Проблеми реалізації принципів правотворення. Правоутворення та його співвідношення з правотворчістю.
Постановка проблеми. Формування права - це складне багатоаспектне соціальне явище, визначене наперед взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
Право - це система офіційно визнаних і захищених державою, справедливих за змістом норм, основа яких складається в процесі багаторазового справедливого повторення суспільних відносин [1, с. 17]. При цьому враховується, що право існує нібито на двох рівнях. Перший рівень, який становить основу права, складають правовідносини і норми, що виникають безпосередньо на основі фактичних відносин, що склалися в суспільстві як юридичний вираз цих відносин і завдяки своїй повторюваності набули ознак нормативності. На другому рівні держава сама формулює правові норми, на базі яких виникають фактичні правові відносини, в яких реалізуються норми права. За цієї причини є актуальним надати загальної компаративно- правової характеристики існуючим визначенням поняття правотворення, правотворчості та законотворчості, проаналізувавши критичні аргументи щодо різних теоретико-методологічних підходів у визначенні цих понять, і, спираючись на це, виявити проблеми у їх співвідношенні.
Згідно з метою поставлено такі завдання:
проаналізувати поняття правотворчості, правотворення та законотворчості;
визначити її місце в державному управлінні та в законотворчому процесі України.
|
|
|
Стан дослідження. В юридичній літературі немає єдності поглядів у питанні про те, що варто розуміти під правотворчістю. Цю проблему у своїх дослідженнях порушували С.С. Алексєєв, A.B. Міцкевич, Г.І. Муромцев, З.О. Погорєлова, B.C. Селиванов, Г.Ф. Шерше- невич, B.C. Нерсесянц та ін.
Виклад основного матеріалу. Процеси становлення системи державної влади незалежної України, які розпочалися на початку 1990-х рр., є надзвичайно складними та багатоаспектними.
Серед теоретичних та практичних проблем трансформації сучасного українського суспільства є можливість практичного вирішення питань правової суперечності між державою, з однієї сторони, суспільством і окремо взятим індивідом - з іншої.
Вирішення цієї проблеми пролягає також через площину ефективного підвищення якості самого права як гаранта правової держави, а однією зі сфер вирішення є право- творчість і, зокрема, її культурний аспект [2, с. 98].
У теорії права вирізняють два великих соціальних процеси: 1) походження або виникнення права; 2) розвиток права, коли воно вже сформувалося як цілісна нормативно- регулятивна система.
У першому випадку йдеться головним чином про початок, що самоорганізується у появі права - правоутворенні (формуванні права), у другому - про організаційний початок у розвитку, вдосконаленні вже існуючого права, про активну, свідому діяльність держави у правовій сфері суспільства. Цей історичний процес визначається теорією права як пра- вотворчість [3, с. 88].
|
|
|
Правоутворення - це відносно тривалий процес формування юридичних норм, шо починається з визначення державою певні« суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, загального уявлення про юридичний припис, який необхідно формально закріпити. Цей процес закінчується прийняттям нормативно - правових актів, які визначають процедури і встановлюють санкції за порушення визнаних державою правил поведінки. Саме останній етап правоутворення, пов’язаний з діяльністю державних та інших органів, наділених нормотворчими повноваженнями, в юридичній літературі традиційно називається правотворчістю, що не повною мірою відповідає його змісту.
Вітчизняна юридична література характеризується наявністю різних дискусійних підходів до розуміння феномена правоутворення, що визначається як:
„процес, через який здійснюється трансформація соціальних чинників у юридичні норми”.
|
|
|
специфічна технологія, змістом якої є сукупність суспільних відносин, націлених на вирішення певних завдань (забезпечення правотворчості, вивчення суспільних відносин, прийняття рішення про розробку проекту нормативно-правового акта, його розгляд, затвердження тощо);
форма взаємодії об’єктивних і суб’єктивних чинників суспільного розвитку, зумовлених загальнокласовими (загальнонародними) інтересами, в процесі якої відбувається формування правосвідомості й волі панівного класу через правотворче волевиявлення уповноважених державою суб’єктів і подальша об’єктивація правотворчого волевиявлення у вигляді нормативно- правового акту ;
легітимна діяльність індивідів та їхніх об’єднань, у результаті якої під виливом певних об’єктивних потреб стихійно формуються правові відносини (природою яких є правосвідомість), що в подальшому санкціонуються державою;
гносеологічний акт усвідомлення соціальної дійсності з метою її коригування через прийняття юридичних норм.
Сучасні юридичні джерела змінюють підхід до розуміння правоутворення й однозначно характеризують його як явище, що має соціальний, гносеологічний характер і є поняттям, ширшим, ніж такі як нормотворчість, правотворчість та законотворчість. Слушно стверджує
|
|
|
О.Ф. Скакун, що правотворення є формою виникнення і буття права, а саме правоутворення існує „...до правотворчості, поряд із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості у вигляді реалізації права”.
Поняття правотворчості можна розглядати у контексті історичної типології; його форм і способів; соціальної зумовленості, і, нарешті, як результат процесу зведення в закон правлячої волі. У загальному й цілому підходи до проблеми можна позначити як вузький і широкий. Перший обмежений рамками вітчизняної правової системи [10, с. 294]. При цьому можливий розгляд як історії питання, так і дослідження його з позиції сьогодення. Другий підхід припускає вихід за національні межі, погляд на проблему з філолофсько-історичних і компаративістських позицій. Природно, що неоднаковий кут зору припускає й різні висновки.
Усвідомлення правотворчості як завершальної стадії формування права пе-редбачає, що сформовані у процесі правотворчості суспільні закономірності крізь призму правотворчості одержують найвищий ступінь своєї реалізації у суспільстві. А. А. Соколова, підкреслюючи соціальні аспекти правотворчості, формулює це поняття в такий спосіб: «Формування права (правоутворення) - ие складний відносно тривалий процес соціального становлення, юридичного оформлення і наступної соціалізації правових норм у конкретних життєвих умовах».
Правотворчість - це складова більш широкого процесу - правотворення. Пра- вот- ворення об’єднує в собі всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі й правотворчість. Процес правотворення має будуватися з урахуванням базових соціальних цінностей з формуванням позитивних ціннісних установок, зорієнтованих на загальнолюдське, абсолютне і вічне.
Враховуючи державний характер правотворчої діяльності, варто розрізняти правотворчість у власному розумінні слова і більш широке та багатоаспектне поняття - правотворення (формування права). Правотворення не можливе без на наукового аналізу, ґрунтовних оцінок дійсності та розвиненої концепції щодо майбутнього правового регулювання. Правотворення і правотворчість це дві категорії, що доповнюють одна одну. Правотворення - процес формування державної волі в законі, правотворчість - діяльність компетентних органів і організацій, яка, головним чином, спрямована на створення і прийняття нормативно-правових актів. Правотворчість - це основний вирішальний етап формування права, його логічне завершення.
Правотворчість - одна із найскладніших категорій теорії права. Уже давно в межах правознавства були спроби обрати як вихідну категорію для теорії права категоріюрію свободи (мається на увазі ступінь свободи правотворчості у межах Уьної необхідності й обсягу свободи особи, спільності людей у виборі гів поведінки у межах юридичних можливостей)» [3, с. 89].
Сутність законотворчості в демократичному суспільстві полягає у тому, що вираження загальної волі громадян, які мають право брати участь «особисто через своїх представників» у створенні законів (ст. 6 Декларації прав людини мадяннна 1789 р.). Усі інші акти правотворчості є вираженням волі або окремих посадових осіб, або державних органів, у тому числі й судових, органів місцевого самоврядування (акти Президента, Уряду, міністерств, відомств, адміністрацій і глав муніципальних утворень, судів - при винесенні рішень, що мають нормативне значення т.п.), або представників окремих держав, або державних утворень (наприклад, при укладенні нормативних договорів), а також адміністрацій підприємств, установ, організацій при створенні корпоративних нормативних актів. Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні - Верховної Ради) у передбачених законом випадках, законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка забезпечується прийняттям законів [9, с. 89]. Слід усвідомити, що законотворчість - це процес, який формується безпосередньо і практикою, і вимогами життя, спираючись на величезний обсяг знань, накопичений всім цивілізованим людством «саме наукові засади розвитку законодавства, як підкреслює О. Л. Копиленко, дадуть змогу подолати труднощі, суперечності, уникнути законодавчих помилок, більш впевнено й результативно просуватися в сучасне поле цивілізованого й результативного правового життя» [11, с. 515].
Однак значимість правотворчості також не повинна применшуватися, оскільки практичної правотворчої діяльності правотворення не змогло б відобразитися у нормах права, за допомогою яких регулюються найважливіші суспільні відносини, забезпечуються державою і є обов’язковою мірою поведінки людей. Держава відіграє ключову роль, оскільки, як зазначається в сучасній науковій літературі, роль держави у правотворенні виражається, «по-перше, у наданні юридичної форми повторюваних типових суспільних відносин, змістом яких є взаємні права та обов’язки сторін; по-друге, в юридичному закріпленні позитивних тенденцій, що набувають характер позитивних суспільних відносин; по-третє, у кореляції існуючого правового порядку з урахуванням потреб юридичної практики». Тільки у цій стадії правотворення набуває цілеспрямовану завершеність, що забезпечується державою і є обов’язковою мірою поведінки людей.
У теорії держави і права під соціальною сутністю правотворчості розуміється процес зведення державної волі в закон, її оформлення в різних нормативно-правових актах, процес надання правилам, що зазначаються в них - державним велінням загальнообов’язкового характеру.
Висновки. Правотворчість - це організаційно-оформлена частина правотворення, за допомогою якої держава створює обов’язкові правила поведінки, за допомогою яких забезпечується керівництво суспільством. У цьому контексті варто нагадати загальновідоме: щоб стати реальністю й успішно виконувати свої функції в суспільстві, бути важливим державним важелем впливу на суспільство, право має набути зовнішнього вираження. При цьому затвердження форм зовнішнього вираження відбувається під впливом держави. Форми зовнішнього вираження права - юридичні джерела права створюються у зв’язку із правотворчістю і є результатами правотворчості. Основним джерелом права в Україні є нормативний правовий акт. У зв’язку з цим весь масив правотворчої діяльності, насамперед, пов’язаний зі створенням нормативних правових актів.
Прийняття законів є кінцевим результатом законотворчості. Проведений автором аналіз проблем співвідношення правотворчості і законотворчості свідчить про те, що «правотворчість» — більш широке поняття ніж, наприклад, законотворчість або законодавчий процес. Вона охоплює процес створення всіх форм права, законів, підзаконних актів, правових звичаїв і судових прецедентів. Правотворчість здійснюється на основі загальновизнаних принципів, які визначають сутність цієї діяльності, її характерні риси та основний напрям.
Серед недосконалостей чинного законодавства слід назвати такі, як безсистемність, внутрішня суперечливість, правова неврегульованість багатьох суспільних відносин, недостатня обґрунтованість деяких законодавчих актів, їх декларативність тощо. Зокрема, «непослідовність у виробленні концептуальних підходів до законотворчості, відсутність концептуальної чіткості та послідовності в законотворчості аж ніяк не сприяє її юридично-технічній досконалості [12, с. 5]. Тому нині для України є досить актуальним вироблення концептуальних підходів до законотворчості, розробка ґрунтовних теоретичних засад для створення ефективної правової політики.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 253; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!