Екстремальна» журналістика на телебаченні: етичний аспект
При висвітленні катастроф, терористичних актів та подій екстремального характеру діють серйозні етичні обмеження для журналістів. Найбільша кількість обмежень стоїть перед працівниками телекомпаній. Як вважає професор В. Ф. Іванов, терористичні акти зазвичай здійснюються з розрахунком на їх розповсюдження у мас-медіа, що, на думку терористів, має створювати атмосферу жаху та підривати волю громадськості й силу держави щодо збереження спокою [20, 214].
Однією з провідних етичних проблем при висвітленні терактів залишається погоня за рейтингом. Переважання розважальної функції призводить до втрати моральних цінностей суспільства, фрагментарності сприйняття, споживання поверхневої і беззмістовною інформації та руйнування моральних принципів. В увазі цієї «зашореності мислення» терорист може сприймати обивателем як «герой, який шукає правду» [30, 12].
Етичні та професійні вимоги при збиранні інформації набувають особливої уваги в умовах екстремальних ситуацій, оскільки їх порушення може призвести до загострення ситуації та людських жертв.
Вимоги суспільства до працівників засобів масової інформації фіксують добровільно визнані останніми документи, що є джерелами етичних вимог. Документи журналістської етики фіксують нормативно-ціннісні вимоги до працівників ЗМІ, відображають не тільки ситуативно-мінливі поточні етапи моралі, а й закономірно-необхідні умови існування, її історичний розвиток. Документи з етики журналістики мають кілька видів. За «географією» впливу на журналістів можна виокремити міжнародні, національні, корпоративні, редакційні документи, що містять вимоги етики журналістів. Залежно від рівня узагальнення цих вимог розрізняють: принципи журналістської етики, декларації, хартії, кодекси, канони.
|
|
|
Декларація – це офіційно проголошені міжнародними організаціями основи і етичні принципи журналістів. Прикладом може бути Декларація обов'язків і прав журналістів, прийнята 1971 р. у Мюнхені представниками національних асоціацій журналістів країн ЄC, Швейцарії й Австрії, а також різних міжнародних організацій журналістів.
Хартії є документами, що фіксують не етичні права, а добровільно взяті на себе обов'язки журналістів. Так, 4 лютого 1994 р. група відомих журналістів Росії підписала Московську хартію журналістів, де в преамбулі зазначено: «Ми скріплюємо своїми підписами цю Хартію і беремо на себе взаємні обов'язки» [1, 20].
У зв'язку з тим, що декларації та принципи здебільшого містять етичні цінності журналістів, мають загальний характер і стосуються журналістів багатьох країн світу, то найчастіше – це міжнародні нормативні документи з журналістської етики. До національних джерел журналістської етики належать переважно канони і кодекси.
|
|
|
Кодекси – це документи, що містять національні систематизовані моральні цінності, норми журналістської етики і правила поведінки, наприклад, Кодекс професійної етики українського журналіста в редакції 1997 p., зі змінами, внесеними на X з'їзді Національної спілки журналістів України 18 квітня 2002 р.
Канони – це чітко визначені принципи і норми журналістської етики. Наприклад, Канони журналістики, прийняті Американським товариством редакторів газет у 1923 р.
Як стверджує фінський дослідник Ларс Браун, першим документально зафіксованим етичним документом був шведський Кодекс етики журналістів (1899), що не був тоді широко поширений [20, 13].
Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають «Хартію професійних обов'язків французьких журналістів», прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918 р.
Більшість перших національних кодексів перебувала під впливом концепції свободи преси, що виникла на початку XX ст. Джерелами цієї концепції є ідеї Дж. Мільтона, Т. Джефферсона, Дж.Мілля. Відповідно до неї у багатьох національних кодексах журналістської етики було записано, що преса контролюється самотужки процесом встановлення істини на вільному ринку ідей; у ній заборонені наклеп і непристойності;преса несе відповідальність перед суспільством і зобов'язана загалом відображати інтереси громади. Отже, вже перші кодекси етики журналістів зафіксували вищі цінності: свободу слова і право всіх людей на отримання інформації.
|
|
|
На міжнародній зустрічі журналістів у Гонолулу в 1921 р. американець Дж. Броун запропонував прийняти розроблені ним міжнародні правила поведінки журналіста «Кодекс етики і норм журналістської практики». Тоді його проект не підтримали.
Організація Об'єднаних Націй, як стверджує В. Здоровега, схвалила Кодекс журналістської етики 1950 р. Цей міжнародний документ містить, зокрема, такі етичні норми: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики в особистих інтересах, наклепу, дезінформації, плагіату. Журналіст має право не виконувати завдання, що суперечить його гідності й честі, підриває репутацію іншої особи [18, 376].
Чинним міжнародним документом етики журналістів є Міжнародні принципи журналістської етики, прийняті на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, яка відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом – у Парижі. На ній, зокрема, були присутні представники Міжнародної федерації журналістів, до якої в 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, члени котрої тепер повинні дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що називають ще «демократичним мінімумом сучасного журналіста».
|
|
|
Попри велику кількість етичних кодексів, канонів та настанов ми майже не щодня стикаємося із порушенням основних етичних вимог у телевізійних сюжетах. В такому випадку ми мусимо говорити про відсутність у багатьох представників мас-медіа певних внутрішніх гальмівних механізмів, які б недозволяли використовувати кров і людські трагедії для підняття власних рейтингів.
Засилля на екрані сцен насильства, зависновками експертів, є бомбою сповільненої дії. Оскільки формує углядачів, слухачів, читачів не «лише кримінальну, а й терористичну модель поведінки». На міжнародній конференції, яка пройшла влітку 2006року в Петербурзі «Психологія і психопатологія тероризму. Гуманітарністратегії анти терору» професор психології Університету Хофстра(США) Сергій Цицарьов зазначив, що тоталітарні практики «промивання мізків», творення образу ворога, пропаганди ненависті, методикимасового формування бездумних виконавців зараз активно втілюютьсярізноманітними терористичними організаціями саме за допомогою мас-медіа. Саме через них формується і насаджується у свідомість людейтерористична модель поведінки. Проте і державні установи, які покликані боротися із тероризмом, по своїй суті роблять це фактично тими жтоталітарними методами, не ліквідовуючи першопричину терору. Надумку вченого, основне завдання в боротьбі з тероризмом – виробленняу людей моделі свідомості і поведінки альтернативної терористичній [2, 105].
Сьогодні терористичні організації впевнені в наявності у них «вимушених союзників» – засобів масової інформації, які все покажуть,викличуть паніку та страх у населення. І, на жаль, чим ліпше працюютьЗМІ, чим більше інформації вони дають, тим ефективніше буде залякування, тим більше шансів у терористів отримати те «пабліситі», якоговони домагаються. Разом з тим з допомогою мас-медіа і формуєтьсяобраз, який для терориста-фанатика і становить ворога, оскільки, за визначенням психологів, на противагу найманому кілеру в його діях завжди присутня ненависть [22, 83].
Новини та поточні події будуть за своєю природою часто містити матеріали, пов'язані з насильством, заворушеннями або панікою. Обов'язок журналіста полягає в тому, щоб повідомити про них та проаналізувати наявні факти. Журналісти не повинні прагнути прикрасити середовище, в якому відбуваються акти насильства і жорстокості. Коли такі сцени включаються в програму для того, щоб сприяти рішенню важливої для суспільства завдання, насильство, його хворобливі і криваві наслідки повинні бути представлені в гранично відвертій формі.
Крім пригнобленого, насиченого негативними емоціями стану катастрофізм в теленовинах виробляє ще один ефект, який блискуче описав у своїй книзі «Медіа та байдужість» французький соціолог Жак Гонне. Головну теза його книги можна сформулювати приблизно так: новини втрачають соціальну актуальність, більше того, будь-який сенс, якщо вони блокують можливість соціальної дії. Підсумок такого впливу ЗМІ – наростаюче байдужість людини, смуток, апатія, яка в перспективі загрожує асоціальністю[15, 66].
Прийняття рішення про те, чи транслювати певний відеоряд з подій у «гарячих точках», повинно ґрунтуватися на його інформаційній цінності, поряд з урахуванням можливого відношення до них аудиторії. Матеріали репортажу ніколи не повинні зосереджуватися на трупах або страждання поранених. Подібні сцени повинні використовуватися тільки в разі потреби забезпечити розуміння важливості інформації публікою. Необхідна розбірливість при показі місць скоєння насильства, і якщо такі сцени присутні, вони не повинні бути затягнутими. Особисте горе може іноді стати темою програми, але воно не повинно перетворюватися на матеріал для досягнення сенсаційного ефекту, до того ж має поважатися право на приватне життя[29, 107].
Звісно, можуть бути випадки, коли приймається рішення про необхідність використовувати шокуючі матеріали, але воно має бути дуже виваженим. Коли такий матеріал може викликати обурення або неприйняття у частини аудиторії, мовник повинен завчасно зробити відповідне попередження про те, що матеріал може викликати хворобливу реакцію у деяких глядачів чи слухачів.
Необхідно також вибирати оптимальний час для показу будь-яких сцен насильства. З особливою обережністю необхідно здійснювати редагування новинного відеоряду, який, імовірно, може проглядатися нестійкими до дії в морально-психологічному відношенні групами, наприклад, дітьми.
Нині керівництво каналів має бути відповідальне за формуванняпсихологічної терпимості до насильницьких дій. За даними «Федераціїмирутазлагоди» на українських телеканалах у новинах 80% негативноїінформації і лише 20 % – позитивної. По суті ЗМІ формують культ насилля і жорстокості, саме вони пов'язані із тероризмом. Таким чином відбувається психологічна війна проти власного народу [43, 79].
Деякі ЗМІ іноді доходять до інформаційного садизму, коли окремі журналісти майже з захватом в подробицях описують знущання злочинців над жертвою, її страждання і смерть. Одних людей, вразливих і ранимих, така інформація травмує і сенсибілізує, знижуючи поріг психічної травматизації. Інших навпаки – десенсибілізуючі, привчає до сприйняття смерті, насильства, жорстокості, сприяючи формуванню цинізму і байдужості по відношенню до нещастя інших [1, 70].
Тому міра відповідальності кожного журналіста, особливо телевізійника, надзвичайно висока. За соціологічними опитуваннями, громадянидовіряють мас-медіа найбільше серед інших інституцій суспільства. Аотже, журналістське співтовариство має виробити для себе певний кодекс, дотримання якого буде обов'язковим.
Журналіст повинен усвідомлювати свою функцію пропаганди, формуючу цінності суспільства. Кожен телевізійник, що висвітлює теракт, морально відповідальний перед своєю аудиторією. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з терактами. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями його самого.
При висвітленні катастроф та стихійних лих найважливішою вимогою є оперативність та достовірність зібраних фактів, що забезпечує необхідну інформацію та перешкоджає поширенню чуток. Оперативність не виключає ретельної перевірки фактів, особливо щодо людських втрат та матеріальних збитків.
Репортер обов’язково має дбати про те, яке враження справить його матеріал на аудиторію, тому слід уникати невиправданого натуралізму в описуванні наслідків катастроф.
Дуже відповідально треба підходити до оприлюднення даних про збитки, а також причини тих чи інших патогенних явищ, обов’язково слід наводити коментарі експертів та фахівців у галузі цивільного захисту та безпеки населення.
У Кодексі етичних норм Товариства професійних журналістів від 1996 року міститься дуже важливий пункт, який важливо знати всім початківцям журналістам: «Пошук новин – не підстава для вседозволеності». До речі, у цьому Кодексі зазначені основні правила поведінки журналіста у «гарячих точках». По-перше, треба виявляти увагу до тих, кому може бути завдано шкоди в результаті репортажу; по-друге, бути особливо чуйним при зборі інформації або публікації інтерв'юабо фотографій до тих, кого безпосередньо торкнулася трагедія чи горе[55, 30].
Часто під час збору інформації, взяття інтерв'ю у потерпілих телевізійники прагнуть домогтися опису «найжахливішого, найважчого». Це веде до повторного «занурення» людини в травматичну ситуацію, змушує її знову переживати той самий жах, біль, і залишає його на піку важких переживань, не допомагаючи впоратися з ними. Природно, що журналіст – не є психотерапевтом. Але прагнення зробити репортаж більш емоційно насиченим, захоплюючим вступає іноді в протиріччя з турботою про психологічне здоров’я співрозмовника [2, 176].
Прикладом подібної ситуації є події в одній із шкіл м. Грозного в 1996 році. Через місяць після штурму журналісти попросили дітей намалювати найгірші переживання, потім зібрали малюнки та пішли, а школярі залишилися один на один зі своїми переживаннями [56, 50].У подібних випадках можна говорити про «вторинну травматизацію» людей внаслідок дій працівників медіа.
Другий аспект травмуючого впливу ЗМІ пов'язаний з тим, як впливає на постраждалих інтерпретація травматичних подій. Дуже часто акцент робиться на безглуздості того, що відбувається, на безглуздості загибелі близьких, на відсутності спроб допомогти, на байдужість оточуючих, відсутність підтримки, тобто засоби масової інформації, підкреслюють і посилюють відчуття безпорадності, безсилля та безглуздя, тим самим посилюючи фактори, що ведуть до обважненню переживання травми. На практиці ЗМІ часто застосовують «прийоми погіршення наслідків травми». Досить згадати висвітлення в ЗМІ загибелі підводного човна «Курськ». Навіть у той час, коли доля членів екіпажу ще не була відома, постійно робився акцент на недостатності та неправильності здійснювалися спроб порятунку людей, безглуздості їх загибелі тощо. При цьому особливо жахливим було постійне прагнення брати інтерв'ю у родичів моряків, які перебували у важкому стані невизначеності[39, 208].
На жаль, сьогодні набагато рідше і швидше як виняток показують співпереживання, готовність допомогти, підтримати, прагнення на всіх рівнях знайти рішення проблем. Ще менше можливості зустрітися у ЗМІ зі спробами знайти в широкому сенсі позитивне значення того, що сталося. На рівні високих цінностей навіть загибель людей може розглядатися не як безглузда жертва, а як професійний подвиг або як можливість щось змінити, врятувати в майбутньому інших.
Третім моментом в діях засобів масової інформації, що впливає на переживання психологічної травми, є їхня орієнтація на пошук причин і винуватців того, що сталося. У певному відношенні це тупикова орієнтація, звернення до минулого, яке неможливо змінити. Тому питання типу «чому це сталося?» та «хто винен?» часто підсилюють почуття безвиході, вини або ненависті. Адже саме з цих позицій, наприклад, часто розглядаються міжнаціональні конфлікти та їх наслідки. Можна довго розмірковувати про причини і винуватців інгушетьсько-осетинського, грузино-абхазького або сербсько-боснійського конфлікту, посилюючи взаємну ворожість і готуючи тим самим ґрунт для нових конфліктів. Орієнтація на минуле в ЗМІ змушує людей, які пережили надзвичайні ситуації, фіксувати свою увагу на тому, «що було б, якщо...», а не на те, як жити далі, як впоратися, який досвід можна витягти на майбутнє, як зробити, щоб подія не повторилося, як краще ліквідовувати його наслідки. На жаль, в ЗМІ майже ніколи не робиться подібний акцент на «як», тобто немає і орієнтації на майбутнє.
Робота над репортажем у «гарячих точках», як під час терористичних актів, так і під час стихійних лих та катастроф вимагає серйозної підготовки журналіста. Для телерепортера освітлення екстрених новин – це, по-перше, оперативність. В такій ситуації треба встигнути зібрати інформацію про подію, скласти з неї зв'язний текст, начитати його на камеру, зняти потрібні кадри, які б відображали реальну картину подій та не посягали на права звичайних людей.
При зйомці екстрених репортажів практично неможливо зняти все так, як передбачалося на початку, і репортер повинен визначати на місці, чи може конкретна подія придбати несподіваний поворот. Журналіст повинен вміти швидко реагувати на все, що відбувається навколо і так само швидко міняти «тактику зйомок».
Існує декілька варіантів подачі подієвого репортажу:
- фіксований репортаж, знятий за кілька годин до виходу в ефір і змонтований перед ним;
- прямий репортаж з місця події;
- репортаж «без коментарів».
Під час створення тематичного репортажу протягом певного часу журналіст збирає факти про подію, вибудовує причинно-наслідковий ланцюжок. Створення тематичного репортажу істотно відрізняється від підготовки репортажу екстреного:його, на відміну від подієвого, можна контролювати. Якщо при оперативній роботі тележурналіст змушений слідувати за подіями, то в ході роботи над «своїм» матеріалом репортер може планувати заздалегідь, що буде сказано і показано. Саме тому екстрений репортаж вимагає більше сил та підготовки, аби журналіст не порушив ані закону, ані етичних вимог щодо висвітлення екстремальних подій.
С.А. Муратов зазначає, що екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні отримувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи і прагнення до доводів, а не до сили. Ця обставина ще більшою мірою відноситься до інтерв'ювання злочинців і терористів, сама можливість контакт з якими заздалегідь узгоджується з органами правопорядку та керівництвом телекомпанії. Такі спілкування особливо слід уникати в прямому ефірі, не гарантує від будь-якої раптової витівки співрозмовника. Крайньої обережності вимагають інтерв'ю з заручниками і їх викрадачами, оприлюднення яких може поставити під загрозу життя мимовільних жертв. Визнання перед камерою про знову можливі теракти, замахи, вибухи, підпали, диверсіях повинні бути негайно доведені до відома керівництва компанії і органів безпеки, від вирішення яких залежить можливість і міра їх оголошення [32, 120].
З великою обережністю необхідно підходити до вибору лексичних засобів, що використовуються при висвітленні терористичних акцій. Щоб надати собі певний статус, терористичні групи часто вдаються до використання військової та юридичної термінології.
У багатьох кодексах професійної етики національних організацій журналістів, а також в корпоративних правилах поведінки таких організацій, як Associated Press, BBC, Reuters, The New York Times і The Washington Post, підкреслюється, що відтворювати термінологію терористів, які називають себе «добровольцями», «виконавцями», «борцями за свободу» тощо, означає сприяти пропаганді терористичних ідей, підсвідомо виправдувати подібні дії. З іншого боку, використовувати слово «терорист» також не рекомендується, оскільки воно саме по собі вже є оціночним судженням, і, крім того, може викликати негативну реакцію певної частини населення, особливо в конфліктних зонах[27, 39].
Трагедія 11 вересня, пробивши величезну діру в цьому табу, все-таки його не зняла. У результаті світові ЗМІ стали вести політику «подвійних стандартів», використовуючи то термін «терорист», то один із його «нейтральних» синонімів (їх кількість досягає 40). А аналітики затіяли нескінченну дискусію про те, що можна вважати терористичним актом, а що – ні. В Америці навіть був проведений неофіційний опит серед журналістів – які з досить великого списку організацій вони готові назвати терористичними. Думки розрізнялися кардинально, тільки терористичний статус «Аль-Каїди» ніхто не взявся оскаржувати. Стало очевидним, що усталені підходи до висвітлення терористичної діяльності потрібно переглядати. Причому, як було підкреслено в Софійській декларації ЮНЕСКО, «будь-які спроби встановлення норм і керівних принципів повинні виходити від самих журналістів»[3, 69].
За цим послідувала Манільська резолюція конференції ЮНЕСКО «Тероризм і засоби масової інформації» 2002 року, яка говорить: «будь-яка стратегія боротьби із загрозою тероризму повинна спиратися більшою мірою на повагу свободи вираження думок і засобів масової інформації, ніж на серйозні обмеження цих фундаментальних прав»; «з метою забезпечення права суспільства на інформацію, ЗМІ мають право і зобов'язані повно повідомляти про тероризм і сприяти відкритим, інформованим громадським дебатам про тероризм»; «загроза тероризму не повинна використовуватися як виправдання введення обмежень щодо права на свободу вираження думок і свободу засобів масової інформації або на свободу інформації»[1, 30].
Більше половини тексту резолюції присвячено проблемам забезпечення безпеки журналістів, які висвітлюють терористичну діяльність, а також зобов'язаннями усіх сторін по «розширенню здібностей ЗМІ професійно повідомляти про тероризм і сприяти толерантності, в тому числі через навчання і забезпечення можливостей для обговорення етичних проблем, що стосуються висвітлення тероризму в ЗМІ»[1, 33].
Англомовні організації пропонують спеціальні антитерористичні словники. Експерти з журналістської етики підкреслюють, що заяви терористів журналісти повинні переказувати своїми словами, по можливості супроводжуючи їх юридичними коментарями. Дії терористів, незалежно від їх мотивування, мають викликати осуд. А ось причини, що породжують тероризм, повинні обговорюватися в демократичному суспільстві вільно, толерантно й конструктивно.
У екстремальних репортажах не має місця пліткам та здогадкам. Найближчий приклад негативного впливу цього явища у журналістиці – трагедія з літаком польського президента під Смоленськом, коли в перших телевізійних репортажах речник російського Міністерства із надзвичайних ситуацій повідомив про чотири спроби екіпажу посадити пасажирський літак. Цю інформацію із офіційного джерела передали чи не всі зарубіжні й українські телевізійні канали. Згодом журналісти звернулися за коментарями до фахівців та практиків, які спростували слова речника, вводячи нові факти. Через це з’явилися нові чутки від роздумів про неякісний російський авіа продукт до національної ворожнечі.
У зв’язку із наступними подіями (виверження ісландського вулкан, що паралізувало повітряний простір над Старим Світом), авіакатастрофа під Смоленськом перестала бути топ-новиною, тому достовірна інформація пройшла непоміченою. А відтак у масовій свідомості громадян різних європейських країн ще довго зберігатиметься інформація про чотири спроби екіпажу зайти на посадку, про вказівки президента командирові екіпажу,а також про незнання командиром іноземної мови.
Журналістам не можна забувати про той факт, що коли приймаються плани про висвітлення подій, в ході яких можуть виникнути масові заворушення, необхідно вжити всі необхідні заходи обережності, щоб гарантувати, що присутність працівників ЗМІ, камер і мікрофонів не спровокує натовп.
Кореспонденти мають усвідомлювати, що в умовах інформаційного суспільства подія, про яку не повідомили, не відбулася. Для аудиторії наче не існує того, про що вона не знає [20, 213]. З одного боку це накладає на журналіста обов’язки щодо інформування, а з другого (якщо це стосується власне масових заворушень) – учасники намагатимуться використати репортера для поширення своїх погляді та думок. Така небезпека існує підчас проведення будь-якого мітингу, які часто збираються не заради мобілізування прихильників, а задля привернення уваги медіа та поширення вигідної їм інформації.
За словами В. Сердюка, журналіст має пам’ятати, що він не є суддею, тому повинен надавати збалансовану інформацію та аналізувати перебіг подій, а не ставати на чийсь бік і проголошувати, хто правий, а хто винний [20, 214].
В ідеалі кореспондент підчас масових заворушень має стояти над бійкою, тобто подавати максимально об’єктивну та збалансовану інформацію, не нав’язуючи своїх оцінок. Усі важливі факти мають доводитися до відома громади, проте не можна виривати їх із контексту. В разі заворушень журналіст має виконувати всі законні вимоги влади, однак повідомляти про ці вимоги, якщо вони заважають йому збирати інформацію.
Освітлення акцій по захопленню заручників, дій терористів, бунтів і масових заворушень накладає велику відповідальність на працівника ЗМІ. Журналісти повинні гарантувати, що їх діяльність не створить додаткової небезпеки для життя заручників, і не буде перешкоджати зусиллям влади по їх звільненню.
У тривалих інцидентах за наявності заручників, телевізійникам не треба розмірковувати про те, що трапилося або що може трапитися. Кореспондентита операторська група повинні слідувати порадам міліції, щоб не ускладнити ситуацію. З цим завданням не змогли впоратися журналісти-телевізійники підчас захоплення заручників у Москві 23-26 жовтня 2002 р. У прямому включенні журналіст «Першого каналу» підчас інтерв’ю з Олександром Цекало розповів аудиторії про те що, незабаром почнеться штурм будівлі. Згодом на телеканал надійшла інформація, що терористи та заручники дивляться телевізор. Через необачність телевізійників звичайне інтерв’ю могло призвести до фатальних наслідків. Після завершення операції гендиректор Першого каналу Костянтин Ернст у інтерв'ю зізнався, що після трансляції заяви Цекало керівництво каналу прийняло рішення ввести «дуже жорстку самоцензуру» [48]. Керівництво «НТВ» наперекір вимогам оперативного штабу транслювали початок штурму у прямому ефірі.
Припустилися й суворої помилки працівники «Ren-TV», коли спілкувалися по телефону з однією із заручниць, а ведучий попросив передати слухавку одному з терористів. В процес втрутилися органи правопорядку та керівництво компанії та перервали розмову.
Наслідки штурму (великим планом трупи убитих терористів і жінок-камікадзе), відзняті «Першим каналом» були поширені Центром громадських зв'язків ФСБ по всіх телеканалах.
Після цих подій російські телеканали ввели внутрішні обмеженняпри висвітленні терористичних актів. «НТВ», за даними видання «Газета», прийнято рішення не показуватитак звану«різанину», тобто фрагменти тіл жертв терактів. Колишній гендиректор «НТВ»Євген Кисельов вважає: «Існує світова практика. У цивілізованихкраїнах камера ніколи не смакує тему людських страждань, з якої бпричини вони не відбулися: теракт, природна катастрофа та інше» [54, 108].
Підсумком обговорення журналістських дій, що не відповідали Етичному професійному кодексу, стали слова ведучого програми «Свобода слова» на «НТВ» (згодом на «1+1») Савіка Шустера: «Не вартопоказувати трупи, особливо вдень, коли біля екрану можуть бути діти; але, зіншого боку, поранені, закривавлені люди – це жертви, але виходячи, вонирозповідають про те, що сталося». На його думку, рівень обмежень длятеле-і радіокомпаній – це проблема дискусій та оцінки громадськості [48].
Інституції держави, які протистоять терору, зобов'язані, перш завсе, з'ясувати, що відбувається і з ким вони мають справу. Повинні убезпечити суспільство від агресивної терористичної свідомості. Цеякраз і є те завдання, у вирішенні якого науковці, засоби масової інформації і держава мають ефективно співпрацювати.
Особливу увагу треба приділити темі висвітлення етнічних конфліктів. Збираючи інформацію щодо спірних етнічних питань, слід чітко дотримуватися принципу збалансованості. Не повинно бути категоричних оцінок, або тенденційно підібраних фактів та інтерв’ю. Крім того журналісти мають чітко усвідомлювати той факт, що погляди етнічних екстремістів не можна екстраполювати на всіх представників певної національності. Оцінювання зібраного матеріалу мають проводити незалежні компетентні експерти. Також слід виважено подавати історичні описи, особливо підчас конфліктів, адже історичні факти кожна зі сторін може тлумачити по-своєму.
Найголовніше – не перетворювати медіа на зону конфлікту, не роздмухувати пристрасті, не ставати на бік однієї із сторін, бо інша сторона почуватиметься знехтуваною.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1190; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!