Система норм Основного Закону України, що закріплюють статус державних органів, становить конституційний інститут — засади організації державної влади України.

Народ, як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, прямо чи опосередковано наділяє своєю владою всі державні інституції. Безпосереднє здійснення народом своєї установчої влади щодо державних органів втілюється, насамперед, у проведенні періодичних вільних виборів на основі демократичних принципів загального, рівного, прямого виборчого права і таємного голосування.

Відповідно до Конституції України, народ безпосередньо обирає лише Верховну Раду України та Президента України, які, у свою чергу, спільно чи окремо формують усі інші державні органи. Відповідно Верховна Рада України та Президент України є органами первинного представництва, а вся система органів виконавчої та судової влади, як і інші, передбачені Основним Законом України державні інституції, — це органи вторинного представництва.

Ознаки:

Суттєвою ознакою органів державної влади є й те, що лише їх наділено державно-владними повноваженнями, які забезпечують належне виконання ними функцій та завдань української держави.

Органи державної влади здійснюють свої функції від імені держави, в чітко визначених Конституцією й законами межах і у виключно закріплених за ними формах діяльності.

Окрім того, лише державні органи мають законодавчо визначену організаційну структуру. За державними органами закріплено право видавати нормативно-правові акти загальнообов'язкового характеру (закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо).

Реалізація державними органами своїх державно-владних повноважень забезпечується як відповідними матеріальними та фінансовими ресурсами, так і монополією на застосування державного примусу. Саме вищезазначене й відрізняє органи державної влади від будь-яких інших державних та недержавних інституцій.

Кожен державний орган має й інші характерні ознаки.

По-перше, це організаційна структура. Колегіальний орган державної влади є організованим колективом людей, що об'єднані як спільною метою, так і родом своєї діяльності. Правовий статус цих осіб визначається Законом України «Про державну службу» та іншими нормативно-правовими актами. Одноособовий державний орган представлений однією особою (наприклад, Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини).

Структура державного органу зумовлюється його функціями, компетенцією та обсягом повноважень, і може бути простою (місцевий суд) або досить складною (Верховна Рада України).

По-друге, в Україні можуть утворюватися лише такі органи державної влади і лише в такому порядку, як це передбачено Конституцією України та відповідними законами. Порушення порядку утворення державного органу є підставою для визнання його незаконним і нелегітимним.

По-третє, порядок і форми діяльності органу державної влади, так само як і назви та види правових актів, які він має право приймати чи видавати, також визначаються виключно Конституцією і законами України. Це зумовлено конституційними положенням, закріпленим ч. 2 ст. 19 Основного Закону України, відповідно до якого органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

По-четверте, усі органи державної влади у своїй сукупності становлять єдину та внутрішньо впорядковану систему, що забезпечує єдність державної влади в цілому.

Органи державної влади, залежно від обраного критерію класифікації, можна поділити на певні групи.

За функціональним призначенням органи державної влади поділяються на: єдиний орган законодавчої влади — Верховну Раду України;

органи виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади;

органи судової влади (Конституційний Суд Укра­їни, суди загальної юрисдикції).

За способом утворення державні органи можна поділити на:

ті, які обираються безпосередньо народом (Верховна Рада України, Президент України), — їх називають органами первинного представництва;

ті, які формуються спільно чи окремо органами первинного представництва (Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди) — вони мають назву органів вторинного представництва.

За територією поширення державно-владних повноважень органи державної влади поділяються на:

Загальнодержавні

місцеві.

Загальнодержавними органами державної влади України є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України.

До місцевих органів державної влади належать місцеві державні адміністрації, місцеві органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

За характером компетенції виокремлюють:

органи загальної;

органи спеціальної компетенції.

Слід зазначити, що за цим критерієм можна класифікувати лише органи державної виконавчої влади.

Державні органи загальної компетенції здійснюють державно-владні функції і правове регулювання в усіх сферах суспільного життя. Прикладом такого органу є Кабінет Міністрів України.

Органи державної влади спеціальної компетенції здійснюють управління державними справами в певній, чітко визначеній сфері суспільних відносин. До таких органів належать: Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство охорони здоров'я, Служба безпеки України, Пенсійний фонд України тощо.

У демократичній, правовій державі, якою на конституційному рівні проголошено Україну, організація й діяльність органів державної влади базується на загальновизнаних демократичних принципах, до яких, зокрема, належать: народовладдя, державний суверенітет, поділ державної влади, унітаризм, законність, гуманізм.

Принцип народовладдя закріплено ст. 5 Конституції України, відповідно до якої носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Цей принцип означає, що влада народу є первинною щодо влади, якою наділено державні органи. Саме народ безпосередньо або через обрані ним органи визначає, якою має бути організація держави, як має бути організована в ній державна влада, якою компетенцією мають бути наділені органи державної влади тощо. Тобто влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, а органи державної влади здійснюють свою владу від імені народу і в інтересах народу, як єдиного джерела влади.

Особливо важливе значення має конституційне положення, відповідно до якого право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою чи її органами (ч. 2 ст. 5 Конституції України). Конституційний Суд України у своєму рішенні від 5 жовтня 2005 року (справа про здійснення влади народом) встановив, що цю норму Основного Закону слід розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнено в будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

Таким чином, влада народу первинна щодо всіх гілок державної влади України, які у своїй діяльності не можуть виходити за конституційні та законодавчі межі, що встановлені народом. Народу належить право здійснювати контроль за будь-якою з гілок державної влади, конституційний перелік повноважень яких є вичерпним. Легітимність державної влади законодавчо закріплено в Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влади та верховенства права законодавчими, виконавчими й судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою досягнення гідних умов її життя.

Принцип державного суверенітету закріплено статтями 1 та 2 Конституції України, відповідно до яких Україна є суверенною і незалежною державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію. Найбільш точно сутність державного суверенітету визначено в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 року, відповідно до якої державний суверенітет — це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Верховенство державної влади означає, що вона не обмежена ніякою іншою владою, окрім народної, що в Україні не існує жодної іншої влади, яка могла б конкурувати з державною. Лише державна влада може приймати закони — нормативно-правові акти, які мають вищу юридичну силу. Незалежність державної влади означає, що лише державні органи мають право приймати нормативно-правові акти й забезпечувати конституційний правопорядок на території України. Ніякі політичні та інші соціальні сили не можуть втручатися у виключне право кожного державного органу діяти в межах своєї компетенції. Самостійність державної влади означає, що вона в прийнятті державно- владних рішень незалежна від будь-якої іншої влади, від будь-якої політичної організації як всередині держави, так і за її межами. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Принцип поділу державної влади закріплено ст. 6 Конституції України, відповідно до якої державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Суть цього принципу полягає в тому, що єдина державна влада і організаційно і інституційно поділяється на три відносно самостійні гілки — законодавчу, виконавчу і судову.

З метою реалізації головної функції єдиної державної влади — законодавчого регулювання суспільних відносин народ обирає парламент — Верховну Раду України. Її призначення — приймати закони, які б відображали волю народу і таким чином представ­ляли його інтереси.

Виконавча влада, яка в Україні уособлюється урядом — Кабінетом Міністрів України та системою органів виконавчої влади, має бути підзаконною. Ця гілка державної влади формуєть­ся, передусім, для реалізації законів.

Судова влада в Україні представлена Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Її головне функціональне призначення — вирішувати правові спори.

Окремо слід зазначити, що досить дискусійним і неоднозначним є конституційне закріплення місця й ролі в державному механізмі України інституту Президента України. З одного боку, ст. 6 Конститу­ції України закріпила виключний перелік органів державної влади, серед яких Президент не згадується. З другого боку, аналіз його кон­ституційного статусу беззаперечно свідчить, що Президент України — це державний орган з достатньо широкими державно-владними повно­важеннями, з допомогою яких він має можливість впливати на діяль­ність усіх гілок державної влади.

Неоднозначність конституційно-правового статусу Президента України зумовлена ст. 102 Конституції України, відповідно до якої Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Тобто Президент України не належить до жодної з гілок державної влади, а його державно-владні повноваження покликані забезпечувати його функції гаранта додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина.

Принцип поділу єдиної державної влади на три гілки, по-перше, забезпечує спеціалізацію органів державної влади у відповідних сфе­рах суспільного життя — прийняття законів, їх виконання і вирішення правових спорів, а отже — високу ефективність державного механізму в цілому, а по-друге, є запорукою неможливості узурпації всієї повно­ти державної влади однією з її гілок, оскільки органи законодавчої, виконавчої та судової влади стримують і урівноважують один одного в процесі виконання своїх функцій і завдань. З цією метою Основний Закон України закріпив систему струмувань та противаг, завдяки якій має забезпечуватися реальний баланс у взаємовідносинах гілок єдиної державної влади.

Конституцією України передбачено такі елементи механізму стримувань та противаг: право законодавчої ініціативи (ст. 93); прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 87); право на депутатський запит (ст. 86); право вето на закони (ч. 2 ст. 94); право Президента достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ч. 2 ст. 90); право Конституційного Суду України вирішувати питання про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 150); незалежність і недоторканність суддів (ст. 126) тощо.

Принцип поділу державної влади передбачає не лише розподіл функцій та повноважень різних державних органів, але й їх взаємодію і співпрацю на основі загальних політико-правових принципів та цілей гуманного суспільства задля найбільш ефективного функціонування єдиного державного механізму.

Принцип унітаризму закріплено ч. 2 ст. 2 Конституції України. Сутність цього конституційного принципу полягає в тому, що в Україні, як в унітарній державі, існує єдина система державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю її територію, на всі адміністративно-територіальні одиниці, незалежно від їх назви та правового статусу.

Незважаючи на наявність в Україні такої специфічної адміністративно-територіальної одиниці, як Автономна Республіка Крим, вона залишається унітарною державою, а органи її публічної влади не є органами державної влади. В Автономній Республіці Крим діє така ж система органів державної виконавчої влади, як і в інших адміністративно-територіальних одиницях України, яка є невід'ємною складовою частиною вертикалі виконавчої влади нашої держави. Суди, які діють на її території, входять до системи судів загальної юрисдикції України.

Таким чином, принцип унітаризму має суттєвий вплив на побудову всього державного механізму України, на зміст та форми взаємовідносин усіх державних органів.

Принцип гуманізму означає, що вся державно-владна діяльність має бути спрямована на забезпечення прав та свобод людини і громадянина, на досягнення найбільшого соціального ефекту. Нормативно цей принцип закріплено ст. 1 Конституції України, відповідно до якої Україна є соціальною державою, та ст. З Основного Закону, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Зазначені конституційні положення свідчать про те, що сутність принципу гуманізму полягає в спрямуванні діяльності всіх органів дер­жавної влади на забезпечення соціального добробуту та благополуччя насамперед кожної людини, а як наслідок — і всього суспільства в цілому. Принцип гуманізму фактично радикально змінив пріоритети в системі взаємовідносин «людина — суспільство — держава». На перше місце в цій системі сьогодні поставлено саме людину, її права та свободи. Державі ж відведено другорядне, похідне місце, і діяльність усіх її органів влади та посадових осіб має будуватися з урахуванням пріоритету прав та свобод людини і громадянина. Безумовно, такі кардинальні зміни не можуть відбутися воднораз, і сучасна правозастосовна практи­ка свідчить, що людина та її права ще не стали змістом і метою державно- владної діяльності. Але закріплення цього принципу на рівні Основно­го Закону гарантує новий магістральний шляху розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави, де права людини будуть в центрі уваги всіх державних інституцій.

Принцип законності, закріплений ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України, означає, що всі органи державної влади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України. Іншими словами, принцип законності означає, що всі державно-владні інституції у своїй практичній діяльності зобов'язані повністю дотримуватися вимог Конституції і законів України.

У правовій державі, якою себе проголосила Україна, загально визнаними типами правового регулювання є загально-дозвільний принцип — «дозволено все, що не заборонено законом» (цей принцип стосується людини та різноманітних об'єднань громадян),

та спеціально- дозвільний — «заборонено все, що не дозволено законом» (відповідно до якого діє держава та її органи).

Тобто, на відміну від людини, яка може діяти на власний розсуд, не порушуючи при цьому встановлених законом заборон, державні органи і посадові особи не мають такої свободи у виборі моделі своєї поведінки. Вони зобов'язані діяти лише таким чином, як це прямо передбачено нормами права і лише в межах закріпленої за ними компетенції. Вчинення ж державним органом дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, в не передбаченій законом формі, або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними і незаконними.

Втілення принципу законності в практику організації і функціонування державного механізму України забезпечується цілою низкою інших конституційних положень, до яких, зокрема, належать: найвища юридична сила Конституції; пряма дія її норм; вища юридична сила законів, що мають юридичне верховенство стосовно всіх підзаконних нормативно-правових актів; відповідальність держави та її органів перед людиною за результати своєї діяльності; чітке визначення ком­петенції і повноважень органів державної влади; здійснення право­суддя виключно судами і заборона делегування або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами; підстави для визнання законів та інших правових актів неконституційними тощо.

Окрім вищезазначених основоположних принципів організації та функціонування державного механізму України, Конституція України містить і низку інших принципових положень, які мають безпосередній або опосередкований вплив на організацію та діяльність органів державної влади: рівне право доступу до державної служби (ч. 2 ст. 38); позапартійність органів виконавчої і судової влади (ч. З ст. 37); відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ч. З ст. 35); право не виконувати явно злочинні накази та розпорядження (ч. 1 ст. 60); гласність діяльності Верховної Ради України та гласність судо­вого процесу (ч. 1 ст. 84, п. 7 ч. З ст. 129); ієрархічність організації й діяльності органів виконавчої влади (статті 113, 118).

Закріплене ст. 38 Основного Закону України право громадян України на рівний доступ до державної служби повністю відповідає міжнародно-правовим стандартам в галузі прав людини, закріпленим Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Цей принцип означає, що кожен громадянин України на загальних умовах рівності має право на зайняття будь-якої посади в органах державної влади відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки.

Принцип позапартійності органів виконавчої і судової влади передбачає заборону на створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої і судової влади та заборону для професійних суддів належати до політичних партій. Цей принцип є складовою частиною основоположного конституційного принципу — державного суверенітету України, зокрема таких ознак державної влади, як її верховенство та незалежність.

Органи державної влади і їх посадові особи у своїй діяльності зобов'язані керуватися лише державними інтересами, закріпленими відповідними законодавчими актами. Вони не пов'язані жод­ними рішеннями політичних партій та інших громадських формувань.

Відокремленість церкви і релігійних організацій від держави є ознакою світського характеру Української держави та однією з визначальних ознак правової держави. В Україні гарантується релігійна багатоманітність, і жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Органи державної влади у своїй діяльності не можуть надавати жодних переваг тій або іншій релігійній течії чи конфесії.

Право не виконувати явно злочинні накази та розпорядження стосується всіх суб'єктів правовідносин, тобто і людини, і державних службовців. Незважаючи на чітку ієрархічність в організації органів державної влади й на обов'язковість актів та рішень вищестоящих органів та посадових осіб для нижчестоящих, вони не зобов'язані виконувати явно злочинні накази та розпорядження. При цьому слід зазначити, що явно злочинними є такі накази й розпорядження, злочинний характер яких ні в кого не викликає сумнівів, тобто є очевидним для кожної людини, незалежно від рівня її освіти і професійної підготовки. А під наказами та розпорядженнями в цьому аспекті слід розуміти будь-які рішення й акти всіх державних інституцій.

Принцип гласності поширюється на діяльність практично всіх державних органів. Разом з тим, Конституція України закріпила цей принцип лише щодо діяльності Верховної Ради України та щодо судового процесу. Принцип гласності означає, що органи державної влади працюють гласно й відкрито, їх діяльність широко висвітлюється засобами масової інформації, кожен громадянин має право ознайомитися з рішеннями й актами державних органів, а рішення, що становлять державну таємницю, можуть прийматися лише в чітко визначених законодавством випадках і лише з метою забезпечення безпеки держави, громадського порядку й дотриман­ня прав та свобод людини і громадянина.

Принцип ієрархічності в організації й діяльності органів державної виконавчої влади означає, що вся система державної виконавчої влади передбачає підпорядкованість нижчестоящих органів вищестоящим.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, на другому щаблі стоять міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Державну виконавчу владу на рівні областей здійснюють обласні, а на рівні районів — районні державні адміністрації. Місцеві державні адміністрації підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Досить суттєвий вплив на функціонування всього державного механізму України мають і законодавчо закріплені принципи, до яких слід віднести такі: обов'язковість для державних службовців рішень та актів, прийнятих вищестоящими державними органами в межах їх компетенції й відповідно до законодавчо встановлених повноважень; гласність у реалізації державної служби; поєднання єдиноначальності й колегіальності; відповідальність державних службовців за прийняті рішення та інші.

Усі органи державної влади України у своїй сукупності становлять єдину, цілісну і внутрішньо узгоджену систему, чим забезпечується ефективне функціонування державного механізму в цілому.

П ід системою розуміють не просто сукупність структурних елементів, а внутрішньо узгоджену, впорядковану і взаємодіючу їх сукупність.

Системність в організації державної влади зумовлена як конституційними принципами, покладеними в її основу, так і функціями й завданнями державно-владної діяльності.

Поділ державної влади на три гілки, наприклад, одночасно передбачає й тісну співпрацю та взаємодію всіх державних інституцій, які діють не розрізнено, а спільно, скоординовано і взаємоузшджено. А ефективне виконання функцій державно- владної діяльності, основними з яких є законодавче врегулювання суспільних відносин, забезпечення виконання прийнятих законів та розв'язання правових спорів, забезпечується узгодженою діяльністю органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Визначальне місце в системі органів державної влади України посідає парламент — Верховна Рада України, яка, відповідно до Конституції України, є єдиним органом законодавчої влади. За своєю внутрішньою структурою Верховна Рада України являє собою однопалатний парламент. За способом реалізації своїх функцій та повноважень український парламент є постійно діючим органом державної влади — народні депутати України працюють на постійній основі.

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 466; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!