Що є спільного і особливого при скасуванні кріпацтва на українських землях у складі Австрійської та Російської імперії в середині ХІХ ст.?
Революція 1848р. Особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Галичині, нарешті створили умови для скасування панщини – останнього прежитку кріпацтва. 23квітня 1848р Фердинанд І вида історичний Маніфест, що скасував панщину в Галичині. Він майже на 5 місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.
Українські селяни, принаймі, з ентузіазмом вітали цей Маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що Маніфест лишав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту віденський уряд оголосив про виплату їй компенсацію за втрачену робочу силу. До тогу ж, хоч 70% оброблюваних земель отримували селяни, а 30% - землевласники, основне питання про те, кому належать ліси і пасовиська, що раніше були спільною власністю лишалося нерозв’язаним. І з часом ці громадські землі перейдуть у володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. І нарешті, розміри селянських наділів були жалюгідними: понад 70% із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати середню сім’ю. Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові. Навпаки, воно розірвало останній формалиний зв’язок між ним та паном. Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі, а одже і долі, воно пробудило в ньому невластивий раніше потяг до політики, освіти, культури. Відтак і на далі галицький селянин став тим політичним чинником, яким не можно було більше ігнорувати.
|
|
|
19 лютого 1961р. Олександр ІІ видав Маніфест, що скасував кріпосне право. Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну і заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще нескоро й не задовольнгить усіх іхніх сподівань. Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків, але, перетворивши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності.на відміну від інших верств суспільства, звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежи. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі провини мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селянських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновниками, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, повинен був отримати від властей паспорти, якщо селяни невиконували фінансових забов’язань перед державою, старости мали повноваження примусити іх до цього.
Ще більше разчарували селян труднощі пов’язані з правом землеволодіння. Реформа в основному дозволяла поміщикам лишати близько полдовини землі для власного користування, а решту розподіляли між їхніми колишніми кріпаками, при цьому селян забов’язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості земель у формі казених облігацій, а селяни у свою чергу забов’язувалися виплачувати урядові цю сумму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо виплачувати бузпи, осередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.
|
|
|
Для тих кому не піл силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонувався крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі служилипри панських садибах, - на Україні іх налічувалися близько 440тис., - оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.
Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, не дивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянам землі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибутків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушувати селян обробляти неродючі грунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати роботу в селищах і містах , щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для татешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакам щедрі наділи. Проте за прибутки, втрачувані внаслідок звільнення селян, поміщики вимагали грошової компенсації. У багатому ж черноземом південному регіоні України переважав інший підхід. Тут поміики воліли, щоб кріпаки відбуваючи панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували головним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу переважали також в інших частинах України. На Лівобережжі й особливо у Полтавській губернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки.
|
|
|
При розподілі земель реформа врахувала місцеві відмінності. Оброблювана земля поділялася на 3 категорії: чорноземи, нечерноземи, степові грунти. Причому селянські наділи у двох останніх катнгоріях були більшими, зате в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна, - меншими.
|
|
|
Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше землі, ніж до 1861р. На російській Півночі вони втратили близько 10% своїх колишніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на 30%. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на сім’ю, то на Лівобережній та Південній Україні – лише 18.
Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі ліси, луки та водойоми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищиними цінами. У процесі перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особливо пощиреною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи набагато більше, ніж їхні сусіди. Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданності польської шляхти цього регіону, уряд намагався привернути на свій бік українських селян і раздавав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю.
Інша особливість реформ на Україні зумовлювалася формами землеволодіння. У Росії, де понад 95% селян жили общинами, документ на щойно набуті землі був у колективній власності, а плата за них входила в обов’язок общини. Але на Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й майже 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відповідальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того розвиненої прив’язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських.
Слід пам’ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили державні селяни, які поділялися на щонайменше 30 різних категорій, включаючи майже 1 млн. Колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за поміщицьких кріпаків мали в своєму розпорядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів. Реформа 1861р. й, зокрема, закон 1866 р. звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних селян мало чим змінилося на краще.
Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами – натомість наділи урізалися, а селянам нав’язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля заворушень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Південній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила пам’ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціально-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення. Але іх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 262; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!