Karpylenko Valeriya. Notions of frame and framing in news texts of the Ukrainian mass media. 11 страница
ний діяч тощо), який намагається донести до
читача своє бачення світу, суспільні та естетичні
ідеали в його особистому розумінні» [15, 29].
«Автор журналістського твору, висловлюючи
свої світоглядні погляди, тим самим проявляє
особливості своєї самосвідомості» [16, 216].
Індивідуальний образ автора складається із тієї
ролі, яку він для себе обрав.
Як зазначає Т. Дрідзе, «у ході створення
тексту авторський задум набуває більш чіткої
форми, кристалізується, набуває рис окресле -
ності видимої змістової мети даного конкретно -
го об’єкту. Прагнучи до здійснення своєї мети, до
реалізації визначеного комунікативного на міру,
автор підкорює цьому, як предмету опи су, тему
(про що йде мова), а також і цілу серію прийомів,
які реалізуються засобами мови» [1, 50].
Якщо розглядати текстотворення як кон-
струювання тексту у відповідності із заду мом,
авторською концепцією та профілем цільової
аудиторії, то репортер відчуває на собі вплив
кількох груп факторів, таких, як генетичні (по -
в’я зані із походженням тексту та об’єктив-ними
умовами його виникнення; це журналіст ський
задум та авторська концепція; масштаб пробле-
ми; об’єм зібраної інформації; оперативність
матеріалу); цільові фактори (пов’язані із призна-
ченням тексту; це констатація, утвердження та
заперечення); формальні фактори (пов’язані з
формою та зовнішніми параметрами тексту; це
жанр, розмір, ілюстрування, розташування на
|
|
|
газетній шпальті.
Якщо думку розглядати як предмет вну-
трішньої мови автора, то її можна охарактери-
зувати як дуже динамічну структуру, яка не
просто формується та уточнюється в процесі
осмислення предметів чи явищ дійсності, але у
підсумку створює визначену базу в будуванні
авторських висловлювань та суджень. Тобто,
думка журналіста розкривається у самому про-
цесі висловлювання, у ході встановлення всіх
змістових зв’язків.
Характерна риса ідеї журналістського твору
полягає у тому, що вона завжди включає у себе
дві складові. Одна з них — це інформація про
систему цінностей, на які спирається журналіст,
інтерпретуючи те, що відбувається. Завдя ки цьо -
му адресат публікації отримує можливість зіста-
вити їх з власними цінностями та зрозуміти про-
блему. Друга складова ідеї — це інформація, ви -
роблена безпосередньо при освоєнні реальної кон-
кретної ситуації і підказуючи адресату внутрішні
та зовнішні дії з метою вирішення проблеми,
тобто, власне, журналістська інформація.
«Форма «справжнього репортажу» обумо-
влює і появу в тексті «я» автора. Завдяки справ -
жньому репортажу словесна тканина пронизу-
ється емоціями, відношеннями, переживаннями
|
|
|
пишучого» [3, 54].
Головним у роботі репортера є метод спосте-
реження. Як зазначає Г. Лазутіна, в його осно-
ву покладена «здатність людини до сприйняття
предметно-чуттєвої конкретності світу в процесі
аудіовізуальних контактів з ним» [17, 42].
Перебуваючи на місці події, журналіст отри-
мує змогу побачити динаміку розвитку того, що
відбувається на його очах. Однак при викори-
станні методу спостереження журналісту варто
пам’ятати про можливі об’єктивні та суб’єктив-
ні труднощі. Говорячи про об’єктивні труднощі,
російський науковець М. Кім зазначає, що
«журналіст найчастіше має справу з якимись
приватними і неповторюваними ситуаціями, які
не завжди можна заново «переграти» [2, 69]. До
суб’єктивних труднощів М. Кім відносить
людські емоції, з якими доводиться працювати
репортеру.
Репортер повинен бути комунікаційно компе-
тентним. Основою комунікативної компетентності
є здатність спостерігати (бачити і чути) іншу
людину. «При цьому до спостереження належать:
а) мовленнєві акти, їх зміст, послідовність, спря-
мованість, частота, продовжуваність, інтенсив-
ність, рівень еспресії, особливовості лексики, гра-
матики, фонетики, інтонація і голосові якості
|
|
|
спів розмовника, мовленнєва синхронізація; б) же -
сти (обличчя та тіла); в) переміщення і пози лю -
дей, дистанція між ними, швидкість і спрямова-
ність рухів, субординація у міжособистісному про-
сторі; г) тактильний вплив (доторки, жести, під-
тримки)» [2, 78].
Говорячи про ефективність репортажу,
неможливо залишити поза увагою безпосеред -
ньо саму особистість репортера, рівень його
інтелектуальної та професійної підготовки.
«Кож ний репортаж, передусім, — це особистість
ре портера, його творча обдарованість» [18, 117].
Від уміння побачити неважливу для інших
деталь, уміння правильно сформулювати запи-
тання, володіння іншими методами збору інфор-
мації дозволяє журналісту написати якісний
текст, а значить і певною мірою змінити погля-
ди, думки, враження комунікатів.
«Репортаж є представницьким сприйманням
зовнішнього світу за читачів, вдумливим, жвавим
повідомленням очевидця. Тому сучасний репор-
таж — є знанням про світ (про оточення), вербалі-
зованим за допомогою мови» [6, 249—250].
Ефект впливу тексту на комуніката проявля-
ється «в актах зміни поведінкових планів (про-
грами, поведінки) і реальної поведінки суб’єктів
соціальної дії: людей, організацій, інститутів.
|
|
|
Конкретним вираженням справжнього ефекту
буде вибір рішення під впливом тексту; вчинок,
викликаний авторським впливом; реакція сус-
пільної думки, збудженої автором; включення
інформації в програму соціального інституту
або використання її в діяльності законодавчих
органів і партійних інстанцій, а також інші
форми використання текстів у реальному житті
людей» [19, 11].
Таким чином, сприйняття репортажу комуні -
катом залежить безпосередньо від мети, досвіду,
мотиву та соціальних установок людини. У пси-
хології мотиви — це форми психічної детерміна-
ції поведінки, фактори, які спонукають до дії і
спрямовуючи її задля досягнення цілей, які сто-
ять перед людиною. Однакові мотиви можуть
викликати різні дії. Виправдання мотивів кому-
ніката призводить до винекнення позитивних
ефектів. Чим краще враховані мотиви, тим тіс-
нішим буде зв’язок автора зі своєю аудиторією.
Репортажний текст — це один із засобів самови-
раження автора. Можна назвати його продук-
том свідомості, а, як усякий текст, він здатний
впливати на поведінку читача.
Мотиви комуніката динамічні, вони постійно
змінюються, а тому репортер може певним чи -
ном впливати на формування нових мотивів і
зміну вже існуючих. Від того, наскільки спосте-
режливий репортер, від його уміння по чути та
побачити залежить ефективність спілкування з
героями майбутнього репортажу, а звідси і, влас-
не, сама ефективність авторського матеріалу.
Підсумовуючи викладене вище, можна виді-
лити такі головні фактори, які впливають на
ефективність репортажу: 1) категорія автор -
сько го «Я» (особистість репортера, його кому -
нікативні навички, світогляд, спостережли-
вість, творчість); 2) соціальна тема репортажу;
3) структурованість проблем, описаних у репор-
тажі; 4) мотиви комуніката; 5) відповідність
отриманої інформації очікуванням комуніката;
6) зміна поведінки комуніката під впливом про-
читаного репортажу (спонукання комуніката до
певної дії); 7) задоволеність потреб та очікувань
комуніката.
1. Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структу-
ре социальной коммуникации: Проблемы семиосо-
ципсихологии / Т. М. Дридзе. — М., 1984. — 268 с.
2. Ким М. Н. Репортаж: технология жанра /
М. Н. Ким. — С.Пб. : Изд-во Михайлова В. А.,
2005. — 224 с.
3. Стилистика газетных жанров / Под ред.
Э. Розенталя. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1981. —
230 с.
4. Публіцистика. Масова комунікація : медіа-
енциклопедія / За заг. ред. В. Ф. Іванова. — К. : Акад.
Укр. преси; Центр Вільної преси, 2007. — 780 с.
5. Лазутина Г. В. Основы творческой деятельно-
сти журналиста : учебник для вузов [Електронний
ресурс] / Г. В. Лазу тина. — М. : Аспект-пресс, 2001. —
Режим доступу : <http://evartist.narod.ru/text6/
42.htm> (11.10.08).
6. Мельник Г. С. Mass Media: Психологические
процессы и эффекты / Г. С. Мельник. — С.Пб. :
Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1996. — 159 с.
7. Грушин Б. А. Эффективность массовой инфор-
мации и пропаганды: понятия и проблемы измере-
ния / Б. А. Грушин. — М. : Изд-во «Знания», 1979. —
64 с.
8. Пронин Е. И. Текстовые факторы эффек -
тивности журналистского воздействия / Е. И. Про -
нин. — М. : Изд-во Моск. ун-та, 1981. — 159 с.
9. Різун В. Ефекти в масовій комунікації
[Електронний ресурс] / В. Рі зун. — Ре жим доступу :
<http://journlib.univ.kiev.ua/Rozdil6.pdf>
(12.10.08).
10. Цукасов С. В. Эффективность прессы: журна-
лист, редакция, читатель : учеб. пособ. / С. В. Цу -
касов. — М., 1986. — 238 с.
11. Социальная практика и журналистский текст/
под ред. Засурского Я. Н., Пронина Е. Н. — М.,
1990. — 175 с.
12. Владимиров В. М. Основы журналистики в поня-
тиях и комментариях / В. М. Владимиров. — Луганск :
Изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 1998. — 134 с.
13. Цукасов С. В. Время зрелости (Пресса развито-
го социализма и ее эффективность) : монография /
С. В. Цу ка сов. — М. : Мысль, 1979.
14. Масова комунікація : підручник / А. З. Мос -
каленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов, В. А. Вер -
гун. — К. : Либідь, 1997. — 216 с.
15. Денисова С. П. Стилістика гезетно-журнального
тексту / С. П. Денисова. — К. : КиМУ, 2004. — 53 с.
16. Ким М. Н. Журналистика. Методология про-
фессионального творчества / М. Н. Ким. — С.Пб.,
2004. — 496 с.
17. Лазутина Г. В. Технология и методика жур-
налистского творчества / Г. В. Лазутина. — М.,
1988. — 98 с.
18. Василенко М. К. Динаміка розвитку інформа-
ційних та аналітичних жанрів в українській пресі:
монографія / М. К. Василенко. — К., 2006. — 368 с.
19. Різун В. В. Аспекти теорії тексту // Нариси
про текст: Теоретичні питання комунікації тексту /
М. Д. Фел лер, А. І. Мамалига, В. В. Різун. — К. : РВЦ
«Київ. ун-т», 1998. — 334 с.
Іванюха Т. В. Жанри художньої публіцистики крізь призму семіотичної методології // Наукові записки Інституту журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2010 . – Т. 40. – Липень–вересень. – 242 с. – С. 71
У статті застосовано структурно-семіотичний підхід до аналізу медіадискурсу. Аналізується зокрема
знакова природа жанру, розглядаються жанри публіцистики первинного та вторинного семіозису.
Ключові слова: семіотика, текст, знак, код, жанри публіцистики, вторинна кодованість.
Сучасна вітчизняна медіалогія дедалі інтен-
сивніше збагачується завдяки використан-
ню методологічного інструментарію суміжних
наук — герменевтики, феноменології, соціології,
психолінгвістики, міфокритики, семіотики та
інших. Таке поглиблення журналістикознавчих
студій відкриває давніше невідомі особливості
природи та функціонування ЗМК, сприяє усві-
домленню сутності мас-медіа як громадянського
інституту. Одним із найплідніших напрямів
зарубіжних медіадосліджень останніх десяти-
літь ХХ ст. і вітчизняних медіастудій ХХІ ст. є
семіотичний метод аналізу.
Семіотичний підхід плідно використовується
сучасними українськими дослідниками у сфері
телезнавства (роботи В. Бабенко, В. Влади -
мирова, Ю. Голоднікової, О. Косюк, О. Скочи -
нець), при вивченні окремих аспектів діяльності
ЗМІ (праці С. Вовканича, С. Квіта, Л. Павлюк,
Б. Потятиника), але комплексне семіотичне про-
читання мас-медійного дискурсу ще попереду.
Окремої уваги в контексті розвитку постмодерної
семіотики заслуговує жанр взагалі — типовий
знаковий феномен (який ще на початку ХХ ст.
розглядався російськими формалістами як «кон-
венція — угода про значення та узгодження сиг-
налів» [1, 491]) і семіотична природа жанрів
художньої публіцистики зокрема, що відповідно
є об’єктом і предметом пропонованої розвідки.
Мета дослідження — виявити знакову приро-
ду публіцистичних жанрів. Основні завдання:
1) розглянути семіотичну парадигму «текст —
знак — код» та вписати у неї медіатекст; 2) на
основі структурно-семіотичного підходу проана-
лізувати феномен жанру як засіб кодування та
декодування інформації; 3) з’ясувати специфіку
жанрів вторинної кодованості через розгляд
інтертекстуальних зв’язків із прототекстами.
Семіологія жанру становить один із магі стра -
льних напрямів зарубіжних медіадосліджень
останнього двадцятиліття. Співавтор «Міжна род -
ної енциклопедії комунікацій» А. Фоу лер так
характеризує ключову роль жанру для медіатекс-
ту: «комунікація неможлива без узгоджених
жанрових кодів» [2, 216]. У зарубіжних, як і у
вітчизняних медіадослідженнях, основна увага
приділяється семіотиці телевізійних жанрів
(характерним у цьому плані є збірник «Канали
дискурсу: телебачення і сучасна критика» [3],
праці А. Бергера [4; 5]), а також інтертекстуаль-
ній природі медіажанрів: жанр розглядається як
«інтертекстуальний концепт» [6, 259], «власти -
вість міжтекстуальних зв’яз ків» [7, 128].
Ще в 70—80 рр. XX ст. у дослідженнях
Р. Барта, Ж. Дерріди, У. Еко, К. Леві-Стросса,
Ю. Лотмана, В. Проппа, Д. Фоккеми та інших
розвиваються погляди на культуру як ієрархію
знакових систем. Прибічники семіотики абсо-
лютизують два аспекти у художньому тексті
(саме текст, як відомо, є фундаментальним по -
няттям цього методу дослідження): його струк-
турні властивості та знаковий характер. Текст,
що давно вже вийшов за межі суто філологічно-
го поняття, згідно з яким він є лише породжен-
ням мови, і саме мова передує текстові, тлума-
читься семіотиками як відмежоване, замкнене в
собі завершене утворення й наділяється «пре-
зумпцією кодованості» (Ю. Лотман), а з другого
боку — розглядається як незавершене й відкри-
те ціле, «оскільки реципієнт ніколи не може
бути впевненим, що на основі цього тексту йому
вдалося повністю реконструювати мову як
таку» [8, 58].
Основою «генерування смислу» (Ю. Лотман) в
тексті є ланцюг понять «текст — знак — код».
Текст, згідно з семіотичною концепцією, — це
система знаків, що кодують інформацію, і си сте -
ма позазнакових утворень (образів), що виро-
стають на основі вміщеного в інформації смислу.
Знаки — алфавіт, першопочаткові елементи тек-
сту, а коди — «асоціативні поля, надтекстова
орга нізація значень» [9, 455]. Текст як гетеро-
генна семіотична побудова поєднує в собі кілька
різних систем кодування. Тому Р. Барт вважав за
потрібне розглядати текст «не як завершений,
закритий продукт, а як прогрес продукування,
«прилучений» до інших текстів, інших кодів»
[10, 497]. Така структура медіатекстів дає мож-
ливість «закодовувати» більшу кількість інфор-
мації, використовучи менший набір знаків, а з
другого боку, приховує загрозу неадекватного
«розкодування», неправильної інтер претації.
Розглянемо постульовану семіотичну ієрархію на
прикладі медіатексту.
Знаковий потенціал різних форм культури по-
різному трактувався культурологами, соціолога -
ми та критиками семіоцентричного спрямуван-
ня. Ч. Морріс, розвиваючи та систематизуючи
ідеї Ч. Пірса, в «Підґрунтях теорії знаків» роз-
різняє три типи культурних знаків: іконічні
(мають схожість із референтом і дають конкрет-
не чуттєве уявлення про нього — у друкованих
виданнях це фотознімки, малюнки, карти тощо),
знаки-індекси (вказують на конкретний предмет
на основі причиново-наслідкових зв’яз ків — у
випадку мас-медіа це логотипи ка налів, друкова-
них видань), знаки-символи (перебувають в асо-
ціативних зв’язках із предметом і несуть розгор -
нуту, концеп туально навантажену інформацію,
часто використовуються в рекламі та PR). Для
Р. Барта найважливішим знаком-символом є
твір у цілому. Ц. Тодоров розглядає як основну
знакову одиницю то розповідне ре чення, то ви -
словлювання [11]. Ближче до істини, на нашу
думку, стоїть висновок, якого дійшов В. Пропп у
роботі «Мор фо логія казки»: типологічно найстій-
кішими елементами розповідної народної творчо-
сті є ситуації, функції героя — саме їм притаман-
ний знаковий характер [12]. М. Бахтін пише про
знакові ситуації та знаковий смисл образів тіла,
образів матеріально-тілесного низу в романі
Фр. Рабле [13]. Мистецтвознавець М. Храпченко
відносить до естетичних знаків символи, алего-
рії, стереотипи, метафори, порівняння, уособлен-
ня на тій підставі, що всі вони виконують фун-
кцію заміщення реальних об’єктів, процесів,
людських уявлень та ідей [14, 150].
Зважаючи на ці концепції, а також на важли-
вість системних зв’язків для розкриття смислу
окремих знаків у тексті, знаковими вважаємо
такі елементи художньо-публіцис тичного тексту,
як образ, сюжет, хронотоп, жанр, мотив, різно-
манітні художні формули (епітети, метафори,
паралелізми тощо) — як мінімальні одиниці тек-
сту, вони виконують функції отримання, збере-
ження та збагачення інформації, тобто є «мовою»
тексту, тією системою умовностей, яка породжує
його інтерпретації. Тексти аудіовізуальних ЗМІ
значно багатші на знакові складники: теледи-
скурсу притаманний «семіотичний ансамбль вер-
бальних і невербальних знаків — слово, мова
тіла, звуки, шуми, жанр, образ, монтаж, план,
ракурс, колір» [15, 7].
Наступний рівень семіотичної структури
тексту — кодовий. Коди як «інструменти впо-
рядкування значень» (Л. Павлюк) [16], «систе-
ми процедурних угод, інтерпретаційні правила,
котрі використовуються як виробниками, так і
адресатами повідомлення» (М. Назаров) [17]
зазнали розмаїтого тлумачення та класифікації
в семіокритиці. Класичними на сьогодні стали
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 74; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!