Запорозька Січ —зародок козацької держави

Передумови виникнення українського козацтва Запорозька Січ як військово-політичне об'єднання козаків • Державницькі функції Запорозької Січі.

Передумови виникнення українського козацтва. Розглядаючи цю надзвичайно цікаву й важливу проблему історії українського державотворення, слід ще раз згадати, що внаслідок внутрішніх чвар і суперечностей, експансії іноетнічних феодалів у середині XIV ст. розпалася Галицько-Волинська держава, в 70-х роках XV ст. припинило своє автономне існування у складі Великого князівства Литовського Київське князівство, а згодом — після Люблінської унії 1569 р. й утворення Речі Посполитої — майже всі українські землі потрапили під владу Польської Корони.

В цей особливо складний і трагічний період життя українського народу, коли панівний стан українського суспільства фактично денаціоналізувався і ніяких національних завдань перед собою не ставив, на півдні Київського воєводства у другій половині XVI ст. різко прискорився процес формування нового, передового суспільного стану — козацтва, якому згодом судилося відіграти домінуючу роль у відновленні процесів українського державотворення й навіть створити власне державне утворення — Українську козацьку республіку.

В контексті розгляду цієї проблеми варто зазначити, що у вітчизняній історіографії існує чимало різних гіпотез щодо походження українського козацтва. Найбільш поширеними й досить оригінальними за змістом є так звані етимологічна та етнічна концепції. Перша, як відомо, намагається відшукати початки козаччини в різних словах, спільних за звучанням чи значенням з терміном «козак». Наприклад, польські дослідники XVII ст. Пясецький та Коховський, як не дивно, виводили термін «козак» зі слова «коза» (бо козаки на своїх конях були такі ж прудкі, як ті дикі кози). Один із перших вітчизняних дослідників козаччини П. Симоновський (XVIII ст.) вважав, що її корені просліджуються в середньовічній гірській країні Гірканії (Козланії) на Кавказі, звідки гірканці (козаки) згодом перебралися на Дике Поле. Представники другої концепції настирливо шукають родовід козацтва в певній етнічній групі людей — косогах, чорних клобуках, торках, берендеях, татарах, турках, половцях, хозарах.

Чимало дослідників, як вітчизняних (М. Грушевський, М. Брайчевський, М. Котляр, П. Лаврів та ін.,), так і російських (Б. Греков, А. Якубовський) намагалися пов'язати джерела українського козацтва з минулим Київської держави та лицарством княжих часів. Водночас слід за-зазначити, що в дослідженнях цих учених ідеться не про цілком сформоване соціальне явище, а лише про його початки, так зване «побутове козацтво». Тому М. Гру-шевський, зокрема, не випадково в історії козаччини виділяв щонайменше два етапи його розвитку. Перший — зародковий, «побутовий», що з'явився в антимонгольських змаганнях проти хижих степовиків. Другий — класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення XV—XVI ст.

Саме до представників так званого «побутового козацтва» сучасні українські історики відносять маловідому людність — бродників та берладників, які ще за часів Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну культуру і в певні моменти являли собою неабияку соціально-політичну силу.

Як відомо, перша згадка про цих людей в історичних джерелах датується 1146 роком. Деякі документи (булла папи Григорія IX 1227 р. та ін.) згадують навіть про країну Бродінію, або Землю бродників. Етимологія самого терміна «бродники» до цього часу залишається дискусійною. На думку М. Котляра, найімовірнішим уявляється припущення французького лінгвіста Е. Лозована, згідно з яким ця назва виникла від назви занять бродників — людей, які долали броди на річках і були кормчими човнів і поромів. Жили вони на берегах великих рік, що правили за жваві торговельні шляхи, і, яке правило, на небезпечних для суден місцях. Іноземні джерела здебільшого вказують на пониззя Дунаю як головний регіон мешкання бродників.

Появу терміна «берладники» вчені пов'язують з ім'ям князя Івана, який правив у м. Звенигороді на Галичині. Йому хотілося заволодіти столицею Галицького князівства м. Галичем, де в той час князював його дядько Володимирко. Скориставшися підтримкою жителів Галича, невдоволених своїм князем, Іван у 1145 р. захопив владу в столиці, але після тритижневої облоги міста Володимирком змушений був рятуватися втечею. Проголошений поза законом, він разом зі своїми прибічниками знайшов собі притулок у м. Берладь, розташованому між річками Серет і Прут (нині це територія Румунії). Внаслідок цього він дістав прізвисько Івана Берладника, а його прибічники, відповідно — берладників. За ними закріпилася слава як за голодранцями, волоцюгами і розбійниками. Цей войовничий люд, як зазначають дослідники, був і вередливий, і відчайдушний, проте відданий своїй землі до самопожертви. Саме ці риси і вдачу й передали берладники пізніше своїм спадкоємцям — козакам.

Досліджуючи другий — класичний етап розвитку козаччини як нового стану українського суспільства, вчені, як правило, виділяють три його головні функції. А саме: колонізацію південних степів; уходництво як специфічну форму класової боротьби; національно-визвольну боротьбу проти іноземних поневолювачів.

Послідовно дотримуючись автохтонної концепції походження українського козацтва, О. Апанович, В. Голобуцький, В. Смолій, В. Щербак та інші дослідники у своїх працях наголошують, що його головним джерелом було не прийшле, а місцеве, подніпровське населення. Ці, безперечно, мужні люди продовжували жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку їхніх войовничих і агресивних сусідів — кримських татар, котрі, як уже зазначалося вище, після розпаду Золотої Орди в середині XV ст. засну вали в Криму свою державу — Кримське ханство.

Головним заняттям і промислом тогочасних кримських татар, на думку науковців, було, як не дивно, людоловство. Вони нападами на своїх північних сусідів -— українців, росіян, білорусів, поляків, литовців, грабували їх і, головне, забирали найбільш здорових, сильних і вродливих людей в полон (ясир), а потім продавали їх у рабство. За підрахунками відомого українського історика Я. Дашкевича, кримські татари з середини XV до середини XVII ст. винищили або взяли в полон і перетворили на рабів від 2 до 2,5 млн. українців (вважається, що загальна чисельність населення України в той час сягала 4 млн. чоловік). Ось чому південь України фактично був справжньою пустелею і називався Диким Полем.

На порубіжжі з Диким Полем у замках-фортецях, збудованих для боротьби з татарами, жили відважні люди.

Чимало з цих сміливців навесні подавалися в південні степи на промисли. Тут, у Дикому Полі, вони займалися мисливством, рибальством, бортництвом, добували сіль. Восени більшість з них поверталися додому і платили старостам десяту частішу своєї здобичі. Цих сміливих людей називали уходниками.

Враховуючи постійну небезпеку збройних сутичок з кримськими татарами, уходники, спочатку виключно для самозахисту, почали об'єднуватися у невеликі ватаги, або громади. Крім того, вони будували тимчасові пости (засіки, січі), які використовувались для зберігання продукції промислів та оборони від ординців. На думку вчених, такі невеликі городки-січі існували вже на початку XVI ст. Завдяки розширенню колонізаційної діяльності, уходники поступово створили цілу систему укріплених осередків, розташованих на південь від р. Самари аж до татарського прикордоння. Зрозуміло, що звідси — з глибини Дикого Поля вони вже не поверталися зимувати до замків-фортець, унаслідок чого їхні старости втрачали значну частину своїх прибутків. З цієї причини адміністрація прикордонних староста не була заінтересована в будівництві таких сторожових постів у південних степах.

Саме ці міщани-уходники, які, займаючись промислами, постійно перебували в Дикому Полі, стали соціальною основою формування українського козацтва. Згодом, зміцнівши, вони починають вдаватися до активніших дій — від пасивної оборони від татар поступово переходять до організації військових рейдів на татарські улуси з метою отримання здобичі.

Здобування в такий спосіб «козацького хліба» було на руку деяким представникам місцевої адміністрації, зокрема південноукраїнським старостам П. Лянцкоронському, О. Дашкевичу, Б. Претвичу, С. Пронському, котрих у вітчизняній історіографії XVII—XVIII ст. називали не інакше, як організаторами українського козацтва, першими козацькими гетьманами. Проте історичні факти свідчать, що ніякого прямого відношення до формування козацтва вони не мали. Адже, організовуючи походи на Крим, старости переслідували виключно власні корисливі цілі, далекі від козацької романтики.

Водночас слід зазначити, що серед представників тогочасної української еліти були й такі, хто свідомо відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню. Найбільш яскравими постатями цієї, так званої аристократичної, рицарської течії в козаччині були князь Д. Вишневенький, відомі шляхтичі Є. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорнинський, Я. Шах та інші, які, за висловом В. Замлинського, зневажали смерть й тішили свої бентежні душі небезпечним протиборством із татарами.

З другої половини XVI ст. лави українського козацтва поповнювалися також значною мірою за рахунок вихідців із боярства, які не мали жалуваних грамот на свої маєтності й тому змушені були відстоювати свій попередній статус військовою службою у складі створеного польським королем реєстрового козацтва. Саме з цієї нової верстви українського суспільства згодом виросли визначні керівники козацького руху П. Сагайдачний, М. Дорошенко, М. Жмайло, І. Сулима, Б. Хмельницький та ін, й нарешті, наприкінці XVI ст. спостерігається ще одна хвиля масового покозачення населення — за рахунок українського селянства, котре в зв'язку з посиленням феодального гноблення (особливо після прийняття польської конституції 1590 р.) змушене було вдаватися до цієї своєрідної форми класової боротьби. Тисячі селян кидали свої домівки і оселялися на «слободах», оголошуючи себе вільними людьми — козаками.

Як бачимо, в ході своєї еволюції козацтво як новий стан українського суспільства пройшло певні етапи розвитку. Воно об'єднало і згуртувало вихідців із різних верств населення — шляхти, міщан і селян, яких об'єднувала спільна мета — романтика збройної боротьби проти татар, рівність, козацька воля.

Протягом усього XVI ст. козаччина в Україні зростала, набирала сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на адресу польських властей, в яких ішлося про напади козаків і містилися вимоги приборкати «свавільців»,. Особливо активно починають досаждати ординцям з середини  XVI ст., коли на Пониззі — за дніпровими порогами виникає особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва — Запорозька Січ.

Ідея утворення козацької твердині на південних рубежах, як відомо, виникла ще в 20—30-х роках XVI ст. у зв'язку з намаганнями литовського уряду взяти козаків на державну службу. Проте через брак коштів реалізувати її вдалося лише князеві Дмитру Вишневецькому. Основою для втілення в життя цього проекту був активний розвій козаччини на південному порубіжжі. Зокрема, свідчення щодо призначення хортицького замку містяться в грамоті короля Жигимонта-Августа, надісланій Д. Вишневецькому (1557 р.). У ній висловлювалася подяка за спорудження фортеці, стійкість і мужність, виявлені під час її оборони від перекопських татар, містилися запевнення і в майбутньому не забувати подвигів князя.

Прагнення польського монарха мати постійну залогу на Хортиці з метою запобігання сутичок козаків із татарами було б незрозумілим, коли б фортеця призначалася лише для запорожців. Отже, її спорудження переслідувало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і здійснення контролю над діями козацтва.

Запорозька Січ як військово-політичне об'єднання козаків. Не одне покоління істориків прагнуло з'ясувати питання щодо правомірності ототожнення хортицького замку із першою Запорозькою Січчю. Незважаючи на нові відкриття, воно й сьогодні залишається дискусійним. Безперечно, фортеця Вишневенького багато в чому відрізнялася від пізніших архітектурних комплексів козацьких твердинь, споруджених за дніпровими порогами. До складу гарнізону замку входили, очевидно, крім козаків, представники військово-службової верстви — бояри, слуги. Проте проживання єдиною общиною в специфічних умовах південного порубіжжя сприяло формуванню своєрідної моделі суспільно-політичної організації запорозького товариства. Зважаючи на згадані обставини, найбільш слушним видається твердження М. Грушевського щодо даної проблеми. У статті, присвяченій історичним заслугам Д. Вишневецького, вчений назвав князя «духовним батьком нової української плебейської республіки». Таким чином, хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись на о. Томаківка в 60—70-х роках XVI ст., дістало назву Запорозької Січі.

Водночас слід зазначити, що далеко не всі вітчизняні дослідники позитивно оцінюють досить суперечливу історичну постать Д. Вишневецького. Зокрема, М. Брайчевський вважав, що не козацька романтика була головною причиною того, що такий великий феодал, як князь Д. Вишневецький, став одним із визнаних організаторів козацтва. На думку вченого, він насамперед намагався використати козаків у власних інтересах, у своїй політичній боротьбі за владу. Як зазначає М. Брайчевський, політика цього, безперечно непересічного, діяча головним чином була спрямована на відродження феодальної держави в Україні. Як родич Олельковичів він, зрозуміло, мав законні права на київський престол. У своїх політичних домаганнях Д. Вишневецький прагнув спертися як на внутрішні, так і на зовнішні сили (Москва, Молдавія). Тому не випадково його увагу привернуло й запорозьке козацтво, яке на той час уже виявило неабиякі військові потенції. Проте ідея відтворення української феодальної держави, на думку М. Брайчевського, на середину XVI ст. вже пережила себе й була безперспективною утопією. На часі стояли нові перспективи. Тому козаки, які активно підтримали Вишневецького в його боротьбі проти турецько-татарської експансії, лишалися байдужими до його державницьких задумів.

Звертаючись до історичної постаті Д. Вишневецького, необхідно також наголосити, що ряд істориків (В. Антонович, М. Драгоманов, В. Голобуцький та ін.) висловлюють сумніви щодо ототожнення князя із славнозвісним козаком Байдою з відомої народної пісні і обґрунтовано заперечують цю історичну версію.

Незважаючи на суперечливі оцінки діяльності Д. Вишневецького, слід визнати, що навіть за короткий час свого існування (1556—1557 рр.) хортицька фортеця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, зростання його лав. У своєму листі, датованому 20 листопада 1569 р., польський король Жигимонт-Август вперше звертається до козаків як до цілком окремої, нової категорії української людності.

Більш конкретні й детальні свідчення про чисельність і побут запорожців викладені в розділі «Про козаків» «Всесвітньої хроніки" відомого польського дослідника Мартіна бельгійського, датованої 1175 р, «Козаки, — писав він, — це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці без солі, прожинають там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там декілька сотень чоло­вік нашу, як вони кажуть, на сторожі. Мають вони і власні гармати, здобуті в турецьких фортецях або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо їх чисельність зросла останнім ча­сом і неодноразово туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці».

З цієї розповіді випливає, що в 60—70-х роках, а можливо й навіть у 30—50-х роках XVI ст., як припускають українські історики В. Голобуцький та В. Замлинський, у козаків за порогами існувала вже військова організація — Кіш, і ті, що перебували на Коші, складали його озброєний гарнізон. Виходячи з цього, заснування козацького Коша за порогами слід вважати не чим іншим, як утворенням Запорозької Січі. Це відбувалося не раптово, а в перебігу боротьби з тими, хто зазіхав на козацькі володіння, й самою природою. В ході цього процесу, як відомо, виживали тільки сильні й витривалі. Саме так відбувався відбір того типу козака — витривалого, спритного, мужнього, чесного, — який увійшов згодом у народну свідомість як козацький лицар.

Важливо, що М. Бєльський не лише повідомив про існування першого козацького Коша за дніпровими порогами, а й вказав конкретне місце його розташування. Це острів, що знаходився приблизно в 60 км на південь від Хортиці, «називаємий Томаківкою, на якому частіше всього живуть низові козаки і який служить їм, по суті, найміцнішою фортецею на Дніпрі» (нині м. Марганець Дніпропетровської області).

Соціальна база запорозького козацтва формувалася на таких глибоко демократичних принципах, як заперечення феодально-кріпосницької залежності й станової нерівності, рівність у праві на володіння землями й угіддями, участь в органах самоуправління, вільний вступ до його лав, незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності тощо.

Як зазначає відома дослідниця українського козацтва О. Апанович, Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального й національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. Крім українців, що становили переважну більшість січового товариства, тут було чимало росіян та білорусів, литовців і грузинів, вірмен, вихідців із південнослов'янських земель. Іноді потрапляли на Січ італійці, французи й навіть араби.

Можна цілком погодитися з висновками ще однієї палкої шанувальниці козацтва Олени Компан, яка зазначала, що саме воно «більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю». Феномен Запорозької Січі полягав також у тому, що саме тут вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу. Вітчизняні дослідники історії запорозького Ф. Яворницький, В. Голобуцький, О. Апанович, І. Бойко, М. Петровський, В. Смолій, В. Степанков, В. Щербак та інші у своїх працях переконливо доводять, що Запорозька Січ як політичне утворення була фактично зародком української національної держави, продовженням національної традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівств.

Безперечно, Запорозька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз цілком справедливо називали «ко­зацькою республікою».

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5—10 паланок. Слід зазначити, що в запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: як житло і як самостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значення — невеличка фортеця і певна частина території Запорозької Січі.

Для всіх, хто прибував на Запорожжя, доступ на Січ був вільним. Прийняті до лав запорозького козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного з січових куренів. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі втікачів.

Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підкорятися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступав раніше, той мав перевагу над новоприбулими. Тому, як правило, останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

 Вступ до Січі й вихід із неї були вільними. Ніякого певного часу перебування на Січі не встановлювалося: кожен мав змогу вийти з неї в разі потреби.

Таким було військо запорозьких козаків. У цілому воно поділялося на січових і волосних козаків: перші власне й складали справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали «лицарством» або «товариством». Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі й вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалася на Січі, по куренях, поділялася на «старше і молодше» й складала козацьке військо в широкому розумінні цього слова.

Загалом запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від «лицарства» різко відрізнялися сімейні козаки. їх також допускали на Запорожжя, однак вони не мали права проживати на території Січі і селилися на її околицях: в запорозьких степах, на хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «сіднями», «гніздюками». Усі разом вони складали одне військо.

Структура суспільних (державних) інституцій на Запорожжі була надзвичайно простою.

Вищим, так би мовити законодавчим, органом влади Запорозької Січі була загальна рада (коло), брати участь в якій мали право всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі, у вигляді депутацій від куренів, або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалося чернецькою, або чорною, радою. До компетенції загальної ради входило обговорення всіх найважливіших питань життєдіяльності козацького товариства: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн, розподілу земельних угідь. Нерідко козацька рада виступала як вища судова інстанція. За традицією козацькі ради, як правило, збиралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини. В разі потреби позачергово скликалися неординарні ради, на яких розглядався широкий спектр питань або одне, але надзвичайно важливе для запорожців.

Постійним, традиційним місцем проведення козацької ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою насамперед орган військової влади, визначальною і обов'язковою умовою її проведення була присутність на ній всього війська. Ось чому місце проведення ради, як правило, не абсолютизувалося. Вони відбувалися там, де виникала необхідність. Наприклад, козацькі ради скликалися навіть під час походів, у степу чи на волості — в Сухій Діброві, Масловому Ставу.

Вища виконавча влада на Запорозькій Січі належала Кошу в особі кошового отамана. Про значення цієї посади в козацькому товаристві й характер виборів свідчать спостереження французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана: «Коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... Якщо обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний, і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх батьків (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!» й т. ін. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому». Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від його діяльності значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини — суддя, осавул та писар — не відігравали такої ролі, як кошовий.

Обраний загальною військовою радою Кіш, керуючись її рішеннями, втілював в життя основні напрями політики Запорозької Січі в межах своїх «вольностей». Водночас слід зазначити, що закріплених правовими актами розподілу повноважень між загальною козацькою радою і кошем не існувало. І законодавча, і виконавча влади будували свою роботу на основі звичаєвого права та традиції, які виникли ще за часів Київської Русі (наприклад, функціонування віча).

Разом з тим у житті запорозької общини особливе місце відводилося курінному отаману — безпосередньому начальникові куреня, своєрідного козацького земляцтва. Назви куренів, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки. Відомий історик М. Слабченко налічував у XVI ст. на Січі сім куренів: Пашківський, Титарівський, Дерев'янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський. На відміну від кошового, курінний отаман обирався на курінній раді, і його кандидатура не потребувала затвердження на загальному зібранні козацького товариства. Він приймав до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном. У спогадах одного із запорожців зазначалося, що «козаки куренные его так слушают, как своего отца...». За традицією лише той, хто обіймав певний час посаду курінного, міг реально претендувати на обрання кошовим отаманом Запорозької Січі.

На Запорожжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на Початку XVII ст. були: військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман); військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи); похідні і паланкові начальники (полковник, писар, осавул).

Неординарним на Запорозькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то на Запорозькій Січі головну роль відігравало звичаєве козацьке право, що являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин. Система звичаєвого козацького права склалася в XV — середині XVI ст. Вона закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, окремі правила воєнних дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Слід зазначити, що звичаєве козацьке право визнавалося іноземними державами, в тому числі й польським урядом. Козацтво всіляко захищало звичаєве право, вважаючи, що писане право може обмежити козацькі вольності.

Республіканська форма правління, участь широких кіл козацтва вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм. Висока життєздатність Січі забезпечувалася також внутріобщинною демократією, рівністю усіх членів громади перед давньовіковими звичаями та правами.

В інших суспільних формах Запорозька Січ існувати не могла Це пояснювалося не лише особливостями характеру українського етносу, а й, насамперед, історичною ситуацією, що склалася на той час. Справді, оточувана ворогами (Річ Посполита, Крим, Порта, пізніше Росія), Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови — відносної внутрішньої стабільності та громадської злагоди. Гострі соціальні конфлікти в середовищі січової громади неминуче призвели б до її розколу й ослаблення, перетворили б її на легку здобич власних та іноземних феодалів.                 

Звичайно, історична реальність була такою, що Запорозька Січ також не уникнула внутрістанових суперечностей та конфліктів (особливо в останній період свого існування). Майнова нерівність, а згодом і соціальна диференціація викликали наростання конфронтаційних на­строїв у запорозькому середовищі (сутички між козацькою сіромою і старшиною).

Таке становище на Січі, як зазначає О. Апанович, склалося внаслідок того, що старшина і заможне козацтво постійно порушували встановлені демократичні порядки, за допомогою демагогії, підкупу і насильства намагалися перетворити демократичні права на особисті привілеї, нав'язували свою волю раді. Усі вищі посади обіймали тільки багаті козаки. Наприкінці існування Запорозької Січі старшина разом із царським урядом звели майже нанівець принцип виборності. Тут постійно точилася гостра соціальна боротьба. Основну масу запорожців становили бідні козаки й голота-сірома, на яких лягав основний тягар і злигодні походів. Вони були найактивнішою силою селянсько-козацьких повстань.

Державницькі функції Запорозької Січі. Запорозька Січ протягом багатьох десятиліть функціонування характеризувалася широким спектром політичної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність міських братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу православних церков і монастирів.

Але найголовнішим, визначальним напрямом діяльності Запорозької Січі з самого початку її існування і до моменту ліквідації російським урядом був захист українських земель від турецько-татарської агресії. В цьому зв'язку варто наголосити, що запорожці не тільки захищалися, але й вели активні наступальні дії проти своїх ворогів. Січ була своєрідною військовою базою, звідки здійснювалися морські та сухопутні походи, а козацтво — могутньою військовою організацією з власним флотом, піхотою і артилерією. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки провели десятки воєнних експедицій до Очакова, Кілії, Ізмаїла, Акермана, Газлева, інших турецьких фортець на Північному Причорномор'ї. Згодом козацькі чайки досягли берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Синопа і Трапезунда, навіть робили спроби «обкурити мушкетним димом самий Царгород».

З початку XVII ст. Військо Запорозьке поступово почало відмовлятися від локальних політичних акцій, зосередивши свою увагу на вирішенні фундаментальних завдань. Зокрема, міцнів союз між козацтвом і православним духовенством, яке після Берестейської унії 1596 р. опинилося фактично поза законом і зазнавало утисків і переслідувань на рівні державної системи Речі Посполитої.

Окремі симптоми такої злуки можна простежити вже під час повстання 1593—1596 рр. під керівництвом С. Наливайка. Однак на повен голос ідея захисту «грецької» релігії вперше прозвучала в заяві козацької депутації перед Київським гродським судом (1610 р.). У ній відкрито декларувалася думка про те, що Запорозька Січ буде свято захищати православну віру. Відтоді боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок (причому їх симпатії незмінно залишалися на боці православних) перетворилася на один з основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Як свідчать історичні документи, козацькі депутати неодноразово втручалися в сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести в місцеві та вищі органи судової влади Речі Посполитої.

Разом з тим діяльність Коша Війська Запорозького не обмежувалася цією формою підтримки православних. У 1620 р. Запорожжя, в особі гетьмана Петра Сагайдачного, брало активну участь у політичній акції загальноукраїнського значення — відновленні діяльності православної ієрархії (єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита І. Борецького та п'ятьох єпископів). Відтоді протягом десятиліть запорожці вважали справою честі боротьбу (сеймову і збройну) за визнання королівським урядом прав православних. Це була принципова позиція Коша Війська Запорозького. Православне віросповідання в той період розглядалося як одна з найважливіших визначальних рис українського народу. Тому спроби польського уряду ліквідувати існуючі релігійні суперечності й перетворити «схизматиків» на повноцінних громадян Речі Посполитої шляхом запровадження церковної унії не мали успіху. Зрозуміло, що зазначена сфера діяльності Запорозької Січі виходила за рамки боротьби представників різних релігійних конфесій. її безпосередні та більш віддалені наслідки об'єктивно були спрямовані на збереження таких ознак українського етносу, як самобутність його мови, культури, звичаїв тощо. Запорозька Січ, як цілком самостійна політична сила, дістала міжнародне визнання. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції.

Далеко за межами України були добре відомі військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою (відомо, що козаки істотно збагатили арсенал військового мистецтва). Тому уряд Речі Посполитої змушений був відмовитися від тиску на Запорозьку Січ і перейти до пошуків компромісів з нею.

Початок XVII ст. ознаменувався серією успішних козацьких походів за Чорне море під керівництвом Петра Конашевича-Сагайдачного. На час його гетьманування припадає масовий приплив на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Острозький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, аби «хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали». Тож, очевидно, на Січі не виникло проблем з організацією 40-тисячного війська для походу проти полчищ султана Османа II. Хотинська війна (1621 р.) стала апогеєм боротьби козацтва проти турецько-татарської експансії. Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла також їх участь у Тридцятирічній війні (1618—1648 рр.). Про це яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густава-Адольфа від 25 червня 1631 р., підготовлений його радником Жаком Русселем. «Благо­родні й вільні лицарі, — говорилося у зверненні короля до запорожців, — мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці...» Далі шведський монарх пропонував запорожцям перейти до нього на службу.

На думку О. Апанович, у першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і тактикою маневрених бойових дій перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно дотримувалися стратегії позиційної оборонної війни. Тому участь козацьких загонів у великих воєнних кампаніях нерідко вирішувала долю не лише окремої битви, а й навіть існування тієї чи іншої держави.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ ніколи не була «республікою в собі». Всупереч існуючим політичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Особливо активно ці процеси відбувалися наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли Січ стала своєрідним центром визвольного руху українського народу. Не випадково в листах до польського короля Владислава IV урядовий комісар з козацьких справ Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було «капітулою всіх змовників проти існуючого порядку".

. Адже саме Січ виплекала видатних полководців, мудрих державних діячів, ватажків народних повстань: Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Судиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія.

Зрозуміло, що найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка до краю загострювала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала в середовищі козацтва нові ідеї. Вже перші великі повстання кінця XVI ст., що, як відомо, були інспіровані Запорозькою Січчю, переконливо засвідчили, що усередині козацтва з'явилися настрої, основний зміст яких зводився до ідеї запровадження на визволених з-під влади шляхти територіях «козацьких порядків». Про радикальність дій повсталих свідчить цілий ряд документів, у т. ч. звернення козацьких ватажків, спеціальні сеймові документи Речі Посполитої, в яких наголошувалося, що повсталі козаки не визнають польської адміністрації, самі встановлюють собі право, обирають керівників. У 1616 р. польський сейм визнав той факт, що усередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.

Отже, підсумовуючи все сказане вище, слід наголосити, що виникнення Запорозької Січі в другій половиш XVI ст. мало, безперечно, величезне історичне значення для українського народу. її поява зумовлювалася як внутрішніми потребами козаків, що перебували на південному порубіжжі, так і необхідністю захисту українських земель від зовнішньої загрози. Ці обставини справили безпосередній вплив на формування демократичних засад суспільно-політичного устрою січовиків — Коша. Утвердження Січі як форпосту боротьби проти турецько-татарської агресії і центру визвольного руху в Україні стало важливим чинником консолідації українського козацтва.

Водночас необхідно також наголосити, що козаки зуміли виробити оригінальну суспільну організацію, яка за своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької громади, яка була одночасно організацією воєнною і самоврядною, мали рівні права на користування землею, участь у козацькій раді, виборах старшини тощо. Козаки переконливо демонстрували можливість організації соціального та економічного життя без феодала й тим самим здійснювали значний революціонізуючий вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво справжнім детонатором глибоких соціальних рухів проти феодальної системи, які буквально потрясали весь державний організм Польщі.

Формування і розвиток Запорозької Січі, як відомо, ускладнювалися крахом феодальної державності. У зв'язку з цим козацтво набуло функції носія державності українського народу, покликаної забезпечити соціальне й національне визволення країни. Але державності, якісно відмінної від усього того, що було створене в майбутньому. Козацька республіка, яка сформувалася в XVI ст., була покликана до життя розвитком буржуазних тенденцій; вона спиралася на антифеодальні елементи, причому найрадикальніші.

Це була держава, як зазначає М. Брайчевський, перед якою постали два основні завдання: по-перше, ліквідація великого феодального землеволодіння і торування шляху для дальшого розвитку капіталістичних відносин; по-друге — визволення України з-під Іноземного гніту. Обидва ці завдання були тісно пов'язані між собою.

Характер цієї держави відрізнявся від звичного і відомого в політичній практиці середньовіччя. В той час як провідні європейські країни утверджували в себе абсолютизм нічим не обмеженої монархії, у нас, наголошує М. Брайчевський, викристалізувалася козацька республіка, що так вражала сучасників (і вражає нас) підкресленим, послідовним демократизмом. На цю рису козаччини свого часу вказував, зокрема, К. Маркс, який слідом за М. Костомаровим називав Запорозьку Січ «християнською козацькою республікою».

Багаторічне функціонування Запорозької Січі, по суті, становило наступний етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку і утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки Визвольної війни 1648— 1654 рр., була, безперечно, її суспільно-політичним лицем.

Рекомендована література

Антонович В. Коротка історія козаччини. Київ, 1991.

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі Київ, 1993.

Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків. Київ, 1991.

Боплан Г. Опис України. Київ, 1990.

Володарі гетьманської булави. Київ, 1994.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. Київ, 1994.

Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. 1989-№ 1—11.

Історія України в особах IX—ХУЛІ ст. Київ, 1993.

Історія України в документах і матеріалах: В 3 т. Т. 3. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569—1654 рр.), Київ, 1951.

Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове. Дніпропетровськ, 1991.

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Київ, 1992.

Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI — середини XVII ст. Київ, 1991.

Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991.

Україна перед визвольною війною 1648—1654 рр.: 36. документів (1639—1648). Київ, 1946.

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар. Київ, 1960.

Шевер Ж. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. Київ, 1994.

Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-4654 рр. Київ, 1989.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Київ, 1990—1991.

 

Лекція 6

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 1357; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!