Природно-правовий підхід до праворозуміння.

Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний).

Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право "народжується" в суспільстві і "живе" в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

Приро́дно-правова́ конце́пція праворозумі́ння - теорія, в основі якої покладено ідею, що всі норми права мають ґрунтуватися на певних об’єктивних (природних, надпозитивних) засадах, що не залежать від волі людини й суспільства, установлень держави.

Прихильники цієї школи вважають, що посилання на мораль (насамперед на її складову - справедливість), яка є традиційним втіленням цих об'єктивних засад, становить важливий елемент усякого пояснення, що таке право. Відповідно, головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позиції моралі. У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Вислів "несправедливий закон не є законом", який приписують Фомі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права взагалі.

Представники

Обґрунтування вчення про природне право можна знайти в роботах Аристотеля, Цицерона, Павла, Ульпіана, Сократа, Платона, Святого Августина, Фоми Аквінського, Г. Гроція, Гоббса, Томазія, Вольфа, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта, Ж-Ж. Руссо, П. Гольбаха, Бентама та ін.

До позитивних рис чи досягнень природно-правової концепції слід віднести

1. право завжди повинно бути справедливим;

2. відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке положення, вимога чи припис, що є вираженням свавілля;

3. право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;

4. право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;

5. держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства (позитивного права) природному праву тощо.

Критика природно-правової концепції

1. незрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й позаісторичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати й визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим);

2. природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

3. право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно правової доктрини).

4. універсальний характер загальнолюдських цінностей не підтверджується політико-правовою реальністю (наприклад, як співвідносяться право на війну й права людини (?!), проблема з визнанням фундаментальних природних прав окремими досить цивілізованими народами и націями і т.д. Ствердження позаісторичного характеру природних прав не підтверджується історією розвитку людства;

5. не зрозуміло як вирішити колізії, які виникають у контексті реалізації суб'єктами своїх природних прав. Чи не приведе конкуренція природних прав різних суб'єктів до "війни всіх проти всіх", про що говорив іще один теоретик природного права Т. Гоббс;

6. неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;

7. право, як юридичний інститут, підміняється поняттям "справедливість" й/або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже, і уявлення про право повинні мінятися, але одна із базових тез природно-правової теорії - позаісторичність;

8. вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньо суперечлива. Причому ця суперечливість не діалектичного, а формально-логічного характеру;

9. протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам і т.д.

33.Соціологічний підхід до праворозуміння.

Соціологічний напрям у теорії права виник унаслідок кризи юридичного позитивізму і через розквіт загальної соціології у XX ст.

Видатні представники цього напряму — австрійський юрист Є. Ерліх, французькі учені Ж. Карбоньє, Ф. Жені, американські юристи О.В. Холмс, Р. Паунд, К. Ллевелін. На відміну від юридичного позитивізму соціологічний напрям не є таким монолітним — «скільки шкіл, стільки й учень», — але вихідний пункт міркувань у всіх один: відмова від ототожнення права і закону. Закон ще не є діючим правом. У законі неминучі прогалини, дотого ж закон — не єдине джерело права. Прихильники соціологічного право-розуміння закликали шукати право у житті, у суспільних відносинах, у правосвідомості, у відчутті справедливості, в емоціях, у психології суспільства. Особливе значення правознавці цього напряму надавали діяльності суддів, їхньому вільному переконанню, «вільному знаходженню права».

Так, згідно зі вченням Ерліха, право існує та розвивається перш за все як організаційні норми союзів, з яких складається суспільство (сім'ї, виробничі об'єднання, корпорації, товариства, господарські союзи тощо). Організаційні норми складаються у суспільстві самі собою, випливають із торгівлі, звичаїв, статутних положень різних організацій; ці норми утворюють право першого порядку. Воно має позадержавний характер. Правова наука, під якою Ерліх розумів соціологію права, повинна своєчасно розпізнавати паростки нового права серед уже віджилих або відживаючих правових норм.

Для охорони права першого порядку і регулювання спірних відносин встановлюються «норми рішень», які створюютьправо другого порядку; ці норми є результатом діяльності держави та юристів. До права другого порядку належать кримінальне, процесуальне, поліцейське право. Вони не регулюють життя, а повинні лише підтримувати організаційні норми. Результатом взаємодії суспільного права, права юристів і державного права є «живе право», яке не встановлене у правових положеннях, але панує в житті.

Соціологічний напрям у дослідженні права до цього дня є популярним у континентальній Європі, але найбільших успіхів він набув у США. О.Холмс і Р.Паунд як філософську основу своїх концепцій обрали прагматизм: будь-яка теоріяоцінюється з погляду практичної користі. З погляду прагматизму право не має жодного самостійного значення поза зв'язком із практикою. Холмс дав таке визначення права: право є не що інше, як прогноз того, яким чином діятиме суд на практиці. Тому юристи повинні від «права у книгах» перейти до вивчення «права у житті».

Згідно з поглядами Паунда, право є одним зі способів контролю за поведінкою людей разом з релігією, мораллю,: звичаями, домашнім вихованням тощо. У сучасну епоху, коли держава бере на себе тягар вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає найважливішим засобом здійснення соціального контролю. Вся решта видів соціального контролю сьогодні діє під наглядом і відповідно до вимог права.

Мета права, згідно з концепцією Паунда, полягає в залагоджуванні соціальних конфліктів і досягненні цивілізованих відносин між людьми. Діяльність зі встановлення раціонального порядку в суспільстві представлялася йому «соціальною інженерією».Слід зазначити велику практичну значущість соціологічного підходу до теорії права. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчаються інститут сім'ї, нормотворча діяльність, причини злочинності і криміногенні чинники в поведінці. Як свідчить досвід Франції, законопроектні експерименти разом із проведенням соціологічних досліджень виявляються вельми корисними для відбору варіантів законодавчих рішень.

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як «нормальна» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справжня свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них.

Свобода суб'єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є «царством реалізованої свободи», тієї її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні. Наявна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдністю протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об'єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Історична школа права.

Історична школа права. Густав Гуго, Фрідріх Савіньї, Георг Пухта

З критикою раціоналізму теорії природного права з питань про те, як право виникає і яка його історія, наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. виступили ряд німецьких юристів. Вони створили історичну школу права, що стала дуже впливовим центром у вивченні права з властивої освіті віри у всесилля закону. Представники історичної школи доводили, що немає природного права. Є лише позитивне право. Воно має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, що не може і не повинне довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, довільно прийнятий, змінюваний, що скасовується державою, а звичай, що виражає дух народу.

Засновником історичної школи права й основоположником напрямку в юриспруденції в Німеччині кінця XVIII - початку XIX ст. був професор права Геттінгенського університету Густав Гуго (1764-1844). Він написав книгу "Підручник природного права, як філософії позитивного права, особливо - приватного права". Цю роботу називають ще і так "Підручник природного права, чи філософія позитивного права". У підручнику Гуго заперечує основні положення теорії природного права. Концепцію суспільного договору він відкидає з ряду причин.

Перша причина - суспільних договорів ніколи не було. Усі держави й установи виникали і змінювалися іншими шляхами. Друга причина - суспільний договір практично неможливий. Мільйони незнайомих людей не можуть дійти згоди і домовитися про вічне підпорядкування установам, про які вони судити ще не можуть, а також про покору ще невідомим людям. Третя причина - концепція суспільного договору шкідлива. Ніяка влада не буде міцною, якщо обов'язок покори залежить від дослідження її історичного походження з договору.

Влада і право виникали по-різному. Будь-який їх різновид не відповідає цілком розуму. Вони визнаються не безумовно, а тільки тимчасово правомірними. Однак те, що визнане чи визнавалося безліччю людей, не може бути зовсім нерозумне. Право виникає з потреби вирішення спорів. Юридичний порядок - такий порядок, при якому суперечки вирішуються третьою особою. Це вирішення спорів надане владі. Ознака права - примус, але право - не тільки встановлення держави. Незалежно від законодавчої влади з давніх часів існує і розвивається звичаєве право.

Гуго стверджував, що діюче в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству начебто ззовні: даються зверху людьми, наділеними на те спеціальними повноваженнями. Право і приватне і публічне виникає спонтанно. Своїм походженням воно зобов'язане аж ніяк не розсуду законодавця. Гуго порівнює право з мовою. Подібно до того, як мова не встановлюється договором, не вводиться за вказівкою і не дана від Бога, так і право створюється не тільки і не стільки завдяки законодавству, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом у силу їхньої адекватності обставинам життя. Акти законодавчої влади доповнюють позитивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право походить від права звичаєвого, а останнє виростає з надр "національного духу" і глибин "народної свідомості".

У своїх політико-правових вченнях Гуго доводив, що безліч законів і договорів ніколи не виконуються. Він наводив приклад. У місті Геттінген, у якому Гуго жив і працював, влада перейменувала вулиці. Однак жителі за звичкою називали їх по-старому. Історично усталений звичай і є справжнім джерелом права. У конкретно-історичних умовах ця концепція була апологією феодального звичаєвого права, що збереглося в Німеччині. Гуго виправдовував рабство. Вважав положення раба кращим, ніж положення бідняка. Обґрунтовував право держави обмежувати свободу думок і взагалі будь-яку свободу в ім'я суспільного блага.

Фрідріх Карл Савіньї ( 1779-1861) також був визначним представником історичної школи права. Працював він професором Берлінського університету. У 1814 р. юрист Тібо опублікував брошуру із закликом скликати з'їзд юристів, теоретиків, практиків для розробки загального для всієї Німеччини цивільного укладення. У відповідь Савіньї пише свою брошуру "Про покликання наше до законодавства і правознавства" (1814р.).

Він прагнув довести юристу Тібо помилковість припущення, що право створюється законодавцем.

На думку Савіньї, право не залежить від випадку чи сваволі. Право всіх народів складалося історично так само, як і мова народу, його вдачі і політичний устрій. Будучи продуктом народного духу, право живе в загальній свідомості народу у формі не стільки абстрактних понять, скільки живого сприйняття юридичних інститутів.

Спочатку право існує в загальній свідомості як "природне право", знаходячи формальне вираження в символічних діях, що супроводжують встановлення чи припинення юридичних відносин. Розвиваючись разом із народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, що виокремилися в стани. Наукова обробка права юристами - обов'язкова і необхідна передумова законодавчої діяльності.

Але в Німеччині, робив висновок Савіньї, час для законодавчих робіт не прийшов. У юриспруденції панує хаос суперечливих думок, а не органічна наука, здатна виробити струнке укладення. Що в таких умовах зміг би створити пропонований Тібо всенімецький з'їзд юристів?

Свої політико-правові погляди Савіньї виклав і в книзі "Право володіння", у шеститомному творі "Система сучасного римського права". У цих роботах Савіньї зазначав, що з рухом національного духу стихійно відбувається еволюція права. Динаміка права схожа на розвиток організму зі свого зародку. Вся історія права - повільне і плавне розкриття тієї субстанції, що як зерно, споконвічно зріє в фунті народного духу. На першому етапі свого розвитку право виступає у формі звичаїв. На другому стає предметом обробки з боку стану вчених-правознавців, не втрачаючи, однак, при цьому зв'язку зі своїм коренем - загальним переконанням народу.

Позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що зустрічається в житті. У кращому випадку вони здатні допомогти упорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, що формуються історично під впливом непояснюваних перетворень, що відбуваються у народному "дусі", стверджував Фрідріх Карл Савіньї.

Георг Фрідріх Пухта (1798-1864) був учнем Савіньї і підтримував його погляди. Він написав роботи "Звичаєве право", "Курс інституцій", у яких торкався проблеми природного саморозвитку права. Вважав, що право виростає з народного духу, як рослина з зерна. Воно випливає з народного духу так само, як мова і звичаї. Усвідомлення права виникає ще в родинах, але лише з освітою народу вона виступає на перший план, тому що люди пов'язані взаємним визнанням прав, у силу чого в народі панує юридична свідомість. Для охорони права від порушень народ утворив державу.

Первісною формою права Пухта називав звичай, що випливає з народної свідомості. Потім для вираження звичаїв у твердій формі створюється законодавство зі спільної волі народу. Слідом виникає юриспруденція, право юристів, що розкриває юридичні положення, які знаходяться у глибині народного духу, але не виражені конкретно звичаєм і законом. І законодавець і юристи не створюють норми права, а лише сприяють різнобічному розкриттю народного духу.

Право і держава, писав Пухта, виникають врешті-решт, з божественної свободи через народну свободу, як вираження народного духу. Народ він визначає як природне об'єднання людей, пов'язаних загальним походженням, мовою, місцеперебуванням.

Пухта вважав і доводив, що штучно конструювати й у будь-який час пропонувати людям ту чи іншу надуману правову систему зовсім недоцільно. Створена окремо від самої історії життя народного духу, не напоєна ним, вона не може бути прищеплена суспільству.

Сучасні теоретики політико-правових вчень вважають, що історична школа права, її вчення, теорії мають історизм - статичний. По-перше, школа трактує незмінність раз і назавжди даного самобутнього народного духу. По-друге, школа розуміє розвиток не як ланцюг якісних перетворень, що відбуваються в процесі історичної еволюції, а як просте, хронологічно послідовне, механічне розгортання споконвічного змісту таємничого "духу" народу.

Юристи історичної школи права вбачали в державі юридичний інститут конкретного змісту: 1. Опора порядку. 2. Служіння цьому порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). Законодавець повинен намагатися максимально точно виражати "загальне переконання нації" (Г. Пухта).

Представники історичної школи права захищали: кріпосництво; монархію; феодальне право; виступали проти кодификації законодавства; відкидали теорію договірного походження держави (на заміну практично пропозицій не було); не визнавали права народу на революцію; відхиляли ідею поділу влади.

Історична школа права лише прагнула насаджувати в юриспруденції Німеччини ідею "народного духу". Практично школа була консервативною. Однак вона створила свої правові вчення у сфері права, політології, соціології і в цілому збагатили юридичну науку наприкінці XVIII - початку XIX ст. діалектикою.

Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 391; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!