Самовизначення України і відродження її державності

Початок української національно-демократичної революції. Проголошення автономії України • Відродження державності України. Проголошення Української Народної Республіки. Зовнішня політика УНР» Брест-Литовський мирний договір. Державотворча діяльність Центральної Ради. Конституція УНР • Активізація боротьби опозиційних сил проти Центральної Ради.

Початок української національно-демократичної революції. Проголошення автономії України. Перемога Лютневої революції 1917 р в Росії, падіння самодержавства викликали велике піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Вони пробуджувалися до самостійного демократичного життя, прагнучи побудувати незалежні суверенні держави. Докорінно змінилася й політична ситуація в Україні. Події в Петрограді прискорили початок української національно-демократичної революції. Вона характеризувалась українським національним відродженням, визнанням державного статусу України, проголошенням її автономії та державної незалежності. Могутня хвиля національно-визвольного руху охопила всі верстви українського суспільства. Після довгих років бездержав'я революція розбудила українців, спонукала їх політичні сили не тільки до теоретичного обґрунтування необхідності власної держави, а й до практичного втілення в життя проголошуваних ідей. На порядку денному постало питання про самовизначення України і відродження її державності.

Падіння самодержавства відбулося в той момент, коли в Україні склалися надзвичайно несприятливі умови для вільного й незалежного від російських впливів розвитку визвольного руху. Упродовж століть московська неволя калічила український народ, нищила його соціальну будову, підпорядковувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства. Політика царизму призвела до того, що українські міста, всі вищі верстви українського суспільства, верхівка українського робітництва були зрусифіковані. Більшість шкіл для українців були російськомовними. Торгівля і промисловість перебували під російським контролем. Грамотність в Україні була значно нижчою, ніж в інших регіонах Росії. Україна особливо відчувала тягар самодержавного режиму, оскільки на соціальний гніт накладався ще й національний. До того ж, навесні 1917 р. українські землі входили до складу двох ворогуючих імперій: Російської (Волинська, Холмська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Чернігівська, Харківська, Херсонська губернії) та Австро-Угорської (Буковина, Галичина, Закарпаття).

Після Лютневої революції в Україні створюються громадські комітети, до складу яких входять члени міських дум, фабриканти, заводчики, земські чиновники, ліберальна професура. Громадські комітети виступали на місцях опорою Тимчасового уряду Створювалися й паралельні органи влади — ради робітничих і солдатських депутатів, зокрема в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Вінниці, Полтаві, Чернігові, а в селах — ради селянських депутатів. На кінець першого півріччя 1917 р. в Україні діяло понад 250 рад робітничих і солдатських депутатів. Формування рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду вже було по суті початком ліквідації державного апарату самодержавства.

Піднесення національно-визвольного руху вимагало створення єдиного українського центру. Вже з перших днів революції осередком українського життя став клуб "Родина» Тут свої засідання проводили члени Товариства українських поступовців (ТУП), створеного в 1908 р. в результаті об'єднання українських політичних партій. До його складу входили демократи-радикали, частина соціал-демократів і безпартійні. В основному це були помірковані елементи української інтелігенції. Після лютневих подій в Петрограді члени ТУП вирішили стати, за висловом Д. Дорошенка, «загальним об'єднуючим органом». На початку березня протягом двох днів це питання обговорювалося членами ТУП. Участь у засіданні взяли також активісти студентської молоді, представники військових (серед них М. Махновський та Н. Король), лідери соціалістичних партій Д. Антонович, І. Стешенко, А. Сгепаненко. Після тривалих дискусій щодо функцій загальноукраїнського центру учасники засідання досягли компромісу і 4 березня створили організацію, яка дістала назву Українська Центральна Рада. Головою Центральної Ради заочно було обрано М. Грушевського, його заступником став В. Науменко.

5 березня Центральна Рада надіслала телеграму Тимчасовому уряду з вітаннями й висловиш впевненість у тому, що «справедливі вимоги українського народу і його демократичної інтелігенції будуть виконані». Цим було заявлено про існування українського народу і про його право на вільний національний розвиток. Ще одна телеграма була направлена міністру юстицій Тимчасового уряду О. Керенському, в якій, зокрема, зазначалося: «Вам, з трибуни Державної Думи проголосившому гасла автономії України, доручаємо захист справедливих вимог українського народу і його інтелігенції». Це були перші документи, з якими Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду і в яких ставилося питання про надання автономії Україні. За своїм змістом і характером це були скоріше прохання, аніж рішучі вимоги. Значно далі у своїх вимогах пішла створена при Центральній Раді Тимчасова Військова Рада. Вона привітала Тимчасовий уряд і висловила впевненість, що «він ще до Установчих зборів видасть акт про повернення Україні автономних прав». Тим самим було зроблено значний крок уперед у боротьбі за державний статус України.

На цьому етапі з вимогами автономії України виступали й українські політичні партії, які з лютневими подіями отримали свій шанс на реалізацію програмних заяв. На той час вони являли собою значну політичну силу, яка не тільки ставила питання державотворення, а й формувала свідомість мас. Розмах національно-визвольного руху зумовив постановку партіями питання про національну автономію України у складі федеративної російської республіки. Створення такої автономії пов'язувалося з революційно-демократичною формою державності в масштабах всієї колишньої царської Росії. Тут відіграли свою роль також загальне захоплення крахом монархії і безпідставні, як виявилось, надії на можливість демократичного розвитку російського суспільства, Українська соціал-демократична робітнича парія на своїй конференції, що відбулася 3—5 квітня, ухвалила: «УСДРП з непохитною рішучістю висуває вимогу партії — автономія України, як перше невідкладне пекуче завдання сучасної хвилі пролетаріату по всій Україні». В резолюції конференції наголошувалося, що партія підтримуватиме принцип федеративного устрою російської республіки, що «творення автономного ладу на Україні повинно відбуватися в самім революційнім процесі, шляхом ініціативи місцевих революційних сил». Конференція визнала за можливе брати участь у роботі Центральної Ради, висловилася проти продовження війни й ухвалила звернутися до Тимчасового уряду з пропозицією розпочати через представників міжнародного пролетаріату переговори про мир.

Українська партія соціалістів-революціонерів була сформована на початку квітня 1917 р. В питаннях майбутнього України українські есери займали автономістсько-федералістські позиції, вимагаючи перебудови російської держави на федерацію рівноправних, національно-територіальних республік, із забезпеченням у їх межах прав національних меншин. Україна мала увійти в цю федерацію «...як демократична республіка у своїх етнографічних межах, незалежно від сучасної державної приналежності українських земель». Українські есери вимагали також для України республікансько-демократичної форми правління без президента; однопалатного парламенту (сейму), члени якого, як і органів місцевого самоврядування, обиралися б на два роки вселюдним таємним голосуванням усіма громадянами (починаючи з 20 років) без різниці статі, віри й народності.

Крім УСДРП та УПСР ключові позиції у Центральній Раді займали її засновники — члени Товариства українських поступовців, які з кінця березня реорганізувалися в «Союз автономістів - федералістів», 25-26 березня 1917 р. відбувся з'їзд Союзу, який ухвалив рішення «всіма засобами творити автономію України, вжити всіх заходів, щоб надати їй якнайбільшого авторитету». Остаточне ж рішення про автономію України, на думку делегатів, мали винести «Установчі збори всієї Росії».

Ідею автономії України підтримували і розвивали не тільки українці, які жили на українських землях. Створений в перші дні революції в Петрограді Український Тимчасовий революційний комітет уже 1 березня звернувся до українців Петрограда із закликом «боротися за національно-персональну автономію». В ці ж дні в Петрограді створюється й Українська Національна Рада. До її складу ввійшли представники Петроградського ТУП, українських соціал-демократів, Українського Революційного комітету, української фракції робітничих і селянських депутатів, українського студентства та робітництва, товариства «Громада» та ін. Головою виконавчого комітету Ради було обрано О. Лотоцького. 9 березня громада ТУП у Петрограді в газеті «День» оприлюднила заяву з вимогами автономії України, запровадження української мови в школах, суді, адміністративних установах, а також встановлення в окупованих частинах Галичини та Буковини демократичного ладу.

Українці Петрограда направили до голови Тимчасового уряду князя Львова делегацію у складі О. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славинського, М. Чечеля, А. Гайдара, І. Лободи. Крім уже згаданих вимог називалися й такі: призначати в Україну комісарами людей, які б знали українську мову і особливості краю, затвердити при Тимчасовому уряді посаду комісара для справ, що стосуються України. Проте Тимчасовий уряд лицемірно заявив, що він немає нічого проти цих домагань, однак вирішити питання автономії України можуть тільки Установчі збори.

Підтримали вимоги українців Великої України й українці Москви. Від імені союзу українських федералістів, Московського комітету українських соціалістів, редакцій газет «Украинская жизнь», «Промінь», української секції Слов'янської культури була видана декларація. В ній містилися такі вимоги: запровадження української мови у відносинах з урядовими органами, навчання рідною мовою, територіальне комплектування війська, введення української мови в судах та адміністративних установах. Наприкінці травня українці Москви сформували Українську Раду, члени якої встановили зв'язок з Українською Центральною Радою.

Події в Україні хвилювали українство й далеко за її межами. Зокрема, українське бюро в Швейцарії надіслало заяву лідерам впливових російських партій, в якій висловили тверде бажання бачити свою батьківщину

союзною республікою. Відомі українські діячі Є. Бачинський, П. Чикаленко, які на той час перебували в Женеві, розмірковуючи над долею України, дійшли висновку, що «українці будуть вимагати від Тимчасового уряду культурно-національної автономії, бо до самостійності не мають сили і свідомості. Та й москалі не допустять». Підтримка українців їхніми співвітчизниками в різних містах і країнах свідчила про консолідацію національних сил.

Аналіз подій першого місяця діяльності Центральної Ради свідчить про остаточне оформлення нею вимоги автономії України у складі федеративної демократичної Росії. При цьому надії покладалися на існування саме демократичної Росії. Тому на цьому етапі Центральна Рада в основному підтримувала реформаційний курс Тимчасового уряду. В свою чергу вона розраховувала на еволюційне, безболісне перетворення існуючої організації суспільства.

Проте Центральна Рада відчувала потребу зміцнення своїх позицій як представницького національного і територіального органу, передовсім у політично-організаційному й правовому відношеннях. Це завдання покладалося на Український Національний Конгрес, скликаний у Києві 6 квітня 1917 р. В його роботі брали участь понад 900 делегатів з правом голосу, представники всіх станів і професій українського населення. Від імені українського народу Конгрес санкціонував створення Української Центральної Ради як народно-представницького органу України. В резолюції Конгресу наголошувалося, що «згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу тільки національно-територіальна автономія України зможе забезпечити потребу нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі». Разом з тим жоден пункт резолюції не давав повного трактування національно-територіальної автономії. Конгрес зафіксував положення, згідно з яким справа самоорганізації України має розпочатися по завершенні його роботи, а російський уряд має лише затвердити і визнати автономний статус України. Важливе значення мала й резолюція Конгресу про участь України н міжнародних справах, зокрема, в мирній конференції воюючих держав. Всі ці вимоги, висунуті через місяць після повалення царського режиму, свідчили про те, що Україна йшла до створення основ самостійної держави.

Конгрес вирішив низку практичних питань. Серед них — переобрання Центральної Ради. До її складу були обрані депутати від губерній України, від партій автономістів-федералістів, УСДРП, радикально-демократичної, самостійників, а також представники українства Москви та Петрограда. При цьому представникам національних меншин України в Раді виділялось 15 відсотків місць, що було значно менше їх питомої ваги в загальній масі населення. Великій Раді надавалося право приймати закони та інші важливі рішення. Головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Централь­на Рада, таким чином, з органу ініціативного перетворилася на орган загальнонаціонального характеру, своєрідний український парламент.

Упродовж березня—травня на з'їздах, зборах, віче, мітингах приймалися звернення до Центральної Ради, в яких вимагалося, щоб вона більш рішуче вирішувала питання державного статусу України. Зокрема, з’їзд військових поставив перед Центральною Радою конкретне завдання: негайно розпочати переговори з Тимчасовим урядом для вирішення долі України. 12 травня Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій уповноважила делегацію, що репрезентувала всі українські партії та організації передати Тимчасовому урядові вимоги українського народу. Делегація у складі дев'яти осіб на чолі з В. Винниченком виїхала до Петрограда. Після її прибуття до міста українці Семенівського і Преображенського гвардійських полків влаштували урочисту зустріч своїм землякам. Члени делегації вручили Тимчасовому урядові меморандум, в якому виклали вимоги українства: надати широку автономію Україні; забезпечити участь українців у майбутніх мирних переговорах; призначити для України комісара при Тимчасовому урядові; створити для українців окремі військові частини; призначати на адміністративні посади українців; виділити кошти з державної скарбниці на українські культурні потреби; організувати українські школи; звільнити із заслання й повернути додому галичан. Тимчасовий уряд передав розгляд вимог українців «Юридичній комісії при Тимчасовому уряді». Після затяжного багатоденного обговорення комісія прийняла рішення: «Тимчасовий уряд не є уповноваженим у наданні автономних прав частиш держави Російської». Після майже двотижневого перебування в Петрограді українська делегація, не дочекавшись відповіді Тимчасового уряду, повернулася до Києва. Стало зрозумілим, що Тимчасовий уряд, вважаючи себе правонаступником царського уряду, прагне зберегти контроль над усіма територіями імперії і, звичайно, над Україною.

В момент повернення української делегації до Києва тут відбувався перший Всеукраїнський Селянський з'їзд, скликаний Українською Селянською Спілкою. В роботі з'їзду, який тривав з 28 травня по 2 червня 1917 р., брали участь 2200 делегатів. Звіт офіційної делегації, в якому йшлося про відмову Тимчасового уряду задовольнити вимоги українців, викликав бурхливу реакцію делегатів з'їзду. Всеукраїнський Селянський з'їзд підтримав усі рішення Центральної Ради, доручив їй скласти Статут автономії України, скликати з'їзд представників інших народів і областей, українізувати усі адміністративні установи і закликав їх до підтримки Центральної Ради.

Оголосивши на з'їзді рішення Тимчасового уряду щодо вимог українців, М. Грушевський сказав: «Свято революції скінчилося! Настав грізний час. Україна повинна бути українізована! Свою долю повинен вирішувати тільки український народ!» Проте ніяких конкретних заходів М. Грушевський не запропонував. У виступі голови Центральної Ради на другому Військовому з'їзді, який розпочався 4 червня (незважаючи на заборону військового міністра О. Керенського), також не йшлося про якісь практичні дії. Виступаючи на з'їзді, М. Грушевський лише констатував, що Тимчасовий уряд відмовив в автономії і тому «...тепер ми самі маємо подбати, щоб Україна щасливо перебула небезпечні моменти, поки здійсниться автономія у федеративній республіці».

Отже, період з 4 березня по 10 червня 1917 р. характеризувався пробудженням українства, консолідацією національних сил. Це період становлення Української Центральної Ради, яка з міської громадської організації перетворилася на загальноукраїнський орган. Рішення Ради ще не мали сили закону, але вся діяльність у цьому напрямі створювала передумови для перетворення Ради з рекомендаційного на законодавчий орган, що сприяло закладанню основ української державності. На цьому етапі широкі верстви населення включилися в національно-визвольний рух. Під впливом політичних сил чітко оформлюється вимога широкої національно територіальної автономії України.

М. Грушевський пояснював, що національно-територіальна автономія передбачає створення такого державного утворення, яке само має «вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї Російської держави, братимуть участь представники України, пропорціонально до її людності й людності всієї Російської республіки».

Після відмови Петрограда задовольнити вимоги українців Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій наголошувалося, що Тимчасовий уряд «свідомо пішов проти інтересів трудового народу на Україні та проти принципу самовизначення націй, проголошеного тим самим Тимчасовим урядом». Виходячи з цього Центральна Рада вирішила приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу в Україні. На черговій сесії Центральної Ради фракції соціалістів-революціонерів спільно з Всеукраїнською Селянською Спілкою обґрунтувала необхідність проголошення автономії України. Іншу позицію в цьому питанні займали соціалісти-федералісти на чолі з С. Єфремовим. Вони вважали, що український народ політично і організаційно ще не готовий до проголошення автономії, що революційний характер цього акту може викликати великі ускладнення і навіть конфлікти з Тимчасовим урядом. Представники соціал-демократичної партії підтримали позицію соціалістів-федералістів. Есери ж пояснювали, що революція, яка розпочалася в лютому, ще не закінчилася і революційне право українського народу полягає в тому, щоб узяти в свої руки керівництво національним життям і створенням автономного устрою України.

За цих умов Центральна Рада вирішила звернутися до українського народу. Вона проголосила 10 червня 1917 р, своїм Першим Універсалом автономію України: «одні самі будемо творити наше життя». В цьому документі Рада вказувала на представницький характер, що поставив її «на сторожі прав і вольностей української землі і зобов'язав боротися за ті права і вольності». В Універсалі наголошувалося, що встановлення нового автономного ладу в Україні має бути справою українською, що тільки народ на своїй землі має право сам порядкувати через обрані вселюдним рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм). «Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні мають право видавати тільки наші українські Збори». Проголошення Універсалу відбулося на Софїївській площі, де зібралися тисячі киян. Ця урочиста акція супроводжувалася церковним молебнем і військовим парадом.

Прийняття Першого Універсалу мало важливе морально-політичне значення для всього народу України. Його появу вітали українці в усіх куточках Росії.

Як же поставився Тимчасовий уряд до волевиявлення народу України? Він назвав цей документ «відкритим заколотом». Російські соціалісти різко виступили проти наміру українців здійснити автономію свого краю без згоди Тимчасового уряду, не дочекавшись Всеросійських Установчих Зборів. Перший Універсал вороже зустріли й кадети. їхню позицію підтримала значна частина населення Києва, в якому більшість становили росіяни.

Поява Універсалу свідчила, що ідея українського відродження набуває практичного значення і розпочинається період закладання основ української державності. 23 червня М. Грушевський на сесії Центральної Ради виступив з повідомленням про створення нового виконавчого органу — Генерального Секретаріату, що мав здійснювати функції уряду України. Відбулося, таким чином, розмежування властей, їх поділ на законодавчу і виконавчу владу. В ході дискусії, яка мала демократичний характер і стосувалася завдань Генерального Секретаріату, сесія Центральної Ради затвердила його у складі дев'яти осіб. З точки зору партійної приналежності цей уряд був у своїй більшості соціал-демократичним. Генеральним секретарем військових справ став Симон Петлюра, Генеральним секретарем земельних справ — Борис Мартос, Генеральним секретарем юстиції — Валентин Садовський. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко з цього приводу зауважував: «Це не було міністерство в звичайному розумінні. Але це була рада міністрів для української свідомої організованої демократії».

Новостворений уряд ще не мав влади, був відсутній його правовий статус. До того ж не вистачало навіть приміщень для його роботи. Виникла проблема його стосунків з центром.28 червня до Києва з метою офіційних переговорів прибули міністрі Тимчасового уряду І.Церетелі та М. Терещенко. Наступного дня приїхав О. Керенський. Після дводонних переговорів між представниками російського уряду і Центральною Радою був досягнутий компроміс. Тимчасовий уряд Росії визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу за умови, що до її складу будуть введені представники національних меншин. За Центральною Радою визнавалось право виробити національно-політичний статус України і підготувати проекти законів, що мають бути затверджені російськими Установчими Зборами.

Російські представники також погодилися визнати Генеральний Секретаріат як орган крайової адміністрації. Всі закони і розпорядження загального характеру мали проходити через Генеральний Секретаріат. Було досягнуто компромісу і в питанні українізації війська. Тимчасовий уряд погодився сприяти національному об'єднанню українців в окремих частинах. Це були позитивні, досягнення українства. Цим визнавалась фактична автономія України з законодавчими та виконавчими органами. Досягнута угода дістала офіційне оформлення у вигляді двох актів-постанови Тимчасового уряду і Універсалу центральної Ради.

2 липня на засіданні Тимчасового уряду міністри І. Церетелі та М. Терещенко звітували про результати переговорів у Києві й досягнуте порозуміння. Інформація міністрів викликала невдоволення більшості членів Тимчасового уряду. Все ж після тривалих дискусій міністри прийняли постанову, згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався «найвищим органом управління краєвими справами в Україні». Склад його мав визначатися Тимчасовим урядом у порозумінні з Центральною Радону яка мала бути доповнена «на справедливих основах представниками інших народів, сущих на Україні; в особі їх демократичних організацій».

Питання національно-демократичного устрою в Україні, а також земельна справа належали, згідно з постановою, до компетенції Установчих Зборів. Російський уряд дав згоду на комплектацію військових частин за територіальним принципом. При кабінеті військового міністра Тимчасового уряду, Генеральному штабі й верховному головнокомандуючому були передбачені українські представники.

3 липня члени Центральної Ради отримали постанову Тимчасового уряду. Того ж дня Мала Рада ухвалила Другий Універсал. Він виразніше окреслював політичну і правову позицію Центральної Ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, визначалися завдання і мета української державності «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих Зборів».

Водночас в Універсалі заявлялося, що «ми рішуче виступаємо проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів». Постанова Тимчасового уряду повністю ігнорувала питання про відповідальність Генерального Секретаріату. В Універсалі чітко сказано про «відповідальний перед нею (Центральною Радою) орган — Генеральний Секретаріат». Другий Універсал мав суто програмовий характер. Він сприяв самовизначенню України, державному будівництву на автономних засадах. Отже, Україна отримала правовий статус окремого територіально-адміністративного комплексу зі своїми представницькими органами, а не повну автономію, як того прагнули українці.

Першим заходом Центральної Ради після видання Другого Універсалу стало доповнення свого складу представниками неукраїнських організацій. В Малій Раді було надано 18 відсотків місць національним меншинам, у Великій Раді — 30 відсотків. Вони були представлені неукраїнськими партіями та об'єднаннями. Це був важливий крок на шляху до порозуміння з усією українською демократією.

Українській державності, що поступово відроджувалася, необхідний був основний закон. На перших порах роль внутрішньої конституції виконував так званий Наказ Центральної Ради. З утворенням Генерального Секретаріату цей документ підлягав деяким змінам. У зв'язку з цим приймається рішення про створення Статуту автономії України. Для підготовки проекту була сформована комісія, куди увійшли не тільки українці, а й представники національних меншин. Вона готувала документ упродовж двох місяців. 29 липня на засіданні Малої Ради було прийнято «Статут Вищого Управління України». Прийнятий документ мав бути переданий на затвердження Тимчасовим урядом. У вступній частині «Статуту» заявлялося, що «завданням Центральної Ради є довести Україну до Установчих Зборів і до Російського Установчого зібрання». Питання про автономію України розглядалося як вирішено. Згідно з Статутом Генеральний Секретаріат отримував статус «найвищого краєвого органу управління на Україні». По суті, він наділявся правами парламентського уряду і був підзвітний Центральній Раді. Однак цей документ не визначав порядок і спосіб формування Генерального Секретаріату, згадувалось тільки, що Центральна Рада здійснює його через свій комітет. Структура Генерального Секретаріату мала охоплювати всі сфери державного життя, зокрема військову. Виняток становили лише зовнішні відносини. Передбачалося створення Генерального секретарства з національних справ. У Статуті наголошувалося, що Секретаріату підпорядковуються «всі урядові органи на Україні».

Для затвердження Статуту до Петрограда була відправлена делегація на чолі з В. Винниченком. Новостворений уряд О. Керенського рішуче виступив проти Статуту. Юристи російського уряду заявили, що Статут — це не автономія, навіть не федерація, а просто союз держав. Замість запропонованого Центральною Радою документа Тимчасовий уряд затвердив у липні «Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові». Інструкція складалася з дев'яти пунктів. Згідно з пунктом другим компетенція Генерального Секретаріату поширювалася лише на територію Київщини, Поділля, Волині, Полтавщини і ряд повітів Чернігівщини. Інструкція давала дозвіл на призначення спеціального комісара України при російському уряді. Разом з тим Тимчасовий уряд залишав за собою право видавати накази безпосередню місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату. Нічого не було сказано про українізацію військових частин. Згідно з інструкцією за Центральною Радою зберігалося право формування Генерального Секретаріату, однак він розглядався як крайовий орган петроградського уряду. Видана російським урядом «Тимчасова інструкція» жодним словом не обмовлювалася про автономію в управлінні Україною.

Центральна Рада впродовж трьох днів бурхливо обговорювала «Тимчасову інструкцію» петроградського уряду. Висловлювалися полярні пропозиції щодо ставлення до неї. Врешті, 9 серпня було ухвалено резолюцію, запропоновану фракцією соціал-демократів. Вона засуджувала дії російського уряду, який не виконав попередньої угоди, докоряла йому за неприхильне ставлення до вимог української демократії, закликала трудові маси населення всієї України до боротьби за свої інтереси.

Виклавши свою позицію щодо «Інструкції», Центральна Рада змушена була все ж таки взяти її до відома. Таке рішення стало по суті причиною урядової кризи. Місію утворити третій склад Генерального Секретаріату було доручено комісарові Тимчасового уряду Галичини і Буковини Д. Дорошенку. Формування Секретаріату відбувалося з великими труднощами. Частина секретарів була визначена наперед, багато українських партій відмовились від запропонованих їм посад, оскільки не бачили в цьому реальної перспективи. Запропонований склад українського уряду не знайшов підтримки Центральної Ради, і Д. Дорошенко відмовився від посади голови Генерального Секретаріату. Новий уряд сформував В. Винниченко. До його складу ввійшли в основному помірковані політики. Отже, впродовж п'яти місяців — з квітня по серпень — український національно-визвольний рух, пройшов досить складний шлях. Відбувався процес самовизначення політичних сил України, здійснювались перші кроки на шляху відродження української державності. Волевиявлення українства наштовхнулося на консерватизм Тимчасового уряду, який лише на словах співчував справі національно-культурного визначення України. Вирішення питання про місцеву автономію і майбутній державний устрій України Тимчасовий уряд відкладав до Установчих Зборів. Ця тактика маневрування пояснювалася небажанням задовольнити назрілі вимоги українства. Суттєвою перемогою на шляху відродження української державності був, безперечно, Перший Універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України. Важливим кроком у здійсненні державотворчої політики було також створення Генерального Секретаріату як органу виконавчої влади. За них умов Тимчасовий уряд вдався до тактики «законодавчого» затягування розв'язання українського питання через переговори з Центральною Радою. Другий Універсал закріплював статус Генерального Секретаріату як крайового органу виконавчої влади, але водночас орієнтувався на практичну реалізацію автономії до скликання Установчих Зборів. Залишалось нерозв'язаним питання про кордони України та компетенцію Генерального Секретаріату. Центральна Рада визначила його функції у «Статуті найвищого управління України». Однак Тимчасовий уряд відхилив пропозиції українства. Він запропонував свою «Тимчасову інструкцію», яка юридично визнавала Україну, однак повністю перекреслювала попередні домовленості, урізала при цьому її права, а виконавчий орган Центральної Ради оголошувала органом Тимчасового уряду.

Відродження державності України. Проголошення Української Народної Республіки. більшовицький переворот у Петрограді, арешт Тимчасового уряду спричинили нову політичну ситуацію в Україні. Юридично перестав існувати центральній всеросійський уряд, що прискорило політичну дезінтеграцію Росії. Розпочинається новий етап самовизначення українського народу, відродження його державності. Центральна Рада ї Генеральний Секретаріат роблять перші кроки з метою перебрати на себе всі повноваження щодо керівництва краєм. Уже ввечері 25 жовтня Мала Рада на своєму засіданні спільно з представниками українських громадських організацій створює «Крайовий Комітет для охорони революції на Україні». Намагаючись утримати від збройної боротьби російські війська, що перебували на українських землях, Центральна Рада ввела до складу Комітету представників різних політичних організацій, як прихильників Тимчасового уряду, так і налаштованих вороже до нього. Цей орган був відповідальним перед Центральною Радою. Він мав «розпоряджатися всіма силами революційної демократії на всій території України».

До складу Комітету входили представники зовсім різних, часом полярних політичних сил, і, природно, досягнення взаєморозуміння було справою неможливою. Це стало причиною саморозпуску Комітету, функції якого були передані Генеральному Секретаріату.

В умовах загострення політичної ситуації значну підтримку Центральній Раді надав третій Всеукраїнський військовий з'їзд, який відбувся 20 жовтня — 1 листопада 1917 р. З'їзд заявив, що після захоплення більшовиками влади в Петрограді єдиним виявом української демократії є Центральна Рада. Вимоги Ради робітничих і селянських депутатів взяти владу в Україні до своїх рук було категорично відхилено. З'їзд зажадав негайного скликання Українських Установчих Зборів у межах етнічних українських територій і проголошення на найближчій сесії Центральної Ради Української Демократичної Республіки. Прийняті були також постанови, які безпосередньо стосувалися армії і флоту. Делегати Військового з'їзду оголосили себе Військовим полком охорони революції. Командиром полку був обраний полковник Ю. Капкан, його заступником — поручик М. Галаган.

Важливим кроком на шляху державотворення було прийняття 31 жовтня Центральною Радою рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній — етнічні українські території. У спеціальній заяві Центральної Ради наголошувалося, що уряд Росії не має змоги управляти державним життям, цілі краї залишилися без державних центрів, зростає безладдя політичне, господарське й суспільне. З огляду на це Генеральний Секретаріат постановив розширити свої структури. Запроваджувалися секретарства для справ харчових, військових, судових, пошти та телеграфу, доріг. Компетенції Генерального Секретаріату поширювалися на всі губернії. " Всі органи цих губерній, а також горожани єдиної України всіх національностей мусять звертатися з усіма справами до відповідальних Секретарів Генерального Секретаріату». Необхідність і своєчасність цього акту не викликали „сумнівів, але йому не вистачало правового підґрунтя. Його створив Третій Універсал.

Текст Третього Універсалу було схвалено на засіданні Малої Ради 7 листопада. Його основна ідея полягала в проголошенні самостійної Української Народної Республіки. Видання Третюю Універсалу свідчило про зростання національної самосвідомості українства, знаменувало відродження української державності М. Грушевський пояснював, що проголошення України Народною Республікою диктувалося вимогами грізного моменту, коли не стало центральної влади, коли в Росії вибухнула громадянська війна, яка могла перекинутися й на Україну. Необхідно було урятувати країну від анархії, зберегти і розвинути надбання революції. «Обставини примушують нас здійснити те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас»,— наголошувалося в Універсалі. Основні засади, які визначали новий державно-правовий статус України і йо о внутрішню побудову, були такими: Україна стає Народною республікою, не відділяючись від республіки російської, яка у свою чергу повинна стати «федерацією рівних і вільних народів». Право видавати закони і управляти Україною належить Центральній Раді, її урядові — Генеральному Секретаріатові. Таке право зберігається до скликання Українських Установчих Зборів. Територія УНР складається з дев'яти губерній. Остаточне встановлення кордонів має здійснюватися шляхом переговорів, з урахуванням населення, що мешкає на тих чи інших територіях.

В Універсалі висловлювалось ставлення України до Світової війни. Заявлялося, що Рада має намір звернутися до ворогуючих сторін з пропозицією негайно розпочати переговори й вимагати, щоб у результаті укладення миру не порушувались права українського народу. Універсал підтримав ідею створення органів місцевого самоуправління, заявивши, що вони мають стати «органами вищої адміністративної влади на місцях". Ураховуючи багатонаціональний склад населення України, передбачалося вирішити питання національних меншин шляхом прийняття закону про національно-персональну автономію. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 9 січня, а їх відкриття — на 22 січня 1918 р. Третій Універсал проголосив демократичні принципи співжиття: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, спілок, страйків; недоторканність особи і життя; скасував приватну власність на землю, визнавши її без викупу власністю всього народу, встановлював 8-годинний робочий день. За урядом і робітниками закріплювалось право контролю за промисловістю.

Голосування тексту Третього Універсалу вперше здійснювалося поіменно, що свідчило про важливість даного документа. Розпочинався якісно новий етап українського державотворення.

Українські керівники того часу пов'язували перспективи національної справи з демократизацією та децентралізацією Росії. Лише за цієї умови Україна не тільки мала б можливості для вільного культурного розвитку, а й, могла б вибороти собі політичне самоврядування. Отже, Центральна Рада діяла відповідно до власної ідеології, в основі якої лежали вимоги автономії, незалежності і федералізму.

З перших днів існування Раднаркому РСФРР між ним і Українською Центральною Радою склалися досить напружені стосунки. Центральна Рада засудила більшовиць­кий переворот у Петрограді. Вона вважала, що влада має перейти до всієї революційної демократії, а більшовики є тільки її частиною. ЗО листопада Генеральний Секретаріат виступив із заявою, в якій наголошувалося, що більшовики — «безвідповідальні люди, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя». Більшовики, у свою чергу, агітували проти Центральної Ради, називаючи її контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною організацією. РСДРП(б) не мала на той час достатнього впливу на українські народні маси. Про це, зокрема, свідчать грудневі вибори в Україні до Всеросійських Установчих Зборів, в яких українські партії отримали понад 70 відсотків голосів, тоді як більшовики — лише 10 відсотків. У ході виборів більшовики агітували за переобрання Центральної Ради та скликання з'їзду рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Вони мали намір шляхом переобрання складу Центральної Ради перетворити її в орган, подібний до російського ЦВК.

Проти ідеї перевиборів Центральної Ради висловились учасники третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів. Вони заявили, що вимоги більшовиків — це втручання у творчу роботу найвищого в Україні органу. Позицію Центральної Ради з національних та соціальних питань підтримав і третій з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів, що відбувся в кінці листопада 1917 р.

Боротьба за політичну владу на території України загострила відносини між українським урядом і Радою Народних Комісарів. Раднарком вважав роззброєння більшовицьких військових частин у ніч з 29 на 30 листопада ворожим актом щодо РСФРР. Загострювало ситуацію й те, що Центральна Рада не визнала Раду Народних Комісарів за всеросійський уряд, а також дотримувалася нейтралітету в боротьбі більшовицьких збройних сил з Донським військом.

Український уряд наказав командуванню Південно-західного і Румунського фронтів не виконувати накази головнокомандуючого російських військ М. Криленка і припинив безконтрольний вивіз хліба з України до Росії. Конфлікт із Радою Народних Комісарів набув надзвичайно гострих форм. Наслідком цього конфлікту став надісланий Раднаркомом РСФРР 4 грудня 1917 р. ультиматум Центральній Раді. Ультиматум РНК — чітко продуманий політико-дипломатичний демарш, головна мета якого полягала в дискредитації Центральної Ради та активізації боротьби проти щойно проголошеної Української Народної Республіки. В ньому Раднарком ще раз стверджував право на самовизначення за всіма націями, що були пригнічені царатом і російською буржуазією. Визнавалася також Українська Народна Республіка і її право відокремитися від Росії «зараз же, без обмеження та безумовно». Водночас більшовицький уряд заявляв, що він не визнає Центральну Раду за представника українського народу. Раднарком звинувачував її в тому, що вона проводить буржуазну політику, сприяє дезорганізації фронту, роззброює пробільшовицькі війська в Україні й підтримує змову проти радянської влади, тим самим «ставши на бік ганебної зради революції і бажаючи допомогти найганебнішим ворогам незалежності народів Росії і радянської влади». В ультимативних вимогах російського уряду відбилася давня імпер­ська політика: будь-що не допустити незалежності України. Майбутній голова радянською уряду УСРР Г. П'ятаков заявляв, що «думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це вигадки націоналістів».

На більшовицький ультиматум Генеральний Секретаріат негайно надіслав відповідь. Вона не містила в собі ніяких виправдань з приводу звинувачень РНК РСФРР або ж зобов'язань перед нею. Перші два параграфи варті того, щоб процитувати їх повністю: «Генеральний Секретаріат у заяві Народних Комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або суперечність самим собі. Не можна одночасно визнати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи форми політичного ладу, як це робить Рада Народних Комісарів щодо Української Народної Республіки». Нота закінчувалася заявою про необхідність мирного розв'язання політичних конфліктів, що виникли між державами. Після ноти Генерального Секретаріату ще деякий час велися двосторонні переговори, але до порозуміння не дійшло. Війна між Радянською Росією і Українською Народною Республікою розпочалася, хоча офіційно не була оголошена, Маніфест Раднаркому з ультимативними вимогами до Центральної Ради став своєрідним каталізатором, який прискорив початок громадянської війни.

4 грудня, в той самий день, коли Рада Народних Комісарів надіслала свій ультиматум, у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і селянських депутатів. На ньому більшовики опинилися в значній меншості. Депутати не дозволили В. Затонському відкрити з'їзд від імені РСДРП(б). З'їзд відкрив А. Степаненко — член Центральної Ради. Делегати обговорили ультиматум Ради Народних Комісарів, висловили повне довір'я Центральній Раді та Генеральному Секретаріату й відкинули ультимативні вимоги російського уряду, розцінивши їх як замах на незалежність України.                                      

127 делегатів, що стояли на платформі більшовиків, переїхали з Києва до Харкова, де в цей час відбувався з'їзд робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Об'єднавшись, делегати провели з'їзд Рад. На харківському з'їзді було створено Центральний виконавчий комітет (ЦВК) та уряд, який дістав назву Народного Секретаріату України. Рада Народних Комісарів Росії визнала ЦВК і Народний Секретаріат як «органи влади усієї України». Це визнання робилося в той час, коли існували УНР та 1 уряд.

Створення українського радянського уряду дало можливість Петрограду формально дистанціюватися від подій в Україні, розглядати їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня 1917 Р- ЦВК рад України опублікував маніфест про розпуск Центральної Ради та Генерального Секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет по боротьбі з контрреволюцією. В цей же час радянські військові частини, які прибували з Росії, розпочали наступ на Донбас і Південь України. Для відсічі нападникам Центральна Рада і Генеральний Секретаріат здійснили ряд організаційних заходів. Зокрема, Генеральний Секретаріат 26 грудня 1917 р. видав постанову про створення армії УНР на засадах добровільності. Однак вжиті заходи виявилися запізнілими та  явно недостатніми. Російський командувач Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Центральна Рада виявилася явно не готовою до такого повороту подій. Її військові сили не могли протистояти натиску російських частин.

За цих умов Центральна Рада вирішила звернутися до українського народу з черговим Універсалом. Із трьох проектів за основу було взято текст, підготовлений М. Грушевським. На засіданні Малої Ради представники національних меншин заявили, що затвердження IV Універсалу може відбутися лише після того, як буде прийнято закон про національно-персональну автономію.

Події грудня 1917 р. — січня 1918 р. засвідчили, що реформаторство, еволюційність як стратегія і політичний курс Української Центральної Ради увійшли в безпосереднє щонайгостріше зіткнення з іншою альтернативною соціально-політичною орієнтацією, що сповідувала рішучу відмову від панівних на той час принципів суспільного устрою і прокладала собі дорогу, незважаючи на державні кордони.

Ще 8 квітня 1917 р. Український Національний Конгрес проголосив гарантію прав національним меншинам. Після входження до Центральної Ради представників росіян, євреїв і поляків (липень 1917 р.) й утворення національних секретаріатів розпочалася підготовка відповідного закону. III Універсал затвердив принцип національно-персональної автономії. Враховуючи всі ці обставини й заслухавши доповідь комісії під головуванням Н. Сиркіна, яка працювала над проектом документа, Мала Рада в січні 1918 р. прийняла його як закон. За всіма меншинами в Україні визнавалося право на самоуправне життя в царині культури і внутрішньої організації, здійснюване через національні союзи.

Прийнявши закон про національно-персональну автономію, Мала Рада вже пізно вночі 9 січня 1918 р. обговорила проект IV Універсалу у другому читанні й затвердила його з деякими поправками. Заслухавши повний текст ІV Універсалу, члени Малої Ради приступили до поіменного голосування. З 49 присутніх «за» проголосували — 39, «проти» — 4, утримались — 6. За проголошення незалежності України голосували представники всіх українських партій і представник польських соціалістів. Проти виступили тільки російські і єврейські соціал-демократи. Польський «центрист» утримався від голосування через незгоду з соціально-аграрною частиною тексту.

Універсал проголошував: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Незалежна Україна з усіма сусідніми державами хоче жити в мирі й злагоді, «але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки». Джерелом влади є народ України, виконавчим органом замість Генерального Секретаріату стає Рада Народних Міністрів. Цей орган утворюється Центральною Радою і підзвітний їй. Уряду було доручено провести мирні переговори з сусідніми державами.

Українська влада прагнула розв'язати питання про федеративний зв'язок із народними республіками колишньої Російської держави. В Універсалі заявлялося про необхідність якнайшвидше скликати Українські Установчі Збори і прийняти Конституцію самостійної Української Народної Республіки.

Отже, IV Універсал надав якісно нового статусу Українській державі. Вона стала незалежною, самостійною, проголосивши ще одну важливу ознаку державності — суверенітет. Це означало, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині суспільства й, особливо, від інших держав, у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Чому сталося так, що після всіх декларацій, резолюцій і маніфестів, які проголошували вірність ідеям ї принципам федералізму, виникла необхідність появи IV Універсалу? М. Грушевський детально аналізує обставини, які спричинили це рішення. На перше місце він ставить «хитку і непослідовну політику народних комісарів» у справі укладення миру під час переговорів у Брест-Лйтовську. Українська ж делегація, виступаючи представницею Української республіки як самостійної держави, довела до миру почесного, гідного, демократичного. Другим мотивом голова Центральної Ради називає «потребу більш рішучої політики в боротьбі з походом Великоросії». Третя причина — «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України». На думку М Грушевського, більшовики відмовилися від старих гасел «права націй на самовизначення аж до повного відділення» й, прикриваючись гаслом федералізму, стали на шлях створення унітарної держави. «Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістами, а під цим «федералізмом» лежить самий поганий, терористичний централізм».

Проголошення самостійності України сприймалося в суспільстві неоднозначно. Це рішення було логічним завершенням тривалої боротьби, яка характеризувалася вимогами українства перед Тимчасовим урядом надати автономію Україні, спробами переконати російський уряд в тому, що це в інтересах українського народу. Уряд України домагався, щоб і більшовицький петроградський уряд був послідовним: не тільки проголошував право націй на самовизначення, а й гарантував би це право, не суперечив волевиявленню українського народу. Переконаний керівників УНР у доцільності самостійності України привело до проголошення цього історичного державного акта.

IV Універсал завершував процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який урешті-решт вирвався з тенет ідеї автономії та федералізму.

 Зовнішня політика УНР. Брест-Литовський мирний договір. У січні 1918 р. події в Україні набули драматичного характеру. Наступ більшовицьких військ продовжувався. З Петрограда до України було послано загони Червоної гвардії, укомплектовані збільшовизованими робітниками ї моряками. Участь у поході брали й латиські стрільці. 25 січня члени Малої Ради та Ради Народних Міністрів залишили Київ. Спочатку вони перебралися до Житомира, потім — до Сарн. Події розвивалися так, що врятувати УНР від остаточного більшовицького розгрому могла лише зовнішня допомога, зокрема допомога європейських країн.

Вважаючи себе повноправним урядом Росії, Рада Народних Комісарів РРФСР уклала 5 грудня угоду про перемир'я з Центральними державами. У відповідь на це Генеральний Секретаріат України 11 грудня звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє бажання стати на шлях самостійних міжнародних відносин і цілком самостійно взяти участь у мирних  переговорах. Через кілька днів представники Центральних

держав надіслали на ім’я В. Винниченка і С. Шульгіна ноту-відповідь. У ній, зокрема, говорилося: «Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним заявити, що вони готові вітати участь, представників. УНР у мирних переговорах у Брест-Литовську».

Мала Рада затвердила склад української делегації, яка мала взяти участь у мирних переговорах. До неї ввійшли: В. Голубович (голова), М. Любинський, М. Полоз, М. Левитський, О. Севрюк. Українська делегація дістала завдання боротися за повернення Україні її етнічних земель: Галичини, Буковини, Закарпаття та Холмщини. Так викристалізувався й перейшов у практичну площину один із основних напрямів зовнішньої політики УНР — боротьба за соборність українських земель. Питання про територіальні кордони України не раз порушувалося на з'їздах українських громадських та політичних організацій. Так, учасники Українського Національного Конгресу обговорили спеціальну доповідь «Територія і людність України», з якою виступив юрист В. Садовський. На Всеукраїнському селянському з'їзді в числі інших порушувалося питання про приєднання Криму до України. Однак ні перші Універсали, ні «Статут вищого управління України» не дали конкретного визначення українських кордонів. До того ж Центральна Рада у визначенні кордонів власної держави проявила непослідовність.

Заявивши про своє бажання взяти участь у мирних переговорах у Бресті, УНР ставши за мету — вийти на міжнародну арену, утвердитися як суб’єкт міжнародного права, підписати демократичний мир без анексій і контрибуцій, який забезпечив би об'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Виступаючи на пленарному засіданні в Брест-Литовську 28 грудня 1917 р., толова української делегації В Голубович заявив, що УНР розпочинає «своє міжнародне існування... і вступає в міжнародні відносини в цілому об'ємі прав на цім полі». Під час переговорів знову постало питання про правочинність участі в них УНР. ЗО грудня 1917 р. голова австрійської делегації О. Чернін від імені держав— учасниць переговорів заявив: «Ми визнаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представником самостійної Української Народної Республіки».

Своєрідну позицію зайняла делегація радянської Росії, її голова Л. Троцький після тривалих процедурних узгоджень заявив, що «не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в переговорах...». Немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення. Тим самим уряд радянської Росії визнавав УНР як самостійну державу.

Після ознайомлення з ІУ Універсалом граф Чернін від імені учасників австро-німецького блоку заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні угоди. 27 січня 1918 р. в Брест-Литовську було підписано угоду між УНР і чотирма союзними державами. Це була перша мирна угода у світовій війні, яка ще тривала. Після того, як угода стала доконаним фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває у безнадійному становищі й потребує воєнної підтримки. Союзники також розуміли, що одержувати продовольство з України можна тільки за умови її окупації власними силами.

Брестський мирний договір розв'язував питання про кордони УНР з Польщею. Зокрема, Холмщина і Підляшшя мали увійти до складу УНР. Щоправда, Галичина залишалася у складі Австро-Угорщини. Але додатковими умовами договору гарантувався вільний розвиток українського народу в Галичині. Австро-угорський уряд зобов'язувався не пізніше кінця 1918 р. здійснити з'єднання Східної Галичини і Буковини в один Коронний край, а український уряд мав забезпечити національні права поляків і євреїв в Україні.

Брест-Литовський мирний договір започаткував міжнародно-правове визнання України як незалежної держави. Після того, як у грудні 1917 р. самостійність Української республіки де-факто визнали Англія, Франція та Італія, її визнали де-юре Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія. В цьому полягало реальне значення переговорів та" досягнутої на них угоди. Український уряд був визнаний їх учасниками як легальний і репрезентативний орган України. Позитивною стороною Брест-Литовського договору для України було й те, що російський більшовицький уряд, підписуючи мирний договір, тим самим визнавав самостійність Української держави. Один із пунктів Брест-Литовського договору між РСФРР і Німеччиною від З березня 1918 р. передбачав, що Росія повинна негайно укласти мир із УНР.

Брест-Литовський договір докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. На перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини з Францією і Англією, по суті, припиняються. УНР дістала від Німеччини та Австро-Угорщини військову допомогу в її боротьбі проти більшовицької окупації, що передбачалося умовами договору. Через кілька днів після підписання угоди Німеччина і Австро-Угорщина поділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію військові підрозділи, що налічували понад 450 тис. чоловік. 10 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів із цього приводу оприлюднила відозву «До всієї людності Української Народної Республіки» за підписами В. Голубовича, П. Христюка, О. Жуковського. В цьому документі, зокрема, робилася спроба визначити правові стосунки сторін: «Що ж до відношення німецької старшини і українського уряду, то це відносини співробітництва; добрі приязні відносини, без жодних непорозумінь. Німецьке військо, як дружне, не вмішується у внутрішні, хатні справи Української Народної Республіки. Німецька сторона не карає громадян нашої Республіки, а коли кого арештує, то тільки за напад на німецькі війська або за допомогу більшовикам. Що ж до реквізиції хліба, худоби й інших продуктів, то роблять це німецькі війська не для вивозу в Німеччину, а для потреб військового часу...».

Зміст цих та інших заяв свідчив про наявність ілюзій серед державних діячів УНР. Упродовж першої половини 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів м’яса, 400 млн. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію та промислову сировину. Німецькі війська почували себе в Україні повноправними господарями. Це була німецько-австрійська окупація українських земель. Окупована українська територія була поділена на дві частини. Видобуток кам'яного вугілля та залізної руди, їх розподіл були під контролем німецьких властей. Командувач її збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф визнавав: «На Україні треба було придушувати більшовизм створювати там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину». В дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. І дійсно, радянські війська під натиском німців змушені були залишити столицю України. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. Тим самим створювалися умови для її законотворчої діяльності по зміцненню української державності.

Державотворча діяльність Центральної Ради. Конституція УНР. Зовнішня політика, яку проводила УНР, мала велике значення для становлення молодої держави, захисту її інтересів. Поряд із цим важливого значення набували внутрішні проблеми: розв'язання нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, які постійно загострювалися. Реальні обставини вимагали нового законодавства, визначення пріоритетів внутрішньої політики. В період своєї діяльності Центральна Рада, Генеральний Секретаріат здійснювали в цьому напрямі певні кроки, однак закони та постанови, які вони приймали, через відсутність належних механізмів далеко не завжди своєчасно й ефективно втілювалися в життя.

25 листопада 1917 р. (за ст. ст.) Центральна Рада ухвалила Закон про порядок видання нових законів, в якому визначалось, що «право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді", а право видавати розпорядження в обсягу урядування, на основі законів належить Генеральним Секретарям Української Народної Республіки». Разом з тим цей закон не припинив дії всіх законів і постанов, які мали силу на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані універсалами, законами і постановами Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

Законодавча діяльність Центральної Ради розпочалася власне ще до проголошення УНР і мала спочатку політико-декларативний характер. Пріоритетними проголошувалися робота над Конституцією і паралельно поступова розробка законів, необхідних для утворення в Україні «автономного ладу». У листопаді 1917 р. Центральна Рада під тиском селянських мас, підтриманих партією українських есерів, після довгих зволікань підготувала проект земельного закону. Передбачена ним норма землі, що не підлягала конфіскації, становила понад 40 десятин, що за умов масового безземелля українського селянства було забагато. Під час обговорення законопроекту (14 грудня) деякі члени Центральної Ради, особливо представники від селян, піддали його гострій критиці. Один із них заявив із цього приводу: «Та якщо повернуться з фронту вояки, то вони своїми багнетами переміряють 40 десятин».

Однак навіть цей загалом досить поміркований закон планувалося ввести в дію лише після затвердження його майбутніми Установчими Зборами. Все це викликало невдоволення селян, і багато з них хитнулися в бік радянської влади, пов'язуючи з нею свої надії на одержання землі. Саме це змусило Центральну Раду розробити й прийняти наприкінці січня 1918 р. новий земельний законопроект, значно радикальніший від попереднього, який скасував приватну власність на землю. Опинившись у хвості революційних подій, Центральна Рада втратила довір'я значної частини бідного і середнього селянства. Водночас гасло «соціалізації землі» викликало обурення заможних верств села, які активно виступили проти земельної політики Центральної Ради і з часом підтримали гетьманський переворот.

Україна, перебуваючи практично в повній ізоляції, не мала своєї валюти. В січні 1918 р. Центральна Рада ввела в дію закон про випуск державних кредитових білетів УНР. їх випуск був обмежений потребами грошового обігу і до утворення золотого фонду покривався майном республіки. На початку березня 1918 р. Мала Рада ухвалила закон про нову монетну систему, за грошову одиницю було визнано гривну. Окремі акти регламентували також питання оподаткування. Відповідно до закону всі державні податки, які збиралися на території УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу УНР».

Справжнім каменем спотикання для Центральної Ради виявився державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. 11 квітня 1918 р. вона ухвалила закон, який передбачав (доки не буде ухвалений перший бюджет УНР) введення тимчасового розпису, який мав складатися відповідними міністерствами на кожні чотири місяці поточного року і затверджуватися Центральною Радою. Певні кроки встигла зробити Центральна Рада в галузі соціального законодавства, щоправда, з великим запізненням. Законодавчо регламентувалися тривалість робочого дня, особливості найму жінок і неповнолітніх, надурочна и нічна праця та ін.

Виникла нагальна потреба у створенні нової системи судочинства, заснованої на демократичних засадах. З цією метою було проведено крайовий з'їзд українських правників (16—17 вересня 1917), який розглянув основні напрямки реформування судової системи. Водночас з'ясувалося, що Київська, Харківська та деякі інші судові палати не бажають визнавати УНР. Ворожа позиція російських судових установ в Україні до її державотворчих починань стала причиною прийняття 30 грудня 1917 р. закону про неправомірність київської, харківської і новоросійської судових палат вирішувати судові справи, що виникли на території України. Ці установи не були включені в державний бюджет УНР. Замість них мали бути утворені Апеляційні суди з обсягом справ колишніх судових палат.

Деякі заходи Центральна Рада здійснила і в галузі кримінального права, зокрема, скасувала III Універсалом смертну кару, видала закон про амністію. Було розглянуто пропозицію про приєднання до Всесвітнього поштового союзу. Міністерствам закордонних справ та пошт і телеграфу доручено підписати відповідні міжнародні конвенції.

Як визнають дослідники, законодавчу діяльність Центральної Ради гальмували не лише брак часу й професіоналізму, а й політичні та ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та проходження законопроектів. Не було вироблено спеціальних актів, які б розкривали правовий статус і повноваження самої Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Універсали Центральної Ради й розпорядження Генерального Секретаріату з цього приводу містили лише загальні принципи. Розподіл функцій між цими гілками влади так і не був здійснений. Тому вони нерідко вирішували одні й ті ж питання, з яких приймалися то постанови, то закони. Така правова невизначеність тривала практично до останніх днів існування Центральної Ради.

Боротьба за українську державність вимагала створення власних збройних сил, які б захищали інтереси держави, мир і спокій людей. З середини квітня 1917 р. визначились дві протилежні політичні позиції  щодо української національної армії. Члени військового товариства ім. Полуботка, очолюваного М. Міхновським, виходили з того, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійності України. Вони вважали, що стихійному військовому руху солдатів-українців слід надати організованих форм, Проте цей табір української демократії був нечисленним. Представники соціалістичних партій, що входили до Центральної Ради й обіймали там керівні посади, виступали проти створення регулярної національної армії, домагалися заміни її народною міліцією. Таку позицію, зокрема, обстоював В. Винниченко, який заявляв з цього приводу: «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій ... українського мілітаризму не було, не повинно його бути й надалі». Такі погляди мали фатальні наслідки для подальшої долі української державності. Слід зазначити, що з розвитком української революції підходи до проблеми створення української армії мінялися, проте час було втрачено.

Центральна Рада все ж підтримала скликання першого Всеукраїнського військового з’їзду ( 5-8 травня 1917 р.). Його учасники заявили про необхідність створення національної армії, виділення у військах українців в окремі національні формування. Для практичної реалізації цих завдань створювався Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет при Центральній Раді. До його складу ввійшли 18 осіб, переважмо українські соціал-демократи та есери. Комітет мав опікуватися українськими військовими справами, працюючи в тісному контакті з російським генеральним штабом. Водночас до його компетенції не входили питання, пов'язані з командуванням збройними силами. На другому Всеукраїнському військовому з'їзді в червні 1917 р. була обрана Рада, яку очолив секретар з військових справ С. Петлюра. Вона розпочала роботу по створенню куренів, загонів вільного козацтва, українських полків регулярної армії. Центральна Рада оголосила про об'єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт.

Навесні 1917 р. старшини, моряки Чорноморською флоту організували «Український військовий комітет», на кораблях діяли українські корабельні ради, які підтримували Центральну Раду. Восени на Балтиці крейсер «Світлана» 1 міноносець «Завидний» підняли синьо-жовтий прапор. З проголошенням УНР кілька кораблів, серед них крейсер «Пам'ять Меркурія», заявили, що вони підкорятимуться наказам лише уряду України. Водночас у тилу й на фронтах розформовувалися військові частини, які не підтримували українізацію армії. У грудні 1917 р. генерал П. Скоропадський, який командував українськими військами на Правобережній Україні, повідомив С. Петлюру про роззброєння десяти «більшовицько настроєних полків». Проте керівники Центральної Ради не довіряли Скоропадському великому землевласнику й колишньому ад'ютанту Миколи II. Генерала усунули від командування, а корпус, який він очолював, ліквідували. Роззброювались ті військові частини, солдати яких самовільно залишали бойові позиції. Проте зупинити цей процес уже було неможливо. Точних даних щодо чисельності збройних сил Центральної Ради на кінець 1917 р., коли вона мала значний авторитет у мисах, немає. На думку деяких істориків, у її розпорядженні було майже 400 тис. вояків.

З листопада 1917 р. керівництво військовими справами здійснював Генеральний Секретаріат з військових справ. При ньому був створений Український Генеральний Військовий Штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. У січні 1918 р. Генеральний Секретаріат з військових справ перетворено на Військове міністерство УНР. Було прийнято "Тимчасовий закон про флоту УНР". Чорноморський флот проголошувався власністю УНР, переходив на її утримання. Того ж місяця, після тривалої і гострої дискусії, Центральна Рада прийняла закон про утворення українського народного війська на зразок швейцарської міліції. Оскільки серед членів Центральної Ради існували різні точки зору щодо проблеми будівництва українського війська, то прийнятий закон був компромісним. У ньому, зокрема, говорилося: «Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу в УНР заводиться народне військо (Народна міліція)». Згідно з законом існуюче військо мало бути демобілізоване, а з його демобілізацією регулярна армія ліквідувалася повністю. Оголошувався набір інструкторів для підготовки народної міліції. З них передбачалося сформувати окремі військові частини для прискореного навчання бійців народної міліції різних місцевостей чи округів. Інструкторські відділи були об'єднані в три корпуси — київський, харківський та одеський. Крім того, Центральна Рада прийняла спеціальний «Закон переводу до Українського флоту», в якому заявлялося: «Російський Чорноморський флот проголошується флотом Української Народної Республіки і виконує всі обов’язки по охороні побережжя і торгівлі на Чорному і Азовському морях». Наприкінці грудня Генеральний Секретар з військових справ С. Петлюра подав у відставку. На його місце був призначений М. Порш.

У квітні 1918 р. Військове міністерство та Генеральний штаб почали працювати над планом організації армії на основі загального територіального набору. Це рішення було викликане розвитком політичних подій. Постійна регулярна армія мала замінити народну міліцію, оскільки українські політики та військові діячі остаточно переконалися, що остання неспроможна виконувати функції, які на неї покладалися. За новою організацією українська армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 4—5 дивізій кінноти. 17 квітня 1918 р. новий військовий міністр О. Жуковський призначив комендантів новостворених корпусів: київського., подільського, волинського, одеського, чернігівського, полтавського, харківського та катеринославського.

Проте уряд УНР не встиг втілити в життя плани організації нової армії. Гетьманський переворот зірвав ці наміри.

Закономірним наслідком державотворчого процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р., стало прийняття Конституції Української Народної Республіки. В IV Універсалі заявлялося про необхідність якнайшвидшого прийняття Основного закону незалежної держави. Підготовлений парламентською комісією проект Конституції передбачав незалежний статус України. Його автори враховували українську політичну та правознавчу думку й водночас орієнтувалися на демократичні конституції країн Європи і США. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію України — «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Цей документ заклав правові підвалини відродження Української держави.

В Конституції УНР заявлялося, що Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Суверенне право в державі належить народові і здійснюється через Всенародні Збори України. Конституція УНР не визначала кордонів держави, але наголошувала, що її територія є неподільною. Не порушуючи принцип єдиновладдя, Конституція передбачала надання землям, волостям і громадянам України права самоврядування.

Один із головних принципів, що знайшов втілення в Конституції УНР — це принцип розподілу функцій різних гілок влади в державі: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавчу владу мали здійснювати Всенародні Збори. В Конституції наголошувалося, що вони обираються «загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорціональним голосуванням усіх, хто користується громадянськими та політичними правами на Україні і в них судово не обмежений». Характерно, що громадянськими правами могли користуватися нарівні як чоловіки, так і жінки, які посягли 20 років. Право участі в голосуванні надавалося всім громадянам, у тому числі військовим і біженцям. Всенародні Збори мали затверджувати міжнародні угоди, оголошувати війну й укладати мир, формувати уряд.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Вона мала координувати й контролювати діяльність установ місцевого самоуправління, не порушуючи визначених законом їх компетенцій. Рада Міністрів отримувала свої повноваження від Всенародних Зборів і лише перед ними звітувала. Вводилася норма, згідно з якою члени уряду не пізніше семи днів зобов'язувалися давати безпосередньо або ж через своїх представників відповіді на запити депутатів Всенародних Зборів.

Згідно з Конституцією судова влада мала бути незалежною. Передбачалося, що судових рішень не можуть відмінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади. Найвищою судовою владою Української держави був Генеральний Суд УНР, колегію якого обирали Всенародні Збори строком на п'ять років. Генеральний Суд виступав і вищою касаційною інстанцією для всіх судів республіки, однак він позбавлявся адміністративної влади, Основний закон УНР гарантував усім громадянам УНР рівні громадянські й політичні права: соціальне походження, віросповідання, національність, освітній рівень чи майнове становище не давали ніяких привілеїв для них. проголошувалися також рівність прав та обов'язків для чоловіків і жінок. Громадянин УНР не міг бути одночасно громадянином іншої держави.

Проте в Конституції УНР нічого не говорилося про майнові права громадян. Приватна власність на засоби виробництва, на землю в принципі не заперечувалася, але й не гарантувалася. Конституція законодавчо не визначила межі компетенцій національних об'єднань, адміністрацій автономних земель та центральної державної влади.

Прийняття Основного закону УНР стало наслідком використання демократичних традицій минулого, державотворчих пошуків у ході національно-демократичної революції. Однак через воєнно-політичну нестабільність прийнята Центральною Радою Конституція так і не була впроваджена в життя.

Активізація боротьби опозиційних сил проти Центральної Ради. Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в УНР, діяльність державних структур, розстановка політичних і соціальних сил уважно аналізувалися посольством Німеччини та окупаційною владою. Німецька військова адміністрація почала безпосередньо втручатися у внутрішні справи незалежної держави: видавати накази, підміняти українські державні структури. Керуючись вказівками Берліна, вона прагнула вивезти з України до Німеччини якомога більше матеріальних ресурсів, продовольства та сировини. Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією виник у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна від б квітня 1918 р. про повний засів земельних площ. Без узгодження з українським урядом Ейхгорн наказав застосовувати «заслужену кару» до селян, які перешкоджатимуть поміщикам у засіві ланів. Оскільки український уряд вкрай незадовільно боровся з анархією, корупцією і бандитизмом, німецька військова адміністрація «наводила порядок» в країні своїми силами. Вона навіть запровадила в Україні військово-польові суди, які почали здійснювати судочинство й розстріли. Незабаром німецькі війська роззброїли дивізію українських козаків-синьожупанників. Щоб дискредитувати уряд УНР, німецька адміністрація звинуватила його в причетності до арешту банкіра А. Доброго, який співпрацював з фінансовими колами Німеччини.

Українська громадськість, народні маси, обурені свавіллям окупаційного режиму, зверталися до Центральної Ради й уряду УНР із вимогою визначити свій політичний курс за умов, що склалися. Втрачаючи підтримку різних прошарків суспільства, Центральна Рада вирішила розпочати підготовку до скликання Установчих Зборів, які мали підтвердити її курс на соціально-економічні реформи. Було визначено й дату скликання — 12 травня 1918 р. Проте діячі Центральної Ради не врахували, що політична ситуація змінилася кардинально. Спираючись на підтримку окупаційних властей та офіцерського корпусу колишньої царської армії, поміщики перейшли в наступ на селянство і зажадали повернення конфіскованої власності. Промислово-фінансові кола, в свою чергу, вимагали скасування або перегляду робітничого законодавства. Заможна частина селянства виступала проти соціалізації землі, прагнучи повернути приватну власність на землю. Бідняцькі ж верстви селянства розгортали партизанський рух проти окупантів. Державні інститути Центральної Ради, які будувались демократичним шляхом, не проявили достатньої твердості й втрачали авторитет серед мас. Центральний уряд не контролював ситуацію на місцях.

З приходом німців заможне селянство України почало дедалі активніше виступати на захист права власності на землю. З'їзд Української демократично-хліборобської партії, в якому брало участь близько двох тисяч делегатів (відбувся 25 березня 1918 р. в Лубнах), направив до Центральної Ради депутацію у складі 200 селян і п'яти членів управи партії. Вони вимагали негайного припинення соціальних експериментів і партійного засилля в Центральній Раді, введення до неї представників від хліборобів. Проте Рада фактично проігнорувала ці вимоги, чим викликала глибоке обурення хліборобів-демократів, які вирішили скликати в Києві наприкінці квітня всеукраїнський селянський з'їзд, щоб остаточно розв'язати питання про ставлення до існуючої влади.

Непримиренну позицію щодо Центральної Ради зайняв «Союз землевласників», який об'єднував проросійські кола поміщиків і заможних селян. Лідери «Союзу» підтримали ідею проведення селянського з'їзду. 29 квітня 1918 р. в Києві на з'їзді хліборобів-власників П. Скоропадський був обраний гетьманом України. В той же день своє останнє засідання провела Українська Центральна Рада.

Центральна Рада зазнала поразки у створенні незалежної Української держави. Ця поразка була зумовлена тією політикою, яку вона проводила в період свого існування. Її діячі не зуміли глибоко і всебічно проаналізувати ситуацію, виробити й реалізувати політичну програму, адекватну складній соціально-економічній обстановці, що склалася в Україні за умов тривалої кровопролитної війни, глибокої соціальної та економічної кризи.

В УНР існувало принаймні три політичні течії, які дотримувалися майже діаметрально протилежних поглядів, боролися між собою і, як наслідок, ослаблювали себе і національну справу в цілому. Національно-демократична течія орієнтувалася на Центральну Раду і всіляко стримувала національну державність у формі УНР. Значна частина національно свідомих і політично активних українців прийняла платформу радянської влади, а отже, виступила проти Центральної Ради. Частина українців дотримувалася консервативних поглядів, вважала, що влада УНР проводить занадто радикальну національну політику, заплуталась у соціальній і не приділяє належної уваги державницькій діяльності. Саме ці сили з часом почали домінувати в суспільстві й виступили проти Центральної Ради. Вони помітно активізувалися з приходом в Україну німецьких та австрійських військ.

Центральна Рада проголосила незалежність Української держави за умов, коли українська нація не була теоретично і практично підготовлена до будівництва власної держави. Давалися взнаки жахливі наслідки багатовікового соціального й національного гноблення народних мас, колоніального становища України в Російській імперії. В Україні були значні проімперські налаштовані сили, які прагнули відновити «єдину і неділиму», вороже ставилися до української державності. Більшість українського духовенства підтримувала вимоги українізації школи, вживання української мови при відправленні служби Божої. Але Центральна Рада не розуміла важливості церкви і не надавала їй підтримки. Фатальну роль відіграла відсутність єдиного могутнього національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність. Адже відомо, що між основними партіями, представники яких входили до Центральної Ради, точилися гострі міжпартійні й внутріпартійні суперечки з політичних питань. Центральна Рада виявила непослідовність у формуванні органів влади на місцях, постійно відставала від ходу подій, запізнювалася з проведенням важливих соціально-економічних реформ.

В умовах розвитку революції існували й інші шляхи досягнення національно-державної самостійності України. Вже в перші дні діяльності Центральної Ради М. Міхновський та його однодумці зверталися до неї з пропозицією негайно проголосити самостійність України, сформувати українську армію і, спираючись на цю силу, перебрати до своїх рук владу в Україні, укласти мир з Центральними державами, поставити армію на сторожі кордонів і приступити до розв’язання соціальних питань у національній державі. Однак Центральна Рада відхилила ці пропозиції.

Мала місце певна переоцінка національного й недооцінка соціальних, класових аспектів у процесі боротьби за утвердження державності. Відчувалася гостра нестача кадрів в усіх ланках державного апарату, слабкість створених органів державної влади в центрі й на місцях. Центральна Рада не змогла створити таку важливу структуру державності, як судова система. Відсутність національної єдності серед українців, внутрішні суперечки, розбрат стали причиною слабкості створеної Центральною Радою держави. Цим скористалися зовнішні сили: спочатку Радянська Росія, пізніше Німеччина, щоб покінчити з нею. Авторитетний історик і політолог В. Липинський, безпосередній учасник цих подій, писав: «Побили себе ми самі. Ідеї, легенди про одну єдину, всіх українців об'єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла».

Рекомендована література

Бевз Т Центральна Рада — чинник української національної державності // Наук, зал Ін-ту нац. відносин і політології. 1997. Вип. 2.

Винниченко В. Відродження нації. Київ, 1990. Ч. II.

Гамрецький Ю. М. Універсали — визначальні віхи історії Центральної Ради // Укр. іст журн. 1991 № 8, 9

Гошуляк І. Л. Причини поразки Центральної Ради // Укр. іст. жур.

1994 № 1

Грушевський М С. На порозі нової України. Київ, 1991.

Дорошенко В., Волошин М. Брестський мир: епізод чи трагедія // Літ. Україна 1992, 21 берез.

Конституційні акти України: 1917—1920. Київ, 1992.

Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. Київ, 1992.

Ленін В. І. Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради // Повне зібр. творів. Т. 35

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр.

Київ, 1995.

Солдатенко В. Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил (березень 1917 — квітень 1918) // Укр. іст. журн. 1992. № 2.

Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. Київ, 1996—1997. Т. 1, 2

 

Лекція 11

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 538; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!