Тема 2.3. СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ
• Які етапи свого розвитку
Пройшла соціологічна думка в Україні
• Які відмінності в суспільній думці України та світу
• На якому рівні розвитку перебуває сучасна українська соціологія
ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
Витоки соціального пізнання в Україні сягають у сиву давнину, зокрема, в княжу добу (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української держави - Київської Русі, яка виникла в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного і культурно-економічного центру - Києва і Середнього Придніпров'я.
Існує чимало пам'яток усної і писемної творчості, що свідчать про спроби пояснити суть тих чи інших подій, фактів, явищ, процесів соціального характеру. Багатий у цьому відношенні український фольклор, героїчний епос, зокрема, українські пісні та думи, народні приказки та обряди тощо.
Початковий період в історії Київської Русі збагачувався розвитком літератури, яка висвітлювала різні сторони тогочасного буття. З'явилися перші літературні твори: "слова", "повчання", "проповіді", "життя святих", що складалися для поширення християнства і прославляння князів, бояр, монархів. Водночас, вони містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верств населення.
Одним з перших документів русько-української писемності був дидактико-теологічний твір першого київського митрополита Ілларіона "Слово про закон і благодать" (X ст.), в якому спростовується твердження про існування у світі певного "богообраного народу", відкидається ідея "всепоглинаючої імперії церкви", ведеться велика похвала великому князеві Володимиру і славиться хрещення Русі.
|
|
|
Цінним джерелом протосоціологічних ідей є відомий твір світського письменника і водночас князя Київської Русі Володимира Мономаха "Повчання дітям" (XII ст.), в якому він закликав своїх синів-князів не творити беззаконня, бути справедливими, гуманними, милосердними до підданих, усвідомлювати свою відповідальність, дбати про славу і могутність держави, відстоювати правду і справедливість, долати ненависть та злобу один до одного заради єдності землі Руської, громадського миру.
Великою цінністю для вивчення соціальної думки Київської Русі є епос "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), основну спрямованість якого становить ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.
Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі (ХІ-ХІІ1 ст.). Спочатку, як записи подій за роками, вони велися ченцями по монастирях і поступово перетворилися у науково-літературні твори. Ці записи, за свідченням спеціалістів, стали своєрідними енциклопедіями найрізноманітнішого історико-соціологічного матеріалу. Найбільша збірка літописів - "Іпатіївська", яка збереглася у п'ятьох відписах, починаючи з XII ст. "Іпатіївський літопис" М. Грушевський характеризує як правдивий архів нашої історіографії. У ньому знайшли відображення події ХІ-ХІІІ ст. Найдавнішу частину літопису, що складається з окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лаври Нестор, давши їм назву "Повість временних літ". Даний твір – наукова праця, до якої автор додав свою власну концепцію – ідею єдності руської землі та політичної незалежності.
|
|
|
Виняткове значення для протосоціології має складена на підставі норм українського звичаєвого права збірка законів "Руська Правда". Ця законодавча пам'ятка князя Ярослава і його послідовників лягла в основу Литовських статутів і законодавства гетьманської доби.
Монголо-татарська навала у середині XII ст. і наступне 150-річне панування Золотої Орди призвело до занепаду соціально-економічного, політичного і культурного життя в Україні.
|
|
|
В другій половині XIV ст. більшістьукраїнських земель потрапили в залежність від Великого князівства Литовського (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і Волинь), а у 1387 p. Галичина входить до складу польської держави. Починаючи з XV ст., українські землі почали потерпати від набігів кримських татар, які знищували край. Ні литовський, ні польський уряди не були в змозі організувати оборону прикордонних українських земель. Це мусили робити самі люди, й саме це, разом з іншими причинами, призвело до виникнення козацтва, яке стало оплотом оборони України від татар, а також підняло стяг боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. В кінці XVI – в XVII ст. значення козацтва значно зросло. Козаки, здобувши славу видатних воїнів, на Заході стали синонімом України.
До речі, з історією козацтва пов'язані переписи населення в Україні, поява в XVI-XVII ст. реєстрових козаків. У 1570 p. польський король Сигізмунд II Август включив до реєстру 300 козаків. Цей реєстр, по суті, започаткував формування особливої соціальної верстви, що мала певні привілеї і утримувалася за рахунок державної казни.
В другій половині XVI – в першій половині XVII ст. з'явилося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, послань, збірок документальних матеріалів тощо. Виникнення полемічної літератури зумовлене наростанням боротьби українського народу проти шляхетської Польщі.
|
|
|
У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський (1513-1566), якого сучасники називали українським Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку й існування держави, повинні підкорятись всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві, тому їх за необхідності можна змінити. Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби зав'язує їх одним вузлом. Завдання держави дбати про громадянина, а громадянина – дбати про державу.
Суспільні погляди С. Оріховського відіграли важливу роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII-XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін.
Важливим на той час джерелом протосоціологічної думки був твір Христофора Філалета "Апокрисис" (1597), в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища в суспільстві, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав. Мислитель проголошував, що дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави. Народ, за його переконанням, повинен захищати свої права.
Найвизначніше місце у розвитку соціальної думки кінця XVI - початку XVII ст. посідає мислитель з Галичини Іван Вишенський (бл. 1545-бл.1б20). Провідною ідеєю його "Послань" є життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного гноблення. У таких творах як "Порада", "Послання до всіх в лядській землі живущих" та інших він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, соціальної та національної рівності, свободи віросповідання, справедливості у сфері духу, а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.
З точки зору соціальної проблематики, викликає інтерес творчість таких випускників Києво-Могилянської академії як С. Яворський та Ф. Прокопович.
Зокрема, Феофан Прокопович (1682-1736) вважав найголовнішими факторами суспільного прогресу освіту, науку і культуру. Він мріяв про час, коли освіта позбавить від грубих звичаїв і поліпшить суспільний лад. Нещастя і зло виникає, вважав Ф. Прокопович, від недостатнього знання, і найголовніша причина зла криється в тому, що людина не знає саму себе. Розглядаючи людину як частину всього великого суспільства, він підкреслював, що честь і гідність людини, її місце в цьому суспільстві залежать не від належності до знатного роду, а від її власних вчинків та праці. Проте, не схильності або бажання визначають вид праці, якою повинна займатися та чи інша людина, а суспільна потреба в ній. Продовжуючи думку І. Вишенського, Ф. Прокопович різко критикує бездіяльність і дармоїдство окремих соціальних верств суспільства, до яких він зараховує бояр, ченців, духовенство. До суспільне корисних верств населення він відносить простий люд, купців, власників мануфактур а також чиновників. Отже, погляди Прокоповича певною мірою співпадали з поглядами його сучасників – західних економістів, ідеологів буржуазного капіталістичного способу виробництва, який зароджувався в тогочасній Європі, зокрема У. Петі, Д. Рікардо та А. Сміта.
Значне місце в історії соціологічної думки України XVIII ст. належить вихідцеві з козацької родини Григорію Сковороді (1722-1794). Проповідник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах, серед яких можна виділити такі як "Начальная дверь к христианскому добронравию", "Наркісс", "Разговор, называемый Алфавит или Букварь мира" тощо, висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру.
У своєму першому соціофілософському творі "Начальная дверь" Г. Сковорода розвинув учення про два світи, чи дві натури, з яких складається увесь світ. Одна натура видима, друга - ні. Видимий світ - це світ матеріальний, невидимий – духовний, "божественная сутність", це Бог, який існує у всьому – у природі, людині, і він е істиною.
Поряд з ученням про дві натури, Г. Сковорода висунув ідею про три світи: перший – великий світ, що складається з безлічі інших світів, цей світ – макрокосмос, якому немає меж. Два других – це частини великого світу, малі світи. Один з них – мікрокосмос – це людина, а другий – це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти, бо до неї Г. Сковорода підходить, як до вивершення історичного людського пошуку мудрості та правди про таємницю буття. Кожен такий світ має дві натури: зовнішню – матеріальну і внутрішню – духовну.
На думку Г. Сковороди, увесь світ є пізнаваним, а людський світ –здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи Всесвіту людина повинна насамперед пізнати сама себе. "Пізнай себе" –головне гасло трактату Г. Сковороди "Наркісс". Пізнати себе - це значить пізнати божеське у собі, а ще точніше – сам взірець правдивої людини – Христа. Щастя людини є в ній самій. Воно не залежить ні від матеріальних благ, ні від почестей. Згідно з його вченням, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбці, кар'єристи тощо є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн. Свою діяльність він розглядав як служіння простолюддю і прагнув його просвітити. Його ідеалом був такий лад, де всі співжитимуть у праці, волі, рівності, де будуть закони супротивної тиранії.
Таким чином, центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.
Важливе місце в українській соціологічній думці XVIII ст. належить одній з перших демократичних конституцій Європи – "Конституції прав і вольностей Війська Запорозького" Пилипа Орлика та його найближчих сподвижників. З точки зору соціальної проблематики, особливий інтерес викликають ті статті Конституції, в яких розглядається суспільний склад козацької республіки та, говорячи сучасною мовою, соціальна політика держави. Тут, зокрема, йдеться про необхідність збереження того соціального устрою, який завжди був у запорожців при гетьманах. Автори Конституції вважали за необхідне зберегти, насамперед, верхні ієрархічні рівні: тих посадових осіб, які б мали здійснювати верховну владу – гетьман – генеральна старшина – полковники – генеральні радники – генеральний підскарбій. Аналогічна структура повинна була зберігатися й на місцевому рівні – у козацьких полках. У Конституції йшлося також про необхідність справедливого ставлення до нижчих верств суспільства. А щоб не було зловживань зі сторони як вищих чинів, так і гетьмана, на ці посади керівників передбачалося обирати "вільними голосами".
Таким чином, соціальні концепції, які постали в Україні, починаючи від княжої доби до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем та підходів щодо їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань, автори намагалися осмислити як окремі, так і загальні соціальні явища, що послужило інтелектуальним потенціалом в подальшому вивченні суспільства як системи, а також механізмів його функціонування.
Традиційно початок українського національно-культурного відродження пов'язується з виходом "Енеїди" І. Котляревського (1798 p.), що була написана живою українською мовою. В Галичині національне відродження пов'язане з діяльністю "Руської Трійці", яка започаткувала західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс.
Про початок національного відродження свідчила також поява наукових творів фольклорного, етнографічного та історичного змісту, насамперед "Опис весільних обрядів" Г. Калиновського, "Землеописания о Малой России" М. Туранського, "Записки о Малороссии" Я. Марковича та "Історія Русів" невідомого автора, які дають підстави стверджувати про появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.
Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманітарної освіти й культури зробили провідні діячі Кирило-Мефодіївського Братства, що існувало у 1846-1847 pp. М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович та ін. Своєрідним маніфестом кирило-мефодіївців стала "Книга Буття українського народу", в якій подано картину історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "Відродження, або повстання України з мертвих".
Братство відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини та народу, поширення освіти й об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.
У Братстві не було єдності думок: Костомаров і Куліш відстоювали поступові реформи, Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму. Кінцевою метою народного повстання, вважав Шевченко, повинно бути встановлення демократичної республіки, взірець якої він вбачав у республіканському устрої США.
У суспільно-політичних поемах Т. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.
Дата добавления: 2019-09-13; просмотров: 298; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!