Тема 6. Загальна характеристика зовнішньоекономічних зв'язків України часів феодалізму
Мета: розкрити особливості міжнародних контактів під час переходу українських земель під егіду сусідніх держав; надати характеристику торговельних відносин Київської Русі; визначити особливості функціонування Запорозької Січі та її впливу на розвиток зовнішньоекономічних відносин
План лекційного заняття
- Особливості формування феодальних відносин на українських землях
- Розвиток ремесла і становлення міст Київської Русі в епоху середньовіччя. Надання Магдебурзького права українським містам
- Внутрішня і зовнішня торгівля Київської Русі
- Еволюція грошових відносин.
1.Особливості формування феодальних відносин на українських землях
Сучасною економічною наукою, в тому числі і теорією і історією МЕВ, епоха Київської Русі розглядається як складова частина тривалого періоду формування феодальних відносин на території, близької до тієї, яку нині займає Україна як держава. Процес формування феодальних відносин на українських землях проходив під впливом досить складних взаємовідносин із сусідніми державами: Україна постійно, особливо після розпаду Київської Русі знаходилась під впливом інших держав, і це, безсумнівно, вплинуло на її історичний та економічний розвиток.
Виділяють наступні періоди історичного розвитку Київської Русі:
1) (9 – 12 століття) Період розквіту Київської Русі як великої (на той час) східноєвропейської держави;
|
|
|
2) (2-га половина 12–середина 14 століття) Період політичної роздробленості під тиском татаро-монгольського нашестя;
3) (друга половина 14 століття –17 століття) Перехід українських земель під егіду сусідніх держав (Князівство Литовське, Польща, Князівство Молдовське).
Початок формування феодальних відносин на Україні пов'язується із початком нової ери (вже в першому столітті н.е. дослідники відзначають перші елементи феодальних відносин). Протягом 5-7 століть у східнослов'янських племен відбувається становлення сільської громади. В період 8-9 століття формується союз племен під назвою Руська Земля із центром у місті Київ.
Поглиблюється майнове і соціальне розшарування у сільських громадах, в межах яких формуються великі землеволодіння як спадщина племінної знаті. В доісторичні часи землі, захоплені різними способами, належали переважно вождю племені та його оточенню. В межах сільської громади виникають нові власники великих земельних ділянок: князі, "лучші мужі" (князівське оточення), воїни-дружинники. Земля поступово за цих умов перетворюється на головне багатство.
В перший період (9-12 століття) дещо видозмінюється землеволодіння як основа розвитку продуктивних сил і умова формування феодальних відносин нового типу, утверджується князівське, боярське і церковне землеволодіння.
|
|
|
В період політичного роздроблення (ІІ період) формується зріле феодальне господарювання. Розвиток феодальних відносин відбувається в межах відокремлених невеликих князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицького тощо. З одного боку, політичне роздроблення Київської Русі значно послаблювало її могутність як єдиної централізованої європейської держави, однак, в межах окремих князівств розвиток феодалізму відбувався прискореними темпами. Знову змінюється характер землеволодінь. В цей період утверджується ієрархічна структура землеволодіння: оскільки Київ все ще мав певну силу, виникає землеволодіння Великого Князя (Київського), землеволодіння місцевих князів, боярське землеволодіння і землеволодіння боярських слуг. Селянське подвір'я в цей період утверджується як основа феодального господарювання.
В другій половині 14 століття (ІІІ період) переважна більшість українських земель підпадає в залежність від західноєвропейських централізованих держав. До великого князівства литовського було приєднано Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля. Польща підкорила Галичину, західну Волинь і західне Поділля. До складу Молдавського князівства ввійшла Буковина. Угорщина захопила територію теперішнього Закарпаття.
|
|
|
На українських землях формується новий тип господарювання. Виникають великі земельні володіння литовських, польських, угорських і молдавських феодалів. Більш того, приблизно у 15 столітті формуються такі типи феодального землеволодіння, як шляхетське і магнатське. На фоні занепаду українських земель значною мірою збільшується церковне землеволодіння.
В період 14-15 століття посилюється закріпачення селянства. Механізм цього закріпачення проявлявся у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селянина-виробника від феодала. Як правило, він не мав власної землі, а лише наділ землі феодала, за що змушений був сплачувати ренту.
2.Розвиток ремесла і становлення міст Київської Русі в епоху середньовіччя. Надання Магдебурзького права українським містам
Наряду з розквітом і поглибленням феодальних відносин, вже за часів Київської Русі набирає помітного розвитку ремесло і промисли. Ремесло, як і сільське господарство, були джерелом формування предметної (товарної) структури як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі. Механізм регулювання був подібний до Західної Європи: земельна рента щодо селян і податок на ремісників.
|
|
|
На останньому етапі існування Київській Русі там нараховувалось понад 60 видів ремесла. Відомим і поширеним було прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева, каменю, гончарство і т.д.
На деякий час розвиток ремесла переривається монголо-татарським нашестям, але пізніше, протягом 14-16 століття, відбувається поступове їх відродження і подальший розквіт. Це спонукало до нового періоду розвитку міст на українській території та відновлення їх ролі. Ремісництво в 14-15 столітті набирає високих темпів розвитку в Києві, Кам'янець-Подільському, Луцьку. На кінець 15 століття на українських землях було відомо від 150 до 200 ремесел і ремісничих спеціальностей, а це, звичайно, є свідченням значного збагачення товарної структури внутрішньої і зовнішньої торгівлі.
За "Повістю Врємєнних Літ" за часів Київської русі на її території існувало близько 20 великих і середніх міст. В 13-14 століття таких міст налічувалося близько 300.
На відміну від Західної Європи, на українських територіях королівська влада вищезазначених держав захищала в першу чергу інтереси феодалів, і лише потім – інтереси міст. Більш того, українські міста потерпали як від свавілля власних феодалів, так й від іноземних. Основними елементами тиску на міста були повинності, які сплачувалися містами на користь феодалів, різні податі і податки за право на торгівлю, підприємництво тощо.
За таких обставин досить важливим і значним фактором розвитку українських міст, або принаймні деяких з них, було надання їм Магдебурзького права. Магдебурзьке право (Jus Theutonicum Magdeburgense) – середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялися від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування.
Воно набуло значного поширення в українських землях починаючи з середини XIV ст. Згідно магдебурзького права окремі міста України отримували самоврядування і право "між собою судитися і радитися". Відоме воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найбільш авторитетним серед них був збірник під назвою "Статті магдебурзького права", виданий у 1556 р. Бартоломієм Троїцьким. Слідом за цим збірником ним було підготовлено і видано ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права, їх розглядали як офіційну інтерпретацію магдебурзького права.
Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам з тим, щоб вони "вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає магдебурзьке право". Магдебурзьке право мало чітко виражений становий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим пануючим верствам (шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на зовнішню виражену автономію українських міст, де діяло магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними та незалежними.
Правителі і самі феодали йшли на такі поступки щодо окремих міст. Головний зміст Магдебурзького права зводився до надання містам права самоврядування (назва йде від хартії прав, що були надані у 13 столітті місту Магдебург). За цією хартією, а відтак і за Магдебурзьким правом, міста частково або повністю звільнялися від управління і судочинства феодалів, в містах закріплювалися права міських станів, міське населення звільнялося від натуральних повинностей на користь феодалів, спрощувалася податкова система, знижувалися грошові податки, податки з торгівлі та промислів. Втіленням самоврядування в містах з Магдебурзьким правом були магістрати.
Протягом 14 століття Магдебурзьке право одержали такі українські міста як Санок (1339 р., Західна Україна), Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.). В українських містах Магдебурзьке право було обмеженим для українських купців та міщан.
3.Внутрішня і зовнішня торгівля Київської Русі
Розвиток ремесла сприяв пожвавленому обміну, торгівлі, хоча в селі торгівля мала міновий характер. Розвинутішою, природно, була міська торгівля. Вироби міських ремісників, з одного боку, йшли в села і міста країни, їх також вивозили в далекі краї, з іншого - збували на місці, задовольняючи потреби міського населення.
Внутрішня торгівля зосереджувалась на невеликих місцевих ринках. Такі ринки охоплювали лише обмежені за своєю територією округи, які тяжіли до певних міст: зв'язки між такими ринками були ще нерегулярними.
Динамічнішою була зовнішня торгівля. Торговельні судна руських бояр і купців плавали по Балтійськом), Каспійському, Азовському, Чорному й Середземному морях. Важливу роль у торгівлі Київської Русі з Візантією і країнами Центральної Європи відігравав Дунай.
Найважливішими руськими товарами на міжнародних ринках були хутро, мед і віск, а також льон, лляні тканини, інші ремісничі вироби. Тканини з льону йшли переважно в Трапезунд (Мала Азія), Дербент і Середню Азію.
За свідченням письмових пам'яток, торговельні шляхи з Києва простиралися із Заходу на Схід, і з Півночі на Південь. "Великий шлях із варяг в греки" зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залозний», котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.
На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів, завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основними торговельними партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандінавські, центрально- та західноєвропейські.
Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.
З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.
Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми.
Особливістю МЕВ тих часів було те, що у зовнішній та внутрішній торгівлі періоди підвищення активності чергуються із періодами падіння (спадом активності). До речі, для Київської Русі було характерним здійснення зарубіжної торгівлі з великою кількістю держав і територій. Київські князі підтримували зв'язки з Візантією, Арабським Сходом, Чорноморськими, Азовськими ринками та мали вихід на китайський ринок.
Для Київської Русі була характерна договірна торгівля, значне місце посідав звичайний обмін "товар на товар". Київські князі допускали работоргівлю (продаж в раби холопів [голів родини чи молодих], які не здатні були сплатити мито, податок і т.д.).
Досить багатою для тих часів була предметна структура торгівлі. Зовнішня торгівля супроводжувалася завоюванням ринків збуту і утвердженням позицій князів на цих ринках силою війська.
Період занепаду торгівлі в 12–13 столітті змінюється періодом піднесення в 14 столітті Досить активно зовнішня торгівля ведеться в той час Галицько-Волинською державою, яка користувалася своїм вигідним географічним положенням. Вона підтримувала зв'язки із Візантією, Польщею, Генуєю.
Друга половина 14 – 15 століття пов'язана з розширенням внутрішньої торгівлі на українських землях. Саме в цей період набирають поширення "торжки" (короткостроковий періодичний захід типу ярмарку, тільки менший за обсягом). Ярмарки носили такий же характер як і в Західній Європі (Париж). Ярмарковими вважалися Львів, Київ, Перемишль, Луцьк, Ярославль та інші.
Торгівля і ремесло регламентувались правилами, що захищали інтереси торговців і зміцнювали позиції держави. Держава прагнула до контролю над зовнішньою торгівлею, але цей контроль не носив такого монопольного характеру, як у Західній Європі. Так, в містах дозволялося торгувати тільки місцевим купцям в установлених місцях і навіть в установлений час.
У 1756 році Львову надається складове право, яке зобов'язувало купця, що займається транзитною торгівлею, зупинитися на 14 днів у Львові і проводити торгівлю своїми товарами, і лише після цього рухатись далі.
Значний вплив на розвиток зовнішньоекономічних відносин мало існування Запорізької Січі. Зовнішньоекономічні і торговельні зв'язки Запорізької Січі спиралися на самодостатній і натуральний характер господарства. Запорожці облаштовували своє життя так, що всім необхідним військо і населення забезпечувалося самими запорожцями. В торговельні зв'язки запорожці вступали лише при крайній необхідності в якомусь товарі. Досить поширеним в господарюванні запорожців були різного роду промисли і полювання, що давало їм додатковий продукт, який використовувався для обміну.
Таким чином розвиток продуктивних сил досягав середнього рівня, навіть, був рудиментарним.
Зовнішньоекономічні зв'язки мали такі характерні риси:
1) широка географія торговельних зв'язків запорожців (Константинополь, Москва, Париж тощо);
2) обмежена товарна структура обміну та кількість товарів;
3) головними формами зовнішньоторговельних відносин були прямий товарообмін в поєднанні з відносинами купівлі-продажу (обміну, що ґрунтувався на грошових відносинах).
Запорозька Січ не мала власних грошей. Вони користувалися грошима країн і територій, з якими підтримували торговельні зв'язки (напр. російські червонці і мідні гроші, леви, орти тощо). Дослідники зазначають, що в виробничих відносинах всередині Запорізької Січі мали місце прояви кредитування, але вони не набрали великого поширення. Як правило, основою кредитних операцій були російські гроші. При отриманні кредиту під заставу звичайно віддавалися цінності (а не земля чи майно). За відсутності власної грошової одиниці і власної системи кредиту ознак банківської системи не було. Існувала лише загальна каса, яка регулювала як надходження так і видатки. Кіш, як головна адміністративна одиниця, регулював економічну політику. Неабияку роль відігравали чумаки. Як і на інших українських землях, в Запорозькій Січі відносно розвиненою була митна справа, побори і оподаткування були такими ж вишуканими і поширеними, як і в інших землях (переїзд через місточок, перехід через кордон). Це певною мірою стримувало торговельні зв'язки Запорізької Січі, оскільки нерідко вона залишалася поза торговельними шляхами.
Однак, будучи самодостатньою козацькою державою, Запорізька Січ водночас підтримувала досить інтенсивні зв'язки з навколишнім світом.
4.Еволюція грошових відносин
Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися ще у II—III ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — куну (етимологія слова походить від "куниця" – шкірки куниць та інших пушних звірів) які стали попередниками грошей й загальним еквівалентом.
Пізніше з'являються срібні злитки, які нагадували грошові одиниці і використовувались, в основному, при оптовій торгівлі. Історики зазначають про існування у той час київської гривні (160-190 грамів срібла).
До 13 століття була поширена й чернігівська гривня (близько 200 грамів срібла) (на території Чернігівського князівства). Була також спроба ввести в обіг золоту гривню, але вона не отримала підтримки купецтва і майже не використовувалась.
В 13 столітті в обіг запускається срібний злиток "карбованець". Його курс, говорячи сучасною мовою, прирівнювався до половини срібної гривні, а відтак, зміст срібла можна вважати на рівні 90-96 грамів.
Перші карбовані монети на Русі почали карбуватися за часів князя Володимира Великого (кінець 10 – початок 11 століття). Першими монетами були золотники і срібляники. До речі, в Київській Русі досить активно використовувалися гроші тих країн і територій, з якими вона підтримувала зв'язки: Арабські країни, Візантія тощо.
Поширення грошей супроводжувалося розвитком грошових відносин і грошовий операцій. Як і в інших країнах феодального світу, в Київській Русі становлення грошових відносин супроводжувалося виникненням кредитних відносин та торгівлі в кредит (торгового кредиту). Першим за Київської Русі приймається документ "Статут про рези" (поняття "рези" відповідає сучасному поняттю відсоток). Цим статутом регулювалися відсоткові ставки при здійсненні кредитування й торгівлі в кредит.
Крім того, значною мірою грошові відносини регулювалися "Руською правдою". За часів її дії вже розрізнялися позики під майнову заставу, причому механізм надання позики відрізнявся від механізму лихварства.
В 14 – 15 столітті зазначається досить активне поширення грошових відносин на західних землях нинішньої України. Центром таких відносин стає Львів. Він не піднявся до рівня стародавнього Риму, але мав свою грошову одиницю, причому наряду з великими срібними руськими півгрошами були поширені також мідні динарії, а срібні руські півгроші карбувалися із зображенням лева (герба Львова) на одній із сторін.
В 14 столітті продовжувалося карбування грошей в Києві (за часів князя Володимира Ольгердовича).
Отже, грошові відносини мали помірний розвиток, тож, вважати це явище системним можна лише з урахуванням певних застережень.
Щодо ознак банківської справи, ці явища виникають за часів підкорення українських земель сусідніми державами. Так, в Росії утверджується обмін векселями. Виникають торгово-банківські доми, які значною мірою виконують операції, що набрали поширення ще за часів Римської імперії, проте на більш високому рівні. Про розмах операцій (обмінних, визначення якості грошей, їх достовірності) свідчить лише перелік грошей, з якими здійснювались операції. Банківсько-торгові дома здійснювали операції з позичковими капіталами, а участь у таких операціях ґрунтувалася на досить високих відсоткових ставках (50 – 100%).
Підводячи підсумки сказаному, можна сказати, що в цілому зовнішньоекономічні зв'язки українських земель після Київської Русі визначалися Русько-Литовським і Польським правом, правом інших держав, які захопили українські землі
Перелік питань для самоконтролю
1. Союз племен „Руська Земля” з центром у Києві
2. Сільське господарство як предмет зовнішньої торгівлі Київської Русі
- Втілення самоврядування в містах з Магдебурзьким правом
- Запорозька Січ та її вплив на розвиток зовнішньоекономічних відносин
Рекомендовані літературні джерела:
Базова : [1,2,9,10,14 ]
Допоміжна: [3,6,8]
Інформаційні ресурси в Інтернеті: [4,5]
Міжнародні видання: [2,4,6]
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 522; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!