Основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід вважати:

1) предмет правового регулювання Конституції України;

2) способи і засоби впливу Конституції України на суспільні відносини;

3) умови впливу Конституції України на суспільні відносини тощо.

Передусім функції Конституції України розрізняють за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правового акта на суспільні відносини. Основними предметами правового регулювання Конституції України є основні сфери суспільного та державного ладу: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або духовна), інформаційна, екологічна, а також зовнішньополітична. Відповідно, слід розрізняти такі предметні, або ж об'єктні, функці ї Основного Закону, як політична функція, економічна функція, соціальна функція, ідеологічна функція, інформаційна функція, екологічна функція та зовнішньополітична функція.

Предметні функції Конституції України можна класифікувати і за основними інститутами конституційного права, що об'єктивізовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-правового регулювання, що властиві певним групам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції:

1) конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу;

2) прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

3) форм безпосередньої демократії;

4) правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб;

5) конституційного статусу Автономної Республіки Крим;

6) адміністративно-територіального устрою України;

7) правового захисту Конституції тощо.

З а способами та засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права функції Конституції України поділяють на:

1) регулятивну;

2) установчу;

3) охоронну;

4) контрольну;

5) інтегративну (системоутворюючу) (полягає в тому, що цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства);

6) правотворчу;

7) правозастосовчу, інформаційну та ін.

За часом функції Конституції України поділяються на :

1) постійні (питома вага функцій Конституції України, як і більшості інших конституцій, має постійний характер, оскільки дія положень Основного Закону має безстроковий характер);

2) тимчасові (визначені Перехідними положеннями (розділ XV Конституції України).

В науці конституційного права України існують й інші підходи до класифікації функцій Конституції України. Так, на думку О.В. Скрипнюка, функції сучасної Конституції України можна також класифікувати на:

1) юридичні;

2) соціальні.

Саме ці види функцій дають уявлення про призначення Конституції України в механізмі правового регулювання та соціальну цінність у суспільстві та державі.

До юридичних функцій Конституції України відносять:

регулятивну, установчу та правоохоронну функції.

Така послідовність указаних функцій обумовлюється рівнем їх поширення у системі функцій Конституції України.

В системі юридичних функцій Конституції регулятивна функція відіграє одну з центральних ролей, оскільки вона не лише безпосередньо реалізує завдання врегулювання суспільних відносин, а й опосередковано служить засобом забезпечення установчої та правоохоронної функцій Конституції.

Дослідження регулятивної функції Конституції та її забезпечення в Україні охоплює не лише висвітлення її співвідношення з іншими функціями Конституції, а й аналіз шляхів її реалізації, якими є:

1) фіксація правових норм, які визначають статус основних суб'єктів правовідносин;

2) визначення структури, функцій і компетенції органів державної влади та їх посадових осіб;

3) визначення конкретних правових зв'язків між суб'єктами конституційних правовідносин;

4) встановлення норм, які регулюють конституційну відповідальність;

5) встановлення загального типу правового регулювання щодо конкретних правовідносин.

Важливою складовою ефективного правого забезпечення реалізації регулятивної функції Конституції є гарантування відповідного статусу Конституції як Основного Закону.

Аналіз змісту установчої функції Конституції дозволяє виділити в ній два основні компоненти:

1) встановлення нормативних основ формування найважливіших правових інститутів, які зумовлюють тип держави, її правову систему та спосіб взаємодії держави з суспільством;

2) тлумачення установчої функції, яке її розглядає й з позицій постійного впливу на дію встановлених нею інститутів завдяки визначенню загальних принципів і стратегії розвитку правової системи.

До соціальних функцій Основного Закону відносять напрями і види впливу Конституції України на основні сфери суспільного та державного життя в Україні. Відповідно до цього критерію слід виділяти насамперед економічні, політичні та соціально-правові функції Конституції України. На відміну від юридичних функцій, соціальні функції розглядаються як такі, що пов'язані з реалізацією конкретних завдань у сфері формування та розвитку суспільства. Це не означає, що між цими двома групами функцій Конституції виникає або може виникати будь-яке протистояння. Якраз навпаки, всі без винятку соціальні функції завжди реалізуються завдяки встановленню певної сукупності конституційних норм і принципів, які врегульовують найважливіші сфери суспільних відносин.

6. Правова охорона Конституції України.

Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є обов'язковість її спеціального правового захисту як одного з найважливіших об'єктів конституційного права. Закономірно, що Конституція, яка стоїть на захисті суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови її правової захищеності, гарантованості.

Для вітчизняної конституційної теорії та практики спеціальні органи захисту Конституції були не відомі до 90-х років XX ст. Правова охорона українських радянських конституцій покладалася на вищі органи державної влади й управління, які здійснювали дві основні функції - контроль за дотриманням радянських конституцій і забезпечення відповідності конституцій радянських союзних республік Конституції СРСР.

Зародження інститутів правового захисту Конституції в колишньому СРСР прийнято пов'язувати з прийняттям 1 грудня 1988 р. Закону СРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) СРСР», який передбачав створення Комітету конституційного нагляду СРСР. Наглядові та контрольні повноваження цього спеціалізованого органу правового захисту радянської конституції закріплювалося в Законі СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР». Розпад колишнього СРСР не дав можливості еволюціонувати Комітету конституційного нагляду СРСР в повноцінний самостійний постійно діючий орган конституційної юстиції.

В Україні за радянської доби Комітет конституційного нагляду УРСР, передбачений статтею ст. 112 Конституції УРСР 1978 p., після внесення до неї змін 21 жовтня 1989 р. узагалі не був сформований. Натомість після внесення змін до ст. 112 Конституції УРСР в 1990 р. передбачалося формування більш прогресивного органу правового захисту конституції - Конституційного Суду УРСР, склад якого мав обиратися Верховною Радою УРСР. Проте й ця новація не здобула реального втілення в життя.

Лише після здобуття Україною незалежності в 1991 р. вдалося розпочати формування спеціалізованого органу правового захисту Конституції України - Конституційного Суду України. З липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Конституційний Суд України», який визначив порядок формування та основні функції цього органу конституційної юстиції незалежної України.

Утім діяльність Конституційного Суду України в період 1992- 1996 pp. була малоефективною, через те що Верховна Рада обмежилася лише призначенням першого голови Конституційного Суду України Л.П. Юзькова. Спроби обрати Верховною Радою України заступника голови Конституційного Суду та суддів Конституційного Суду виявилися безуспішними. У зазначений період основні функції щодо правового захисту Конституції здійснювалися Президентом і Верховною Радою України.

Після прийняття нині чинної Конституції України від 28 червня 1996 p., що чітко визначила систему правового захисту Основного Закону, було прийнято Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p., який і поклав початок реальної діяльності цього єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Відлік правового захисту Конституції України, у його вузькому розумінні, слід вести з 1996 p., коли було сформовано реально діючий Конституційний Суд України.

Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та широкому значеннях.

Під охороною Конституції України, у вузькому значенні, слід розуміти цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p., Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Але легітимна діяльність Конституційного Суду України, будучи одним із найважливіших елементів системи правового захисту Конституції, не вичерпує всіх можливостей цієї системи.

Правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно й організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України.

Правова охорона Конституції України, у широкому значенні, тотожна гарантіям Конституції України, під якими слід розуміти систему загальних і спеціальних (юридичних) умов і засобів, що забезпечують режим конституційної законності в усіх сферах суспільного і державного ладу нашої держави.

Система гарантій Конституції України представлена насамперед загальними та спеціальними (юридичними) гарантіями Конституції України.

Загальні гарантії Конституції України визначаються за основними сферами конституційного ладу і, відповідно, поділяються на політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) гарантії належного дотримання та виконання Конституції України. Належний розвиток усіх сфер суспільного та державного ладу є загальною умовою діяльності Конституції. Навіть найдосконаліша конституція виявиться «паперовою» за умови, коли суспільство та держава не в змозі реалізувати її положення через недостатній розвиток хоча б однієї з названих сфер суспільного та державного життя.

Спеціальні ( юридичні ) гарантії Конституції України умовно виділяються в нормативно-правові та організаційно-правові.

Нормативно-правові гарантії Конституції - це сукупність матеріальних і процесуальних конституційних та інших норм права, що визначають порядок прийняття, внесення змін до Конституції України та порядок дії норм Основного Закону в часі, просторі та за колом суб'єктів. Ці норми об'єктивізуються в системі чинного конституційного законодавства України, а в широкому розумінні - у всій системі чинного національного законодавства України. При цьому слід зазначати, що основні принципи та положення нормативно-правових гарантій Конституції Україні закріплено в її тексті.

Організаційно-правові гарантії Конституції України є сукупністю суб'єктів конституційного права, на які покладається обов'язок реалізувати Основний Закон. Первинним елементом системи організаційно-правових гарантій Конституції України, безперечно, є Український народ. Відповідно до ст. 5 Конституції Український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Він здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституція України, як закріплено в преамбулі Конституції, «від імені всього Українського народу» і є вираженням суверенної волі народу, тож цілком закономірно, що народ України і є основним захисником Конституції.

Важливим елементом системи організаційно-правового захисту Конституції є громадяни України як активний елемент народу України. В юридичній науці правова охорона Конституції громадянами розглядається у двох формах:

1) пасивній, що зводиться до виконання громадянами своїх юридичних обов'язків, що мають пасивний характер, оскільки пропонують лише утримання від тих чи інших дій, спрямованих проти Конституції;

2) активній, зміст якої полягає у здійсненні громадянами свідомих цілеспрямованих дій щодо захисту Конституції, які виходять за межі пасивного виконання їх конституційних обов'язків.

Важливим суб'єктом організаційно-правового захисту Конституції України виступає держава, яка здійснює організаційно-правовий захист Конституції України через систему органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Конституційний Суд України як спеціалізований орган Конституції України є основною складовою цієї системи.

Важлива роль у системі організаційно-правових гарантій Конституції України відводиться й суб'єктам місцевого самоврядування та суб'єктам Автономної Республіки Крим, які становлять питому кількість від загальної кількості учасників конституційно-правових відносин.

Існують й інші види гарантій Конституції України. Зокрема, поряд з названими національними спеціальними (юридичними) гарантіями Конституції України можна також виділити спеціальні міжнародні нормативні гарантії Конституції України.

Нормативно-правові акти:

1. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 31. – Ст. 429.

2. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 38. – Ст. 502.

3. Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 46. - Ст. 617.

4. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141 / http://www.zakon2.rada.gov.ua.

5. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 2. - Ст. 44.

6. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) // Офіційний вісник України. - 2010. - № 72/1. - Ст. 2597.

Спеціальна література:

1. Погорілко В., Федоренко В. Поняття та юридичні властивості Конституції України // Право України. – 2006. – № 11. – С. 7-10.

2. Конституція незалежної України / За ред. В.Ф. Погорілка, Ю.С.Шемшученка, В.О.Євдокимова. – К., 2000. – 357 с.

3. Стецюк П. Основи теорії конституції та конституціоналізму. – Львів: «Астролябія», 2003. – 232 с.

4. Історія української Конституції / Упорядн. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К.: Право, 1997. – 215 с.

5. Корнєєв А. Створення Конституції України (етапи становлення) // Вісник Конституційного Суду України. – 2005. – № 3. – С. 53-62.

6. Святоцький О., Чушенко В. Питання теорії і практики конституціоналізму в Україні // Право України. – 1998. – № 2. – С. 24-27.

7. Стецюк П. Про дефініцію «конституціоналізм» // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів. – 2004. – № 39. – С. 171-180.

8. Георгіца А.З. Поняття та сутність конституції в сучасній конституційній доктрині // Науковий Вісник Чернівецького державного університету. Випуск 100. Правознавство. – Чернівці, 2000. – С. 52-60.

9. Тихонова Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України. – 1992.– № 1. – С. 3-10.

10. Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія. - X.: Факт, 2000. – 608 c.

11. Шаповал В.М. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. – 1998. – № 4. – С. 25-29.

12. Шаповал В. Основний закон держави // Віче. – 1996. – № 3. – С. 27-35.

13. Коментар до Конституції України. – 2-ге вид. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. – 418 с.

14. Проблеми сучасної конституціоналістики: навч. посіб./ М.П. Орзіх, М.В. Афанасьєва, В.Р. Барський та ін.; за ред. М.П.Орзіха. – К: Юрінком Інтер, 2011. – 272 с.

15. Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. - К., 2005.

16. Федоренко В.Л. Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 року: 300 років досвіду українського конституціоналізму // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2010. - № 3. - С. 9-10.

17. Конституційна конфліктологія (конституційні механізми подолання політичних криз): Посібник / Г. М. Волянська, М. В. Оніщук, М. В. Савчин та ін.; За ред. М. В. Савчина, В. Л. Федоренка. - К.: Ін-т громадян, суспільства, 2008. - С. 50-65.

18. Барабаш Ю.Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: Монографія. - X.: Право, 2008. - 220 с.

19. Козюбра М.І. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: співвідношення // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 1-3 червня 2000 р. - Ужгород, 2000.

20. Федоренко В.Л. Теоретичні основи Конституції України: досвід і перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 6.

21. Крусян А.Р. Сучасний український конституціоналізм: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2010.

22. Єзеров А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні: Монографія. - Одеса: Юридична література, 2008.

23. Скрипнюк О.В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. До 10-ої річниці прийняття Конституції України. - К.: Академія правових наук України, 2005.

24. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Система і структура Конституції України: проблеми теорії та практики // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - №4. - С. 12-25.

25. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. проф. В.Л.Федоренка. – 3-вид., перероб. і доопр. - К.: КНТ, Видавництво Ліра-К, 2011. – 532 с.

26. Майданник О.О. Конституційне право України: Навч. посіб. – К.:Алерта, 2011. – 380 с.

27. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.П.Колісника та Ю.Г. Барабаша. – Х.: Право, 2010. – 416 с.

28. Конституційне право України: підруч. / В.І.Чушенко, І.Я.Заяць. – Вид. 2-ге, допов. і переробл. – К.: Ін Юре, 2009. – 548 с.

29. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Вид. 6-те, виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2009. – 608 c.

Тема 5: «Конституційно-правові відносини»

ПЛАН

1. Поняття та ознаки конституційно-правових відносин.

2. Класифікація конституційно-правових відносин та їх склад.

3. Поняття та види суб’єктів конституційно-правових відносин.

4. Поняття і ознаки прав та поняття і види обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин.

5. Поняття та види об’єктів конституційно-правових відносин.

6. Поняття та кваліфікуючі ознаки юридичних фактів як елементів конституційно-правових відносин, їх класифікація.

1. Поняття та ознаки конституційно-правових відносин.

Конституційно-правові відносини є результатом дії норм конституційного права, хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з норм і основою їх виникнення не може бути безпосередня практична діяльність суб'єктів конституційного права.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці конституційно-правові відносини традиційно розглядаються як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин.

Але звичайно конституційно-правові відносини не завжди є результатом цілеспрямованої вольової діяльності суб'єктів конституційно-правових відносин. В окремих випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин, що об'єктивізується в юридичному факті, є об'єктивні явища, що не залежать від волі суб'єктів, але їх настання передбачає певні юридичні стани учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно передбачені об'єктивні явища - стихійні лиха, аварії та катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров'ю населення, масові порушення правопорядку тощо - виникають і припиняються незалежно від волі суб'єктів.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність і діяльнісний характер, конституційно-правові відносини слід оцінювати як суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права і є як результатом вольової діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, так і результатом впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ.

К онституційно-правові відносини - це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються чи припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або незалежно від їх волі, як результат певного стану чи статусу і породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин.

Ознаками конституційно-правових відносин, які дозволяють відрізняти їх від інших видів правовідносин, є:

1) це вид суспільно-політичних відносин, які виникають, змінюються і припиняються на підставі дії конституційно-правової норми;

2) за сутністю і змістом ці правовідносини пов'язані переважно з реалізацією владних, політичних інтересів суб'єктів конституційного права;

3) виникають, змінюються, припиняються чи призупиняються внаслідок діяльності, поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі;

4) їх виникнення, зміна та припинення породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин (тобто конституційні права і обов'язки виникають, змінюються та припиняються залежно від розвитку конституційно-правових відносин в цілому);

5) усі елементи конституційно-правових відносин (об'єкти конституційно-правових відносин, суб'єкти конституційно-правових відносин, зміст конституційно-правових відносин, юридичний факт)- мають свої особливі ознаки, що відрізняють ці елементи від елементів інших галузевих правовідносин;

6) охоплюють усі сфери суспільного і державного життя в державі.

2. Класифікація конституційно-правових відносин та їх склад.

Конституційно-правові відносини класифікують:

1) за змістом всі конституційно-правові відносини поділяють, залежно від того, який вид конституційно-правових норм реалізується в конкретному виді правовідносин, на:

- матеріальні;

- процесуальні.

до матеріальних конституційно-правових відносин можна віднести правовідносини між вищими органами державної влади;

до процесуальних конституційно-правових відносин - правовідносини, що виникають на основі дії Закону України «Про Регламент Верховної Ради України».

2) за змістом окремих відособлених груп конституційно-правових норм, на основі яких виникають, змінюються та припиняються конституційно-правові відносини відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права виділяють такі основні види конституційно-правових відносин:

- правовідносини, пов'язані з основами суспільного і державного ладу;

- правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини;

- правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої демократії;

- правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової);

- правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою;

- правовідносини у сфері місцевого самоврядування;

- правовідносини, пов'язані з реалізацією правосуб'єктності спільноти Автономної Республіки Крим тощо.

3) за суб'єктами конституційно-правові відносини поділяють залежно від домінування в конкретному виді правовідносин інтересів того, чи іншого суб'єкта конституційно-правових відносин:

- правовідносини, пов'язані з політичною волею та інтересами Українського народу;

- правовідносини, пов'язані з політичною волею та реалізацією інтересів Української держави;

- правовідносини, пов'язані з реалізацією публічної влади й інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування;

- правовідносини, пов'язані з реалізацією публічної влади і законних інтересів спільноти Автономної Республіки Крим.

4) за формою конституційно-правові відносини поділяють на:

- формалізовані конституційно-правові відносини, які чітко визначаються нормами Конституції України та законів України (наприклад, процедура прийому в громадянство України);

- неформалізовані конституційно-правові правовідносини, які характеризуються відсутністю чітко визначеного порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм за наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб'єктів, на яких поширюється дія цих норм (наприклад, реалізація активного виборчого права).

5) за територією дії конституційно-правові відносини поділяють на:

- загальнодержавні (наприклад, вибори Президента України);

- місцеві (наприклад, проведення місцевого референдуму).

6) за часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини поділяють на:

- постійні (переважна більшість конституційно-правових відносин є постійними і не обмежуються в часі, хоча вони можуть припинитися і за настання певних умов (юридичного факту), як правило, юридичної події (наприклад, смерть громадянина України веде до припинення правовідносин, пов'язаних із його конституційними правами чи обов'язками);

- тимчасові (виникають і припиняються за настання юридичного факту, пов'язаного, як правило, з введенням особливого правового режиму, наприклад надзвичайного стану).

Конституційно-правові відносини мають внутрішню взаємоузгоджену структуру взаємопов'язаних основних складових елементів - суб'єктів, об'єктів, суб'єктивних права і юридичних обов'язки та юридичних фактів, тобтосвій юридичний склад.

3. Поняття та види суб’єктів конституційно-правових відносин.

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб'єкти цієї галузі права. Вступаючи у конституційні правовідносини і реалізуючи свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки, суб'єкти конституційного права стають учасниками відповідних галузевих правовідносин.

Суб'єкти конституційно-правових відносин - це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права.

Для позначення юридичних властивостей суб'єкта конституційно-правових відносин застосовується категорія «правовий статус суб'єкта конституційних правовідносин».

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин має свою внутрішню побудову. Виділяють такі структурні елементи цього статусу:

1) правосуб'єктність;

2) систему прав, обов'язків і законних інтересів;

3) систему гарантій прав і обов'язків суб'єктів права;

4) їх юридичну відповідальність.

Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників конституційно-правових відносин.

Конституційна дієздатність полягає в їх потенційній спроможності реалізовувати ці права і обов'язки.

При цьому конституційна правосуб'єктність може як установлюватися, так і закріплюватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб'єктів конституційних правовідносин правосуб'єктність визнається і в окремих випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні природні права національних і етнічних спільнот.

Суб'єкти конституційних правовідносин, на відміну від учасників інших видів галузевих правовідносин, відрізняються своєю багатоманітністю.

Видами суб'єктів конституційно-правових відносин є:

1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народи тощо);

2) держава, органи державної влади, їх посадові особи;

3) територіальні громади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи;

4) Автономна Республіка Крим, спільнота Автономної Республіки Крим, органи Автономної Республіки Крим;

5) громадянське суспільство та його інститути: громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні ЗМІ й інші непідприємницькі товариства й установи, легалізовані відповідно до законодавства; політичні партії;

6) людина, громадянин, іноземець, особа без громадянства;

7) підприємства, установи, організації, незалежно від форми їх власності;

8) міжнародні й іноземні органи та організації, які легітимно діють в Україні.

Отже, пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ - громадяни України всіх національностей. Український народ, згідно зі ст. 5 Основного Закону, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, і саме Українському народу належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурпованим державою, її органами або посадовими особами. Народ України виступає первинним суб'єктом володарювання землею, її надрами, атмосферним повітрям, водними й іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території України, природними ресурсами її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Самостійним суб'єктом конституційно-правових відносин є Українська держава. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет України, що виражає зміст правосуб'єктності Української держави, поширюється на всю її територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Українська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов'язки:

- дбати про людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку;

- утверджує і забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність;

- гарантує місцеве самоврядування в Україні;

- забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

- сприяє вивченню мов міжнародного спілкування;

- сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України;

- забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки;

- охороняє землі, що є основним національним багатством;

- гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України та ін.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження. Органи державної влади формуються безпосередньо народом (шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах повноваження і мають свою внутрішню організаційну структуру.

Існують різні види органів державної влади, які можна класифікувати за такими критеріями:

- за способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та призначувані органи державної влади (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральний прокурор України, Центральна виборча комісія, Національна рада по телебаченню і радіомовленню, місцеві державні адміністрації та ін.);

- за територією, на яку поширюється їх юрисдикція, виділяють загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.) органи державної влади;

- за часом дії виділяють постійно діючі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.) та тимчасові (тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України тощо) органи державної влади;

- за складом виділяють колегіальні (Верховна Рада України, Конституційний Суд України) та одноособові (Президент України) органи державної влади;

- за характером повноважень виділяють державні органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (Міністерство юстиції України) компетенції;

- за видами державної влади поділяють на законодавчі (Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України) державні органи влади;

- за функціями та правовими формами діяльності виділяють правотворчі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), правозастосовчі (Кабінет Міністрів України, міністерства й інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), правоохоронні (Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України), контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) державні органи.

Наступним суб'єктом конституційного права є територіальні громади й інші суб'єкти місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 р., територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр.

Особливим суб'єктом конституційних правовідносин є органи та посадові особи місцевого самоврядування. Так ст. 7 Конституції України визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. До органів і посадових осіб місцевого самоврядування належать сільські, селищні, міські голови, а також місцеві ради - сільські, селищні, міські, районні у містах, районні, обласні, Київська міська рада.

Важливим суб'єктом конституційних правовідносин і одним із визначальних центрів публічної влади в Україні є Автономна Республіка Крим, яка, згідно зі ст. 134 Конституції України, є невід'ємною складовою України й у межах повноважень, визначених Основним Законом, вирішує питання, віднесені до її компетенції. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, а її Урядом - Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Їх конституційна правосуб'єктність визначається Конституцією та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Особливе значення у системі суб'єктів конституційно-правових відносин мають громадянське суспільство та його інститути. Так, у ст. 5 Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» унормовується таке положення: «Засади внутрішньої політики у сфері формування інститутів громадянського суспільства: утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави; завершення політичної реформи, посилення взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування і об'єднань громадян, затвердження громадського контролю за діяльністю влади; забезпечення незалежної діяльності об'єднань громадян, посилення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень; підвищення ролі та відповідальності політичних партій, сприяння структуризації суспільства на засадах багатопартійності, створення умов для забезпечення широкого представництва інтересів громадян у представницьких органах влади; проведення регулярних консультацій з громадськістю з важливих питань життя суспільства та держави; проведення всеукраїнських і місцевих референдумів як ефективних форм народного волевиявлення, участі народу в прийнятті суспільно важливих рішень».

Громадянське суспільство слід розглядати як самоорганізовану та саморегульовану сферу публічно-правових відносин у державі, утворювану вільними і рівними індивідами та створеними ними об'єднаннями громадян, які функціонують, формуючи соціальний капітал та здійснюючи контроль за органами державної влади, служать підґрунтям демократії та визначальним чинником у розбудові правової держави.

На нормативному рівні інститути громадянського суспільства вперше було визначено в «Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади», затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976. Відповідно до абзацу другого пункту 2 цього Порядку, до інститутів громадянського суспільства віднесено: громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні та релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства й установи, легалізовані відповідно до законодавства. Таким чином, інститути громадянського суспільства перестали бути виключно політологічною категорією, а були унормовані як система суб'єктів конституційно-правових відносин.

Слід звернути увагу на стрімке утвердження як суб'єкта конституційно-правових відносин ЗМІ. Нині вони є важливими суб'єктами конституційних правовідносин у сфері утвердження та захисту прав і свобод людини, виборчого та референдного процесу, організації та діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб тощо.

Конституційно-правовий статус ЗМІ в Україні - це система нормативно-правових та інституційних елементів, які визначають поняття, принципи, конституційну правосуб'єктність і гарантії діяльності та поведінки ЗМІ щодо реалізації й гарантування конституційного права громадян України вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

Але очевидним є й те, що ЗМІ - важливий інститут громадянського суспільства, який забезпечує зв'язок останнього з державою та її органами.

Іще одним важливим інститутом громадянського суспільства є політичні партії. Хоча чинне законодавство визначає їх як зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах і інших політичних заходах, політичні партії за своїм функціональним призначенням у суспільстві, особливо після повернення до президентсько-парламентської форми державного правління, можуть вважатися інститутами громадянського суспільства.

Наступним суб'єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р., громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Суб'єктами конституційно-правових відносин також є підприємства, установи, організації, незалежно від форм їх власності. Традиційно ці суб'єкти відносяться правознавцями виключно до учасників господарсько-правових відносин, але конституційне законодавство України визначає їх і як суб'єктів конституційних правовідносин. Наприклад, п. 6 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1998 р. передбачає можливість виникнення конституційно-правових відносин між Уповноваженим і вищеназваними суб'єктами.

Суб'єктами конституційно правових відносин є також міжнародні й іноземні органи та організації. Зокрема, важливий вплив на перебіг референдної кампанії в 2000 р. та конституційної реформи 2009 р. в Україні мав моніторинговий комітет ПАРЄ Європейської комісії «За демократію через право», більше відомий як «Венеціанська комісія».

4. Поняття і ознаки прав та поняття і види обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин.

Із суб'єктами конституційно-правових відносин тісно пов'язаний інший елемент складу конституційно-правових відносин - права і обов'язки суб’єктів конституційно-правових відносин.

Права суб’єктів конституційно-правових відносин полягають у можливості певної діяльності або поведінки, набуття, володіння, користування певними політичними та іншими цінностями.

Для суб'єктивних прав властиві такі ознаки:

1) права визначають вид і міру можливої правомірної поведінки суб’єкта конституційно-правових відносин;

2) зміст суб'єктивних прав визначається нормами конституційного права;

3) право виступає способом реалізації інтересів суб’єктів конституційно-правових відносин;

4) права одних суб’єктів конституційно-правових відносин породжують юридичні обов'язки інших суб'єктів конституційно-правових відносин.

Права суб'єктів конституційно-правових відносин реалізуються в їх повноваженнях, що закріплюються Конституцією та законами України й деталізуються в підзаконних нормативно-правових актах. Повноваження окремих, найважливіших суб'єктів конституційних правовідносин - народу, парламенту, глави держави - вичерпно визначаються в Основному Законі. Наприклад, ст. 85 Конституції України визначає повноваження Верховної Ради України, а ст. 106 - Президента України.

Обов'язки суб'єктів конституційно-правових відносин - це нормативно визначена міра належної діяльності або поведінки суб’єктів правовідносин у сфері конституційних правовідносин.

Юридичний конституційний обов'язок має три основні форми:

1) утримання від заборонених дій, що суперечать інтересам інших суб’єктів конституційно-правових відносин;

2) здійснення конкретних дій чи дотримання конкретної поведінки;

3) обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходи юридичної відповідальності).

Юридичні конституційні обов'язки поділяються на:

1) Загальні, які поширюються на всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, такі загальні обов'язки визначаються в статтях 65-68 Конституції України:

- неухильно додержуватись Конституції та законів України;

- не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей;

- сплачувати податки і збори у порядку та розмірах, встановлених законом;

- подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан і доходи за минулий рік;

- не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки;

- захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України;

- відбувати військову службу відповідно до закону.

2) Спеціальні, які покладаються на спеціальні категорії суб'єктів цих правовідносин - народних депутатів України, Президента України, суддів Конституційного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції тощо.

Слід розрізняти юридичний і фактичний зміст конституційних правовідносин, що співвідносяться як абстрактна і конкретна правові категорії.

Юридичний зміст конституційно-правових відносин виражається в нормативно визначених правах і обов'язках суб’єктів конституційно-правових відносин.

Норми права визначають систему суб'єктивних прав і систему юридичних обов'язків стосовно кожного суб'єкта конституційно-правових відносин, що дає можливість обрати певну конкретну модель правомірної поведінки цього суб'єкта. Така модель поведінки є фактичним змістом конституційно-правових відносин.

5. Поняття та види об’єктів конституційно-правових відносин.

Ключовим елементом складу конституційно-правових відносин, щодо яких здійснюється діяльність суб'єктів конституційного права, є їх об'єкти.

Об'єктами (з лат. предмет) конституційних правовідносин виступають, головним чином, вищі суспільно-політичні цінності, що набувають конституційного статусу й отримують закріплення в конституційних принципах, у загальнорегулятивних нормах, програмних положеннях.

Такими цінностями (благами) є:

1) конституційний лад;

2) народний і державний суверенітет;

3) демократія;

4) публічна влада територіальних громад і конституційний режим місцевого самоврядування;

5) публічна влада Автономної Республіки Крим;

6) права і свободи людини і громадянина;

7) інтереси суспільства і держави;

8) внутрішня і зовнішня політика держави;

9) ідеологічна і політична багатоманітність суспільства;

10) функції та повноваження держави й органів державної влади і посадових осіб;

11) право і законність;

12) мир і міжнародне співробітництво та ін.

Пріоритетними об'єктами конституційного права України є:

1) людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, конституційні права та свободи людини, конституційний режим громадянства України;

2) влада (воля) Українського народу, політична влада держави, публічна влада місцевого самоврядування і публічна влада Автономної Республіки Крим;

3) основи конституційного ладу України;

4) державний устрій, форма державного правління, демократичний політичний режим;

5) Конституція та закони України, інші джерела конституційного права, національна правова система в цілому;

6) конституційно-правовий статус органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, їхні функції та повноваження;

7) конституційний режим існування та дієвості громадянського суспільства і його інститутів, їх легітимні інтереси;

8) територія України, територіальний устрій, державний кордон, Збройні Сили й інші військові формування;

9) конституційний режим забезпечення національної безпеки і оборони;

10) державні символи, закріплені в Основному Законі;

11) державна мова, мови національних меншин, традиції та культура української нації, етнічна, культурна, мовна та релігійна самобутність усіх корінних народів і національних меншин України й інші духовні блага;

12) інформація;

13) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси;

14) усі форми власності - державна, комунальна та приватна;

15) національна грошова і банківська системи тощо.

Об'єкти конституційного права доцільно класифікувати насамперед за основними інститутами конституційного права.

Основними об'єктами інституту основ конституційного ладу України, для прикладу, є:

- конституційний лад України, тобто державний лад і суспільний лад;

- суверенітет народу - Українського народу, суверенітет держави;

- влада (демократія), влада народу, державна влада, місцеве самоврядування;

- державний устрій;

- форма правління;

- життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека;

- права і свободи людини і громадянина та їх гарантії;

- територія, державний кордон, територіальна цілісність і недоторканність;

- громадянство, державна мова та мови національних меншин і мови міжнародного спілкування;

- економіка, господарювання;

- ідеологія;

- природні ресурси: земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, які знаходяться в межах України тощо.

Іншим інститутам конституційного права України також властиві комплексні системи об'єктів, що є елементами конституційно-правових відносин, які виникають, змінюються і припиняються на основі норм конституційного права, що об'єднані у складі цих інститутів.

Об'єкти конституційно-правових відносин можна розмежовувати й відповідно до сфер конституційного ладу.

Переважна більшість об'єктів конституційно-правових відносин належить до політичної сфери (народний і державний суверенітет, суспільний і державний лад, суспільні та державні інтереси, демократія та ін.), але ряд об'єктів належить і до:

- економічної (власність, природні ресурси, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони України);

- соціальної (інтереси соціальних груп, конституційні соціальні права);

- культурної (духовної) (національна ідеологія, культура, державна мова й мови національних меншин);

- інформаційної (інформаційний плюралізм, інформаційна безпека);

- екологічної (екологічна безпека) й інших сфер суспільного та державного ладу.

Наведена характеристика основних об'єктів конституційного права не є вичерпною через багатоманітність конституційно-правових відносин, множинність суб'єктів цих правовідносин, юридичних фактів, що є елементом конституційно-правових відносин. Крім того конституційне право України як галузь права тяжіє до розширення кола суспільних відносин, що є предметом правового регулювання, а тому збільшується кількість об'єктів конституційного права.

Важливим елементом конституційно-правових відносин, на прикладі якого найбільш простежується причинно-наслідкова сутність цих правовідносин, є юридичні факти (з лат. - подія, вчинок).

Під юридичним фактом у конституційному праві розуміють визначені гіпотезою конституційно-правової норми конкретні обставини (умови), з настанням яких виникають, змінюються або припиняються конституційно-правові відносини.

Але таке визначення юридичного факту не розкриває його призначення в системі конституційно-правових відносин, зводить роль і місце юридичного факту до точки відліку конституційно-правових відносин. Юридичні факти як обов'язковий елемент конституційно-правових відносин є не тільки причинами (умовами, обставинами), що призводять до настання конституційно-правових відносин, а й наслідками існуючих конституційно-правових відносин, що ведуть до зміни чи припинення цих правовідносин. Тобто, вони можуть бути як причиною, так і наслідком конституційно-правових відносин.

Виходячи з того, що конституційні юридичні факти можуть мати як суб'єктивний, так і об'єктивний прояв у діях і подіях, можна стверджувати, що передбачена конституційно-правовими нормами цілеспрямована вольова поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин, яка проявляється в діяльності та поведінці цих суб'єктів, властива лише частині конституційно-правових відносин. Тоді як інша частина конституційно-правових відносин - події - не залежить від вольової діяльності або поведінки уповноважених суб'єктів, виступаючи об'єктивними проявами буття (стихійне лихо, народження дитини, досягнення повноліття тощо).

Отже, конституційний юридичний факт - це передбачені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або дії об'єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин.

Конституційним юридичним фактам властиві такі кваліфікуючі ознаки: 1) вони є різновидом суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються на основі конституційно-правових норм;

2) вони є обов'язковим елементом конституційно-правових відносин (без конституційного юридичного факту конституційно-правові відносини не можуть ні виникнути, ні змінитися, ні припинитися);

3) вони можуть бути як цілеспрямованою вольовою діяльністю чи поведінкою суб'єктів конституційно-правових відносин, так і діями природних явищ, що відбуваються незалежно від волі відповідних суб'єктів;

4) можуть виступати як причиною, так і наслідком, результатом цих правовідносин;

5) властиві конституційним правовідносинам на всіх їх стадіях - виникнення, зміни, припинення конституційно-правових відносин. До того ж один і той самий конституційний юридичний факт може бути обов'язковим елементом різних конституційно-правових відносин.

Водночас окремий вид конституційно-правових відносин може мати у своєму складі не одиничний конституційний юридичний факт, а цілу систему таких юридичних фактів, що отримала в юридичній науці назву «фактичного (юридичного) складу» правовідносин, зокрема, у вигляді статусу окремих суб'єктів.

Конституційні юридичні факти як елемент конституційно-правових відносин різняться в кожному конкретному випадку. Вони є досить різноманітними за сутністю і змістом, функціями, способами та засобами впливу на конституційні правовідносини, формою прояву та закріплення тощо.

Основними критеріями класифікації конституційних юридичних фактів є:

- сутність і зміст конституційних юридичних фактів;

- призначення у механізмі конституційно-правового регулювання (функції);

- умови існування тощо.

1) За сутністю та змістом юридичні факти в конституційному праві вчені-правознавці поділяють на:

- юридичні події, юридичні дії та правові стани (режими) (до юридичних подій у конституційному праві відносять факти, що не залежать від волевиявлення суб'єктів конституційно-правових відносин. Прикладом може бути досягнення громадянином певного віку для того, щоб бути кандидатом на посаду Президента України, народного депутата України, судді Конституційного Суду України тощо).

Залежно від впливу волевиявлення суб'єкта, його цілеспрямованого впливу на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин слід розрізняти юридичні факти, що:

- є результатом суб'єктивної діяльності чи поведінки учасника конституційних правовідносин;

- конституційні юридичні факти, що існують незалежно від суб'єктивної діяльності чи поведінки учасника конституційних правовідносин і є результатом об'єктивних природних явищ. Тобто:

Отже, за сутністю та змістом конституційні юридичні факти можна поділяти ще на:

1) суб'єктивні конституційні юридичні факти - це передбачені конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин. Такі юридичні факти є наслідком цілеспрямованої вольової діяльності суб’єктів конституційних правовідносин, що виявляється в їх суб'єктивних правах і юридичних обов'язках. Прикладом суб'єктивних юридичних фактів є голосування громадян України на виборах і референдумах (ч. 1 ст. 38 Конституції України), прийняття рішення про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту (ст. 111 Конституції України) тощо;

2) об'єктивні конституційні юридичні факти - це визначені чи встановлені конституційно-правовою нормою причини або наслідки впливу об'єктивних явищ на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом таких юридичних фактів є: досягнення громадянином України віку, з якого він може обиратися народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 Конституції України), Президентом України (ч. 2 ст. 103 Конституції України), бути кандидатом у судді Конституційного Суду України (ч. 3 ст. 148 Конституції України), тощо.

При цьому суб'єктивні юридичні конституційні факти (дії) можуть бути правомірними та неправомірними.

Правомірні дії передбачають діяльність або поведінку, сутність і зміст якої полягає в тому, що суб’єкт конституційно-правових відносин належним чином дотримується чи виконує визначені конституційними нормами правила діяльності або поведінки у суспільстві та державі, узгоджуючи їх результати з інтересами інших легітимних суб’єктів конституційно-правових відносин.

Неправомірні суб'єктивні юридичні конституційні факти (конституційні делікти) - це діяльність або поведінка учасників конституційно-правових відносин, що виражається в порушенні деліктоздатними суб'єктами конституційного права правил діяльності або поведінки, визначених у конституційно-правовій нормі, або в неналежному виконанні цих правил. Прикладом конституційного делікту може бути порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

2) За призначенням у механізмі конституційно-правового регулювання, тобто за функціями конституційні юридичні факти слід поділяти на:

- причинні (правоутворюючі);

- наслідкові (правозмінюючі, правоприпинюючі).

3) За умовами існування конституційні юридичні факти поділяються на:

- одиничні (разові);

- множинні.

Одиничні конституційні факти - це встановлені чи санкціоновані конституційно-правовою нормою причини або наслідки діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин або ж інших об'єктивних природних явищ, яких достатньо в разовій кількості для виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин. Прикладом визначення одиничних конституційних юридичних фактів може бути положення ч. 3 ст. 79 Конституції України: «Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги». Тобто для настання конституційних правовідносин, пов'язаних із набуттям особою, обраною до Верховної Ради України, конституційно-правового статусу народного депутата України, необхідна наявність юридичного факту складення такою особою присяги.

Для виникнення або припинення інших конституційних правовідносин одного конституційного юридичного факту не завжди буває достатньо. Як правило, для виникнення або припинення складних конституційно-правових відносин потрібна сукупність (множина) конституційних фактів. Ця множина конституційних юридичних фактів має упорядкований, системний характер. Вони є взаємопов'язаними та взаємообумовленими й утворюють систему конституційних юридичних фактів. Прикладом множинних юридичних фактів у конституційно-правових відносинах є вимоги до судді Конституційного Суду України, визначені ч. 3 ст. 148 Конституції України: «Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і досвід роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років і володіє державною мовою». Тобто особа набуває правосуб'єктності кандидата на посаду судді Конституційного Суду України лише за умови існування визначеної відповідною статтею Конституції України системи конституційних юридичних фактів.

Система конституційних юридичних фактів - це упорядкована сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених, визначених чи санкціонованих конституційно-правовою нормою причин або наслідків діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об'єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин.

Нормативно-правові акти:

5. Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 05.10.2005 р. (справа про здійснення влади народом) // Офіційний вісник України. - 2005. - № 41. - Ст. 2605.

Спеціальна література:

1. Давидов Р., Данилюк Ю. Питання теорії конституційних правовідносин // Право України. – 2006. – № 1. – С. 16-19.

2. Данилюк Ю. В. Теоретичні засади конституційних правовідносин в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - К., 2009.

3. Погорілко В., Федоренко В. Об’єкти конституційного права України: поняття, ознаки, види // Право України. – 2004. – № 2. – С. 12-14.

4. Пустовіт Ж.М. Концепція суверенітету народу в Конституції України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 4.

5. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. проф. В.Л.Федоренка. – 3-вид., перероб. і доопр. - К.: КНТ, Видавництво Ліра-К, 2011. – 532 с.

6. Майданник О.О. Конституційне право України: Навч. посіб. – К.:Алерта, 2011. – 380 с.

7. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.П.Колісника та Ю.Г. Барабаша. – Х.: Право, 2010. – 416 с.

8. Конституційне право України: підруч. / В.І.Чушенко, І.Я.Заяць. – Вид. 2-ге, допов. і переробл. – К.: Ін Юре, 2009. – 548 с.

9. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Вид. 6-те, виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2009. – 608 c.

10. Совгиря О.В. Конституційне право України. Підручник. – Київ: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.

11. Шляхтун П.П. Конституційне право України: Навчальний посібник. – Київ: КНТ, 2008. – 592 с.

8. Конституційне право України. Академ. курс: Підручник: У 2 т. – Т.2/ За заг. ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2008. – 800 с.

Тема 6: «Конституційно-правова відповідальність»

ПЛАН

1. Поняття конституційно-правової відповідальності.

2. Ознаки конституційно-правової відповідальності.

3. Суб’єкти, перед якими учасники конституційно-правових відносин несуть юридичну відповідальність та суб’єкти, уповноважені розглядати справи про конституційні правопорушення, види конституційно-правових санкцій.

4. Адміністративна відповідальність за порушення норм конституційного права України.

5. Кримінальна відповідальність за порушення норм конституційного права України.

1. Поняття конституційно-правової відповідальності.

Коло суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю у її сучасному розумінні, сформувалося в період буржуазних революцій у Європі та війни за незалежність у Північній Америці. У процесі становлення громадянського суспільства і боротьби з феодальним свавіллям затвердилися основні положення теорії права і практики законотворчості щодо принципів застосування заходів примусу за здійснення правопорушення. Основним здобутком права щодо тлумачення юридичної відповідальності став принцип, який передбачав, що засіб охорони права не може порушувати самого права, а може лише здійснюватися в його межах. Цей принцип втілився у поширеній формулі («без закону немає ані злочину, ані покарання»). З того часу представники різних юридичних шкіл намагалися дати власне тлумачення сутності та змісту юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність як особливий вид правовідносин, інститут права, елемент механізму правових гарантій є традиційним предметом наукових досліджень загальної теорії права. Юридична відповідальність як правове явище ґрунтовно досліджувалася радянськими правознавцями, а після розпаду колишнього СРСР - спеціалістами в галузі теорії права суверенних держав. Проблеми юридичної відповідальності стали традиційними для всіх підручників і навчальних посібників з теорії держави та права.

Більшість учених визнають складність і багатоаспектність цієї проблеми. Її зміст передбачає дослідження позитивної та негативної юридичної відповідальності, визначення змісту поняття «юридична відповідальність», дослідження принципів і функцій юридичної відповідальності, виявлення критеріїв розмежування юридичної відповідальності та правової характеристики видів юридичної відповідальності, дослідження механізму юридичної відповідальності та гарантій юридичної відповідальності, а також інших численних проблем теорії і практики юридичної відповідальності. Водночас відповідні підручники та монографії обмежуються постановкою перспективних методологічних завдань і обґрунтовують сформовані за радянських часів положення про негативну (ретроспективну) юридичну відповідальність.

Підручники і навчальні посібники із конституційного права України раніше не містили підрозділів, присвячених конституційно-правовій відповідальності. Постановка ж наприкінці XX ст. Ю.М. Тодикою питання про дослідження проблем теорії та практики конституційно-правової відповідальності виглядала новаторською.

Натомість розвиток національного державотворення та правотворення в XXI ст. та конституційні процеси, які його супроводжують, довели, що питання конституційно-правової відповідальності на сьогодні набувають не лише теоретико-методологічної, а й практичної значущості. Якщо раніше цьому виду юридичної відповідальності присвячувались самостійні монографічні роботи, проте випадки її практичної реалізації були поодинокими, то нині конституційно-правова відповідальність стала дієвим різновидом деліктних конституційних правовідносин як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівні.

Слід погодитися з О.В. Скрипнюком, що конституційно-правова відповідальність є порівняно новим видом юридичної відповідальності в національному публічному праві. Якщо в більшості демократичних країн світу цей вид юридичної відповідальності утвердився паралельно з розвитком конституціоналізму в період буржуазно-демократичних революцій і війн за незалежність наприкінці XVII - початку XVIII ст., то в Україні конституційно-правова відповідальність набуває свого значення з середини 90-х років XX ст. Саме у цей час вітчизняні правознавці сформували теоретичні засади конституційно-правової відповідальності, які отримали своє нормативне закріплення в Конституції України.

З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України проблема конституційно-правової відповідальності стала активно досліджуватись у науці конституційного права України. Відповідні дослідження дозволили:

- сформувати положення щодо поняття конституційно-правової відповідальності та співвідношення цього виду юридичної відповідальності з іншими;

- виявити підстави настання конституційно-правової відповідальності та сформулювати концепцію конституційного делікту;

- визначити основні види конституційно-правової відповідальності тощо.

Водночас окремі проблеми конституційно-правової відповідальності зберігають свою актуальність і нині.

Конституційно-правову відповідальність слід розглядати у взаємозв'язку з конституційним деліктом. Останній є юридичним фактом, внаслідок якого виникають відносини конституційно-правової відповідальності. Саме з моменту вчинення конституційного делікту в правопорушника виникає обов'язок зазнати мір конституційно-правової відповідальності, які передбачені санкцією порушеної норми, і понести несприятливі наслідки, а в суб'єкта, який є інстанцією конституційно-правової відповідальності, з'являються право і обов'язок притягнути його до конституційно-правової відповідальності.

Відповідальність у конституційному праві є самостійним видом юридичної відповідальності, що пов'язується насамперед із механізмом правового захисту Конституції України. У цьому випадку вчені говорять про конституційно-правову відповідальність.

Але категорії «юридична відповідальність у конституційному праві» та «конституційно-правова відповідальність» не тотожні.

Юридична відповідальність у конституційному праві застосовується у широкому значенні як адміністративна, кримінальна, цивільна, дисциплінарна за порушення норм чинного конституційного законодавства, так й у вузькому значенні - як спеціальний, галузевий вид юридичної відповідальності, передбачений конституційним правом. Таким чином, категорія юридичної відповідальності у конституційному праві є узагальнюючою та охоплює конституційно-правову відповідальність.

Отже, юридична відповідальність в конституційному праві - це вид конституційних правовідносин, зміст яких полягає в заохоченні за належну правомірну поведінку, передбачену конституційно-правовими нормами, чи примусі до виконання приписів конституційних норм права у разі їх порушення, що здійснюються державою в межах чинного національного законодавства.

Юридичній відповідальності в конституційному праві властиві загальні ознаки юридичної відповідальності, а саме:

- наявність позитивного і негативного аспектів;

- наявність правопорушення;

- соціальна небезпека діяння та його наслідків;

- винність суб'єкта правопорушення;

- наявність норми права, що передбачає юридичну відповідальність тощо.

Водночас юридична відповідальність за порушення конституційного законодавства України відрізняється від юридичної відповідальності за порушення іншого чинного законодавства.

У всіх або більшості випадків юридична відповідальність у конституційному праві передбачає застосування санкцій, безпосередньо передбачених Конституцією України, - дострокове припинення повноважень представницького органу тощо. Це пояснюється тим, що суб'єкти, які здійснили конституційний делікт, посягають своїми діями або поведінкою безпосередньо на цінності, які захищаються Основним Законом.

Юридична відповідальність у конституційному праві передбачає :

- пряму відповідальність, види і міра якої визначається конституційним правом (конституційно-правова відповідальність);

- опосередковану (бланкетну) відповідальність, види і міра якої визначається іншими галузями права (адміністративно-правова, кримінально-правова). У комплексі конституційна, адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення конституційно-правових норм є системою, механізмом юридичної відповідальності в конституційному праві України.

Конституційно-правова відповідальність, у широкому значенні, представлена власне конституційною відповідальністю, адміністративною відповідальністю та кримінальною відповідальністю за порушення норм конституційного права.

Пріоритетним видом юридичної відповідальності у конституційному праві України є конституційно-правова відповідальність. На сьогодні конституційно-правова відповідальність сформувалася як інститут конституційного права та елемент системи гарантій конституційного права України.

Серед правознавців існують різні погляди на сутність і зміст конституційно-правової відповідальності. Ю.М. Тодика писав, що конституційна відповідальність - це особливий вид юридичної відповідальності, яка має складний політико-правовий характер, настає за конституційний делікт (правопорушення) і виражається в негативних наслідках для суб'єкта конституційного правопорушення.

На думку Л.Р. Наливайко, конституційно-правова відповідальність - це вид соціальної та юридичної відповідальності, який існує у сфері конституційно-правових відносин, передбачений нормами конституційного права, характеризується специфічним колом суб'єктів, механізмом реалізації та санкціями й полягає у примусовому перетерпіванні засобів впливу за протиправне діяння (ретроспективний аспект) та у відповідальному стані зобов'язаного суб'єкта (позитивний аспект), виступає найважливішою гарантією реалізації і захисту Конституції. Існують також інші визначення конституційно-правової відповідальності.

Отже, узагальнюючи існуючі визначення, конституційно-правову відповідальність можна визначити як самостійний вид юридичної відповідальності, що передбачає заохочення державою позитивного діяння суб'єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги конституційно-правових приписів (позитивний аспект), або негативну реакцією держави на конституційний делікт (правопорушення) в порядку, встановленому Конституцією та законами України.

2. Ознаки конституційно-правової відповідальності.

Конституційно-правовій відповідальності властиві загальні та особливі ознаки, що визначають особливості її правової природи.

До загальних ознак можна віднести такі:

- конституційно-правова відповідальність є видом соціальної відповідальності;

- конституційно-правова відповідальність має позитивне (проспективне) і негативне (ретроспективне) значення;

- конституційно-правова відповідальність є наслідком конституційного делікту;

- конституційно-правова відповідальність є інститутом відповідної галузі права тощо.

До особливих ознак конституційно-правової відповідальності слід відносити такі ознаки:

1) конституційно-правова відповідальність має конституюючий (системоутворюючий) характер, тобто конституційно-правова відповідальність визначає загальні принципи для інших видів юридичної відповідальності;

2) конституційно-правова відповідальність через особливості предмета конституційного права має чітко виявлений політико-правовий характер, оскільки відповідальність настає за порушення суспільних відносин, як правило, пов'язаних зі здійсненням публічної влади у суспільстві та державі;

3) конституційно-правова відповідальність передбачає конституційні санкції як міру юридичної відповідальності. Конституційно-правові санкції передбачають такі особливі міри і форми юридичної відповідальності, як дострокове припинення повноважень органу держави, органу або посадової особи місцевого самоврядування; відмова у реєстрації політичної партії, громадської організації; скасування чи призупинення дії конституційного нормативно-правового акта тощо;

4) специфічність підстав настання конституційно-правової відповідальності: підставою ретроспективної відповідальності є юридичний факт конституційного делікту (правопорушення), а проспективної - юридичний факт набуття статусу суб'єкта конституційно-правової відповідальності;

5) особливе коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності, що є вужчим за коло суб'єктів конституційного права. Суб'єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути держава, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи. Народ України, людина та громадянин, громадянське суспільство та його інститути не наділені конституційною деліктоздатністю. Навіть порушення людиною конституційних обов'язків є підставою адміністративної, кримінальної чи цивільної відповідальності в конституційному праві, але не конституційно-правової відповідальності;

6) конституційно-правова відповідальність є функціональним інститутом конституційного права, що об'єднує сукупність конституційно-правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері проспективної та ретроспективної юридичної відповідальності деліктоздатних суб'єктів за порушення норм конституційного права України;

7) конституційно-правова відповідальність є важливим елементом механізму правового захисту й охорони Конституції України та чинного конституційного законодавства. Вона також виступає гарантією конституційного ладу України;

8) конституційно-правова відповідальність є гарантією всіх основних інститутів конституційного права, що виступають об'єктами конституційно-правової відповідальності (інститут основ конституційного ладу, інститут громадянства, інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, інститут форм безпосереднього народовладдя, інститут парламентаризму, інститут президентства, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо);

9) джерелами конституційно-правової відповідальності є не лише норми Конституції України, а й положення чинного конституційного законодавства загалом. Зокрема, конституційно-правова відповідальність встановлюється законами України, указами Президента України й іншими конституційно-правовими актами.

10) для конституційно-правової відповідальності властиві особливі процесуальні форми й реалізації. В окремих випадках процедура конституційно-правової відповідальності регулюється системою конституційних та інших галузевих норм чинного законодавства.

Зокрема, для інституту президентства властиві нормативно-правові приписи, що регламентують конституційно-правову відповідальність Президента України за вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України). Ст. 111 Основного Закону визначає підстави конституційно-правової відповідальності Президента України, процедуру усунення Президента України в порядку імпічменту та конституційно-правову санкцію - усунення Президента України з поста.

Важливим питанням конституційно-правової відповідальності є коло суб'єктів, перед якими учасники конституційно-правових відносин несуть юридичну відповідальність. До таких суб'єктів слід відносити:

- народ України, людину;

- органи державної влади;

- органи місцевого самоврядування.

Пріоритетною інстанцією, перед якою суб'єкти конституційно-правової відповідальності несуть юридичну відповідальність, є Український народ. Ч. 3 ст. 5 Основного Закону декларує, що право визначати і змінювати конституційний лад України належить виключно народові та не може бути узурповане державою, її органами і посадовими особами. Тобто Український народ є пріоритетним суб'єктом конституційно-правових відносин. Виходячи з цього конституційного припису, всі суб'єкти конституційної відповідальності несуть юридичну відповідальність за порушення норм конституційного права саме перед Українським народом.

Важливою інстанцією конституційної відповідальності в Україні є людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). Ч. 2 ст. 3 Конституції України визначає, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Порушення прав і свобод людини є підставою для конституційної відповідальності держави та її органів і посадових осіб перед людиною. Конституція України в ч. 3 ст. 9 зазначає, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Основного Закону гарантується.

Істотною інстанцією, щодо якої суб'єкти конституційно-правових відносин несуть юридичну відповідальність, є Українська держава, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх службові та посадові особи.

Особливістю конституційно-правової відповідальності є розширене коло суб'єктів, уповноважених розглядати справи про конституційні правопорушення (делікти) у позасудовому (арбітражному, чи квазісудовому) порядку (Верховна Рада України, Президент України та ін.) та судовому порядку (Конституційний Суд України, Вищий адміністративний суд України та ін.). Повноваження цих органів у справах про конституційні правопорушення визначаються чинним конституційним законодавством України.

Санкції конституційно-правової відповідальності, тобто її форми і міри, відрізняються своєю різноманітністю. Утім їх об'єднуючою ознакою залишається політичний характер санкцій і наступні негативні політичні наслідки для суб'єктів, що здійснили конституційний делікт.

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 283; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!