Зародження української державності. Київська Русь

• Джерела української народності • Зародження державності у східних слов'ян • Становлення Давньоруської держави • Державно-політичний устрій Київської держави • Міжнародні зносини Давньоруської держави • Причини розпаду Київської держави, її історична спадщина

Джерела української народності. Складні й багатогранні процеси походження народів та виникнення їх держав постійно викликають підвищений інтерес дослідників, що цілком закономірно. Адже проблеми етногенезу та державотворення дійсно фундаментальні і визначальні для буття кожного народу.

Особливого значення сьогодні набуває розв'язання таких складних теоретичних питань, як походження українського етносу, визначення його місця в колі слов'янських народів, формування етнічної території, виникнення особливостей мови, етнопсихології, своєрідності культури і, безумовно, політичної організації.

Серед розмаїття вироблених раніше й сучасних наукових концепцій та гіпотез етногенезу українці» найбільш помітними и поширеними є:

— проросійська, що мас чітко визначену великодержавну, імперську, антиукраїнську спрямованість, зміст якої загальновідомий: окремішного українського народу ніколи не було, це лише складова, так знана бездержавна, «малоросійська» частина народу великоросійською;

— давньоруської «спільної колиски» — «триєдиної Русі», суть якої полягає у твердженні, що українці разом з росіянами і білорусами виникли з єдиного кореня — давньоруського народу, творінням якого була Київська Русь;

— автохтонна, яка проголошує український народ автохтонним на своїй землі ще з часів сивої давнини (від грецького аутос — сам, хтонес — земля, належний за походженням до даної території, місцевий)

   Український етнос, на думку авторів автохтонної концепції, розвивався автономно, на своєму власному підґрунті. Початки цієї теорії були закладені М. Маркевичем в його «Історії Малоросії», де минуле українського народу подається відокремлено від історії народу російського. За твердженням автора, малоросійський (український) народ походить від іншої, ніж народ великоруський, племінної основи. Теоретичні положення М. Маркевича розвинув відомий український історик М. Костомаров у праці «Дві руські народності». У 1904 р. автохтонно-автономічна концепція була підтримана і поглиблена М. Грушевським у його «Звичайній схемі "руської" історії й справі раціонального укладу історії східного слов'янства». На думку Грушевського, етнічні початки українців просліджуються на території сучасної України ще з неолітичних часів. Таким чином, факт існування давньоруської народності ним заперечувався, а розклад загальнослов'янської спільності відразу приводив до утворення трьох етнічно близьких, але відособлених східнослов'янських народів.

Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, Михайло Грушевський наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати IV ст. н. е. До цього часу племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною слов'янської групи племен. «Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає з початком їх історичного життя, — писав Грушевський у праці «Нарис історії українського народу». — Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію, історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу».

Зародження державності у східних слов'ян. Новітні наукові знахідки і відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки видатного вченого. Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н.е. об’єдналася в державний сою» група слов’янських племен - антів. Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI- VII ст., про антів — перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян - венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра (фактично в межах сучасної України). Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.

Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти — прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди — сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» — антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями па бо рогах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («Рех»), авторитет якого визнавав увесь народ. Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідна (між докласовою і класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою, демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства й утворення держави.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів. досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський — «дулібський союз»), дехто — короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу — Антське царство. — Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карпа Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.

Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність «Антського царства». Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV — початок VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.

Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етнополітичних утворень — союзів племен, перелік і розселення яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ». Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Авт), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз. Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...». Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України — волиняни, бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів Посожжя (від р. Сож) — радимичів, і мешканців волгоокських лісів, — в'ятичів, і уличів з тиверцями, що населяли простори від Дніпра й Буга до Дністра.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VI—VII ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об'єднання. Його думку варто визнати слушною.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянськське, з осередком у Києві, дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б. Греков припускав, що у 6-7 ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним із найдавніших союзів східнослов'янських племен. У «Повісті временних літ» літописець розповідає про зіткнення дулібів з аварами (він називає їх обрами): «В ті часи існували й обри, що воювали проти царя Іраклія й мало його не захопили». Обри-авари знущалися над дулібами, але «Бог винищив їх, і померли всі, й не залишилося жодного обрина». Це, схоже на легенду, коротке повідомлення літопису викликало безліч палких суперечок серед учених. Чимало істориків убачало в ньому фольклорний вимисел, однак подальші дослідження підтвердили правдивість слів Нестора.

Візантійський «цар», тобто імператор, Іраклій правив з 610-го по 641 р. Отож виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст., виникнувши, очевидно, в попередньому, VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібське об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави — Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, і своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи Куяба — це Київська земля з Києвом. Славію, як правило, бачать в землі ільменських словен, головним містом яких у X ст. став Новгород. В Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростов Ярославський. Найбільш прийнятною, на нашу думку, є версія, згідно з якою Артанія — це Ростово-Суздальська земля разом із землею, що простягалася до Білоозера.

У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) та Руська земля (IX ст.).

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь». Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» — фінського походження (шоі8і). Воно вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється на всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов’янського походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант — Руська їємля) іменували й Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі.

Становлення Давньоруської держави. Київська Русь (умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві) в IX—XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь — від Балтики та Льодовитого океану до Чорного моря, зі сходу на захід — від Волги до Карпат. У стародавніх літописах ця держава, як правило, називається Руською землею.

В якому геополітичному середовищі формувалася і розвивалася Давньоруська держава?

Землі Київської Русі були багаті родючими ґрунтами, в лісах водилося безліч звірини. Це давало змогу слов'янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний простір. Водночас кількість людей, які тут мешкали, залишалася невеликою (на початку XI ст. територія Київської держави складала 1,1 мли км², населення — близько 4,5 млн. чол.). Внаслідок цього густота насе­лення тривалий час залишалася незначною (особливо в південних регіонах). Така розпорошеність населення і території значною мірою зумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов'ян. Головне завдання такої держави полягало насамперед у тому, щоб утримати, захистити величезні території, що були в її розпорядженні, а не нападати і завойовувати інші землі. Цілком зрозуміло, що згадані природні і демографічні фактори не давали можливості правителям Київської Русі створити сильну, централізовану державу. Багаті природні ресурси й відносна слабкість державної влади, у свою чергу, приваблювали пожадливих сусідів, які постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов'ян. Це фактично й зумовило подальшу трагічну історичну долю українського народу та його держави.

Географічне положення українських земель було також специфічним. Вони межують з Європою і Азією, неслов'янським півднем і слов'янськими народами півночі Європи. Тому Київська Русь як держава увібрала в себе досвід різних державних утворень: Візантії, Хозарського каганату, Сарматії та ін. Водночас українські землі були фактично щитом, який захищав Європу від диких кочових азійських орд. За цим «щитом» інші народи успішно будували свої власні держави, а українці, захищаючи їх від кочовиків, такої можливості тривалий час не мали.

Слід зазначити, що причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави у східнослов'янському суспільстві й досі залишаються мало вивченими, хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги вітчизняних істориків. Як вважає відомий знавець цієї проблеми М. Котляр, існуючі теоретичні концепції здебільшого позначені зайвою соціологічністю й схематизмом, спираються більше на логіку, ніж на об'єктивний і копіткий аналіз існуючих джерел, до того ж нечисленних і суперечливих.

У працях українських вчених, зокрема, не знайшли підтвердження відомі гіпотези про заснування Київської Русі варязькими князями (норманська теорія) або хозарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна привнести ззовні.

Вітчизняні історики у своїх працях, як правило, доводять, що Київська Русь утворилася на власній основі, як наслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів племінного управління в державні органи влади сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» і «землі» державного типу. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влади князів окремих племен поступово відступала на задній план. Князівська влада набула спадкового характеру, внаслідок чого виникли слов'янські

князівські династії.

Найбільш інтенсивно серед племінних союзів східних слов’ян розвивалося створене в VII—VIII ст. об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VIII—ЇХ ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян — Руська земля. Її територія в IX ст. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Політичний розвиток Київської Русі визначався не зовнішніми факторами, а був аналогічним роз­виткові інших країн і завершився утворенням держави.

 З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утвореної єдиної держави східних слов'ян, яка закріпила за собою стару назву — Русь.

Державно-політичний устрій Київської держави. Слід зазначити, що перші київські правителі менше всього керувалися високими ідеалами створення могутньої держави. Скоріше мова може йти про їхнє бажання дістатися нових джерел збагачення. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом, аби підпорядкувати собі ці два головних центри на торговельному шляху «у греки». Звідси він рушив униз Дніпром до Чорного моря і далі на Константинополь — найбагатше місто в усьому християнському світі, величезний ринок, де йшла жвава торгівля з левантинськими містами.

Великий князь насамперед був купцем, і діяльність його зосереджувалася в царині торгівлі між слабо пов'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпе­чували певний громадський порядок. Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна ізольованість перешкоджали створенню об’єднаного політичного цілого. Перші київські князі мали обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена. Свої права вони забезпечували грубою силою, на яку була спроможна їхня дружина. Так, за часів, коли кровна помста була абсолютним моральним обов'язком, княгиня Ольга (945 - 964) — дружина Ігоря й правителька в пору неповноліття свого сина Святослава Ігоровича - швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Але вона добре усвідомлювала необхідність упорядкувати збирання данини. Тому Ольга здійснює перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Важливо знати такі найголовніші риси політичного ладу Київської Русі:

1) Князь і київська знать. Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками державної влади. Князі, котрі виросли з племінних вождів — носіїв монархічної влади, перетворюють народне надбання — землю у власне майно і допомагають своїм дружинникам стати землевласниками. Таким чином, у процесі розпаду родів і громад з'являються великі землевласники, які підтримують своїх князів.

2) Військо — «вої». Дружина, вої не існують як постійна армія. Їх збирають у разі потреби і в різних кількостях. Для вирішення важливих міжнародно-політичних завдань потрібні були значні збройні сили.  У великі походи відправлялися під керівництвом князів, бояр декілька тисяч озброєних людей, особливо в X ст. за князювання Святослава (964—972).

Внутрішня політика Київської Русі зводилася до питань утримання якомога більшої кількості війська — князівської дружини. Розширення підвладної території давало можливість виділяти значні кошти на утримання дружини. Між князем і дружиною склалися особисті, взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави (IX—X ст.).

3) Влада і право. Правління Володимира (978—1015) започаткувало нову добу в історії Київської Русі. Він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії, і здійснював більш конструктивний підхід до управління державою. На відміну від своїх попередників, Володимир дбав, насамперед, про добробут підданих, а не про загарбання нових земель і збір данини. Саме за його князювання Русь почала утверджуватися як цілісне суспільство і держава. Володимир посадив власних синів (він мав 12 «законних» синів) по великих містах і землях своїх володінь. Це був «родовий сюзеренітет».

Ярослав Мудрий спробував розв'язати проблему запобігання міжусобної боротьби за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосовував принцип старшинства в рамках родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріпив Київ і Новгород з навколишніми територіями; другому сину, Святославу, віддав Чернігів; третьому, Всеволоду, — Переяслав; четвертому, Вячеславу, — Смоленськ, а молодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Як тільки в котромусь із цих князівств звільнявся престол, кожен із синів, за задумом Ярослава, піднімався на щабель вище, аж доки не сягав вершини всієї системи - київського престолу. Надаючи в такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути сімейних чвар.

Хоча деякий час система ротації влади діяла успішно, передовсім завдяки співробітництву між трьома братами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з нездоланними перешкодами. Так, ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — успадкуванню від батька до сина. Характерною рисою по ярославової доби стали жорстокі сутички між племінниками й дядьками.

Щоб покласти край цій ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі одностайно визнали право успадковування земель, які вони займали на той час. Питання про Київ лишалося нерозв'язаним. З перемогою принципу спадковою престолонаслідування вотчини над системою старшинства (або ротації) Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, їхнє майбутнє відтепер було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств. Найбільшими з них були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське, Смоленське. Кожне князівство мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на одне ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були знач­ною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

Процес монополізації влади в різних князівствах відбувався неоднаково. До правління Ярослава Мудрого (1019—1054) найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії вдавалося захоплювати київський стіл й утверджувати своє верховенство над іншими конкурентами. У той період сильної влади стримувалися

відцентрові тенденції і забезпечувалась єдність володінь.

Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, згідно з якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував реальну (чи уявну) частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став усього лише титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Владу уособлювали князь, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва.

За підтримкою князь звертався передовсім до боярської думи — органу, що складався із старших членів дружини або з місцевої племінної знаті. Пізніше місця в думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки цього впливового органу, що репрезентував усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи.

Демократичну сторону політичного устрою Київської Русі репрезентувало віче — збори громадян, які виникли що до утворення князівств й, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Питання, що обговорювалися на зборах громадян, стосувалися передовсім військових походів, укладення угод, престолонаслідування, розподілу посад у державі, організації війська. Віче могло критикувати або схвалювати дії князя, але воно не могло здійснювати власну політику чи видавати закони.

Проте, коли престол посідав новий князь, віче могло укладати з ним формальну угоду («ряд»), згідно з якою князь зобов'язувався не переступати традиційно встановлених меж своєї влади щодо віче, а воно, у свою чергу, визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічових сходах мали всі глави сімей, фактично на них панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену між фракційних суперечок.

Князювання Ярослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким найбільше пов'язують зміцнення політичного становища держави, було зведення загальноприйнятих у ті часи законів у «Руську правду» — правовий кодекс усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а й удосконалювалися, змінювалися згідно з вимогами часу. Ще за Олегових часів русичі мали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксоване при Ярославі.

«Руська правда» ґрунтувалася на старих звичаях слов'ян. Сини Ярослава доповнили її новими законодавчими актами. Один із них мав особливе значення, оскільки забороняв кровну помсту. За вбивство людини родичі убитого вбивали родичів убивці з покоління в покоління. Тепер цьому звичаю було покладено край, а за вбивство призначався грошовий штраф: «За голову боярина, тівуна, огнищан, чи громадян відомих — 80 гривень, за князівського отрока, кухаря, купця, мечника боярського, за усяку людину руську — 40 гривень. За раба нема провини: але хто вбив його, повинен платити господарю урок; за ремісника — 12 гривень, за холопа — 5». Ця карна стаття виразно показує суспільні щаблі Давньої Русі. Верхній — бояри, тивуни (відомі чиновники), середній — військові, придворні, купці, вільні землевласники й нижній — холопи.

Стародавні закони всіх народів були кримінальними, але Ярославові визначали й важливі права громадян, пов'язані з успадкуванням. Князь позбавлявся права успадковувати майно бояр і дружинників, — якщо вони не мали синів, то власниками майна ставали їхні доньки.

Вершив правосуддя князь, а його подвір'я було місцем суду. Князь здебільшого доручав цю справу тивунам і своїм отрокам. Чиновники, яким належало вирішувати кримінальні справи, називалися вірниками. Кожен судця мав помічника або отрока, митника чи писаря. Вони стягували мито з кожної справи.

Загальновизнаним є той факт, що протягом усієї київської доби більшість селян — смердів були відносно незалежними. Проте в XII—XIII ст. з'являються ознаки посилення утисків селянства феодалами, що набували різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь міг претендувати на його землю). Смерди зобов'язувалися сплачувати данину й відбувати військову повинність (як правило, допоміжного характеру) під час війни. Про їхнє безправне становище в суспільстві свідчив, зокрема, передбачений «Руською правдою» штраф за вбивство смерда, так звані «кровні гроші», який становив всього п'ять гривень. Для порівняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсація становила 40, а за вбивство старшого дружинника — 80 гривень.

Коли смерд чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу (а це за умови, що лихварський процент нерідко сягав половини кредиту, траплялося нерідко) або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, згідно з якою зобов'язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами. Холопи або раби могли самі викупити себе, нерідко їх відпускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.

Аналогічно суспільствам, які не мали державної організації, усіма справами, що стосувалися управління князівством, у цілому займалися слуги князя, зокрема дворецький, конюший, стольник, чашник. Вони, як правило, виконували доручення князя, що мали загальнодержавне значення. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді, згідно з «Русь кою правдою». Безперечно, княжа влада відігравала домішуючу роль в управлінській системі Київської Русі, але разом з тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, настільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі залежали насамперед від кількості зібраної данини, згодом розвинулася більш складна система оподаткування, що включала кожне господарство (воно називалося «дим» або «соха»). Важнішими джерелами княжих доходів були мито на торгівлю, пата за судочинство й особливо штрафи, оскільки київські закони при визначенні міри покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною мірою.

Прийняття Руссю християнської релігії свідчило про великі зміни в ідеології київського суспільства. Задовго до X ст. християнство стало проникати на Русь. Відомо, що перша спроба його запровадження була здійснена ще за часів Аскольда і Дира. За часів князювання Ольги та її сина Святослава на цьому ґрунті виникали ускладнення.

Володимир на початку свого княжіння був прихильником старої язичницької віри, яку намагався використати в державних цілях. Виходячи з політичних мотивів, він хотів зібрати усіх богів, яким поклонялися різні племена, скласти у Києві пантеон, обов'язковий для усієї держави. «Свого княжого дружинного бога — Перуна виніс із терема і поставив на пагорбі і поруч Хорса, Даждьбога, Стрибога, Мокош» («Повість временних літ»). Правитель Київської держали, до складу якої входили народи як Сходу, так і фінської мовної групи, безперечно, зробив серйозний політичний крок. Поєднання різнорідних богів в одному пантеоні було підготовлене тісною співдружністю народів Київської держави. І коли християнство стало загальнообов’язковою релігією, руські і неруські племена ще довго пошановували своїх колишніх богів.

Прийняття християнства, й саме його візантійського напряму, пояснювалося передусім політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу в придушенні повстання Володимир поставив вимогу видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко умовляли Володимир прийняти християнство.

У 988 р. Володимир став християнином і охрестив свій народ. Церква, організаційні структури й служителі яке були запозичені з Константинополя, дістала широкій привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того десята частина державних доходів. Прийняття християнства значно зміцнило престиж Володимирової династії. Вона тепер була пов'язана зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішими стали стосунки Володимира, який тепер належав до християнської сім'ї правителів, з іншими монархами.

Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, яка не тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя.

У 1037 р., після приїзду з Константинополя першого грецького митрополита (впродовж усієї київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки), в Києві була заснована митрополича єпархія. Спочатку до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їх кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них були розташовані на землях сучасної України.

Більшість єпископів також були візантійцями. Вони везли з собою писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури.

Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, котрі не давали обітниці целібату (безшлюбності), та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися вищі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили в монастирях, які стали осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі діяло близько 50 монастирів, 17 із них — у самому Києві.

З факту прийняття на Русі християнства як панівної релігії та ідеології випливає багато важливих наслідків. Християнство як релігія, прийнята в Європі, сприяло зближенню з нею Київської Русі. Церковна організація, формування якої взяли на себе греки (візантійці), стала сильною зброєю впливу на маси. Християнська церква піднесла авторитет князівської влади.

Церква справляла величезний виливна духовний та інтелектуальний розвиток давніх русичів. І все ж із

приходом нової релігії вірування предків не зникли

безслідно. Протягом століть серед східних слов'ян мав місце релігійний дуалізм, або двовір'я: поряд із християнством зберігалися язичницькі звичаї та обряди (такі, наприклад, як святкування приходу весни).

Міжнародні зносини Давньоруської держави. Відомий російський історик В. Пашуто, досліджуючи міжнародні зв’язки Давньоруської держави, поділив усю історію її «дипломатії на два основні етапи. Перший — ранньофеодальний (IX—XI ст.), коли відносно єдина тоді дипломатична служба виконувала вже дві чітко визначені функції: внутрішню — імперську, покликану забезпечувати ви конання васалітетних обов'язків неслов'янськими народів, котрі входили до складу Київської держави, і зовнішню, або міжнародну, — щодо зарубіжних країн. Другий етап припадає на період феодальної роздробленості, який характеризувався в політичній сфері колективним сюзеренітетом найсильніших князів. Дипломатія цього часу була досить складною і не мала єдиного координаційного центру. Та незважаючи на це, є всі підстави стверджувати: в IX—XIII ст. міжнародні зв'язки Русі перебували на рівні свого часу, з усіма піднесеннями та спадами, зумовленими конкретно-історичними обставинами.

Наявні історичні документи переконливо свідчать, що активне включення Київської Русі в міжнародні стосунки і створення власного «дипломатичного корпусу» розпочалося вже з перших десятиліть існування держави. Зокрема, відома Бертинська хроніка повідомляє: правитель народу Рос (названий хаканом) у 839 р. «заради дружби» вирядив дипломатичну місію до Візантії. За пізнішими джерелами, міжнародні контакти Русі мали кілька основних напрямів: країни Арабського Сходу, Скандинавія, Західна Європа. Найтісніші зв'язки підтримувалися з Візантією.

Ініціатором запровадження і розвитку русько-візантійських стосунків, на думку вітчизняних учених, був Київ. Зацікавлений в регулярних зв'язках з Константинополем, він у IX—X ст. насамперед силою зброї намагався подолати перешкоди, створені недоброзичливою візантійкою дипломатією. У свою чергу, імператори Візантії у стосунках з Руссю постійно намагалися нав'язати русичам свою волю, підпорядкувати їх собі, використати у власних цілях. Проте аж до самої загибелі Візантійської імперії їм так і не вдалося втілити свої задуми в життя. Незалежність політики Київської Русі щодо Візантії яскраво і переконливо засвідчують русько-візантійські договори 911 і 944 рр., вже згадані християнізація та одруження князя Володимира з візантійською принцесою Анною, церковна позиція Русі щодо Візантії тощо.

Київська Русь прагнула також розвивати інтенсивні стосунки з європейськими країнами: Данією, Швецією, Польщею, Чехією, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Італією, Ірландією. Цьому, безумовно, сприяло прийняття Руссю православ'я як офіційної державної релігії. Саме ця важлива акція зробила Київську державу досить активним ідеологічним партнером християнської Європи.

Звичайно, не завжди ці взаємовідносини були мирни­ми, однак за допомогою дипломатичних місій і численних династичних шлюбів князі врешті-решт досягали відносної стабільності. Важливе місце в міждержавних зносинах відводилося взаємним зобов'язанням у військовій сфері: Русь діставала підтримку від сусідів — скандинавів, поляків та інших — і, в свою чергу, віддячувала їм тим же вагомим аргументом на користь Русі в її стосунках з європейськими країнами було також регулювання східної торгівлі, що контролювалася східнослов'янськими князями завдяки вигідному географічному розташуванню підвладних їм земель.

Як бачимо, у стосунках з іншими країнами Київська Русь виступала як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, що свідчило про її повну державну незалежність.

Причини розпаду Київської держави, її історична спадщина. Створене першими українськими правителями об'єднання руських земель почало поступово занепадати. Як відомо, аналогічна доля спіткала й інші середньовічні імперії Європи. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під своєю владою величезні території упродовж тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували, принаймні, видиму єдність земель. Проте політична стабільність підтримувалася доти, доки між князями існувала згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, має право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті зв'язки між різними князівствами.

Розпад Київської Русі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння. Завоювавши наділ, князь перетворював його на свою власність, порядкував самостійно і передавав у спадщину дітям. Так виникли нові малі й великі князівства, які перестали підкорятися київському князю.

З відокремленням нових князівств населення і територія Київської держави зменшилися настільки, що перед нею мало чим поступалися інші князівства. Саме тоді Київ з прилеглими територіями став називатися «Руською землею» — у вузькому значенні слова.

Все це, звичайно, не могло не відбитися й на господарському розвитку країни. Зокрема, з кінця XI ст. значення шляху «з варягів у греки» почало швидко зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі європейські купці, обминаючи Київ, налагодили прямі зв'язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. Крім того, руським князям, які воювали між собою, вже важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. Під час хрестового походу в 1204 р. були пограбовані Константинополь та квітучий в минулому Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді Внаслідок цього Київ втратив двох найзначніших своїх торгових партнерів. Велична колись столиця Русі політично, економічно та соціально поступово занепадала, й водночас з її занепадом починає руйнуватися і весь державний організм Київської Русі.

Важливою науковою проблемою історії як Росії, так і України до цього часу залишається питання історичної спадщини Київської Русі. Серед різних точок зору, висловлених з цього приводу вченими, найбільшої уваги заслуговують полярні концепції російського історика великодержавника М. Погодіна та українського — М. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М. Гру-шевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія — колишня провінція Риму, а нині Франція — запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство, безперечно, українською державою, оскільки в XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

У післяреволюційний період, як цілком справедливо стверджують історики, дослідники користувалися тим науковим багажем, який був набутий дожовтневою російською історіографією. Практично стара ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з часом була знайдена своєрідна формула для цієї концепції — витворена теорія спільності кореня російської, української та білоруської народностей, так званої давньоруської народності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно-територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія — давньоруська народність, що «відзна­чалась єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність різних територій Руси» і т. д. Через те і в програмах курсу з історії України для університетів, наприклад, Київській державі приділялася побіжна увага. Історія українського народу починалася з XIV ст.

Погляди істориків, які поступово відійшли від позицій традиційної історіографії (А Пресняков, М. Котляр, О. Толочко), ґрунтуються на твердженні, що Московська держава була продовженням другого етапу історичного процесу державотворення, започаткованого в Києві

Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії київської доби політичні та наукові питання.

Більшість істориків виділяють у політичній історії Київської Русі три періоди. Перший — період швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли київський престол посів Олег, до смерті Святослава у 972 р. За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (978—1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054). Це була доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу те риторіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією в житті країни було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні князівські «шари, зростаюча загроза нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків убачають початки занепаду після князювання останніх правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду історії

України.

Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку — означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв'язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили.

Предметом серйозних досліджень і гострих дискусій вчених і на сьогодні залишається структура Київської держави. Значна частина дослідників (М. Грушевський, В. Пашуто та ін.) вважають, що Київська Русь існувала у вигляді конфедерації окремих земель, окремих самостійних князівств. Інші (Б. Рибаков, І. Фроянов) називають її «союзом союзів», «надсоюзом», «суперсоюзом». І, нарешті, у виступах учасників Українського наукового конгресу, що відбувся у квітні—травні 1988 р. з нагоди 1000-річчя хрещення Русі, держава східних слов'ян кваліфікувалася як коммонвелт» (співдружність).

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, вчені, як правило, сходяться в одному, що за весь період свого існування вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою. Безперечно, Київська Русь не була й не могла бути однонаціональною. Адже Київ тримав у васальній залежності території багатьох народів. Унаслідок цього Київська держава була поліетнічною, величезною клаптиковою середньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів племен. До неї входило більше 20 різних племен і народностей, в тому числі й неслов'янських. Серед останніх у залежність до Київської Русі потрапили ведь, чудь, меря, мурома, мешера, чорні клобуки та ін. Спілкуючись зі слов'янами, вони зазнавали їхнього культурного виливу, нерідко асимілювалися, розчинялися в масі слов'янських племен.

На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим), нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі) і білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях, у VI -УIII ст., - це поляно-антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої української нації і називалася «Руссю».

Отже, український народ першим створив державу, що, поширюючись на північ, об'єднала слов'янські народи Східної Європи.

В XI ст., як відомо, від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив свою власну державу зі столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов'янські елементи з балтійськими племенами. Й, нарешті, в другій половині XII ст. починає складатися Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, що входили раніше до складу Чернігівського та Переяславського князівств Київської Русі.

Таким чином, незважаючи на деякі незаперечні пріоритети українців щодо історичної спадщини Київської Русі, вона була й залишиться надбанням трьох східнослов'янських народів — українського, російського і білоруського. Як цілком справедливо зазначають автори новітнього вітчизняного наукового дослідження «Історія України: нове бачення» (О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр, О. Моця та ін.), традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів, трьох східнослов’янських народів, які є прямими нащадками народу Київської Русі.

Рекомендована література

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968. Василенко Г. К. «Руси». Київ, 1990.

Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Пам'ятки України.

1991 № 3.

Довмянский X. Русь и нормани. Москва, 1985.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ, 1994.

Іванченко Р- П. Київська Русь: початки української держави. Київ,1995

Києво-Печерський патерик. Київ, 1991.

Киричук В. Історичні корені українського народу: до питання етноге­незу українців // Генеза. 1994. № 1.

Котляр М. Ф. Утворення Давньоруської держави. Історичні зошити.

Київ, 1993.

Літопис Руський. Київ, 1989'

Моця О. П. Давньоруська народність // Укр. іст. - журн. 1990. № 7

Петров В. Походження слов'ян. Київ, 1987.

Повість временних літ. Київ, 1990.

Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. Москва,

ті

Ричка В. За літописним рядком (історичні оповіді про Київську Русь). Київ, 1991.

Свідерський Ю. Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X—ХПІ ст. Київ, 1983.

Сергійчук В. Національна символіка України. Київ, 1992.

'Голочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев, 1992.

Толочко П. Київська Русь. Київ, 1996.

 

Лекція З

Галицько-Волинська держава.

• Утворення Галицько-Волинської держави • Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві • Історична доля Галицько-Волинської держави

Утворення Галицько-Волинської держави. Як уже зазначалося в попередній лекції, в середині XII ст. Давньоруська держава розпалася на окремі феодальні князівства. Аналогічні процеси в той час відбувалися і в Західній Європі, де наприкінці XI — на початку XII ст. не залишилося фактично жодної великої централізованої держави. Отже, феодальна роздробленість панувала скрізь. Вона була для всіх тогочасних багатоструктурних країн цілком закономірним явищем розвитку феодального виробництва і феодальних відносин.

Які ж наслідки мала феодальна роздробленість для дальшого розвитку руських земель? Як відбувалися процеси українського державотворення в нових умовах?

Розвиток історичних подій в землях агонізуючої Київської держави переконливо засвідчив, що зростання економічної могутності місцевих феодалів спонукало їх відігравати більшу роль в управлінні державою, стало перед­умовою створення численних незалежних удільних князівств, кількість яких швидко зростала. Якщо безпосеред­ньо після розпаду Київської Русі утворюється 15 самостійних князівств, то на початку XIII ст. (перед Батиєвою навалою) їх було вже близько 50, а в XIV ст. майже 250.

На думку дослідників, у цей період практично кожна окрема земля в мініатюрі відтворювала політичну структуру колишньої Давньоруської держави. Князівства зберегли, наприклад, розвинутий адміністративний апарат, утримували власне військо. Князі, як представники верховної влади, виконували одночасно і законодавчі, і виконавчі, і суддівські функції. Закони і розпорядки вони, як правило, визначали спільно з боярською радою, безпосереднє керівництво князівством здійснювали через посадників, тисяцьких, тиунів, вірників і старост. Основні інститути державної влади на Русі (собор, рада, ряд і т. п.) продовжували діяти і в період феодальної роздробленості.

Слід зазначити, що розпад Київської держави відбувався протягом тривалого періоду. Тому деякий час продовжувала зберігатися певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська, держава з центром у Києві проіснувала фактично аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на свого роду колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.

Монголо-татарська навала, безумовно, негативно вплинула на розвиток української державності, однак не могла остаточно зупинити державотворчі процеси. Дальшому розвитку українського державотворення великою мірою сприяли створені ще наприкінці XII — на початку XIII ст. на території Південно-Західної Русі (сучасної України) два своєрідних державно-політичних центри, навколо яких починають об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства.

Першим таким центром стало Галицько-Волинське князівство, що утворилося 1199 р. шляхом об'єднання в «дину державу двох земель — Галицької та Волинської, однак цьому єднанню передував досить довгий і складний процес становлення і розвитку самостійних Галицького і Волинського князівств, які в числі перших змогли відокремитися від Київської Русі в ході її поступового державного розпаду.

Формування Галицького князівства, як відомо, почалося в другій половині XI ст. Його виникнення пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, котрий і заснував династію князів-ізгоїв Ростиславичів. У40- х роках XII ст. розпорошена попередніми правителями Галицька земля була об'єднана під владою енергійного князя Володимирська Володаревича і стала не тільки значною політичною силою в Південній Русі, а й зрівнялася з великими тогочасними європейськими державами. В 1141 р. Володимирко зробив столицею свого князівства м. Галич ( на Дністрі), розташований в центрі князівства. Він був віддалений від кордонів і знаходився на важливому торговому шляху до Чорного моря. Оточений сильними сусідами (на заході — Польщею, на півдні — Угорщиною, на півночі — Волинським, а на сході — Київським князівствами), Володимирко намагався проводити надзвичайно обережну та гнучку політику, яка мала єдину мету невпинне посилення Галицької землі.

Проте розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (1153—1187 рр.), названого у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (той, що має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Продовжуючи політику свого батька, Ярослав поступово нормалізував відносини з Києвом, підтримував мирні стосунки з Польщею, Угорщиною, Візантією, продовжив боротьбу проти половців. Він розширив межі своєї держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац).

Варто зазначити, що поряд з неухильним економічним і політичним піднесенням Галичини зростало також і місцеве галицьке боярство, яке будь-що намагалося здобути вплив на управління державою. На думку дослідників, свавільні галицькі бояри були найбагатшими й наймогутнішими серед бояр всіх руських земель. Як зазначає канадський дослідник О. Субтельний, така винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім нетрадиційним походженням. На відміну від боярства інших князівств, яке здебільшого походило з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася виключно на основі місцевої племінної знаті. Свої маєтки вона отримала не від князя, як це водилося, а завдяки узурпації общинних земель. Прийшовши на галицькі землі, перші Рюриковичі наштовхнулися на місцеву еліту, що вже добре вкоренилася й була готова рішуче відстоювати свої власні інтереси.

Інші дослідники звертають увагу на те, що завдяки відносно стабільному й незалежному правлінню Ростиславичів галицькі бояри мали досить часу й можливостей, щоб зміцнити свої позиції. Крім того, багато з них торгувало сіллю, що забезпечувало добрі прибутки й зміцнювало їхнє економічне становище. «Могутність великих феодалів у Галичині ґрунтувалася на значних земельних володіннях, на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярства сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу — навіть проти верховного сюзерена, тобто князя», — зазначає вітчизняний історик М. Котляр. Нарешті, через значну віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та, Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців по допомогу проти власного князя.

За часів правління Ярослава Осмомисла галицьке боярство настільки зміцніло, що почало вільно порядкувати в безцеремонно втручатися в стосунки князя з володарями інших держав. Бояри навіть прагнули контролювати особисте життя Ярослава, примушуючи його жити з нелюбимою дружиною. Щоб досягти своєї мети, вони спалили на вогнищі коханку князя Анастасію, з якою його єднало давнє і глибоке почуття. Ярослав був змушений підкоритися вимогам боярської опозиції і повернути законну дружину (дочку Юрія Довгорукого) Ольгу та сина Володимира.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там укріпитися. Влада перейшла до сина Ярослава Володимира. З його смертю в 1198 р. династія галицьких князів Ростиславичів припиняє своє існування.

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий період перебувала в залежності від Києва. На заході Волинські землі межували з Польщею, на півночі — з литовськими племенами ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, на  півдні — з Галичиною.

Процес перетворення Волині в окреме князівство помітно посилюється за часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича. Він, як і інші представники Мономахової династії, домагаючись влади над Києвом, зумів на короткий час стати київським князем (1167—1170 рр.). Саме в цей період він забезпечив своїй родині повний контроль над Волинським князівством, яке згодом стає незалежним від Києва.

Після смерті Мстислава в 1170 р. володарем Волинського князівства став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді. Протягом майже тридцятилітнього правління Волинським князівством Роман створив власну модель державного управління. Він чітко усвідомлював, що основою сильної князівської влади є незалежність від земельної аристократії. Тому він послідовно й рішуче обмежував сваволю бояр, придушував феодальну опозицію. Слід зазначити, що якихось особливих проблем щодо цього в Романа не виникло. Це пояснювалося, насамперед, відносною слабкістю волинського боярства.   На відміну від галицької еліти, воно формувалося в основному традиційним шляхом. Більшість бояр прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, які здебільшого призначалися чи усувалися від влади за волею Києва, котрий завдяки незначній віддаленості мав, безперечно, більший політичний вплив на Волинське князівство Бояри тут отримували земельні володіння саме за службу князеві. Як наслідок волинська знать повністю залежала від княжих щедрот і тому, зрозуміло, всіляко підтримувала князя, була йому відданішою. Власне з цієї причини об'єднання обох князівств зрештою домоглися саме во­линські, а не галицькі князі. В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і об'єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу.

Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві. Утво­рення Галицько-Волинської держави було, безперечно, подією величезної історичної ваги. Недаремно автор Галицько-Волинського літопису називав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всія Русі», причому слово «самодержець» уперше в літописі вжито саме стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позицій великого князя, фактичне підпоряд­кування його владі непокірних, войовничих боярських уг­руповань. Великий князь Роман, захоплено пише автор літопису, «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лон, сердитий жй був, як та рись... пере­ходив томлю їх, як шй «рол, а хоробрий був, як тур, бо він ровно наелідуїш сишо предка Мономаха».

За князювання Романа Мстислаиича (1199—1205) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись насамперед на середнє і дрібно служиле бояр­ство та городян, Роман швидко приборкав свавільну галицьку боярську верхівку, постійно здійснював активну і цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до Волинського князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XII ст. Ватикан намагався поширити свій вплив на Русь, навернути Романа і галицько-во­линське боярство в католицтво, проте князь рішуче від­хилив пропозицію папи.

Історики висловлюють припущення, що наприкінці 90-х років XII ст. Роман втрутився у війну між половцями й Візантією на прохання уряду останньої. Очевидно, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й надалі. Про це свідчить, зокрема, посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді в 1200 р. новгородський паломник Добриня.

Зрозуміло, що Роман  прагнув підпорядкувати Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові, як нащадкові київського князя Володимира Мономаха, уділ в «Руській землі» (так тоді називалася Київщина і Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися у справи Галичини. Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підступив до Києва. Кияни розчинили перед ним міські брами. Рюрик змушений був зректися київського столу й незабаром постригся в ченці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом Романа Мстиславича та його союзника — володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. Як згадувалось в одній з польських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі». На думку дослідників, у разі приєднання до Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в її межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі. Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави. Але, на жаль, цей останній крок на шляху формування Української держави Романові не вдалося здійснити.

До історії Роман Мстиславич увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець. Безперечно, він був також видатним політиком і державотворцем. Як зазначає М. Котляр, Романові належить честь складання проекту дотримання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик XVIII ст. В. Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, очевидно, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів. „Добрий порядок” Романа зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря. Нового великого князя повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. «Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, — писав Роман Мстиславич, — то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною підуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави».

Крім того, у проекті дотримання «доброго порядку» на Русі Роман, прагнучи уникнути дальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Якби пропозиції Романа були прийняті, це загальмувало б процеси політичного роз'єднання Русі, сприяло б консолідації об'єднавчих сил. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого «одвічно не було», а значить, і не повинно бути.

Важко сказати, якими були б дальші плани і дії Романа Мстиславича щодо об'єднання південноруських земель. У 1205 р. він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віслою, випадково потрапивши у польську засідку під час походу проти малопольського князя Лешка Краківського. Після його раптової смерті таке могутнє й непорушне, на перший погляд, Галицько-Волинського князівство починає стрімко розпадатися на окремі землі, проіснувавши всього шість років.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, відтепер вона розвивалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа «творцем першої національної української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

 Після трагічної загибелі Романа — великого полководця й політика, залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під міцною рукою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони терпіли від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння Проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, очевидно, що він зламав опір боярства Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроніки, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритися його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулися додому з вигнання чи вийшли зі схронів, щоб розпочати боротьбу проти його нащадків.

Як наслідок, галицько-волинські землі знову були втягнуті в нескінченні феодальні чвари, усобиці й війни, які із перемінним успіхом тривали понад ЗО років. У цей конфлікт були втягнуті й інші руські князі, зокрема чернігівсько-сіверські, угорський король, польські феодали, які прагнули підкорити і Волинь, і Галичину своїй

владі.

В цих надзвичайно складних умовах сини Романа Данило і Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, в тому числі й бояр, спромоглися спочатку об'єднати волинські землі. Остаточно закріпившись тут у 1230 р., вони розпочали напружену боротьбу за відновлення єдиної Галицько-Волинської держави, яка була переможно завершена лише в 1238 р.

Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

Слід зазначити, що водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагання за об'єднання українських земель в єдину державу. В ньому, як і раніше, брали участь дві постійно конкуруючі сили — волинська і чернігівська. В процесі цієї безупинної боротьби Україна, на думку М. Брайчевського, кілька разів була дуже близькою до свого державного об'єднання. Вперше 1223 р., коли Данило Романович у союзі з смоленським князем Володимиром Рюриковичем тримав у своїх руках Київ і обложив Чернігів. Вдруге, коли вже чернігівський князь Михайло Всеволодович, залишивши в Києві свого ставленика Ізяслава Володимировича, зібрав під своєю рукою майже всі південноруські землі (за винятком Волині). Втретє така можливість з'явилася в 1240 р., коли Данило Романович — князь відновленої Галицько-Волинської держави, наслідуючи державотворчі традиції свого батька, укріпився в Києві і доручив управління ним своєму тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводові. Столицею Галицько-Волинського князівства Данило Романович обрав місто Холм.

Як вважають вітчизняні дослідники, сьогодні важко передбачити можливий розвиток дальших подій в умовах їх нормального поступу. Але саме в цей час у природний хід історії втрутилася нова страшна сила, яка перевернула все шкереберть. Ідеться про монголо-татарську навалу, що призвела до остаточного зруйнування Київської держави і встановлення кривавого монгольського іга над східноєвропейськими народами.

З початком монголо-татарської навали знову відбулися кардинальні зміни в розвитку Галицько-Волинської держави. У грудні 1240 р. вона втратила Київ, дощенту зруйнований загарбниками. В 1241 р. орди Батия прокотилися крізь Волинь і Галичину, щоправда, не вчинивши тут таких руйнувань, як в інших руських землях. Але в цих умовах цілісності Галицько-Волинської держави в котрий вже раз починає загрожувати боярська знать. Данилові довелося докласти чимало зусиль, щоб остаточно подолати феодальну опозицію. Водночас він приділяє багато уваги відбудові своїх земель.

Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 р. Данило Романович їздив в Орду й одержав від хана ярлик на князю­вання. Якихось чітко визначених форм залежності української держави від Золотої Орди в цей період не існувало. Данила періодично примушували надавати свої дружини татарам в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати річну данину, віддавати певні почесті ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набула небажаних для неї масштабів. Данило не відмовився від думки будь-що позбавитись ординської «опіки». Економічне піднесення Південно-Західної Русі, консолідація міжнародних зусиль для бо боротьби з татаро-монгольським ярмом стали головною метою внутрішньої і зовнішньої політики галицько-волинського князя. Великого значення у зміцненні своєї держави Данило надавав будівництву й укріпленню міст. У цей період було засновано Львів — майбутню столицю Галицької землі, ще раніше (1237 р.) — Холм, який Данило обрав своєю резиденцією. Готуючись до неминучої боротьби проти монгольських поневолювачів, Данило починає споруджувати перші муровані фортеці і потужні замки в Бересті, Столпі, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському та інших містах.

Щодо своїх західних сусідів Галицько-Волинська держава в цей час намагалася здійснювати мирну політику. Данило в першу чергу подбав про те, щоб нормалізувати стосунки з Польщею та Угорщиною. Зміцненню дружніх зв’язків з цими країнами мали сприяти шлюбні союзи синів Данила Льва та Романа відповідно з дочкою угорського короля і сестрою герцога Бабенберзького.

Внаслідок переможних воєн з Литвою Галицько-Волинська держава значно розширила свою територію і зміцнила північні кордони. Пінські князі змушені були визнати зверхність Данила Галицького.

Готуючись до наступної боротьби з Золотою Ордою, Данило намагався знайти союзників серед західноєвропейських країн. З цією метою він звернувся до папи Римського Інокентія IV з пропозицією допомогти підняти слов'ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію —об'єднання православної церкви з католицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, й 1253 р. в Дорогичині посланець папи коронував

Данила.

Але надії на допомогу Західної Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 р. він розпочав військовий похід, щоб відвоювати у татаро-монголів Київ. Однак, незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум.

У 1264 р. Данило помер. Віддаючи належне його здобуткам, літописець високо оцінив діяльність славного сина України: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив і оздобив їх різноманітними прикрасами, і багатолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

Безперечно, князь Данило був непересічною особою. Видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, він багато зробив для своєї держави. Об'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило доклав чимало зусиль для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між монголо-татарськими ханами, з одного боку, польськими, угорськими та литовськими правителями, які постійно зазіхали на українські землі, з іншого.

Варто також зазначити, що деякі історики схильні вважати державу Данила Галицького «першим українським королівством». «І було це, — пише відомий український дослідник М. Брайчевський, — не Галицько-Волинське князівство, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографі. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об'єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5—6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько».

Держава Данила Галицького, та думку М. Брайчевського, виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначали її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, щоправда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого рівнозначного йому утворення в Україні не існувало.

Після смерті князя Данила з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського ^ князівства, хоча деякий період їм вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі. Останні правителі Галицько-Волинської держави продовжували зберігати за собою королівський титул і навіть називали себе володарями «божою милістю», тобто стверджували «божественне І походження» своєї влади. Слід брати до уваги й той факт, що в титулатурі галицько-волинських князів з'являються терміни «Русь», «Мала Русь». Поява цих термінів, очевидно, свідчить про прагнення князівської влади поширити свій вплив не лише на західний регіон, а й на інші землі Південно-Західної Русі. варто зазначити, що Галицько-Волинське князівство, навіть перебуваючи в певній залежності від Золотої Орди, в значній мірі зуміло зберегти головні риси державного та правового устрою, властиві Давньоруській державі. Зокрема, як і й Київській Русі, главою держави тут залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, здійснював поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської держави зберегли за собою судові повноваження. Вони також очолювали військо. Їм належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними зносинами з іншими державами.                                                             

Великі галицько-волинські князі намагалися посилити свій вплив і на церковну організацію, використовуючи її у власних інтересах. Як правило, лише за згодою великого князя призначалися єпископи, лише згодом вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Значним досягненням Юрія І Львовича, внука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка існувала з 1303 по 1437 р. Вона була не лише символом державного суверенітету князівства, а й великою мірою сприяла зміцненню його незалежності.

Висвітлюючи проблему організації державного ладу Галицько-Волинської держави, не варто забувати, що поряд із сильною князівською владою тут постійно діє такий важливий державний інститут, як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. Вона, як відомо, функціонувала в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До складу боярської ради входили знатні, великі бояри-землевласники, представники духовенства, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою, без урахування думки бояр.

Очолювалась рада, як правило, найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити князівську владу. Так, за часів князювання Юрія II боярська верхівка настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській державі, боярська рада відігравала велику роль у політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинським князівством.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася двірсько-вотчинна система управління. Процес переростання двірсько-вотчинних посад у явірцеві чини тут відбувався швидшими темпами, ніж в інших руських князівствах. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні управлінські функції в межах усього князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської держави, літопис згадує про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інших двірських чинів.

У контексті розробки проблеми державотворення слід наголосити, що Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало тісні стосунки з Німецьким орденом та Литвою й, таким чином, відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Як свідчать історичні джерела, князівство підгримувало інтенсивні зв'язки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо. Навіть далеко не повний перелік країн, з якими галицькі князі підтримували дипломатичні стосунки, свідчить про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави.

Історична доля Галицько-Волинської держави. Доля Галицько-Волинської держави, як і багатьох інших тогочасних руських земель, була трагічною. В середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. В 1340 р. помирає отруєний боярами останній правитель Галицько-Волинського князівства Юрій II — Болеслав. Його загибель була великою втратою для України. Замість того, щоб протистояти оновленим і зміцнілим Польщі та Угорщині, українці «збурили свою національну державність. На опорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди», — так охарактеризував ситуацію, яка склалася на той час в Україні, відомий український історик С. Томашівський. Дійсно, залишки Волинської землі після смерті Юрія II відразу були успадковані князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилася Північна Буковина.

Так припинила своє існування сильна Глицько-Волинська держава, значення якої в українській історії важко переоцінити. На думку С. Томашівського, це була «перша чисто українська політична організація», котра в періоди своєї найбільшої могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — 3/4 залюднених просторів України. Важливо, що Галицько-Волинська земля об'єднувала в своєму складі виключно етнічні українські землі, й завдяки цьому саме тут найвиразніше визначилися прикмети української культури.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле сторіччя існування державної організації і фактично було головним політичним центром для всієї України. Саме воно зберегло Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом з тим слід зазначити, що, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для соціального і політичного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в подальший період.

Рекомендована література

Брайчевський М. Конспект історії України. Київ, 1993. Галицько-Волинський літопис // Жовтень. 1982. № 7. Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис. Київ, 1961 Історія України в особах. ГХ—XVIII ст. Київ, 1993. Костомаров Н. И. Князь Данило Галицький // Исторические произведения. Автобиография. Киев, 1990.

Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половши XIV — першій чверті

XV ст. Київ, 1968.

Котляр М. Ф. Данило Галицький. Київ, 1979-

Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984.

Кучінко М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині.

Луцьк, 1994.

Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Вольнской Руси. Москва,

1950.

Пашуто В. Т. Героическая борьба русского народа за независимость

(ХНІ в). Москва, 1955.

Рыбаков Б. А. Киевская Русь и другие княжества XII—XIII ст. Москва, 1982.

Слово о полку Ігоревім. Київ, 1987.

Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси XI—XIII вв. Москва, 1955.

 

Лекція 4

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1348; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!