Реалізація комунікації через систему безпосередніх та опосередкованих зв’язків

   У постіндустріальному та інформац-му сусп-ві проблема комунікації є однією з найважливіших. Особливо це стосується освітньої сфери, яка покликана забещ=зпечити підготовку людини до життя у свті ріноманітних зв”язків, відносин, комунікаи-х можливостей.

Комунікація (з лат. – зв”язок, повідомлення) – це с-ма безпосередніх чи опосередкованих зв”язків, що реаліз-ся за допомогою верб-х та неверб-х засобів, засобів комп”ютерної комунікації з метою взаємообміну інформацією, моделювання й управління процесом комунікації, регулювання педагогічних відносин.

  Комунікація реаліз-ся як с-ма найрізноманітніших безпосередніх та опосередкованих зв”язків суб”єктів комунікації.

Особливістю безпосередніх зв”язків суб”єктів комунікації є їх прямі контакти ( з єдиними часовими і просторовими характер-ми): “учитель-учень”, “учитель-учитель”, “учитель- батьки учня” тощо . Нерідко безпосередні зв”язки суб”єктів комунікації постають як комбінація кількох їх типів. Н-д, учитель може розв”язувати певні комунікативні проблеми, пов”язані з організацією навчально-виховного процесу, як з колегами, так і з учнями.

Опосередковані зв”язки передбачать участь посередника як передавача інформації. Вони роз”єднані в часі й віддалені у просторі: комп”ютер ( “учитель-комп”ютер-учитель”, “учитель-комп”ютер- учень”, “учитель-комп”ютер” та ін ), листування, телефонні розмови суб”єктів як передавачів інформації та ін. Наявність посередника між суб”єктами комунікації впливає на зміст і призначення інформ-х потоків.

Прикладом опосередкованої комунікації є дистанційне навчання, що передбачає комунікацію між викладачем і студентами ( с-ма “людина-комп”ютер-людина”) за допомогою спец-х технічних засобів ( компакт-диски, комп”ютерні мережі, аудіографічна форма, відеоконференції та ін.).

 

 

Методи навчання у середніх та вищих школах.

Розвиток пізнавальних здібностей учнів, здобуття ни­ми знань, умінь і навичок, використання їх на практиці залежать від оптимального застосування методів навчан­ня, що зумовлено передусім цілями (специфікою) змісту навчання, віковими особливостями учнів. Метод навчання — це спосіб упорядкованої взаємодії вчителів та учнів, за допомогою якого вирішуються проблеми освіти, вихован­ня і розвитку в процесі навчання. Методи навчання класифікують залежно від того, як за їх допомогою вирішують дидактичні завдання. У дида­ктиці існують різні підходи до класифікації методів навчання. Один із найпослідовніших і найзручніших належить відомому досліднику в галузі дидактики Юрію Бабанському, який виділяє методи організації та здійснення навчаль­но-пізнавальної діяльності; методи стимулювання і моти­вації навчально-пізнавальної діяльності; методи контролю і самоконтролю навчально-пізнавальної діяльності. Методи організації та здійснення навчально-пізнава­льної діяльності. Вони охоплюють сукупність методів нав­чання, спрямованих на передавання і засвоєння учнями, студентами знань, формування умінь і навичок. До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання. 1. Словесні методи навчання об'єднують пояснення, розповідь, інструктаж, лекцію, бесіду, роботу з підручником. 2. Наочні методи навчання охоплюють ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження. 3. Практичні методи навчання охоплюють вправи, ла­бораторні роботи, практичні роботи, дослідні роботи. Крім словесних, наочних і практичних методів орга­нізації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, вчителі використовують й інші групи методів. За типом пізнавальної діяльності виокремлюють пояснювально-ілюстративний, непродуктивний, проблемний, частково-пошуковий, дослідницький методи навчання. З огляду на особливості умовиводів методи організа­ції та здійснення навчально-пізнавальної діяльності по­діляють на індуктивний, дедуктивний, традуктивний. Індуктивний метод. При його використанні засвоєння знань здійснюється у процесі переходу від одиничного до загального. Дедуктивний метод. Передбачає перехід від загально­го до конкретного у процесі засвоєння знань. Педагог спо­чатку повідомляє загальне положення, формулу, закон, які ведуть до поступового вирішення конкретних завдань. Традуктивний метод. Полягає в засвоєнні навчально­го матеріалу від окремого до окремого через установлен­ня подібностей чи відмінностей. За домінуючою мислительною операцією виокремлю­ють аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, конкретиза­цію, виокремлення головного. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізна­вальної діяльності. Спрямовані вони на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню учнів (студентів) нав­чальною інформацією. Вони охоплюють методи форму­вання пізнавальних інтересів і методи стимулювання обо­в'язку й відповідальності в навчанні. 1. Методи формування пізнавальних інтересів. Вони охоплюють методи навчальної дискусії; забезпечення ус­піху в навчанні; пізнавальних ігор; створення цікавих си­туацій; створення ситуації новизни навчального матеріа­лу; використання життєвого досвіду учнів (студентів). 2. Методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні. Передбачають пояснення школярам, студен­там суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; заохочення до сумлінного виконання навчальних обов'язків; оперативний контроль за вико­нанням вимог і, в разі потреби, -- вказування на недолі­ки,

Категорії педагогіки.

Основні педагогічні поняття, що виражають наукові узагальнення, прийнято називати також педагогічними категоріями. До основних педагогічних категорій належать виховання, навчання, освіта.

   Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості.

У педагогіці поняття “виховання” вживається у широкому й вузькому соціальному значенні, а також у широкому й вузькому педагогічному значенні.

У широкому соціальному значенні виховання – це передача накопиченого досвіду від старших поколінь до молодшого. Під досвідом розуміються відомі людям знання, уміння, способи мислення, моральні, етичні, правові норми – словом, усе створене у процесі історичного розвитку, духовна спадщина людства.

У широкому педагогічному значенні виховання – це спеціально організований, цілеспрямований і керований вплив колективу, вихователів на учня з метою формування у нього заданих якостей, що здійснюється у навчально-виховних установах й охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному значенні виховання – це процес і результат виховної роботи, спрямованої на вирішення конкретних виховних задач.

Навчання – це спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії вчителів і учнів. Його ціль – засвоєння знань, умінь, навичок, формування світогляду; розвиток розумових сил і потенційних можливостей учнів; закріплення навичок самоосвіти.

Основу навчання становлять знання, уміння, навички, що виступають із боку викладача в якості вихідних (базових) компонентів змісту, а з боку учнів – як продукти засвоєння.

Освіта – результат навчання. У буквальному значенні вона означає формування образу добре навченої, вихованої, інтелігентної людини. Освіта – система накопичених у процесі навчання знань, умінь, навичок, способів мислення, якими оволодів той, кого навчали. Саме система, а не обсяг (набір) розрізнених відомостей. Одержання освіти свідчить про оволодіння заданим обсягом систематизованих знань, умінь, у певній галузі й досягненні необхідного для виконання професійних дій рівня самостійного мислення.

Головні критерії освіченості – системність знань і системність мислення, що проявляються у тім, що людина здатна самостійно відновлювати відсутні ланки у системі знань за допомогою логічних міркувань.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов”язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

 

 

Психологія діяльності.

Д-ть - це форма активного ставлення суб”єкта до дійсності, спрямована на досягнення свідомо поставлених цілей і пов”язана із створенням суспільно значимих цінностей або освоєнняя соц-го досвіду.

Більш загальною категорією, за допомогою якої визначається д-ть, виступає загально психологічне поняття “відносини”. Д-ть – це не тільки одна з форм відносин; це дуже спецефічна форма відносин, що має дві основні ознаки. По-перше, це відносини продуктивного типу, що припускає одержання деякого результату. Він може бути представлений, однак, не тільки у формі якого-небудь продукту (вибору, цінності й ін.), але й у вигляді освоєння людиною тих або інших знань, умінь, інших форм соц-го досвіду. Тим самим вказується на наявність трьох основних типів д-ті – не тільки власне трудової, але також й ігрової, і навчальної. По-друге, д-ть – це відносини, що регулюються усвідомлювальною ціллю як ідеальним образом майб-го результату. Ціль виступає так званим системостворюючим фактором д-ті, тобто головним критерієм визначення її змісту, структури й динаміки. І у цьому полягає найвіжливіша відмінність д-ті від інших форм активності людини. Зміст д-ті визначається саме ціллю.

Д-ть – це цілеспрямована активність, що реалізує потреби суб”єкта.

Поряд із цими аспектами існують інші, також найвіжливіші загальнопсихологічні властивості д-ті:

1)Предметність д-ті. Об”єкти зовнішнього світу не безпосередньо впливають на суб”єкт, а лише будучи перетвореними у процесі д-ті, завдяки чому досягається більша адекватність їхнього відображення у свідомості. Д-ть, у свою чергу, спрямована на повний “зовнішній” стосовно суб”єкта об”єкт, що виділяється ним як предмет своєї цілеспрямованої активності.

2)Суб”єктність д-ті. Д-ть завжди соціально обумовлена, а виходить зв”язана зі значеннями, зафіксованими у схемах, знараддях дії, у поняттях мови, соц-х роллях і нормах. Ознака суб”єктності д-ті виражається в її обумовленості всім минулим досвідом людини, її потребами, цілями й мотивами, які визначають спрямованість і вибірковість д-ті.

3)Адаптивність д-ті,тобто здатність до гнучких перебудов і трансформацій при зміні умов її реалізації.

4)Системність д-ті. Д-ть є не сумою своїх компонентів, а ії організованою цілісністю. При цьому особливо важливо те, що у д-ті як цілісності виникають такі нові властивості, яких немає ні в окремих її компонентах, ні в їхній простій сумі, - так звані системні якості д-ті. Д-ть є однією з найбільш складних серед відомих зараз систем.

Д-ть – це активна взаємодія людини із середовищнм, у якому вона досягає свідомо поставленої цілі, що виникла в результаті появи у неї певної потреби, мотиву.

Структура д-ті:

Нестача – Потреба – Мотив – Ціль – Дія – Результат – Оцінка

Для кожної д-ті характерна наявність цілі, можна передбачати результат д-ті, що досягається деякими способами. Всі ці елементи пов”язана один з одним. Однак цілі передують деякі детермінанти, такі як нестача, потреби, мотиви.

Дія має подібну до д-ті структуру: ціль – мотив, спосіб – результат. Розрізняють дії: сенсорні (дії за сприйняття об”єкта), моторні (рухові дії), вольові, розумові, дії пам”яті, зовнішні предметні і розумові.

 

 

зауваження. Почуття відповідальності виховують, залучаючи слаб­ших учнів, студентів до наслідування прийомів роботи си­льніших. Можна також колективно проаналізувати скла­дне завдання. При цьому педагог повинен не лише вису­вати вимоги, а й перевіряти їх виконання.

 

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 404; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!