Роль телебачення у висвітленні екстремальних подій,



Терактів та катастроф

Терористична діяльність за своєю природою спрямована впливати на політичні інстанції через громадську думку, виробляючи ефект на широкі суспільні верстви, до яких у терористів немає прямого доступу. Публічність – головна умова терористичного акту,власне тому розквіт тероризму і почався в останній чверті 19 століття – з розвитком засобів масової інформації.

У 1974 році американський дослідник тероризму Браян Дженкінс заявив: «Тероризм – це театр. І у формуванні цієї ілюзії спектаклю ключове значення мають ЗМІ, що відіграють роль посередників між, так би мовити, акторами, режисерами (організаторами та виконавцями терактів) та «глядачами» – тобто громадянами. Адже абсолютно усі терористи, які захоплювали заручників, вимагали надати їм можливість виступити перед представниками ЗМІ або у прямому теле- чи радіоефірі» [12, 27].

Телебачення дозволяє створити ілюзію перенесення людини на місця реальних подій і викликати у глядача відчуття причетності до подій на екрані. Ціна дії, вчиненої під об'єктивом телекамер, зростає в декілька разів: атака кількох терористів на вежах-близнюках стала подією всесвітньої історії, закарбувалася в пам'яті кожної людини – картину жаху в прямому ефірі побачили не сотні, не мільйони – мільярди.

Приблизно після 95 % здійснених терористичних актів їх організатори телефонують у редакції й беруть на себе відповідальність за скоєний злочин. Дуже часто терористи, які захопили заручників, вимагають надати їм телевізори та радіоприймачі, друковані видання, щоб відстежувати реакцію суспільства на свої дії[13].

Терористи завжди прагнуть максимально широкого висвітлення своїх дій. Експерти вважають, що терористичні акції 11 вересня 2001 року були режисованi у такий спосіб, щоб досягти максимального пропагандистського ефекту. Адже і сам вибір об'єктів – символів Америки, і моментальна трансляція усіма ведучими телеканалами світу надали колосальний ефект. Саме у такий спосіб діють і інші терористичні організації, починаючи із «батька» цього явища Герострата, який таки домігся увійти в історію, спаливши храм Афіни Палади. Наприклад, Тімоті МакВей, який підірвав будинок в Оклахома-сіті, заявив на суді, що вибрав саме цю споруду, оскільки вона була дуже відомою в місті й розташована на широкому майдані, що дозволяло досягнути хорошої якості фотознімків для газет та журналів, а також якісної відеокартинки у теленовинах. Палестинське угрупування «Чорний вересень» провело теракт під час Мюнхенської Олімпіади, яку висвітлювали найбільші телекомпанії світу[24, 138].

Більше того, сучасні терористичні організації прагнуть отримати власні ЗМІ – приблизно 80% з них утримують свої Інтернет-сайти, деякі є власниками радіо- та телестанцій[37, 20].

Окрім задекларованих терористами цілей, подібні акції життєво необхідні їм для внесення хаосу в суспільство, зародження й постійної підтримки у громадян відчуття панічного страху, розколу суспільної думки, демонстрації своїх можливостей здійснювати добре підготовлені, масштабні напади, рекрутувати нових бойовиків та спонсорів.

На думку політологів (Бусленко Н. І., Старостін А. М., Дугін А. Г. та інші), по своїй суті теракт – це дієвий метод донесення і поширення інформації про альтернативні політичні позиції через ЗМІ, що впливають на широку аудиторію. Засоби масової інформації не можуть ігнорувати подібного роду екстремальні ситуації, так як їх провідне завдання полягає у висвітленні всього, що відбувається для громадян інформаційного суспільства [13]. При цьому в законі чітко прописано, які відомості, що відносяться до терористичного акту, забороняється поширювати. До них відносяться: опис спеціальних засобів, технічних прийомів, тактики боротьби, складу учасників [16, 3]. В іншому випадку для редакцій ЗМІ передбачені форми покарання: від офіційних попереджувальних листів до вилучення тиражу і закриття редакції [16, 37].

Задовольняючи природну потребу суспільства в інформації, ЗМІ при висвітленні терактів стають заручниками етичних норм. Вони несуть соціальну відповідальність перед суспільством, відповідаючи за захист від насильства та безпеку населення, використовуючи свої основні ідеологічні та педагогічні функції. У даній ситуації основними завданнями ЗМІ є: геополітичне, ідейнета психологічне просвітництво людей, шляхом надання своєчасної інформації про різні соціально-політичні моделі в суспільстві [51, 16].

Також слід приділяти увагу постійним коректуванням інформаційних потоків в ЗМІ. При відсутності структурованості інформації та при її великій кількості створюється так званий «інтелектуальний хаос», який є плідним ґрунтом для розвитку та поширення терористичних ідей [14, 60].

Засоби масової інформації відіграють дуже важливу роль в процесі висвітлення тероризму, і ця роль може бути як позитивною, так і негативною. По необережності ЗМІ може стати інструментом впливу на масову аудиторію в руках терористів. Освітлення терактів грає їм на руку, особливо якщо працівники преси та телебачення перебувають у паніці і в поспіху, без ретельної перевірки пускають інформацію в ефір або в друк. І ЗМІ в цьому випадку, самі того не усвідомлюючи, одночасно працюють на терористів.

Сучасні ЗМІ є потужною психологічною зброєю, і некоректне інформування про теракти, катастрофи та екстремальні події може завдати суспільству серйозної шкоди. Велике значення мають термінологія повідомлень, правила проведення репортажів та інтерв'ю. У гонитві за яскравими образами ЗМІ часто підіграють терористам, називаючи, наприклад, терористів-смертників шахідами. Використання цього терміну веде до розпалювання релігійної ворожнечі, створює у мусульман відчуття стану війни з іновірцями, оскільки шахід в ісламі зовсім не воїн – смертник. Для підняття власного статусу терористи використовують самоназви «польовий командир», «бригадний генерал», «військовий трибунал»; в ЗМІ постійно використовується термін «війна з тероризмом». Міністр з міжнародного розвитку Великобританії Х. Бенн, наприклад, нещодавно запропонував навіть ввести заборону на словосполучення «війна з тероризмом», тому що термін «війна» збільшує власну значущість терористів [53, 110].

Візуальна сторона конфліктів особливо важлива, оскільки саме вона найбільш сильно відбивається на масовому сприйнятті подій глядачами. Як вважають дослідники, сприйняття конфліктів в значній мірі стереотипізована і включає в себе емоційну реакцію з почуттям ворожості по відношенню до однієї сторони і когнітивний аспект – прагнення до спрощення інформації, схематичну оцінку фактів, вибірковість сприйняття [28, 49].

Психологічні аспекти тероризму змінились. Якщо на початку 70-х минулого століття терористи прагнули лише максимальної реклами, а їх акції не супроводжувались великою кількістю жертв, то у 1990-ті роки і початок ХХІ століття ситуація повністю змінилась, стала принципово іншою. Нині терористи організовують масові вбивства[13].

Особливо це стосується релігійних терористичних груп, члени якізазвичай не зважають ні власне життя, ні життя невинних громадян. Проте більшість європейських експертів вважають, що висвітлення в ЗМІ терористичних актів, особливо із захопленням заручників допомагає зберегти життя захоплених людей. Окрім того співпраця ЗМІ з терористами інколи призводить до затримання злочинців. До прикладу, Тед Качинський (кличка «Унібомбер»), який розсилав бомби поштою, був схоплений тільки після того, як провідні газети країни надрукували його маніфести[52, 50].

Кривава драма із захопленням у заручники глядачів та артистів мюзиклу «Норд-Ост» і реакція преси на ці сумні події змусила Держдуму Російської Федерації прийняти поправки до законів «Про ЗМІ» і «Про боротьбу з тероризмом», в яких регламентується висвітлення засобами масової інформації антитерористичних операцій.

Згідно прийнятого закону, не допускається використання ЗМІ з метою:

• здійснення дій, що тягнуть кримінальну відповідальність;

• розповсюдження відомостей, які містять державну таємницю;

• здійснення екстремістської діяльності;

• розповсюдження відомостей про технології виготовлення зброї, боєприпасів та вибухових речовин [49, 29].

Окрім того, не допускається розповсюдження через ЗМІ (або в інший спосіб) інформації, яка б розкривала технічні прийоми і тактику проведення контртерористичних операцій, а також перешкоджала б проведенню таких операцій або інформації, «яка служить пропаганді чи виправданню екстремістської діяльності, а також супротиву проведення контртерористичних операцій» [49, 25].

Необхідно зауважити, що представники Спілки журналістів Росії піддали нищівній критиці основні засади даних документів, оскільки вони не розв'язують тих проблем, які постають як перед суспільством, так і перед кожним журналістом зокрема. «Хто буде визначати, – запитують журналісти, – перешкоджає це чи ні. Наприклад, слідуючи цим положенням, можна будь-яку інформацію із Чечні чи півдня Росії піддати тотальному контролю. Окрім того стежити за збереженням держтаємниці – справа самих носіїв цієї таємниці, а не журналістів» [50].

Без сумніву, регламентація висвітлення журналістами терактів і контртерористичних акцій необхідна. Прийнятий в Україні у березні 2003 року Закон «Про боротьбу з тероризмом», на жаль, як і поправки до російських регламентуючих актів, страждає на ті самі недоліки. У частині інформування громадськості (ст.17) – «забороняється поширення через засоби масової інформації або в інший спосіб інформації, яка:

• може утруднити проведення антитерористичної операції або створити загрозу життю та здоров'ю заручників та інших людей, які знаходяться в районі проведення зазначеної операції;

• має на меті виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведення антитерористичної операції;

• розкриває дані про персональний склад співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу» тощо [16, 4].

Дуже важливими є правила проведення інтерв'ю під час терактів:цитування терористів може сприяти передачі кодових повідомлень спільникам. Тому інструкція BBC, наприклад, вказує, що журналіст не повинен користуватися мовою терористів як своїм власним. Опублікування інтерв'ю з терористами є головним завданням терактів. Тому, коли рішення про інтерв'ю приймається медіа-компанією, «повинна бути впевненість в тому, що публічний інтерес до цього інтерв'ю переважує обурення і образу, які таке інтерв'ю може викликати в аудиторії»[44, 169].

Певні обмеження повинні бути накладені на інтерв'ю, які журналісти беруть у людей, що знаходяться в шоковому стані після теракту або катастрофи. Під впливом таких інтерв'ю населення мимоволі починає відчувати ті ж почуття, що і жертви трагедії, що сприяє поширенню депресивно-невротичних настроїв у суспільстві.

Велике значення має тактика поведінки журналістів при попередженнях про загрозу теракту. BBC, наприклад, не повідомляє про помилкові випадках закладеної бомби, алена українському телебаченні як регіональному, так і центральному дуже часто зустрічаються відеоматеріали на дану тематику.

Величезної шкоди глядацькій аудиторії завдають репортажі з місця подій. Руйнування двох веж-близнюків 11 вересня, картина жаху, показана в прямому ефірі, різко збільшила частоту психічних захворювань, як у США, так і по всьому світу. Крім того, було завдано прямих збитків американській економіці. Обвалення двох будівель вартістю в кілька мільярдів доларів справило настільки сильне враження на закордонних інвесторів, що іноземні інвестиції в США в 2002 році впали на 77% у порівнянні 2001 роком: із $ 131 мільярда до $ 30 [51, 108].

Крім того, цей факт красномовно свідчить про те, що тероризм – проблема глобальна. Існує конвенція, що забороняє показ у ЗМІ військовополонених. Ймовірно, для захисту суспільства слід прийняти аналогічні заходи і щодо жертв терактів і катастроф. ЗМІ можуть бути передавальним механізмом від терористів до суспільства, а світогляд журналістів, що розцінює теракт як сенсацію, мало відрізняється від переконань терористів. У той же час правильно організована співпраця із засобами масової інформації перетворює їх у досить ефективний інструмент попереджуючого впливу на тероризм.

Питання щодо ролі ЗМІ у протидії організованої злочинності, в тому числі тероризму і політичного екстремізму, вимагає розгляду двох взаємопов'язаних аспектів – діяльності правоохоронних органів стосовно протидії злочинності, з одного боку, і діяльності самих ЗМІ, з іншого боку. При цьому ефективність інформаційної діяльності держави з протидії тероризму і політичного екстремізму визначається рядом складових:

– нормативно-правовою базою як боротьби зі злочинністю, так і інформаційно-комунікативного процесу;

– наявністю державної стратегії протидії політичному екстремізму і тероризму;

– рівнем професійної підготовки співробітників засобів масової інформації, а також співробітників органів безпеки і спеціальних служб, у тому числі залучаються до роботи з представниками ЗМІ [32, 90].

На ХІІ Конгресі ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками (квітень-травень 2001 р.) зазначалося, що при бажанні ЗМІ можуть «формувати культурні рамки», які б сприяли запобіганню росту злочинності. На жаль, ці «рамки» сьогодні нерідко працюють явно на протилежний результат [35, 101].

Терористи часто ставлять задачу перед телевізійниками представляти аудиторії події так, як вони відбуваються, без вилучень і скорочень, що дозволяє зловмисникам так режисирувати свої акції, щоб події отримали всесвітнє освітлення. Практика показує, що прямі звернення терористів до суспільства через телебачення іноді стають причиною того, що іноді громада співчуває зловмисникам. В такому разі перемоги в боротьбі з терористам досягти набагато важче. Тому в задачі ЗМІ входить переконливо довести обґрунтованість використання сили проти терористів, розкривати небезпеку й антигуманну сутність тероризму, дегероїзувати його лідерів та виконавців. У цьому зв'язку урядам, законодавцям та представникам ЗМІ необхідно визначити свої взаємні права та обов'язки з тим, щоб виробити узгоджену політику щодо недопущення терористів до телебачення, не зазіхаючи при цьому на свободу слова.

Запорукою успіху при запобіганні наслідків терористичних акцій, вважають зарубіжні експерти з правоохоронних органів, є тільки конструктивна співпраця ЗМІ, поліції та органів влади.

Враховуючи, що представникам органів безпеки і спеціальних служб доводиться тісно взаємодіяти зі ЗМІ безпосередньо в процесі проведення контртерористичних операцій, представляється доцільним також готувати їх співробітників до цієї роботи. Не менш актуальною представляється і завдання підвищення рівня професійної та правової підготовки співробітників ЗМІ задля створення антитерористичного мислення у суспільстві.

Висвітлення засобами масової інформації терористичних акцій найчастіше пов'язане і з іншими негативними, а часом і незворотними наслідками, навіть якщо мова при цьому не йде про пропаганду цілей та ідей тероризму. Особливо актуально ця обставина для актів тероризму, сполучених із захопленням заручників. Враховуючи, що всілякі пристрої з прийому теле- та радіосигналів сьогодні досить поширені і доступні, необхідно постійно мати на увазі наявність контролю ефіру з боку терористів, що утримують заручників. У даній ситуації журналістська тактика «що бачу, те й співаю» сприяє зміцненню позицій терористів, затрудняє дії співробітників контртерористичних підрозділів, а тим більше – прямо або побічно створює додаткові загрози життю та здоров'ю заручників. На жаль, такі факти неодноразово мали місце у світовій практиці.

Так, ще під час захоплення в 1977 році лайнера західнонімецької авіакомпанії «Люфтганза», що прямував в м. Магадішо з терористами на борту, зловмисники з радіорепортажу дізналися, що екіпаж передає інформацію про обстановку в літаку наземним службам. Після цього один з пілотів, Ю. Буму, був розстріляний терористами [3, 98].

При захопленні в 1990 році в коледжі м. Берклі (США) 33 заручників терорист міг по телевізору спостерігати за діями поліцейських. А повідомлення репортера про те, що поліцейські групи особливого призначення оточили місце події, викликало заяву терориста про негайний розстріл одного із заручників. Згодом звільнені заручники заявили: «Стежачи разом з терористом за репортажами, що передаються по вашому каналу, ми просто не могли повірити своїм очам і вухам. Ваші несерйозні і негативні коментарі не лише розлютили злочинця – вони поставили під загрозу життя 33 осіб. Ваші передачі викликали нові погрози застосування насильства, чого жодна серйозна станція не повинна була допустити» [51, 70].

Бойовикам руху «Тупак Амару», що захопили в грудні 1996 року заручників резиденції японського посла в столиці Перу м. Лімі, саме з повідомлень кореспондентів ЗМІ, став відомий факт знаходження серед утримуваних осіб брата президента країни, що створило реальну небезпеку для його життя, а також планом підготовки контртерористичного підрозділу спеціального підземного тунелю під захоплене будівлю [3, 67].

Російський приклад такого роду – звільнення заручників, захоплених угрупуванням А. Бараєва в Театральному центрі на Дубровці (м. Москва, 2002 рік), коли бандити мали періодичну можливість стежити за розміщенням тапереміщеннями спецпідрозділів на телеканалах «ТВ-6» та «НТВ». Озвучуючи підсумки цієї контртерористичної операції на другій Нараді керівників спеціальних служб, органів безпеки і правоохоронних органів, що проходила у 2003 році в м. Москва російські учасники визнали, що оперативному штабу тоді не вдалося досягти необхідного рівня взаєморозуміння і координації дій з представниками ЗМІ. Деякі кореспонденти відверто тенденційно висвітлювали події, пов'язані із звільненням заручників, використовували ситуацію в кон'юнктурних цілях [53, 217].

Із зазначеного вище випливає, що журналіст має усвідомлювати свою функцію пропаганди, формуючу цінності суспільства. Моральний тягар відповідальності покладений на кожного журналіста, що висвітлює теракт. Цей факт закликає до більшої уважності та обережності при висвітленні проблем, пов'язаних з терористичними актами. При цьому важливо тонке поєднання законодавчих заборон з етичними цінностями самого журналіста.

Не менш важливим питанням є висвітлення на телебаченні катастроф техногенного характеру та стихійних лих. Згідно із дослідженням Української академії преси «Моніторинг політичних новин» за участю співробітників Інституту соціології НАН України, станом на червень 2012 року найбільше уваги в українському телевізійному просторі приділяється власне цій тематиці – 16% [30, 5].

Трагедії такого характеру щодня забирають сотні людей, апідчас масштабних стихійних лих – тисячі. Через це наслідки катастроф та стихійних лих вимагають дуже ретельного підходу до їх висвітлення. Необхідно вживати всі можливі зусилля для того, щоб на телебаченні або в мережі не з'явилися матеріали, які могли б викликати неприйняття широкої аудиторії.

При висвітленні нещасних випадків, лих і заворушень, журналісти повинні проявляти зважений підхід до подачі інформації. Акцент повинен бути зроблений на швидку і точну передачу основної фактичної інформації, такої як час, місце розташування, місце від'їзду, місце призначення, маршрут, номер рейсу (в разі авіакатастрофи, наприклад). Робота за даною схемою допоможе уникнути проблем, пов’язаних з негативним впливом на маси людей.

Аварії, стихійні лиха, катастрофи, війни, «надзвичайні» та «екстремальні» ситуації всіх сортів на сьогоднішній день стали частиною нашого життя. Відомо, що переживання тих чи інших екстремальних ситуацій може призводити до справжньої психічної травми у людей, що стали їх жертвами, учасниками або свідками. Під психічною травмою розуміється переживання, що виходить за рамки нормального звичного досвіду, обумовлене подією, яка у більшості людей викликало б страх, жах, безпорадність. Особливо це стосується ситуацій, які людина сприймає як загрозу для свого життя або життя близьких йому людей. Причому треба зазначити, що часто важлива не стільки об'єктивна небезпека і тяжкість події, скільки суб'єктивне їх сприйняття та оцінка.

Результатом переживання психічної травми, крім гострих афективних реакцій на стрес безпосередньо після події, можуть бути різні психічні порушення, що зберігаються протягом тривалого часу, іноді роками і десятиліттями. Це такі порушення, як астено-невротичні і тривожно-депресивні стани, різні фобії, посттравматичні стресові розлади, психосоматичні порушення тощо [2, 201].

ЗМІ, несучи в маси інформацію про екстремальні події, можуть грати і грають важливу роль у визначенні ступеня травматичності тих чи інших подій.

У деяких випадках ЗМІ самі можуть викликати психологічну травму. В першу чергу це стосується телебачення. Телебачення «вносить» травматичні події в кожен будинок, завдяки йому мільйони людей «долучаються» до екстремальних ситуацій, при цьому часом «завдяки» телебаченню ми отримуємо можливість стати свідками (майже учасниками) тих подій, від яких були би віддалені, навіть знаходячись поряд з місцем події. Іноді яскравий показ травмуючих подій, особливо мертвих і вмираючих людей, сам по собі може викликати у глядачів травматичні переживання, подібні до переживань у справжніх очевидців події. А якщо сприйняття репортажу про якийсь страхітливому подію супроводжується усвідомленням того, що подібне могло статися і з самим глядачем або його близькими, то наслідки для психічного стану людини можуть бути досить тривалими.

Звичайно, особливо це стосується дітей та підлітків, можливо, в силу їх більш багатої уяви. Зустрічаються випадки кошмарів, порушень сну, страхів у дітей дошкільного віку після перегляду кадрів наслідків терактів або катастроф. Так, дівчинка 5 років після перегляду програм новин стала боятися залишатися одна, не відпускала від себе матір зі страху, що з тієї щось трапитися, часто плакала, прокидалася від кошмарів. Хлопчик 8 років після перегляду кадрів про дії в «гарячих точках» став дуже пригніченим і весь час чекав, що «маски» (озброєні люди в масках) прийдуть та вб'ють всіх»». При цьому такі порушення у дітей іноді зустрічаються довгий час після перегляду передач. Цікаво, що вже діти дошкільного і молодшого шкільного віку відрізняють хроніку реальних подій від художніх фільмів, те, що відбувається «насправді» або «в кіно». Згідно з численними скаргами вчителів, після показу наслідків терактів в Москві зустрічалося характерне для посттравматичних порушень у підлітковому віці зростання агресії. По суті справи, в ряді випадків після перегляду передач у деяких дітей, а, можливо, і дорослих спостерігаються симптоми посттравматичного стресового розладу[54, 193].

У дорослих частіше зустрічається пригніченість, депресія, страхи. Ймовірно, не тільки і не стільки відомості про вибухи будинків у Москві спричинили за собою буквально панічні настрої у деяких людей (особливо жінок), скільки те, як саме подавалась і інтерпретувалася інформація. Зрештою, для звичайного нормального людини (мова не йде про деяких особливих професіях) в наш час в нашій культурі видовище трупів, особливо знівечених, є явно екстремальним подією. Нерідко дорослі пацієнти відзначають пригніченість, поганий настрій, а іноді і субдепресивний стан після регулярного перегляду інформаційних передач. У декількох випадках було достатньо порекомендувати 4-5 днів не дивитися програми новин, щоб пацієнти відзначили поліпшення стану. Звичайно, тут не йдеться про якусь серйозну симптоматиці, але і таке минуще вплив на емоційний стан має змушувати задуматися [2, 207].

Ймовірно, слід торкнутися і причетності ЗМІ ще до одного явища, яке часто супроводжує надзвичайні ситуації в силу їхньої невизначеності та недостатності інформації щодо того, що відбувається, – поширення чуток. На жаль, прагнення випередити інших, видати сенсаційний матеріал або просто недостатній професіоналізм часто веде до надання неперевіреної інформації в багатьох ЗМІ. Між інформацією та достовірною інформацією – величезна різниця. Схильність покладатися на думку окремих свідків без урахування особливостей психології свідка веде до зайвої довіри з боку журналістів до здатності людей все точно сприймати та інтерпретувати в екстремальних ситуаціях. Важко сказати, у чому тут справа – в елементарному незнанні психології або в несумлінності, але ЗМІ відіграють істотну роль у поширенні чуток і, відповідно, в пригніченніобставин, обвинуваченні невинних, посиленні страхів, очікуванні неприємностей, представленні різних «жахів» тощо.

У чому ж основна причина травмуючого впливу ЗМІ. На наш погляд, причина, перш за все полягає в тому, які цілі ставлять (або не ставлять) перед собою журналісти. Найчастіше здається, що мета написання або показу того чи іншого матеріалу – просто створення яскравого, емоційно захоплюючого нарису, статті, репортажу. Просто показати найжахливіше, шокувати людей і залучити до своготелеканалу максимальну кількість глядачів. Іноді сам приголомшений журналіст намагається передати свої враження, що згідно з Етичним кодексом журналіста, не дозволяється. Але ці цілі якраз і можуть призводити до розглянутих вище наслідків.

У той же час, схоже, що журналісти набагато рідше замислюються над тим, як саме вони хотіли б вплинути на людей за допомогою свого сюжету чи передачі, причому як на широку публіку, так і на своїх героїв. Чомусь дуже рідко проглядається мета – допомогти людям пережити травму, впоратися з ситуацією, частіше ми бачимо бажання шокувати, здивувати чи налякати. Можливо, сьогодні, коли ЗМІ стали частиною життя практично всіх людей, питання про цілі кожної конкретної роботи журналіста вже не можна просто ігнорувати.

Викладене вище показує, що певне обмеження свободи поширення інформації про тероризм, катастрофи та стихійні лиха необхідно, але проводити його треба не порушуючи Декларацію прав людини та інші постулати демократичного суспільства. При цьому виникає серйозне протиріччя між обмеженням свободи інформації і принципами демократії. Рішення проблеми нетривіально, так як будь-яка держава намагається засекретити все, видаючи лише ті відомості, які вигідні конкретним чиновникам. Тому не можна передоручати їм право на такі обмеження.

З іншого боку, володіючи вибухонебезпечної інформацією, не можна видавати її в ефір, так вона може заподіяти шкоду і заручникам, і операції по їх знешкодженню, може негативно вплинути на психічне здоров’я телеглядачів. Повинна існувати система обмежень, які добровільно взяла б на себе журналістська спільнота. Самообмеження буде більш дієвим, ніж обмеження, введені законом. Але журналісти повинні осмислити самообмеження, перш ніж узяти їх на себе, вони повинні вірити в правильність цього обмеження. У цьому сенсі конвенція, підписана журналістами, хоча і не матиме статусу закону, може виявитися більш дієвою, ніж закон.

 


Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 191; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ