Безпека журналістів підчас роботи у «гарячих точках»



Процеси демократизації суспільного життя надала журналістам федеральних і регіональних ЗМІ в різних країнах можливість висвітлювати бойові дії та наслідки катаклізмів безпосередньо з місця події. Репортажі з полів битв в Сербії, Афганістані, Іраку, Чечні, із зруйнованих ураганом «Катріна» міст США і змитих цунамі курортів Індонезії обійшли газети, журнали і телеканали всього світу. Такі матеріали гостро затребувані на ринку журналістської інформації, і цей попит добре оплачується як споживачем, так і редакціями ЗМІ.

Щороку кілька десятків українських журналістів, телеопера­торів та фотокореспондентів виїжджають в «гарячі точки» або те­риторії «заморожених сутичок» висвітлювати збройні конфлікти і розказувати про повоєнне життя місцевого населення. Більшість журналістів їдуть в «гарячі точки» з власної ініціативи, і їх редакції не беруть на себе відповідальність за наслідки поїздки. Про це на прес-конференції в Києві повідомила голова Київської незалежної медіапрофспілки Михайлина Скорик. За її словами, такий висновок зроблено на підставі результатів експертного опитування, в якому взяли участь 18 українських журналістів-міжнародників, які час від часу висвітлюють події в зонах конфліктів. Вона стверджує, що більшість журналістів стикаються з погрозами з боку військових, з тому числі: з погрозами фізичного знищення (переважно, Чечня); спробами вилучити або вилученням відзнятого матеріалу (Чечня, Ірак, Придністров'я, Білорусь, Туреччина); заборонами на зйомку певних об'єктів (Грузія, Білорусь, Придністров'я, Ліван, Ірак, Туреччина) і тиском з боку спецслужб (Україна, РФ, Білорусь, Ізраїль), а також стають свідками загибелі своїх колег (Чечня, Ірак), арештів на кілька діб (Чечня, Білорусь, Кот Д'Івуар, Афганістан) [17, 30].

Можна говорити навіть про появу значної за чисельністю групи журналістів, які спеціалізуються на висвітленні бойових конфліктів, актів тероризму та інших екстремальних ситуацій, які напрацювали в цьому напрямку певні навички і сформулювали якісь принципи поведінки в небезпечних для життя зонах.

2011 рік був не такий небезпечний в порівнянні з 2012: у минулому році у всьому світі було заарештовано 1044 журналіста, загинуло близько 66 кореспондентів, а нападам піддавалися більш 2 тис. журналістів. Всі ці дані виходять тільки з очевидних джерел, які засвідчені в масах, якщо не рахувати ще тих, яких змусили приховати істину [12, 15].

Часто редакції не брали на себе відповідальність за наслідки поїздки, тому безпека репортерів залежала лише від організаторів поїздки, а також їх самих. Журналіст Андрій Цаплієнко зазначив, що репортер перед виїздом в таке відрядження має чітко усвідомити, чи потрібно йому туди їхати, оскільки українські медіа слабо зацікавлені у висвітленні таких подій. За його словами, увага приділяється конфліктам тільки в момент їх початку або в разі, якщо там працюють офіційні представники України. Крім того, вінзаявив, що ставлення України як держави до своїх журналістів«ніяке», вона повинна піклуватися про журналістів так само, як про військових. За його словами, дуже часто журналісти стикаються з великим ризиком для життя і приносять більше користі для українського політикуму, ніж військові. Журналіст переконаний, що репортери, яких офіційно направляються в зони конфліктів, повинні отримувати статус учасника бойових дій. І коли журналісти західних країн в будь-якій ситуації знають, що їх держава не залишить в скрутному становищі, аж до силового втручання, то українські фахівці мають розраховувати в першу чергу на себе [21].

На відміну від українського законодавства міжнародне право регламентує правила роботи журналіста в зонах екстремальних ситуацій і у тому числі і регіонах, де йдуть бойові дії, досить чітко. Перші такі документи з'явилися ще на початку ХIХ століття. У статті 13 Гаазького Положення про закони і звичаї війни, а також у статті 81 Женевської конвенції від 27 липня 1929 говориться про «газетних кореспондентів». Згідно женевської конвенції, «особи, наступні за збройними силами, але не входять при цьому в їх особовий склад, такі як кореспонденти, репортери газет, маркетанти і постачальники, виявилися у владі супротивника, який вважає за необхідне їх затримання, мають право на звернення з ними як з військовополоненими, за умови наявного у них законного дозволу влади збройних сил, за якими вони слідують» [25, 17].

Питання про поліпшення захисту журналістів у небезпечних відрядженнях неодноразово обговорювалося в різних міжнародних організаціях, в тому числі і на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН. 8 червня 1977 були прийняті Додатковий протокол до Женевських конвенцій. У Протокол I, який належить до міжнародних збройних конфліктів, включена стаття 79 «Заходи щодо захисту журналістів». Стаття констатує, що:

– журналіст, який перебуває в небезпечній відрядженні в районі збройного конфлікту, будучи цивільною особою, користується в повному обсязі захистом, що надається міжнародним гуманітарним правом цивільним особам;

– за військовими кореспондентами, акредитованими при збройних силах, зберігається особливе положення, яке визнається ст.4-а, п.4 III Конвенції;

– посвідчення особи, зразок якого наводиться в додатку до Протоколу, є доказом, що власник посвідчення справді є журналістом [43, 102].

У відношенні репортера, якого затримують влади країни, громадянином якої він є, застосовується внутрішнє законодавство. Щодо журналістів країни, яка не бере участь у конфлікті, в разі затримання їх однієї з конфліктуючих сторін, діють норми права мирного часу.

Слід розуміти, що саме по собі українське і міжнародне законодавство не в змозі захистити журналіста у всіх абсолютно ситуаціях і, в умовах війни, носить для воюючих сторін скоріше рекомендаційний, декларативний характер. Репортер, що знаходиться на передньому краї, діє на свій страх і ризик, так само як і той, хто виходить на бойові завдання разом з підрозділами спеціального призначення. Практика роботи кореспондентів у зонах стихійних лих і техногенних катастроф показує, що вони легко можуть стати жертвами мародерів і злочинних груп.

Знання журналістом своїх юридичних прав і обов'язків не тільки значно полегшує його перебування в складних умовах бойових дій і катастроф, але й створює сприятливий фон для виконання ним професійних завдань.

Професійний журналіст завжди потурбується про свою безпе­ку. Цей навик потрібно розвивати, так само, як навики проведення інтерв'ю або журналістського розслідування. Журналіст направляється туди, де повинен сприймати ризик як певну даність. Разом з тим, досвід, напрацьований військовими кореспондентами російських і зарубіжних ЗМІ, доводить, що при виконанні певного комплексу заходів, прояві адекватної ситуації обережності й обачності, ризик можна звести до прийнятного для небезпечної відрядження мінімуму. О. Романюк задля власної безпеки рекомендує ретельно готуватися до відрядження у «гарячі точки». По-перше необхідно зібрати якомога більше інформації про країну, в яку іде журналіст. Запорука власної безпеки – знання законів цієї країни особливо тих, що стосуються свободи слова, право на зйомку фото та відео продукту [46, 49].

Від’їжджаючи на завдання у гарячу точку журналіст має потурбуватися про медичне обстеження, страховку та документи. При виборі одягу слід керуватися декількома міркуваннями: в першу чергу – практичністю (бажано, щоб одяг був одночасно теплим та малопромокаємим, оскільки заздалегідь невідомо, в яких умовах доведеться працювати і ночувати). У складних умовах бойових дій набагато практичнішим буде рюкзак або м'яка спортивна сумка, яку можна при необхідності підкласти під голову при ночівлі. Із собою журналіст має взяти аптечку обов’язково із антисептиками та засобами знезараження води. [57, 12].

Перші кроки з невідомої і небезпечної території – це завжди непросто, тому журналіст має планувати свій приїзд так, щоб забезпечити собі безпечний маршрут. Безперечно, менш загрозливо працювати у групі, або домовитися про допомогу з виконуючими свої обов'язки в зоні бойових дій військовими або працюючими з ліквідації стихійного лиха підрозділами МНС. Логічно використовувати для приїзду та адаптації авторитет і можливості і неурядових організацій, представлених в регіоні. Користуючись такою допомогою, треба розуміти, що журналістів спробують пов'язати певними моральними зобов'язаннями по інтерпретації побаченого, дати однобічну картину того, що відбувається, чого у подачі в ефір треба уникати.

На місці подій для забезпечення нормальної роботи в екстремальних ситу­аціях, журналіст повинен виробити програму власних дій. Найобережнішим він має бути підчас прямого репортажу, розвиток дій у якому у «гарячих точках» непередбачуваний. Не варто давати власні оцінки, краще просто викла­дати факти. Так, наприклад, в жовтні 2007 року військова гру­па під назвою «Ісламська Нація Іраку» оголосила полювання та нагороду в 10 тисяч доларів за голову одного кореспондента, який дозволив собі критикувати діяльність цієї групи в своїх репортажах [43, 117].

Журналіст повинен чітко знати рамки законності власних дій в да­ному регіоні чи на території держави, де він працює. Якщо місцева влада примусить його конфіскувати плівку, потрібно тримати при собі одну зі старих і непотрібних. Таким способом вправно користувалися американські журналісти під час війни в Іраку [57, 60].

Після виконання завдання доцент кафедри періодичної преси факультету журналістики УрГУ В. Аміров рекомендує складати звіт для того, щоб уникнути припущених помилок в майбутньому. Якщо немає ніякої можливості забезпечити підготовлений матеріал у межах даної країни, можна зберігати дану інформацію і за її ме­жами, наприклад, у мережі Інтернет [3, 41].

Для кореспондентів, що працюють у «гарячих точках», існує декілька факторів ризику. До них, безумовно, слід віднести вільну або мимовільну участь журналіста в політичній боротьбі або в інформаційній війні, адже якщо його дії стануть відомі іншій стороні, то репортера в будь-якому випадку чекають неприємності. Деякі журналісти справедливо стверджують, що їх діяльність схожа на роботу розвідника. Певна схожість існує, бо і той, і інший добувають інформацію, обидва найчастіше потрапляють в екстремальні ситуації, і обидва ризикують життям. І це треба теж мати на увазі і ставитися до цього як до неминучості, як до об'єктивного фактору ризику.

В більшості випадків журналіст, будучи акредитований при певній організації, або той, що виїхав в ту чи іншу точку для вільного пошуку, не володіє дипломатичним імунітетом. А це означає, що будь-який репортер може потрапити під дію місцевих законів, і не буде висланий, а буде арештований – це теж є об'єктивним фактором ризику.

 І, нарешті, останнє – непередбачуваність розвитку подій. Адже відомо, якщо в ряді випадків ми можемо передбачити загальну тенденцію того, що станеться в країні, чим закінчиться розвиток тієї чи іншої ситуації, то коли журналіста викрадають, коли у відношенні до нього роблять провокацію – цього ніхто ніколи не знає, це кожен повинен відчувати і сам себе оберігати.

Взяття в заручники журналістів в Україні не є розповсюдже­ним. Такі випадки траплялись скоріше в 90-ті роки та на початку 2000-х, і були більш пов'язані зі з'ясуванням стосунків між бізнес-структурами. В заручники українських кореспондентів можуть взяти у так званих «гарячих точках» – Іраку, Афганістані, Чечні тощо [37, 83]. Журналіста можуть викрасти з міркувань політичної вигоди (щоб привернути увагу широкої громадськості), економічної виго­ди, через помсту, помилково, або для того, щоб використати його як гарантію безпеки.

Часто, захоплення в заручники планується заздалегідь і є систе­мним. Журналіст повинен оцінити по­тенційний ризики власного захоплення і якщо він у групі ризику, обов’язково потрібно продумати, наскільки легко для викрадача було б взяти його у за­ручники. Зловмисникам потрібен час, щоб дізнатись певну інформацію про нього, визначити ті події або ситуацій, коли він найуразливіший.

У випадку коли журналістаузяли в заручники, головне – не втратити самовладання. Щоб пережити трива­лий період стресу, слід навчитись позитивно сприймати дійсність і не виявляти свої емоції настільки довго, наскільки це можливо.

Держави, що не беруть участь у конфліктах, також як і всі задіяні сторони, повинні вжити ефективних заходів, щоб гарантувати, що вони самі, збройні сили, комбатанти, секретні і розвідувальні служби та інші посадові особи, які беруть участь у боротьбі з тероризмом, будуть розуміти і поважати права журналістів як цивільних осіб відповідно до Женевської Конвенції та Додатковими Протоколами до неї, також як їх право на свободу вираження поглядів.

Держави повинні приділяти достатні ресурси й увагу запобіганню нападів на журналістів, розслідуванню таких нападів, коли вони відбуваються, і негайному притягненню винних до судової відповідальності. Це знизить об’єктивні ризики для безпеки життєдіяльності працюючих у «гарячих точках». Ті держави, що не беруть участь у конфліктах, також як усі конфліктуючі сторони, ніколи не повинні дозволяти особам, які перебувають у них на службі, або комбатантам зображувати з себе кореспондентів або намагатися використовувати журналістівяк своїх агентів [3, 66].

Медійні, журналістські, видавничі і телерадіомовні асоціації, академічні установи та інші структури громадянського суспільства обов’язково мають вжити заходів, щоб посилити безпеку репортерів, які висвітлюють конфлікти і тероризм, у тому числі шляхом навчання, вдосконалення інструкцій з безпеки і забезпечення відповідним обладнанням. Така тенденція простежується лише в декількох європейських державах. Україна до них, на жаль, не відноситься.

Індустрія ЗМІ і міжнародне співтовариство повинні розглянути питання про заснування фонду з метою надання допомоги малозабезпеченим медіа-організаціям і вільним журналістам в отриманні доступу до навчання з питань безпеки і до обладнання, що дозволить врятувати чимало життів.

Спілка журналістів Росії випустила заяву, в якій закликав закордонних колег виробити загальні стандарти для висвітлення теми тероризму. Для цього фахівці запропонували, зокрема, провести в Росії глобальний форум, присвячений ролі ЗМІ у протидії світовій терористичній загрозі. Російські журналісти сподіваються, що завдяки виробленню єдиних стандартів працівники засобів масової інформації по всьому світу зможуть перестати звинувачувати один одного в подвійних стандартах. Автори заяви переконані, що загальні для всіх журналістів правила необхідні, і при цьому вони можуть «конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах» [47, 29].

Події на інформаційних полях глобальної терористичної війни – від конфузу британської ВВС з «двома жертвами» вибухів в Лондоні до скандального інтерв'ю Басаєва на американському телеканалі АВС, що викликали неадекватну, в дусі «холодної» війни, реакцію української влади – змушують повернутися до ідеї вироблення міжнародним медійним співтовариством єдиних професійно-етичних стандартів. Спілка журналістів України вже зробила перші кроки в цьому напрямку, в 2001 році прийнявши «Кодекс українського журналіста НСЖУ». У Російській Федерації у 2003 році Індустріальний комітет ЗМІ розробив «Антитерористичні конвенції. Правила поведінки ЗМІ у випадках терористичного акту і контртерористичної операції». У свою чергу, міжнародна конференція ЮНЕСКО «Тероризм і засоби масової інформації» (Маніла, 2002) закликала медійні асоціації до обговорення «етичних проблем, що стосуються висвітлення тероризму в ЗМІ», а Рекомендація ПАРЕ 1706 (2005) – до розробки кодексу «поведінки для журналістів, фотографів і редакторів, які займаються питаннями терористичних актів і загроз » [47, 60].


 

Висновки до розділу 1

 

Світова спільнота журналістів, редакторів, видавців і мовників зацікавлена в тому, щоб мати єдині і досить деталізовані стосовно до різних ситуацій орієнтири професійної поведінки, які можуть далі конкретизуватися в регіональних, національних або корпоративних етичних кодексах. Принципово важливо, щоб ці орієнтири були вироблені самим співтовариством, за участю психологів, соціологів, етнологів, теологів та інших експертів, а не нав'язані ззовні. Вони повинні дотримуватися всіма ЗМІ та поважатися всіма владами.

Вироблення єдиних стандартів у висвітленні теми тероризму повинна покласти край взаємним обвинуваченням у застосуванні «подвійних стандартів». Одночасно вона сприятиме пошуку універсального визначення тероризму і, в кінцевому підсумку, прийняттю державами – членами ООН всеосяжної антитерористичної конвенції, на чому свого часу наполягав Кофі Аннан. У зв'язку з цим СЖР звертається до ЮНЕСКО, ОБСЄ, Раді Європи, Міжнародної Федерації Журналістів, Міжнародного інституту преси та іншим міжурядовим і неурядовим організаціям, що мають компетенцію у сфері масової інформації, із закликом найближчим часом провести глобальний форум, присвячений ролі ЗМІ в протидію світовій терористичній загрозі. Національна спілка журналістів України сподівається, що до їх ініціативи приєднаються всі медійні організації та асоціації країни.

Рекомендації для журналістів по кожній із груп ризику детально розроблені як у спеціальній літературі (наприклад, Х.-П. Гассер. Захист журналіста в небезпечних відрядженнях; Моду А. Міжнародне гуманітарне право та діяльність журналістів. Журналісти в «гарячих точках»), так і в рекомендаціях журналістських спільнот. При всій «елементарності» рекомендацій вони досить дієві і допомогли врятувати життя і здоров'я вже не одному представнику друкарської та телевізійної братії. Потрібно розуміти, що абсолютної безпеки у відрядженні в «гарячі точки» гарантувати не може ніхто. Ніхто також не може дати універсальних, «загальноситуаційних» порад щодо поведінки журналіста і в відрядженнях в зону, наприклад, стихійних лих. Однакових випадків не буває в принципі, і тим не менш, прислухатися до досвіду колег, які пізнали небезпеки на собі, варто.

 

 


Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 482; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ