Українська Гетьманська держава

• Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського. Проголошення Української держави • Законодавча діяльність гетьманської адміністрації • Ставлення українських політичних партій до гетьманату • Зовнішня політика гетьманської влади • Консолідація антигетьманських сил в Україні. Повстання проти гетьманату. Зречення П. Скоропадського від влади.

Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського. Проголошення Української держави. Навесні 1918 р. в Україні різко змінилася політична ситуація. Характерною ознакою цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування населення в формах її правління, прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з'їзди та збори землевласників та підприємців, на яких ставилися вимоги створення міцної ефективної влади, скасування земельного закону й відновлення приватної власності. Німецьке та австрійське окупаційне командування ігнорувало Центральну Раду та її уряд, безцеремонно втручалося в дії українських органів влади. Австрійський посол в Україні граф Форгач пропонував навіть замінити український уряд німецьким генерал-губернатором. За цих умов у Києві в березні 1918 р. утворюється Українська народна громада (УНГ), яка об'єднала землевласників та колишніх військових. До складу УНГ увійшли також старшини Першого Українського корпусу та козаки громадського об'єднання «Вільне козацтво».

Програма Української громади передбачала створення дієздатного сильного уряду, відбудову армії та адміністративного апарату. Проголосивши курс на проведення реформ, громадівці категорично відмовлялися від ідеї диктатури будь-якої верстви населення в суспільстві, прагнули забезпечити рівні можливості для участі всіх суспільних станів у політичному житті краю. Щоб реалізувати ці та інші пункти програми, звичайно, необхідно було спочатку прийти до влади. УНГ встановила тісні стосунки з Українською демократичною хліборобською партією, до якої належали брати Володимир та Сергій Шемети, Микола Міхновський та В'ячеслав Липинський. Також були налагоджені зв'язки з Союзом земельних власників. У квітні того ж року громада порозумілася з німецьким командуванням та посольством Німеччини. Йшлося про зміну влади шляхом здійснення державного перевороту.

Намагання Центральної Ради ліквідувати велике поміщицьке землеволодіння викликало невдоволення не лише поміщиків, а й значної частини заможних селян. У різних місцевостях України почали виникати паралельні органи влади, які нерідко чинили збройний опір заходам місцевої адміністрації. Очевидець цих подій М. М. Могилянський згадував: «Українські селяни, власники землі, особливо заможні і середні, а таких на Україні було дуже багато, були поголовно проти небезпечних намірів соціалізації». В Лубнах 25 березня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який засудив аграрну політику Центральної Ради і висунув вимогу встановити в Україні тверду владу. Зі свого боку, німецька та австро-угорська окупаційна адміністрація вважала, що Центральна Рада неспроможна виконати домовленості щодо вивезення до Німеччини продовольства інших матеріальних цінностей. У квітні того ж року німецьке посольство запевнило Берлін, що подальше співробітництво з нинішнім українським урядом, «беручи до уваги його тенденції, неможливе». Ще до відкриття з'їзду, 24 квітня, П. Скоропадський мав зустріч із начальником штабу німецьких військ генералом Тренером, в ході якої були узгоджені напрями майбутньої української політики. П. Скоропадський зобов'язувався відновити приватну власність на землю, здійснити парцеляцію великих маєтностей, передати землю селянам за викуп. Угода передбачала відновлення торговельної та підприємницької діяльності, розпуск всіх комітетів «революційного спрямування».

Австро-угорська військова адміністрація також заявила про підтримку кандидатури П. Скоропадського. Кайзер Вільгельм II в своїй телеграмі дав згоду на обрання гетьманом П. Скоропадського, застерігши про необхідність «неухильного виконання наших порад».

29 квітня 1918 р. в приміщенні київського цирку проходив Всеукраїнський з'їзд Союзу землевласників, який репрезентував інтереси заможного та середнього селянства.

Учасники з'їзду спочатку заслухали доповіді з місць, в них змальовувалась безрадісна картина безвладності, повного хаосу і безправності. У своїх промовах делегати піддавали жорсткій критиці політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти і вимагали відновлення приватної власності на землю та створення міцної державності у формі історичного гетьманату.

На з'їзді кандидатура Павла Скоропадського на посаду гетьмана дістала загальну підтримку. Він був одностайно проголошений гетьманом всієї України. Виступаючи на з'їзді, Скоропадський заявив, що він бере владу для того, щоб допомогти змученому народові, й запевнив, що в хліборобах він убачає головну силу України й спиратиметься на них у своїй діяльності. Того ж дня відбулося останнє засідання Центральної Ради.

Отже, заручившись підтримкою німців, праві консервативні сили здійснили, по суті, державний переворот.

Вибір кандидатури на посаду гетьмана був зумовлений кількома суттєвими чинниками. П. Скоропадський мав гетьманський родовід, належав до найбільших землевласників і міг розраховувати на їхню підтримку. Він здобув популярність серед заможних верств населення як лідер Вільного козацтва, мав бойовий досвід воєначальника, чин генерал-лейтенанта, був командиром Першого Українського корпусу, розформованого Центральною Радою.

В перший день свого правління Скоропадський обнародував два маніфести: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України". Уособлюючи верховну виконавчу владу, гетьман видавав законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими держаними. Як верховний воєвода він керував армією і флотом, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан. У «Грамоті...» наголошувалося, що гетьман «підтримуватиме авторитет влади, не спиняючись перед крайніми заходами». У документі заявлялося також, що незабаром буде видано закон про вибори до Українських Установчих зборів (сейм). Маніфест поновлював право приватної власності, гарантував наділення землею малоземельних селян, забезпечення прав робітників. Водночас у маніфестах наголошувалося, що всі законодавчі акти й укази діють до скликання Установчих Зборів. У «Законі про тимчасово державний устрій України» накреслювалися головні напрями діяльності нового уряду в галузі забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоуправління. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Замість назви Українська Народна Республіка почала вживатися назва Українська держава. Творці нового режиму убачали в гетьманаті можливість запровадження сильної авторитарної влади.

Гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам проголошеної держави. Скоропадський виходив не з «національного», а з «територіального» розуміння держави. 9 липня 1918 р. було скасовано закон УНР «Про національно-персональну автономію». Чинність деяких інших актів припинялася в міру прийняття нових законів Української держави. Так, 1 липня гетьман затвердив закон про українське громадянство, остання стаття якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2- 4 березня того ж року. Гетьманський режим визнавав поділ народу України на громадян і козаків, хоча правовий статус цих груп не визначався.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації, Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада прийшла лише в останній тиждень свого існування — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, уже в маніфесті «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р. в загальних рисах окреслювалися його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, «що Українська Держава керується на творчих основах законів, виданих в установленій черзі». Що ж до процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства й передавати «на обміркування Раді міністрів», а «по їх ухвалі» законопроект остаточно затверджувався гетьманом.

До проголошення гетьманату першим отаманом — головою Ради міністрів був призначений М.Устимович, інженер-технолог, людина мало відома в Києві. Він намагався залучити до державної праці видатних українських діячів, насамперед соціалістів-федералістів. Проте сформувати Кабінет міністрів Устимович на зміг. ЗО квітня гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів М. Василенка - наукового й громадського діяча, професора історії України та права, члена ТУП і партії кадетів. Гетьман поставив перед новим прем'єром дві умови: кабінет має бути «лівим», а в своїй діяльності керуватися одним прагненням — національного відродження України.

Спроба М. Василенка залучити до праці соціалістів-федералістів також зазнала невдачі. Сам Василенко в подальшому відмовився від посади прем'єра, висловивши бажання очолити Міністерство освіти. Головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ був затверджений Ф. Лизогуб — багатий полтавський поміщик, поміркований земський діяч.

У Внутрішній політиці уряд П. Скоропадського ставив за мсту зміцнення державної влади, ліквідацію анархії, відновлення приватної власності на землю, фабрики і заводи. Діяв він звичайними для того часу репресивними методами. П. Скоропадський створив спеціальний орган — Державну варту — для здійснення охоронних та каральних функцій. В митній справі відновлено дію Митного статуту Російської імперії 1910 р., збільшувався корпус судових слідчих і товаришів (тобто помічників) прокурорів. Місцева адміністрація — губернські старости — фактично наділялася правами губернаторів. Вживалися заходи для повернення поміщикам конфіскованих у них раніше земель, вивезення до Німеччини продовольства і сировини. Вводилася цензура друку, почалося переслідування політичних партій, зокрема анархістів, більшовиків, есерів. Хоча згідно з проголошеними законами гетьман наділявся необмеженою владою, фактично він зі своїм урядом перебував у повній залежності від німецької військової адміністрації.

Зазначимо, що підтримка режиму П. Скоропадського мала тактичний характер і не суперечила стратегічному курсу східної політики Берліна. Тим більше, що нова українська влада успадкувала старі зобов’язання Центральної Ради: утримувати німецькі та австро угорські війська в Україні, постачати ці країни продовольством та сировиною. Німецький генерал Людендорф заявляв із цього приводу: «Ніколи не існуватиме життєздатна самостійна українська держава. Національний дух України існує й утримується завдяки перебуванню наших армій». Після візиту Скоропадського до німецького штабу в травні 1918 р. окупаційне командування інформувало Берлін: «Він (гетьман) також усвідомлює, що відновити нормальний рівень економіки країни можна тільки за умови повної орієнтації на Німеччину», а далі наголошувалося, «що в даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування». Через кілька днів Ейхгорн видав наказ, у якому заявлялося, що завдання німецьких військ полягає в рішучій боротьбі проти дій, спрямованих на підрив авторитету нового українського уряду. В свою чергу Міністерство внутрішніх справ України розіслало розпорядження губернським старостам, вимагаючи довести до відома населення, що «вся влада в Україні належить гетьману всієї України Павлу Скоропадському, визнаному військовим командуванням — німецьким та австро-угорським, яке виявило готовність на випадок необхідності підтримувати владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі у повному єднанню з українською адміністрацією».

Встановлення авторитарного гетьманського режиму, як стверджує сучасний історик В. Верстюк, було спробою консервативних політичних сил, що спиралися на німецькі та австро-угорські окупаційні війська, загасити полум'я революції, зупинити радикальні соціальні настрої, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, зміцнити право приватної власності, захистити інтереси заможної частини суспільства. У вищезгаданій «Грамоті», зокрема, заявлялося: «Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою...» Далі проголошувалося право продажу й купівлі землі, запевнялося, що влада докладе всіх зусиль, аби викупити землю у великих власників «для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів...». «На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва та ініціативи».

Звертаючись до громадян України, гетьман у своїй «Грамоті...» заявляв також, що він має намір створити державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість вести творчу працю». У зв'язку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Своїми першими указами гетьман скасував чинність Центральної Ради та її уряду, ліквідував посади губернських і повітових комісарів, натомість призначалися губернські й повітові старости. Приходили до влади представники заможних соціальних верств: великі землевласники, колишні земські діячі, військові. Вони, як правило, виступали носіями консервативних ідей. Д. Дорошенко з цього приводу писав: «В особі нової адміністрації з'явилися люди, що належали до верстви, яка зазнала під час революції чимало несправедливих кривд». Посилення державного апарату за рахунок старої генерації викликало в суспільстві враження, що гетьман прагне відновлення дореволюційних порядків.

До влади в центрі й на місцях прийшли покривджені революцією люди, і їхні настрої не могли не відбитися на їхніх діях. Розпочався масовий наступ на демократію. Влада заборонила проведення з'їздів українських політичних партій — УПСР, УСДРП та селянського з'їзду. Через заборону властей нелегально зібралися в Києві делегати робітничого з'їзду. За наказом міністра внутрішніх справ і отаманського уряду «до особливого розпорядження» було припинено видання газет «Відродження», «Боротьба», «Нова Рада», «Мысль народа», «Земля і воля», а ті видання, що продовжували виходити, зазнавали цензури, яка, за оцінкою С. Єфремова, була жорсткішою за царську. На місцях продовжували діяти німецькі військово-польові суди, які розглядали всі випадки протидії «громадському порядкові». Німецькі власті забороняли «вуличні збори», робітничі страйки. Ситуація, що склалася в Україні, викликала невдоволення і протести серед української революційної демократії.

Гетьманському урядові дісталася тяжка спадщина від Центральної Ради у сфері соціальних відносин на селі. Трударі мріяли про безплатну передачу їм поміщицької землі, проте згідно з «Грамотою...» від 29 квітня 1918 р. приватна власність на землю була відновлена. Гетьманський план аграрної реформи, як вважають українські історики Ю. Павленко та Ю. Храмов, мав на меті утворити мінний середній клас заможних селян -власників. Він виходив з того, що перш ніж сформувати громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників. Тому було обрано курс на утворення численного прошарку так званих козаків-фермерів — середніх та заможних селян, які у разі потреби, маючи відповідну самоорганізацію та озброєння, могли б швидко зібратися й виступити як народне військо.

Велике невдоволення серед усіх верств українського села викликав датований 18 травня 1918 р. циркуляр Міністерства внутрішніх справ про повернення поміщикам їхньої власності. В ньому зазначалося, що має бути повернуте майно, не лише самовільно захоплене селянами, а й отримане за розпорядженням земельних комітетів. У разі невиконання наказу винним загрожувала карна відповідальність.

9 липня 1918 р. гетьман підписав «Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Відповідно до цього закону надавалися широкі повноваження губернським земельним комісіям. Вони могли видавати обов'язкові для виконання постанови, які б регламентували використання сільськогосподарського інвентаря тих власників, які мали його надлишок. Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину, а його порушникам загрожував арешт строком до трьох місяців або ж грошовий штраф. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув'язненню строком до одного року.

Проти сільського виробника був спрямований і закон від 15 липня 1918 р., який передбачав передачу в розпорядження держави надлишкового хліба врожаю поточного року за нормами, визначеними Міністерством продовольчих справ. В разі несплати цього податку в селянина конфісковувалося все його майно. Такі дії властей викликали нову хвилю невдоволення, яке невдовзі переросло у відкриті виступи і селянські повстання.

Конфлікти між землевласниками та селянами дедалі більше загострювалися. Ситуація вимагала нагального вирішення земельних справ. На початку листопада було затверджено проект реформи, яка передбачала примусовий викуп державою великих земельних маєтків і розподіл землі між селянами (не більше як по 25 десятин на одну душу). Виняток становили найпродуктивніші господарства, які обслуговували цукроварні, розводили племінну худобу тощо (вони могли мати до 200 десятин). На думку П. Скоропадського, середні сільські господарства мали стати основою української економіки, а їхні власники - ставали хребтом держави. Але проведенню земельної реформи завадили антигетьманські виступи й наступні політичні події.

Прийшовши до влади, гетьман обіцяв забезпечити права робітників, здійснити заходи, що сприяли б розвитку виробництва. Тимчасом промисловість України швидко деградувала. Щоб припинити спад виробництва і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, гетьманська адміністрація та окупаційні власті намагалися змусити робітників працювати більш інтенсивно. Коли ж робітничі колективи вимагали поліпшення свого становища і наважувалися проводити страйки, власті, як правило, проголошували їх незаконними, Траплялися випадки, коли адміністрація навіть погрожувала страйкарям висилкою за межі України.

Щоб чіткіше здійснювати державну політику серед робітництва, при Міністерстві праці було організовано комітет праці. До нього ввійшли представники інших міністерств, а також фахівці з економічних проблем. На комітет покладалося попереднє обговорення законопроектів, підготовлених Міністерством праці. Однак цей орган так і не зміг захистити інтереси робітників. Згідно з указами самого Міністерства праці, фінансові й економічні функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників. Фабриканти вимагали від гетьмана відмінити прийнятий Центральною Радою закон про 8-годинний робочий день. Скоропадський надав право вирішувати питання про робочий день міністру торгівлі та промисловості. Той негайно скористався цим правом і дозволив запровадити 12-годинний робочий день на металургійних підприємствах. Особливо дошкуляли робітникам локаути — припинення роботи підприємств і звільнення всіх працюючих з тим, аби через деякий час найняти інших, більш покірливих, за меншу плату. Урядовий комісар праці повідомляв у червні своє міністерство: «На Чернігівщині набереться лише 50 % працюючих робітників. Окрім занепаду промисловості через брак сировини і палива та інші відомі обставини, безробіття підтримують самі власники, які пориваються провести локаути з метою знищити здобутки робітників».

Становище робітничого класу штовхало його до посилення боротьби за політичні свободи та економічні права. Влада намагалася придушувати виступи робітництва. З цією метою гетьман затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р., що передбачав суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська влада разом із німецькими та австрійськими військовими вдалася до жорстоких репресивних акцій проти страйкарів. 22 липня командуючий австро-угорською Східною армією видав наказ, згідно з яким проти страйкарів мали застосовуватися найжорсткіші заходи, аж до військово-польових судів. Заборонялися вуличні процесії, мітинги, а також «порушення порядку чи громадської безпеки шляхом агітації усної, через пресу, чи яким би то не було іншим способом». Репресивні заходи щодо робітництва посилювали невдоволення трудящих мас, спонукали їх до боротьби проти гетьманського режиму.

Не маючи широкої і надійної соціальної опори, гетьман боявся, що й при формуванні армії він вкладе зброю до рук людей, невдоволених політикою режиму. Тому він покладав особливі надії насамперед на верстви заможного селянства. Однак справа організації козацтва не була втілена в життя, режим змушений був спиратися на окупаційні багнети. Німецькі власті аж ніяк не були заінтересовані в існуванні сильної самостійної української армії. Вони запевняли П. Скоропадського, що для захисту України цілком досить і військ Центральних країн. Тому за часів гетьманату були закладеш лише організаційні основи української армії.

Військовим міністром став командуючий однією з армій Румунського фронту генерал О. Рогоза. Існуючий Генеральний штаб було реорганізовано. Передбачалося сформувати українську національну армію у складі восьми армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, чотирьох кавалерійських дивізій та спецчастин. Загалом вона мала налічувати понад 300 тис. вояків. 24 липня 1918 р. Рада міністрів видала закон про загальну військову повинність, визначила термін військової служби й затвердила план організації армії.

Військові корпуси мали поповнюватися за територіальним принципом і називалися за місцем свого розташування: Волинський, Подільський, Одеський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський, Катеринославський. Восени 1918 р. були майже повністю сформовані старшинські та підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях. Передбачалося також створення військової академії, кадетських і військових шкіл.

Поряд з цим розпочалася робота з відновлення козацтва, яке мало стати своєрідним військовим резервом. Наказ про організацію козацтва гетьман видав у жовтні 1918 р. Козаки однієї губернії утворювали окремий кіш, кошовий отаман якого безпосередньо підпорядковувався гетьманові. Кошові отамани призначалися з досвідчених офіцерів колишньої російської армії — українців за національністю.

З великими труднощами вирішувалася проблема створення українського флоту. Через наближення німецьких військ до Севастополя у квітні 1918 р. в суспільній свідомості щодо Чорноморського флоту визначилося три позиції: затопити флот, як того вимагали більшовики; відмінити наказ Ради Народних Комісарів РСФРР від 23 квітня про евакуацію флоту до Новоросійська і повернутися до Севастополя, прийнявши присягу на вірність Українській державі. Таку позицію відстоювали більшість українських політичних партій. Ліві комуністи пропонували розпочати військові дії проти Німеччини, використовуючи для цього й Чорноморський флот.

Проукраїнську позицію зайняв і виконуючий обов'язки командуючого Чорноморським флотом капітан 1-го рангу О. Тихменьов, який 17 червня наказав кораблям повернутися до Севастополя. Наказ було виконано, хоча 10 кораблів залишилися в Новоросійську і там були затоплені. Ті ж кораблі, що прибули до Севастополя, потрапили до рук військ Четверного союзу. Після тривалих переговорів українському урядові вдалося досягти згоди з німецькою стороною про повернення Українській державі семи лінійних кораблів, крейсера «Кагул», одинадцяти міноносців, кількох підводних човнів та ін. Таким чином, П. Скоропадському вдалося започаткувати формування власного флоту й тим самим зміцнити становище України на Чорному морі. 18 липня 1918 р. гетьман затвердив закон про військовий прапор українського Чорноморського флоту, який являв собою біле полотнище з блакитним хрестом і національним прапором у «крижі».

Гетьман вжив заходів для того, щоб деполітизувати військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затвердив закон «Про політично-правове становище службовців військового відомства». Згідно з цим законом військовим заборонялося «входити до складу і брати участь у будь яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політичний характер". Військовим суворо заборонялося також відвідувати мітинги і маніфестації. Це дало можливість урядові на певний час послабити вплив політичних партій на військові частини й зміцнити дисципліну. Проте ці дії гетьманської адміністрації викликали невдоволення лідерів політичних партій, які намагалися підкорити військо своєму впливові.

Ставлення українських політичних партій до гетьманату. Прихід до влади П. Скоропадського, його програмові заяви та перші кроки на терені державотворення дістали неоднозначну оцінку різних політичних партій. 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів (вона формально не брала участі в перевороті) висловили своє ставлення до нової української влади. Була надіслана заява П. Скоропадському, в якій хлібороби-демократи, не запе­речуючи проти створення міцної державної влади, наголосили, що «влада ця мусить бути щиро українською». Вона не повинна дати «запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям». Висловлювались вимоги щодо формування нового уряду, до його складу, на думку авторів заяви, мали ввійти лише ті, «хто показав свою вірність українській національній державній ідеї», в ньому не повинно бути місця для «людей, які тягнуть до Росії або до Польщі».

Хлібороби-демократи вважали, що всі найважливіші питання життя країни має вирішувати Українська Державна Рада, й тому вимагали скликання її не пізніше як через півроку. Державна Рада мала обиратися всім народом, при забезпеченні широких виборчих прав селянству. Щодо земельної реформи, то при її проведенні слід дотримуватися певних підходів, а саме: «великі маєтки на законній підставі мають бути поділені між хліборобами», а купівлю землі дозволити лише українським селянам. Партія хліборобів-демократів не брала участі в формуванні гетьманського уряду.

Відхилила пропозицію взяти участь у формуванні уряду й Українська партія соціалістів-федералістів. Ця партія свого часу була невдоволена курсом Центральної Ради, а за два дні до гетьманського перевороту заявила, що її представники залишають уряд УНР.

1 травня соціалісти-федералісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гренера із спеціальною заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на ґрунті української державності й демократичних традицій, відчуло себе «глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом». Соціал-федералісти не відмовлялися від участі в уряді за умови, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський «Закон про тимчасовий державний устрій України», а Конституцію УНР, прийняту Центральною Радою. Вимагалося також, аби Скоропадський визнав себе тимчасовим президентом Української республіки. Однак порозуміння з німецькою військовою адміністрацією партія так і не знайшла. На з'їзді УПСФ, який відбувся 10— 13 травня 1918 р., в одній із резолюцій гетьманський уряд характеризувався як «недемократичний, і в багатьох випадках реакційний і протидержавний». Делегати з'їзду висловились за самостійність України, визнаючи легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. Партія заявила, що стає в рішучу опозицію до уряду «й забороняє своїм членам вступати до його складу». У поведінці соціал-федералістів проф. Д. Дорошенко виділяє два моменти: по-перше, лідери соціалістичної партії воліли об'єднатися з німцями, а не з гетьманом, якого погоджувалися визнавати за президента. І, по-друге, справжніми українцями вони вважали тільки соціалістів.

Гостра боротьба з тактичних питань розгорнулася на з'їзді Українських есерів (УПСР), який 13—16 травня нелегально зібрався в одному з київських передмість. На з'їзді, загалом нечисленному через арешти й переслідування з боку гетьманських властей, виявилися принципові розходження. Праве крило було готове до компромісу з гетьманом. Праві вважали, що революція закінчена, закликали до роботи з організації мас, піднесення їхньої культурної та національної свідомості. Вони виступали за демократизацію суспільства, парламентаризм і були готові до компромісу з урядом, вважали, що для збереження української державності можна взяти участь і в Державній Раді, якщо остання буде скликана гетьманом. Ліве крило УПСР, навпаки, вважало революцію незакінченою і надавало першорядного значення розв'язанню соціально-економічних питань, закликало до підпільної діяльності й організації збройного повстання робітників і селян проти гетьманського режиму. Ліві шукали порозуміння з російськими більшовиками. Від назви свого нелегального часопису «Боротьба» вони дістали назву «боротьбистів». Боротьбисти створили новий ЦК, рішуче відмежувалися від решти українських політичних об'єднань і стали закликати до соціальної революції.

8—10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебувала під ідейним впливом українських есерів, нелегально зібрався селянський з'їзд, який висловився проти нової влади, охарактеризувавши її як купку «землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції». З'їзд закликав селянство створювати бойові партизанські загони й готуватися до виступу проти гетьманського режиму: «Встаньмо усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!»

Відкрито ворожу позицію щодо гетьманату зайняли й українські соціал-демократи. На V з'їзді УСДРП, що відбувся в середині травня, на перше місце висувалося завдання «відстоювання цілковитої самостійності України» та «рішучої боротьби з гаслом федерації з Росією». На з'їзді виділилося окреме ліве крило партії, так звані незалежники, які, хоча й не порвали з нею організаційно і прийняли її програму, розходились з іншими в питаннях тактики. Незалежники (серед них і В. Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання і різко виступали проти тих соціалістів, які йшли на переговори з гетьманським урядом. В ряді місцевостей представники ліворадикальних течій («боротьбисти» та «незалежники») ставали ватажками повстанських селянських загонів, що виступали проти гетьманської влади.

Відмова українських соціалістичних партій взяти участь у розбудові Української держави мала трагічні наслідки. 1 представники українського народу, які в своїх програмних документах і політичних заявах стільки говорили про національну самосвідомість та почуття патріотизму, не спромоглися стати вище своїх вузьких партійних інтересів і об'єднатися з метою консолідації суспільства, розбудови незалежної держави. Ці партії, як із гіркотою писала через 15 років Л. Старицька-Чєрнявська, «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту».

В Україні відбулися також з'їзди тих організацій, які підгримували гетьманський режим. Зокрема, у травні 1918 р. партія Конституційних демократів скликала в Києві свій крайовий з'їзд, який проходив з участю трьох міністрів-кадетів гетьманського уряду: М. Василенка, А. Ржепецького, С. Гутника. «Найвищі інтереси краю, — заявлялося на з'їзді, — примушують нас пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст». У резолюції з'їзду, присвяченій проблемі влади, зокрема, наголошува­лося: «З'їзд, лишаючись вірним ідеалам партії та її прог­рамі, перед загрозою поневолення і загибелі краю під анархії та руїни визнає необхідною участі» партії м державній роботі». Це означало певний відхід від програми партії, де проголошувалося гасло «єдиної і неділимої» Росії і визнання, хай і тимчасове, самостійності України. З виступів делегатів на кадетському з'їзді ставало очевидним, що самостійність гетьманської України вони вважали необхідним підтримувати доти, доки в Москві існуватиме радянська влада.

За прямої підтримки уряду 15—18 травня в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів-фінансистів та поміщиків. Його організаторами були пред­ставники великого капіталу Н. фон Дітмар, граф А. Бобринський, князь О. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Учасники з'їзду висловили готовність «всіма силами сприяти утворенню нового державного, суспільного та економіч­ного ладу в Україні». З'їзд підтримав гетьманський режим переважно з прагматичних міркувань (гетьманський уряд проводив політику, спрямовану на цілковиту підтримку промислово-торговельних кіл). Його учасники поставили вимогу виділити державні кредити на відбудову промислових підприємств, великих маєтків, сприяти поміщикам у поверненні конфіскованого майна, а головне, відновити приватну власність на землю. Водночас лунали вимоги переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

Досить впливовою політичною силою в Україні за часів гетьманщини були різні російські організації. Вони мали свою базу серед населення, переважно в містах, де проживало багато росіян. Ці організації поповнювалися також утікачами з радянської Росії. Найбільші з них «Монархічний блок», «Російський союз», «Союз російського народу», «Союз відродження Росії», «Московський центр», «Рада державного об'єднання Росії» тощо. Своєю головною метою вони вважали відновлення «єдиної і неділимої Росії». Найбільш масовим серед згаданих організацій був «Російський союз», заснований у травні 1918 р. в Києві. Він об'єднував представників багатьох російських партій та організацій, що діяли в Україні. Як зазначав В. Винниченко, «чорносотенці, кадети, меншовики й есери, усі, під захистом німців і лизоблюдів, дружно йшли походом на українське відродження».

Загостренню ситуації в Українській державі сприяла й діяльність більшовиків, які закликали маси до антигетьманського повстання. Більшовики не хотіли змиритися із втратою України. Ленін ще в травні охарактеризував гетьманський переворот як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму, що давало більшовикам ідейні підстави для боротьби з українським урядом. При цьому вони неухильно дотримувалися тактики збереження єдності України з радянською Росією. Взагалі більшовики всіляко підтримували антигетманські сили в Україні, вважаючи, що існування режиму Скоропадського — явище тимчасове і входження України до складу радянської Росії — питання недалекого майбутнього. В липні 1918 р. в Москві було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновити радянську владу в Україні. Більшовики утворили для керівництва підготовкою повстання  Центральний революційний комітет (ЦВРК) України.

Зовнішня політика гетьманської влади. Внутрішнє становище в Україні безпосередньо залежало від співвідношення сил між Центральними країнами, радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося упродовж 1918 р. Від того зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань і в самій Україні.

Уряд гетьмана здійснював певні кроки у справі визнання України як суверенної держави на міжнародній арені. Міністерство закордонних справ, очолюване М. Василенком і Д. Дорошенком, налагодило стосунки з багатьма європейськими країнами (Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Австро-Угорщиною та ін.), а також із державними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, радянською Росією). Особливо широкими та продуктивними були стосунки між Українською державою та Болгарією. Уряд Скоропадського домігся ратифікації Брестського мирного договору, уклав торговий, політичний і військовий союз із Доном і Кубанню, підписав договір із Грузією, зі стратегічних міркувань приєднав Сіверщину, а також українські повіти Мінської, Могилівської, Курської та Воронезької губерній, повернув Україні її споконвічні землі — Холмщину й Підляшшя, не поступившись ними Польщі. Українську державу гетьмана Скоропадського визнало ЗО країн світу, в 23 країнах вона мала свої представництва.

Одним із найважливіших чинників, що впливали на політичну ситуацію в Українській державі, були взаємовідносини з Росією. З березня 1918 р., підписавши в Бресті мирну угоду з Центральними державами, радянська Росія визнала Україну самостійною державою і зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Республікою і визнати мирну угоду між цією державою і державами Четверного союзу». Росія зобов'язалася також негайно вивести з української території російські війська, зокрема так звану червону гвардію. Голова Раднаркому Росії Ленін, однак, дав директиву Орджонікідзе не виводити війська, а використовувати їх для уповільнення просування союзних Україні німецьких частин, аби встигнути вивезти в Росію якнайбільше ресурсів. Намагаючись замаскувати порушення договірних зобов'язань, російські війська оголошувалися... українськими! Перші спроби розпочати мирні переговори з Росією було зроблено ще за часів Центральної Ради, але відкрилися вони лише 23 травня 1918 р. До Києва прибула російська делегація у складі 20 осіб на чолі з X. Раковським, українську очолював професор С. Шелухін. Згідно з попередньою мирною угодою між двома державами до завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії.

У ході переговорів між Українською державою та радянською Росією було підписано низку важливих угод. Зокрема, з Росією було укладено договір про встановлення добросусідських відносин, а також конвенційні договори про міждержавні транспортні, фінансові, поштові й пасажирські перевезення. Між Києвом і Москвою було досягнуто домовленості про відкриття в Україні чотирьох консульств радянської Росії і понад двадцяти консульських установ Української держави на території Росії. Слід відзначити, що архітектором цього історичного акту примирення двох держав був професор С. Шелухін. Проте визнання незалежності України радянською Росією та певні поступки останньої зумовлювалися внутрішньою нестабільністю в самій Росії, загальною розрухою та громадянського війною.

В переговорах двох делегацій найгострішим виявилося питання про встановлення державних кордонів. У вирішенні цієї проблеми брали участь також представники німецького командування. 4 травня було досягнуто тимчасової угоди, згідно з якою роль кордону між Україною і Росією мала відігравати демаркаційна смуга («нейтральна зона» завширшки 19 км), яка роз'єднувала воюючі армії. Однак ця лінія не могла стати постійним кордоном. Українська делегація пропонувала взяти за основу етнічний принцип визначення кордонів, однак російська делегація не погоджувалася з таким підходом. Вона запропонувала проводити плебісцит у кожному окремому населеному пункті. Зрештою було досягнуто певного компромісу: за основу визначення кордонів брався етнічний принцип, і лише в окремих випадках — вільне опитування людності під наглядом спільних комісій, за умови звільнення цих місцевостей від військових сил обох сторін. Неконструктивну позицію зайняла радянська делегація і в обговоренні питання поділу нерухомого майна (казенних заводів, фабрик, портів тощо). Росіяни наполягали, що Україна, оскільки вона відокремлюється, має компенсувати Росії певну частину його вартості. Голова комісії гетьманського уряду з питань торгівлі і промисловості С. Гутник заявив, що такий підхід вимагає загальної оцінки майна всієї Росії, щоб можна було визначити частку України в активі та пасиві, виходячи з кількості населення. Гутник при цьому нагадав, що українці завжди платили до загальноросійської скарбниці пропорціонально більшу частину податків і зборів, а тому мають всі підстави вимагати відповідного зниження своєї частки в пасиві Росії. Домовленості в цьому питанні досягти не вдалося. 8 жовтня 1918 р. відбулося останнє засідання мирних делегацій. Вони ще раз показали, що російсько-українські стосунки зайшли в глухий кут. За наполяганням російської сторони вони були тимчасово припинені і вже не поновлювалися. Як згадував Д. І. Дорошенко, «З жовтня радянська Росія почала діяльно готовитись до збройного захоплення України».

Українська дипломатія виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за окремими частинами Росії, які самовизначилися, право на суверенітет. Такий підхід став основою підписання 8 серпня між Україною і Великим Військом Донським договору про врегулювання взаємних стосунків. Українська сторона пішла на певні територіальні поступки, визнавши за Доном право на Таганрозьку округу, в решті місць кордон між обома державами визначався за старою адміністративно-територіальною схемою.

У червні 1918 р. за сприяння німецької військової адміністрації у Криму було сформовано уряд генерала Сулькевича. Він проголосив самостійність Кримською півострова. Гетьманський уряд засудив сепаратистські дії кримського керівництва, запрошував його до переговорів. Щоб вплинути на позицію кримського уряду, показати певну залежність Криму від економіки України, Скоропадський застосував щодо півострова з середини серпня 1918 р. економічну блокаду. Наприкінці вересня до Києва прибула делегація Криму для розв'язання питання про форми державного об'єднання з Україною. Гетьман погодився надати Криму автономний статус. Однак переговори залишилися незавершеними.

Російська радянська делегація всіляко тиснула на Україну, зокрема рішуче протестувала проти визнання останню Донської республіки, відкрито претендувала на Крим. Оскаржувалися й вимоги української делегації щодо визнання певної екстериторіальності ряду повітів Курської та Воронезької губерній, де проживало переважно українське населення. Російська делегація претендувала й на дні третини Донбасу, частину Катеринославщини.

Територіальний конфлікт між Україною і Румунією виник через землі Бессарабії, окуповані румунськими військами в березні 1918 р. Український уряд не визнавав законності цієї акції, пропонував свої підходи до вирішення цієї проблеми, зокрема провести двосторонні переговори з метою визначення остаточної лінії кордонів між обома державами і налагодження між ними торгових зв'язків. Напруження в стосунках між Україною і Польщею зумовлювалися тим, що остання окупувала західноукраїнські землі. Особливо загострилися відносини між обома державами після перемоги революції в Австро-Угорщині. На переговорах у Бресті австро-угорська делегація неохоче йшла на поступки стосовно українських земель. Та оскільки імперія стояла перед продовольчою катастрофою, то єдиний порятунок бачився їй в тому, щоб одержати хліб з України. Австро-Угорщина підписала у Бресті таємний договір з УНР «у справі Галичини та Буковини». Передбачалося, що австрійський уряд запропонує, не пізніше 20 липня, обом палатам Державної Ради проект закону, «силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і мучені з Буковиною в один суцільний «коронний край». Зі свого боку УНР законодавчо гарантувала права польського і німецького, а також єврейського населення в Українській Республіці.

Хоча договір був таємний, про нього довідалася Польща, політичні сили якої вкрай вороже поставилися до ідеї можливого поділу Галичини. Нагадаємо, що Польська республіка була проголошена 7 листопада 1918 р. Ця акція ознаменувала завершення багатолітніх зусиль польського народу у справі відродження своєї державності. Політичні сили Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реагували в тих випадках, коли ситуація, на їхню думку, не відповідала або загрожувала майбутнім польським інтересам. Під тиском поляків Австро-Угорщина ще 16 липня в односторонньому порядку скасувала таємний договір, формально зіславшись на те, що він підписувався не з гетьманським урядом, а з Центральною Радою. Таким чином, не вдалося поліпшити становище українства Австро-Угорщини, котре не відмовилося від своїх намірів створити зі Східної Галичини та Буковини окремий «коронний край». Однак гетьманський уряд, який ратифікував Брестський мирний договір, по суті, не протестував проти односторонньої акції австрійських властей.

Австро-Угорщина проігнорувала інтереси України й тоді, коли окупувала землі п'яти західних повітів і не допустила сюди гетьманську адміністрацію. Влітку 1918 р. стосунки з Австро-Угорщиною ще не мали відкрито конфронтаційного характеру, але вже з осені, після перемоги революції в Австро-Угорщині, вони вилилися в гострий українсько-польський конфлікт, і якщо гетьман міг дозволити собі певну неузгодженість позицій з Австро-Угорщиною, то німецько-українські стосунки розвивалися. за сценарієм, розробленим у Берліні.

Взаємовідносини між Україною та Німеччиною були започатковані ще Центральною Радою. Але П. Скоропадський спромігся вивести їх на принципово вищий рівень. Гетьманський уряд налагодив безпосередні контакти з Берліном. Подорожі до німецької столиці голови Ради міністрів Ф. Лизогуба та самого гетьмана, який у вересні 1918 р. особисто вів переговори з кайзером Вільгельмом II, сприяли зміцненню міждержавних відносин і розширили коло прихильників України.

Німеччині належала роль лідера Четверного союзу, її позиція була вирішальною і при визначенні курсу цих країн щодо України. Не випадково, коли влітку 1918 р. Україна зробила спробу налагодити безпосередні зв'язки з Францією та Англією, то Центральні країни рішуче запротестували. Гетьманський уряд намагався позбавитися «опіки» держав німецької коаліції, домагався власного представництва на міжнародній конференції. Німеччина домагалася беззастережного виконання Брестської мирної угоди, за якою Україна зобов'язалася постачати їм продовольство і сировину. Після того, як термін економічних угод із Центральною Радою закінчився, гетьманський уряд підписав 10 вересня 1918 р. з Німеччиною нову угоду. Україна зобов'язалася постачати Німеччині хліб, велику рогату худобу, цукор, сировину тощо. В результаті українська промисловість залишилася без сировини, а населення — без продуктів харчування. У вересні 1918 р., як уже згадувалося, гетьман здійснив свій перший і останній офіційний візит до Німеччини. Він показав, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи. Німці контролювали українську зовнішню політику. Вони всіляко намагалися зірвати спроби Української держави налагодити стосунки не лише з країнами Антанти, а й з нейтральними державами. Тим часом ситуація на фронтах Світової війни остаточно склалася на користь країн Антанти. Німецьке та австрійське командування було змушене вивести з України більшу частину окупаційних військ. Подальше існування гетьманського режиму ставало проблематичним. Німецький уряд заявив, що в даній ситуації його країна не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

Восени 1918 р. міжнародна обстановка різко змінилася, що безпосередньо вплинуло на політичну ситуацію в Україні. 29 вересня капітулювала Болгарія, а за нею — Туреччина. 17 жовтня розпалася Австро-Угорщина, у Німеччині назрівала революція. Всі ці події призвели до різкого погіршення становища гетьманської держави. Вона не мала сильної регулярної армії, їй загрожувала окупація військами Антанти. Скориставшись моментом, більшовицьке керівництво розпочало збройну інтервенцію проти України, захопивши північно-східну частину Чернігівщини. На VI з'їзді Рад у листопаді 1918 р. Л. Троцький відверто заявив, що як тільки німецькі війська залишать Україну, Червона Армія повинна негайно оволодіти її територією, щоб випередити можливе втручання військ Антанти.

29 листопада за ініціативою більшовицького керівництва Росії було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Л. П'ятаковим. Це був радянський уряд, хоча територію України він ще не контролював. Появу цього уряду Ленін вважав вирішальним чинником, який позбавляє «шовіністів України можливості... розглядати рух наших частин як окупацію...». В Україні зростала кількість прихильників нової орієнтації — на держави Антанти.

Зазначимо, що в країнах антантівсько-американської коаліції, яка невдовзі перемогла у війні, однозначно й рішуче засудили Брестський договір. Його відповідні статті розглядалися як незаперечний аргумент для звинувачення України в тому, що вона нібито є «німецьким витвором». Після поразки Центральних держав ця вигадка нерідко використовувалася для того, щоб виправдати небажання Заходу визнати Україну. Після підписання перемир'я 11 листопада 1918 р. союзники-переможці наказали німецьким військам тимчасово продовжувати окупацію українських територій для створення бастіону проти більшовиків. Проте німецькі частини, ослаблені війною, здеморалізовані чутками про революцію вдома, почали поступово залишати Україну. Підбадьорені їхнім відходом і наступом червоних військ, місцеві більшовики почали організовувати повстання, створювати ради, зривали постачання Києва продовольством. Гетьманська адміністрація втрачала опору на місцях, її становище похитнулося. «Порятунок країни повністю залежить від країн Антанти», — заявив голова уряду України С. Гербель в телеграмі до генерала Рауха (представника українського уряду при австрійському командуванні в Одесі). Він наполягав, що «негайний наступ союзних військ на Київ має найважливіше значення».

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн, а також до Румунії, де перебували посли всіх держав Антанти. З Києва до Ясс було відряджено І. Коростовця. Французький та англійський посли заявили, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Одночасно до Ясс прибули представники російських монархічних організацій з меморандумом, вимагаючи не визнавати Україну як державу і направити війська для її окупації. Такі ж настрої переважали і у Вашингтоні. Панувала концепція створення Великої Польщі та Великої Росії за рахунок України. Гетьманська держава, як і інші державницькі утворення того часу, становили для Заходу лише тактичний інтерес і розглядалися виключно як знаряддя власної політики.

Консолідація антигетьманських сил в Україні. Повстання проти гетьманату. Зречення II. Скоропадського від влади. З перших днів встановлення гетьманської влади П. Скоропадському та його оточенню прийшлося зіткнутися з протидією політичних сил, представлених, головним чином, українськими соціалістичними партіями. Політичні партії, що перебували в епіцентрі подій, з'ясовували ситуацію, визначали своє ставлення до гетьманського режиму, його політики. Ті з них, що перейшли в опозицію до гетьманату, намагалися подолати міжпартійні суперечності й консолідувати свої сили, перетворюючись на осередок легальної боротьби. Українські демократи почали активно критикувати існуючий режим, відкрито висловлювали невдоволення соціальною та економічною політикою уряду, його діями, спрямованими на відродження приватної власності. Для координації діяльності демократичного українського руху в середині травня 1918 р. було створено Український національно-державний союз (УНДС), який очолив есер А. Ніковський. УНДС підготував меморандум, направлений 24 травня гетьману. В ньому уряд Ф. Лизогуба характеризувався як буржуазний «неукраїнський за своїм складом і за своєю політичною орієнтацією». Засуджувалось входження до складу гетьманського уряду кадетів. На думку авторів документа, хибна політика уряду на селі привела до того, що селяни втратили надію на одержання землі, чим негайно скористалися більшовики. У меморандумі робився висновок, що сучасний кабінет міністрів врятувати державу, «установити тверду владу, оперту на довір'я народу, та зміцнити самостійну Українську державу не зможе». Тим самим УНДС висловив недовіру уряду.

Радикальне крило Національного союзу і більшовицькі структури дійшли згоди щодо спільної антиурядової боротьби. Як стверджує Н. Полонська-Василенко, наприкінці літа 1918 р. українські радикал-соціалісти розгорнули підготовку до антигетьманського повстання і звернулися за підтримкою до більшовицької Росії.

На зустрічі X. Раковського та Д. Мануїльського з В. Винниченком і М. Шаповалом обговорювалися умови повстання. За військову допомогу українська сторона обіцяла легалізувати в Україні комуністичну партію. Більшовики були зацікавлені в тому, щоб розколоти Українську державу зсередини, розраховуючи в такий спосіб прискорити свій прихід до влади.

В умовах загострення незгод із гетьманським режимом до УНДС приєдналися УСДРП та окремі лідери центральної течії УПСР, хлібороби-демократи. Після тривалих переговорів вони сформували Український Національний Союз (УНС). 18 вересня 1918 р. на посаді керівника УНС А. Ніковського замінив В. Винниченко. Союз проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу, а тактичною лінією створення єдиного національно-демократичного фронту. УНС погодився визнати гетьмана главою держави за умови сформування нового уряду, куди ввійшли б і представники УНС, та обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради, наділеної функціями вищої законодавчої влади. П. Скоропадський вагався. 5 жовтня відбулася його зустріч із керівниками УНС. Українське телеграфне агентство повідомило, що «для більшого зближення між гетьманом та українським громадянством знайдено добрий ґрунт і що таке зближення в недалекім часі здійсниться»

Коли стало відомо, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив нову спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня відбулися переговори П. Скоропадського з керівниками УНС В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем. Було досягнуто згоди про створення нового Кабінету Міністрів. Він був сформований 25 жовтня на компромісній основі До нового кабінету ввійшли представники кадетів, Протофісу, а також п'ять представників УНС. Створення коаліційного уряду ні на йоту не просунуло Українську державу на шляху консолідації суспільства. Складність ситуації полягала в тому, що представники УНС відстоювали самостійність України, представники ж кадетів та Протофісу стояли на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювали ідеї відновлення «єдиної і неділимої» Росії, щоправда, без більшовиків.

Спільна робота коаліційного уряду була недовгою. Одразу ж виявилися серйозні розбіжності. Після того, як генерал Денікін став верховним головнокомандуючим усіма збройними силами на території колишньої Росії, міністри — представники Протофісу пропонували підпорядкувати Денікіну й українську армію. Адміністрація гетьмана налагодила контакти з Денікіним. Разом з представниками Дону, Кубані, Тереку, Грузії та Добровольчої армії вона взяла участь у конференції, яка відбувалася в Яссах 17 - 23 листопада. Її учасники звернулися до Антанти з проханням про військову допомогу в боротьбі з більшовицьким урядом. Міністри - самостійники заявили протест проти таких дій гетьмана. Протофіс, у свою чергу, вимагав від Скоропадського припинити контакти з українськими партіями, взяти курс на відновлення «Великої Росії» та орієнтацію на країни Антанти.

Конфліктна ситуація в уряді ще більше загострилася під час обговорення питання про скликання Національного конгресу. Пропозицію щодо його проведення висунули хлібороби-демократи на з'їзді своєї партії, що відбувся наприкінці жовтня 1918 р. Вважалося, що конгрес прийме рішення про владу в Україні. Це був намір демократичним шляхом вирішити складну ситуацію. Український Національний Союз ЗО жовтня підтримав дану пропозицію, призначивши відкриття конгресу на 17 листопада Його учасники мали обговорити питання, пов'язані з міжнародним становищем України, формами державного будівництва, економічною політикою. Міністерство внутрішніх справ заборонило проведення конгресу, і його ініціатори змушені були апелювати до Ради міністрів. Під час її засідання голоси розподілилися так: 7 міністрів (представники Національного Союзу) висловилися за проведення конгресу, 8 (представники «Протофісу») голосували проти. Одразу ж п'ять міністрів-українців подали у відставку. На середину жовтня 1918 р. конфронтація між Українським Національним Союзом та гетьманатом набула відвертого характеру.

Становище Української держави на початку листопада 1918 р. різко погіршилося. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, якого підтримувала Антанта. Через відсутність кадрів, які б поєднували адміністративний досвід з усвідомленням нових суспільно-політичних завдань, гетьману не вдалося взяти під державний контроль всю територію краю. Від попереднього національно-соціалістичного уряду дісталися в спадщину гострі соціальні конфлікти, невирішене земельне питання, проблеми, пов'язані з перебуванням в Україні окупаційних військ. Під тиском обставин гетьманська адміністрація змушена була змінити орієнтацію: порвати українським національним рухом і стати на бік прихильників російської монархії. Гетьман розраховував на підтримку російського білого офіцерства та Антанти.

14 листопада 1918 р. Кабінет міністрів Ф. Лизогуба був розпущений. Гетьман доручив С. Гербелеві сформувати новий кабінет, в якому б не було пронімецькі налаштованих міністрів. Була обнародувана також гетьманська грамота, якою скасовувалась суверенність Української держави й проголошувалася федерація України з майбутньою не більшовицькою Росією. У грамоті заявлялося, що Україна має зробити перший крок на шляху до утворення Всеросійської федерації. її кінцевою метою буде «відновлення Великої України». Для виконання цього завдання гетьман сформував новий уряд, склад якого В. Винниченко визначив як «цілком єдинонеділимський, антиукраїнський» і виразно реакційний. Сам гетьман у своїх спогадах пояснював цей крок як єдиний, що міг урятувати Україну. Цю думку поділяє і прихильник гетьмана Д. Дорошенко. Точнішу оцінку зміни курсу гетьманської влади дав П. Христюк: «...Спершись у своїй роботі на поміщиків і капіталістів України, верстви національно неукраїнські, генерал Скоропадський мусив, хоч би того й не хотів і мріяв про створення української монархії, дійти до повної ліквідації української державності».

Ідея федерації з Росією не додала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної і неділимої Росії», до якої Україна мала увійти як її частина. Відштовхнула ідея федерації і Галичину. Посол ЗУНР Микитей, який приїхав до Києва, щоб установити дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.

11 листопада 1918 р. між Німеччиною та Антантою були підписані умови перемир'я. Питання про владу в Українській державі загострилося, ситуація вимагала негайного вирішення. Політичні сили, які об'єднувалися навколо Національного Союзу, вирішили, що єдино можли­вим виходом із становища є організація повстання проти гетьманського режиму.

Проте варто зазначити, що виступ проти гетьманського режиму визрівав у надрах українського суспільства вже з літа 1918 р. Останнім поштовхом, що прискорив події, стала гетьманська грамота про федерацію з не більшовицькою Росією.

13 листопада 1918 р. представники УНС на таємному засіданні створюють так звану Директорію для керівництва повстанським рухом у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, Ф. Андрієвського та А. Макаренка. Нарада представників усіх партій, що входили до УНС, доручила Директорії, за твердженням П. А. Христюка, одне-єдине завдання: ліквідувати гетьманщину, а в разі перемоги забезпечити, щоб форму влади і державного устрою могло визнати «відновлене народне представництво». Від імені Директорії 15 листопада було розповсюджено звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. П. Скоропадський оголошувався «узурпатором народної влади», а його уряд — антинародним і антинаціональним. Гетьману, міністрам, російському офіцерству пропонувалося негайно залишити свої пости і межі України. Заявлялося, що тільки ліквідувавши гетьманський режим, можна буде повернути народові всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії, «а Установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на українських землях». У зверненні повідомлялося про перехід влади до Директорії самостійної Української Народної Республіки на чолі з В. Винниченком. Звернення були реакцією на гетьманську грамоту від 14 листопада про майбутню федерацію України з не більшовицькою Росією. 15 листопада УНС розпочав повстання. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де був розташований полк січових стрільців. Того ж дня головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднив від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий строк петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх підтримували робітники і селяни. Директорія використала свої зв'язки з широкими колами інтелігенції і взяла на себе роль координуючого центру. Цьому сприяли проголошені нею демократичні гасла, що відображали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; відновлення всіх демократичних свобод; знищення старих і оновлення місцевих демократичних структур влади; 8-годинний робочий день; захист соціальних прав. Ці гасла піднімали на боротьбу широкі верстви суспільства. Як згадував А.І. Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти гетьманщини, за землю, за владу. Поряд з органами Директорії в багатьох місцевостях створювалися революційні комітети і ради депутатів.

Повстанський рух наприкінці жовтня — на початку листопада охопив майже всю Україну. Варто зауважити, що справедлива боротьба трудящих України проти окупантів і гетьманської варти нерідко супроводжувалася єврейськими погромами, знущаннями над урядовцями. На хвилі соціальної, класової боротьби, національно-визвольного руху мали місце прояви антисемітизму, крайнього націоналізму. Переможна боротьба повстанців України в листопаді 1918 р. полегшувалася тим, що в самій окупаційній армії ішов процес внутрішнього розкладу. У військах окупантів створювалися ради солдатських депутатів і революційні групи загальнонімецької організації «Спартак», які закликали солдатські маси вимагати повернення на батьківщину. Це змушувало німецьке командування дотримуватися нейтралітету в боротьбі політичних сил України за владу. По суті усувалася з політичної арени така важлива сила, як окупаційні війська. Сили Директорії, що розпочали свій виступ 15 листопада, активно просувалися до Києва. Німецька солдатська рада, яка ще раніше заявила про свій нейтралітет, 2 грудня 1918 р. підписала з Директорією угоду про перемир'я на період евакуації німецьких військ. Водночас вона поставила умову: «Війська Директорії... до прибуття представників Антанти зупиняють всякі оперативні дії... дальший рух на Київ». Це свідчило, що Антанта, яка перемогла в Першій світовій війні, хотіла силами Німеччини не допустити встановлення влади Директорії в Києві. Цього вимагали й проімперські сили, що мали на меті підновлення «єдиної і неділимої» Росії (Рада законодавчих палат, Рада державного об'єднання, Київський національний центр, Рада відродження Росії та ін.). Всі вони не визнавали Україну державою, а українців як націю. Про це свідчить у своїй книзі Д. Дорошенко, який наводить фрагмент розмови дипломатичного представника гетьманського уряду І. Коростовця і французького посла Еміля Енно. Останній, зокрема, стверджував: «Україна не мала ніколи ні своєї історії, ні національної окремішньості. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського германофільський». Незважаючи на загрозу гетьманському режимові, П. Скоропадський аж до початку грудня 1918 р. не оголошував загальної мобілізації. Він особисто звертався за підтримкою до хліборобів. Та було вже запізно. Вся територія України перетворилася на театр воєнних дій.

Політика країн Антанти не була таємницею для уряду Директорії. У процесі другого раунду переговорів з німцями, 14 грудня 1918 р., її представники добилися підписання нової угоди, згідно з якою німецькі; командування зобов'язалося не перешкоджати вступу до Києва військ УНР. У свою чергу, уряд Директорії обіцяв всіляко сприяти евакуації німецьких військових частин, 14 грудня війська Директорії майже без опору зайняли Київ. Того ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади. Своє рішення він супроводив короткою запискою. В ній заявлялося про те, що гетьман протягом семи з половиною місяців докладав усіх зусиль, аби вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Однак Бог не дав йому сил справитися з цим завданням. «І нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня відбулося останнє засідання кабінету міністрів. Уряд ухвалив «скласти з себе повноваження і передати владу Директорії». Протягом другої половини листопада — першої половини грудня на більшій частині України Директорія встановила свою владу. Одна з причин швидкого успіху повстання полягала в тому, що, незважаючи на серйозні розходження у визначенні майбутнього України, відбулося небачене досі єднання всіх революційно-демократичних сил.

У день підписання Німеччиною умов перемир'я з Антантою, 11 листопада 1918 р. Рада Народних Комісарів РРФСР направила директиву Реввійськраді республіки: в десятиденний строк підготувати війська для «допомоги робітникам і селянам України» у визволенні їх землі. З анулюванням 13 листопада 1918 р. Брестського договору радянська Росія вже не приховувала своїх намірів щодо України. Почалася чергова інтервенція Росії проти України.

Борючись за владу, більшовицькі комітети намагалися дискредитувати Директорію і партії, які її створили. В листівці, що розповсюджувалася в листопаді 1918 р., київські губернський і міський більшовицькі комітети писали: «Український національний союз — це українська чорна сотня... Не слухайте їх, вони обманюють вас, щоб з вашою допомогою утримати за собою панування над працюючими людьми...». За рішенням ЦК КП(б)У на території Росії (м. Суджа Курської губ.) створюється Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Це був більшовицький уряд. У виданому ним «Маніфесті» не було й натяку на будь-яке порозуміння з Директорією. її називали контрреволюційною бандою і закликали робітників і селян до боротьби з нею. Можна погодитися з І. П. Мазепою, який стверджував, що коли б «...українські політичні партії не взяли ініціативи в свої руки, то російські більшовики, очевидно, захопили б «гетьманську Україну» ще в листопаді — грудні 1918 р.».

Таким чином, у листопаді 1918 р. в Україні утворилися дві владні структури: Директорія УНР, створена 13 листопада в Києві на таємному зібранні представників УНС, і Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, створений 28 листопада в м. Суджі з ініціативи ЦК КП(б)У і при активній підтримці РНК РРФСР. Обидві влади оголосили гетьмана П. Скоропадського та його уряд поза законом.

Українська держава, яка проіснувала з 29 квітня по 14 грудня 1918 р., мала монархічне за формою правління. Із проголошених гетьманом актів випливало, що державне утворення в перспективі еволюціонізувалося б у конституційну монархію. Своєрідність монархічного (гетьманського) правління полягала в тому, що воно обмежувалося не внутрішніми, а переважно зовнішніми чинниками, воно не було самостійним з принципових питань, його політика цілком залежала від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Разом з тим Українська держава мала чітко окреслену територію, уряд, підтримувала дипломатичні стосунки з іноземними державами, почала створювати свою армію. Диктаторський режим гетьманату випливав із тієї реальної обстановки, в якій відбувався державотворчий процес. Він значною мірою суперечив загальнодемократичному напряму, започаткованому революцією. В цьому відношенні виняток становлять кроки гетьманської влади, спрямовані на українське національне відродження. За гетьманату проведено українізацію шкіл всіх ступенів, засновано Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний архів. Здійснено заходи щодо організації Національної галереї мистецтв та Історичного Українського музею. Розпочав роботу Державний драматичний театр, Національна опера, Державний симфонічний оркестр тощо.

Гетьман прийшов до влади мирним шляхом. Державний переворот відбувся за безпосередньої підтримки німецького воєнно-окупаційного режиму. В подальшому він контролював та обмежував гетьманський уряд в його діях. Тому і в розбудові атрибутів Української держави були скромні наслідки. Окремі напрямки державотворення були тільки започатковані. За гетьманату активізувався процес міжнародного визнання України. В галузі фінансів започатковано українську грошову систему, засновано ряд банків. Уряд гетьмана вперше в Україні розробив власний бюджет. Певною мірою вдалося подолати руїну, що її принесла війна та революція, відбудувати залізниці, мости, відновити регулярний залізничний рух.

Гетьманський уряд підготував проект земельної реформи, яку не змогла здійснити Центральна Рада, налагодив судову справу, ухвалив багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Доба гетьманату з самого початку свого існування була заповнена боротьбою на різних фронтах — зовнішньому — з більшовиками, внутрішньому — з українською опозицією. Гетьманський режим, по суті, позбавив влади партії лівого спрямування, які раніше входили до складу Центральної Ради. Більше того, гетьман повів рішучу боротьбу проти цих партій, і тому не міг у подальшому користуватися їхньою підтримкою. Цим пояснюється перехід всіх лівопартійних сил до жорсткої опозиції щодо гетьманського режиму.

Поразка у війні Німеччини на її союзників підривала основи гетьманської державності і водночас сприяла активізації правоцентристських проросійських сил, орієнтованих на Добровольчу армію А. Денікіна та Антанту, вплив якої на політичні події зростав.

З крахом австро-німецької окупації активізували свій наступ проти гетьманського режиму й більшовики. Спираючись на селянські повстання, забезпечивши об'єднання лівих елементів українських соціалістичних партій, більшовики спромоглися протягом листопада — грудня 1918 р. відновити радянську владу на частині території України. Неминуче назрівала й загострювалася конфронтація між Директорією та Тимчасовим робітничо-селянським урядом України, які керувалися різними державницькими принципами й мали різні політичні цілі. Ця конфронтація невдовзі переросла у збройну боротьбу за владу в Україні.

Рекомендована література

Багатопартійна Українська держава на початку 20 ст. : Програмні документи. Київ, 1992.

Горелов В. Павло Скоропадський — гетьман Української Держави. Київ, 1995.

Дорошенко Д. Історія України: 1917—1923 Українська Гетьманська держава. Ужгород, 1923

Кульчицький С. В. Українська держава часів Гетьманщини // Укр. іст. журн. 1992. № 2.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ, 1993.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1920 рр. Київ, 1995

Скоропадський П. Спомини. Київ, 1992.

Соловей Д. Василенко, Мілюков і самостійність України в 1918. Київ, 1995.

Українська державність у XX столітті. Київ, 1996. Феденко П. Влада Павла Скоропадського. Київ, 1995.

 

Лекція 12

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 973; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!