Українська державність у литовсько-польську добу
• Передумови «тихої» експансії Литви на українських землях • Політика литовських правителів в Україні • Входження українських земель до складу Речі Посполитої
Передумови «тихої» експансії Литви на українських землях.
У першій половині XIV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей, пов'язаних з постійними боярськими інтригами, напруженою, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство, яке протягом 100 років було єдиною надійною опорою української державності і прямим спадкоємцем державницьких традицій Київської Русі, починає поступово занепадати. Цією обставиною, а також хронічними чварами у Золотій Орді негайно скористалися іноземні загарбники. Під їхніми ударами перше українське королівство припинило своє існування, а галицькі і волинські землі внаслідок вакууму влади, що утворився після загибелі останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II, стали легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.
В Галичину вторглися польські та угорські війська. Литовці утвердилися на Волині й також намагалися заволодіти Галичиною. Після довгої та виснажливої боротьби, під час якої галицькі землі не раз переходили з одних рук до інших, у 1387 р. вони, нарешті, були остаточно захоплені Польщею. Ще раніше, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині XIV ст. Буковиною заволоділо щойно утворене Молдавське князівство. Внаслідок цих іноземних експансій галицько-волинський державно-політичний центр переживає період глибокої кризи і занепаду.
|
|
|
Іншим важливим державно-політичним осередком на території Південно-Західної Русі, як відомо, залишався Київ. Після розпаду Київської Русі він, разом із прилеглими територіями, став називатися «Руською землею» (у вузькому значенні слова), яка за розмірами не поступалася іншим князівствам. Ця «Руська земля» залишалася великою принадою для інших князів. Адже той, хто володів Києвом, міг не тільки пишатися престижем правителя «матері міст руських», а й претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві перебував митрополит і розташовувалися головні храми і монастирі, він залишався якщо не політичним, то, принаймні, культурним і релігійним центром усієї Русі.
Проте переваги Києва були водночас і його нещастям. Він став об'єктом постійної боротьби і чвар між князями. За підрахунками відомого українського історика С. Томашівського, протягом 100 років (з 1146 по 1246 р.) у Києві правило 24 князі, було зафіксовано 47 змін влади.
При цьому один із князів (Рюрик Ростиславич із Чернігова) сім разів обіймав престол, п'ятеро — правили по три рази кожен, а восьмеро — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше одного року кожне.
|
|
|
Ця безперервна, запекла боротьба за владу, а згодом і розорення Київської землі монголо-татарськими ордами, безумовно, великою мірою послаблювали Київське князівство, не давали можливості розвиватися процесам державотворення. Наприкінці XII — на початку XIII ст. воно поступово втрачає свої багаті державницькі традиції і поступається першістю Галицько-Волинській державі.
Цією тимчасовою слабкістю Києва швидко скористалася Литва, яка в числі перших почала здійснювати свої експансіоністські претензії і задуми щодо українських земель.
У зв'язку з цим виникає цілком логічне питання — коли і як саме литовські племена, котрі ще до середини XIII ст. жили родовим ладом і навіть не мріяли про свою власну політичну організацію, змогли об'єднатися в єдину, безперечно сильну у військовому відношенні державу? Що спонукало ці відсталі язичницькі племена такими швидкими темпами пройти етап консолідації і формування своєї держави, на який інші народи витрачають цілі століття?
Головною причиною прискорення процесів державотворення у литовці» була їхня напружена боротьба проти німецьких хрестоносців Тевтонського ордену, що виник на прибалтійських землях і намагався підкорити своїй владі місцеві племена. В ході цієї війни серед литовських князів провідну роль почав відігравати один із аукштайтських «старших» князів Міндовг. Саме він, прагнучи до об'єднання литовських земель, зумів підкорити інших князів, захопивши в свої руки території по верхній течії Німану. Деякі князі, переможені Міндовгом, визнали його владу і залишились княжити у своїх володіннях, але вже як васали. Таким чином, Міндовг стає великим князем, а близько 1240 р. завершується заключний етап утворення нової держави — Великого князівства Литовського, до складу якого ввійшли Аукштайтія, Жемайтія, частина Ятвягії та Західної Русі.
|
|
|
З метою консолідації сил для боротьби з німецькими лицарями великий князь литовський Міндовг 1255 р. уклав союз з володарем Галицько-Волинської держави Данилом Галицьким, скріпивши його одруженням своєї дочки з молодшим сином Данила Шварном. Спираючись на цей союз, Міндовг зумів розбити лицарів Тевтонського і Лівонського орденів поблизу о. Дурбе (1260 р.). Політика згуртування і консолідації сил, яку проводив Міндовг, схиляла на бік Литви населення Київщини, Чернігівщини й інших давньоруських князівств, що перебували в умовах постійної ординської загрози.
|
|
|
Інтенсивне зростання Литовської держави починається за часів правління великого князя Гедиміна. Спочатку добре подбавши про зміцнення тилів, він почав невпинно розширювати свої володіння. Цьому великою мірою сприяло те, що литовці в процесі боротьби з хрестоносцями і меченосцями зуміли піднести на високий рівень військову справу. В Литовській державі було незаперечним правилом: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто не виконує цю військову повинність, той позбавляється землі. Це правило поширювалося на всі верстви литовського суспільства - від великого князя до селянина. Ось чому Литва мана на той час велике, добре озброєне і організоване військо.
За часів правління Гедиміна (1316 -1341 рр.) до Литовської держави спочатку були приєднані білоруські землі. Після смерті князя його син Ольгерд, який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія на Україну. Вона полегшувалася тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека у 1357 р. переживала період феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. Скориставшися сприятливою ситуацією, Ольгерд у 1355—1356 рр. поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р. захопив Київ і всю Київську землю.
Слід зазначити, що литовці здобули Київське князівство головним чином завдяки «тихій експансії», майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Литовські завойовники викликали до себе симпатії передусім тим, що вели боротьбу з монголо-татарами і були могутніми спільниками українців у боротьбі з Золотою Ордою. Литва, володіючи значними військовими силами, відкривала перед Україною можливість визволення від Орди, а це було головним, життєво важливим завданням українського народу. У вирішальній битві між литовцями і ординцями, яка відбулася в 1363 р. на Синіх Водах (р. Синюха — притока Південного Бугу, або р. Снивода, що на Вінниччині), брали участь також загони українських селян і міщан. Спільними зусиллями литовців і українців у цій битві було вщент розгромлене сильне золотоординське військо трьох ханів-братів Хачибея, Котлубуга, Дмитра.
«В сие лето, — говориться в українському, так званому Густинському літописі XVII ст., — Ольгерд победи трех царков татарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от ІІодоля изгна власть татарскую...» Внаслідок переможної синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля, і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди. Таким чином, битва на Синіх Водах була фактично попередницею загальновідомої Куликовської битви 1380 р., її генеральною репетицією.
Політика литовських правителів в Україні. Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили ^.неабияку політичну мудрість. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», — постійно наголошували литовські правителі. Вони здобули собі довір'я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобуття в усіх сферах життя.
Литовці беруть па озброєння українську військову організацію, систему будівництва фортець, валів, вивчають і засвоюють досвід роботи адміністрації, ведення господарства. «Руська правда», як відомо, у Великому князівстві Литовському, як і в Київській Русі, стає головним джерелом права. В державній практиці продовжують зберігатися давньоруські терміни — «тіун», «намісник», «ключник» тощо.
Провідну роль у Литовській державі поступово починає відігравати й староруська мова, що містила в собі елементи української і білоруської мов і вживалася в князівствах України-Руси в XI—XIII ст. Саме ця староруська мова стає офіційною, державною мовою Великого князівства Литовського. Навіть у Жмуді, яка вирізнялася серед корінних литовських земель особливим консерватизмом, документи писалися руською мовою. Чому литовці так шанобливо поставилися до чужої для них староруської мови? Це пояснюється насамперед тим, що споконвічні етнічні литовські землі після завоювання Білорусі і України у складі Великого князівства Литовського становили лише десяту частину його території. Тому цілком зрозуміло, що для переважної більшості населення Литовської держави саме руська мова була рідною.
Панівною і загальнодержавною у Великому князівстві Литовському стає поступово і православна віра. Литовці, як відомо, до приєднання білоруських і українських земель були язичниками і сповідували так звану поганську віру. Проте згодом литовські правителі (Любарт, Ольгерд, сини останнього), зрозумівши необхідність введення православ'я як офіційної державної ідеології, що звеличує князівську владу і робить її в очах народу божественною, починають сповідувати православну віру. Пізніше православним стає майже все населення Литовської держави. Наприкінці XV ст. лише Трокська та Жмудська землі залишалися вірними давнім язичницьким традиціям.
Литовці, які після завоювання білоруських і українських земель залишилися тут жити разом з місцевим руським населенням, поступово засвоювали його кращі культурні надбання, народні звичаї. Як наслідок, через одне-два покоління вони асимілювалися русичами настільки, що мало чим відрізнялися від місцевих жителів. На думку М. Грушевського, з часом литовці «самі забували, що вони не українці, а литвини, і люди того не пам'ятали й уважали їх за своїх».
Приєднання в другій половині XIV ст. більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського не викликало спочатку будь-яких помітних змін в їхньому політико-адміністративному устрої. Зокрема, як і раніше, продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська та Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичними кордонами колишніх «удільних» князівств Давньоруської держави. Аналогічна ситуація склалася й на Поділлі. Після входження його до складу Литви тут сформувався уділ литовських князів Каріотовичів. У Чернігівській землі з приходом литовців до влади виникло декілька невеликих за своїми розмірами удільних володінь.
На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників — синів Коріата — Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда.
Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Водночас варто зазначити, що вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції та звичаї. Таке становище українських земель зумовлювалося, очевидно, тим, що великий князь литовський, як стверджує літопис, «увійшов у приязнь» з місцевими феодалами, закріплену традиційним давньоруським рядом. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем угодами зобов'язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно й неухильно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і боронити їх від татар, «виходу не давати почати».
Провідну роль серед руських земель з другої половини XXV і до початку 70-х років XV ст. знову починає відігравати Київське князівство, яке з приходом литовців і звільненням від іга Золотої Орди вступає в смугу певного державного відродження. Порівняно з так званим домонгольським періодом, межі тогочасної Київської землі навіть дещо розширилися — частково за рахунок приєднання до неї порубіжних округ сусідніх князівств, частково в результаті поступової колонізації південних степів. На південному заході Київська земля межувала з Поділлям та Волинню, на півночі до неї входив Мозир із повітом, а на сході — землі по ліпому березі Дніпра з містами Остер і Переяслав, На півдні сталого кордону не було, тут межі князівства губилися в глибинах Дикого Поля.
На північ від Росі Київська земля, незважаючи на постійні набіги кримських татар, була заселена і впорядкована. Під владою київського князя, крім стольного града Києва, перебували численні «київські пригороди»: Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Звенигород, Остер, Канів, Черкаси, Переяслав. Всі ці міста звалися «замками господарськими». Київський князь призначав у них своїх намісників-державців (або старост), котрі здійснювали керівництво не лише замком, а й навколишньою округою (повітом), яка «тягнула» до замку. Мешканці повіту, незалежно. від свого стану, у військовому, судовому й адміністративному відношеннях підпорядковувалися старості. Всі вони змушені були відбувати на користь князя повинності й сплачувати намісникові певну данину.
В другій половині XIV—XV ст. у Київському князівстві, як зазначають українські історики В. Смолій та О. Гуржій спостерігаються дві досить суперечливі тенденції розвитку суспільно-політичного процесу. З одного боку, Київська земля в 1362 р., після завоювання її литовським князем Ольгердом, втратила статус династичної спадщини Рюриковичів, а з іншого, незважаючи на залежність від Литви, вона продовжувала користуватися широкою автономією.
Дійсно, київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, фактично зберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої, судово-адміністративної, господарсько-фінансової, військової): йому підлягали старости, він командував військовими контингентами всіх повітів, до нього апелював суд намісників; він мав виключне право надання земельних володінь.
Про особливий, фактично незалежний політико-юридичний статус київських князів свідчила також їхня титулатура: «Государь отчичь», «Божією милостю», «Князь великого князівства своего Киевского» тощо.
Слід також зазначити, що литовські правителі, незважаючи на свої обіцянки «новин не вводити», все ж таки внесли досить ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави насамперед вищим рівнем централізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках великого князя. Такий централістський лад Литва запровадила і в межах підвладного їй Київського князівства. Іншою важливою стороною литовської «новизни» на Київщині було позбавлення верховної влади українських князів династії Рюриковичів і заснування нової правлячої, литовської, династії — Гедиміновичів, перший представник якої — Володимир Ольгердович — княжив у Києві з 1362 по 1395 р. Він зумів значно зміцнити свою владу, спираючись на місцевих землевласників — земян та на православну церкву. Цікаво, що Володимир навіть карбував власну монету. Гербом — символом Київської землі — в той час було зображення архістратига Михаїла. Зелене полотнище князівського стяга також мало його зображення на тлі червоного щита.
У другій половиш XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії українських земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї нової політики Литви стала Волинь. У 1452 р. на територію князівства були введені литовські війська. Воно було перетворене на провінцію Великого князівства Литовського, якою відтепер управляв намісник, що призначався великим князем.
Така ж доля, щоправда трохи пізніше, спіткала й Київське князівство. Ще наприкінці XIV ст. правитель Литовської держави великий князь Вітовт, побоюючись посилення свого васала, усунув з київського столу князя Володимира Ольгердовича, а згодом став власноручно управляти Києвом через своїх намісників. Після смерті Вітовта внаслідок напруженої боротьби до влади у Великому князівстві Литовському приходять, змінюючи один одного, князі Свидригайло та Сигізмунд. Вони зуміли прибрати до своїх рук майже всю Україну. Але після загибелі останнього, коли великим князем став Казимир, удільність Київського князівства на деякий час відновлюється. В 1440 р. до влади в Києві повертаються нащадки Володимира Ольгердовича. Спочатку тут править його син Олександр (Олелько), якого згодом заступив Семен Олелькович (1455—1470 рр.). Як і його попередники, він намагався здійснювати політику, спрямовану на утвердження автономії своїх володінь. Тому сусідні правителі вважали його цілком суверенним володарем і навіть називали «царем Київським». Семен Олелькович залишив по собі добру пам'ять у народі, відновивши Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «розорену і в запустінні сушу від нашестя злочестивого Батия». Він обдарував її «златом, і сріблом, і сосудами церковними», та «в ній же сам був похований у гробниці, яку сам створив». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком князю Семену, після смерті якого «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали».
Великий князь Казимир, довідавшись про смерть Семена Олельковича, направив до Києва свого намісника багатого магната Мартіна Гаштольда, брата дружини покійного князя. Однак Семен, як відомо, мав прямих і законних спадкоємців — сина Василя та брата Михайла, котрий на той час перебував у Новгороді. Саме кандидатура Михайла, як виявилося, найбільше імпонувала киянам, які вважали литвина Гаштольда людиною некнязівського походження і тому рішуче відмовилися визнати його владу. За свідченням польського історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пускали Гаштольда до міста, заявляючи, що коли Казимир не поставить їм князем Михайла Олельковича, вони або всі загинуть, або знайдуть собі іншого — як не православного, то хоч католика. Цей факт виразно засвідчує відданість киян багатовіковій традиції князівського правління. Одначе 1471 р. з нею було покінчено остаточно. Київ під загрозою застосування сили змушений був визнати владу Гаштольда. Так Казимир нарешті досяг своєї мети: і «царственний град Київ і княжіння його у воєводство перемінив».
У контексті цієї проблеми варто зазначити, що Литовська держава XIV—XVI ст. викликає підвищений інтерес сучасних істориків України, Білорусі, Польщі, Литви. Так, у квітні 1992 р. відбулися міжнародні «круглі столи», присвячені проблемам утворення й характеру Великого князівства Литовського. В ході гострих дискусій їх учасники — білоруські, литовські, польські вчені узгодили свої оцінки щодо Великого князівства Литовського як білорусько-литовської державності. Підтримавши позицію відомого білоруського історика М. Єрмоловича, вони не тільки відкинули застарілу імперську ідеологічну концепцію, що трактувала Велике князівство Литовське як чужоземну для білорусів та українці» державу-загарбника, а й наголосили, що це був слов'янський об'єднавчий центр. Його початком було об'єднання у 40—60-х роках ХШ ст. під владою князя Міндовга частини західної Білорусі (Старожитно Литни) та східного регіону сучасної Литви (Аукштайтії). Згодом, у 60 - 70-х роках XIV ст., територія центру значно зростає за рахунок мирного приєднання білоруських та українських земель, і він перетворюється у слов'янську державу. На думку С. Думіна, це була «Другая Русь — Великое княжество Литовское и Русское» — балто-слов'янська держава, де предки сучасних литовців (аукштайти та межайти) були швидше національними меншинами, ніж домінуючою нацією.
Литовські князі, які успадкували більшу частину Київської держави, сам термін «Русь» включили не тільки у свій титул, а й у назву держави.
Як бачимо, здійснено спробу відкинути тенденційну тезу про Московську державу як єдиний центр збирання східнослов'янських земель, а також думку про литовське загарбання білоруських, а згодом і українських земель.
Сучасні білоруські і литовські історики відновили вживання офіційної назви цієї держави — Велике князівство Литовське (Білорусь), Руське (білоруське Подніпров'я й Україна), Жемайтівське (Литва). Вони зазначають, що у Великому князівстві Литовському на засадах політичного і духовного співробітництва відбулося становлення самобутніх білоруської, української, литовської та польської культур, що всі ці народи — історичні спадкоємці цієї держави, у якій розвинулися класичні європейські інститути влади, склалися своєрідна форма станово-представницької монархії, шляхетська демократія, старобілорусько-українська мова, яка мала статус державної.
Водночас слід зазначити, що литовсько-руський характер Великого князівства Литовського визнавався і в попередній період. Він не заперечується й сьогодні окремими українськими дослідниками. Так, ще на початку XX ст., розглядаючи процес формування цього державного об'єднання, відома дослідниця вітчизняної історії О. Єфімейко у книзі «Історія українського народу», зокрема, наголошувала: «Як колись загадкова Русь у вигляді нечисленної войовничої дружини збирала з Києва воєдино південно-руські племена, закладаючи основи Руської держави, так і тепер відносно нечисленна войовнича Литва зі своїх віддалених приніманських поселень збирає воєдино всі роз'єднані політичного смутою удільного періоду й бідами татарської навали західні та південні руські землі, створюючи нову Литовсько-Руську державу, яка за складом свого населення з повним правом могла б бути названа Західно-руською... Звичайно, справа не обійшлася без примусу, насильства, але у другому випадку, як і в першому, не можна убачати, що насильство набуло характеру завоювання у справжньому значенні цього слова...» Далі О. Єфіменко наголошує, що між литовським і руським (в історичному розумінні — українським) народами існували близькість «ще раніше, ніж вони з'явилися перед нами як об'єднувачі й об'єднувані у загальному зв'язку...».
М. Брайчевський, як відомо, також вважає Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, а Київське удільне князівство, що було в її складі до 1471 р., умовно називає «другим українським королівством». Концепцію єдиної Литовсько-Руської держави активно підтримували В. Антонович, Н. Полонська-Василенко та інші дослідники.
Визнаючи Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, в якій Україна до кінця XV ст. зберігала свою автономію, деякі автори водночас акцентують увагу на поліетнічному характері згаданої держави, вважають її спільним надбанням білорусів, литовців, українців.
Проте переважна більшість сучасних вітчизняних істориків (О. Гуржій, М. Котляр, В. Замлинський, В. Смолій, Р. Іванченко та ін.) не схильні підтримувати такі радикальні концепції і слідом за видатними українськими дослідниками М. Грушевським, Д. Дорошенком, І. Крип'якєвичем намагаються більш зважено і, на нашу думку, досить об'єктивно оцінювати литовську добу. Характеризуючи її як позитивне явище, період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення, вони переконливо доводять, що, незважаючи на певну автономію українських земель у складі Великого князівства Литовського, останнє за своїм характером ніколи не було литовсько-руською, а тим більше українською державою.
Обґрунтовуючи свого позицію, українські дослідники акцентують увагу насамперед на великодержавній політиці литовських князів щодо українських земель. Історичні документи переконливо свідчать, що великокнязівська влада у Великому князівстві Литовському була фактично необмеженою, держава централізованою. Завдяки такому стану великий князь особисто розпоряджався військом, здійснював розподіл земельних угідь, керував своїми намісниками на місцях, у тому числі й на українських землях. Після звільнення Русі від Золотої Орди місцева українська еліта династії Рюриковичів була усунута від влади, яка відтепер зосереджувалася в руках литовської династії Гедиміновичів. Оскільки литовські князі цієї династії близько зжилися з місцевими українськими феодалами і навіть заохочували їхні автономістичні прагнення, великий князь вважав їх небезпечними для цілісності своєї держави і врешті-решт відібрав у них князівства «за непослух». Так литовські князі, зазначав І. Крип'якевич, намагалися знищити в Україні прагнення населення до самостійного державного життя. Як бачимо, повна залежність Київського князівства і українського народу від великокнязівської влади переконливо свідчить, що українська державність у складі Великого князівства Литовського була лише ілюзією. Адже українські землі в ньому були позбавлені найголовнішого — статусу суверенності. Отже, Велике князівство Литовське не було і не могло бути державою українською.
Водночас необхідно наголосити, що ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвела до остаточної втрати української державності. На думку В. Смолія, це був політичний рубіж у генезі етнічної державності в Україні, коли, по суті, була остаточно перервана традиція державного будівництва на українських землях у формах, започаткованих ще в давньоруські часи. Після ліквідації Київського князівства на етнічній українській території створювалися державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. — Речі Посполитої, Угорщини та Молдавії.
Входження українських земель до складу Речі Посполитої. Наприкінці XV ст., незважаючи на послідовну централістську політику, становище Великого князівства Литовського значно ускладнюється. З півдня на нього починає нападати Кримське ханство, яке виникло в 1449 р. внаслідок розпаду Золотої Орди. Військові загони цієї надзвичайно агресивної держави, що стала васалом Османської імперії, з 1482 р. регулярно спустошували українські землі, досягаючи іноді навіть Києва. Руйнівні татарські набіги продовжувалися з року в рік і стали традиційними. Литовська держава, як виявилося, була неспроможною приборкати войовничих кримських татар.
Водночас із північного сходу на Литву насувалася ще більш грізна небезпека — централізована Московська держава. Особливо тривожна ситуація склалася після активізації московської політики «збирання руських земель», започаткованої, як відомо, Іваном III і продовженої його сином Василем III. У затяжних і нескінченних війнах із Москвою Велике князівство Литовське поступово знемагало, втративши майже третину своєї території.
З початком Лівонської війни (1558 р.) Литва опинилася на грані повної державної катастрофи, порятунок від якої бачився в пошуках надійного і сильного союзника для подальшої спільної боротьби з Москвою.
Таким союзником литовців в антимосковських змаганнях могла бути лише Польська держава, яка в XVI ст., особливо в період правління Жигимонта II Августа (1548—1572 рр.), переживала свій «золотий вік», добу найвищого розквіту політичної культури. Польща в цей період була чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі жорстоких, кривавих релігійних конфліктів, що вирували в тогочасній Європі. Православній руській шляхті особливо імпонувала релігійна толерантність рішень польських сеймів, суть яких зводилася до такого: «Вільно кожному вірити згідно зі своїм сумлінням».
Що ж до самої Польщі, то вона також наполегливо добивалася унії з Литвою. З часу Кревської унії 1385 р. і по 1501 р. обидві сторони вісім разів намагалися об'єднатися, щоправда, безуспішно. На середину XVI ст. реальною причиною цього прагнення з боку Польської держави були не стільки великодержавні амбіції (хоча і їх, звичайно, не бракувало), скільки бажання розширити свої територіальні межі, насамперед за рахунок Центральної України, яка надзвичайно приваблювала польську шляхту своїми родючими землями.
У сплетінні таких досить різнорідних політичних інтересів, державних амбіцій і розрахунків 10 січня 1569 р. в Любліні розпочався спільний сейм станів Польської Корони і Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися виключно на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі.
Після місячних переговорів, не дійшовши згоди, литовська депутація таємно покинула Люблін. У відповідь на це ображена польська сторона вжила рішучих заходів. Реалізуючи свою програму-мінімум, вона самочинно привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовської держави. Сейм зажадав вад польського короля «повернення» цих земель Польщі. Крім того, польська депутація вимагала точного (у зв'язку з відсутністю на сеймі литовців) вирішення питання про унію, а в разі необхідності — навіть розгортання воєнних дій. Як результат, королівською грамотою від 5 березня 1569 р. Підляшшя і Волинь проголошувалися приєднаними до Польської держави.
Легкість, з якою вдалося вирішити проблему приєднання до Польщі цих українських земель, спонукала поляків до нових активних дій. Черговим об'єктом їхніх агресивних зазіхань стали Брацлавщина і Київщина. Незабаром були знайдені й «докази» того, що Київ, а разом з ним і Брацлавщина належать Короні. Поляки, зокрема, висунули аргументи історико-правового характеру, які мали обґрунтувати їхню інкорпорацію буцімто давнім, ще з часів княжої доби, завоюванням українських земель. Утім, за цією відвертою демагогією чітко простежувалася тогочасна політична ситуація: «надзвичайно важливо для Речі Посполитої, щоб Київ перебував під владою Польської держави, оскільки Київ — це ворота усіх тих володінь, що їй належать — Волині і Поділля, і він стане на заваді будь-якому ворожому нападу і служитиме для цих володінь дозорною вежею і укріпленою брамою».
Неважко зрозуміти, що польські претензії щодо Києва формувалися в першу чергу як ідеологічний виклик політиці Російської держави, спроба обґрунтувати власні права на анексію Києва. Безперечно, що і московські, й польські так звані аргументи були тільки невдалими спробами виправдання експансіоністської політики двох великих держав, які рано чи пізно мали зіткнутися у відкритому збройному конфлікті за землі України.
Брацлавщина та Київщина були також успішно «возз'єднані» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли на сейм знову повернулася литовська депутація, всі українські землі вже опинилися поза державними межами Литви, як того з самого початку прагнула польська сторона.
За таких умов актом від 1 липня 1569 р. цинічно проголошувалося злиття двох держав «в одне нерозривне тіло» — нову федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, зберігало самостійність державного організму з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою.
Одним із чергових гірких і трагічних парадоксів тогочасного становища України було те, що очікуваної угоди обидві держави нарешті досягли, використавши саме українські землі як розмінну монету. Адже платою за державну суверенність знесиленого Великого князівства Литовського стали українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина, тобто території, що найдовше зберігали політичну і економічну відособленість від державного організму Литви. Тому для України, як зазначає М: Брайчевський, Люблінська унія мала, безперечно, фатальні наслідки.
Як свідчать документи, в напружених сеймових дебатах тодішній українській політичній еліті випало грати непрестижну роль пасивного спостерігача, а не активного учасника з вирішальним голосом. Українські князі, тим більше шляхта, фактично не противилися інкорпорації і навіть сприяли їй. Не можна категорично стверджувати, що вони керувалися виключно становими інтересами, хоча останні, звичайно, також відігравали певну роль. На думку американського вченого, українця за походженням, Я. Пеленського, українські посли, забезпечивши насамперед непорушність власних станових прав, у всьому іншому трималися «мінімалістичної програми», тобто відстоювали свободу віросповідання і вживання рідної мови, але не висували вимог політичного характеру.
Саме «мінімалістична програма» української еліти не дала можливості використати досить слушну нагоду для розширення автономічних прав України. Зокрема, це частково пояснює, чому на сеймі навіть не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Польщею, Литвою і Україною як третім членом федеративної Речі Посполитої. Провина за це лежить не лише на польській стороні, зазначає Н. Яковенко, оскільки ініціатива витворення третього члена держави мала виходити саме від української аристократії. Проте остання, вирішивши насамперед свої станові проблеми, задовольнилася гарантіями релігійно-культурного змісту.
Як показали наступні події, добре спланована модель «братерства в унії» виявилася життєздатною тільки в теорії. Реальне життя досить швидко показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей. Особливо рельєфно вони проявилися через чверть століття, коли на хвилі войовничої контрреформації католицька церква, спираючись на підтримку короля Жигимонта III, католика, за свідченням сучасників, «щирішого за самого папу», розпочала свій генеральний наступ на українські землі. Він охоплював у першу чергу економічну сферу. Уряд Речі Посполитої всіляко підтримував польсько магнатство, в руках якого навіть король залишався маріонеткою. В Україні різко посилився національний, релігійний та культурний гніт. У міру того як новий польський режим настирливо і невпинно проникав углиб української території, зростала взаємна національна антипатія, загострювалися релігійні конфлікти. Давали про себе знати різні ментальності, народні традиції та звичаї, а то й просто побутові сутички. Ці непримиренні суспільні антагонізми Богдан Хмельницький згодом охарактеризував просто і вичерпно: «Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть».
За цих умов прискорилися й процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Шляхта прямувала шляхом відкритої денаціоналізації. Найзнатніші українські роди — Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських, Сангушок та інших — зрікалися українства, рідної мови, православної віри; вони переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польські звичаї та побут. На відміну від своєї еліти, простий люд не мирився з польським засиллям і вдався до прямої національно - визвольної боротьби.
Тому, щоб зміцнити й увічнити своє панування в Україні, польський король, католицькі завойовники вирішили прихилити на свій бік православних українців. Це дало б можливість зменшити вплив Москви на Україну й ефективніше здійснювати колонізацію краю.
З метою ідеологічного й духовного приборкання й гноблення українців вирішено було штучно об'єднати обидві віри — католицьку та православну — й створити нову, уніатську. Деякі православні владики, як відомо, охоче йшли на унію з Римом, сподіваючись унаслідок цього об'єднання зрівнятися в правах та привілеях з католицькими єпископами. Після відвідин Риму й переговорів з папою, який підтвердив свої вимоги й обіцянки, єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький скликали у Бресті в 1596 р. церковний собор, на якому проголосили акт злучення православної церкви з католицькою.
Внаслідок Брестської унії утворилася нова, греко-католицька церква, підпорядкована папі римському. Ця новоутворена конфесія згідно з досягнутою домовленістю зберігала старі обряди і канонічні особливості. Водночас у Бресті відбувся собор православних єпископів, підтриманий князем Острозьким, який рішуче засудив унію, а її ініціаторів назвав відступниками, тобто зрадниками свого народу.
Оскільки багато православних не прийняли Брестську унію, її закономірним результатом став великий релігійний розкол в Україні. Тих, хто не захотів перейти в унію, поляки стали називати «схизматами», або «схизматиками». З метою їх остаточної ліквідації після Брестського собору 1596 р. православна віра в Україні була офіційно заборонена, а її прихильники відкрито переслідувалися польськими властями.
Таким чином, ліквідація Київського князівства в 1471 р., а згодом утворення, після Люблінської унії, Речі Посполитої мали для України надзвичайно тяжкі й трагічні наслідки, .Адже з припиненням державотворчої традиції на західних і південно-західних руських землях втрачалася одна з найважливіших підойм прогресу в середні віки, закладалися основи нової денаціоналізації українського етносу, починалася поступова втрата тих характерних рис, які визначали етнічне обличчя українців. Найбільш інтенсивно ці процеси відбувалися в середовищі панівши класів України, які послідовно відривалися від своїх етнічних коренів і порівняно швидко й безболісно інтегрувалися з литовськими, білоруськими і польськими феодалами в єдиний панівний клас Речі Посполитої. Економічно найсильніший, політично найвпливовіший і найкраще організований стан українського суспільства, який мав повести за собою інші верстви населення, в основній своїй масі фактично денаціоналізувався і навіть не домагався бодай автономії для українських земель у складі Речі Посполитої. Його ідеологи не висували навіть ідеї національного визволення.
Натомість поруч з майже повністю денаціоналізованим українським панством уже виріс авторитетний в очах усіх інших станів, новий претендент на роль лідера українського суспільства. Йдеться про українське козацтво, яке в цей час набирало сили й дозрівало на войовничій Наддніпрянщині — форпості Європи край Дикого Поля. Воно стало могутнім керманичем, провідною силою визвольної боротьби українців, справжнім виразником прогресивних тенденцій суспільного розвитку, якому згодом вдалося не тільки відродити придушені силоміць процеси українського державотворення, а й успішно завершити їх створенням суверенної Української держави.
Рекомендована література
Антонович В. Б. Киев, его судьба и значение с XIV ло XVI ст. // Киевская старина. 1882. Т. 1.
Грамота XIV ст. Київ, 1974.
Законодательные акты Великого княжества Литовского XV—XVI вв.: Сб. материалов. Ленинград, 1936.
Костомаров В. И. Южная Русь в конце XVI века // Исторические произведения. Автобиография. Киев, 1990.
Літопис Самовидця. Київ, 1971.
Плохий С. Н. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI—XVII вв. Киев, 1989.
Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. Київ,1991
Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі// Дзвін. 1990.№ 1- 4
Шабульдо Ф. М. Земли ІОго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского Киев, 1987
Щербак В. О. До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України в XIV - першій половині XVII ст. // Укр. іст. журн. 1987. № 2.
Яковенко Н. Здобутки і втрата Любленської унії // Київська старовина. 1993. № 3.
Хрестоматія з історії України для студентів вузів. Київ, 1993.
Лекція 5
Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1165; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!