Проблеми належності, допустимості, доцільності та істинності методу юридичного дослідження.
Однією з центральних та найважливіших проблем методології є проблема належності, допустимості, істинності і доцільності методу. Саме через призму цих якісних критеріїв оцінки кожного конкретного методу відбувається відбір (допуск) методів (прийомів, способів тощо) для дослідницького процесу, тобто відбувається формування методології дослідження.
Погляди на належні сть одного й того ж методу (групи методів) та можливість введення його в методологію дослідження того чи іншого об'єкта (предмета) з точки зору належності можуть бути діаметрально протилежними. При цьому це багато в чому буде залежати від принципів і світоглядних установок суб'єкта, що здійснює пізнання. Очевидно, що розходження стосовно належності прийому, способу, методу і т.д., можуть стати однією з причин методологічних відмінностей між окремими авторами і цілими науковими школами.
Належність методу досить тісно пов'язана з його істинністю, тобто достовірністю інформації, що отримується за його (методу) допомогою. При цьому слід враховувати, що метою наукової, а точніше будь-якої пізнавальної діяльності, є отримання істинного знання (істинної інформації) про об'єкт (предмет, явище тощо) дослідження. Як пише А. Демидов, "слово "істина" багатозначне. Найчастіше в філософії та в природознавстві під істиною розуміли таке уявлення або судження про об'єкт, яке відповідало самому об'єкту, і було обумовлене саме об'єктом, а не суб'єктом, було об'єктивним, а не суб'єктивним.
|
|
|
В юридичній практиці ми часто стикаємось з проблемою допустимості конкретного методу з точки зору його відповідності (невідповідності) приписам, що містяться у законодавстві.
Наприклад,на сьогодні застосування катувань заборонено законом, тоді як в Росії за часі в Петра І існували приписи про їх застосування в певних випадках.
Справді, проблема допустимості методу вирішується в першу чергу, виходячи з тих методологічних принципів аксіологічного характеру, якими керується суб'єкт пізнання.
Те, що було нормальним і допустимим декілька століть тому, нині може набути характеру жодною мірою недопустимого і такого, що суперечить усім канонам людства.
Проблема допустимості, з якою стикається дослідник, зумовлена науковими і загально-світоглядними принципами, установками та стереотипами конкретного суб'єкта пізнання, включаючи співвідношення його індивідуальних установок з тими, що панують в суспільстві, притаманні окремому етносу, соціальній групі;
Проблема доцільності застосування методу, з одного боку, призводить до проблеми істинності, а з другого, і це основне, знову ж до проблеми допустимості.
|
|
|
Під час вирішення питання про доцільність застосування конкретного методу (прийому, способу і т. д.) фактично вирішується питання про те, якого ступеня достовірності (істинності) нам необхідне знання в даному випадку, та який обсяг ресурсів, у тому числі розумових, у процесі застосування того чи іншого методу є сенс витратити для отримання необхідної кількості істинного (певного ступеня істинності) знання. Основними визначальними факторами, які зумовлюють вирішення питань, пов'язаних з доцільністю методу (прийому, способу тощо), є інтуїція та досвід конкретного суб'єкта пізнання.
Юридичний позитивізм як один із напрямів розуміння права.
Юридичний позитивізм (англ. Legal positivism) — напрям філософії права, яке бачить у праві сукупність норм чи правил поведінки, встановлених і забезпечених примусом від влади.
Теорія юридичного позитивізму - одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX - початку XX ст. Представниками цієї школи є: А. Меркель, Д. Остін, К. Бергб, Г. Шершеневич та ін.
Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії "сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що "Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний ... Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права - юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй"23.
|
|
|
Для представників цього напряму "поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.
Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: "лише те, що функціонує як право, є правом".
Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?
|
|
|
На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб "соціального компромісу".
Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.
Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.
Теорія юридичного позитивізму збереглась в юридичній науці, хоча і з деякими елементами модернізації перетворилася в теорії неюридичного позитивізму. Останній суттєво відрізнявся від свого прототипу. Якщо юридичний позитивізм брав право таким, як воно є, то неюридичний позитивізм бере право таким, яким воно йому представляється. Об'єктивні риси права чи зовсім зникають чи розчиняються в менш суттєвих ознаках тільки тому, що даній особі вони здадуться суттєвими. Неопозитивісти не розглядають право як щось однозначне.
Суб'єктивне право є похідним від нормативного наказу держави, яке надає права та покладає відповідні обов'язки.
Деякі юридичні позитивісти (зокрема, Г. Шершеневич) вважали навіть, що ті чи інші суспільні відносини існують завдяки відповідному закону. У той же час "держава не тільки ? творцем і джерелом права, але і "передує праву історично та логічно".
До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:
• ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо - що написано;
• перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;
• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;
• односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;
• ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;
• перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо.
До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:
• чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави у правовому бутті;
• визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);
• визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;
• розмежовується ідеологія та право;
• визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо. Як бачимо, цей напрям можна розглядати, як моністичне та вузьке розуміння права у межах наведеної на початку цього параграфу класифікації.
31. „ Чиста теорія права” Г. Кельзена.
«Чиста» теорія права Ганса Кельзена — одна із теорій вузького розуміння права.
Вчення Г. Кельзена склалося під сильним впливом неокантіанства, від якого він перейняв протиставлення категорій «сущого» і «належного». Згідно з Кельзеном, право цінне тільки як наказ, як норма. У такому смислі право характеризувалося ним як форма належного. «Адже право складає цінність якраз тому, що воно є нормою». Ця «норма» в нього — чиста належність — наказ, але не норма рівності, свободи, справедливості. «Кельзенівська» норма — це чиста й порожня форма належного, здатна надавати імперативно-наказного статусу і характеру будь-якому довільному позитивному змісту.
Предметом вивчення теорії права, за Кельзеном, є законодавчі норми, правопорядок, відносини між різними правопорядками. Мета теорії — забезпечити юриста (правознавця і практика) розумінням і описом позитивного права.
Спираючись на філософію І. Канта, Г. Кельзен стверджував, що право відноситься не до світу сущого, а до існуючого світу. Це мало витоки із роздумів І. Канта, відповідно до яких є чітка межа між об'єктивним світом і суб'єктивними категоріями думок, у яких він бачить лише пусті і зовнішні форми, а не відображення реального світу.
В такому випадку право може вивчатись лише як щось само по собі існуюче у дійсності. Саме тому, називаючи свою теорію «чистою», Г. Кельзен хотів підкреслити, що юридична наука займається лише аналізом позитивного права, а не психологічним чи економічним поясненням його походження та суті; вона не повинна займатися моральною чи політичною оцінкою права. Він вимагав повного відокремлення права від «філософії справедливості», і від соціологічного аналізу, і від оцінки права.
І в ньому погляди Г. Кельзена збігаються з юридичним позитивізмом.
Теорія права, на думку Г. Кельзена, повинна відокремлюватися від філософії, соціології, аксіології тощо права.
Г. Кельзен стверджував, що право — це сукупність правил, які є загальнообов'язковими і існують незалежно від світу реальних факторів, не підкорюється принципу причинності і черпає силу і дієвість з самого себе. Право говорить не про те, що є, а про те, що повинно бути. Право — це «соціальна техніка», порядок, який через специфіку техніки приписує кожному члену суспільства його обов'язки і тим самим положення про нього, передбачаючи акт примусу — санкцію, яка направлена проти члена суспільства, який не виконає обов'язку.
Відповідно, юридична наука, на думку Г. Кельзена, — формалістична наука. Так як вона байдужа до змісту права. Він порівнює юридичні норми з геометричними фігурами, які можна розглядати незалежно від матеріалу, з якого вони зроблені.
Відповідно до «чистої теорії права», основою дійсності норми є завжди сама норма, а не факт. Пошук основи дійсності норми, з точки зору цієї теорії, веде не до реальності, а до іншої норми із якої виходить перша норма. Правовий порядок, по Кельзену, — це ієрархія різних рівнів норм.
Єдність цих норм встановлюється тим, що одна норма, нижча, визначена іншою — вищою, створення якої передбачено ще найвищою нормою. Найвищою нормою не є Конституція, так як остання — це лише найвища ступінь національного права. В основі права, у тому числі конституційних норм, лежить найвища норма — «основна норма».
За допомогою основної норми право досягає єдності не звертаючись до «мета правових джерел» — держави, суспільства, політичної влади і так далі. Саме вона дозволяє утворювати багатоступінчатий ієрархічний порядок, у якому нижчі норми витікають із вищих.
Отримуємо таку конструкцію: основна норма породжує конституційні норми, ті, в свою чергу — норми законів, далі — «загальні норми» (укази, розпорядження і так далі), а закінчується ця піраміда (нижчий щабель) — індивідуальними нормами, створеними судом і органами управління, стосовно до конкретних правових ситуацій.
З огляду на це можна стверджувати, що для Кельзена право дорівнює законодавству. Тобто фактично «чиста теорія права» Г. Кельзена є проявом моністичного або вузького розуміння права.
Цей підхід дає змогу сформулювати юридичне розуміння держави, як нормативного, примусового порядку людських відносин панування та підкорення, тобто розуміння держави, як певного централізованого правопорядку. Держава — це персоніфікація правопорядку.
До слабких сторін вчення Г. Кельзена та його прихильників можна віднести те, що в межах «чистої» теорії права:
· ігнорується змістовна сторона права, у тому числі моральний аспект юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю;
· втрачаються з виду соціально-політичні фактори формування права;
· право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;
· у рамках логіки, яку пропонує Г. Кельзен, вважає В. Лазарев, виникає ситуація, коли держава в силу різних причин та обставин може використовувати та нав'язувати суспільству застарілі норми, чи, гірше того, видає акти, що йдуть в розріз з соціальними, політичними, культурними та іншими потребами;
· здійснюється змішування понять «держава» та «право»;
· фактично зникає межа між правотворчістю та правозастосуванням, тощо.
До сильних сторін можна віднести:
· більше, ніж будь-який інший підхід до права підкреслює визначальні властивості права — його загальнообов'язковість, нормативність та формальність. Це забезпечує суб'єкта права стабільною чітко вираженою основою для визначення лінії своєї поведінки у відносинах;
· чітко зрозумілим є механізм захисту та реалізації права, що дає підстави говорити про забезпечений характер права;
· право в даному випадку слугує засобом протидії режиму свавілля та беззаконня зі сторони окремих представників держави;
· суб'єкти права з формальної сторони одержують рівний статус тощо.
Неважко побачити, що цей напрям у юридичній науці слід розглядати, як вузький у межах наведеної вище класифікації.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!