Термін «Конституція України» є досить поширеним не лише у науці конституційного права, а й в інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку.

⇐ ПредыдущаяСтр 10 из 87Следующая ⇒

Він є похідним від іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспільного життя.

Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці.

Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди таких мислителів XVI-XVIII століть, як Гуго Гроцій, Христіан Вольф, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Томас Пейн та ін. Здобутки цих мислителів знайшли своє відображення в перших конституціях - Конституції США 1787 p., Конституції Франції 1791 p., Конституції Польщі 1791 р. та інших конституційних актах.

Визначною пам'яткою національної політико-правової думки є прийняття Конституції гетьмана Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року.

Конституція Пилипа Орлика 1710 року має складну внутрішню побудову. Вона містить преамбулу, 16 пунктів і текст присяги Гетьмана Війська Запорізького.

Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 року унормовувала такі гострі питання, як правовий статус Запорізької Січі та Української церкви. Зокрема, у ній передбачалося конституювати автономію Запорізької Січі в складі України.

Системний аналіз положень Бендерських конституцій 1710 року дозволяє зробити висновок про конституювання у цьому документі принципу розподілу влад і закріплення механізму стримувань і противаг між гілками влади майже на вісімдесят років раніше, ніж це було зроблено в конституції США 1787 року, конституції Франції 1791 року, конституції Польщі 1791 року та в інших конституціях і конституційних актах Європи й Америки.

Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, на думку багатьох сучасних правознавців, так і не була втілена на практиці, оскільки в державі, формально утвореній за Прутським (1711 р.) та турецько-українським (1711-1712 рр.) договорами і яка проіснувала до 1714 року, присутність козацтва була фрагментарною і лише у формі військових експедицій. Натомість інші українські вчені вважають цей важливий політико-правовий документ чинною Конституцією Правобережної України у 1711-1714 рр.

Подальший розвиток конституційного права наповнював категорію «конституція» новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння значенням. Наприкінці XIX - початку XX ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека, який вважав, що конституція є сукупністю правоположень, що визначають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіду щодо державної влади.

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття конституції:

1) представники природної школи права розуміли під конституцією суспільний договір, який виражає волю народу;

2) представники нормативістської школи - вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен);

3) інституціоналісти - статут держави і нації;

4) марксисти - вищий закон, що закріплює повновладдя правлячого класу тощо.

Під Конституцією у радянській юридичній науці було прийнято розуміти Основний Закон держави, що виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю пануючого класу. При цьому радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію «радянська Конституція» як принципово нову для конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції України сформувалися в незалежній Україні. Зокрема, В.Ф. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні писав, що конституція - це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади та місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина.

Ю.М. Тодика пропонував розуміти під Конституцією України єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу, територіальний устрій держави.

О.В. Скрипник вважає, що Конституція України - це Основний Закон суспільства і держави, в якому втілюється і юридично закріплюється політична воля та законні інтереси Українського народу, держави, територіальних громад й інших суб'єктів правотворення щодо регулювання основ конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, безпосередньої демократії, організації та діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та конституційної юстиції.

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком насамперед суспільства. Її призначення полягає в регулюванні найважливіших соціальних відносин у суспільстві та державі. Тобто конституція у власному розумінні цього слова являє собою, як правило, Основний Закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття та внесення до неї змін і її охорони.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних учених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, а також пріоритети оновлення Основного Закону в сучасних політико-правових реаліях, можна стверджувати, що Конституція України - це єдиний наділений найвищою юридичною силою та гарантований державою і суспільством правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю й реалізують легітимні інтереси, утверджуючи основи конституційного ладу України, конституційні основи розвитку громадянського суспільства та його інститутів, загальні засади конституційно-правового статусу людини, принципи та інститути реалізації народовладдя, встановлюють систему, організацію та повноваження органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим, констатують механізми реалізації державно-владних повноважень і адміністративно-територіальний устрій держави.

2. Кваліфікуючі ознаки Конституції України.

Конституції України характерні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі:

1) за сутністю Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що належним чином унормовує політичну волю народу України як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні (рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2006 року № 6-рп (справа про здійснення влади народом) і від 16 квітня 2008 року № 6-рп (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)).

Водночас Конституція України є й результатом реалізації державного суверенітету, який втілює повновладдя Української держави у сфері державно-владних повноважень у межах державного кордону України. До того ж нині чинна Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року Верховною Радою України від імені Українського народу. Зазначене свідчить, що Основний Закон є втіленням консолідованої політичної волі Українського народу та Української держави.

2) за змістом Конституція України є універсальним регулятором найважливіших суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу України - у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, інформаційній та ін. Основний Закон також унормовує загальні засади, принципи усіх основних інститутів національного конституційного права - інституту основ конституційного ладу України, інституту конституційно-правового статусу людини, інституту безпосередньої демократії, інституту основ організації та діяльності органів державної влади, інституту адміністративно-територіального устрою України, інституту місцевого самоврядування, інституту Автономної Республіки Крим, а також інституту правового захисту Конституції України.

3) важливість змісту Основного Закону обумовлює її відповідну юридичну силу. За своєю юридичною силою Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конституційного права й усіх інших галузей права України.

М.І. Козюбра вважає, що верховенство Конституції України виявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим паче перед актами виконавчої влади й іншими нормативними актами, що діють на території України. До того ж вища юридична сила Конституції України забезпечується її гарантіями, зокрема, особливим порядком правового захисту Основного Закону.

4) Конституція України має особливий нормативний склад. Так Основний Закон об'єднує в своєму складі норми, які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо тих норм, які визначають основні права і свободи людини і громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Конституції України визначає: «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки нормативно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, Конституційний Суд України, згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тим самим гарантується пряма дія норм Конституційного права, реалізація яких не вимагає обов'язкового прийняття відповідного закону України або іншого правового акта.

Конституція України, маючи особливий нормативний склад і систему відповідних національних і міжнародних гарантій своєї дієвості, залишається нині найактивнішим регулятором фундаментальних суспільних відносин, які становлять предмет національного конституційного права.

5) Основний Закон має особливий порядок легітимізації. Конституція України має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції України.

6) за нормативно-правовою формою Конституція України є так званим «писаним» кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада, Нова Зеландія та інших, котрі складаються з кількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-правові акти (в тому числі й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята й діє як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили.

7) за умовами дії, тобто територією та часом дії, Основний Закон є загальнонаціональним постійно діючим конституційно-правовим актом. Зокрема, дія Конституція України поширюється на всю територію України, а її приписи є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів національного права. Конституції України властива така риса, як універсальність і сталий характер.

8) Основний Закон має постійно діючий характер. Дія переважної більшості конституційних положень не обмежується часом. Перехідні положення Конституції України (розділ XV), які містять застереження стосовно адаптаційних термінів (більшість із них - до трьох років з дня прийняття Основного Закону) набуття чинності всіма її статтями, нині майже повністю вичерпані, за винятком пунктів 9 і 14, що стосуються реформування прокуратури і правового режиму використанням існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань. Однак, стабільність Конституції України не заперечує права на постійне її удосконалення.

9) Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку й удосконалення вітчизняної конституційно-правової науки та освіти. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції України є надійним теоретико-методологічним підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правової реальності, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником.

3. Поняття конституціоналізму та історія Конституції України 1996 року.

Конституція України є продуктом і одночасно стрижнем розвитку такого складного політико-правового феномена, як «конституціоналізм». Зміст цієї категорії опосередковує роль і місце Конституції України в правовій системі, суспільстві та державі, підтверджує її верховенство в регулюванні суспільних відносин.

Саме конституція є найнадійнішим запобіжником щодо упередження свавілля публічної влади та потурання прав і свобод людини.

Щодо сутності конституціоналізму та його співвідношення з Основним Законом вітчизняні правознавці висловлювали різні погляди.

В.Ф. Мелащенко вважає, що конституціоналізм слід розуміти як складне системне утворення, елементами якого є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок.

На думку О.В. Совгирі та Н.В. Шукліної, систему українського конституціоналізму становлять: 1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт; 2) теорія, історія, ідеологія Конституції України; 3) існуючий конституційний лад. У взаємодії ці елементи формують нормативно-правові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму. Існують і інші підходи до розв'язання проблеми співвідношення конституціоналізму та Конституції України.

Узагальнюючи їх, можна стверджувати, що Конституція України є результатом і водночас визначальним складником національного конституціоналізму, під яким слід розуміти упорядковану сукупність (систему) історично сформованих ідеологічно-правових світоглядних поглядів на способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об'єктивно сформовану систему конституційного права, систему конституційного законодавства, стрижнем якої виступає Основний Закон, систему конституційно-правової науки і освіти, а також усталену конституційну правотворчу та правозастосовну практику. Взаємозв'язок Конституції України і конституціоналізму є не лише закономірним, а й бажаним для розвитку конституційної правової держави.

Чинна Конституція України 1996 року пройшла складний шлях становлення і розвитку, стала найбільшим здобутком української теорії та практики конституціоналізму, першою загальновизнаною в усьому світі Конституцією незалежної Української держави, що визначила основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і громадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правовий захист Конституції. На відміну від Конституції Пилипа Орлика 1710 р., Конституції УНР 1918 р. та низки українських радянських конституцій, чинна Конституція України ефективно діє впродовж самостійного і незалежного існування нашої держави.

Історію розроблення, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін поділ яють на чотири основних періоди:

1) перший період (1991-1996 рр.) - здобуття незалежності України, процес підготовки проекту Конституції та прийняття Конституції України 1996 р.;

2) другий період (1996- 2004 рр.) - реалізація Конституції України 1996 р.;

3) третій період (2004-2010 рр.) - процес внесення змін і доповнень до Конституції України (конституційна реформа), конституційна криза 2007-2010 років і пошук легітимних шляхів удосконалення розбалансованого Основного Закону;

4) четвертий період (2010 рік - донині) - визнання 30 вересня 2010 р. Конституційним Судом України неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та повернення чинності Конституції України у редакції 28 червня 1996 року, а також започаткування роботи Конституційної Асамблеї в 2011 році.

Кожному із зазначених періодів історії Конституції України 1996 року властиві особливості та специфіка.

Перший період історії Конституції України 1996 року (1991- 1996 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР і становленням України як незалежної самостійної суверенної держави.

Він поділяється на декілька підперіодів:

1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 р.;

2) від прийняття концепції Конституції України 1992 р. - до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня - 1 грудня 1992 р.);

3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. - до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 р.;

4) травень - листопад 1993 р. - доопрацювання другого проекту Конституції України;

5) листопад 1993 р.- 1995 р. - конституційна криза в Україні;

6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» в 1995 р.;

7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. - до прийняття Конституції України 1996 р.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто упродовж 1996-2004 рр. загалом було сформовано нормативно-правові та інституційні механізми реалізації Конституції України 1996 р.

На виконання вимоги понад трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Центральної виборчої комісії «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року, відповідно до ст. 72 та пункту шостого ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ № 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року.

16 квітня 2000 р. відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728575 виборців (81,15 %) з 36629 926 громадян, які були введені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності - 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народний депутатів України - 89,91 %; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні - 81,68 %. Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не зареєструвала.

Конституційний Суд України визнав рішення Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Невдовзі під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи рішення Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. були остаточно забутими.

Третій період історії Конституції України (2004-2010 рр.) був пов'язаний із внесенням змін до Конституції України (конституційною реформою) та масштабною конституційною кризою 2007-2010 років і пошуком легітимних шляхів удосконалення розбалансованого Основного Закону.

Конституційний процес в Україні отримав новий вимір наприкінці 2004 року, коли після другого туру голосування на виборах Президента України 21 листопада 2004 року Верховний Суд України призначив повторне голосування у другому турі виборів Президента України на 26 грудня 2004 року (так званий «третій тур виборів Президента України»).

Із самого початку влада новообраного Президента України виявилася суттєво обмеженою Законом України № 2222-ІV «Про внесення змін до Конституції України», який втілював численні політичні домовленості та компроміси між тогочасними «старими» і «новими» політичними елітами. Як відомо, 8 грудня 2004 року на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів - закон про внесення змін до Конституції України, закон про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування.

Більшість положень Закону «Про внесення змін до Конституції України» набрали чинності з 1 січня 2006 року, а вже з 25 травня 2006 року, коли після складення присяги народними депутатами України набула своєї каденції Верховна Рада України V скликання, обрана за оновленою пропорційною системою, всі без винятку положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року стали чинними.

Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права іще 27 грудня 2005 року оприлюднила «Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам», у якому акцентувалась увага на проблемних аспектах унормування конституційної реформи в Україні, а саме: порушенні процедурних питань при ухваленні змін до Конституції України; відсутності висновку Конституційного Суду України на відповідний законопроект, до якого в процесі розгляду та голосування 8 грудня 2004 року вносилися зміни; «пакетному» голосуванні; порушенні Регламенту Верховної Ради України, який мав силу закону.

Згаданий висновок також звернув увагу на змістовні невідповідності конституційного проекту загальним засадам Конституції України 1996 року та вимогам і стандартам сучасного європейського конституціоналізму, а саме положення про: збільшення строку повноважень Верховної Ради України та місцевих рад; введення імперативного мандата; суперечливість у формуванні Уряду, його складу, відповідальності, злагодженості роботи; відновлення загально наглядової функції прокуратури тощо.

У 2006-2010 роках вищезгадані недосконалості та колізії оновленої Конституції України спричинили низку конституційних конфліктів.

Четвертий і на сьогоднішній день завершальний період історії Конституції України (2010 рік - донині) ознаменувався визнанням 30 вересня 2010 р. Конституційним Судом України неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та поверненням чинності Конституції України у редакції 28 червня 1996 року.

У 2011 році до Основного Закону вдруге було внесено зміни. 1 лютого 2011 р. Верховною Радою України у порядку, встановленому розділом XIII Конституції України, було прийнято Закон України № 2952-VІ «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», яким були внесені зміни до статей 76, 77,136, 141 та до розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. Зміст цих конституційних змін полягав в уніфікації повноважень Президента України, Верховної Ради України і місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, які нині становлять 5 років. Закон також чітко встановив дату проведення наступних виборів Верховної Ради України - остання неділя жовтня 2012 р., а також Президента України - остання неділя березня 2015 р.

У зв'язку з відновленням чинності Конституції України у редакції від 28 червня 1996 р. набуло актуальності завдання щодо приведення чинного законодавства України у відповідність до Основного Закону.

Враховуючи необхідність підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин Президент України прийняв 21 лютого 2010 року Указ № 224 «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» та Указом від 25 січня 2012 року № 31 «Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї» створив Конституційну Асамблею.

4. Поняття структури Конституції України.

Структура Конституції України відображає внутрішню її побудову, опосередковує її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню.

Категорія «структура конституції» - спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окремо взята конституція.

С труктур а Конституції України - внутрішня взаємоузгоджена побудова Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 року належить до кодифікованих конституційних актів, яка існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається з трьох основних частин: преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. Основна частина, прикінцеві та перехідні положення Конституції України складаються з п'ятнадцяти самостійних розділів, що містять 161 статтю.

Окремі статті Конституції України складаються з декількох абзаців, що не нумеруються, а у посиланні на них позначаються як частини відповідної статті.

Преамбула конституції - це лаконічна за обсягом, урочиста вступна частина до її основного змісту, що має багатофункціональний характер. Вона виконує дві основні функції:

1) вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію;

2) містить коротку характеристику умов прийняття конституції та мотивів, які при цьому переслідуються, має концептуальний характер.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. становить переважно її основна частина, що складається з тринадцяти розділів та 159 статей. Основну частину Конституції України 1996 р. складають групи норм Конституції, що визначають: загальні засади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; конституційні основи виборів і референдумів; правовий статус вищих органів державної влади - Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус прокуратури; систему та функції судів загальної юрисдикції; особливості адміністративно-територіального устрою України; правовий статус Автономної Республіки Крим; основи місцевого самоврядування; порядок внесення змін до Конституції України.

Розділ І «Загальні засади» Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного та державного ладу України: основні напрями розвитку громадянського суспільства, головні принципи суспільного життя, пріоритети національного правотворення та державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріплюють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров'я, честі та гідності, недоторканності та безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрями зовнішньополітичної діяльності держави, встановлюють державні символи України тощо.

У розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні й інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей розділ також містить норми, що встановлюють основні конституційні обов'язки людини і громадянина та гарантії їх виконання.

Чільне місце у структурі Конституції України займає розділ III «Вибори. Референдуми» присвячений виборам і референдумам. Він містить незначну кількість норм конституційного права, проте їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, йдеться про норми, що визначають вибори, референдуми й інші форми безпосередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують суб'єктивне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, закріплене у попередньому розділі Конституції України. Розділ III Конституції України також визначає юридичний механізм ініціювання всеукраїнського референдуму на вимогу громадян України, питання обов'язкового всеукраїнського референдуму та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум.

Розділ IV «Верховна Рада України» Конституції України нормативно визначає поняття національного парламенту та його конституційний склад, порядок його формування та діяльності, конституційно-правовий статус народного депутата України, функції та повноваження Верховної Ради України, структуру парламенту та правовий статус голови Верховної Ради України, його першого заступника та заступника, парламентських комітетів, тимчасових спеціальних комісій і тимчасових слідчих комісій, Апарату Верховної Ради України, встановлює правові основи законодавчого процесу та парламентських процедур, закріплює вичерпний перелік суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бюджетного процесу, парламентського контролю, а також суб'єктів його здійснення, зокрема, Рахункової палати і Уповноваженого Верховної Ради України із прав людини та інші питання. Цей розділ також встановлює національну грошову одиницю - гривню та основні завдання Національного банку України.

У розділі V Конституції України об'єднано конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є главою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок обрання Президента України та підстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі й у порядку імпічменту, визначено повноваження Президента України, юридичну природу правових актів глави держави в Україні, конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.

Розділ VI Конституції України «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» охоплює норми конституційного права, що визначають структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його завдання, функції та повноваження, юридичну силу актів Кабінету Міністрів України, а також визначає конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зокрема, визначає правовий статус місцевих державних адміністрацій.

Розділ VII «Прокуратура» закріплює конституційно-правовий статус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Прокуратури України та порядку призначення і звільнення з посади Генерального прокурора України. Організацію та порядок діяльності органів прокуратури, відповідно до ст. 123 Конституції України, визначає спеціальний закон.

Розділ VIII Конституції України «Правосуддя» включає норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя - Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей розділ також містить статті, що визначають порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції тощо.

Розділ IX «Територіальний устрій України» містить дві статті, які визначають основні принципи територіального устрою України та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою України.

Розділ X «Автономна Республіка Крим» присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України, містить норми, що визначають предмет нормативного регулювання та предмет відання Автономної Республіки Крим, систему органів Автономної Республіки Крим (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим), порядок їх формування та взаємовідносини з органами державної влади України.

Розділ XI «Місцеве самоврядування» врегульовує конституційно-правовий статус органів місцевого самоврядування.

Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Він містить конституційно-правові норми, що визначають головні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо.

Розділ XIII Конституції України визначає порядок внесення змін до Конституції України. Процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів І, III, XIII Основного Закону через їх фундаментальне системоутворююче значення для структури Конституції передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Структура основної частини Конституції України об'єктивізує систему національного конституційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють і унормовують основні інститути конституційного права України.

Завершальними елементами структури Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України.

Перехідні положення, визначені в шістнадцяти пунктах розділу XV, більшість із яких нині втратили чинність через свою реалізованість. Разом з тим на час прийняття 28 червня 1996 року Конституції України унормування Перехідних положень було зумовлено об'єктивними причинами і забезпечувало еволюційний, безконфліктний характер утвердження нових інститутів конституційного права та юридичних механізмів їх реалізації. Перехідні положення Основного Закону також забезпечували здійснення принципу правонаступництва конституційного розвитку незалежної України, започаткованого з прийняттям Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет і 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України та формуванням у 1991-1996 роках системи чинного на той час законодавства.

Перехідні положення Основного Закону слід вважати насамперед важливим нормативно-правовим механізмом забезпечення стабільності Конституції України на час її прийняття та на етапі приведення чинного законодавства у відповідність до її положень.

1 лютого 2011 р. було прийнято Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», яким до Розділу XV «Перехідні положення» було внесено 15 і 16 пункти. Ці пункти уніфікували терміни конституційних повноважень парламенту і глави держави, а також встановили дату їх наступних чергових виборів. Таким чином, перехідні положення Конституції України зберігають на сьогодні свою актуальність і важливість.

5. Система та функції Конституції України.

Конституції держав світу здебільшого є єдиним писаним нормативно-правовим актом відповідної юридичної сили. Натомість у багатьох країнах світу, зокрема державах - учасницях ЄС, поняття конституції розкривається через систему конституційних актів, які регулюють конституційні правовідносини.

Наприклад, конституція Австрії - це насамперед Федеральний конституційний закон від 10 листопада 1920 р., Основний закон держави «Про загальні права громадян королівства і земель, представлених в імперській раді» від 21 грудня 1867 р., Федеральний конституційний закон «Про нейтралітет Австрії» від 26 жовтня 1955 р. і Федеральний конституційний закон «Про захист особистої свободи» від 29 листопада 1988 р.;

конституція Фінляндії - це Форма правління Фінляндії від 17 липня 1919 р., Акт про право Едускунти контролювати законність діяльності членів Державної ради, Канцлера юстиції і юридичного уповноваженого Едускунти при виконанні ними службових обов'язків від 25 листопада 1922 р., Акт про Державний суд від 25 листопада 1922 р., Акт про Едускунте від 13 січня 1928 р.;

конституція Франції - це Конституція Французької Республіки від 4 жовтня 1958 р. та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р.

Конституція України, будучи пріоритетним актом національного права, залишається не єдиним джерелом конституційного права з відповідною юридичною силою. Таку ж юридичну силу, по-суті, мають Акт проголошення незалежності України, затверджений рішенням всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

Акт проголошення незалежності України:

1) регулює суспільні відносини, що традиційно є предметом правового регулювання Конституції;

2) має найвищу юридичну силу;

3) прийнятий Верховною Радою України та народом України, тобто виключними суб'єктами конституційної нормотворчості;

4) залишається чинним на сьогоднішній день, оскільки не є скасованим у встановленому Конституцією та законами України порядку;

5) гарантується державою.

Зазначене дозволяє розмежовувати такі категорії, як «структура Конституції» та «система Конституції».

Система Конституції України - це передусім упорядкована сукупність конституційно-правових актів найвищої юридичної сили (нині окрім чинної Конституції України до таких слід відносити Акт проголошення незалежності України 1991 р., затверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.), які синхронно регулюють важливі суспільні відносини, які є предметом конституційного права.

Якщо структура Основного Закону є його внутрішньою побудовою, то система Конституції - це передусім система конституційних актів найвищої юридичної сили, пов'язаних між собою насамперед функціональними зв'язками.

Структура та система Конституції України обумовлені та тісно пов'язані зі своїми функціями. Внутрішня побудова Основного Закону є оптимальною юридичною моделлю для ефективного цілеспрямованого впливу Конституції України на суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Ці функції є життєво необхідними для суспільства загалом, що підтверджує більш ніж двохсотлітня історія існування конституцій у світі.

Функції Конституції України - це цілеспрямовані напрями та види впливу Основного Закону суспільства і держави на суспільні відносини.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багатофункціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні функції, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну й інші власне конституційні функції.

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 250; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!