху в «Історії Русів» виступає Богдан Хмельницький, головною заслугою якого, на думку автора, є визволення України і повернення їй втраченої колись незалежності. Аналогічно трактується й укладена за ініціативою Б. Хмельницького Переяславська угода 1654 р.: вона закріпила союз двох близьких за походженням і вірою народів, покликаний уберегти обидві держави — Українську і Московську — від зовнішніх ворогів (Туреччини і Польщі).
Подальша трагедія українського народу та його державності, на думку автора, була пов'язана не з укладенням союзу з Москвою, а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями, їх зрадництвом по відношенню до Б. Хмельницького, його наступників та України в цілому.
Як бачимо, автор «Історії Русів» ставив за мету захистити право українського народу на свого національну свободу і самобутність, національну державу. Як цілком справедливо зазначає сучасний український історик
В. Крижанівський, за умов занепаду національно-державного життя в Україні на зламі XVIII—XIX ст. «Історія Русів», як і славетна «Енеїда» І. Котляревського, була ніби посланням Божим багатостраждальному українському народові, покликаним будити його національну свідомість, енергію, прагнення до відродження державницьких традицій. Справді, роль «Історії Русів» у пробудженні національної свідомості українців була величезною. Саме на її головних засадах, на ідеях державності України формувалися нові покоління патріотів українського народу, виховувалися в народній свідомості почуття історичної гідності та пошани до свого героїчного минулого. Тому цілком закономірно, що саме з появою «Історії Русів» вивчення історії України швидко набуло чітко вираженого ідеологічного й політичного спрямування і стало одним із провідних чинників національно-державного відродження України.
Іншою, не менш важливою формою діяльності молодої української інтелігенції було вивчення й популяризація народного фольклору. Саме народний фольклор, на думку молодих інтелектуалів, і був чистим, невичерпним джерелом самобутньої, повнокровної національної культури. Тому чимало шанувальників народних традицій на початку XIX ст. ходило по селах, розшукувало, збирало й згодом друкувало перлини народної мудрості.
Так, в 1819 р. після величезної пошукової роботи князь Микола Цертелєв надрукував першу збірку українських історичних дум. Як справедливо зазначав один із відомих українських істориків Дмитро Дорошенко, ця збірка мала таке саме значення для пробудження національного почуття серед українців, як видання Вуком Караджичем сербських юнацьких пісень для південних слов'ян або опублікування Краледворського рукопису для чехів. У передмові до неї грузин за походженням, великий гуманіст Цертелєв наголошував, що робить надзвичайно важливу і патріотичну справу, що в збірниках українських пісень видно «поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадності сусідніх народів».
Таким же глибоким почуттям патріотизму перейняте перше видання ліричних народних пісень (1827 р.), підготовлене професором Московського, а згодом першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем. Передмова Максимовича до цієї збірки звучить як літературний маніфест, як прапор, на якому було написане магічне для тих часів слово: «народність». Збірка М. Максимовича викликала величезний інтерес у літературних колах і не випадково з часом дослідники назвали її «золотою книгою українознавства».
Значний вклад у вивчення та поширення народного фольклору внесли також видатні дослідники української старовини М. Костомаров, О. Бодянський, І. Срезневський та інші представники демократичної української інтелігенції. Завдяки їхній невтомній пошуковій праці народна творчість, що до того часу перебувала в забутті, за висловом І. Крип'якевича, несподівано виринула як найвищий тип мистецтва, що мав стати зразком для нового письменства. І це, наголошував Крип'якевич, була поезія саме українського народу, того мужицького народу, до якого панство сусідніх народів ставилося з таким презирством.
Українська пісня, дума, казка, переказ захоплюють передову молодь, вона намагається самостійно й з перших вуст робити записи українського фольклору і знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками.
Слід зазначити, що така, на перший погляд, далека від політики культурницька діяльність не тільки сприяла відродженню національної самосвідомості мас, а й впливала на формування суспільної свідомості самої інтелігенції. В повсякденному житті українського села молоді дослідники народних традицій поступово стали помічати не лише характерні риси побуту, колоритні обряди та звичаї. Тут вони віч-на-віч стикалися з немилосердним поміщицьким визиском селян й урешті-решт доходили висновку, що треба щось негайно робити, аби допомогти пригнобленому українському селянству.
Поряд із фольклором, іншим, не менш важливим, чинником відродження національної свідомості була мова — один із головних компонентів кожної нації. Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра, зробити його мертвим. Але, як зазначає О. Субтельний, функція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою. Адже мова найефективніше встановлює «природні» межі нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Мова — не тільки засіб спілкування, вона також дає змогу представникам однієї нації розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.
Саме народна мова, на думку М. Грушевського, повернула українську літературу й інтелігенцію обличчям до народу, навчила цінувати й поважати не лише себе, а й її носія, стала засобом їхнього взаємного зближення. Саме мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок інтелігенції з народом, відкривши прямий шлях до народної душі, до спілкування з нею.
Зрозуміло, що в порівнянні з такими престижними і розвиненими мовами, як французька, німецька, російська, розмовна мова неосвічених українських селян у XIX ст. здавалася грубою, примітивною і обмеженою. Вона використовувалася новим українським панством лише для обговорення господарських питань із власними селянами. Тому в середовищі освічених людей панувала думка: чи доцільно підносити селянську говірку до рівня літературної мови, тим більше, що багато хто з дослідників вважав українську мову лише діалектом російської.
Проте, незважаючи на серйозні труднощі й перепони, окремі українські літератори, хоча б у вигляді курйозних літературних експериментів, почали робити спроби культивувати й підносити народну мову. Переконливим прикладом таких новаторських спроб була «Енеїда» Івана Котляревського — перший український твір, написаний мовою селян і міщан. Публікація «Енеїди» в 1798 р. знаменувала початок нової ери національного письменства — появу української мови як літературної, а також народження сучасної української літератури.
«Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском. У ній Котляревський під перелицьованими образами античних героїв староримської поеми Вергілія відобразив сучасну йому Україну, прославив її минуле, підкреслив святий обов'язок українства вірно служити суспільству, громаді.
Поява «Енеїди» викликала жваві дискусії в літературних і наукових колах, зокрема серед учених-мовознавців, сприяла активізації боротьби за право української літературної мови на існування. Під її впливом філолог Олексій Павловський склав і видав у 1818 р. граматику, в якій дав перший опис живої української мови, з додатком цінного українсько-російського словника на 1130 слів. На запитання російських філологів, чи доцільно зберігати різні говірки, яких у всякій мові багато, чи позбутися їх, Павловський відповів, що треба не тільки зберігати, а й вивчати різні «говірки». Він же першим спробував обґрунтувати й практично застосувати фонетичні принципи українського правопису, унормувати українську літературну мову й тим самим заклав основи для її наукового вивчення.
Справа, яку започаткував І. Котляревський своєю «Енеїдою», була продовжена, розширена й поглиблена так званими «харківськими романтиками» — студентами Харківського університету (Л. Метлинським, Л. Боровиковським, О. Корсунем та ін.), які в 20—40-х, роках XIX ст. створили літературне об'єднання. У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших, самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. З цим вони пов'язували також свої сподівання на відновлення автономного суспільно-політичного устрою України чи, принаймні, збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури українського народу.
Ідейним наставником «харківських романтиків» був професор (пізніше ректор) Харківського університету Григорій Квітка-Основ'яненко, який своїми працями переконливо довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросійські повісті», видані в Харкові 1834 р., мали величезний успіх серед освіченої громадськості, яка назвала їх автора батьком української прози. '
Згодом літературні новації Г. Квітки-Основ'яненка були активно підтримані чудовими віршами і баладами Петра Гулака-Артемовського, байками і лірикою Євгена Гребінки, романтичними поемами Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського. Своїми творами вони значно збагатили молоду українську літературу.
Завдяки «харківським романтикам» літературна творчість в Україні значно активізувалася. Водночас слід зазначити, що в їхніх літературних творах ще не відчувалося широкого обґрунтування української національної ідеї. Захоплюючись романтизмом, молоді харків'яни були ще дуже далекими під політичних, соціальних проблем тогочасного українського суспільства.
Як бачимо, українське національне відродження на своєму початковому етапі мало в основному історичне, фольклорне і літературне спрямування. Молода прогресивна інтелігенція всіляко намагалася відшукати втрачений раніше зв'язок з простим народом і знайшла його, насамперед, у вивченні народного життя та побуту. Поряд з етнографічними та літературними дослідженнями здійснювалися також історичні розвідки, започатковані представниками освіченого дворянства. Але потрібен був ще тривалий час, щоб надбання попередніх поколінь українського народу органічно вписалися в новий світогляд. Згодом постало й чергове завдання: як поліпшити тяжке життя самого творця цих цінностей — простого народу.
Поштовхом до цієї важливої роботи стали безпосередні контакти молодих інтелектуалів із народними масами, а також демократичні ідеї, що проникали в Україну із Заходу. Тому передові діячі українського суспільства на наступних етапах національного відродження мали поступово перейти від вирішення культурницьких завдань до практичної реалізації соціальних і політичних програм. Цю надзвичайно важливу місію здійснили представники наступного покоління українського національно-визвольного руху, які прийшли на зміну першопрохідцям-романтикам.
Питання української державності в суспільно-політичному русі. Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення починають висувати суспільно-політичні вимоги. Головними з них були ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.
Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х років XIX ст. такої постаті, як Т. Шевченко, фактично завершує формування української народної літератури, знаменує початок нового — соціально-політичного етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Для українського відродження, зазначає М. Грушевський, швидка поява (всього через 40 років після перших кроків народження народної літератури) такого геніального поета, як Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребувала ніяких рекомендацій для свого повноцінного існування і розвитку. Багатогранний талант Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, а й українському відродженню в цілому.
Як відомо, в радянській літературі при характеристиці Т. Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях радянських шевченкознавців замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступає як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави.
Українські дослідники творчості Шевченка підкреслювали насамперед його національно-політичні погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Кобзар», «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Великого Кобзаря, де він ще романтично тужить за минулим, просякнуті активним революційним романтизмом. Найбільша трагедія українського народу, на думку Т. Шевченка, полягала не в тому, що він потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з тією неволею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «приспати» себе. З позицій цього героїчного минулого він і закликав до боротьби за волю, визволення України.
Т. Шевченко активно виступав за возз'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, який вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян, як федераліст, який ненавидів централізм, як політичний радикал та республіканець, який був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.
Поезія Шевченка, за словами відомого українського політолога Ю. Охримовича, мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сформувала із темної етнографічної маси націю, розбила назавжди можливість існування українського руху як «южно-русского» провінціоналізму.
На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки». В 1846 р. гурток поступово оформився в нелегальне товариство, що дістало назву Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян вказували на його, характер. У ньому не було представників аристократії. Його членами були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — всього 12 осіб. Цілком природно, що такий склад гуртка відбився і на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича... ні князя, ні графа, ні герцога... ні пана, ні боярина, ні холопа...».
Організаторами Товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор Київського університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський та службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добро знаний в той час поет Тарас Шевченко. Останній, як відомо, критично ставився до поміркованої ідеології та програми Товариства, згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість Товариства очолювали М. Костомаров і П. Куліш. З Товариством підтримували зв'язки ще близько сотні симпатизуючих.
Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому», або «Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим.
Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких же незалежних держав, які б складали окремий штат або ділилися ще на декілька штатів. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цієї державної спілки.
В програмних документах Товариства різко засуджу валися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності усіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...» Козацтво мало стати тією суспільною силою, що поведе український народ до заможного і щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.
У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися і з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян — народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор із представників усіх племен» тощо.
Практична діяльність кирило-мефодіївців була багатогранною: вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах, інших навчальних закладах Києва.
Проте існувало Товариство недовго (близько 14 місяців). Внаслідок доносу студента Петрова його керівники і провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка, в якому цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника Товариства. Його віддали в солдати на 10 років й заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать».
Діяльність Кирило-Мефодіївського братства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча й невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил й ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.
Жорстока розправа російського самодержавства над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Але після смерті Миколи І й деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра II поступово відновлюється активність українських національно-демократичних сил.
Зокрема, після царської амністії 1855 р. повертаються із заслання керівники кирило-мефодіївців В. Білозерський, М. Костомаров, П Куліш, до яких згодом приєднується й Т. Шевченко. Місцем свого постійного мешкання й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петербург, де царський режим був дещо м'якший, ніж у провінції.
Так столиця Російської імперії фактично стає одним із головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження. Саме тут засновується так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала невелику кількість свідомих українців.
На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному руслі. Вони відмовилися від широких, неосяжних політичних планів та мрій, зосередивши головну увагу на актуальних, першочергових завданнях, що вимагали негайного вирішення. Одним із таких завдань було збереження і подальший розвиток молодої української національної культури.
З цією метою в Петербурзі з ініціативи П. Куліша громадівці налагоджують видавництво українських книжок. Тут, зокрема, друкуються антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марко Вовчок), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 р. в російській столиці завдяки зусиллям В. Білозерського починає виходити український щомісячник «Основа», засновниками якого були заможні українці Василь Тарнавський та Григорій Галаган. Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збуджувачем національної свідомості української інтелігенції, розпорошеної по всій Російській імперії.
В «Основі», зокрема, з'являється ряд статей, присвячених першочерговим ідеологічним питанням. Тут уперше друкується праця М. Костомарова про «дві руські народності», в якій автор намагався охарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінності від росіян, захищав самостійність української літератури. На сторінках «Основи» відомий український філолог Павло Житецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської концепції російського академіка М. Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не мають узагалі ніякого відношення. П. Житецький аргументовано спростовує погодінські постулати й обстоює думку про те, що Київська Русь була колискою не російського, а українського народу, що закладені в ті часи українські мовні та побутові традиції не переривалися, а розвивалися далі, що вони чітко простежуються в писемних джерелах XII—XIII ст.
Наслідуючи своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х років XIX ст. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. На відміну від кирило-мефодіївців, нова генерація української патріотичної інтелігенції чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому вона цілком свідомо, з конкретними цілями йшла в народ, щоб допомогти йому знайти вихід із того страхітливого становища, в якому він опинився.
Після скасування кріпацтва та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою починають виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції.
Певних програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали й публікували збірки усної народної творчості.
Однією з перших в Україні така громада з'являється в Київському університеті на базі таємного гуртка «Хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу.
Визнаним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму. Молодий ерудований фахівець був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикальної інтелігенції, спрямовані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне відродження.
Своєю головною метою «хлопомани» вважали ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Розпочати втілення в життя цих задумів вони вирішили насамперед з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села, щоб проводити просвітницьку роботу з селянством, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Зрештою, для декого з них ці подорожі за вершилися арештом і слідчою справою із загрозливим на той час формулюванням — «об устройстве коммунистического сообщества».
Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.
Наприкінці 1860 - на початку 1861 р, гурток „хлопоманів” з ініціативи його учасників припиняє своє існування і згодом трансформується в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени громади зосереджують свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській діяльності в недільних школах. Заохочені прикладом киян, інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Наслідуючи традиції «хлопоманів», члени громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, розвиваючи культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, котрі, на їхню думку, дійсно символізували заповітні прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.
Громадівський рух поступово міцнів, ставав більш організованим і цілеспрямованим. Із найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників було обрано раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу ввійшли такі видатні представники тогочасної української інтелігенції, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський, вірш якого «Ще не вмерла Україна», покладений на музику М. Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.
Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад викликала невдоволення російських правлячих кіл. З України до Петербурга постійно надходили повідомлення охранки, в яких наголошувалося, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас намагаються «прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і переваги свободи». «Височайше» затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти — сіяти в народі антиурядові ідеї», щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв так званим Валуєвським циркуляром (липень 1863 р) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Зразу після цього громади було розпущено, а багатьох їх членів заслано.
Після незначного послаблення імперської цензури, на початку 70-х років, громадівці знову починають відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві утворюється так звана «Стара Громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін. Таку назву організація прибрала для того, щоб відрізнятися від нових, студентських громад. У «Старій Громаді» переважали високоосвічені люди, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично об'єднала тогочасну українську інтелектуальну еліту, яка у своїй практичній роботі утримувалася від політичної діяльності, а віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.
Активність українофілів значно посилилась із заснуванням у 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої Громади» П. Куліш, М. Драгоманов, О. Кониський налагодили зв'язки з українцями в Галичині, поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені в Російській імперії.
Зростання національно-визвольного руху в Україні було не до вподоби царському самодержавству. Воно роз почало черговий наступ проти українського народу. В 1876 р. Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які дисципліни. Таким чином, Емським указом в Україні фактично повністю заборонялася українська мова. Загроза жорстокої розправи царату спричинила виникнення в середовищі українофілів значних розбіжностей щодо цілей, тактики й навіть основних засад, на яких тримався український національний рух. Зокрема, відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що надалі слід обмежитися лише культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, виступали за компроміс із самодержавством, вважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. На відміну від своїх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко та О. Кониський, за лишилися послідовними патріотами-українцями, намагалися звести до мінімуму російський вплив в Україні.
За умов фактичного організаційного розколу «Старої Громади», ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика і стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу. Практичне вирішення цих невідкладних і складних завдань взяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був Михайло Драгоманов.
Історик за фахом, М. Драгоманов був талановитим публіцистом і мав велику популярність як в Україні, так і в Росії. За своїми політичними поглядами він був послідовником кирило-мефодїївців, проповідував федералізм, пов'язуючи його з демократизмом західноєвропейського тилу. Саме М. Драгоманов як один із провідних ідеологів «Старої Громади» визначив її основні цілі: «в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». На його думку, українці ідеально відповідали політичним програмам, що органічно поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, як наголошував Драгоманов, справжній демократ має бути патріотом України, а щирий український патріот має обов'язково бути демократом.
У цілому з повагою ставлячись до марксизму, Драгоманов не сприймав у ньому ідеї класової боротьби, кінцевою метою якої проголошувалася диктатура пролетаріату, вважав будь-який централізм несумісним з демократизмом. Драгоманов нещадно викривав ворожу українському народові сутність польсько-шляхетського шовінізму. Він першим відкрито засудив тактику терору російських революційних народників.
Як засвідчив подальший розвиток подій, принципова позиція М. Драгоманова щодо суспільно-політичних проб лем не знайшла розуміння й підтримки серед діячів як українського національного, так і загальноросійського визвольного руху. Царизм всіляко цькував і переслідував цього небезпечного політичного «злочинця», який насмілився гостро критикувати й викривати реакційну політику Російської імперії, звинувачував його в «малоросійському сепаратизмі» й пропаганді соціалістичних ідей.
Звільнений в 1875 р з Київського університету, М. Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С. Подолинським та М. Павликом організував видання україномовного збірника "Громада", який нелегально переправлявся в Україну. В збірнику вони пропагували свою оригінальну концепцію так званого громадівського соціалізму, що базувався на ідеях західноєвропейських соціалістичних учень, народних традиціях суспільного життя в Україні та українській суспільно-політичній думці.
Ортодоксальний марксизм з його основним "державно-економічним напрямом", який фактично нівелював інтереси особи й нації видавці "Громади" не сприймали. Вони розглядали соціалізм як взаємопов’язані поняття і явища й були переконані в тому, що соціалістична доктрина лише тоді буде корисною народові, коли зважатиме на його національні особливості.
Погляди М. Драгоманова на національне питання були досить неоднозначні. Вони в своєму розвитку зазнали певної еволюції. Зокрема, у «старогромадівський» період Драгоманов дотримувався поглядів, близьких до так званих українсько-загальноросійських, сприймав українство як рух виключно літературно-культурний. Після Емського указу починають формуватися його національно-політичні по гляди. У працях «Пропащий час», «Переднє слово (до «Громади 1878 р.)»,, «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Історична Польща і великоруська демократія», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» він висловлюється за те, щоб перетворити українство на політичний рух, визнає необхідність розгортання політичної боротьби за національну незалежність і соціальне визволення українського народу.
Прикладом нового підходу М. Драгоманова до національного питання може слугувати довге замовчування статті «Пропащий час» (1877 р.), у якій він закликає пере глянути історичний досвід українсько-російських взаємин за останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись». Він доходить висновку, що «за ті часи, як Україна пристала до Московського царства... царська сваволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпатства», отже, «через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись тому добру, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться царями або схне, — а зле поливається, розростається».
Після такої відкритої, жорсткої критики антиукраїнської великодержавної політики російського самодержавства повернення М. Драгоманова на батьківщину стало не можливим. У 1886 р., через ідейні розходження з більш поміркованими громадівцями, він утратив їхню фінансову підтримку й змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя, очолюючи кафедру Софійського університету.
М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х років XIX ст. серед студентської молоді починають створюватися гуртки з чітко визначеним українським політичним спрямуванням. До них, зокрема, належав гурток «українських соціалістів-федералістів» (1883—1888 рр.), організований студентами петербурзьких вузів. У його програмі вису вались конкретні завдання боротьби проти русифікації України, за всебічний розвиток українського народу, утвердження «повної національної автономії України, само управи на демократичних основах».
З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на перше місце висувається національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич та ін.) вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Внаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами і українофілами відбувся розкол.
Наприкінці 80-х - на початку 90-х років під впливом перших марксистів в Україні М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникають марксистські гуртки. В 1891 р. у Києві створюється Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідам за російськими також перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західно європейської соціал-демократії поступово схиляється до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які продовжували культурницьку діяльність в українських "старих" громадах. Радикально налаштовані члени громади 70-80-х років, об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувались пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. «Молоді громадівці» намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, в кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в федеративній Російській державі.
Незважаючи на вкрай несприятливі умови, в яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька русифікація краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме цією новою генерацією українських патріотичних сил і закладалося міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі XIX—XX ст.
Розвиток національно-визвольних ідей на західно українських землях. У Західній Україні, що перебувала на початку XIX ст. під австрійським пануванням, на відміну від Східного та Центрального регіонів, національну інтелігенцію репрезентувало не українське дворянство чи міщанство, а переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, яка мала в той час право на здобуття вищої освіти. Проте духовенство намагалося вживати як у школі, так і в письменстві так звану штучну книжну мову, що була справжньою мішаниною церковнослов'янських, польських, російських і українських слів. Представники духовенства свідомо уникали вживання народної мови, вважаючи її надто низькою та грубою для літератури. Тому в Галичині фактично панувала польська культура, яку активно підтримували уніатські священики.
Все ж ідеї національно відродження починають поступово утверджуватися й у західноукраїнських землях. З часом і тут з'являються передові люди, які починають відкрито ставати на захист українських національних інтересів. їх поява була тісно пов'язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього гуртка, заснованого в 20—30-х роках Х1Х ст. Його учасники цікавилися вітчизняною історією, життям народу, його мовою, народним фольклором. Серед них особливо виділявся Іван Могильницький, який у своїх «Граматиці» та «Відомісті о руським язиці» переконливо доводив, що українська мова є окремою, реально існуючою східнослов'янською мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях.
Керівник гуртка єпископ М. Левицький звернувся до губернатора Галичини з проханням ввести в місцевих школах викладання українською мовою. Але ця пропозиція була відхилена, а на Левицького до Відня і Риму посипалися доноси, де він обвинувачувався як носій роз брату між народами заради москвофільства.
Однак, свідомо ставши на національний ґрунт, члени перемишльського гуртка в цілому продовжували дотримуватися застарілих мовних традицій, намагаючись «очищати» народну мову й наближати її до старої книжної. Все ж їхня діяльність пробудила інтерес передових діячів до національної мови не тільки на Галичині, а й в інших західноукраїнських землях. Зокрема, патріотично налаштовані представники духовенства пізніше з'являються на Закарпатті (ї. Базилович, М. Лучкай) та Буковині (І. Велігорський).
Та справжнє українське національне відродження в Західній Україні починається в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які в цей час активно поширювалися серед чехів і поляків, Цьому сприяло також знайомство галицької молоді з кращими творами нової української літератури, етнографічними та історичними виданнями, що з'явилися на українських землях, які входили до складу Російської імперії.
Справжніми заспівувачами національного самоусвідомлення в Західній Україні стали вихованці львівської духовної семінарії, учасники гуртка «Руська трійця» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ще в шкільні роки вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Росії розгорнули активну роботу по формуванню патріотичного національного руху в Галичині. Засновники «Трійці» вважали своїм головним завданням за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти йому усвідомити «гідність свою і свою силу». Тим самим вони прагнули підтримати й продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України.
Душею і головним ідейним натхненником гуртка був, безперечно, Маркіян Шашкевич, про якого Іван Франко писав: «Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві так і в житті». В 1833 р, М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував широко відому оду «Голос галичан». Водночас він готує до друку збірник "Зоря", який містив народні пісні, життєпис Бог дана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Проте цензура заборонила публікацію цього збірника.
Найбільшим досягненням «Руської трійці» було видання у 1837 р. в Будапешті альманаху «Русалка Дністрова», який фактично став першою заявкою західних українців про своє існування, свою національну гідність. Враження, справлене альманахом на галицьке громадянство, Я.Головацький описав такими словами: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти».
Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького зі львівської семінарії «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була марною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині, її патріотичні ідеї все більше оволодівали умами, запалювали серця молодих галичан.
У 1848 р. в Австрії під впливом революційних подій в Парижі вибухнула революція, в ході якої у Львові формується Головна Руська Рада. Вона виступила з декларацією національної єдності українського народу на всіх заселених ним територіях, як в Австро-Угорщині, так і в Росії. Головна Руська Рада очолила політичне керівництво українським національним рухом в Галичині, почала видавати свій друкований орган - газету «Зоря Галицька» й звернулася до австрійського уряду з конкретними політичними й культурними вимогами українського народу.
Водночас Собор руських учених у Львові вирішував питання про можливість і необхідність використання на галицьких землях української мови. Зокрема, в доповіді Якова Головацького наголошувалося, що українська мова є єдиною і спільною мовою як у Західній, так і в Східній Україні, вона є мовою одного народу, насильницьки розділеного державними кордонами двох імперій. Тому граматика української літературної мови та її абетка мають бути спільними на всій території України.
Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький.
Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важливе значення для населення західноукраїнських земель. Головним її здобутком, безумовно, стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, підвищення рівня їхньої національної самосвідомості. Водночас придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю.
Внаслідок цього значна частина старшої за віком інтелігенції почала схилятися від культурного москвофільства до москвофільства політичного Ряд відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського на роду, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією. Серед них опинилися Я. Головацький, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. В 1866 р. орган українських консерваторів «Слово» заявив, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення.
Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 — на початку 1862 р. її заснували молоді письменники і громадські діячі В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї і продовжувачами традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині.
Великий вплив на народовців справляли «Кобзар" Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські видання. Прагнучи наблизитись до жили Наддніпрянської України, молодь жадібно ловила полум'я ні заклики Т. Шевченка, захоплювалася козацтвом, записувала народні пісні, впроваджувала в літературу народну мову та український правопис. Народовці заснували сім'ї друковані органи: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», в який активно співробітничали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі українські письменники.
Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини було створення в 1868 р. з ініціативи передової молоді культурно-просвітницького товариства «Просвіта». Кількість її прихильників неухильно зростала. Якщо на перших зборах «Просвіти» були присутні лише 64 члени, то протягом наступного десятиліття їх чисельність зросла до 800. Наприкінці XIX ст. в Західній Україні налічувалося вже 19 філій «Просвіти».
Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з Просвіти», літературно-наукові альманахи, «Народний календар». Воно організовувало вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шевченку, театральні вистави, лекції з історії, літератури, економіки тощо.
Утвердившись в Галичині, народовський рух поступово поширився і на Буковину, започаткувавши там процеси національного відродження Провідною ланкою виховання національно свідомої інтелігенції в цих українських землях стала заснована при новоствореному Чернівецькому університеті (1875 р.) кафедра української філології, яку очолив народовець Г. Онишкевич. Утворене в Чернівцях товариство «Руська бесіда» (1869 р.), що перебувало спочатку в руках москвофілів, у 1884 р. опанували народовці, надавши йому спрямування галицької «Просвіти». На ниві українського національного відродження тогочасної Буковини активно діяли Ю. Федькович, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, С. Смаль-Стоцький та інші відомі письменники й науковці.
Особливе значення для подальшої консолідації українського національно-визвольного руху й самоусвідомлення українців мало зближення і єднання літературних та наукових сил Наддніпрянської України і Галичини. Так, з ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова, за активної підтримки західноукраїнських народовців у 1873 р. у Львові було засноване Літературне товариство ім. Шевченка (з 1892 р. — Наукове товариство ім. Шевченка — НТШ). Товариство ставило своєю метою об'єднати зусилля всіх провідних наукових сил українських земель.
У 1897 р. Наукове товариство ім. Шевченка очолив видатний український історик Михайло Грушевський. Він реформував НТШ на зразок національних академій, ініціював багатопрофільну наукову роботу його секцій, організував величезну за обсягом видавничу діяльність. У Товаристві активно працювали такі відомі українські вчені та письменники, як С. Томашівський, О. Томашівський, І Крип'якевич, І. Франко, О. Барвінський, В. Гнатюк та ін. НТШ видавало свої «Записки» (з 1892 по 1939р.
вийшло 155 томів), «Хроніку», збірки матеріалів окремих; секцій.
Поступово зміцнивши свої культурницькі позиці, народовці на рубежі 70—80-х років почали активно відтісняти москвофілів і в царині політичної діяльності Важливим етапом цієї роботи стало видання політичних часописів «Батьківщина», «Діло» та літературно-наукового часопису «Зоря». Провідну роль у їх становленні відправ відомий громадський діяч В. Барвінський. За його ініціативою у Львові в 1880 р. було проведено всенародне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу поєднання народовського руху з широкими народними масами.
На початку 80-х років народовці створили свій керівний політичний орган — «Народну Раду», яку очолив Ю. Романчук. Восени 1885 р. вона видала першу відозву до русинів Галичини і статут. У ньому проголошувалася мета організації: «розвій руської народності як самостійної народності слов'янської, окремої від польської і російської, оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх політичних, культурних, су спільних і економічних відносинах». Як бачимо, «Народна Рада» фактично ставила перед собою завдання продовжити справу Головної Руської Ради 1848 р., домагаючись автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.
Водночас у Галичині зростає вплив радикальних ідей М. Драгоманова, який закликав галицьку молодь рішуче позбавитися консервативних поглядів лідерів старшого покоління та якомога активніше й наполегливіше збільшувати свій інтелектуальний потенціал, знайомлячись з кращими творами європейської та російської культури і наукової думки. Драгоманов вважав, що молоде покоління борців має присвятити себе служінню пригнобленим масам, причому не лише словом, а й конкретними практичними справами. Його полум'яні заклики глибоко запали в серця молодих патріотів, які на відміну від москвофілів і народовців уперто шукали свій власний шлях боротьби за інтереси трудящих мас. Найбільш обдарованими, енергійними й послідовними серед них були Іван Франко та Михайло Павлик. Саме вони й очолили згодом справжнє інтелектуальне та ідеологічне повстання проти консервативних і догматичних сил, які панували на той час в українському національно-патріотичному русі Галичини.
Слідом за Драгомановим Франко та Павлик про повідували в часописах «Громадський друг», «Молот», які вони видавали, ідею піднесення політичної свідомості селянських мас як однієї з вирішальних передумов національного і соціального відродження. Не менш важливу роль у цій справі відіграла газета «Діло», яка почала виходити у Львові з 1880 р.
Таким чином, під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху в Наддніпрянській Україні в 70—80 роках XIX ст. на західноукраїнських землях у середовищі молодої галицької інтелігенції поступово формуються національно-патріотичні сили, які ставлять за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюють себе органічною, невід'ємною частиною єдиного українського народу. Внаслідок цих процесів етнічна маса поступово перетворюється в національно свідому цілісність, спроможну боротися за свою власну національну державу.
Рекомендована література
Багалій Д. Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці. Харків, 1925.
Грушевський М. Про українську мову і українську школу. Київ, 1991.
Драгомтш М. Я. Вибране. Київ, 1991.
Зайцеа /1, Жити Тараса Шевченка. Київ, 1994
Іванова Р, П.Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. Київ, 1971
Історія Русів. Київ, 1991
Кирило-Мефодіївське товариство: 36 документів: У 3 т. Київ, 1990.
Кондратюк К. Нариси з історії українського національно-визвольного руху Х1Х століття. Тернопіль, 1993.
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. Киев, 1990.
Молчанов В. Державницька думка Михайла Драгоманова. Київ, 1994.
Общественно-политическое движения на Украине: Сб. документов: В 2 т. Киев, 1963—1964.
Пінчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров. Київ, 1992.
«Русалка Дністрова»: Документи і матеріали. Київ, 1989.
«Руська трійця» в історії суспільно політичного руху і культури України. Київ, 1987.
Т. Шевченко і українська національна культура: Матеріали наук, симпозіуму. Львів, 1990.
Українська ідея. Перші речники. Київ, 1994.
Федченко П. Михайло Драгоманов. Київ, 1991.
Шевченко Т. Г. Документи та матеріали до біографії (1814—1861). Київ, 1975.
Шип Н. Интеллигенция на Украине (ХГХ век.). Киев, 1991.
Лекція№9
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1004; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!