А) Сільське господарство й промисли
Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці й досягло високого для свого часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов'ян, що з незапам'ятних часів були землеробами. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. У різних регіонах величезної держави залежно від грунтів і кліматичних умов застосовувалися різні системи обробітку землі. У лісовій зоні віддавали перевагу підсічній системі, використовуючи для обробляння землі легку соху. Ліс вирубувався й спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом. Не пізніше кінця 1 тис. н.е. головне знаряддя обробітку землі — соху — змінив плуг із залізним наральником, що давало особливо добрі результати під час розорювання важких, цілинних грунтів. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси, їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці. Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності руських людей було скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини й продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно тощо. Серед сільських промислів особливо розвинутими були мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи та Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво (добування меду диких бджіл) та бджільництво. Мед і віск мали попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня вробництва меду й воску, як і добування хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу й Західної Європи. Натомість руські можновалдці одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.
|
|
|
Б) Ремесло
|
|
|
Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Чи не основною його галуззю була металургія, що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробляння заліза, що добувалося з болотяної руди, велося як у сільських, так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і володіли значною кількістю технічних прийомів обробляння металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо довершені. Останнє особливо стосується предметів озброєння: мечів, шоломів, наконечників для списів і рогатин тощо. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями: іконки, хрестики, князівські барми, ковтки тощо. До золотої пластини припаювалися тонкі золоті дротинки, утворюючи складні й вишукані візерунки. А простір між дротинками-перегородками заповнювали різнокольоровою розтопленою на вогні скловидною масою — емаллю, після чого річ шліфували. Виробництво високохудожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві, звідки вони розходилися по Русі та за її межі. Слава про руських ювелірів рознеслася середньовічною Європою. Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного (глиняного) посуду, обробляння шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Так, у Києві про них нагадують назви місцевостей — Гончарі й Кожум'яки. У давньоруські часи багато виробів виготовлялося зі скла: браслети, намиста, персні, кубки, пляшки. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна. Розвинені оброблення дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилася біднота. У наземних зрубних будинках мешкали представники середніх прошарків населення. Для князів і великих бояр споруджували хороми в два, три й більше поверхів, зображення яких можна побачити на мініатюрах Радзивіллівського, Никонівського (ілюмінованого) та інших ілюстрованих літописів. Окрасою й водночас архітектурними домінантами міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні (зрубні). У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено понад 30 кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі, Галичі, а також у містах Північної Русі.
|
|
|
|
|
|
В) Міста
Як відомо, у УІ-УІІІ ст. у східнослов'янсь-кому суспільстві виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Феодальні міста історики образно називають квітами середньовіччя. Протомісто було тим пуп'янком, з якого виростало, розвивалося справжнє місто. Так було всюди в середньовічному світі, так сталося й на Русі. Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був «град Кия», що виник наприкінці V- в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI- першій третині XIII ст. налічувалося близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян. У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по 25 тис., Переяславі й Білоозері — по 10-12 тис. Міста Південної Русі були зосереджені в Середньому Подніпров'ї, поблизу стольного града Києва. Чимало міст виросло в західному регіоні, в Галицькій і Волинській землях. Найголовніші з них посідали велику площу. Укріплена частина Києва (дитинець) сягала 90 га, а разом з ремісничо-торговельними посадами — 380 га; дитинець Галича мав понад 50 га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний град, передграддя) перевищувала 200 га.
Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців була ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на кшталт західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки становили водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралося віче городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравало значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Володимирі-на-Клязьмі тощо.
Давньоруські міста були культурними осередками. В них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Володимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії (житія святих) та художньої літератури. Без перебільшення можна сказати, що міста визначали культурне обличчя Давньої Русі, вони були носіями суспільного прогресу.
Г) Торгівля
Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль, про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяв забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста й великі торговельні села (погости) мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі збиралися мало не щодня. Про внутрішню торгівлю письмові джерела згадують мало й неохоче. Основний матеріал для її пізнання дає археологія. Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньоекономічні зв'язки Русі X- першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам'ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами середньовічного світу. Головним напрямом давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня й Заходу був Київ.
Руська правляча верхівка та багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних відносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.
На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. В Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі Волинському та інших великих містах були колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори.Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі ІХ-ХІ ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми, численні скарби яких, знайдені в Східній Європі, налічують десятки тисяч екземплярів. Використовувалися, хоча й у меншій кількості, срібні візантійські міліарісії, а в Північно-Західній і Північно-Східній Русі (з XI ст.) — і західноєвропейські денарії.
Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібляники зі своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його християнське ім'я Петро. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони не стільки призначалися для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Златники й срібляники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.
А) Соціальна структура
Існує декілька поглядів напитання яким був соціально-економічний лад Давньоруської держави.
Академік Б. Греков та його послідовники, вважають що Київська Русь була феодальною державою, адже існувала приватна власність феодального класу на землю. Ця точка зору поділялася й багатьма вченими Заходу.
Частина істориків ставлять під сумнів феодальний характер Давньоруської держави. На їх погляд, деякі риси соціально-економічного розвитку Русі були нетиповими для феодалізму: наявність рабства, примітивний засіб стягання податків (данина, полюддя), пізнє встановлення (лише в ХІ ст.) приватного феодального землеволодіння. На цій підставі Давньоруська держава оголошувалася рабовласницькою.
Проте ці пережитки не визначали сутності способу виробництва на Русі. Тому більшість істориків вважають Київську Русь феодальною державою, але не в початку її існування (IX ст.), а з часів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.
Сутність феодалізму як соціального ладу визначається двома моментами: 1) наявністю одноосібної власності виробника на знаряддя праці і продукти свого господарства та 2) особистою залежністю від феодала. У Давньоруській державі селянин мав землю, хату, реманент, худобу тощо. Проте надана земля була власністю феодала, що зобов’язувало селянина відбувати повинності на користь пана.
Отже, Київська Русь мала соціально-класову структуру, характерну для феодального типу держав. Основними класами в ній були феодали і селяни.
Клас феодалів складався з удільних князів з їх оточенням, військової знаті – дружини та земельної знаті – бояр. Великий київський князь, маючи в надлишку незаймані земельні угіддя, роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїх дружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володіння землею означало, що в першу-ліпшу хвилину непокірний васал міг втратити свій наділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало економічну підпорядкованість.
Наприкінці ХІ ст. виникло церковне землеволодіння. Церква, поряд із князями й боярами перетворилася на великого феодального власника. Митрополит, єпископи, архімандрити, ченці і черниці походили переважно з вищих верств населення – князів, членів їх роду, бояр.
Найбільш привілейованою верствою суспільства були бояри, які поділялися на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів, верхівку князівської військової дружини. Однак вони не були замкнутою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа не боярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне перед державою).
Клас селян поділявся на слідуючи категорії: вільні общинники або “смерди”, що експлуатувалися феодалами шляхом стягування данини (продуктової ренти); “закупи” – колишні смерди, які узяли у феодала “купу”, тобто позичку грішми, реманентом, насінням тощо; “рядовичі” – селяни, які уклали з феодалом “ряд” – договір на оренду. Якщо дві останні категорії були неспроможні оплатити борг, або виконати умови оренди, вони переходили з положення економічно залежних від феодала в стан юридично залежних. Громадянські права у рядовичів і закупів були обмежені, цілим рядом законів була закріплена і майнова нерівність.
Значний прошарок в давньоруському суспільстві складали “холопи” – дворова челядь, що знаходилася у повній власності від господаря. Холопа можна було купити як річ, але він не був класичним рабом. Головними джерелами холопства були військовополонені, діти холопки, банкрути, що не виплатили свої борги тощо. Холопи не були правовими особами, тобто не мали громадянських прав, не могли бути свідками у суді. Холоп, який відкупився або був відпущений на волю ставав "ізгоєм".
"Ізгої" - це люди, що розірвали зі своєю общиною, чи були вигнані з неї. Вони не мали права користуватися общинною землею (луками, пасовищами) і тому, як правило, жили на землі феодала, яку повинні були обробляти.
Населення міст складалося із заможних городян (міська аристократія), міських низів (торговців, ремісників, рядового духовенства) та черні (тих, хто наймався на будь-яку чорну роботу). Переважна маса міського населення була особисто вільною. Міщани сплачували податки до державної скарбниці або відпрацьовували певну кількість днів на будівництві. На їх кошти споруджувалися громадські будівлі, мости, дороги, церкви тощо.
"Повість временних літ" згадує на початку Х ст. - понад 20 давньоруських міст, в XI ст. - ще 32, а в ХІІІ ст. їх було вже понад 300. Найбільшими з них, крім Києва, були Чернігів, Новгород, Псков, Суздаль, Переяславль та ін.
Вищесказане дає можливість зробити висновок, що в Київській Русі була сформована достатньо розвинута соціально-класова структура. В умовах феодальних відносин проходила поляризація майнового і соціально-правового положення різних груп населення. Величезним масам сільської бідноти протистояла феодальна верхівка, що породжувало непримиренні класові протиріччя.
Дата добавления: 2019-02-22; просмотров: 169; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!