Наступ царизму на українську державність у роки Гетьманщини. Втрата Україною своєї незалежності

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 20Следующая ⇒

Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності • Гетьман Іван Мазепа та його політика • Пилип Орлик і Конституція України • Ліквідація царизмом незалежності України

Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності. Внаслідок наполегливої, титанічної пращ гетьмана Б. Хмельницького та його однодумців, у надзвичайно складних умовах Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств поступово виникає і формується держава з притаманними їй етнічними українськими рисами та козацьким ладом — Українська козацька республіка.

Враховуючи вибухонебезпечну внутрішню ситуацію, можливість захоплення українських земель і знищення козацької держави Річчю Посполитою чи Османською імперією, гетьманський уряд цілком свідомо змушений був у 1654 р. визнати протекторат Російської держави, який за формою мав вигляд швидше своєрідного конфедеративного союзу, закріпленого офіційно Переяславсько-Московською угодою. Проте, як переконливо засвідчили наступні події, узгоджені в цьому договорі правові основи взаємовідносин між Україною і Росією залишилися лише на папері. Вони, всупереч укладеним «березневим статтям», не були послідовно здійснені на практиці, внаслідок чого Українська козацька республіка урешті-решт була знищена російським царизмом і припинила своє існування як державне утворення.

Чому ж так сталося?

Причини цього явища пов'язані з внутрішніми економічними труднощами Росії. Не припинялася й антифеодальна боротьба народних мас, яка привела в 1670 р. до нової селянської війни під проводом С. Разіна. Росія вела виснажливі війни, державна скарбниця була порожня. З цих труднощів російські правителі намагалися вийти завдяки широкій безвідмовній економічній і воєнній допомозі з боку України. Але щоб дістати таку допомогу, Україну треба було підкорити, включити її до складу Російської держави.

До внутрішніх суб'єктивних причин слід віднести розвиток політичних подій, що відбувалися в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького. В цей особливо складний період серед його послідовників, на жаль, не знайшлося таких же видатних політичних і державних велетів, справжніх патріотів і героїв, до кінця вірних Україні та її народові, яким був Великий гетьман, «Батько Богдан» — геніальний творець і визнаний лідер молодої Української козацької держави (виняток у цьому плані становлять хіба що П. Дорошенко, Д. Многогрішний та П. Полуботок). Серед значної кількості гетьманів, як правило, бачимо державних мужів, котрі намагалися вірно служити не своєму народові, а насамперед іноземним хазяям (московським, польським, турецьким), які у своїй «державотворчій діяльності» в першу чергу вирішували дві головні проблеми — вели жорстоку і послідовну боротьбу за владу і особисте збагачення. Ця боротьба за багатство і державну владу врешті-решт, привела Гетьманську державу до тривалої, кровопролитної громадянської війни, відомої в історії України під назвою «Руїна», яку дослідники (В. Антонович, Д. Дорошенко та ін.) небезпідставно називали анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. Саме вона великою мірою підірвала основи Української козацької держави й була однією з головних причин її поступового занепаду і остаточної загибелі.

Як вважають відомі дослідники козацької доби В. Смолій та В. Степанков, смерть Б. Хмельницького(серпень 1657 р.) знаменувала собою завершення першого періоду Національно-визвольної війни, основним завоюванням якого було утворення Української держави, встановлення в ній нової моделі соціально-економічних відносин і запровадження спадкоємності гетьманської влади.

Після смерті Богдана Хмельницького царизм став вносити суттєві зміни у правове становище України та її соціальних верств. Вони закріплювалися перш за все у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною угодою двох сторін: Росії — в особі царського уряду та України — в особі гетьмана. Помітним кроком у наступі Росії на Україну стала фальсифікація українсько-російського договору. В 1659 р. князь Трубецькой представив 14 «березневих статей» Хмельницького з додатками, які, як з'ясувалося, були підроблені і значно обмежували права України. Цілеспрямованому наступу царизму на українські вольності сприяла й міжусобна боротьба на українських землях за гетьманську владу.

Першим зробив спробу відібрати гетьманську булаву в неповнолітнього спадкоємця Великого гетьмана — Юрія Хмельницького — наказний гетьман Т. Лесницький, але зазнав невдачі й змушений був відступити. Значно успішніше в цьому напрямку діяв генеральний писар І. Виговський, котрий домігся на скликаній 2 вересня 1657 р. старшинській раді обрання себе гетьманом до часу повноліття Юрія. Так було зроблено перший крок до здійснення державного перевороту, оскільки від влади усувався легітимно обраний володар. У другій половині жовтня ця акція завершується: козацька старшинська рада обрала Івана Виговського повноправним гетьманом, й наприкінці місяця єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, що раніше належали Б. Хмельницькому.

Новообраний гетьман України відразу ж направив до Москви своїх посланців, щоб дістати підтвердження заявлених раніше прав і вольностей. Москва поспішила поновити жалувану грамоту Богдана Хмельницького й зобов'язалася тримати Військо Запорозьке в «Нашей, Царского Величества, милости и в ваших вольностях по-прежнему, без всякого умаленья».

Складна соціально-політична ситуація вимагала від наступника Хмельницького якомога швидшого розв'язання існуючих проблем. Однак І, Виговський, якому порівняно легко вдалося усунути від влади Ю. Хмельницького, відразу ж припустився серйозної помилки — організував обрання себе гетьманом не на генеральній раді Війська Запорозького, а на старшинській, що було використано опозиційно настроєними старшинами й козаками. Проігнорував він і гостроту соціальних суперечностей між старшиною і козацькими низами, хоча в жовтні рух останніх набув значного розмаху. За свідченням одного з сучасників, «повстало багато голяків і злиденні людці полковників і сотників і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб'ємо і пожитки їх заберемо». Курс нового гетьмана на безоглядну підтримку інтересів старшини і шляхти сприяв поглибленню прірви між старшиною і черню, що стало однією із причин катастрофічних наслідків для України.

Розвиток подій спонукав І. Виговського до вжиття таких заходів, які б запобігли спалаху громадянської війни в молодій державі. Але, як вважають В. Смолій та В. Степанков, з усіх можливих варіантів гетьман обрав найгірший — всупереч договору 1654 р. почав схиляти московський уряд до участі в розв'язанні конфлікту із запорозькими козаками, які виступили проти нього. Характерно, що подібну тактику обрав і кошовий отаман Я. Барабаш, який відправив посольство до царя з обвинуваченнями на адресу гетьмана. Складається враження, що не Москва своєю політикою внесла смуту в українське політичне життя і привела до «страшної внутрішньої війни», а діяльність І. Виговського та його опонентів — Я. Барабаша і полтавського полковника М. Пушкаря — спричинила вибух весною 1658 р. громадянської війни в Україні, якою скористалися для послаблення козацької держави уряди Росії, Речі Посполитої і Криму. Вперше в історії України І. Виговський, уклавши на початку 1658 р. договір з ханом, домагався права використання татарської допомоги не для захисту держави від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з старшинською опозицією і повсталим народом. Дочекавшись підходу орди, він вирушив на Полтавщину, розгромив 31 травня військо Пушкаря, спалив 1 червня Полтаву й дозволив «союзникам» брати ясир до р. Сули і м. Лубни. Було страчено чимало полковників й старшин. У цілому ж під час каральної експедиції, на думку М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших дослідників, загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Чимало неясного залишається в зовнішній політиці українського уряду І. Виговського. Аналіз джерел дає підстави не погодитися з твердженнями, що з самого початку приходу до влади гетьман почав реалізацію плану з'єднання з Польщею, що власне «нездоланні обставини» штовхали його в «обійми Польщі». На перших порах він не виношував планів розриву з Москвою й підданства польському королю. За визнанням відомого польського політика С. Бенєвського, який вів переговори з І. Виговським, ще в середині лютого 1658 р. гетьман не знав, куди повернути: не довіряючи повністю полякам, він втратив також надію на московську приязнь. Водночас, відчуваючи «віроломство» запорожців і городових козаків, тулився до орди й оглядався на турків.

Трагедія І. Виговського як державного діяча, зазначають В. Смолій та В. Степанков, полягала не в тому, що він став жертвою "нездоланних обставин", а в тому, що своїми політичними прорахунками створював ситуації, з яких не міг найти виходу.

Адже за короткий час він спромігся настроїти проти себе різні верстви населення і більшість старшини. С. Бенєвський не приховував від Варшави того факту, що гетьмана всі ненавидять. Саме тому, маючи у своєму розпорядженні 40—50-тисячну армію, І. Виговський не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України. В стосунках з Москвою виявляв особливу зацікавленість, погодившись На прибуття воєвод до найголовніших міст і передачу їм адміністративної влади. Через посольство Г. Лесницького (березень 1658 р.) прохав надіслати комісарів з військовими підрозділами для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів, оренд тощо, підштовхуючи в такий спосіб царський уряд на дальше обмеження суверенітету козацької України.

Не просто складалися і стосунки з Польщею. В кінці серпня у табір українського війська під Гадячем прибуло польське посольство на чолі з С. Бенєвським. Значна частина старшини виступала проти розриву договору 1654 р. з Росією, тому переговори зайшли в безвихідь. Лише за сприяння союзника І. Виговського — Карачбея — було зроблено вирішальний крок у напрямі укладення угоди з Річчю Посполитою. На козацькій раді 5 вересня 1658 р. козаки домагалися створення удільного («абсолютного») Руського князівства (у складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського і Чернігівського воєводств, Пінського і Мстиславського повітів), ліквідації унії, повернення православним відібраних церков, монастирів тощо. Але польські посли були проти таких великих поступок, Після тривалої дискусії було вирішено, що козацька Україна лише у складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств під назвою «Великого князівства Руського» входитиме до складу Речі Посполитої. Зазначимо, що за такою гучною й урочистого назвою автономія Української держави, навіть у порівнянні з умовами українсько-російського договору, серйозно обмежувалася. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що Гадяцький договір був лише новим, «виправленим виданням Зборівської угоди» 1649 р. Польські політики не погодилися на державну рівноправність України, пообіцяли автономію лише для Наддніпрянщини, за словами І. Крип'якевича, «усуваючи все те, що нагадувало б українську державність».

Поступливість І. Виговського у відносинах з Польщею, жорстокі заходи щодо людності на Лівобережній Україні під час походу проти росіян влітку 1659 р. посилювали невдоволення козаків його правлінням. За влучним висловом В. Герасимчука, гетьман «за собою не мав нікого, а проти себе всю Україну». Скликана у вересні того ж року козацька рада позбавила його влади й обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Очолювана ним група старшин зробила спробу під час переговорів із російським головнокомандувачем князем О. Трубецьким домогтися укладення нового договору з Росією. Але його умови, що в окремих випадках ішли далі договору 1654 р., не були прийняті. Під тиском російської сторони у Переяславі старшині було нав'язано новий договір, що являв собою підробку статей 1654 р. і суттєво обмежував прерогативи українського уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв його права на самостійну зовнішню політику, підпорядковував київську митрополію московському патріарху. Намагання українського посольства в кінці 1659 — на початку 1660 р. в Москві домогтися скасування умов договору 1659 р. і відновлення суверенітету Української держави успіху не мали.

У цьому зв'язку варто зазначити, що 18-річний Ю. Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні, хотів вибороти для неї незалежність. Насправді він не був такою жалюгідною постаттю, як традиційно його зображувала історіографія. Добре освічений і не позбавлений гострого розуму, він, на відміну від свого батька, не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, молодий гетьман не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади у своїх руках. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмельницький вже в лютому 1660 р. заявляв про своє небажання обіймати гетьманську посаду. Проте, ставши іграшкою в руках лідерів політичних угруповань, він не був замінений, що згодом призвело до вкрай негативних наслідків.

Нова позиція Москви щодо України, проголошена Переяславськими статтями 1659 р., швидко остудила багатьох прибічників Російської держави. Тому не дивно, що при першій нагоді влітку 1660 р. Ю. Хмельницький під тиском козацької старшини розірвав союз із Росією. Але сподівання на кращі умови перебування України у складі Речі Посполитої не справдилися. Потенційні союзники не розширювали, а тільки обмежували державні права України. За умовами Слободищенського трактату 1660 р., Україна поверталася під владу Речі Посполитої на обмежених автономних засадах, фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і зобов'язувалася надавати Польщі військову підтримку в боротьбі з її ворогами.

Народ неоднозначно прореагував на Слободищенський трактат. Чимало противників трактату виявилося на Лівобережній Україні. Вони рішуче виступали проти союзу з Польщею. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Управлінські кола Правобережної України більше орієнтувалися на республіканську Польщу, Лівобережної — на самодержавну Росію. Проте в кожному регіоні існували різні орієнтаційні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності й складності.

Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення. Правобережне козацтво обрало гетьманом П. Тетерю (1663—1665), який дотримувався пропольської орієнтації. А на Лівобережній Україні, яка в народі називалася Гетьманщиною, розгорнулася боротьба за владу.

Українська держава, на думку сучасного українського історика В. Борисенка, як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державні утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

Криза державності винесла на політичну арену чимало авантюристів. Найпомітнішою фігурою серед них виявився кошовий Запорозької Січі І. Брюховецький. Демагогічними обіцянками він завоював прихильність довірливого люду й домігся свого обрання гетьманом (1663—1668). Та не встигли захолонути трупи страчених ним противників, як новообраний гетьман «забув» про свої обіцянки. Метою його правління стало зміцнення власних позицій, навіть за рахунок ущемлення державних інтересів.

Головну ставку при цьому І. Брюховецький зробив на російський уряд як на силу, здатну приборкати внутрішню опозицію. Підписані ним 1665 р. Московські статті різко обмежували автономні права України. Вже перший пункт «статей» визнавав українські міста і землі володіннями російських монархії). Чисельність і кількість російських гарнізонів в українських містах збільшувалися. Як зазначає В. Борисенко, гетьман зроби» то, чого від нього не чекав навіть російський уряд. Він запропонував замінити державний устрій Гетьманщини і ввести в ній воєводське управління. Після тривалих роздумів царський уряд визнав цю пропозицію передчасною, але функції воєвод ширив. Вони дістали додаткові повноваження на втручання в управлінські, військові та фінансові справи України. Була зроблена спроба ввести російську систему оподаткування й усунути козацьку старшину від збирання податків.

Угодовська політика І. Брюховецького щодо Росії викликала глибоке обурення народу України. Жоден стан не підтримував гетьмана. А коли він дав мовчазну згоду на поділ України по Дніпру між Росією і Польщею, то народ зі зброєю в руках піднявся проти гетьмана.

Поряд із колабораціоністами існували й патріотичні сили, які щиро прагнули об'єднати українські землі в одній державі й відновити її незалежність. Очолив їх правобережний гетьман П. Дорошенко (1665—1676). Проте зібрати докупи територіальні уламки колись могутньої держави було надзвичайно важко. Полковники не хотіли нікому коритись і часто міняли свою політичну орієнтацію.

Тим часом на Лівобережжі зростало невдоволення проросійською політикою І. Брюховецького. І коли в липні 1666 р. на Переяславщині спалахнуло повстання проти гетьмана-відступника, П. Дорошенко закликав населення Лівобережжя підтримати повстанців і надати їм допомогу. Але виступ було придушено, і надіям правобережного гетьмана не судилося здійснитися.

Влітку 1666 р. П. Дорошенко дізнався про переговори російського і польського посольств в Андрусові, що викликало в нього глибоке обурення. Як результат з'явилися перші симптоми нової політичної орієнтації. Гетьман вирішив спершу за підтримки татар домогтися незалежності від Польщі, а потім, спираючись на союз із Кримом чи навіть Портою, приступити до об'єднання козацької України. Наприкінці 1666 р. він розгромив підрозділи польської армії, що прибули на постій на козацьку територію. Саме в цей час відбулися суттєві зміни в міжнародному становищі України. Переговори в Андрусові завершилися укладенням у січні 1667 р. перемир'я на 13,5 років між Російською державою і Польщею. Обидві сторони ціною поділу Української держави досягли компромісу: Лівобережжя (у тому числі на два роки Київ) переходило до Росії, Правобережжя — до Речі Посполитої, а Запорожжя мало стати їх спільним володінням. Цей договір мав трагічні наслідки для українського народу, ставши нездоланною перепоною на шляху до політичної консолідації українських земель у межах національної держави.

Після невдалої спроби звільнитися з-під влади Польщі за допомогою кримських татар П. Дорошенко намагається позбутися російської військової присутності в межах Гетьманщини. Цю акцію він розраховував здійснити за допомогою повсталого донського козацтва., очолюваного С. Разіним. Цей задум виконати теж не вдалося, але перебування повстанців на території південної Полтавщини в 1667— 1668 рр. розпалило антигетьманські та антиросійські настрої серед народних мас. Внаслідок цього влада І. Брюховецького в 1668 р. була. повалена і задуми П. Дорошенка, як здавалося, почали нарешті здійснюватися. Російські гарнізони залишили Гетьманщину, і лівобережні козаки обрали його гетьманом. Розшарпана, без єдиних органів влади, без війська і фінансів, Україна опинилася віч-на-віч з Росією та Польщею, кожна з яких вважала її землі своїми і не збиралася ними поступатися. Загальноукраїнському гетьманові загрожувала перспектива війни на два фронти без відчутної допомоги зовнішніх сил. До того ж Запорожжя зайняло стосовно гетьмана ворожу позицію. П. Дорошенко призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, а сам поспішив на Правобережжя, де загострилася політична ситуація.

Захист Лівобережної України від російських військ власними силами Д. Многогрішний вважав безперспективним. Він добився обрання себе повноцінним гетьманом і погодився на входження України до складу Російської держави. Але повів рішучу боротьбу за повернення Гетьманщині тих автономних прав, які вона мала за Б. Хмельницького. Рішучість і безкомпромісність гетьмана на перших порах дали позитивні наслідки — Росія пішла на поступки. За умовами Глухівських статей 1669 р., російські гарнізони залишалися лише в Острі, Чернігові, Переяславі та Києві. Воєводам заборонялося втручатися у внутрішні справи місцевих властей, податки мали збиратися гетьманською адміністрацією до державної скарбниці.

Д. Многогрішний намагався повернути Україні й інші права, зокрема, він рішуче протестував проти приєднання Правобережної України до Польщі. Завдяки його наполегливості Київ залишився у складі Гетьманщини. Водночас він боровся за відновлення кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.

Послідовний курс Д. Многогрішного на широку автономізацію України викликав серйозне занепокоєння російського уряду. Разом з тим це спричинило протидію частини козацької старшини, яка дотримувалася проросійської орієнтації чи просто займала угодовську позицію. Вона чинила гетьману явний і прихований опір, що провокувало того на грубі, брутальні, а то й жорстокі дії. Д. Многогрішний почав усувати з посад полковників, вживав рукоприкладство, а то й зброю проти своїх підлеглих.

Налякана таким розвитком подій старшина почала поступово дистанціюватися від гетьмана. Колишні однодумці перетворювалися на ворогів. Усунуті з посад полковники Д. Райча, К. Мокрієвич, П. Забіла та деякі інші організували проти гетьмана змову. їх активно підтримував, а можливо й ініціював царський резидент у Батурині. 1672 р. змовники заарештували й видали Д. Многогрішного царським властям. Малоросійський приказ швидко сфабрикував справу про «зраду» і відправив непримиренного борця за автономію України в заслання до Сибіру. Новим гетьманом України було обрано лояльно настроєного до Росії генерального суддю І. Самойловича.

Водночас розгорілася жорстока боротьба за владу на іншій частині Лівобережжя. Підтриманий січовиками запорозький писар Я. Суховій проголосив себе гетьманом і, заручившись підтримкою Криму, розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка. Згодом на гетьманську булаву заявили претензії Ю. Хмельницький і уманський полковник М. Ханенко. Лише в жовтні 1669 р. П. Дорошенку вдалося добитися перемоги над своїми противниками. В цій ситуації він робить ставку на Порту, під час переговорів з якою домагається визнання Української держави в кордонах від р. Вісла, міст Перемишля й Самбора на заході до міст Севська і Путивля на сході, гарантій забезпечення національно-політичних і релігійних прав та інтересів України. Ймовірно, турецький уряд погодився на основні вимоги гетьмана, й Корсунська рада у березні 1669 р. схвалила прийняття турецького протекторату, хоча відмовила у присязі султану.

Разом з тим джерела засвідчують, що П. Дорошенко не відхиляв можливості порозуміння з Росією чи Річчю Посполитою за умови визнання їхніми урядами суверенних прав і цілісності козацької України. Непоступливість гетьмана в захисті державних інтересів України викликала роздратування правлячих кіл Речі Посполитої та Росії. Польський підканцлер А. Ольшевський звертав увагу на те, що козаки прагнуть «народ руський і провінцію Руську зробити самостійною і незалежною».

Щоб послабити позиції П. Дорошенка і внести розкол у сили козацтва, польський уряд пішов на визнання гетьманом М. Ханенка й домігся укладення з ним угоди, яка передбачала повну ліквідацію автономії козацької України. Спираючись на підтримку М. Ханенка, І. Сірка та інших старшин, частини запорожців і козаків Подольського, Брацлавського й Уманського полків, коронний гетьман Я. Собеський влітку 1671 р. вторгнувся на Брацлавщину і до середини жовтня захопив майже всю її територію.

Ця акція Польщі призвела до загострення стосунків із Портою. Наприкінці травня 1672 р. султан Мехмед IV виступив у похід на Річ Посполиту, в якому взяли участь козаки П. Дорошенка. Захопивши 17 серпня Кам'янець-Подільський, турки змусили польський уряд розпочати переговори. Вони завершилися укладенням Бучацького договору (жовтень 1672 р.), згідно з яким Україна мала залишатися «в старих кордонах». Це, звичайно, не могло задовольнити П. Дорошенка, оскільки стамбульський двір порушив свої попередні обіцянки. Відбувалося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими вояками. Все це стало для гетьмана сильним ударом і призвело до повного розчарування турецькою протекцією. Він починає шукати виходу з катастрофічної ситуації. Не випадково в 1673 р. гетьман погодився на переговори з Польщею, домагаючись відновлення чинності умов Гадяцького договору.

З червня 1673 р. почалися переговори з Москвою, які велися до глибокої осені. Вони засвідчили готовність П. Дорошенка визнати підданство цареві за умови збереження територіальної цілісності козацької України. Він вимагав також встановити кордон між Гетьманщиною і Польщею, вивести царську залогу з Києва, надіслати на допомогу Україні для боротьби з турками сильну армію, дозволити створити 40-тисячне військо з найманих козаків. Оскільки домовитися не вдалося, наприкінці листопада Москва наказала князеві Г. Ромодановському та новому гетьманові Лівобережжя І. Самойловичу готувати наступ проти П. Дорошенка. Він розпочався взимку 1674 р. До початку березня було захоплено основні міста Правобережжя, розпочалася облога Чигирина. 17 березня на скликаній у Переяславі раді гетьманом козацької України обох берегів Дніпра обирається І. Самойлович. М. Ханенко склав свої повноваження. Населення Правобережжя почало присягати на вірність цареві Олексію Михайловичу.

В радянській історіографії ця подія, будучи абстрагованою від загальноісторичного контексту, традиційно оцінювалася позитивно. Не враховувалася та обставина, що дана акція царського уряду мала б виправдання лише в тому разі, коли б Росія серйозно підготувалася до війни з Портою, щоб мати можливість захистити населення Правобережжя від вторгнення турецько-татарських військ. Але цієї готовності не було, й тому вона являла собою, по суті, політичну авантюру, що мала жахливі наслідки для Правобережжя. Влітку сюди вступила турецько-татарська армія, яка дощенту спустошила козацьку територію, а вціліле населення, проклинаючи П. Дорошенка, почало переселятися на Лівобережжя. За цих умов у наступ переходить обраний польським королем Я. Собеський, який до кінця 1674 р. опанував територію Брацлавщини. У грудні він направив до П. Дорошенка посольство, намагаючись схилити його на бік Польщі. П. Дорошенко погоджувався на цей крок, але за умови збереження цілісності козацької України та її входження до складу Речі Посполитої на основі статей Гадяцького договору. Оскільки польський уряд проігнорував цю вимогу, переговори припинилися.

З літа 1675 р. становище П. Дорошенка стає безнадійним. Не зменшувався потік біженців на Лівобережжя, гетьмана залишали навіть найближчі соратники і друзі. Його влада обмежувалася лише територією Чигиринщини, Черкащини і Корсуньщини. Щоправда, тепер Дорошенка почали підтримувати кошовий І. Сірко і запорожці, але вже було пізно. Спроба січовиків організувати скликання генеральної козацької ради весною 1676 р. для обрання старшого гетьмана козацької України виявилася невдалою. Тому, коли у вересні під стінами Чигирина з'явилися підрозділи росіян та полки І. Самойловича, П. Дорошенко здав місто, склав гетьманські повноваження і присягнув цареві. Гак завершилася політична кар'єра невтомного борця за самостійну соборну Українську державу. По суті, 1676 р. став нижньою рубіжною датою і Визвольної війни українського народу, якому так і не вдалося створити національну державу, що об’єднувала б у своїх кордонах всі етнічні землі.

Таким чином, незважаючи на те, що протягом другої половини 60-х — першої половини 70-х років суспільно-політичний розвиток козацької України характеризувався поліцентризмом політичної влади і розчленованістю її території, все ж продовжувала існувати єдина державна структура (Гетьманат). Вона припинила своє існування лише з ліквідацією державних інституцій у Правобережній Україні, що збіглося з падінням гетьманства П. Дорошенка. Ця подія, як вважають В. Смолій та В. Степанков, була останнім актом Національно-визвольної війни. Українському народу не судилося добитися в той час створення в етнічних межах свого проживання незалежної соборної держави. Вдалося зберегти державні інституції лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії.

Наслідки «Руїни» для Української козацької держави були катастрофічними. В результаті безупинної боротьби козацької верхівки за владу були зруйновані державні основи — консолідація і єдність українського народу, з втратою яких вмирало головне — виборена свого часу Українська держава.

Іншою, не менш суттєвою причиною занепаду Гетьманщини, на наш погляд, була підступна, відверто зрадницька політика російського царизму щодо України.

Як не дивно, що антиукраїнську традицію заснував цар Олексій Михайлович, який і був першим офіційним зрадником Української держави. Адже саме він підписав з Богданом Хмельницьким українсько-російський договір, зобов'язавшись захищати цілісність і суверенність держави свого новоявленого союзника.

Перший крок до зради цар Олексій Михайлович здійснив ще в 1656 р. уклавши Віденське перемир'я з Польщею. На переговори між Росією і Польщею, які відбулися в Вільно, українська сторона допущена не була. Пізніше Б. Хмельницький довідався, що в ході їх проведення по-змовницьки, за спиною України вирішувалася її доля, дискутувалося питання про можливість повернення українських земель під владу Польщі.

Віденське перемир'я в Чигирині розцінили як офіційну зраду царя. За свідченням очевидців, Б. Хмельницький був прикро вражений, «кричав немов божевільний і несамовитий». Саме тоді гетьман уперше реально зрозумів і серцем усвідомив, куди він привів свою державу і які фатальні наслідки для України може мати українсько-російський договір 1654 р. Саме тоді Хмельницький вперше публічно заявив, що для України немає іншого виходу, як «відступити від Москви і шукати собі іншої помочі».

Остаточна зрада російського царя Олексія Михайловича відбулася в 1667 р., коли він уклав з Польщею Андрусівський мирний договір, згідно з яким Українська держава була по-живому розчленована на три частини: Лівобережна Україна залишилася під владою Росії, Правобережна передавалася Польщі, Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Вона офіційно перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передача половини України Польщі, як зазначає О. Апанович, була справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Крім зазначених суб'єктивних причин, існували, безумовно, й об'єктивні причини, які позбавляли історичних перспектив дальший розвиток Української держави. Головна з них полягала в тому, що у складі монархічної, абсолютистської царської Росії Україна з притаманними їй демократичними, республіканськими традиціями не могла довго існувати.

Гетьман Іван Мазепа та його політика. Порядок управління Україною, заснований на демократичних традиціях воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню, був несумісний з ним. Тому Українська держава досить швидко стала «кісткою в горлі» російського самодержавства. Було очевидним, що рано чи пізно її соціально-політичні інституції мають поступитися загальноімперським нормам і порядкам.

Цей процес, як засвідчив дальший розвиток подій, продовжувався багато десятиліть і завершився лише на початку 80-х років XVIII ст. В історичній літературі виділяються чотири етапи (чи періоди) цього процесу: перший — 1654 - 1708 рр.; другий — 1708—1727 рр.; третій — 1727 - 1764 рр.; четвертий - 1765 - 1786 рр.

Перший період характеризувався поступовим обмеженням царизмом гетьманської влади в Україні.

Після смерті Богдана Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступні вибори гетьмана. Згодом уже йшлося про обов'язкове отримання згоди царя на обрання того чи іншого кандидата. В подальшому ця процедура взагалі стала суто формальною, оскільки нові гетьмани призначалися лише за волею царя. З 1660 р. новообраний гетьман одержував від царя грамоту на гетьманування. Царизм суттєво обмежив повноваження наступників Хмельницького, водночас зменшувалися й права України, її самостійність. У 1669 р. цар заборонив гетьманові безпосередньо зноситися з іноземними державами, а угоди, статті, універсали, які видавав гетьман, набували значення офіційних документів лише після того, як їх затверджував цар чи інші вищі органи влади Росії. Гетьман позбавлявся також права призначати та зміщувати полковників і генеральних старшин. Царський уряд поступово змінив політичний устрій і на Слобідській Україні, котра з часів Б. Хмельницького управлялася козацькою старшиною. Вже з початку XVIII ст. тут введено єдиноначальну владу полковників, які з 1723 р. призначалися лише з росіян. З часом слобідське козацтво було ліквідоване й утворено Слобідсько-Українську губернію.

Найразючіші зміни у правовому становищі Української держави відбулися в другому ( петровському) періоді, коли після «зради» І. Мазепи на Гетьманщині в небачених раніше масштабах почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури.

Розглядаючи період правління І. Мазепи, слід наголосити, що це був надзвичайно важкий і складний час для України. Внаслідок «Вічного миру» (1686 р.), укладеного між Росією і Польщею, українські землі залишилися брутально розчленованими по-живому, що позбавляло можливості об'єднати їх в єдину державу. Безперечно, давалися взнаки й трагічні наслідки сумнозвісної «Руїни», котра підірвала основи Української держави й фактично знівелювала владу гетьмана на українських землях. Свою діяльність як гетьмана України І. Мазепа розпочав з писання так званих Коломацьких статей», які також відповідно до статей «Вічного миру» рішуче застерігали козацький уряд від порушення його умов, мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності, а український народ асимілювати з російським, щоб ніхто не смів більше згадувати про Українську державу, щоб обидва народи — російський і український — надалі перебували в єдиній самодержавній царській державі.

Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився Іван Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, добру освіту, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади й бути справжнім господарем України впродовж 22 років. За цей досить тривалий період І. Мазепа, безперечно, зробив чимало корисного для України і українського народу, зокрема для розвитку освіти, науки і культури. За часів І. Мазепи в Україні активно будувалися школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра, завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І. Мазепа, як відомо, прославився будівництвом церковних споруд (в роки його правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в українську культуру як широковідоме мазепинське бароко. И нарешті, як уже зазначалося вище, це був справді видатний політичний і державний діяч, якого М. Брайчевський цілком справедливо називає одним із «найблискучіших європейських діячів того часу».

Водночас варто зазначити, що в діяльності такого яскравого політичного і державного діяча, яким був І. Мазепа, нерідко простежуються досить сумнівні методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави.

Вирішальну роль у поразці І. Мазепи, що мала важкі політичні наслідки для України, відіграла, безумовно, його соціальна політика. Звичайно, як далекоглядний діяч та адміністратор гетьман намагався здійснювати гнучку соціальну політику. Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський стан (Універсал від 1691 р.), вніс деякі зміни у систему оренд і т. ін. Проте ця політика не була результатом внутрішнього переконання милосердного і справедливого правителя щодо своїх підданих, а проводилася людиною, яка передбачала наслідки надмірного феодального визиску, що спричинював дальше загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

Разом з тим слід визнати, що правління Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків. Не випадково вперше після Визвольної війни 1648—1676 рр. саме він видав Універсал 1701 р., що узаконював_ дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував «заколотникам». За його наказом наймані полки жорстоко розправлялися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання. Ось чому, на думку В. Антоновича, український народ протягом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався при владі лише завдяки найманим полкам і московським стрільцям. За словами М. Грушевського, в народних масах Мазепа ніколи не був популярний, його вважали в Україні гетьманом панським, старшинським, вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських велінь, що так важко упадали на Україну. Цікаві думки з нього приводу висловлював М. Брайчевський, який вважає, що І. Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краю. Саме це, а не так звана «зрада» — союз із шведським королем Карлом XII проти Петра І — послужило причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу.

Не сприяв народним симпатіям до І. Мазепи і тривалий конфлікт із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії (відомо, що гетьман заздрив популярності фастівського полковника). Тут зіткнулися два полярні погляди на суспільно-політичний лад України — дійсно демократичний, козацький С. Палія й аристократичний, панський І. Мазепи. Тут конкретно вирішувалося питання про владу і справжнього господаря України. Відомо також, що Мазепа серйозно побоювався свого політичного опонента, вважаючи, що він може відібрати в нього гетьманську булаву. В кінцевому підсумку, завдяки доносам цареві, І. Мазепі вдалося усунути С. Палія, якого за вказівкою Петра І було заслано до Сибіру.

Багаторічне гетьманування Мазепи не зміцнило його авторитет серед селян і простих козаків, оскільки саме за його підтримки українська старшина піддавала їх нещадній експлуатації, ущемлювала їхні політичні права. Не міг він очікувати й підтримки міщан, які зазнавали утисків від крайової еліти і шукали захисту в царя. Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа — таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний ґрунт.

Звичайно, як державний діяч Мазепа мав передбачити наслідки своєї діяльності. В цьому полягає талант справжнього політика. Можна лише здогадуватися, як страждав він після полтавської поразки в далеких Бендерах, усвідомлюючи, що його акція обернулася безчинствами і масовим терором в Україні.

Варто зазначити, що Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особливих симпатій до українського народу. Навіть за часів «взаємної любові» і щирої злагоди з гетьманом І. Мазепою російський цар намагався послідовно здійснювати реформи, спрямовані на знищення залишків усталених форм управління в Україні. Як зазначав у своїх працях відомий російський вчений барон Б. Нольде, ці реформи переслідували лише одну мету — повне «об'єднання України з Московщиною».

Реформаторська діяльність Петра І стосувалася, передовсім, збройних сил України, які ще його попередниками були зменшені наполовину. В 1706 р. спеціальним указом царя козацьке військо переходило в безпосередню компетенцію російського командування. Запроваджувався контроль за витратами на його утримання, реквізовано значну частину артилерії.

Петро І, як відомо, примушував українські козацькі полки брати участь у всіх війнах, які він проводив. У численних далеких походах гинуло чимало козаків, причому не так під час боїв, як від хвороб і поганого матеріального забезпечення.

Особливо багато українців загинуло на примусових «канальних» і будівельних роботах (зокрема, під час будівництва Петербурга), на які людей зганяли тисячами, змушуючи працювати зранку до вечора в нестерпних умовах. Козаки мали відправлятися на ці роботи з власними кіньми й фуражем, харчами, одягом, зброєю. Вони роками по могли займатися власним господарством, в результаті чого воно занепадало, а козацтво бідніло.

Петро І підірвав економіку України, фактично скасувавши тут вільну торгівлю. Зокрема, указами царського уряду заборонялося вивозити з України будь-куди, крім Росії, селітру — сировину для виготовлення пороху. Донецьке вугілля можна було поставляти лише на російські заводи.В інтересах російських купців і заводчиків заборонялося ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Спою продукцію Україна могла реалізовувати лише через віддалені та невигідні для українського купецтва порти. Широко відоме «вікно в Європу» Петра І обернулося для України бідою. Вона позбавлялася права користуватися давніми, традиційними для себе торговельними шляхами, мусила везти свої товари через усю країну в Архангельськ.

Петро І провадив неприховану колоніальну політику і щодо культури України. Він заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть «Святе письмо» в Україні мусили передруковувати не зі старих українських книжок, а з російських.

Особливо активний наступ на українську державність Петро І розпочав після невдалої спроби гетьмана І. Мазепи за допомогою шведського короля Карла ХЇІ здобути волю і відновити державну самостійність України.

Пилип Орлик і Конституція України. Встановивши жорстокий терор на українських землях, без жалю розправляючись з «мазепинцями», Петро І «організовує» у Глухові «обрання» нового гетьмана І. Скоропадського, який слухняно виконував усі царські вказівки.

Проводячи політику обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади Петро І призначив у 1709 р. при гетьмані свого резидента (в наступному році - двох) для контролю за економічною, фінансовою, військовою і зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду.

У травні 1722 р., ще за життя гетьмана І. Скоропадського, згідно з царським маніфестом було створено так звану Малоросійську колегію — центральний орган державного управління у справах Лівобережної України. Місцем її розташування було обрано місто Глухів. Президентом колегії царський уряд призначив росіянина — бригадира Вельямінова. До її складу входили також шість офіцерів — командирів розташованих на Лівобережній Україні царських полків та прокурор. Усіх цих чиновників призначав цар. У цивільних справах Малоросійська колегії підлягала Сенату в Петербурзі, а в військових — головнокомандувачу російськими військами в Україні.

Новий орган керівництва Україною поспішив прибрати до своїх рук її фінансову систему, внаслідок чого податки з населення України за два роки зросли майже в шість разів. Як зазначає О. Апанович, справжнім лицемірством було те, що Петро І, який відверто брутально нищив усі вольності, права та привілеї України, обіцяв у своїх грамотах ці права та привілеї «нашим царского величества, словом... нерушимо, свято содержать», посилаючись при цьому на договір 1654 р. Навіть посадивши на шию українського народу Малоросійську колегію, що була по суті окупаційною владою в Україні, цар цинічно заявляв гетьманові, що цій колегії «велено все чинить по трактату, учиненному с Хмельницким».

Після смерті Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Ще Скоропадський призначив наказним гетьманом Павла Полуботка. Спроба козацької старшини домогтися відновлення гетьманства і ліквідації Малоросійської колегії була придушена Петром І з небувалою жорстокістю. П. Полуботок, який зважився викласти Петру І свої міркування щодо стосунків України з Росією, свої останні дні життя провів у Петропавловській фортеці.

Як бачимо, Петро І усіма засобами намагався знищити будь-які, навіть незначні атрибути української державності, жорстоко розправляючись зі своїми опонентами. Фактично єдиним відомим політичним діячем, послідовним поборником ідеї відновлення Української держави, до кого не дотягнулася рука кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті І. Мазепи гетьманом України. Зрозуміло, що Петро І хотів розправитися і з цим колишнім близьким соратником і найбільш довіреною особою І. Мазепи. Як відомо, російський цар навіть пообіцяв за голову П. Орлика як винагороду стільки золота, скільки вона важить. Але царські нишпорки так і не зуміли вислідити і затримати новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном.

Серед борців за українську національну державну ідею постать гетьмана П. Орлика займає особливе місце. Насамперед тому, що він був творцем однієї з перших в Європі державних конституцій, що дістала назву «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Вона стала своєрідним маніфестом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом. Глибокий знавець історії України О. Оглоблин назвав Конституцію П. Орлика «вікопомним пам'ятником української державно-політичної думки. Це був перший документ української державотворчої історії, в якому гармонійно поєднувалися інтереси гетьмана та старшини як провідної верстви України і Запорожжя як військової сили, відображалися права і вольності українського народу.

Важливо й те, що Конституція, за словами відомого українського історика Б. Крупницького, чи не вперше " поставила українську проблему в європейських масштабах" Він же зазначає, що «безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна...».

Цей документ, на думку В. Замлинського, випереджав свій час. Своїми ідеями, демократичними засадами, змістом і державницькою спрямованістю Конституція випереджала й суспільну думку тогочасної Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих суспільних ідей, які були закладені в Конституції Орлика. Вона стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві на свободу і самовизначення.

Конституція складалася з 16 статей, в яких передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдність і взаємодію законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та виборні представники від кожного полку — «самодержавне гетьманського уряду неприлично») і судової влади — підзвітної і контрольованої. Такими в Конституції визначалися принципи побудови Української держави. Окремі її статті формували конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови-відокремлення майбутньої Української держави від Росії.

Одним із ключових моментів Конституції було визначення кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілісністю кордонів, — записано у ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої Польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені...». Автор Конституції добре розумів усю важливість існування Запорозького Низового війська, котре «заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й на землі», але було поруйноване. Тому гетьман як керівник держави зобов'язувався Конституцією «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Особлива увага в Конституції приділялася визначенню устрою України, правам, якими наділялися урядовці, зокрема гетьман і старшини. Виражаючи інтереси генеральної і полкової старшини, стурбованої обмеженням своїх прав і привілеїв, автор Конституції відверто заявляв про своє негативне ставлення до ідеї самодержавної влади. В одній із її статей з цього приводу говорилось таке: «Коли деякі Запорізького війська гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю!» — то через те самодержавство, не властиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства». Щоб запобігти цьому, в майбутньому передбачалося утворення Генеральної Ради. В Конституції, зокрема, зазначалося, «щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за респектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані таким чином публічних радників. Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральш совітники ... по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитись уясновельможений гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачиняючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити».

Було також визначено, що Генеральна Рада має обиратися тричі на рік: «Перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Присвятої Богородиці, на які мають і повніші бути не тільки пани полковники зі своєю старшиною та сотниками, не тільки з усіх полків генеральні радники, а й посли Запорізького Низового війська».

Конституція передбачала шанування гетьмана, однак, коли б він у чомусь помилявся, то йому на Раді мали вказати «на порушення прав та вольностей вітчизняних», на що гетьман не міг «ображатися і чинити помсти, а дбати такі недолади справити».

Сам П. Орлик принаймні тридцять років тримав українську справу в Європі в активному стані. Змушений перебувати за кордоном, він намагався організувати коаліцію з Швеції, Туреччини, Криму, Польщі і навіть Пруссії проти Росії, щоб з допомогою європейських держав добитися незалежності України. Один із таких періодів цієї діяльності описано ним самим в його відомих щоденниках. Але намагання гетьмана-вигнанця, як з'ясувалося, були марними, Європа не хотіла воювати за Україну.

Таким чином, влада гетьмана згідно з Конституцією обмежувалася, й водночас зміцнювалося становище генеральної старшини. Для здійснення судочинства утворювався Військовий генеральний суд. Всім військовим скарбом мав відати генеральний підскарбій, який у своїх діях був непідвладний гетьману. На цю посаду мала обиратись «людина значна і заслужена, маєтна і добросовістна, яка мала б у своєму догляді військовий скарб, завідувала млинами і всілякими військовими ушкодами і повертала їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не свою приватну. А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до цього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуються на булаву та його гетьманську особу...». В полках мали бути запроваджені посади підскарбіїв, які також зобов'язувалися турбуватися про військове майно. Однак гетьману надавалося право нагляду за діяльністю адміністрації, з там щоб запобігти можливості призначення на «уряди» за підкуп, щоб «людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяжіння, наклади, пригнічення та здирства...», щоб полковники, сотники, отамани не прихиляли козаків і посполитих до «панщини».

В Конституції вперше за період козацької доби в історії України передбачалося повернути Києву його столичний статус. Тим самим підкреслювався факт спадкоємства держави минулих київсько-руських часів.

У цілому законодавчий акт, підготовлений Орликом, обмежував владу гетьмана і проголошував конституційну державу. Він визнавав права і обов'язки всіх станів України і вперше на такому рівні захищав інтереси міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». Однак Пилип Орлик як гетьман не мав реальної можливості для запровадження Конституції в життя повною мірою. Хоча відомо, що Конституція не лишалася лише пам'яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (1710—1714) слугувала нормативним документом на Правобережній Україні. Вона була розіслана для керівництва у полкові та сотенні канцелярії.
Ліквідація царизмом незалежності України. Після смерті Петра І (1725 р.) його відверто колоніальну політику щодо України продовжували всі наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю.

Остаточна ліквідація автономних прав України, як відомо, відбувалася за Катерини II. Вона «гідно» продовжила практику нищення залишків інститутів державності України, започатковану Петром І. «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, — писав Т. Шевченко, — а Вторая доконала вдову-сиротину».

В 1764 р. Катерина II остаточно скасувала гетьманство, і в Україні знову була запроваджена сумнозвісна Малоросійська колегія. Скасувавши гетьманську державу, розтоптавши договір 1654 р., Катерина II при цьому згадувала «уговорні пункти Богдана Хмельницького». Мабуть, російські царі, свідомо творячи беззаконня, ламаючи договір, хотіли зберегти хоча б видимість законності, щоб прикрити свій обман і свавілля.

В інструкції О. Румянцеву, призначеному генерал-губернатором України в 1764 р., Катерина II згадувала про природні багатства України, обширність її території і багатолюдність, надзвичайну родючість земель і благодатний клімат, про інші переваги краю над багатьма місцевостями імперії. Цариця доходила висновку, що на Україну, крім подушного збору, слід накласти ще якісь інші податки «под какими-небудь другими титулами». Вона закінчує інструкцію таким «повелением»: «Необходимо нужно, под каким бы то ни било иньым званием, кроме подушного, расположить на томошній народ і получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самим уговорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницкаго нам безспорно принадлежащие доходи».

Катерина II домоглася, що прибутки царської скарбниці з України в 1780 р. сягнули двох мільйонів карбованців - величезної на той час суми. Тим самим Російська імперія перетворила Україну в об'єкт колоніального

пограбування.

Лівобережжя стали називати Малоросією, Правобережжя — Юго-Западним краєм, а Південну Україну - Новоросією.

За часів правління Катерини II остаточно була знищена козацька вольниця — Запорозька Січ (1775 р.). За указами імператриці в 1781 р. припинили своє існування полки, сотні та курені як адміністративні одиниці. Замість них запроваджувалися намісництва, а невдовзі — губернії та повіти, що мали всі типові для Росії органи місцевого управління та самоврядування. В 1783—1784 рр. ліквідовується козацька армія, в 1783 р. офіційно запроваджується кріпосне право. 1785 р. Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству», яка, за влучним виразом М. Брайчевського, фактично дарувала українській шляхті та старшині дворянські права — як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена еліта погодилася із знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималася протягом більш ніж столітнього періоду протистояння наступу царату. Ще в 1765 р. було видано «Жалувану грамоту містам», якою і на українські міста поширювалося російське законодавство. Це означало ліквідацію міського самоврядування, яке існувало в Україні протягом п'яти віків.

У відповідь на наступ царизму на українську державність, скасування її автономії серед патріотично, настроєної української старшини виникла думка вдатися до іноземної інтервенції для відновлення незалежності краю. Речником цієї групи виступив відомий на той час громадський діяч і літератор Василь Капніст. У 1791 р. він таємно їздив до Берліна, де просив допомоги у Пруссії проти московського абсолютизму. Однак ця спроба виявилася невдалою.

На зламі XVIII—XIX ст. в Україні відбуваються великі політичні зміни, спричинені насамперед нового геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Після першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині й Поділля. У 1783 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. В 1775 р. до Австрії приєднано Буковину, яка досі була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а після третього поділу (1795 р.) — Берестейщина.

Отже, завдяки введеним на українських землях новаціям Україна повністю втратила залишки своєї державності і перетворилася на звичайні внутрішні провінції Російської та Австро-Угорської імперій.

Звичайно, крім вищезгаданих причин занепаду Української козацької держави, існували й інші. Дослідники цієї проблеми, зокрема, називають відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави, відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків, низький розвиток міст в Україні і, як наслідок, слабкість міщанства та інтелігенції, психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом), що теж певною мірою сприяло ліквідації української державності.

Однак, незважаючи на знищення Української держави, її виникнення і розвиток переконливо свідчили про величезні інтелектуальні сили та потенціальні можливості українського народу. У вкрай несприятливих умовах іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, пригноблені верстви суспільства, насамперед козацтво, знайшли сили для створення держави, яка мала чіткі етнічні риси і республіканську, демократичну форму організації влади. Молода держава відіграла важливу роль у боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування, за визволення території України від іноземних загарбників, у формуванні української нації.

Рекомендована література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991.

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. Київ, 1993.

Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. Київ, 1994.

Величко С. Літопис: У 2 т. Київ, 1991.

Вивід прав України. Львів, 1991.

Гетьмани України: історичні портрети. Київ, 1991.

Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII ст. Київ, 1992.

Грушевський М. С. На українські теми. «Мазепинство» і «Богда-нівство» // Київська старовина. 1995. № 6.

Грушевський М. С. Про батька козацького Богдана Хмельницького. Дніпропетровськ, 1993.

Документи Богдана Хмельницького (1648—1657). Київ, 1961.

Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті. Київ, 1994.

Крупницький Б. Д. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742): Його життя і доля. Київ, 1991.

Літопис галицького полковника Григорія Грабянки. Київ, 1992.

Літопис Самовидця. Київ, 1971.

Павло Полуботок — український гетьман. Київ, 1990.

Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. Київ, 1994.

Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська

нація. Київ, 1991.

Сафроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства второй половиньї XVII и начала ХУІП века. Москва, 1970.

Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. Київ, 1994.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Львів, 1990—

1992.

Лекція 8

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 2460; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!