Українська козацька республіка

• Розробка Богданом Хмельницьким політичної програми Української держави • Суспільний та державний лад Козацької республіки • Українсько-російський договір 1654 р.

Розробка Богданом Хмельницьким політичної програми Української держави. Виникнення і розвиток Запорозької

Січі мали надзвичайно важливе значення в боротьбі українського народу за відродження власної державності, знищеної за часів литовської та польської експансії на землі України.

Нове державне формування, створене вперше у вітчизняній історії простим народом, докорінно відрізнялося від більшості тогочасних держав. У Запорозькій Січі не було ані феодальної власності на землі, ані кріпацтва, ані поділу людності на стани. Замість феодального примусу, що панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків, утвердився принцип використання найманої праці, що, безперечно, сприяло розвитку більш прогресивних буржуазних відносин. І хоча Запорозька Січ, зрештою, так і не змогла стати суб'єктом міжнародних відносин, державою у повному розумінні слова, вона започаткувала той державний організм, який згодом знайшов свій подальший розвиток і найбільш повне державне виявлення в наступну історичну добу — період Хмельниччини.

Державотворчі традиції, позитивні сторони життєдіяльності Запорозької Січі були пізніше уважно вивчені, проаналізовані і творчо використані славним сином українського народу, видатним політиком і державотворцем Богданом Хмельницьким, під безпосереднім керівництвом якого побудова Української держави була практично здійснена в середині XVII ст. Ця визначальна, доленосна для України мета була досягнута в умовах жорстокої, кровопролитної боротьби українського народу проти польських поневолювачів.

У зв'язку з практичною діяльністю Б. Хмельницького по створенню Української держави виникає ряд серйозних наукових питань, пов'язаних з розробкою теоретичних положень можливого державно-політичного устрою тогочасних українських земель. А саме: чи мав у своєму розпорядженні видатний фундатор Української держави певні концепції державотворення, розроблені ще заздалегідь, чи вирішувати цю надзвичайно складну і важливу справу йому довелося самотужки, інтуїтивно й до того ж оперативно, вже в ході активного процесу формування держави, що відбувався на українських землях під час Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. українського народу.

Аналіз праць відомих вітчизняних дослідників цієї проблеми свідчить про те, що серед розмаїття теорій і концепцій все ж таки домінує загальна думка, що внаслідок 350-річного іноземного панування та поневолення українського народу, фактичної денаціоналізації тогочасного панівного класу України, напередодні Хмельниччини в політичній свідомості українського суспільства фактично була відсутня навіть ідея створення національної держави. Як зазначає один із дослідників цієї проблеми В. Смолій, до Б. Хмельницького жодна з політичних сил, які на той час займали домінуюче місце в суспільстві, зокрема українська шляхта — найбільш економічно сильний та духовно розвинутий стан, не спромоглася сформулювати й теоретично обґрунтувати ідею українського державотворення. На думку вченого, існували лише досить аморфні й несміливі плани автономізації козацьких районів у складі Речі Посполитої, висловлені свого часу О. Верещинським та С Наливайком.

На відміну від вітчизняних дослідників, історики із західної діаспори — О. Оглоблин, Ю. Кульчицький та інші — дотримуються дещо іншої точки зору. Зокрема, О. Оглоблин у своїх наукових працях стверджує, що в Украйні ще напередодні Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. сформувалося кілька різних концепцій майбутнього державно-політичного устрою Української держави.

Перша з них -— концепція так званого ягеллонського легітимізму, тобто визнання можливості й доцільності дальшого існування українських земель у складі Речі Посполитої, але як окремої автономної одиниці. Її активно відстоювали такі представники української шляхти і духовенства, як А. Кисіль, П. Могила, С. Косів та ін.

Друга концепція передбачала утворення Руського князівства, або Великого князівства Руського, поза межами Речі Посполитої. Вона представляла інтереси українських шляхтичів-протестантів — аріанів, але фактично не набула скільки-небудь помітного поширення, оскільки протестантизм в Україні ніколи не мав міцного підґрунтя.

Третя концепція — москвофільська, на той час була ще недостатньо оформлена і проти неї активно виступали представники пропольської орієнтації.

Четверта концепція виникла у провідних козацьких колаж задовго перед 1648 р. Вона являла собою ідею утворення держави «козацького панства», до складу якої мали увійти територія Наддніпрянщини і землі нової української колонізації. На думку (X Оглоблина, ця концепція була тісно пов'язана з традиціями старої українсько-руської державності, що продовжувала існувати в Україні не тільки за часів Великого князівства Литовського, а й в період польського панування після Люблінської унії 1569 р.

У контексті цієї проблеми цілком логічно постає і наступне питання. Кому саме належало авторство вищезгаданих теорій? О. Оглоблин вважає, що ці концепції могли з’явитися в таких «політологічних» осередках, як Києво-Могилянський чи Волинський гуртки, або ж у середовищі протестантської шляхти та українського козацтва.

На наш погляд, наведені вище аргументи все ж таки не є досить переконливими. Відомий дослідник, очевидно, в цьому випадку намагається видати бажане за дійсне. Тому значно ближчим до істини вважаємо зауваження І. Крипякевича про те, що тогочасна інтелігенція не зуміла підготувати основ державності і ще не вміла мислити державними категоріями. Подібну точку зору вже висловлювали в зарубіжній історіографії В Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Васияенко та інші, а з сучасних авторів — Ф. Сисин, який найбільше уваги приділив питанням позиції шляхти і ролі національної свідомості в повстанні Хмельницького.

Слід зазначити, що на початку Національно-визвольної війни проти польських поневолювачів Богдан Хмельницький та його соратники навіть не мріяли про створення суверенної Української національної держави. Вони насамперед дбали про збереження козацьких вольностей, які польський уряд намагався ліквідувати згідно з «Ординацією» 1638 р. Але вже в ході боротьби, коли до козаків приєдналися широкі народні маси, коли від ворога була звільнена значна територія України, у Богдана Хмельницького спочатку виникла ідея створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і української суверенної держави, про що він вперше офіційно заявив у лютому 1649 р. під час переговорів з польськими комісарами в Переяславі. Проте у виборі форми державного утворення Б. Хмельницький вагався між традиційною старою руською державою (князівство Руське) і козацькою державою Війська Запорозького.

З одного боку, гетьман України цілком сприймав ідею старої державної традиції княжої України-Руси, яка зміцнила в ньому самопочуття й самоповагу українського монарха — «самодержця руського». Водночас Б. Хмельницькому також дуже імпонувала ідея нової козацької держави, що виникла внаслідок революційної активності народних мас.

Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницький висунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності, й тим самим на практиці геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. З цього приводу О. Оглоблин справедливо зауважував, що збудована Б. Хмельницьким Українська держава відродила великодержавний дух Київської Імперії, втілений в нових формах Гетьманської держави зроблений з доброго й міцного козацького матеріалу на модерний європейський зразок..

Якою саме уявляв Б. Хмельницький створювану ним Українську державу?

На думку сучасного українського історика В. Степанкова, вже в лютому 1649 р., під час переговорів з королівськими комісарами, гетьман, по-перше, чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, в реалізації якого вбачав тепер головну мету своєї діяльності («виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи»).

По-друге, Б. Хмельницький висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля («лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде»). Під час перебування в Чигирині російський посол Г. Унковський з розмов із старшинами і козаками довідався, що польських комісарів з Переяслава відправили, бо «гетьман і Військо Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть» Сам Б. Хмельницький сказав московському послові: «А нас Бог від них (Польщі і Литви) увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні». Так було, як слушно зауважує О. Оглоблин, перекреслено «стару Ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій».

По-третє, гетьман сформулював положення про соборність Української держави. Маємо свідчення члена польського посольства В. Московського, що Б. Хмельницький неодноразово заявляв про свій намір «відірвати від ляхів всю Русь і Україну», звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі». Український посол у Московії полковник С. Мужиловський розповідав царським чиновникам: «Козаки будуть далі наступати в польській землі, і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми, поляками, боротися всією силою, щоб їм ті місця, де живуть люди православної християнської віри... були вільні, а полякам щоб до цих місць не було діла». По-четверте, Б. Хмельницький розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Під час переговорів з Г. Унковським він заявляв, що замирення з Річчю Посполитою можливе лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо».

Таким чином, аналізуючи діяльність Б. Хмельницькогна ниві державного будівництва, маємо всі підстави вважати його творцем Української національної держави. Боротьба за її незалежність відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу. Не вдаючись у детальний аналіз еволюції політичних поглядів гетьмана України в ході Національно-визвольної війни українського народу проти польських поневолювачів, його практичних дій, пов'язаних із формуванням Української козацької держави, виділимо лише основні етапи розробки програми державного будівництва та боротьби за її реалізацію.

Перший етап (лютий — вересень 1648 р.) — формування ідеї автономії для козацького регіону (центральна і південна частини Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

Другий етап (вересень 1648 — серпень 1649 р.) — завершення процесу розробки політичної програми, яка вперше в історії української політичної думки передбачала створення незалежної держави в межах усіх етнічних земель України; усвідомлення права на територіально-етнічну спадщину Київської Русі.

Третій етап (серпень 1649 — червень 1651 р.) — намагання реалізувати програму створення незалежної національної держави. Вони виявилися безуспішними внаслідок прорахунків Б. Хмельницького в питаннях внутрішньої політики та зрадницької позиції Кримського ханства щодо України.

Четвертий етап (липень 1651 — березень 1654 р.) — невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої і пошуки нового оптимального варіанта шляхом прийняття протекції російського царя чи турецького султана. Укладення Переяславсько-Московського договору з Росією про перехід України під протекторат російського царя.

Суспільний та державний лад Козацької республіки. Аналіз наявних документальних джерел переконливо свідчить, що в ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (близько 200 тис. кв. км) в основному було завершено процес формування Української національної держави. Оскільки державний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава за формою правління й устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту — вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави.

Перша ознака— політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини—нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічної піраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Зосередження основних політичних, адміністративних, судових та військових керівних функцій в руках гетьмана призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно, фактично перетворившись на військового диктатора. Сучасники так характеризували обсяг влади Б. Хмельницького: «У них радит гетьман, і что де им гетьман велит делать, то они делают» (1654 р.).

Слід зазначити, що носієм ідеї українського монархізму, як переконливо засвідчують джерела, був сам Б. Хмельницький. Сам він уперше, прямо чи опосередковано, почав висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу повного володаря України. Вже під час переговорів з польськими комісарами, в лютому 1649 р., він відверто заявив: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть самовладцем і самодержцем руським». Згодом під час розмови з російським послом Г. Унковським він також акцентував його увагу на тому факті, що «волею Божою... мені звелено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій начальником бути і над ляхи і над Литвою перемогу мати».

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Гетьманський титул при цьому фігурує в різних формах залежно від політичної ситуації: спочатку - «гетьман войска его королевской милости запорозского», пізніше - „гетьман з войском его царского величества”. Існували й інші варіанти, але суть їх не мінялася. Атрибутом гетьманської влади продовжувала залишатись, як і в попередні роки, булава. При підтримці старшини, із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже, « його руках зосереджувалася практично необмежена влада, яка перевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської.

Венеціанський посол А. Віміна згадував про нього як про «справжнього государя», лідер англійської буржуазної революції Кромвель титулував гетьмана «імператором запорозьких козаків».

Друга ознака - територія. Уже в 1648 р, після Корсунської битви, перекопський мурза Туганбей повідомляв коронному гетьману М. Потоцькому про наміри Б. Хмельницького та його війська: «...Щоби по Білу Церкву мали окрему і відмежену державу; друге, щоби допущено їх до давніх вольностей; третє, щоби до міст, замків і держав ані старости, ані воєводи не мали ніякого права». Згодом Б. Хмельницький визначив межі української етнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. І. Крип'якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле.

При цьому слід підкреслити історичну роль Середнього Подніпров'я у процесі державотворення. З давніх часів воно становило територіальне ядро українського етносу. Впродовж тривалого періоду простежується його відносна стабільність. Водночас Запорозька Січ залишалася «центром свободи», суспільним ідеалом для українського селянства. Третя ознака - політико-адміністративний устрій. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.

Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та значення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за ініціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь представники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьманською владою та генеральним урядом.

Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким, була рада геніальної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. В роки визвольної війни в її складі переважали однодумці Б. Хмельницького з числа генеральної старшини та полковники — ї. Богун, І. Золотаренко, Ф. Вишняк, К. Бурляй, Ф. Джалалій, І. Ганжа та інші, які брали активну участь у боротьбі проти іноземних загарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливіших проблем, що постали перед новоствореною державою. Вона управляла Україною, охоплюючи різні сфери суспільного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні справи, фінанси й т. ін. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тих випадках, коли Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складних внутрішньо і зовнішньополітичних питань. На засіданнях ради генеральної старшини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду або генеральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральними старшинами і полковниками, фінансові та адміністративно-поліцейські справи, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії чи суду.

Функції виконавчого органу гетьманської влади виконував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального уряду входили генеральш старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління. Тут розглядали всі документи, що надходили від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські універсали та інші акти гетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнародних договорів.

На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого.

Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової.

У кожному полковому, сотенному місті був також міський отаман. На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.

Четверта ознака — суд і судочинство, правова система. В цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Магдебурзьке право та інші правові джерела, що діяли до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, що склалися на той час, захищали інтереси шляхти, козацької старшини й т. ін. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в період Національно-визвольної війни регулювало широке коло відносин, і в першу чергу військову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права — гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковими для всього населення України.

Як зазначають сучасні українські правознавці А. Рогожин і В. Тацій, Б. Хмельницький приділяв особливу увагу питанням організації ї удосконалення системи судоустрою. Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль. Зокрема, було значно розширено їх компетенцію, надано значення загальностанових судів. Гетьман України заснував Генеральний військовий суд, який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, які зверталися до гетьмана безпосередньо.

Тому не випадково навіть у джерелах XVIII ст., трапляються характерні приклади посилання українських чиновників усіх рангів, зокрема суддів., на порядки («нові звичаї»), запроваджені Б, Хмельницьким, п'ята ознака — зміни соціально-економічного устрою.

Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще не мав конкретної програми радикальної перебудови існуючого устрою України. Але вже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни у відносинах земельної власності та землекористування. Вищий клас старого суспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі або розчинилися в козацькому середовищі.

Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Гетьманськими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безперечно, користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактично підпорядковувалися інтересам козацького стану.

Крім козацтва, серед інших верств населення Української держави виділялися: шляхта (дещо обмежувалася в праві на володіння землею, мала окремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство, селянство. Події 1648—1676 рр., як відомо, суттєво порушили станові перегородки, що існували в Україні. Внаслідок цього відбувалася значна «міграція» представників одних категорій населення в інші. Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставали козаками. Як результат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодом на територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотний процес. Визначилися дві основні групи населення: «товариство» (козаки) і «поспільство» (міщани, селяни). Останні, як відомо, в ході війни (в, 1652 р.) вибороли всю повноту громадянських прав, зокрема, стали вільними й повноправними власниками своїх земельних ділянок. Як справедливо зауважував з цього приводу В. Смолій, в цей час уперше за багато століть боротьби українських селян на практиці було реалізоване їхнє заповітне прагнення до «землі й волі».

Економічна політика Б. Хмельницького дістала своє конкретне втілення в численних універсалах, наказах і листах, у практичній діяльності гетьманського управління. На думку одного з дослідників цієї проблеми Р. Васильєвої, економічні заходи гетьмана мали на меті, передовсім, скасувати велике магнатське і шляхетське землеволодіння поляків та уніатів, обмежити землеволодіння українських феодалів і передати землю козацтву, українській дрібній шляхті та духовенству. В ході війни значні земельні ділянки були захоплені також рядовими козаками і селянами. Таким чином, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан і вільних селян.

Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені, насамперед, безпосередньою участю у Національно - визвольній війні широких народних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «козацькою шаблею», з чим гетьман, звичайно, не міг не рахуватися.

Свої земельні ділянки селяни могли не тільки передавати у спадщину, а й закладати, продавати й т. ін. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу в будь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих передумов для розвитку капіталістичного фермерства. Тому, на наш погляд, є всі підстави стверджувати про тенденцію до радикальних змін у відносинах власності та системі господарювання Української держави того періоду.

Таким чином, економічна політика Б. Хмельницького привела до того, що, основною формою господарювання в Україні стало вільне дрібне землеволодіння. Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці. І ті, й інші були дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці. Селянсько-козацьке дрібне землеволодіння стало основним на території Наддніпрянщини. Сирійський мандрівник П. Алепський писав з цього приводу: «Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріння і засівають землю збіжжям».

Шоста ознака — фінансова система та податки.

Одне з центральних місць в економічних заходах Б. Хмельницького в 1648—1654 рр. займала фінансова політика. В надзвичайно скрутних умовах війни гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансове становище України. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувало нові постійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат, намагалося виконати бюджет з перевищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми.

Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, за рахунок селян, ремісників і купців (податних станів), а також частково рядових козаків. Прибутки української шляхти, козацької старшини, православного духовенства залишалися незайманими. Існували, зокрема, такі види податей: «стадії», «подимна подать», «побор». Їх сплачували селяни і міщани. Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина.

Найважливішими джерелами фінансових надходжень були:

1) земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими при цьому коштами скарбницю;

2) промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду;

3) митні збори від зовнішньої торгівлі;

4) плата за користування судом і ратушею, штрафи.

За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві похрипи окремих міст і містечок.

Для збирання податей і реалізації фінансових надходжень було створено фінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці й управляв фінансами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, у якого був помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їм адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Економічна політика Б. Хмельницького реалізовувалася через бюджет, який ще був не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким не затверджувався. Його доходні та видаткові статті визначалися потребами й можливостями моменту, а також завданнями визвольної війни. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з розгортанням торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державні видатки потребували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще недостатньо. Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих (золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і

срібла.

На початку визвольної війни в Україні в обігу була та ж сама монета, що й у Польщі. Але згодом, й особливо після 1654 р., помітною стає тенденція до збільшення кількості російської монети в грошовому обігу України. Існує версія, що в листопаді 1649 р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні свою власну монету. За словами учасника тих подій російського дипломата Г. Кунакова, «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницький мызнуу и деньги делают; на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя». В іншому документі, датованому осінню 1652 р., також ідеться про те, що Б. Хмельницький «привласнив собі права» польського короля, бо розпочав карбувати українську монету.

На думку Р. Васильєвої, заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розвиток ремесел, промислів, торгівлі й фінансів, мали протекціоністські та меркантилістські ознаки. Здійснювалася політика активного втручання держави в господарське життя. Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення. Заохочувався також експорт товарів. Українські купці каралися за посередницьку торгівлю. Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвиткові в надрах феодалізму нових, прогресивних, буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основою державної незалежності України.

Сьома ознака — військо.

Як зазначає відома дослідниця українського козацтва О. Апанович, величезною заслугою Б. Хмельницького було те, що протягом першого року війни завдяки підтримці досвідченої козацької старшини він зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникали під час повстання, могутню народно-визвольну армію.

Б. Хмельницький, якого сучасники справедливо порівнювали з Ганнібалом, став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.

Збройні сили України виступали як самостійна, незалежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Формувалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654 р. козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.

Восьма ознака —міжнародна.

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція га інші країни. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий ґрунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державного будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської держави, Магдебурзького права. Не викликає сумніву й той факт, що Б. Хмельницький планував зробити свою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.

І все ж, на думку вітчизняних істориків О. Апанович, О Гуржія, В. Смолія, В. Степанкова, Р. Іванченко та інших, українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині XVII ст. існувала вже у звершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-політичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько - шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

Українсько - російський договір 1654 р. В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, часто полярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта. Тому, цілком очевидно, давно вже назріла необхідність винести цю суперечливу наукову проблему на детальне обговорення фахівців, щоб проаналізувати всі її аспекти без ідеологічних упереджень і створених заздалегідь логічних схем, а дійсно об'єктивно, виходячи з конкретно-історичної ситуації, що склалася в Україні до середини XVII ст.

По-перше, аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Переяславської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать історичні документи, влітку 1653 р. козацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків воювала вже не тільки проти Польщі, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигідність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні—серпні 1653 р. польська сторона категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фактичного визнання ним «Ординації» 1638 р.

Разом з тим помітно ускладнювалося і внутрішнє становище молодої козацької республіки. Шестирічна війна спустошила її землі. Було зруйновано понад 100 міст. В настроях мас, за висловом М. Грушевського, відчувалися втома й зневіра. Проводячи в серпні—вересні 1653 р. мобілізацію армії, гетьман України вперше відчув відкриту протидію з боку значної частини населення, яке не хотіло вступати до козацьких полків. І якщо раніше Богдану Хмельницькому легко вдавалося зібрати 100-тисячне військо, то тепер з величезними труднощами було сформовано лише 30—40-тисячну армію, яка вже не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.

По-друге, історичні джерела не підтверджують висловленої в 50—60-ті роки в радянській історіографії думки, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народною». Справа в тому, що на ній не було представників під Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Тому Радою передбачалося входження під протекторат Росії не всіх етноукраїнських земель, а лише території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Крім того, на Раді була представлена лише незначна частина козацтва. За даними О. Апанович, тільки 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Ради як представники козацтва. Щодо селян, міщан і духовенства, то їх навіть не запросили на цю важливу політичну акцію. В усякому разі в істориків немає ніяких даних, які б свідчили про їхню участь у ній. Тому цілком логічно охарактеризувати Переяславську раду як представницьку, декларативну раду, в якій, крім козаків, дозволялося взяти участь усім бажаючим мешканцям Переяслава та прибулим до нього приватним особам.

По-третє, ряд істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Липинський, М. Петровський та ін.) висловлюють сумнів з приводу запевнень автора Літопису Самовидця про те, що під час присяги на «вірність» російському цареві «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинив». Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї «великодержавності», свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг не знати про існування значної опозиції як до підписання акта 1654 р., так і після нього з боку частини козацької старшини, рядового козацтва, духовенства та й простого «поспільства».

Зокрема, прославлений козацький стратег вінницький полковник Іван Богун, якого, до речі, в радянській історіографії, як правило, однозначно вважали палким прихильником возз'єднання України з Росією, взагалі відмовився присягати на вірність цареві. Ще напередодні Ради, коли Б. Хмельницький у Чигирині схиляв «старих» козаків до «підданства» російському монархові, «молоді» на чолі з Богуном виступили проти. Сам полковник у великій промові застерігав про можливі «тягости» такого кроку і разом зі своїми прихильниками не прийняв присяги, коли на Побужжя прибуло московське повноважно посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Щоправда, слід зазначити, що І. Богун ніколи не приставав і на бік ворогів Росії.

До старшинської групи, котра виступала проти союзу з царем, належав також майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Проти присяги російському цареві виступила й та частина військової козацької старшини, яка з політичних мотивів орієнтувалася на союз із Туреччиною.

Не хотіла присягати й значна частина рядового козацтва. Зокрема, Уманський і Брацлавський полки на вірність цареві присягати відмовилися, а в Кропивнянському та Полтавському полках невдоволені козаки «киями побили» московських урядників. Не присягала цареві, як відомо, й Запорозька Січ.

Серйозні проблеми у представників московського посольства виникли з прийняттям присяги в мешканців українських міст і містечок. Государеві «дворяни», прибуваючи до якогось населеного пункту в супроводі добре озброєних охоронців для прийняття присяги, як правило, зганяли «як стадо» мешканців на майдан. При цьому не обходилося без грубощів, відвертих залякувань чи, навпаки, «солодких» обіцянок (гроші, сукна, хутро й т. ін.). Тим, хто відмовлявся складати присягу, погрожували висланням за «зборівську лінію» (за межі приєднаної до російських земель української території). Царські сановники без належних пояснень на очах у простих людей складали реєстри, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Це викликало справедливе невдоволення міщан, яких нерідко примушували присягати силою. Так «силою, під мечовим каранням» до присяги був приведений Київ. Як свідчать очевидці тих подій, кияни не хотіли йти до церкви, але їх туди силою гнали козаки. Під час присяги люди не називалися своїми іменами, що були дані їм при хрещенні, а після складання присяги дуже її лаяли.

Аналогічні події відбувалися і в Переяславі, де частину людей також примусово гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядника магістрату) принесли до церкви на ліжку. На другий день він помер. Лише незначна частина жителів Чорнобиля склала присягу. Інші ж або повтікали, або заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві.

Відомо, що в опозиції до Богдана Хмельницького та його союзу з Росією перебувало й керівництво українського духовенства. Саме внаслідок цього гетьман України, незважаючи на велике бажання Москви провести переговори саме в Києві, змушений був обрати місцем зустрічі московських послів Переяслав. Щодо прийняття присяги, то київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косівим відповіло категоричною відмовою, заявивши, як і чорнобильці, що «волять померти, чим присягнути цареві».

Проте, незважаючи на активну протидію опозиції, протягом січня—лютого 1654 р. в Україні було приведено до присяги майже 130 тис. чоловік, близько 200 міст і містечок, чим, за висловом М. Грушевського, «нароблено переполоху вище всякої міри».

По-четверте, не до кінця з'ясованим науковцями й сьогодні залишається питання: чи був дійсно укладений офіційний договір між Україною і Росією, чи, можливо, усі організаційні проблеми були вирішені лише на словах, без оформлення відповідних документів. Це питання має, безперечно, принципове значення. Адже якщо договір було справді укладено, то Росія фактично визнавала Україну як новоутворену рівноправну державу, як суб'єкт міжнародного права. Якщо ж договору не було, Україна державою не визнавалася, а внаслідок взаємної «переяславської» згоди Росія шляхом звичайної інкорпорації включила українські землі до складу своєї держави.

Як відомо, в історіографії існують діаметрально протилежні думки щодо характеру українсько-російського об'єднання. Зокрема, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін, їх епігони в російській історіографії, а пізніше офіційна радянська історична наука фактично заперечували договірні принципи акта 1654 р. Натомість М. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде, І. Розенфельд та інші історики й правники наголошували, що, незважаючи на специфіку заключних документів українсько-московських переговорів (що мали вигляд «прошенія» Війська Запорозького та царського «пожалування» на нього), акт 1654 р. необхідно розглядати як договір двох рівноправних контрагентів. Наявні документи свідчать про дійсно договірний характер українсько-російського об'єднання. Причому навіть у найзагрозливіші для Української держави моменти гетьманський уряд не ставив питання про безумовне входження українських земель під скіпетр Романових — завжди йшлося лише про певні умови, статті, на яких мав би ґрунтуватися цей міждержавний союз. Зокрема, навіть після Берестейської трагедії Хмельницький у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом, який виступав посередником у зносинах гетьмана з Москвою, зазначав: «...Дадим на себя договорное письмо за руками с большим утверждением...»

Ще характернішою є заява генерального писаря І. Виговського, який у розмові з царським послом Г. Богдановим (також у другій половиш 1651 р.) наголошував, що в разі прийняття царем Війська Запорозького «під свою високу руку» він поїде в Москву і «... о тех о всех статьях учнет договариватца, на которых статьях тому быть, что им быть под ево государевою високою рукою».

По-п'яте, не до кінця з'ясованим залишається й питання про правовий аспект входження України до складу Росії.

Відсутність необхідних джерел не дає можливості, на жаль, реконструювати концептуальне бачення контрагентами договірного процесу, обрисів майбутнього об'єднання обох держав. Зокрема, до цього часу дослідникам не вдалося виявити такі важливі документи, як царську грамоту керівникові московського посольства В. Бутурліну, отриману ним у с. Семеновському 10 жовтня 1653 р.; грамоту Олексія Михайловича, передану В. Бугурліним Б. Хмельницькому, а також «... с той государевой грамоты список да наказ...» посольству. На думку сучасного українського дослідника В. Горобця, очевидно, втрачені й інші інструктивні документи Посольського приказу, які б могли пролити світло на цей, не до кінця вивчений аспект проблеми. Виходячи з наявних джерел, можна цілком логічно припустити, що навіть після прийняття на Земському соборі 1 жовтня 1653 р. рішення про перехід України в підданство царя Москва не уявляла ще цілісно принципових засад наступних союзних стосунків з козацькою Україною.

Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницького також не повною мірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Як засвідчили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й послідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонували концептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р. спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно-політичного і соціально-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники російського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових стосунків, закріпивши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульським дворами. Доповнення, внесені царським урядом, посилювали залежність Української держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації в царині державотворення. В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилася думка, що в 1654 р. мало місце возз'єднання України з Росією. На думку деяких сучасних українських істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, Ю. Мицик, В. Степанков та ін.), таке тлумачення не відображає суті цієї події — воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже «возз'єднання» означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російської держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом. Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення Переяславсько-Московської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

Але вже при укладенні договору, як зазначалося вище, швидко виявилося приховане прагнення царя і бояр встановити російський контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також міжнародними відносинами України.

Не зупиняючись детально на характеристиці змісту написаних Б. Хмельницьким і схвалених царським урядом «березневих статей», слід зауважити, що вони передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах її території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин, незалежності у проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де дійсно частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона мала виплачувати російській скарбниці певну частину своїх прибутків.

За даними, наведеними відомим українським істориком В. Липинським, гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української козацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654 р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатных» міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимсь більшим, ніж звичайний протекторат. Останній, як відомо, передбачає таку форму залежності, за якою одна держава («протектор») бере на себе здійснення функцій зовнішніх зносин іншої держави («протегованої»), захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через постійну присутність свого резидента. В даному випадку російський уряд таких прерогатив не мав. Козацька Україна дістала значно більші державні права, ніж їх мали Молдавія, Валахія чи Кримське ханство у складі Османської імперії. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Саме такої точки зору дотримується, зокрема переважна більшість сучасних дослідників цієї надзвичайно актуальної наукової і, безперечно, політичної проблеми (О. Апанович, В. Горобець, О. Гуржій, Ю. Мицик, А. Рогожин, В. Смолій, В. Степанков, В. Тацій та ін.), які наголошують, що внаслідок Переяславсько-Московської угоди, укладеної між Україною і Росією в 1654 р., було встановлено своєрідний конфедеративний зв'язок двох держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха.

Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз наголосити, що виникнення Української козацької республіки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з ім'ям Богдана Хмельницького — справжнього патріота України, вірного її сина, видатного політичного діяча, талановитого дипломата і полководця...

Проте, як зауважував відомий український історик Д. Дорошенко, «найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора, будівничого Української козацької держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».

Аналогічну оцінку діяльності Великого гетьмана зустрічаємо і в працях В. Липинського, який наголошував, що Б. Хмельницький насамперед був творцем, а не руйнівником, одним із найгеніальніших державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив п'ятдесятьма роками пізніше для Московщини.

Подібні судження й оцінки діяльності Б. Хмельницького зустрічаємо і в сучасній українській історіографії. Як зазначає Р. Іванченко у своїй книзі «Історія без міфів», Великий гетьман у надзвичайно складних умовах не тільки будував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Переяславсько-Московській угоді, що є «великою заслугою Богдана Хмельницького перед українським народом, перед історією».

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будівництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослідник. Водночас непоодинокими є праці (особливо публіцистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою державного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В. Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контексту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип історизму. На складну епоху XVII ст., де діяли свої закони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст., нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил).

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили, організував і попів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з тим нашому сучасникові впадають в око непослідовність дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.

Рекомендована література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991.

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ 1993

Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. Київ, 1994.

Богдан Хмельницький та його доба: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана (Київ, 24—25 жовтня 1995 р). Київ, 1996.

Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. 1991. № 16.

Великий неспокій. Друга половина XVII—XVIII ст.// Історія України в прозових творах і документах. Київ, 1992.

Величко С. Літопис. 1991. Т. 1, 2.

Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. Москва, 1953. Т. 2, 3.

Гетьмани України: історичні портрети. Київ, 1991.

Гуржій О. Прагнули не всі. Деякі історичні уточнення щодо Переяславської ради // Культура і життя. 1991. 30 листоп.

Документы Богдана Хмельницкого (1648—1657). Киев, 1961.

Документы об освободительной войне украинского народа 1648— 1654 гг. Киев, 1965. .

Крип'якевич І. Історія Української держави XVII—XVIII ст. Зміст лекцій. Львів, 1992.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. Київ, 1991.

Літопис Самовидця. Київ, 1971.

Смолій В. А., Гуржій О. І. Становлення української національної державності // Укр. іст. журн. 1990. № 7.

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Київ, 1993.

Степанков В. С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648—1654). Львів, 1991.

Хоткевич Г. М. Два гетьмани (про Б. Хмельницького і І. Мазепу). Київ, 1991.

 

Лекція 7

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 739; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!